HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА 5. СИНТАКСИС ТА ПУНКТУАЦІЯ

5.1. Синтаксис як наука.

5.2. Пунктуація як наука.

5.1. Синтаксис як наука

Синтаксис (від гр. syntaxis – побудова, порядок) – частина мовознавства,
що вивчає форми речень і словосполучень.

Словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох повнозначних
слів (червоний ліхтарик, стояти вгорі, дивитися на екран).
Словосполучення можуть входити в склад речення, можуть вичленовуватися з
нього для спеціального аналізу і поза реченням у мові не існують.

За різним ознаками словосполучення поділяються на:

лексичні й синтаксичні;

іменні, прикметникові, числівникові, займенникові, дієслівні та
прислівникові;

сурядні й підрядні;

прості й складні

Лексичні словосполучення існують у мові в готовому вигляді і завжди
називають одне і те ж поняття (бабине літо, за тридев’ять земель).
Лексичні словосполучення називають ще синтаксично нерозкладними
словосполученнями. У реченні лексичні словосполучення виконують роль
одного члена речення.

Синтаксичні (вільні) словосполучення виникають у процесі мовлення при
збереженні лексичного значення слів, від яких вони утворюються (мамина
казка, говорити пошепки). Синтаксис розглядає лише синтаксично вільні
словосполучення.

До складу словосполучення завжди входять головне і залежне слово.
Головним є слово, від якого ставиться питання. Залежним – слово, яке
відповідає на це питання. Напр., поле (яке?) зелене; виїхати (куди?) на
дорогу.

Залежно від того, якою частиною мови є головне слово, словосполучення
поділяються на іменні, прикметникові, числівникові, займенникові,
дієслівні і прислівникові.

Сурядне словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох
повнозначних слів як граматично рівноправних.

Підрядне словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох
повнозначних слів як граматично нерівноправних: одне з них – головне,
інше – залежне (старий будинок, маленька красуня). Виділяють три типи
підрядного зв’язку – узгодження, керування,прилягання.

При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється до головного
(небесна блакить, добрі побажання). Як правило, зв’язком узгодження
поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником,
порядковим числівником, займенником прикметного типу. При узгодженні
зміна головного слова викликає зміну залежного (моя хата – мої думи –
моє вікно).

Керування – це вид підрядного зв’язку, при якому головне слово вимагає
від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні
головного слова: говорю слова (говорю потребує знахідного відмінка) –
говорити слова – говориш слова – буду говорити слова). При керуванні
залежним словом буває іменник, рідше- займенник або інша змінна частина
мови у ролі іменника.

При приляганні залежним виступає незмінне слово (прислівник,
дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним
тільки за змістом (бажання піти, говорив пошепки, працює стоячи). У ролі
залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник,
дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив).

Просте словосполучення утворюється поєднанням двох повнозначних.

Складне словосполучення – поєднанням трьох і більше повнозначних слів.

Речення – це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має
інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався
це зробити, але не встиг). Речення – основна одиниця синтаксису. Речення
– комунікативна одиниця (від лат. сommunicatio- спілкування, передача
інформації).

Основними ознаками речення є предикативність та інтонація завершеності.

Предикативність (від лат. рraedicatio – стверджене, сказане,
висловлене) – це віднесеність змісту речення до об’єктивної дійсності.

Предикативність властива будь-якому реченню і виявляється в ознаках
часу, особи, а також в оцінці сказаного розповідачем (бажаність чи
небажаність, реальність чи нереальність, впевненість в істинності чи
ні).

Інтонація завершеності оформлює речення як цілу синтаксичну одиницю.

За метою висловлювань розрізняють три типи речень: розповідні,
спонукальні і питальні.

Розповідні речення містять у собі певну інформацію, повідомляють про
якийсь факт чи подію (Вчора відбулося засідання Верховної Ради; Ми раді
тебе бачити). Інтонація розповідних речень характеризується зниженням
тону наприкінці речення.

Спонукальні речення закликають до дії, висловлюють наказ, побажання,
вимогу чи дозвіл. Цей тип речення має свою, так звану спонукальну
інтонацію, якій властиві високий тон і пришвидшений темп: Вставай, хто
живий, в кого думка повстала! (Леся Українка).

Серед питальних речень, які виражають думку- питання, виділяють наступні
речення: власне питальні речення, які потребують відповіді (Скажіть,
котра година?) та риторичні, при чому відповідь на риторичні питання не
передбачена (Що ж це у світі діється?). Інтонація питальних речень
характеризується підвищенням тону на слові, з яким пов’язується питання.

За емоційним забарвленням речення поділяються на емоційно нейтральні і
емоційно забарвлені речення.

Емоційно нейтральні речення – це розповідні, питальні і спонукальні
речення зі звичною для них інтонацією.

Емоційно забарвлені речення – ц е ті ж розповідні, питальні і
спонукальні речення, але вимовлені з окличною інтонацією.

За структурою речення поділяються на прості і складні.

Простим називається речення, в якому є тільки одна граматична основа
(предикативний центр). У складного реченні таких основ може бути
декілька.

Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними
членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і
вставленими словами, сполученнями і реченнями.

Граматична основа простого речення, як правило, складається з підмета та
присудка – головних членів речення (у реченні Я розповідаю підметом є
слово я, присудком – розповідаю).

Проте у деяких реченнях (односкладних) вона може бути представлена одним
головним членом (Світає. Встаю. Йду. Думаю.)

Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними, а
ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення – поширеними.

Порядок розташування слів у реченні вільний, проте існують певні
правила, які визначають послідовність розміщення членів речення.

Прямим вважається такий порядок слів у реченні, при якому присудок
стоїть після підмета (Епоха п’ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті
роки).

Прямий порядок другорядних членів речення пов’язаний з порядком слів у
словосполученні:

узгоджене означення стоїть перед означуваним словом;

додаток- після керуючого слова;

обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним
виступає присудок).

Порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось із них
називається інверсією (зворотним порядком слів).

При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує
підмету (Нещодавна до мене заходив Тарас).

Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Підмет – головний граматично незалежний член двоскладного речення, що
означає предмет (чи особу), про який говориться у реченні, і відповідає
на питання хто? що?

За способом вираження підмети поділяються на прості і складені. Простий
підмет найчастіше буває виражений іменником або займенником у називному
відмінку, хоча може виражатися й іншими частинами мови, вжитими у
значенні іменника: Керівник сьогодні просто зобов’язаний займатися
економікою. Простий підмет може бути виражений неозначеною формою
дієслова: Вивчитися- ось моя мрія.

Складений підмет може бути виражений:

кількісно-іменниковою сполукою ( 75 відсотків квітів пішло на експорт);

сполукою іменника (чи займенника) у називному відмінку з прийменником
(Ми з братом вирішили прогулятися по парку);

іншими сполуками (Найбільші аукціони квітів відбуваються поблизу
Амстердама).

Присудок – головний член двоскладного речення, який характеризує підмет
за дією чи ознакою. Присудок відповідає на питання що робить (підмет)?
що з ним робиться? який він є? що він таке? хто він такий?

Присудок буває простий і складений.

Простий присудок виражений дієсловом, яке поєднує в собі граматичне і
лексичне значення: Петро відчинив двері. До простих належать також
присудки, які виступають у складеній формі майбутнього часу (буду
робити), у формі наказового (хай знає) або умовного способів (робив би).
Простим вважається також присудок, виражений фразеологічним сполученням
(Він був на сьомому небі).

Складений присудок має дві частини: головну і допоміжну (зв’язка).
Основне лексичне значення такого присудка закладене у головній частині,
а граматичне – в допоміжній.

Дієслівний складений присудок виражається поєднанням дієслова- зв’язки,
яке стоїть в особовій формі і інфінітива (Він бажав піти разом з нею).
Іменний складений присудок утворюється поєднанням дієслова- зв’язки з
іменником, прикметником, дієприкметником (Городецький прикрасив Київ
унікальними спорудами).

Між підметом і присудком може ставитися тире, якщо у реченні пропущено
дієслово- зв’язку. Тире ставиться:

якщо підмет і присудок виражені іменником у називному відмінку ( Хліб-
всьому голова);

якщо підмет і присудок виражені інфінітивом (Життя прожити- не поле
перейти);

якщо перед присудком вжито слово це значить, то, це, ось (Більшість- це
ще не значить всі).

До другорядних членів речення належать означення, додатки і обставини.

Означення- це другорядний член речення, який вказує на різні ознаки
предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? скількох? скількома?
на скількох? Означення можуть бути узгоджені і неузгоджені. Узгоджене
означення уподібнюється до означуваного члена речення у відмінку, числі
й роді (для однини). Неузгоджене означення поєднується з означуваним
словом зв’язком керування або прилягання.

Неузгоджені означення можуть бути виражені:

іменником у формах непрямих відмінків (Спочатку клас Дмитра був у числі
відстаючих);

неозначеною формою дієслова (Марко захотілося розслабитися);

сполученням слів (Він заспівав пісню далеких країв).

Одним із різновидів означення є прикладка.

Прикладка – це означення, виражене іменником, яке дає предметові другу
назву (Програма «Здоров’я» давно вже виходить на нашому телебаченні).

Додаток – це другорядний член речення, що означає предмет і відповідає
на питання непрямих відмінків (Я збираю гриби). Додатки бувають прямі і
непрямі.

Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і вживається в формі
знахідного відмінка без прийменника (Хлопчина зірвав яблуко). Рідше
прямий додаток може бути виражений родовим відмінком при запереченні або
коли дія переходить лише на частину предмета (Не присувай соломи до
вогню).

Непрямий додаток – це іменник, вжитий у формах інших (А більше за все
Микола боявся спокуси).

Обставина – другорядний член речення, який вказує на місце, час, мету,
спосіб дії, причину, умову дії. Обставини можуть виражатися
прислівниками, дієприслівнками, інфінітивом, приймениково- відмінковими
формами іменника чи займенника: Веселкою моя надія грала (Леся
Українка).

За значенням обставини поділяються на такі групи:

обставини мети, які вказують на мету дії і відповідають на питання з
якою метою? для кого? (Це тобі на щастя);

обставини часу, які вказують на час дії, її тривалість і відповідають на
питання коли? доки? з якого часу? як довго? (Колись я вже тут був);

обставини способу дії, які означають якість дії або вказують на спосіб
здійснення дії і відповідають на питання як? яким способом? (Вони сиділи
поруч);

обставини місця, які вказують на місце дії, напрямок руху і відповідають
на питання де? куди? звідки? (Мало не впав у безодню);

обставини причини, які вказують на причину дії і відповідають на питання
чому? через що? з якої причини? (Від думки про це йому перехопило
подих);

обставини умови, що вказують на умову, за якою відбувається дія і
відповідають на питання за якої умови? (При наявності запрошень займайте
місця);

обставини з допустовим значенням, що вказують на умову, всупереч якої
відбувається дія і віддповідають на питання незважаючи на що? наперекір
чому? (Він це зробив наперекір всьому).

Односкладні речення – це речення з одним головним членом. Односкладні
речення поділяються на дієслівні та іменні.

У дієслівних односкладних реченнях головний член виражається дієсловом і
має ознаки присудка. До цієї групи належать означено-особові,
неозначено-особові, узагальнено-особові та безособові речення.

В іменних односкладних реченнях головний член виражається іменником і
має ознаки підмета. До іменних належать називні речення.

Означено-особові речення – це речення, в яких головний член виражає дію,
що виконується чи буде виконуватися певною визначеною особою (чи
особами). Головним членом у таких реченнях виступає дієслово у формі
1-ої чи 2-ої особи однини чи множини дійсного або наказового способу
(Йду, йду, і ніяк не дійду).

Неозначено-особові речення – це речення, в яких головний член виражає
дію, що стосується невизначеного кола осіб: За що, не знаю, називають
хатину в гаї тихім раєм (Т.Шевченко).

Роль головного члена в таких реченнях виконує дієслово у формі 3-ої
особи множини теперішнього і майбутнього часу або у формі множини
минулого часу.

Узагальнено-особові речення – це речення, в яких дійова особа мислиться
узагальнено, тобто головний член виражає дію, яка стосується однаковою
мірою будь-якої особи (Вік живи – вік вчись).

Головним членом в узагальнено-особових реченнях найчастіше виступає
дієслово у формі 2-ої особи однини чи множини, рідше – в інших особах.

Безособові речення – це речення, в яких головний член виражає процес або
стан; дійова особа при цьому взагалі не передбачена.

Головний член у безособовому реченні може бути виражений:

особовим дієсловом у значенні безособового (У кожному будинку
світилося);

неозначеною формою дієслова (Бути чи не бути – ось що займало Гамлета);

безособовим дієсловом у формі 3-ої особи однини теперішнього чи
майбутнього часу або у формі середнього роду однини минулого часу (Як
багато хотілося йому сказати!);

прислівниками або іншими частинами мови в ролі прислівників (словами
категорії стану – жаль, шкода): Як весело жити на світі!

дієслівними формами на -но, -то (Так було складено ультиматум).

Називні (номінативні) речення – це речення, в яких стверджується
існування якихось предметів чи явищ (Вечір. Пасовисько. Вогонь.).

Головний член у номінативних реченнях виражений іменником у називному
відмінку однини чи множини.

Неповні речення – це речення, в яких пропущено один чи декілька
потрібних для його структури членів, що встановлюється з попереднього
речення чи ситуації мовлення. Напр.: А хто ж з українців не любить
пісню? Заспівай мені якусь свою (М.Стельмах). Друге речення з наведеного
приклада односкладне (означено-особове) неповне, тому що пропущено
додаток, який легко встановити з попереднього речення: заспівай свою
пісню.

Часто на місці пропущеного члена в неповному реченні ставиться тире: А в
небі – райдуга.

До ускладнених речень належать речення з однорідними членами,

з відокремленими членами, зі звертанням, зі вставними і вставленими
компонентами.

У реченні слова можуть поєднуватися як підрядним зв’язком, так і
сурядним. Члени речення, які виконують ту саму синтаксичну функцію і
поєднуються сурядним зв’язком, називаються однорідними. Це рівноправні,
незалежні один від одного компоненти.

Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення:
Минали роки, віки, тисячоліття; Сонце росло, росло, падало і тихо
спускалось додолу (М.Коцюбинський).

Однорідні члени речення можуть поєднуватися безсполучниковим зв’язком.
При сполучниковому зв’язку використовуються єднальні, протиставні,
розділові, градаційні, приєднувальні сполучники. У мовленні однорідність
виділяється, як правило, інтонацією переліку.

При однорідних членах можуть використовуватися узагальнюючі слова.
Найчастіше у цій ролі виступають:

займенники ніхто, ніщо, все, всі (Радість життя, сум, кохання – все це
здавалося йому зараз незнайомим);

прислівники скрізь, всюди (І нагорі, і у кімнаті – всюди було темно).

При узагальнюючих словах вживаються такі розділові знаки:

двокрапка після узагальнюючого слова, якщо воно стоїть перед однорідними
членами;

тире перед узагальнюючим словом, якщо воно стоїть після однорідних
членів; якщо однорідні члени, що йдуть після узагальнюючого слова, не
закінчують речення і воно продовжується, то після них ставиться тире.

Відокремленими називаються другорядні члени речення, які для підсилення
їхньої граматичної і смислової ролі виділяються в усному мовленні
інтонацією, а на письмі – відповідними розділовими знаками.

Відокремлення характеризується також інверсійним розташуванням
другорядних членів речення. Відокремлені члени речення поділяються на
підрядні відокремлені члени і уточнюючі відокремлені члени.

До підрядних відокремлених членів, які поєднуються з пояснювальним
словом чи реченням підрядним зв’язком, належать відокремлені означення і
відокремлені обставини.

Відокремлені означення (дієприкметники, прикметники, іменники;
дієприкметниковий, прикметниковий звороти, поширена прикладка), як
правило, стоять після означуваного слова: Дівчат, років до дев’яти,
зібралося чималенько.

Якщо означення, виражене дієприкметниковим або прикметниковим зворотом,
знаходиться перед означуваним словом і не має додаткових значень
причини, умови, допустовості, то таке значення не відокремлюється:
Кілометрів зо три ліс тягся, густий і незайманий (Ю. Яновський).

Означення перед означуваним словом відокремлюються, якщо вони стосуються
особового займенника: Знесилена, вона сіла.

Відокремлені обставини залежать не від одного слова в реченні, а від
усього речення в цілому. Дієприслівникові звороти складають основну
групу відокремлених обставин і виділяються в будь-якій позиції:
Лишившись сама, Хима заплакала (М.Коцюбинський).

Уточнюючі відокремлені члени речення вживаються для конкретизації або
пояснення значень інших членів речення: І знову я тут, під цими дверима.

Звертання – це слово або сполучення слів, що називає тих, до кого
звертається розповідач. Звертання виражається кличним відмінком або
називним відмінком у значенні кличного і вимовляється з кличною
інтонацією: О, мамо, як тут цікаво!

Звертання може бути поширеним: О краю мій, в ті грізні зими завжди з
тобою ми були (В. Сосюра). Якщо звертання стоїть на початку речення, то
після нього ставиться кома або знак оклику (Боже, допоможи нам!). Якщо
звертання знаходиться у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а
після нього- той знак, якого потребує речення від його змісту (Я вас
слухаю, пане полковнику). У середині речення звертання з обох боків
виділяється комами (Я не дуже добре, батько, вас зрозумів).

Вставними називаються такі слова або сполучення слів, за допомогою яких
виражається ставлення розповідача до висловленої ним думки. Вставні
компоненти граматично не пов’язані з іншими словами у реченні і тому не
є членами речення.

За значенням вставні слова і сполучення слів можуть виражати:

джерело повідомлення (на мою думку, по-моєму, повідомляють, як кажуть,
на думку…);

достовірність повідомлення, впевненість (без сумніву, як відомо,
безумовно, звичайно, ніде правди діти);

невпевненість, припущення (можливо, здається, як видно, мабуть, може,
певно,може бути);

виділення головного, підкресленість висновку (зокрема, отже, до речі,
значить, по-першу, в усякому разі, таким чином);

емоційну оцінку повідомлюваного факту (на щастя, на диво, на лихо, на
жаль, як на зло, хвалити бога).

На письмі вставні слова і сполучення виділяються комами.

Вставленими називаються такі сполуки слів, які містять у собі додаткові
повідомлення, побіжні зауваження до основної думки. На відміну від
вставних компонентів, вставлені сполуки не можуть бути кваліфіковані за
якимись загальними ознаками, оскільки виникають незаплановано, у процесі
мовлення.

*

?

B

a

„Ae`„Aegdu|U

8®8O9‚:i:0;Ue;3/44>x?lB?BJC2D?DdF¬F?IeJNM»NooeeeooUeOEooAAAoEoooo

&

gdu|U

gdu|U

&

gdu|U

}unaaaanaaaaUUUUUaauaanaua

&

gdu|U

gdu|U

&

gdu|U

&

gdu|U

?????????U

=У ролі вставлених компонентів виступають переважно речення: А так
взгалі жилося й працювалося Іванові Івановичу, ще раз кажемо, непогано
(Остап Вишня).

Складне речення складається з двох або кількох простих, об’єднаних за
змістом та інтонацією.

У сполучниковому складному реченні всі частини речення поєднуються за
допомогою сполучника або сполучникових слів.

У безсполучниковому – частини речення поєднані за допомогою інтонації.

У складній синтаксичній конструкції (складному реченні з різними видами
зв’язку), частини речення поєднуються як за допомогою сполучника, так і
за допомогою інтонації.

Складносурядне речення – це речення, частини якого рівноправні за
смислом і поєднані сурядним зв’язком за допомогою сурядних сполучників:
Завірюха стугоніла, вила, а мороз гострив свій білий ніж (І.Драч).

Частини складносурядного речення з’єднуються сполучниками сурядності:

розділовими: одиничними або, чи, хоч, повторюваними аби…аби, чи…чи,
хоч…хоч, то…то, не то…не то;

єднальними: одиничними і, й, та (в значенні і) та повторюваними і…і,
ні…ні (ані…ані);

протиставними а, але, та (в значенні але), проте, зате, однак.

Складносурядне речення з єднальними сполучниками

У складносурядних реченнях може виражатися:

одночасність дій, подій, явищ, станів (І ми співали, і вони з нами
також);

послідовність дій, подій, явищ, станів (Хтось відчинив двері, і ми
зайшли у кінату);

причинно- наслідкова залежність між діями, подіями, явищами, станами
(Дощ пройшов- і Київ зазеленів);

У складносурядних реченнях з протиставними сполучниками може виражатися:

зіставлення дій, подій, явищ, станів (На клумбах горіли маки, а левкої
ще тільки розпускалися);

протиставлення дій, подій, явищ, станів (Чорні хмари стояли над містом,
але дощу ще не було).

У складносурядних реченнях з розділовими сполучниками може виражатися:

взаємовиключення дій, подій, явищ, станів (Чи ви мене не чуєте, чи,
може, ще не прокинулися?).;

чергування дій, подій, явищ, станів (Мене то кидало в жар, то проймало
холодом).

Складнопідрядне речення – це речення, частини якого нерівноправні за
смислом і поєднані сурядним зв’язком за допомогою сполучників
підрядності або за допомогою сполучного слова.

Одна з частин складнопідрядного речення є головною, інша – залежною. Від
головної частини до залежної можна поставити питання. Напр.: Щоб не
пламеніти горобині самотньо, посадив я поблизу неї нашу українську
калину (І.Цюпа)- для чого посадив?

Серед складнопідрядних речень виділяються три основних види:

складнопідрядні речення з підрядними означальними;

складнопідрядні речення з підрядними з’ясувальними;

складнопідрядні речення з підрядними обставинними.

Складнопідрядне речення може включати кілька підрядних. Головному
реченню може бути підпорядковане безпосередньо тільки одне, а інші –
підрядному чи різним підрядним. Розрізняють послідовну, паралельну,
однорідну і комбіновану підрядність.

Послідовна підрядність – це поступове підпорядкування, коли перше
підрядне речення залежить від головного, друге – від першого підрядного
і так далі.

Паралельна підрядність – це таке підпорядкування, за яким усі підрядні
речення залежать від одного головного, але пояснюють у ньому різні члени
речення або один і той же , тільки по-різному і відповідають на різні
питання.

Однорідна підрядність – ц е таке підпорядкування, за яким усі підрядні
речення залежать від одного й того ж слова головного речення і
відповідають на одне і те ж питання.

Комбінована підрядність – це підпорядкування різного характеру.

Безсполучникове речення – це речення, частини якого пов’язуються без
сполучників і сполучних слів. Засобом зв’язку між частинами
безсполучникового складного речення виступає інтонація (Учи азбуку-
прийде хліб у руку).

Складна синтаксична конструкція- це складне речення з різними видами
зв’язку. У такому реченні його частини сполучаються між собою як
сполучниковим (сурядним, підрядним), так і безсполучниковим зв’язком.

5.2. Пунктуація як наука

Пунктуація (від лат. Punktuatio – punktum, що означає крапка) – це
розділ мовознавства про використання та вживання на письмі розділових
знаків. Розділові знаки сучасної української мови становлять цілу
систему. Призначення розділових знаків – полегшити читачеві сприйняття
смислу написаного.

Знаки пунктуаційної системи називають пунктограмами. Кожна з пунктограм
виконує свою функцію.

Крапка ділить текст на речення.

Двокрапка відділяє одну частину від другою, вказуючи на те, що в цій
другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що
йшлося у першій.

Три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його
компоненті наявні, а речення не закінчене, обірване.

Кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного
речення.

Крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або
ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини.

Тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними
лексично-граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини
складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових,
протиставних та причиново-наслідкових зв’язках.

Знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що
речення містить у собі питання.

Знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність
мовлення, вигук.

Знак виноски – видільний. Він вказує, що за словом, біля якого цей
значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій
частині сторінки або в кінці тексту.

Парні розділові знаки – дві коми, двоє тире, дужки, лапки виділяють
якийсь відрізок тексту (другорядні члени речення), коли є потреба його
відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання).

Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та
інтонаційному принципах. Згідно з цими принципами й відбувається
вживання розділових знаків. Усі три принципи пунктуації – структурний,
смисловий та інтонаційний – в українській мові діють одночасно, один
якийсь принцип виділити можна тільки умовно.

Загальні пунктуаційні правила – це правила системи вживання пунктограм.
Загальні пунктуаційні правила розповідають про те, як вживаються:

крапка;

кома;

крапка з комою;

двокрапка;

три крапки;

тире;

дужки;

лапки;

знак питання;

знак оклику;

знак виноски.

Речення – це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично та
інтонаційно оформлена як відносно закінчена цілість. В усній мові на
початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на
початок речення вказує велика буква, на кінець – крапка, знак питання,
знак оклику або три крапки.

У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ставиться крапка
(Ольга посміхнулася.).

Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою,
піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику:
Фантазіє! Ти – сило чарівна! (Л.Українка).

У кінці питального речення ставиться знак питання (Сьогодні я такий
щасливий!).

Якщо ж питальне речення вимовляється з особливим почуттям, то ставиться
ще й знак оклику (Наскільки ж тоді я був не правий?!).

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли хочуть показати, що
думка ще не закінчена або що треба зробити велику паузу («Охо-хо…»-
зітхнув старий).

Крапка вживається:

у кінці розповідного двоскладного чи односкладного речення (Ніч.
Спека.);

у кінці спонукального речення, якщо в ньому відсутня інтонація оклику
або питання (Вирішить завдання. Зробіть коротенький аналіз речення.);

у кінці графічно скороченого слова (напр.; і т.д.);

для виділення приєднувальних конструкцій: Будуть козаки подорожні
проїжджати, твій голос зачувати, до могили будуть завертати. Бандуро моя
(М.Пригара);

після назв дійових осіб перед їх репліками в драматичних творах.

Розставляючи у реченні коми, слід перш за все орієнтуватися не на
інтонацію, а на будову речення, тому що не завжди там, де пауза,
ставиться кома, і не завжди там, де кома, робиться пауза.

Одиночні коми ставляться між однорідними членами речення і між частинами
складного речення (Я підвівся, поглянув їй у очі). Якщо вжита одиночна
кома, завжди робиться пауза.

Парні коми виділяють з обох боків деякі підрядні речення, відокремлені
члени речення і внесення (звертання, вставні і вставлені слова та
речення, слова-речення). Парні коми тому й називаються парними, що
вживаються парами: одна ставиться перед відокремленою групою слів, друга
– після неї (Спи, моя дитинко, спи). Але одна з ком не ставиться, якщо
відокремлена частина стоїть на початку речення або в його кінці (Не
працюючи, нічого в житті не доб’єшся). Виділена комами з обох частин
частина речення промовляється трохи іншим тоном або трохи швидше, ніж
все речення.

Кома вживається:

між однорідними членами речення, безсполучниково або за допомогою
потиставного сполучника (Він встав, потягнувся, підійшов до вікна);

між частинами складного речення (У кав’ярні вони зустрілися з друзями,
яких давно не бачили);

при виділенні інтонацією і за смислом звертання, вставних і вставлених
словосполучень і речень, відокремлених другорядних членів речення, а
також уточнюючих слів, вигуків, стверджуючих часток і порівняльних
зворотів (Пиши ж мені, друже, якщо матимеш час).

Крапка з комою, тире, двокрапка, дужки, три крапки і лапки, на відміну
від коми, завжди пов’язані з інтонацією.

Крапка з комою ставиться там, де й одинична кома (тобто між однорідними
членами речення і між частинами складного речення), якщо розділювані нею
частини порівняно далекі за змістом або мають у собі розділові знаки.

На місті крапки з комою завжди чується подовжена пауза.

  Крапка з комою вживається:

для виділення однотипних частин складного речення: Шелестить пожовкле
листя по діброві; гуляють хмари; сонце спить; ніде не чутно людської
мови (Т.Шевченко);

між поширеними членами речення: Я люблю їхати на поле тоді, як ниви
зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски
черкаються об голову, об вуха… (І.Нечуй-Левицький);

у кінці рубрик, напр., Звуки бувають: 1) голосні; 2) приголосні) та ін.

Двокрапка вживається:

у безсполучникових складних реченнях з різнотипними частинами, якщо
друга частина розкриває загальний зміст першої або пояснює окрему її
частину (Він врахував все: і що скаже він, і те, як його сприйме
аудіторія, і навіть думку самого Миколи Петровича);

після узагальнюючого слова перед однорідними членами речення (напр.:
послідовність дій така: 1) довести, що речення складне; 2) з’ясувати вид
складного речення та ін.);

при прямій мові у випадку, коли слова автора їй передують (Петро нарешті
вимовив: «Я впевнений, що це правда»).

Перед двокрапкою, як правило, тон підвищується, після неї робиться
вичікувальна пауза, і далі слова промовляються звичайним тоном.

Три крапки вживаються:

коли думка, що виказувалася у реченні, ще не закінчена (І так було з ним
завжди… Він працював, працював, а нагороду за його працю одержували
інші…)

для передачі схвильованого, емоційного мовлення за допомогою обірваних,
незакінчених речень (Василь… Але ж ми… Але ж я… Що ж нам робити?..)

на місці розмовних пауз (Людей треба любити… прощати… Ось що головне…)

коли той, хто каже, хоче приховати свою думку, не розкриваючи її
повністю (Вони зустрілися… Він і вона…);

при використанні цитат, якщо цитата береться не з початку речення, або
якщо цитата розірвана на декілька частин («…а по-друге,- закінчила
Лариса – хочу випустити новий альбом»).

Тире ставиться там, де й одинична та парні коми, а також там, де коми
ставити не можна.

Одиночне тире вказує на протиставлення (можна підставити а, але),
наслідок, наступне пояснення або раптову зміну подій.

Після одиничного тире робиться вичікувальна пауза і далі тон, як
правило, підвищується (Адже ми всі – люди!).

Парні тире виділяють з обох боків частини речення.

Частина, виділена парним тире, вимовляється підвищеним тоном (І враз –
заглушаючи всю метушню і гвалт – по квартирі розляглися широкі і
повнозвучні акорди рояля (Ю.Смолич).

Тире вживається:

між присудком і підметом, якщо вони виражені однаковими лексично-
граматичними категоріями (Справжня дружба – чисте джерело);

на місці пропущеного члена або кількох членів речення: Сьогодні (є)-
твій день народження;

при відокремленій прикладці (Я так довго працював – завдяки твоїй
підтримці – для того, що б доказати самому собі: можу);

перед узагальнюючим словом після однорідних членів речення (На пустирях,
у рівчаках та неглибоких балках – скрізь росте ця невибаглива рослина);

при вставлених конструкціях: Є віра – невже цього мало,- що ти в цьому
місті живеш (Л.Первомайський);

у безсполучникових реченнях з різнотипними частинами, якщо між ними є
умовно-часовий або наслідковий зв’язок: Зійде сонце – утру сльози, ніхто
не побачить (Т.Шевченко);

якщо друга половина безсполучникового складного речення має значення
протиставлення: Ще сонячні промені сплять – досвітні вогні вже горять
(Л.Українка);

між двома словами, які вказують на просторову, часову або кількісну
межу: за цей період ми планували зібрати 15-20 тон яблук;

при прямій мові для виділення слів автора; тире ставиться після іншого
розділового знака; напр.: Він подумав, подумав, вимовив: – Ну що,
хлопці? Зробимо?- і посміхнувся.

перед кожною реплікою в діалозі.

Дужки вживаються:

одна дужка – після цифри або букви, якою позначаються перераховувані
рубрики в тексті, напр., комп’ютер складається з: а) системного блока;
б) монітора; 3) клаві-атури);

дві дужки – для додаткової інформації, різномінітних уточнень, вказівок
та таке ін.: Михайло Краснопудзенко народився 1985р. (у серпні місяці) у
м. Києві;

при вставних і вставлених конструкціях, напр., Що? (вона підійшла до
нього ближче) Невже ти ще не зрозумів, чому я така?;

для виділення ремарок після назви діючої особи в драматичних творах.
Лапки вживаються:

при використанні цитат, які вводяться в авторське мовлення як
самостійний текст (цитата починається з великої букви ): Арістотель не
приймав учення Платона про ідеї. «Платон мені друг, але істина – ще
більший мій друг» – відомий його афоризм;

при використанні цитат, які вводяться в авторський текст як частина
цього тексту (цитата пишеться з маленької букви): Борис Буряк пише, що
«в художній структурі сценаріїв і фільмів Олександра Довженка завжди
присутній сам автор»

для виділення власних назв книг, літературних творів, газет, журналів,
телевізійних програм, підприємств, та таке ін. (СП «Зоря», журнал
«Ровесник»);

для виділення слів, вжитих у незвичному або іронічному значенні (такі
слова вимовляються з особливою, підкресленою інтонацією): О, мій
«великий»…- з неприховуваною іронією прошепотіла Олена, притуляючись до
Анатолія.

Лапки не вживаються:

якщо цитата є епіграфом (правила написання цитат див. нижче).

Знак оклику вживається:

у кінці спонукального речення, якщо, крім спонукання, в реченні
виражається емоційний стан того, хто говорить («А ну, відчиняй!»-
вигукнув хтось за дверима);

після звертання при емоційному його виділенні (- Хлопці! – покликав Олег
Васильович – Швидко біжить до мене!);

у кінці розповідного речення, у якому виражається емоційний стан автора
(Боже! Що ж ви наробили!).

Знак питання вживається:

у кінці питального речення: Звідки ж ми такі?;

у діалогах.

Знак виноски вживається у документах для оформлення різноманітних
уточнюючих відомостей та посилань. Виноска складається з двох пов’язаних
частин: знака виноски та тексту виноски. Один документ може містити у
собі як звичайні, так і кінцеві виноски:

звичайні виноски використовуються для роз’яснення термінів і
розташовуються, як правило, внизу кожної сторінки документа;

кінцеві виноски найчастіше використовуються для посилань на
першоджерела; розташовуються, як правило, у кінці документа.

Пряма мова береться з обох боків в лапки, причому в лапки береться також
і знак питання, знак оклику або три крапки, якщо вони в ній вживаються.

Крапка і кома виносяться за лапки (але якщо вже є знак питання, знак
оклику чи три крапки, ані кома, ані крапка вже не вживаються): «Ганьба!»
– несподівано закричав хтось на площі.

Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставляться
двокрапка з тире; пряма мова розпочинається з великої літери: Тоді він
нам і каже: – Що ж мені з вами робити?

Якщо слова автора стоять всередині прямої мови, розриваючи її, то перед
словами автора, а також після них ставиться тире: – Ну ось і все. –
подумав я.- Розпочалося…

У випадку, коли речення першої частини прямої мови ще не закінчене,
наступний її фрагмент пишеться з малої букви: – Гляньте, – несподівано
вигукнув Степан – ось там, попереду!

Якщо слова автора стоять після прямої мови, то після прямої мови
ставиться тире:

Хлопці, все буде добре, – сказала мені Наталка.

При передачі прямої мови непрямою слова автора перетворюються на
головного члена речення. Сама ж непряма мова стає підрядним реченням,
причому особа займенників і дієслів в ній змінюється відповідно до тієї
особи, від імені якої тепер передається чужа мова. Тому при непрямій
мові вживання розділових знаків таке саме, як і звичайно на письмі: Він
мав на увазі її слова про те, що вона добре співає. Після непрямого
запитання знак запитання не ставиться.

У цитаті не можна нічого змінювати. Якщо цитата наводиться не повністю,
то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Шевченкове «…треба
миром, Громадою обух сталить…» завжди звучить як гасло…

Цитати можуть вживатися як:

пряма мова (розділові знаки вживаються так само, як і при прямій мові):
Михайло Коцюбинський… в новелі «Intermezzo» писав: «Сонце! Я вдячний
тобі. Ти сієш у мою душу золотий заспів – хто знає, що вийде з того
насіння. Може, вогні?» (Н.Калениченко)

доповнення авторського речення, виступаючи як його складова частина
(цитата береться в лапки і розпочинається з малої букви): Інколи
літературу кінця римської республіки і початку імперії (Іст. до н.е.-
ІІст н.е.) об’єднують під назвою «римська класична література» або
«римська класична література» ;

віршова цитата, записана у вигляді строфи (в лапки не береться): Ну що
б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється –
ожива, Як їх почує!… (Т.Шевченко);

вказівка на джерело, яке стоїть безпосередньо після цитати (береться в
дужки; після другої дужки ставиться крапка): Найвища краса – краса
вірності (О.Гончар).;

епіграф (у лапки не береться; вказівка на джерело пишеться під епіграфом
справа без дужок; крапка після неї не ставиться):

література

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови / Г.Й. Волкотруб. – К., 2002. –
208 с.

Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне
спілкування / А.П. Загнітко. – Донецьк : ТОВВКФ «БАО», 2006. – 480 с.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова / М.Г. Зубков. – Х. :
Торсінг, 2004. – 448 с.

Мова ділових паперів / Л.М.Паламар, Г.К. Кравець. – К.: Либідь, 1994. –
208 с.

Плющ М.Я. Українська мова. Довідник / М.Я. Плющ, Н.Я. Грипас. – К. :
Радянська школа, 1990. – 255с.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови /
О.Д. Пономарів. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2000. – 248 с.

Сліпушко О. Українська мова й етапи кар’єри ділової людини /
О. Сліпушко. – К. : Криниця, 1999. – 200 с.

Сучасна українська мова / За ред. А.П.Грищенка. – К. : Вища школа, 2002.
– 439 с.

Сучасна українська мова / За ред. О.Пономаріва. – К. : Либідь, 1997. –
400 с.

Українська мова (за професійним спрямуванням) : посібник для
самостійного вивчення дисципліни / І.С.Білик, І.Ю. Юрова. – Донецьк :
ДонУЕП, 2007. – 43 с.

Український правопис / АН України, Ін-т мов-ва ім. О.О. Потебні;
Ін-т української мови. – К. : Наук. думка, 2006. – 240 с.

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В. Шевчук. – К. : Літера,
200. – 480 с.

Похожие записи