HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Регіональна економіка”

на тему:

“Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку регіонів України
та шляхи їх вирішення”

ПЛАН

Вступ

1. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України

2. Основні підходи у вирішенні негативних явищ

соціально-економічного розвитку регіонів

3. Екологічні регіональні проблеми України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Питання розвитку і взаємодії регіонів, взаємовідносин регіональних і
центральних органів влади є надзвичайно актуальними для України. Адже
відсутність обґрунтованої політики регіонального розвитку держави на
попередньому етапі призвела не лише до зростання диспропорцій та
загострення економічних і соціальних проблем, але й до суттєвої
економічної й суспільно-політичної дезінтеграції держави.

З поглибленням економічних та соціальних перетворень на порядку денному
дедалі більшою мірою постають питання регіональної політики нашої
держави. Проблеми соціально-економічного розвитку регіонів загострюються
настільки швидко, що дальше затягування з їхнім вирішенням ставитиме під
загрозу темпи економічного зростання та соціальну стабільність у
державі. Політика увійшла у протиріччя із життєвими реаліями.

Зміцнення державності України вимагає створення єдиного господарського
комплексу з ефективним використанням місцевих ресурсів, переваг
територіального поділу праці та запобігання ускладнень на політичному,
економічному, міжетнічному підґрунті, що повинна забезпечити регіональна
політика як складова загальнодержавної політики. Визначення
короткострокових і стратегічних завдань політики регіонального розвитку,
прийняття ефективних рішень з питань його регулювання потребує аналізу
стану та тенденцій економічного і соціального розвитку регіонів.

Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років
визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні,
зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових
трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності,
трансформаціями системи державного управління тощо.

Державна регіональна політика покликана забезпечити трансформацію
регіональних господарських структур в рамках структурних змін в
економіці держави головним чином за допомогою економічних механізмів.
Останні повинні бути спрямовані на створення сприятливих умов для
широкого розвитку підприємництва, більш активне управління
інвестиційними та інноваційними процесами, створення передумов для
формування регіональних ринків й розбудови ринкової інфраструктури.

1. Регіональні проблеми

соціально-економічного розвитку України

Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку України
визначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, її
нормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації,
рівнем життя населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки
характеризують ознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі
як закономірні, первинного походження кризові явища: падіння обсягів
виробництва, деградація господарської структури, втрата ринків збуту
здебільшого обробної промисловості і відповідно звуження ринку продукції
високотехнічних виробництв, так і наслідкові кризові явища похідного
характеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активність
інвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощування
внутрішнього та зовнішнього державного боргу тощо.

Слід також відмітити існуючу територіальну диференціацію регіонів країни
за обсягами валового внутрішнього продукту, рівнями інвестиційної
активності, зайнятості, соціального забезпечення. Так, найбільші обсяги
ВВП в припадають на Донецьку область (до 20%), Дніпропетровську (16), а
найменші обсяги зафіксовані в Закарпатській (0,5%) та Волинській (0,6%)
областях.

Наведені ознаки окреслюють масштаби соціально-економічної кризи,
характеризуючи існуючу ситуацію в країні як сприяючу руйнації
української економіки.

Галузеві особливості зростання промислового виробництва обумовили його
регіональну диференціацію. До початку економічної кризи найбільший
приріст промислового виробництва відбувся у Закарпатській (44,3%),
Тернопільській (34,6%), Черкаській (28,3%), Івано-Франківській (27,7%),
Чернівецькій (26,9%) та Кіровоградській (24,3%) областях. До 2007-2008
рр. було забезпечено приріст промислового виробництва в усіх регіонах,
за винятком Одеської та Херсонської областей, найбільше зросли обсяги
промислового виробництва в Автономній Республіці Крим (на 28,2%),
Кіровоградській (33,8%), Закарпатській (27,4%), Волинській (22,5%)
областях, м. Севастополь (25,8%).

Структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала
вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує
відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового
виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення
сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та
Донецької областей — металургія та оброблення металу; для Закарпатської
та Сумської областей — машинобудування, для Луганської та Полтавської
областей — виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного
палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та
м. Севастополь — виробництво та розподілення електроенергії, газу та
води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська,
Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м.
Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного
промислового виробництва. Разом з тим, питома вага Волинської,
Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської,
Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального
промислового виробництва по країні.

Водночас зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом
промислового виробництва на одну особу — коефіцієнт варіації за цим
показником впродовж останніх років становить понад 10 разів.

Зростання виробництва спричинило значну активізацію в усіх регіонах
діяльності у галузі будівництва. До 2006 р. приріст обсягу підрядних
робіт у будівництві в 7 регіонах перевищував 40%, а ще в 3 регіонах —
30%. До 2008 р. приріст цього показника в 3 регіонах становив понад 60
%, ще в 6 регіонах — понад 20 %.

За період кризи знизилася конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх
ринках. У загальноукраїнському експорті питома вага трьох областей —
Донецької, Дніпропетровської, Запорізької — становить майже половину,
проте левову частку в їхньому експорті становить продукція
гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Водночас питома
вага половини регіонів у загальноукраїнському експорті не перевищує 1%.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для
іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його
частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також
Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області.
Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів
становить менше 1 %.

Відбулися кардинальні зміни в структурі власності на регіональному
рівні. В результаті приватизаційних процесів суттєво зменшилася частка
державного сектора економіки регіонів: виробництво двох третин товарів і
послуг у половині регіонів здійснюють приватизовані підприємства. За
рахунок доходів недержавного сектора забезпечується понад 65% доходів
бюджетів усіх рівнів. Кардинальні зміни у відносинах власності відбулися
в аграрному секторі.

Важливою ознакою інституційних змін в економіці регіонів є розвиток
малого та середнього підприємництва. На жаль, сьогодні цей сектор
економіки ще не виконує в повній мірі притаманних йому функцій в
розвитку регіонів. Зокрема, частка малих підприємств у загальних обсягах
виробленої продукції становить від 15-21% у Чернівецькій, Закарпатській,
Івано-Франківській, Тернопільській областях та м. Севастополь до менш
ніж 5% в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях.
Близько 55 % загальної кількості малих підприємств (офіційна статистика
в регіональному розрізі існує лише щодо малих підприємств) зосереджено
лише в 7 регіонах: м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській,
Львівській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. На малих
підприємствах цих регіонів працює більше половини працівників усіх малих
підприємств України. За кількістю малих підприємств на 10 000 осіб
населення показник вище середнього по Україні мають лише м. Київ,
Миколаївська, Львівська, Харківська області та Автономна Республіка
Крим. Найнижчі значення даного показника зафіксовано в Тернопільській
області, а різниця між максимальним і мінімальним показниками становить
4,7 разу. Диференційованою по регіонах є також динаміка малих
підприємств. Найбільш динамічним є процес створення малих підприємств у
Вінницькій, Чернігівській, Київській, Запорізькій, Волинській,
Дніпропетровській, Одеській областях та м. Київ. Водночас у
Кіровоградській та Закарпатській областях спостерігається їхній
найнижчий приріст.

Одночасно з активізацією економічної діяльності відбувалося деяке
покращання соціальних параметрів розвитку регіонів. Зокрема, в 2007 р. в
усіх регіонах збільшився розмір середньомісячної заробітної плати, в 24
регіонах приріст становив понад 20 %. При цьому регіональна
диференціація темпів зростання є незначною, що, на нашу думку,
обумовлено реалізацією єдиної державної політики підвищення заробітної
плати у бюджетній сфері. Суттєва регіональна диференціація за розміром
середньомісячної заробітної плати обумовлена структурними особливостями
економіки регіонів. Варіація на сьогодні становить 2,5 рази.

Економічне зростання закономірно відобразилося у зменшенні масштабів
безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його
тривалості.

Загалом за роки незалежності регіональна диференціація за всіма
економічними і соціальними показниками відчутно зросла.

Негативною тенденцією регіонального розвитку в умовах кризи 90-их років
став спад економічного обміну між регіонами, найбільш тісні економічні
зв’язки існують лише між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та
Луганською областями, в яких сконцентрована металургійна промисловість
України та все необхідне для її функціонування: виробничі фонди,
сировина (коксівне та енергетичне вугілля, залізна руда),
електроенергетика, робоча сила відповідної кваліфікації. З іншими
регіонами економічні зв’язки набагато слабкіші. Участь у
міжрегіональному ринку товарів більше половини областей України
незначна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах, або
обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію
національного внутрішнього ринку.

Таким чином, аналіз наведених вище та інших показників дозволяє зробити
наступні висновки щодо соціально-економічного розвитку регіонів:

1) Процеси економічного зростання в більшості регіонів за останні чотири
роки набули стійкого та динамічного характеру.

2) Позитивна динаміка соціальних параметрів у регіонах відстає від
динаміки економічних процесів, у більшості регіонів дуже гострою
залишається проблема зайнятості.

3) Більшість регіонів мають низький рівень конкурентоспроможності й
привабливості для іноземних інвестицій.

4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні,
соціальні та екологічні проблеми

5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили
стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій,
однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення.

Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та
культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики
соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку
товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію
національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення
високих темпів економічного зростання на всій території держави.

2. Основні підходи у вирішенні негативних явищ

соціально-економічного розвитку регіонів

За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючих
стратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визнається в
наукових розробках Київської, Львівської, Донецької, Харківської та
інших наукових шкіл регіоналістики, а також різними рівнями
управлінських структур, є формування потужного економічного каркасу
території України через реалізацію в державі ринкової моделі
регіональної політики.

В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично — економічна
категорія і водночас є складовою національної стратегії
соціально-економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні
теорії регіонального росту. Крім того, при формуванні моделі
регіонального розвитку країни необхідно враховувати принципи
посткейсіанської теорії регіонального розвитку і теорії життєвого циклу
товару. Згідно з наведеними теоріями регіонального розвитку в різних
регіонах України потрібно сформувати структуровизначальні для всього
національного комплексу базові виробництва, які і стануть джерелом
підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону, держави в
цілому.

Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політики
необхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізу
господарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного
потенціалу, наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні
можливості та обмеження їх оптимального використання і основні проблеми
регіону, здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних
виробництв, завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності
їх функціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу
увагу слід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-
орієнтованої спеціалізації.

Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики на
сучасному етапі вимагає дотримування двох обов’язкових умов. Перша
стосується збереження територіальної цілісності господарського комплексу
країни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає у
дотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у
розвитку окремих регіонів.

Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціал
регіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповідний
рівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити,
що реалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації
виробництва в регіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими
негативними наслідками в соціальній та екологічній сферах.

Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічних
відносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниження
економічної активності населення і відповідно його життєвого рівня ця
складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшого впливу. Цей
факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок
зниження його доходів, збільшенням категорій населення, які потребують
соціальної допомоги, погіршенням здоров’я людей тощо.

P

¦

?

oe

o

? ?????Т??ійно-кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України
виступають у якості допоміжного орієнтиру при визначені виробничої
спеціалізації регіону, структурно-територіальної трансформації
господарського комплексу країни.

Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування його
етнічно-історичних територіальних особливостей можна навести
характеристику ринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості
населення області є традиційна її праценадлишковість. В регіоні
продовжує розвиватись сформований роками специфічний тип економічної
поведінки населення з характерними ознаками високої її мобільності та
підсобної зайнятості. В процесі регулювання зайнятості населення області
мають бути враховані ментальні особливості підприємницької діяльності,
які властиві окремим етнокультурним групам населення. Так, в межах
Львівської області проживають гуцули, які заселяють гірські райони,
лемки — переселенці з Польщі, інші етнічні та етнокультурні групи. В
Закарпатській області добре відома специфічна ментальність до
землеробства серед угорського населення, висока майстерність
будівельників із числа румунського населення, відомі традиції розвитку
ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо.

Врахування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулювання
зайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль при
визначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічної
активності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціонального
використання трудових ресурсів, при корегуванні господарської
спеціалізації регіонів.

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати
загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи
реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її
складових і враховуватимуть індивідуальні характеристики регіону.

Серед таких методів можна назвати такі:

застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових
територій (наприклад, у СВЕЗ “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”);

складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному
взаємозв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення
нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в
адміністративних районах;

надання пріоритетного значення мобілізації внутрішніх фінансових
ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентрацію доходів
від приватизації, надання муніципальних позик, продаж об’єктів
незавершеного будівництва тощо;

надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть
розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної
продукції;

стимулювання розвитку дрібного підприємництва через заохочення
приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання
додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм
зайнятості;

перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних
перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів
та забезпечуватиме умови для реального підвищення добробуту населення;

надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних
регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність
управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних
диспропорцій;

вдосконалення існуючої регіональної статистики з метою підвищення рівня
інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної
політики, що дозволить створювати моніторингові системи
соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної
та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу
державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладень
інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного
середовища регіонів;

створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в
соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужній
економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних
коштів та оптимізувати міграційні процеси.

Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичної
безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних
процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо
реалізації регіональної політики в Україні.

3. Екологічні регіональні проблеми України

Сьогодні, мабуть, уже немає потреби нікому доводити, наскільки гострими
є екологічні проблеми в Україні. Зрештою, вони у нас існували завжди.

Специфіка нинішнього моменту полягає у тому, що накопичувані
десятиліттями, ці проблеми досягли подекуди критичних меж саме у період
економічної кризи в державі, і, що принципово, розв’язувати їх тепер
доводиться у нових політичних та економічних умовах.

Тому надзвичайно актуальними вважаємо еколого-економічні дослідження
перехідних процесів, наукове обґрунтування стратегії екологічної
політики, розробку теоретико-методичних основ формування регіональних
систем екологічної безпеки тощо.

Вся територія нашої країни, за винятком невеликих окремих районів
Карпат, Центрального Полісся, Полтавщини та східної Вінниччини,
характеризується як забруднена й дуже забруднена, а 15 % території
належить до категорії «надзвичайно забруднені регіони з підвищеним
ризиком для здоров’я людей і райони екологічної катастрофи». В ці 15%
входить 30-кілометрова зона навколо Чорнобильської АЕС, південь
Херсонської області, зона, окреслена лінією
Дніпропетровськ—Кіровоград—Кривий Ріг—Нікополь— Запоріжжя, а також район
Донбасу.

Вирішення проблеми поліпшення екологічного стану території України слід
розпочинати насамперед із тих регіонів, у яких ситуація напруженіша й
які мають найбільше соціально-екологічне значення для нашої країни.
Такими регіонами визнано Донецько-Придніпровський, Поліський,
Карпатський та Азово-Чорноморський із річкою Дніпро. В усіх цих регіонах
наявний цілий комплекс екологічних проблем, проте кожний із них має ще й
свою власну головну проблему. В Азово-Чорноморському регіоні — це
забруднення вод, у Донецько-Придніпровському — техногенне забруднення
атмосфери та ґрунту, на Поліссі — наслідки меліорації й осушування
боліт, а також чорнобильської катастрофи, в Українських Карпатах —
винищення й деградація лісів і полонин.

Особливу проблему для України становлять тверді побутові відходи, їх
кількість зростає з кожним роком, а застосовувані методи знезараження й
утилізації недосконалі порівняно з тими, що використовуються в інших
розвинених країнах.

Донецько-Придніпровський регіон займає близько 19 % території України.
Тут проживає 28 % населення країни, розташовано майже 5 тис.
підприємств, серед яких — гіганти металургії, хімії, енергетики,
машинобудування, гірничої, вугільної та інших галузей промисловості. Це
район інтенсивного сільського господарства. Територія орних земель
становить 70,4 %, причому майже три чверті ґрунтів деградує. Ґрунти
надмірно забруднені не тільки пестицидами та мінеральними добривами, а й
важкими металами, особливо поблизу міст у радіусі 20—25 км.

Підприємства цього регіону викидають в атмосферу більш як 70 %
загального в Україні обсягу викидів оксидів вуглецю та азоту, сірчистого
ангідриду, вуглеводнів. Протягом тривалого часу не вирішується проблема
утилізації промислових відходів, яких у регіоні нагромадилося понад 10
млрд. т. Обладнання на заводах і фабриках майже сповна виробило свій
ресурс, основні фонди підприємств зношені в середньому на 70 %.
Унаслідок цього частішають аварії, що завдають шкоди довкіллю, нерідко —
надто відчутної. На більшості підприємств або немає очисних споруд, або
вони не діють; нові ресурсозберігаючі технології не впроваджуються за
браком коштів.

Найбільш забрудненими містами протягом останніх років залишаються
Донецьк, Макіївка, Горлівка, Дніпропетровськ, Єнакієве, Кривий Ріг,
Алчевськ, Дзержинськ (Донецька область), Краматорськ, Луганськ,
Запоріжжя, Маріуполь. Стан природного середовища регіону можна без
перебільшення назвати кризовим. Тому необхідні здійснення комплексу
природоохоронних, рекреаційних і рекультиваційних заходів, модернізація
промисловості, переорієнтація на ресурсо- та енергозберігаючі
технології. Слід негайно розпочати утилізацію відходів.

Перед Другою світовою війною Українське Полісся було одним із
найблагополучніших регіонів Європи, славилося чистими, сповненими життям
лісами, річками, прекрасними озерами, грибами, рибою, дичиною,
унікальними представниками рослинного й тваринного світу. Сьогодні
Полісся — регіон із найзагрозливішою екологічною ситуацією в Україні та
Європі. Інтенсивне вирубування лісів, необґрунтовані обсяги осушення
боліт і видобутку торфу, забруднення хімічними препаратами
сільгоспугідь, промислові забруднення, негативні наслідки розробки
гранітних кар’єрів і, насамкінець, жорстокий ядерний удар чорнобильської
аварії призвели до критичного екологічного стану. В дуже напруженому
екологічному стані перебуває Київське водосховище, донні відклади якого
й біота забруднені радіонуклідами. Тому нагально необхідні
природоохоронні заходи та зміни регіональної екополітики.

На Поліссі переважає сільськогосподарський напрям, хоч окремі райони, де
видобуваються корисні копалини — граніт, пісок, нафта, газ, торф,
потерпають від негативного впливу гірничодобувної промисловості.
Особливої шкоди завдають сотні кар’єрів, під час розробки яких відходять
ґрунтові води, відчужуються великі площі ґрунтів, відбувається
забруднення довкілля нафтопродуктами й газопиловими викидами (вибухові
роботи).

Величезним лихом для Полісся стали науково не обґрунтовані меліорації,
осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку
на значних територіях.

Останнім часом Західному Поліссю, зокрема перлині України — Шацькому
національному паркові, почала загрожувати нова небезпека. В Білорусі, за
15 км на північ від парку, споруджується величезний Малоритський
комбінат будівельних матеріалів. Один із його об’єктів — кар’єр
завглибшки 35 м — спричинить загибель низки прекрасних озер цього краю,
серед них — найбільшого в Україні озера Світязь (глибина до 60 м) і
завдасть непоправної шкоди національному паркові. Українське Полісся
також потребує уваги, вироблення програми екологічного оздоровлення та
відновлення. Адже Полісся й Карпати — «легені» України.

Протягом останніх десятиліть Карпати зазнають дедалі більших втрат
унаслідок діяльності людини. Карпатські ліси опинилися перед загрозою
зникнення не тільки через лісорозробки та надмірний випас худоби на
більшості полонин, а й від хімічного забруднення, кислотних дощів, які
йдуть і зі сходу, й із заходу, від діяльності великих промислових
центрів у містах Калуш, Стебник, Надвірна, Новий Роздол, Дрогобич,
Бурштин, об’єктів Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії.

Збереження біорізноманітності Карпат — нагальна проблема. Структурні
зміни в економіці регіону мають передбачити посилення рекреаційного
значення Українських Карпат для населення не тільки нашої країни, а й
Центральної та Східної Європи, зменшення техногенного навантаження.
Надзвичайно важливе при цьому міжнародне співробітництво всіх країн
Карпатського регіону.

Вельми перспективним є розвиток туризму в Карпатах, але туризму
цивілізованого, з урахуванням екологічної стійкості рекреаційних зон і
заповідних територій.

Висновки

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та
культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики
соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку
товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію
національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення
високих темпів економічного зростання на всій території держави.

Дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів
становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній
цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження
міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і
горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами,
інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль
активного посередника.

Сьогодні необхідна чітка стратегія інвестиційного розвитку по відношенню
до регіонів, яка б визначала пріоритети інвестування на основі
врахування їх економічного ефекту, але не сьогоденного і одноразового, а
перспективного і стабільного.

Активна діяльність держави щодо регулювання регіонального розвитку
останніми роками дозволила зменшити темпи поглиблення диспропорцій
економічного й соціального розвитку між регіонами, досягти позитивних
тенденцій зростання виробництва, активізації інвестиційних процесів у
регіонах. Водночас в Україні ще не вдалося сформувати цілеспрямовану
систему механізмів реалізації державної регіональної політики. На
сучасному етапі необхідно сконцентрувати зусилля на розвитку
інституційного, законодавчо-нормативного, науково-методичного
забезпечення та запровадженні активної державної регіональної політики,
що сприятиме мобілізації всіх регіональних ресурсів для забезпечення
економічного зростання й поглиблення структурних економічних
трансформацій у державі та зміцненню демократичних засад розвитку
українського суспільства.

Особливістю сучасного періоду економічного розвитку України є різке
скорочення державного бюджетного фінансування інвестиційного процесу. В
найближчі роки немає реальної перспективи активізації інвестиційної
діяльності з боку держави.

Наразі, можна констатувати, що є принаймні три способи, якими за
об’єднання зусиль регіональних структур західних сусідів України та
самої України можна зробити внесок у розвиток транскордонної співпраці у
фазі після розширення Євросоюзу.

По-перше, для регіональних структур та органів влади є можливість
включити в порядок денний найважливіші питання транскордонної співпраці.

По-друге, на основі такого порядку денного є можливість знайти важіль
впливу на центральні уряди майбутніх країн-членів розширеного ЄС, щоб ті
підняли деякі питання на рівні ЄС.

По-третє, регіони можуть стати активними учасниками різних спільних
транскордонних проектів, подавши заявку на членство в ЄС.

Разом з тим, здатність регіонів відігравати повну роль, щоб впоратися з
наслідками розширення, не варто переоцінювати. Вони мають відігравати
певну роль, але головним чином у сфері додаткових зусиль та заходів на
підтримку заходів держав та влади країн ЄС.

Список використаної літератури

Базові положення регіональної політики в Україні / Під ред. М.А.
Василика. – К.: Либідь, 2006. – 142 с.

Астаф’єва Н.А., Карасьов Е.П. Щодо вдосконалення державного управління
інвестиційною діяльність на регіональному рівні // www.niss.gov.ua

Зотова Н.А., Ірхіна Е.А. Напрями вдосконалення механізмів регулювання
регіонального розвитку // www.niss.gov.ua

Зотова Н.А. Інституційне забезпечення регіональної політики //
www.niss.gov.ua

Регіональна політика та розвиток місцевого самоврядування в Україні /
Під ред. Г.В. Шемшученко. – Л.: Інфра-Ком, 2007. – 326 с.

Тенденцiї української економiки. Мiсячний бюлетень (червень 2008 р.) //
Европейский центр макроэкономического анализа Украины // www. ecmeu.com

PAGE

PAGE 2

Похожие записи