HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

«Система громадсько-політичного життя Стародавнього Китаю»

ПЛАН

Вступ

1. Державний лад та система громадсько-політичного життя Стародавнього
Китаю

2. Структура держави і державного апарату Стародавнього Китаю

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На відміну від багатьох стародавніх держав, що залишили убогі (чи
взагалі не залишили) письмові пам’ятки своєї історії, Китай — країна
писаної історії, яка має численні письмові пам’ятки. Китайці вважали
збереження своєї історії важливою державною справою.

Історію Китайської держави прийнято поділяти на періоди, пов’язані із
правлінням тієї чи іншої царюючої династії. Такий поділ прийнятний не
тільки в самому Китаї, а й у всій історичній науці. Династична історія
Китаю, розпочавшись з XX століття до н. е., триватиме аж до XX століття
нашої ери, коли у 1911 році революційним урядом Китаю буде скинутий з
престолу та відправлений на «перевиховання» Пуі — останній імператор
останньої (Маньчжурської) династії — Цін. Серед багатьох династій, що
управляли Китаєм, прийнято виділяти найбільш значущі з точки зору
розвитку Китайської держави. Деякі з них правили цілі століття (Ся,
Чжоу, Тан та ін.), деякі — не більше десятка років, проте залишили
глибокий слід в історії країни (Цінь).

Початок політичної історії Китаю пов’язаний із династією Ся (приблизно
2000 р. до н. е. — 1500 р. до н. е.). За нею йдуть династії Шан
(1700-1045 р. до н. е.), Чжоу з двома періодами: Західна Чжоу (1045- 771
роки до н. е.) та Східна Чжоу (770-476 роки до н. е. Китайські історики
називають це правління «період весни та осені»). Періодом Воюючих Царств
називають 475 -221 роки до н. е. Цей час міжусобиць завершується
встановленням влади династії Цінь, що перемогла, яка правила дуже
недовго (221-207 роки до н. е.), але вперше в історії Китаю зібрала
воєдино всю країну, утворивши централізовану державу. Важливіша династія
— Харь, яка правила майже 400 років (206 рік до н. е. — 220 рік н. е.).
Далі йдуть, після міжусобиць, внутрішніх війн, селянських повстань та
династій, що змінюють одна одну, династія Тан (618-907), яка відкриває
собою китайське Середньовіччя; після завоювання Китаю монголами —
монгольська династія Юань (1271-1368), яка прийшла їй на зміну після
вигнання монголів; династія Мін (1368-1644) і, нарешті, після захоплення
Китаю маньчжурами, остання династія Китаю — маньчжурська династія Цінь
(1644-1911), скинута разом із монархічним режимом китайською революцією
1911 р.

1. Державний лад та система громадсько-політичного життя Стародавнього
Китаю

Ідея державності, що виростала з управління, визнавалася всім китайським
суспільством протягом усієї історії Китаю. Государ або династія могли
бути «поганими», государів скидали, вбивали; держава здригалася від
численних народних повстань та війн, але в жодного не виникло думки про
те, що порядок може бути іншим. Держава, що втілює в собі через Сина
Неба гармонію і порядок на благо підданим, та ідеальний чиновник —
«доблесний чоловік», що ревно та безкорисливо слугує державі як втіленню
нації, — у цьому полягає державна філософія Китаю. Якщо якогось государя
скидали, то лише тому, що він втрачав моральну силу «Де», тобто втрачав
і мандат Неба. Служіння на благо держави вважали своїм обов’язком
видатні розуми Китаю. На високих державних посадах побували найвидатніші
поети Китаю: Цюй Юань, Тао Юаньмін, Лі Бо, Ду Фу, Су Ши, Ван Вей та ін.
Будучи яскравими особистостями, дисиденти давнини не мирилися з
бюрократичними порядками, однак вони залишалися державниками.

У китайських джерелах не залишилося достовірних відомостей про перехід
від родоплемінної організації суспільства до власне державної. Початкова
історично достовірна династія Шан-Інь вже була централізованою державою
з сильною верховною владою. Складається враження, що Китай завжди був
державою. Це пояснюється тим, що вже за «первісного» стану Китай був
великим керованим суспільством, та інститут правителів виникає тут дуже
рано. Всім легендарним «досконаломудрим» правителям Китаю притаманні
магічні ритуальні функції: вони мають забезпечити сприятливий контакт із
вищими силами, сприяти за допомогою ритуалів гармонії серед людей та у
всій Світобудові. Так, Сима Цянь повідомляв: «Хуан-ді (Жовтий Імператор)
упорядкував п’ять стихій, насадив п’ять видів злаків, заспокоїв народ,
навів лад у чотирьох частинах світу»; Чжуан-Сюй «створював багатства,
співпрацюючи з особливостями Землі, діяв, виходячи з сезонів року,
наслідував духи людей та небесні духи, управляв стихіями… усі великі
та малі духи, все, що освітлювалося сонцем та луною, змирилося та
підкорилося йому»; Гао-Синь «обчислював рух сонця та луни, розпізнавав
духів та з повагою служив їм».

В епоху Шан-Інь правитель обирався у середовищі свого вузького клану
(ванцзу), поділеного на дві екзогамні групи, пов’язані між собою
шлюбними союзами (ситуація дуже схожа на процедуру обрання (або
затвердження) царя в Хетській державі особливими зборами — паи-кусом).
Наділення клану правителів магічними (а цебто й управлінськими)
функціями було типовим для давнини явищем. Таким кланом правителів
ставав старший рід (точніше, старша дуально-ролова група), від якого
відбруньковувалися нові молодші родові групи. Нерідко обранню передувало
випробовування того, кого обирали. Так, легендарний Яо призначає своїм
наступником «простолюдина» Шуня лише після ряду випробувань, до числа
яких входив пошук виходу з гірського лісу (нагадує обов’язкове ритуальне
блукання тайгою кандидата в шамани у деяких народів Сибіру).
Випробування мало підтвердити наявність у того, кого обирали, тієї самої
магічної сили, якою мав володіти священний цар. Китай — Піднебесна
імперія. Його захищає безособистісне Небо. «Проекція» Неба на квадратну
землю складає коло — це і є Піднебесна — цивілізований світ. Не охоплені
проекцією Неба кути квадрата населені варварськими народами, що оточують
Піднебесну. Влада Неба на землі представлена Сином Неба — імператором.
Як і в усіх стародавніх суспільствах, у Стародавньому Китаї все
суспільне життя буде сакралізоване, в тому числі публічна влада.
Правитель — Ван виступає спочатку в ролі «священного царя». Управляти
Піднебесною як «священним царем» правитель може лише остільки, оскільки
він наділений внутрішньою магічною силою «Де», що дарується правителю
Небом як винагорода за чесноти або притаманна йому з початку в
результаті чудесного зачаття, в якому беруть участь неземні сили
(китайський варіант непорочного зачаття). Так, засновник династії Хань —
Лю Бан (селянин!) нібито народився від союзу його матері та Небесного
дракона. Реальний же батько Лю Бана Тай Гун обмежився при цьому пасивною
роллю християнського Йосипа. У цьому разі дракон виступає як тотемний
предок, дух-родоначальник племені. Походження правителя внаслідок
втручання неба відобразилося в обов’язковому додаванні до титулу
імператора, починаючи з епохи Чжоу, терміна «Тянь-Цзи», тобто «Син
Неба». В легендах про «досконаломудрих» правителів говориться, що носієм
магічної сили могла бути будь-яка людина, і правитель обирав наступника
з усіх жителів країни: важливо, щоб претендент володів небесним мандатом
— Тян мін. Якщо правитель чомусь утрачав силу Де (за вченням
конфуціанства не відповідав морально-етичним критеріям), Небо позбавляло
його своєї підтримки та обирало нового правителя. Звичайно, Небо в цьому
разі діяло або через клан правителів, або через народні повстання.
Аргумент «небесного мандата» вперше було використано чжоусцями як привід
для скинення династії Шан-інь.

Починаючи з епохи Чжоу, в Китаї встановлюється престолонаслідування за
принципом першородства: престол унаслідується старшим сином. Але цей
принцип затверджується не одразу. Принцип першородства в
престолонаслідуванні було закріплено в особливій «Угоді» імператора
Гао-цзу, засновника династії Хань, з представниками аристократії. Отже,
в період Шан-Інь правитель виступає в іпостасі «священного царя». Період
Чжоу привносить в цей культ шаманський та військовий елементи. У період
Чунь цю — «Весни та осені» — поступово відбувається десакралізація влади
й виникає необхідність у нових її обґрунтуваннях. Ці обґрунтування були
представлені вченнями конфуціанства, даосизму та легізму.

?????¤?¤?$?????«?ою ланкою цієї ієрархії є родина, в якій також царює
ієрархія, що очолюється головою родини. Небо-Сип Неба-його
міністри-підлеглі міністрам ранжируванні начальники-голова родини-за
таким ланцюгом сходить на людей благодать Неба — Порядок та Гармонія.
Зверху сходять батьківська любов та піклування про тих, хто стоїть
нижче, знизу — синовня шанобливість до старших. Порушення цього
встановленого Небом Порядку, нешанобливість до старших — найбільше
нещастя та найтяжчий злочин. Такою є китайська філософія держави.
Звичайно, ця конфуціанська доктрина державності являла собою ідеал,
якого прагнули вчені та «доблесні чоловіки», але в реальному політичному
житті цей ідеал вибухав запеклою боротьбою за владу, палацовими
переворотами, міжусобицями, народними повстаннями та війнами. Цього
ідеалу дотримувалися ті, хто вже перебував при владі, конкуренти, що
рвалися до влади, не соромилися вбивати «синів неба», аби посісти їх
місце. Свої дії вони виправдовували тим, що скинутий попередник був
«поганим» і втратив небесний мандат. Уся династична історія Китаю багата
на запеклу боротьбу за владу кланів і династій.

2. Структура держави і державного апарату Стародавнього Китаю

Протягом майже чотирьох тисяч років історії структура держави і
державного апарату Китаю, звичайно, змінювалася. Однак у цілому принципи
державного ладу, управління залишалися незмінними. Китай був надзвичайно
«одержавленим» суспільством з розгалуженою системою ранжированого
чиновництва. На верхівці рангової системи перебували імператор, поділені
на ранги його численні родичі, дружини, наложниці, слуги; поділені на
ранги урядові заклади та все чиновництво.

Центром імперії є Палац. Це особливий замкнений світ із суворо
ранжированими мешканцями та панування Ритуалу, якому підкорені всі — від
імператора до останнього слуги.

У розпорядженні Шаншушена знаходилися галузеві палати: рангів та чинів,
подвірна палата, палата церемоній, управління справами, військова
палата, палата покарань, палата громадських робіт.

Центральним апаратом Шаншушена був Душен. Безпосередньо при імператорі
знаходилися імператорська канцелярія (Меньсяшен), а також імператорський
секретаріат (Джуншушен). У розпорядженні Шаншушена були палацові служби:

— бібліотечний департамент (Міншушен), де зберігалися документи, книги,
рукописи, карти;

— департамент внутрішньо-палацового забезпечення (Дяньчжу-шен) —
забезпечення харчування, гардероб, екіпаж, медичне обслуговування;

— департамент внутрішнього обслуговування (Нейшишен) палацові раї,
палацові жінки, скарбниці та ін.;

— цензорська колегія (Юйшитай) — головний контрольно-ревізійний орган
уряду.

Далі йшли дев’ять управлінь:

1) управління імператорських жертвопринесень;

2) управління імператорських банкетів;

3) управління імператорських регалій;

4) управління імператорської родини — облік членів імператорського роду,
їх народжень, смертей, точне визначення ступенів спорідненості;

5) управління імператорських екіпажів — стайні, скотарство, паланкіни;

6) юридичне управління;

7) церемоніальне управління — дипломатичні прийоми (гості з-за кордону,
збирання інформації про сусідні країни, похорони вищих чиновників);

8) сільськогосподарське управління;

9) управління скарбниць.

Далі за адміністративною ієрархією йшли п’ять директоратів:

1) директорат синів країни (відав підготуванням молодих кадрів для
державної служби);

2) директорат імператорських майстерень;

3) директорат будівельних робіт;

4) директорат окружних майстерень;

5) директорат річного контролю.

Місцеве управління було зосереджено в округах (чжоу) та уїздах (сянь),
куди чиновників призначали з центру.

У дрібніших територіальних підрозділах чиновників призначало уїзне
начальство з «поважних» місцевих жителів. Крім того, територія держави
була поділена на військові округи (чжень), прикордонні зони (шу) та
різного роду губернаторства.

Організація державної служби Китаю була розроблена найретельнішим чином
та являла собою величезну суворо ранжирувану чиновницьку систему.
Становище державного службовця визначалося службовою посадою; почесною
посадою; нагородною посадою; титулом знатності.

Висоту посад і титулів вимірювали рангами. Ранг був універсальним
мірилом становища людини в китайському суспільство. Лише ним визначалися
правове та економічне становище людини в державі. На ранги поділялися
члени імператорської родини, дружини та наложниці імператора, служивий
народ.

У державному апараті шкала основних посад поділялася на 30 розрядів
(цзе), які зводилися у дев’ять рангів — пінь. Кожний ранг поділявся на
основний — чжен та наступний — цун. Отримання рангу та потім домагання
посади проходили у три шляхи:

1) висунення на службу;

2) завдяки родинній «тіні» (інститут «тіні» у китайців означав стан
спорідненості зі знатною людиною, від чого залежало становище людини в
усіх сферах соціального життя: ранг, посада, привілеї в суді);

3) найпрестижніший шлях — складання іспитів на вчені ступені: сюцай,
«цзюй-чжень» та «цзіньши». Іспити проводилися в столиці та були дуже
нелегкими. Але той, хто успішно склав іспити, гарантовано отримував
посаду та пов’язані з нею привілеї. Посади були трьох видів: службові
(чжи-шигуань), почесні (саньгуань) та нагородні (сюньгуань) і, крім
того, поділялися на основні (людей) та допоміжні (лювай). До останніх
належали переписувачі, воротарі, підсобний персонал.

Основні посади поділялися на 30 розрядів (це) та зводилися у 10 рангів,
кожний з яких поділявся на основний (чжен) та наступний (цун). З
четвертого і до дев’ятого ранги, і основний, і наступний, поділялися на
вищий (шан) та нижчий (ся). Наприклад, дев’ятий ранг включав у себе
дев’ятий основний вищий, дев’ятий основний нижчий, дев’ятий наступний
вищий та дев’ятий наступний нижчий, — так кожний ранг. Таким чином, у
складі дев’яти рангів малися з першого до третього шість рангів і з
четвертого до дев’ятого — 24 ранги, тобто разом 30 розрядів (це).

Посада та ранг мали суттєві відмінності. Посада вказувала на посадові
функції чиновника, ранг — на його суспільний стан, матеріальну
забезпеченість, правове становище. Від рангу залежали розмір жалування,
привілеї, спосіб життя, одяг, прикраси; ранг з усіма його привілеями
зберігався й після служби. Почесні посади не тягли за собою жодних
службових обов’язків, давалися за послуги, не оплачувалися як реальні.

Нагородні посади давалися лише за військові заслуги, їх могли отримати і
солдати-простолюдини. Ці посади також не тягли за собою жодних
обов’язків та були підставою для присвоєння рангів. Ранги, титули
знатності та «тіні», що вони надавали, ретельно регламентувалися. Вся
рангова система поширювалася також на палацових жінок, але їх титули не
успадковувалися і були похідними від рангів родичів-чоловіків.
Діяльність чиновників ретельно контролювалася. Щороку вони отримували
від своїх начальників атестації у рамках «чотирьох гідностей» та
«двадцяти семи досконалостей». Від атестації залежали просування по
службі та розмір жалування.

Висновок

Отже, протягом майже чотирьох тисяч років історії структура держави і
державного апарату Китаю, звичайно, змінювалася. Однак у цілому принципи
державного ладу, управління залишалися незмінними. Китай був надзвичайно
«одержавленим» суспільством з розгалуженою системою ранжированого
чиновництва. На верхівці рангової системи перебували імператор, поділені
на ранги його численні родичі, дружини, наложниці, слуги; поділені на
ранги урядові заклади та все чиновництво.

Жодна правова система в світі не зазнала такого потужного впливу двох
протиборчих філософських вченні, як правова система Стародавнього Китаю,
в історії якої етико-політичні догмати конфуціанства і політико-правові
концепції легізму стали визначальними чинниками самого поступального
розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, а також
механізмів правозастосування, традиційного праворозуміння китайців.

Спільною рисою цих двох старокитайських шкіл була їх політична
спрямованість, прагнення організувати життя китайського суспільства на
«раціональних», «справедливих» початках, але що розуміються кожною
школою по-різному. Це призвело до гострої боротьби між ними, що
закінчилася в результаті компромісом.

Список використаної літератури

Бадак А.Н., Войнич И.Е. История Древнего мира. Древний Восток. Индия,
Китай, страны Юго-Восточной Азии — Минск: Харвест, 1998.-845c.

Кравцова М. Е. История культуры Китая. — СПб., 1999.

Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — Київ.:
Либідь, 2000. — 592 с.

Маслов А. А. Китай: колокольца в пыли. Странствия мага и интеллектуала.
— М., 2003.

Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія. —
Київ: Либідь, 2000. — 624 с.

Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навчальний
посібник. — Київ: Либідь, 1997. — 464 с.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи