.

Розвиток засобів зв’язку в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 18211
Скачать документ

Реферат

на тему:

Розвиток засобів зв’язку в Україні

Зв’язок, перш ніж досягти сучасних способів і форм, подолав великий
шлях історичного розвитку. Він виникає в епоху первісного суспільства.

Уже з появою перших людей на Землі в процесі праці виникає потреба в
спілкуванні. Головним досягненням цього періоду є поява членороздільної
мови. Щоб домовитися про організацію полювання на великого звіра,
первісні люди повинні були зібрати всіх мисливців племені, а може, і
запросити мисливців із сусіднього племені для спільного полювання.
Оповіщення про появу звіра здійснювалося або шляхом подачі сигналів, або
посильними. Так зародився зв’язок особистим спілкуванням, посильними і
сигналізацією.

У епоху неоліту відбувається “перший великий суспільний поділ праці” —
відокремлення скотарських племен від землеробських. Установлюється
товарний обмін між ними. З’являються нові види зв’язку — контакти між
представниками різних племен при обміні продуктами їхньої праці.

Пізніше, коли відбувся “другий великий поділ праці” і ремесло
відокремилося від землеробства, зв’язок особистим спілкуванням
ускладнюється, тому що виникає необхідність його встановлення між трьома
партнерами: хліборобом, скотарем і ремісниками.

Перед початком бою вишиковувалися війська і віддавалися всі необхідні
розпорядження і накази. Під час руху військ і у момент бою старший
начальник керував військами за допо-могою звукових і зорових сигналів, а
також команд. При ньому знаходилися прапороносці, сурмачі, глашатаї
(посильні).

Полководці для передачі звісток широко використовували багаття і гінців.

Знаходячись у походах, слов’янські вожді підтримували постійний зв’язок
зі своїми племенами, використовуючи для цього кінних гінців і гінців на
турах (човнах).

Під час бою слов’яни вміло забезпечували зв’язок між окремими загонами
за допомогою прапорів. Прапор складався з дерев’яної тичини, зверху якої
міцно закріплювався жмуток яскравих рослин, кінський хвіст і т.п.,
названі “чубчиком стяговим”.

Шикування військ для бою і початок атаки виконувалися по команді
воєначальника. Збір воїнів після бою відбувався також за наказом
воєначальника.

Для подачі сигналів використовувалися прапори, сигнальні роги, ударні
інструменти і вогонь. Під час дій із засідок сигнали передавалися
звуконаслідуванням тварин і птахів.

Подальший розвиток зв’язку у східних слов’ян пов’язаний з
державотворенням.

Наприкінці IX століття в результаті об’єднання Новгородських і Київських
земель була утворена Київська держава (Київська Русь). Столицею Русі
стало місто Київ. Основним засобом зв’язку столиці з військами були
“люди піші і кінні”.

Для передачі звісток застосовувалися також голуби. У давньоруському
фольклорі є багато пісенних і казкових сюжетів про птаха, що передає
звістку. Звукові сигнали застосовувалися головним чином на невеликих
відстанях для збору військ і населення. Для передачі звукових сигналів
застосовувалися: била (металева чи дерев’яна дошка), дзвін, барабан,
труба, посвистіль і накри. Особливо важливу роль виконував вічовий дзвін
у Великому Новгороді. По заклику його новгородці збиралися на віче для
вирішення військових і цивільних справ.

Таким чином, у Київській Русі коло застосування зв’язку значно
розширилося. Передача військових і державних звісток для широкого кола
населення міст здійснювалася, як правило, через спеціальних осіб —
“бірючей” (глашатаїв). Для збору військ і населення застосовувалися
било, дзвін, барабани і труби. Для передачі інформації на великі
відстані (для зв’язку прикордонних міст (фортець) і сторожів з Києвом, а
також з військом, що знаходиться в поході) у першу чергу
використовувалися багаття і віхи. Вони забезпечували передачу умовних
сигналів послідовно від однієї вежі до іншої, утворюючи лінію
сигнального зв’язку уздовж усього кордону й углиб держави. Уперше був
введений повоз, що забезпечував доставку князівських указів і ратних
звісток. Для зв’язку з військом і між посадами уздовж кордону широко
використовувалися також голуби, гінці на лижах, гінці на конях і гінці
на човнах.

Доставка особливо важливих звісток і збереження їх змісту у таємниці
здійснювалися довіреними особами, при цьому зміст вчили напам’ять або
застосовували різні способи шифрування.

Про виступ у похід Запорізьке військо оповіщалося пальбою з гармат.
Одночасно надсилали кругову повістку козакам-зимовчанам, які жили в
степу на хуторах і в слободах. У разі потреби організації відсічі
значним силам ворога із Січі направлялися посланці на Дон і Україну із
закликом до спільної боротьби з загарбниками.

У 1895 році полковник Генерального штабу Добринін Ф.Н. у статті
“Телеграф і служба його у воєнний час” уперше пропонує організацію
безперервного дротового телеграфного зв’язку штабу наступаючої армії зі
штабами корпусів, які входять до складу цієї армії.

Запропонований ним спосіб організації зв’язку полягає в “безперервному
подовженні дроту в напрямку переміщен-ня даного штабу з метою
забезпечення зв’язку із старшим штабом” із значним попередженням цього
подовження перед переходом підлеглого штабу на наступне місце його
розгортання, тобто підлеглий штаб повинен переміщатися в такий пункт, до
якого вже прокладено жердинну лінію забезпечено телеграфний зв’язок зі
старшим штабом.

Військовий телеграф містився в мирний час у телеграфних ротах саперних
батальйонів корпусів. З оголошенням мобілізації він переходив на штат
воєнного часу, а з початком бойових дій на нього покладалося
забезпечення телеграфного зв’язку зі штабом армії і штабами сусідніх
корпусів; штабами дивізій і загонів, що входять у корпус з найближчою
урядовою телеграфною станцією. Крім того, військовий телеграф повинен
був сприяти урядовому телеграфу у відновленні постійних ліній зв’язку.

Таким чином, напередодні російсько-японської війни російська армія мала
у своєму резерві два основні методи в галузі теорії і практики
організації дротового зв’язку, які лягли в основу всіх наступних рішень
і теоретичних розробок у розвитку військового зв’язку. Крім того, до
цього часу сформувалися цілком визначені погляди на використання
урядового польового і військового телеграфів.

1877 року угорський інженер Т.Пушкаш запропонував проект створення
першої телефонної станції, який відразу був реалізований у США, в
Нью-Гавані. В Європі перша телефонна станція з’явилась у 1879 році в
Парижі. Перші телефонні станції в Росії було збудовано протягом 1881
року відразу в п’яти містах – Москві, Петербурзі, Одесі, Варшаві, Ризі.

1885 року російський інженер П.М.Голубицький запропонував будувати
телефонні станції з електроживленням від центральної батареї,
встановленій у самій станції. Цей блискучий технічний задум сприяв
створенню централізованих телефонних станцій, обслуговуючих десятки
тисяч абонентів.

Коли у 1876 році американський інженер А.Г. Белл винайшов телефонний
апарат, цей винахід сколихнув, перш за все, ділових людей – банкірів,
фабрикантів, купців, поміщиків. У діловому світі дізналися про новий
бізнес. І щоб успішно розвивати його, потрібно було переконати десятки
тисяч людей у вигідності нових телефонних послуг, як різновиду людського
спілкування, та найголовніше – не побоятися піти на ризик, вкладаючи у
розвиток телекомунікацій значні кошти. Але людська цікавість перемогла
всі перестороги. Новий засіб незвичайного зв’язку швидко почав
приживатися у багатьох країнах світу. Вже на прикінці ХІХ ст. в
Німеччині нараховувалося 160 тисяч осіб, які користувалися телефонним
зв’язком, в Англії – 75, Швейцарії – 50, Франції – 35 тисяч. Найбільше
телефонів у цей час було зареєстровано у США – майже мільйон абонентів.
Не обминула телефонізація і теренів України. Перші телефонні станції
запрацювали в Одесі вже 1882-го року. На той час Буковина перебувала у
складі Австро-Угорської імперії. Зважаючи на це, розвиток телефонного
зв’язку в краї відбувався швидшими темпами, ніж, скажімо, в царській
Росії. Австрійські міста телефонізувалися удвічі швидше, ніж російські.
Так у 1897 році в Австро-Угорщині нараховувалося 30 тисяч телефонних
абонентів, тоді як в Росії – лише 18 тисяч. Перший крок до телефонізації
Чернівців зробили в березні 1883 року. Саме тоді міністерство торгівлі
Австрії на прохання Буковинської палати торгівлі і ремесел прийняло
рішення телефонізувати Чернівці і околиці міста, збудувати центральну
телефонну станцію, яка мала забезпечувати зв’язком навколишні населені
пункти в радіусі 10 км, а хто бажає, – може на свій кошт провести
телефонні лінії ще далі, на відстань до 20 км. Цей проект будівництва
тривав 10 років, а впроваджувала його одна із провідних лондонських
телефонних компаній, яка на той час уже телефонізувала Прагу, Грац,
Трієст та інші європейські міста. Уже через півроку після прийняття
рішення у жовтні, того ж таки 1883 року, в Чернівцях частково
запрацювала центральна телефонна станція, яка надала послуги 13
абонентам. Цю дату і слід вважати початком телефонізації України. До
речі, у Львові перші 88 телефонів з’явилися на два роки пізніше, у Києві
– 1886 року, Харкові – 1888, Тернополі – 1897. Першими користувачами
нового зв’язку були найповажніші державні, крайові та банківські
установи. Через рік телефонний зв’язок з’єднав по мосту через річку Прут
Чернівці із передмістям – Садгорою. Цей перший приміський телефон було
встановлено в палаці барона Йогана Мустаци. Згодом телефонізація прийшла
на село, в поміщицькі маєтки. На свої кошти поміщик Ніколаус
Добровольський фон Букенталь, який мешкав у селі Добринівці (35 км. від
Чернівців), провів до свого маєтку телефонну магістраль. Сім телефонних
апаратів дозволяли господареві спілкуватися із сусідніми селами і
головною станцією в Чернівцях. На розвиток електрозв’язку виділялися
значні кредити під 4-5 відсотків річних. Спочатку міські власті отримали
кредит у сумі 320 тис. крон, який з часом збільшився вдвічі – до 650
тис. Завдяки цьому будівництво центральної телефонної станції в
Чернівцях було завершено вчасно, у 1893 році. До речі, на той час це
були значні кошти. Наприклад, для спорудження Чернівецького оперного
театру – архітектурної перлини міста, знадобилося 500 тис. флоринів або
мільйон крон. Однак на розвиток телефонізації впливало багато обставин:
плата за телефон була дорогою – 80 флоринів (для порівняння: великий (до
900 кг) віл коштував тоді до 60 флоринів, 1 цнт пшениці – 6-10
флоринів). Усвідомлюючи це, телефонна служба, вже починаючи з січня 1886
року, дещо знизила плату. Для обонентів, домівки яких перебували на
відстані до 500 м від центральної телефонної станції, вона складала 60
флоринів на рік. Крім того досить важко отримувався дозвіл на
закопування на приватній землі стовпів або ж згода на під’єднання дротів
до паль будинків. Заважали також розвитку зв’яку і стихійні явища.
Зв’язок у Чернівцях часто виходив з ладу, насамперед – через обрив
проводів від вітру та намерзання на них льоду. Основною причиною цього
лиха була велика вага дроту (діаметр поперечного розрізу до 5 мм).
По-друге, не рідко споруджували лінії з порушенням технологічних вимог –
не на стовпах зі строго встановленою відстанню між ними 45-50 метрів, а
на стояках дахів будинків, де відстань іноді перевищувала 100 метрів.
Налагодження телефонного зв’язку з провінцією також просувалося
повільно. Скажімо, Буковинська палата торгівлі і ремесел у 1896 році
скаржилася на те, що три роки поспіль просить прокласти телефонну мережу
до Новоселиці. Мешканці приміського села Тарашани (20 км від Чернівців)
через 30 років після початку телефонізації не могли домогтися проведення
в цей населений пункт електрозв’язку. Всі ці обставини, врешті-решт,
вплинули на те, що у 1889 році в Чернівцях працювало лише 114 телефонів.
Більшість апаратів було встановлено в центрі міста, на відстані 500
метрів від ратуші, а телефонним зв’язком користувалися найбагатші
городяни “маленького Парижа”. Але, незважаючи на це, зв’язок розвивався.
Чернівці ставали проміжним пунктом, через який зв’язок із Відня
розповсюджувався на Румунію. У 1885 р. між Чернівцями і столицею Австрії
відбувалися в середньому 11 тисяч розмов, з них 3,4 тис. – з України і
7,6 тис. – з Румунії. А вже через три десятиліття після встановлення
першого телефону, на початок 1913 року, кількість телефонних станцій на
Буковині досягла 29, довжина ліній – 772 км, число номерів – 1975 (з них
безпосередньо з’єднані зі станцією – 1100), кількість розмов – 7, 1 млн.
Згідно з тарифом на 1913 рік, при кількості розмов до трьох тисяч (8
розмов на день) використання телефону вважалося пасивним, з 3 до 6 тис.-
інтенсивним (від 9 до 16 розмов на день), а з 6 до 12 тис. – дуже
інтенсивним (від 17 до 32 розмов на день). Відповідно до цих категорій
встановлювалася і оплата. Завершуючи розповідь про австрійський період
розвитку телефонного зв’язку, зупинюся ще на одному факті. 27 липня 1946
року в Чернівцях достроково ввели в експлуатацію першу автоматичну АТС
на 1200 номерів. Ця АТС замінила роботу 26-ти телефоністок. Її монтували
протягом семи місяців, підключивши спочатку 400 абонентів. На той час
такої станції не було навіть у столичному Кишиневі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020