HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Роман «Дванадцять обручів» Ю.Андруховича.

Зміст, проблематика, стиль

ПЛАН

Вступ

1. Зміст та проблематика роману «Дванадцяти обручів»

2. Лексико-стилістичний аналіз роману

3. Образи роману «Дванадцять обручів»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Роман «Дванадцять обручів» писався після тривалої творчої паузи у
2001-2003 роках.

Всі, без перебільшення, публікації письменника викликають бурхливі
дискусії в пресі. Дослідженням роману «12 обручів» займались Ключковська
Я., Вега М., Перепадя В., Скиба Р., Калинська Л.

Окремі фраґменти «Дванадцяти обручів», опубліковані в «Потязі» та
«Критиці», тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження
невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби
через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману.
Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж
старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і
складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки
інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно
залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й
доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує).

Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й
веселому «деміюргові», і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому
укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос
зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр
Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і
цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого
бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та
безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але,
поза тим, не жахливої.

1. Зміст та проблематика роману «Дванадцяти обручів»

Отже, найважливішим структуротвірним мотивом досліджуваного роману є
мотив мандрів, який пов’язаний з пошуками не тільки кращої долі, а й
сенсу життя, духовних засад суспільства. Тому мандри героїв відбуваються
не тільки в географічно окресленому просторі, а передусім у просторі
психологічному, стаючи мандрами духу людини.

Художній світ „Дванадцяти обручів” представлений різновекторними
мотивами мандрування, які дозволяють розглядати його у різних площинах:
соціально-історичній, екзистенціальній, філософській тощо.

Роман наскрізь просякнутий мотивами подорожі, пов’язаними з
міфологічними і філософськими джерелами, а також з особливостями
світобачення самого митця. У художньому часопросторі письменника
органічно поєднані дійсне та уявне, історичне та міфічне, свідоме та
несвідоме, реальне та оніричне. У зв’язку з цим мотиви набувають
різноманітного забарвлення й функціональності, але всі вони сфокусовані
на характерній для письменника проблемі пошуку людиною самоідентичності,
втраченої в абсурдному світі. У зв’язку з цим можна стверджувати, що
мотивна організація роману „Дванадцять обручів” дає можливість
письменникові розкрити складність духовного світу сучасної людини та її
стосунків із природою, суспільством, історією, культурою, собою.

У романі „Дванадцять обручів” Юрій Андрухович актуалізує тип мандрівного
поета, торкаючись екзистенціальних проблем. У центрі роману людина, яка
перебуває в пошуках себе, кращого життя. Головний герой, „громадянин
Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен” [1, с. 12], тікає від
своїх проблем, від себе самого до України.

Письменник зосереджує увагу на внутрішньому конфлікті свого героя, який
вирушає в подорож для вирішення певних життєвих проблем. У мандрування
відправляється поет, творча та інтелектуальна людина, для якої подорож
стає порятунком від того маленького світу, в якому йому некомфортно.

Навколишнє середовище є концептуально важливим фактором для розвитку
самосвідомості мандрівника, оскільки саме перехід від статичності до
динамічності призводить до трансформації світогляду. Проте, демонструючи
життя головного героя, Ю. Андрухович залишає невизначеність мотиву
мандрування.

2. Лексико-стилістичний аналіз роману

Найбільш поширеним засобом вираження емоційного стану в романі Ю.
Андруховича є експресиви, або емоційно забарвлена лексика, яка слугує
для опису почуттів, а також передачі емоційних відтінків в оцінці явищ,
подій, людей тощо.

Стилістична характеристика лексичних одиниць сучасної української мови,
які Ю.Андрухович використовує в романі «12 обручів» (розшарування цих
лексичних одиниць), і система функціональних стилів не збігаються.
Пояснюється це насамперед специфікою слова як одиниці мови,
багатофункціональністю його (у слові виділяються номінативна,
термінологічна, субститутивна, службово-граматична,
образно-характеризуюча і емотивна функції).

З другого боку, в слові закладені такі компоненти його змісту, як
інформація, яка ототожнює предмет, вказує на окрему ознаку його,
інформація про приналежність предмета думки до певної категорії явищ –
лексичної, лексико-граматичної, інформація про переважне вживання слова
у певній сфері («кубло», «гранчак», «шуруй»), про емоційно-експресивні
якості слова («хлоп’ята», «хлопчисько», «синочок»), інформація про
наявність образних, асоціативних зв’язків, про антонімічні особливості,
про сполучуваність, кількість значень та ін.

В романі мають місце слова і звороти стилістично немарковані, вживані в
усіх сферах мовного спілкування, і стилістично марковані, тобто такі, що
мають більш або менш обмежену сферу вживання, а також чіткі ознаки
належності до певного стилю.

Ця особливість і покладена в основу поділу лексики на загальновживану,
стилістично нейтральну і лексику вузького стилістичного призначення.

Загальновживана лексика є основою лексичного складу роману «12 обручів».
Це слова, що називають загальновідомі предмети, явища, якості і дії,
вони не викликають уявлення ні про вужчу сферу спілкування, ні про якусь
історичну епоху, ні про певне професійне чи соціальне середовище.

Ю. Андрухович використовує загальновживану лексику як засіб створення
персоніфікації. При такому вживанні навіть нейтральні слова набувають
експресивного забарвлення, не кажучи вже про слова
емоційно-експресивного типу «ковтаючи вітер», «заметіль накрила білим
ковпаком».

Цілого ряду змін зазнають нейтральні загальновживані слова і в розмовній
мові. Характерною рисою розмовної мови є те, що в ній широко вживаються
слова з переносним образним значенням. Сфера вживання переносних значень
таких слів надзвичайно різноманітна. Переносного значення набувають
слова з різних галузей природознавства («ріки пива, струмки горілки»,
«нора непорозуміння й невизначеності»), театру(«ватага актрис»,
«бутафорія життя»), військової справи («снайперівський зайчик») та ін.

Певну групу слів з переносним значенням Ю. Андрухович використовує для
оцінної характеристики осіб. Характеристика ця завжди емоційна й
безпосередня. Вона може бути позитивною — «голубка» і негативною —
«звізда», «нарцис», «казьол», «свиня», «бик».

Слова загальновживаної лексики можуть поповнювати собою склад
професіоналізмів і жаргонізмів: «цвірінькати», «зона».

До слів вузького стилістичного призначення належать терміни,
професіоналізми, жаргонізми, розмовно-просторічні слова, застарілі,
слова поетичні неологізми. Всі перераховані групи Ю.Андрухович
використовує у романі «12 обручів».

Експресивна лексика роману Ю. Андруховича «12 обручів» неоднорідна,
різнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних груп
слів, за кожною з яких закріпились певні індивідуально-авторські
функції. Так, лексику роману ми розділили на такі групи:

Загальновживана лексика (тропи, омоніми, каламбури, іншомовні слова,
групи слів, що вступають у контрастні відношення – антоніми, синоніми,
пароніми);

Пасивна лексика і лексика вузького стилістичного призначення
(неологізми, застаріла лексика, діалектизми, професіоналізми і терміни,
розмовно-просторічна лексика);

Стилістично забарвлена лексика (емоційна лексика, морфологічні варіанти
експресивної лексики, емоційно-експресивне словотворення лексики)

Проаналізувавши лексику роману, ми можемо зазначити кількісні переваги у
вживанні автором таких лексичних груп як:

— розмовно-просторічна лексика, яка є засобом мовленнєвої характеристики
осіб, створення колориту невимушеності, живої розмовності, комічного
увиразнення мовлення; У романі «12 обручів» жаргонізми використовуються
з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального
колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких
йдеться;

— індивідуально-авторські новотвори, що є основою творення експресивно
забарвлених індивідуально авторських тропів (епітетів, метафор,
неологізмів). Вони є своєрідним втіленням індивідуального стилю автора,
вживаються для «оновлення» мовлення, як засіб збагачення мови, створення
образності;

— професіоналізми, терміни, які Ю. Андрухович вживає для створення
необхідного колориту зображуваної епохи, описів, пейзажів, портретів.

Менш численними в романі є іншомовні слова, синоніми й антоніми, але
вони все ж таки відіграють роль експресивно забарвлених елементів, які
формують індивідуальний стиль автора. Вони є засобом емоційного
насичення мови роману. Ці лексичні одиниці роблять мову роману багатшою
та досконалішою.

Історизми, архаїзми та діалектизми становлять пасивний склад лексики
роману «12 обручів». Це можна пояснити тим, що ці лексичні одиниці
вживаються для позначення певних реалій певної доби і слугують засобом
відтворення колориту мови тих часів, по які йдеться, а в основі роману
«12 обручів» лежить неісторична тематика.

Засобом вираження емоційного стану в романі є емоційно забарвлена
лексика, за допомогою якої описуються почуття, а також емоційні відтінки
в оцінці явищ, подій, людей тощо. Широко в романі вживаються тропи. Ці
одиниці мовної експресії надають літературі образності, полемічної сили
та гостроти, сприяють створенню гумористичного чи іронічно-сатиричного
ефектів, підкреслюють унікальний індивідуально-авторський стиль.

Традиційним засобом вираження емоційного стану комунікантів у романі
виступають лексеми зі словотворчими афіксами, зокрема з суфіксами зі
значенням пестливості, здрібнілості, згрубілості тощо.

3. Образи роману «Дванадцять обручів»

?????????????? ?????Т??

?

$

????|? ???????¤?¤?$??????? ?$

hU

hU

. це мотив мандруння, який розгалужується на низку взаємопов’язаних
мотивів. Ніла Зборовська пише, що „мандрівний мотив як романтична
пристрасть до невідомих світів з’являється в Юрія Андруховича вже у
перших його поетичних збірках. <…> Ліричний герой ідентифікує себе з
безтурботним блукальцем Енеєм. В „Екзотичних птахах і рослинах” поет
вакханалізує історичний „текст”, мандруючи різними епохами, приводячи у
рух застиглі культурні феномени”. У поемі „Листи в Україну” Андрухович
напише: „Україна – це країна бароко, / Мандрувати нею для ока втіха”.
Згодом свій перший роман подасть як свого роду мандрівку екзотичним
українським простором з його потойбіччям, містичним задзеркаллям. Власне
вся творчість Ю. Андруховича – це розгортання географічного простору.

Мотивна організація зумовлює особливості композиції, розвиток сюжету,
внутрішній зв’язок між образами роману Ю. Андруховича. Творові, як і
всій спадщині митця, притаманна двоплановість художнього зображення: за
кожним образом та ситуацією прихований глибинний план, який виводить
твір за межі злободенності, надаючи їм філософського змісту.
Двоплановість визначає й основні мотиви роману „Дванадцять обручів”.
Переміщення героїв, їх психологічний стан, сни, описи природи тощо,
тобто будь-який компонент твору може розгортатися до рівня мотиву, за
яким, крім суто конкретного плану, криються інші смисли.

Важливу роль в художньому світі Андруховича відіграє міф, який є у
письменника особливим засобом пізнання дійсності та людини. Міфологічні
мотиви значно розширюють хронотоп твору, дозволяють авторові порушувати
важливі проблеми повернення до духовних джерел, морального відродження
особистості. Неодноразово митець звертається до міфу про Орфея.
Заглиблення у художній простір тексту „Дванадцяти обручів”дає підстави
говорити про складну трансформацію сюжету цього міфу.

На мою думку, роман прекрасно написаний з технічної сторони, стиль —
просто вражає! Але вже в плані змістовому починає програвати. По-перше,
самоповтори, по-друге, якась загальна ”ніпрощойність”, по-третє, є
слабкі місця. До останньої категорії можна зарахувати образи Лілі та
Марлени, які прописані відверто стереотипно, образ малозрозумілого
Професора Доктора.

Невдалим є й портрет Антонича. Просто в нашій традиції існує два
усталених образи поета: геній, пророк, вождь (а відповідно святий, в
якому від людини залишилося мінімум) і, п’яниця, дебошир, але разом із
тим богемний і ”культовий” персонаж. Обидва підходи є, безумовно,
стереотипними, і в цьому плані їх можна розглядати як два боки однієї
медалі. Отже, Андрухович просто замінив один шаблон на інший, а цікавого
й ”об’ємного” образу поета (чи Поета, кому як ближче) в нього таки не
вийшло. Образ Антонича як поета, по-моєму, вийшов навіть пласкішим, ніж
відповідні образи в ”Рекреаціях”.

Образи «Дванадцяти обручів» – це нашарування кількох культурних пластів:
габсбурзького (початку 20-го сторіччя), польського (Друга Річ
Посполита), радянського та пострадянського. Останній є новим для великих
прозових форм у творчості Андруховича: за другу половину 90-х та початок
2000-х років в Україні підросли автентичні Ильки Варцабичі, Ярчики
Волшебники, покоління юної Колі та «Королівської крільчихи». Всі вони –
питомі українські образи, уможливлені незалежністю, несхожі на
запозичених з інших часів та країн Малафєїв, Докторів та Карлів-Йозефів.
Читачу впадає у вічі підкреслена несумісність типів, приналежних до
різних епох: наприклад, «спрофанованого так званою вищою школою варіанта
обмеженого кар’єриста-цербера, погонича студентів і – чого вже там? –
безнадійного хабарника» і «того класичного – віденсько-варшавський стиль
– професора в третій ґенерації, знавця мертвих мов і міжвоєнних
анекдотів, пов’язаного швидше за все з якимось католицьким навчальним
закладом або таємним науковим товариством». Ареною ж для зіткнення цих
типів є міфологізований карпатський топос – полонина Дзиндзул, полігон
для центральноєвропейської історії з його «мертвим індастріалом» і
контрабандно-хоррорним «трансильванським» духом, що відповідає народній
концепції «проклятого», «недоброго» місця. На жаль, автор не до кінця
опановує це складнюще смислове навантаження місця подій і не пропонує
цілісної інтерпретації цього топосу, обмежуючись хронологією подій на
полонині та описом кімнати, захаращеної сувенірами різних культур
(«увесь музей гуцульського мистецтва вкупі з косівським базаром»), які
знов-таки несуть багатющі конотації, але яким дещо бракує узагальнення
та художньої трансформації. Чи є ці контрастні культури згубними одна
для одної, чи веде їхнє штучне змішування до взаємного знищення, чи,
навпаки, сучасність зуміла сплавити їх у нову оригінальну єдність?
Авторський голос торкається цього питання зокрема на рівні ностальгії за
певним цивілізаційним типом (див. посилання на Б. Грабала на початку
книги). Носій цього типу Карл-Йозеф, з одного боку, захоплюється
новочасною українською культурною сумішшю, а з іншого – гине на тлі
типового (хоч і карикатурно зачорненого) українського культурного
ландшафту. За збігом обставин, найщасливішим у кінці книги виявляється
подружжя Пепа-Воронич, яке поєднало спадок кількох культур і, зрештою,
виглядає найорганічніше на тлі сучасності.

Другим після Карпат важливим топосом роману є Львів, майже
по-кундерівськи визначений як «середохрестя загубленої Європи»,
зображений широко й діахронічно. По цей бік часового відрізку – Львів
пострадянський, «пропахлі запустінням, холодом, пліснявою і безконечним
фіктивним ремонтом леґендарні приміщення готелю «Жорж», «криклива й
порожня музика», «якісь безецні фізіономії, потилиці й зади»,
«трагікомічний антураж», «цинічна безвихідь». Це місто-тло. По той бік –
Львів 20-30-х років, уже не тло, а дійова особа, «місто поліційних
духових оркестрів, провінційних публічних зібрань, народних кав’ярень і
суспільних чайних», місто богемне й робітниче, пожвавлене гуркотом
залізниці та деренчанням фортеп’ян у кублах. Це Львів Богдана-Ігоря
Антонича, дещо несподіваного, але чи не найдорожчого авторові героя
«Дванадцяти обручів». Йому присвячено відступи у формі лекції
професора-філолога та вставної оповіді-біографії. Добре обізнаний із
фактами життя й творчості поета, автор витворює міф Антонича для
художніх потреб власної книги. Він уписує того в зачарований мікрокосм,
де вже живуть головні герої, і робить дух Антонича рушієм подій
реального світу (листи юної Колі «зниклому другові», образ «весни
розспіваного князя» в рекламному кліпі). Автор навіть пропонує власну
версію розв’язки міфу: Антонич продовжує жити після власної смерті (до
речі, вельми контроверсійної) в двох утіленнях – фізичному (старезний
професор Доктор) та духовному (навіки двадцятисемирічний). Думається,
роль Антонича в книзі – узагальнити та репрезентувати, з одного боку,
заселену міфами «лемківську» Україну, стихійне «зелене», на тлі якого
розгортається головна сюжетна лінія (воно ж наприкінці поглинає «зайду»
– Карла-Йозефа) а з іншого боку – дух бунтівливого урбанізму, втраченого
різноликого Львова, який за багато років по смерті поета проходить через
переосмислення на рівні новітньої культури (у фотоподорожах того-таки
Карла-Йозефа чи в кліпі «Старий Антонич»).

Оскільки більшість образів, про які йдеться вище, вже частково
опрацьовувались самим Андруховичем у раніших творах, він розкриває їх
практично вичерпно – аж до меж, означених його власним методом.

Висновки

«Дванадцять обручів» – це любовний трикутник між Цумбрунненом, Артуром
Пепою та його дружиною, а також між Україною, Росією та Європою.
«Цумбруннен» дослівно перекладається як «коло джерел» і це доволі
поширене прізвище у Швейцарії. Також автор знущається і висміює власну
дисертацію про Богдана-Ігора Антонича. Дуже вдало описується влада
олігархів та сучасна Україна («праздная жизнь» у кабаку). За словами
Андруховича, Цумбруннена вбили через безглузде непорозуміння, через те,
що він не знав української мови.

Роман Ю. Андруховича „Дванадцять обручів” є яскравим зразком
постмодерністського твору-подорожі в українській літературі. Мандруючи,
герої твору задовольняють духовні потреби, оцінюють власну особистість,
аналізують свою роль у масштабах різних соціальних систем. Потреба
свободи та небуденності спонукає їх до розірвання кола нудьги
повсякденності, під час чого йде тимчасова руйнація усталеного життєвого
світу з його звичним хронотопом. Автор переосмислює традиційний мотив
мандрування, демонструючи трансформацію життєвих принципів головного
персонажа. Герой, що блукає у світі знецінених вартостей, прагне
оновлення, але зазнає руйнування внутрішнього світу, знищення
морального, а згодом і фізичного.

Проаналізувавши лексику роману, ми можемо зазначити кількісні переваги у
вживанні автором таких лексичних груп як:

— розмовно-просторічна лексика, яка є засобом мовленнєвої характеристики
осіб, створення колориту невимушеності, живої розмовності, комічного
увиразнення мовлення; У романі «12 обручів» жаргонізми використовуються
з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального
колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких
йдеться;

— індивідуально-авторські новотвори, що є основою творення експресивно
забарвлених індивідуально авторських тропів (епітетів, метафор,
неологізмів). Вони є своєрідним втіленням індивідуального стилю автора,
вживаються для «оновлення» мовлення, як засіб збагачення мови, створення
образності;

— професіоналізми, терміни, які Ю. Андрухович вживає для створення
необхідного колориту зображуваної епохи, описів, пейзажів, портретів.

Список використаної літератури

Андрухович Ю. Дванадцять обручів. – К.: Критика, 2004. – 333с.

Бондар-Терещенко І. Neoліт: [постмодерна українська література
к.ХХ—поч.ХХІ ст., літературно-естетичні концепції Ю. Андруховича і В.
Єшкілєва] //Кур’єр Крив басу. – 2005.—№192. – С.204-210.

Перепадя В. Нові ролі Ю.Андруховича: [про працю письменника в
Європейському парламенті культури] // Всесвіт. – 2003.—№ 7-8. –
С.170-174.

Скиба Р. 12 обручів чистилища або місяць в кінці тонелю // Березіль. –
2004.— №2. – С.179-182.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи