HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Соціометричний підхід у вивченні групи:

різнопланові наукові підходи»

ПЛАН

Вступ

1. Міжособистісна Теорія Дж.Морено

2. Інтеракціоністський підхід

3. Історія та теоретичні основи соціометричного методу

4. Процедура соціометричного методу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Соціометрія — теорія вивчення міжособових відносин, автором якої є
австрійсько-американський психолог та соціолог Якоб (Джакоб) Морено.
Рідше соціометрією називають методику вивчення внутрішніх групових
зв’язків та ієрархії в маленьких групах осіб.

Мала соціальна група та процеси, що в ній відбуваються, постійно
привертали увагу вчених. На початку XX ст. важливим етапом у формуванні
соціально-психологічного наукового мислення було дослідження соціальної
фасилітації (підвищення швидкості або продуктивності діяльності людини
внаслідок актуалізації у її свідомості образу іншої людини чи групи
людей, як суперників чи спостерегачів за її діями) та соціальної
інгибіції (погіршення продуктивності діяльності, її швидкості і якості,
стримування дій індивіда під впливом присутності інших). Різноманітні
уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали
передумовою кристалізації різноманітних напрямів у її вивченні.
Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський,
параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа “групової
динаміки”, психоаналітичний, інтеракціоністський.

Соціометричний підхід, заснований Дж. Морено на виокремленні двох
структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення
індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури —
психологічних взаємин особистості з оточенням.

Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає
стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом
побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) має
вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно
з нею перебудовувати макроструктуру, розв’язувати всі суперечності в
суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповідно до їхніх
симпатій, оскільки ефективність діяльності людини залежить від оточення.

Розглянемо більш детальніше особливості соціометричного підходу у
вивченні групи, зокрема – різноплановість в наукових підходах.

1. Міжособистісна Теорія Дж.Морено

Американський психолог Дж. Морено у 1949 році запропонував
міжособистісну теорію соціометрії та мікросоціології. Він вважає, що
спроби звести сутність людини до біологічної, соціальної чи
психологічної сторони життя неправомірне, оскільки вони роблять людину
вигнанцем у суспільстві. Кожна людина має нести відповідальність за
увесь всесвіт, тому що найважливішою проблемою є збереження життя та
майбутнє всесвіту.

Теорія Дж. Морено виникла як спроба об’єднати досвід, накопичений
попередніми поколіннями психологів та соціологів. На думку Дж. Морено,
психологи на початку XX століття займалися лише проблемами індивідуумів,
кожен з яких був відокремлений від інших, а об’єктом вивчення соціологів
були недиференційовані маси.

Релігійні заняття привели Дж. Морено до перебільшення значення нашого
досвіду, який виражається у колективі та спілкуванні. Він вважав
колектив найяскравішим систематичним вираженням почуття «ми». Колектив
складається з будь-якої кількості «ти» і «я». У запропонованій автором
теорії відносин центральне місце займає структура «ви», у той час як для
попередників головною була структура «я». Дж.Морено усвідомлював
необхідність двосторонньої зустрічі між індивідами. Саме так було
покладено початок міжособистій теорії, соціометрії та соціограмі. Свою
теорію Дж. Морено називав внеском «вмираючого релігійного світу в основи
нового соціального та аксіологічного порядку».

На думку Дж. Морено, найпростіше його міжособиста теорія викладена у
«Промові про зустріч». Сутність її полягає у тому, що між двома
будь-якими місцями, в яких живуть певні особи, є величезна кількість
країн, у кожній з яких, своєю чергою, є багато районів. У кожному з
районів є певна кількість колективів, які можуть складатися з сотень і
тисяч людей. Кожна людина, зустрічаючись з іншою, висуває до неї певні
вимоги. Існують ситуації для одного, двох та більш ніж для двох
учасників. Якщо ситуація призначена для одного, то вирішити її може лише
цей один, який у ній зацікавлений. Коли проблема ситуації стосується
двох людей, то вирішити її можуть між собою лише ці двоє зацікавлених.
Коли проблеми ситуації стосуються усіх членів колективу, то вони можуть
вирішуватися лише всіма зацікавленими, через них та між ними. Оскільки
існує величезна кількість колективних поселень, то кожен з нас живе у
безпосередній близькості до багатьох осіб. «Таким чином, є незліченні
мільйони осіб, від яких залежить наша ситуація і ситуація яких залежить
від нас. Таким чином, існують мільйони осіб, які утворюють вузол, що нас
затягує».

Конфлікти виникають унаслідок порушення емоційних стосунків між людьми,
наявності симпатії чи антипатії по відношенню один до одного. Дж. Морено
вважає, що будь-які конфлікти можна розв’язати шляхом перестановки людей
відповідно до їхніх емоційних схильностей, що таким чином можна зробити
стосунки між людьми гармонійними.

2. Інтеракціоністський підхід

Цей підхід представлений у психології роботами представника чиказької
школи Т. Шибутані. Наявність проблем у стосунках «індивід — середовище»
стає причиною того, що індивід починає відчувати внутрішній дискомфорт
та дисгармонію. Прагнучи усунути їх, індивід починає активно діяти для
того, щоб пристосуватися до середовища. У процесі пристосування і
виникають конфлікти.

Причиною виникнення конфліктів Т. Шибутані вважає належність кожної
людини одночасно до кількох соціальних груп. Найчастіше ці групи, які
автор називає еталонними, приймають однакові цінності, але трапляється,
коли різні групи висувають щодо людини суперечливі вимоги, які людина не
може задовольнити одночасно. Будучи членом певної групи індивід
намагається виконувати її вимоги, хоча в іншій еталонній групі така
поведінка може викликати осуд. Проте конфлікт може й не виникнути, якщо
ці еталонні групи розділені між собою і у своїй діяльності керуються
різними цілями.

Деякі люди у своєму житті змушені виконувати ролі, у яких виявляються
протилежні права та обов’язки, унаслідок чого виникає внутрішній
конфлікт, для дослідження і опису якого психологи користуються поняттям
«маргінальної людини». При цьому під маргінальною людиною розуміють таку
людину, яка перебуває на межі між двома чи більшою кількістю соціальних
світів, але не прийнята жодним із них як повноправний учасник. Серед
рис, притаманних маргінальній людині, виділяють сумніви у власній
цінності, невизначеність зв’язків із друзями та постійний страх бути
відштовхнутим, тенденцію до уникнення ситуацій невизначеності,
хворобливу сором’язливість, прагнення до самотності та надмірну
мрійливість, надмірну турботу про майбутнє, боязнь ризику, нездатність
насолоджуватися та впевненість у несправедливому ставленні до них усіх
навколо.

Те, що людина має маргінальний статус, не обов’язково стає причиною
виникнення особистісного розладу, але кожній маргінальній особистості
притаманний більш чи менш сильний внутрішній конфлікт. Особливо складним
для особистості з маргінальним статусом виявляється процес формування
моральних суджень, оскільки у тій чи іншій ситуації взаємодії незалежно
від способу дії знайдеться хтось, кого не задовольнить поведінка цієї
особистості. У такому випадку маргінальна особистість прагне захистити
власні погляди, але її постійно гнітить почуття провини.

Спосіб вирішення конфліктогенних ситуацій залежить від індивідуальних
особливостей особистості — це може бути або перехід до іншої діяльності,
або відчуження від самого до себе аж до деперсоналізації. Позитивним
наслідком маргінального статусу особистості Т. Шибутані вважає здатність
до творчості та більш швидкої адаптації до соціальних змін.

Усе вищезазначене дає нам змогу зробити висновок про те, що саме на межі
ХІХ-ХХ століть у психології зародилися перші теоретичні підходи до
проблеми конфліктів, але єдиного розуміння цього феномену ще не склалося

3. Історія та теоретичні основи соціометричного методу

Під соціометрією розуміють методи дослідження структури міжособистісних
відносин в малій соціальній групі шляхом вивчення виборів, зроблених
членами групи по тих чи інших соціометричних критеріях.

Термін «соціометрія» в перекладі з латини означає вимірювання
міжособистісних взаємин у групі. У суспільних науках він постав
наприкінці XIX ст. у зв’язку зі спробами застосування математичних
методів до вивчення соціальних явищ. Основна заслуга у створенні
методології соціометричних досліджень, сукупності вимірювальних процедур
і математичних методів обробки первинної інформації належить
соціопсихологу Якобу Морено(1892—1974). Виробивши свою систему
структурного аналізу малих груп, Морено сформулював і стратегічне
завдання соціометрії. Воно, на його думку, полягає у забезпеченні таких
умов на виробництві і в житловому приміщенні, за яких люди працювали і
жили б в оточенні симпатичних і симпатизуючих їм людей.

Соціометричне опитування істотно відрізняється від інших видів
соціологічного дослідження за характером вихідних даних, способами
їхнього представлення, процедурою опитування та методах аналізу зібраної
інформації.

h

h

.

.

0

) h

h

) h

5 h

h

5 h

.

0

>

0

??O?0

2

>

0

i*A??…?A?q]qH4& h

h

) h

& h

h

& h

— h

h

— h

# h

# h

h

) h

h

h

# h

‘ h

‘ h

h

# h

h

h

h

h

# h

h

# h

h

???????¤?¤?$???????I?відмінність призводить до виникнення спеціальних
способів представлення зібраних даних:отримана структура представляється
у вигляді спеціального малюнку (соціограми) або таблиці (соціоматриці).

Подальший розвиток соціометричних методів здійснюється, по-перше, шляхом
уточнення інтерпретації результатів, отримуваних з їхньою допомогою
(такі роботи проводилися в рамках так званої «стратометричної” концепції
малих груп.

По-друге, створюються різні модифікації процедури збору даних, що
дозволяють розширити клас відносин, досліджуваних за допомогою
соціометрії. Зокрема, нові методи дозволяють вивчати не тільки емоційні
міжособові відносини, а й інші відносини між членами групи, а способи
отримання інформації включають всі основні способи збору даних, що
використовуються в соціології (опитування, спостереження, аналіз
документів).

До таких модифікацій відноситься, наприклад, “рефренометрія”, що
дозволяє визначати для кожного респондента тих членів групи, думка яких
його особливо цікавить, методика “вибору в дії” (наприклад, при
дослідженні школярів молодших класів або дошколят кожній дитині дають
декілька листівок і просять подарувати по одній листівці своїм
товаришам) тощо. По-третє, розширюється клас об’єктів, відношення яких
вивчаються з допомогою соціометричних методів. За їхньою допомогою
вивчається, наприклад, структура складних організацій, відносини між
родинами в селах та районах міста, мережі цитування в наукових
публікаціях, аналіз особливостей п’єс різних авторів, де вивчається
напруженість відносин героїв п’єси тощо.

Розвиток соціометрії у вказаних напрямках призвів до формування ширшого
її визначення: під соціометричними методами розуміються методи
дослідження структури відносин між будь-якими соціальними об’єктами. З
цього визначення витікає і основне обмеження області використання
соціометрії: досліджувані соціальні об’єкти (це може бути мала група,
підприємство чи організація) являють собою певну систему, вивчення якої
зовсім не вичерпується описом структури відносин між її елементами.
Зокрема очевидно, що вивчення малих груп, окрім вивчення структури
міжособистісних відносин, має включати вивчення групових норм та
цінностей, соціально-демографічних та інших характеристик групи, а також
зв’язків між різними класами характеристик. Важливим розділом
соціометрії є моделювання соціальних процесів.

4. Процедура соціометричного методу

Соціометричний метод опитування — один із різновидів опитування, який
використовують для вивчення внутрішньоколективних зв’язків шляхом
виявлення стосунків між членами колективу. Цей метод застосовують для
дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових відносин з метою їх
поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних
груп, особливо неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію,
яку іншим шляхом дістати майже неможливо.

Технічний апарат соціометрії застосовують у різних сферах
мікросоціології. Грамотне використання арсеналу соціометричних методів є
передумовою для ґрунтовних теоретичних висновків про функціонування і
розвиток груп, досягнення значних практичних результатів у
комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх діяльності.

Мала соціальна група — реально існуюче утворення, в якому люди об’єднані
певною спільною ознакою, спільною діяльністю або живуть а ідентичних
умовах, обставинах і певним чином усвідомлюють свою належність до цього
утворення. Головною рисою малої групи є відчуття спільності, яке
цементує взаємини у групі й відрізняє одну групу від іншої. Оскільки
чисельність малої групи обмежена, то суспільні відносини в ній
виступають у формі безпосередніх особистих контактів. Вважається, що
«нижня» межа чисельності малої групи становить три, а «верхня» —
п’ятнадцять—двадцять осіб.

У малій групі при соціометричному опитуванні кожному респондентові
вручають соціометричну анкету (карточку) і список членів соціометричної
групи. Прізвища членів групи кодують, наприклад, номером у списку групи.
Соціометрична карточка, як і будь-яка соціологічна анкета, починається
із звернення, в якому пояснюють мету опитування, викладають правила
заповнення карточки, гарантують анонімність. У кінці після запитань
дякують респонденту за співробітництво. У карточці повинно бути 7—8
критеріїв. Результати опитування заносять у соціоматрицю, яка компактно
подає первинну інформацію і спрощує математичне опрацювання зібраних
даних. Соціоматриця — це таблиця, у якій в рядках розміщують відповіді
кожного із членів групи.

У соціометричному опитуванні важливим аспектом є соціометричний
критерій, це запитання соціометричної анкети (тесту), в якій
респондентам пропонується обрати одного або декількох членів
досліджуваної групи (найчастіше для спільної діяльності в прожективній
ситуації).

Соціометричний критерій повинен: а) націлювати суб’єкт на вибір чи
відхилення іншого члена групи для спільного вирішення того чи іншого
завдання; б) не допускати обмежень щодо вибору відхилення будь-кого з
членів чітко окресленої групи; в) бути зрозумілим усім членам групи, а
також цікавим, якщо не всім, то більшості з них; г) переконувати людину
в практичній спрямованості опитування.

Соціометричні критерії поділяють на два основні класи: комунікативні і
гностичні. Комунікативні критерії використовують для того, щоб виміряти
реальні або уявні стосунки в групі, з’ясувати, як кожний член групи
бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії призначені для
відображення уявлень людини щодо її ролі, позиції в групі, а також для
з’ясування того, хто, на її думку, обере її для спільного вирішення
певного завдання, хто — знехтує. Приклад комунікативного критерію: «Кого
б ви обрали своїм старостою?» А гностичний варіант звучав би так: «Хто з
Вашої групи, на Вашу думку, хотів би обрати Вас старостою?» В обох
випадках критерії сформульовані у позитивній формі, тобто орієнтовані на
з’ясування вибору. Але існують і заперечні критерії, які фіксують
негативне ставлення однієї людини до іншої. Ще один різновид
соціометричних критеріїв — критерії ранжування. Вони забезпечують
можливість для ранжування суб’єктом своїх стосунків з членами групи.
Наприклад: «Вкажіть по порядку, з ким із членів Вашого колективу Ви
хотіли б створити мале підприємство у першу чергу, у другу чергу, у
третю чергу і т.д.?» Соціометрична процедура, за якої респондент обирає
відповідно із заданим критерієм стільки осіб, скільки він вважає за
необхідне, називається непараметричною. Параметрична процедура
передбачає вибір із завчасно заданими кількісними обмеженнями.
Наприклад, за сформульованим критерієм пропонують обрати із 8 осіб
одного, двох чи трьох. Це знижує вірогідність спонтанних реакцій,
непродуманих відповідей.

Висновки

Отже, термін «соціометрія» в перекладі з латини означає вимірювання
міжособистісних взаємин у групі. У суспільних науках він постав
наприкінці XIX ст. у зв’язку зі спробами застосування математичних
методів до вивчення соціальних явищ. Основна заслуга у створенні
методології соціометричних досліджень, сукупності вимірювальних процедур
і математичних методів обробки первинної інформації належить
соціопсихологу Якобу Морено(1892—1974). Виробивши свою систему
структурного аналізу малих груп, Морено сформулював і стратегічне
завдання соціометрії. Воно, на його думку, полягає у забезпеченні таких
умов на виробництві і в житловому приміщенні, за яких люди працювали і
жили б в оточенні симпатичних і симпатизуючих їм людей.

Морено виходив з необхідності створення “наскрізної науки”, яка б
охопила всі рівні соціального життя людей і включила б не тільки
вивчення соціальних проблем, але й їх вирішення. Згідно цього, в
розумінні Морено “соціономія” (наука про основні со-ціальні закони)
повинна реалізувати себе в “соціодинаміці” (науці більш низького рівня
про процеси, насамперед ті, що відбуваються в малих групах),
“соціометрії” (системі методів виявлення і кількісного вимірювання
емоційних, міжособистісних взаємовідно-син людей в малих групах), а
також у “соціатрії” (системі методів лікування людей, чиї проблеми і
труднощі пов’язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах).

Соціометрична методика, що виявляє симпатії і антипатії для того, щоб
здійснити деякі переміщення в середині групи, отримала ши-роке
розповсюдження. На основі застосува ння цієї методики виник цілий
напрямок дослідження малих груп, особливо в прикладних галузях.

Прикладна соціометрія техніки опитування і збору даних (со-ціометричний
тест, соціоматриці, соціограми, соціометричні індекси), було розроблено
у дослідженнях з ліквідації різних конфліктів у малих групах.
Соціометричний тест, аутосоціметрія, ретроспективна соціометрія та інші
процедури базуються на вербальних звітах досліджуваних про
внутрішньогрупові міжособистісні “вибори” у відповідних ситуаціях. Окрім
загальної картини симпатій/антипатій (соціограми) ці методи дозволяють
описати індивідуальні самооцінки становища людини в групі, виділити
неформальних лідерів і “ізольованих”. Отримані за допомогою розрахунків
групові індекси показують ступінь згуртованості індивідів в групі, її
інтегрованість, обсяг і інтенсивність взаємодії людей, що входять в
групу і т.ін.

Сучасні соціально-психологічні і соціологічні дослідження малих груп і
первинних (контактних) колективів майже завжди включають метод
соціометрії.

Список використаної літератури

Американская социологическая мьісль: Тексти. — М.: МГУ, 1994.-496 с.

Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. — К.:
Либідь, 1995. — 304 с.

Майерс Д. Социальная психология. — СПб, 1997.

Максвелл Дж. Шеф и его команда. — СПб: Питер. Ком., 1998.

Орбан-Лембрик Л.Е Соціальна психологія: Навч. посібник. — Київ:
Академвидав, 2003.

Перспективи социальной психологии: Пер. с англ. — М.: ЗКСМ-Пресс, 2001.
— 688 с.

Шихирев П. Современная социальная психология. — М.: ИПРАМ, 2000. — 448
с.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи