HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Система виконавчої влади у Франції”

ПЛАН

Вступ

1. Президент Франції

2. Уряд країни

3. Структури виконавчої влади сучасної Франції

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи як
президентської так і парламентарної систем. Така система урядування
визначалася Конституцією 1958 p. Її основні положення були керовані
політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не
повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня
дисципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво
держави швидко стане неспроможним і нечинним. Ось чому втіленням
виконавчої влади став глава держави, який знаходиться над партіями і
обирається парламентом або вищим від нього органом.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги
загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію
парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед
прем’єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його
завданням є видавати закони і декрети, обов’язкові для громадян усієї
держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він
повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами
буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в
особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення
шляхом виборів. А у випадку небезпеки, його обов’язком є гарантування
державної незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем’єр-міністр є главою уряду, а
президент – главою держави. По суті, президент, влада якого спочатку
мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною
фігурою Франції. Він незалежний від законодавчої влади, перебуває на
посту протягом встановленого строку повноважень (з 2002 року термін
скоротився до 5 років) і має сильну владу.

1. Президент Франції

Президенту Республіки належить центральне місце в системі державних
органів П’ятої республіки. Разом з Урядом він утворює центральну
виконавчу владу. Відповідно до ст. 5 Конституції [1], він стежить за
додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне
функціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає
заходів щодо забезпечення її територіальної цілісності, забезпечує
дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і
таємного голосування. Строк повноважень Президента — п’ять років.
Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Президенти повинен
задовольняти всі вимоги, що ставляться до осіб, які обираються в
Парламент. Через те, що у Франції немає інституту Віце-президента, у
випадку дострокової вакансії посади Президента його обов’язки тимчасово
виконує Представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці
обов’язки, їх виконує Уряд.

Нові вибори проводяться не раніш як через 20 і не пізніш як через 35
днів після відкриття вакансії. За весь час існування П’ятої республіки
двічі мали місце випадки дострокової вакансії посади Президента і
проведення дострокових виборів: у 1969 р. у зв’язку з відставкою
Президента де Голля і у 1974 р. у зв’язку зі смертю Президента Жоржа
Помпіду [7, с.54].

Відповідно до ч. 11 ст. 7 [1] період, коли Президент відсутній або не
може здійснювати свої функції, не допускається ні голосування довіри
Уряду, ні перегляд Конституції.

Повноваження виконуючого обов’язки дещо обмежуються. Зокрема, він не
може проводити референдум і розпустити Національні збори.

Президент Республіки має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19
Конституції [1] існує дві основні групи повноважень:

1) ті, що здійснюються Президентом самостійно, тобто в дискреційному
порядку (особисті повноваження);

2) ті, що потребують для свого здійснення контрасигна-тури
Прем’єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відповідальних за
виконання даного акта Президента) [1].

До першої групи особистих повноважень Президента належать:

1.  Право розпуску Національних зборів (з цього питання Президент
повинен проконсультуватися з головами палат Парламенту і
Прем’єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не
зобов’язують). Це право Президента обмежене трьома умовами: а) не може
бути здійснений розпуск протягом року після попереднього розпуску; б)
під час дії надзвичайного стану; в) виконуючим обов’язки Президента.

2.  Право призначати Прем’єр-міністра і за його поданням інших членів
Уряду; а також відкликати їх. Призначення Уряду Президентом потребує
наступного схвалення урядової програми нижньою палатою парламенту, а це
означає, що при призначенні Прем’єр-міністра Президентові доводиться
враховувати позицію партійної більшості Національних зборів.

3.  Право за пропозицією Уряду під час сесії парламенту або за спільною
пропозицією обох палат передавати на референдум будь-який законопроект з
питань організації публічної влади, економічних або соціальних реформ і
публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжнародного
договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування
державних інститутів.

4.  Право звертатися з посланнями до палат на їх роздільних засіданнях.

5.  Право за своїм розсудом головувати в Раді міністрів. Ніяке засідання
Уряду у формі Ради міністрів неможливо за відсутності Президента, крім
випадку, коли він безпосередньо уповноважив іншу посадову особу
здійснювати голосування на конкретному засіданні й у зв’язку з
конкретним порядком денним.

6.  Право вводити в країні надзвичайний стан. До введення надзвичайного
стану Президент повинен провести такі самі консультації, як і при
розпуску Національних зборів.

7.  Право звернення в Конституційну раду із запитами і призначення
однієї третини його членів.

8.  Президент — глава Збройних сил, він головує у вищих радах і
комітетах Національної оборони. У разі потреби Прем’єр-міністр може
заміщати Президента як голова на засіданнях рад і комітетів Національної
оборони.

9. Право помилування [3, с.251].

До повноважень Президента, що потребують контрасиг-натури
прем’єр-міністра або окремих членів Уряду, належать: скликання
парламенту на надзвичайну сесію; підписання декретів і ордонансів,
прийнятих Радою міністрів; призначення вищих цивільних і посадових осіб
та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення
дипломатичних представників; участь у розгляді законопроектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з питань, що
стосуються конституційних переглядів, передачі законопроектів на
референдум, а також право відкладального вето на закони, прийняті
парламентом, або право звернення в Конституційну раду на предмет
відповідності закону Конституції.

Президент має широку регламентарну владу, що пов’язано з визначеною у
ст. 34 Конституції [1] важливою особливістю конституційного режиму
П’ятої республіки, яка полягає в обмеженні сфери застосування закону. У
зв’язку з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті
суспільні відносини, які визначені Конституцією, все інше регулюється
актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються
Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на
основі й у виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються
Президентом, є самостійними нормативно-правовими актами, які виконують у
регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон [10,
с.218].

Визнання Конституційною радою законодавчого акта як такого, що не
відповідає вимогам ст. 34 Конституції [1], надає право регламентарній
владі змінювати і замінювати цей закон власними нормативними актами.

У Конституції визначені важливі повноваження Президента щодо зовнішніх
відносин, оборони і безпеки. Він представляє країну в міжнародних
відносинах; акредитує надзвичайних послів і посланників в іноземних
державах, а надзвичайні посли та посланники цих держав акредитуються при
ньому; веде переговори про укладення міжнародних договорів і ратифікує
їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних
питань — ще й згода заінтересованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Конституцією право
Президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що надане йому 1964
року звичайним декретом Уряду.

У сфері судової влади повноваження Президента істотно розширені
порівняно з Четвертою республікою. Крім традиційного для глави держави
права помилування Президент став активно впливати на склад і діяльність
Вищої ради магістратури, входячи до складу обох її відділень і головуючи
в ній. Це повноваження ефективно сприяє Президенту у виконанні важливої
функції гаранта незалежності судової влади [3, с.253].

На практиці Президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому
за буквою Основного закону. Так, він приймає рішення, якими втручається
в компетенцію Уряду, коли в парламенті є «одноколірна» з Президентом
більшість, тобто коли Президент і парламентська більшість належать до
однієї політичної партії.

Президент республіки за Конституцією політично не є відповідальний. Він
може бути засуджений лише за державну зраду, склад якої офіційно не
визначений.

2. Уряд країни

Уряд — колегіальний орган, що здійснює поряд або разом з Президентом
Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено
одразу після розділу про Президента і перед розділом про парламент, що
вже саме по собі свідчить про те значення, яке надавали цьому інституту
автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради
міністрів, що об’єднує усіх його членів під головуванням Президента.
Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Як
уже зазначалося, Прем’єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки
за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов’язковому розгляду
в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних
актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про
проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі
інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження
здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням
Прем’єр-міністра.

Формування Уряду належить до компетенції Президента. Зокрема, Президент
добирає кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра і призначає його.
Останній добирає міністрів і представляє Президенту, який призначає їх.
Хоча призначення Прем’єр-міністра є особистим правом Президента, проте
при цьому він змушений враховувати розставляння політичних сил у
Національних зборах, довіру яких повинен мати Уряд.

Новий Уряд за Конституцією не зобов’язаний подавати свою програму і
склад на затвердження нижньої палати парламенту. Проте Уряд за власним
розсудом просить Національні збори про схвалення урядової програми або
заяви з питань загальної політики [3, с.256].

?????¤?¤?$????на на голосування резолюція осудження. Голосування за
резолюцією осудження проводиться не раніш як через 48 годин після її
надходження в Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна
абсолютна більшість голосів депутатів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції осудження
Прем’єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки заяву про
відставку Уряду. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти
відставку Уряду і призначити нового Прем’єр-міністра або прийняти
рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових
виборів.

Конституція заснувала інститут несумісності посади члена Уряду з
володінням парламентського мандата, з якоюсь посадою професійного
представництва загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою
державною службою або професійною діяльністю. Водночас законодавством не
забороняється сполучати членство в уряді з мандатом комунального
радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної
ради.

Повноваження Уряду здійснюються або разом з Президентом Республіки, або
кабінетом, або одноособово Прем’єр-міністром. Конституція підкреслює
особливу роль Прем’єр-міністра. Згідно зі ст. 21 Конституції [1], він
керує діяльністю Уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує
виконання законів, здійснює регламентарні повноваження і призначає на
цивільні та військові посади. Окремі свої повноваження він може
делегувати міністрам.

Прем’єр-міністру належить право законодавчої ініціативи. Для визначення
відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має
право звертатися до Конституційної ради. За пропозицією Прем’єр-міністра
скликаються надзвичайні сесії парламенту, проводяться закриті засідання
палат у формі секретного комітету і можуть подовжуватися строки чергових
сесій парламенту.

Велике значення має також і те, що деякі важливі повноваження Президента
Республіки здійснюються за пропозицією або після консультацій з
Прем’єр-міністром.

Прем’єр-міністру у здійсненні його функцій допомагає генеральний
секретар Уряду, а також власні служби — кабінет Прем’єр-міністра,
генеральні секретаріати планування, оборони та ін. Кожний міністр має
свій кабінет (а в департаментах засновуються служби міністрів) [11,
с.175].

3. Структури виконавчої влади сучасної Франції

На сучасному етапі реформи державні структури та інституції виконавчої
влади Франції побудовані таким чином.

Уряд налічує 29 членів. Це найменший за кількістю членів уряд П’ятої
Республіки. У структурі Уряду 15 Міністрів — економіки, фінансів і
індустрії; зайнятості та взаємодопомоги; юстиції; внутрішніх справ;
національної освіти; закордонних справ; оборони; устаткування,
транспорту та житла; культури та комунікацій; сільського господарства та
риболовства; управління територіями і середовищем; відносин з
Парламентом; державних функцій і державної реформи; молоді і спорту;
досліджень, а також 5 повноважних міністрів — у європейських справах;
сім’ї і дитинства; співпраці з франкофонічними країнами; у справах міст;
професіональної освіти. До складу уряду входять ще 12 державних
секретарів, які опікуються окремими питаннями зовнішньої торгівлі, малих
і середніх підприємств, охорони здоров’я, ветеранів, туризму, прав жінок
тощо.

Кожен міністр, уповноважений міністр або державний секретар відповідає
за певну кількість служб, що відносяться до його сфери компетенції.
Окрім територіальних служб на локальному рівні, йдеться про структури
загальнонаціонального рівня — центральні адміністрації і служби з
компетенцією національного масштабу. Кількість підрозділів центральної
адміністрації і приєднаних до них в теперішній час становить 209
одиниць. Штат головних управлінь і служб загальнонаціонального рівня
сягає близько 75000 осіб [7, с.99].

Центральні адміністрації складають головні управління і управління, які
іменуються по-різному: делегації, служби, місії тощо. Вони виконують
функції перспективного прогнозування, законодавчої ініціативи і
регламентації, управління деконцентрованими службами, державних
виконавчих органів, контролю і опіки, оцінювання.

Служби з національною компетенцією забезпечують у різних міністерствах
заходи оперативного характеру щодо виробництва товарів та надання
послуг. Вони мають певну самостійність в управлінні і можуть укладати
контракти з центральними адміністраціями на виконання тимчасової роботи.
Серед таких служб є служба обліку даних про кримінальну
відповідальність, офіс з питань боротьби проти нелегальної імміграції,
пенітенціарна служба виправних робіт, служби вивчення проблем у сфері
транспорту, різноманітні національні музеї.

Децентралізовані служби держави втілюють державну політику і рішення
національного масштабу в регіонах. Підпорядковані більшою частиною
префекту, який презентує уряд на регіональному рівні, вони складають
близько 95 відсотків штату державних службовців.

Державна служба головних громадянських адміністрацій і жандармерії
переважно представлена рівнем департаментів (100) та регіонів (26).
Виходячи з цього деякі адміністрації мають міждепартаментальний або
міжрегіональний тип організації. До цього треба додати представництво
держави на рівні інфраструктури департаментів у субпрефектурах (240):
підрозділи постачання (1339), казначейства і фінансові інспекції (3849),
збору податків, поліцейські округи (488) чи бригади жандармерії (6185)
тощо [7, с.102].

Держава у разі потреби може інколи делегувати частково або повністю
іншій юридичній особі один з напрямів своєї політики. Така інституція,
найчастіше державний заклад, що має фінансову автономію, отримує
субсидії, а також використовує власні ресурси і формує персонал. Цей
заклад знаходиться під управлінням держави — одного чи декількох
міністерств, які визначають його стратегію, надають, у разі
необхідності, відповідні засоби, контролюють його дії і оцінюють
результати.

Державні заклади, про які йдеться, класифікуються за такими категоріями:
адміністративні державні заклади, промислові і торговельні державні
заклади, науково-технологічні, культурні, професійні.

Ці заклади функціонують у різних сферах, зокрема:

освіти (Національна школа управління ENA, Міжнародний інститут
державного управління IIPA, університети тощо);

досліджень та інновацій (Національні дослідницькі інститути в різних
сферах: агрономії — INRA, медицини — INSERM, інформатики — INRIA,
космосу та аеронавтики — CNES, ONERA, захисту інтелектуальної власності
— INPI тощо);

культури (Національна бібліотека Франції — BNF, Національний центр
кінематографії — CNC, музеї тощо);

соціального захисту і солідарності (фонди соціальних дій щодо
робітників-імігрантів — FAS, офіс міжнародної міграції — OMI тощо);

здоров’я (агенції з санітарного захисту продуктів харчування, ліків,
інститут санітарного забезпечення осіб похилого віку тощо);

будівництва, транспорту і навколишнього середовища (державні заклади з
питань створення нових міст, національне агентство з покращення
середовища — ANAH, національні парки, мережа залізниць Франції — RFF,
SNCF, аеропорт Парижу — ADP тощо);

економіки і фінансів (французький центр зовнішньої торгівлі — CFCE,
французьке агентство з розвитку — AFD).

Держава в разі потреби звертається за допомогою до асоціацій для
реалізації заходів державної політики. Наприклад, державні інституції
взаємодіють з асоціацією професійного навчання дорослих (AFPA) або
французькою асоціацією культурних заходів за кордоном (AFAA).

Висновки

Отже, президенту Республіки належить центральне місце в системі
державних органів П’ятої республіки. Разом з Урядом він утворює
центральну виконавчу владу. Відповідно до ст. 5 Конституції, він стежить
за додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне
функціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає
заходів щодо забезпечення її територіальної цілісності, забезпечує
дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент має широку регламентарну владу, що пов’язано з визначеною у
ст. 34 Конституції важливою особливістю конституційного режиму П’ятої
республіки, яка полягає в обмеженні сфери застосування закону. У зв’язку
з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті
суспільні відносини, які визначені Конституцією, все інше регулюється
актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються
Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на
основі й у виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються
Президентом, є самостійними нормативно-правовими актами, які виконують у
регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.

Згідно конституції Франції, президент виступає третейським суддею, якому
доручено вирішувати розбіжності між конфліктуючими сторонами. Це
зобов’язання призвело до присвоєння президентові виключної влади у
галузі внутрішньої та зовнішньої політики. До того ж президент
уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових
виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу
закону, керувати засіданнями, кабінету, а також призначати або звільняти
з посади прем’єра і членів кабінету. Крім цього, президент може
проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його
вибором. Загалом, починаючи з 1958 p. влада прем’єра помітно
послабилася, тоді як влада президента — зросла.

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє
тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї
з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси
президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень
політичну стабільність французької нації.

Уряд — колегіальний орган, що здійснює поряд або разом з Президентом
Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ про уряд розміщено
одразу після розділу про Президента і перед розділом про парламент, що
вже саме по собі свідчить про те значення, яке надавали цьому інституту
автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради
міністрів, що об’єднує усіх його членів під головуванням Президента.
Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Як
уже зазначалося, Прем’єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки
за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

Список використаної літератури

Конститунція Франції від 27 жовтня 1946 р (зі змінами й доповненнями
1954 року).

Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное право зарубежных стран. —
СПб., 2002.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред.
В.О.Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 512 с.

Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ.
ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. — М., 1999.

Конституционное право: Учебник для вузов / Под ред. А.Е. Козлова. — М.,
1996.

Конституционное право: Энциклопедический словарь / Под ред. С.А.
Авакьяна. — М, 2000.

Машин І.Р. Особливості системи виконавчої влади у Франції. – К., 2007.

Михалева НА. Конституционное право зарубежных стран СНГ. — М., 1998.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. — М., 2004.

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
Минск, 2001.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.,
2002.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи