HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Римська імперія доби Домінанту”

ПЛАН

Вступ

1. Виникнення Домінанту, час правління Діоклетіана

2. Римська імперія за правління Констянтина І Великого

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Влада імператора замінила 500-літню владу Римської республіки (509 до
Р.Х. — 133 до Р.Х.). Це стало можливим завдяки ослабленню держави
внаслідок громадянських воєн (133 р. до Р.Х. — 28 р. до Р.Х.). Існує
декілька пропозицій щодо початку часового відліку імперської доби, серед
них:

44 до Р.Х. — призначення Юлія Цезара довічним диктатором

2 вересня 31 до Р.Х. — перемога Октавіана у битві при Акції та кінець
громадянських воєн

16 січня 27 до Р.Х. — присвоєння Октавіану титулу Авґуст (лат. Augustus)
Римським сенатом, таким чином встановлення першого Римського імператора

Кінцем імперської доби прийнято вважати 4 вересня 476, коли Західну
Римську імперію завойовують германці.

Також розрізняють два періоди імперської доби: принципат та домінат.

Принципат — період, коли імператор був першим — принцепсом, принцем,
серед рівних йому римських старшин — сенаторів.

Домінант — період, коли імператор був господарем і богом у Римі —
dominus et deus (господь і бог). Цей період почався правлінням
імператора Діоклетіана. В цей період також відноситься час правління
Констянтина І Великого та період існування Західної Римської імперії.

Досліджуваний період являв собою особливий період історії Римської
імперії. Суспільне та політичне життя римської держави цього часу було
насичене важливими подіями; в ньому спостерігались процеси, зародження
яких мало коріння в попередньому періоді римської історії. З іншого
боку, процеси та явища, які розвивались в імперії протягом доби
Домінанту, мали великий вплив на її подальшу історію.

1. Виникнення Домінанту, час правління Діоклетіана

З часів імператора Діоклетіана (284—305) розпочалася нова епоха римської
історії — період пізньої імперії (284—476). Для політичного життя цього
часу характерною є необмежена влада імператора (період Домінанту).

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши
до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора
Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана
імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення
Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних
деспотій. Так, римський імператор, подібно до східних царів, вважався
втіленням божества. Йому поклонялися, присутні при його появі ставали на
коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай звався
проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Незабаром після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав
співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і
Максимівн мали титули августів (звеличені богами). Обидва імператори
призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у
Стародавньому Римі — титул імператора).

Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади,
хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів.

Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший
авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх
не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішнього і
зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За
нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими
походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався
поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим
місцем свого перебування. «Вічний Рим» вважався столицею імперії як
раніше, але не був резиденцією імператора і втратив своє колишнє
політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте Сенат як установа уже
не мав колишнього впливу, він не обговорював питань, що мали
загальнодержавне значення.

Діоклетіан передусім приділив увагу підвищенню політичної та військової
могутності імперії, зокрема реформі армії.

До цього легіони були розташовані по окремих провінціях, тому в разі
потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіана
встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська,
що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини,
що можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип
військової організації, завершений імператором Константином, мав
позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались
добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом
з тим було запроваджено обов’язкове поповнення армії. Діоклетіан
зобов’язав великих землевласників давати державі певну кількість
рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і
колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони
варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору,
грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах,
потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських
фінансів.

Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну
кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці й
резиденцій імператорів.

Діоклетіан, подібно до Августа, виступив прихильником старої римської
релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан
зустрічав з боку християнської церкви. У перший період правління дружина
і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами.
Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали
найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максимів у Мілані відмовились від
влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів
Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною.
Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату
та армії.Прихід до влади Діоклетіана завершив т.з. криза третього
століття в Римі. Він встановив тверде правління і усунув фікцію, згідно
якої імператор був лише першим з сенаторів (принцепсом), і оголосив себе
повновладним правителем. З його правління починається період Римської
історії, званий доминат.

Першим актом нового імператора було власноручне, перед лицем війська,
вбивання Апра. Він не чіпав нікого зі своїх ворогів, утвердил їх в
посадах і, перемігши в Мезії розпусного Каріна, іншого сина імператора
Кара, навіть здивував сучасників своєю лагідністю, зовсім дивною для
Риму того часу. Перемогою над Каріном було відновлено єдність імперії;
але оскільки обставини були важкі, то Діоклетіан узяв собі в помічники
старого свого друга Максиміана, давши йому спочатку титул Цезаря, а
після придушення ним селянського повстання багаудов в Галії (285) — і
титул Серпня (286). Поки Максиміан захищав Галію від германців,
Діоклетіан був зайнятий на Сході; забезпечуючи безпеку меж імперії в
Азії і в Європі. Спочатку з Никомедії, де він знаходився в кінці 285 і
на початку 286 рр., Діоклетіан рушив до Сірії, щоб влаштувати справи з
Персією; коли ж обставини на Сході отримали сприятливий для Риму оборот,
він повернув з Азії до Європи, щоб захистити лінію Дунаю від нападів
сарматів. Йому вдалося відстояти колишню межу уздовж Дунаю (Дакию) і
забезпечити за Римом провінцію Ретію. Тріумфальне прибуття до Риму
імператори відклали, але прийняли кожен по новому епітету: Діоклетіан
почав додавати до своїх імен Jovius (Юпітерів), а Максиміан — Herculius
(Геркулесів). Перемігши сарацин (аравійських бедуїнів), що спустошували
межі Сірії, Діоклетіан знову повернувся до Європи (в кінці 290 р.).

На долю одного з нових імператорів випало нелегке завдання відняти у
узурпатора Караузія, якого доти мимоволі повинні були терпіти Діоклетіан
з Максиміаном, Британію, чого Констанцію і вдалося досягти, як і
заспокоєння Галії. Максиміану довелося захищати рейнські межі від
вторгнень германців (296), а наступного року — усмиряти маврів в Африці.
Галерію випало на частку захищати, під головним керівництвом самого
Діоклетіана, межу на нижньому Дунаї, де язиги, коропи, бастарни і ютунги
давали римським військам немало роботи. Встановивши спокій на
європейському Сході, Діоклетіан повинен був відправитися до Єгипту, що
знаходився у той час в руках узурпатора Ахиллея.

Після восьмимісячної облоги Діоклетіан оволодів Александрією і жорстоко
покарав александрійців і взагалі єгиптян за зраду (296). Разом з тим
Діоклетіан прийняв заходи до зручнішого управління Єгиптом, розділивши
його на три провінції (Фіваїду, Aegyptus Jovia і Aegyptus Herculia), і
до відміни народної маси на сторону римського уряду пристроєм роздачі
хліба бідним жителям за суспільний рахунок. До цього ж часу відноситься
дивний едикт, яким повелівалося зібрати всі старовинні книги, що учили
тому, як робити золото і срібло, і спалити їх. Це пояснювали бажанням
Діоклетіана знищити джерело багатства, а разом з тим і зарозумілості
єгиптян.

Нарешті, за допомогою договору з блеммиями і нобатами він забезпечив
південну межу Єгипту від нападів цих варварських племен, обіцяючи
платити їм щорічну дань. Під час єгипетського походу він доручив Галерію
виступити до Месопотамію проти персів, що воювали у той час з
претендентом, що протегував римлянами, на незалежний вірменський
престол, Тірідатом. Галерій потерпів невдачу і біг до того, що йшов від
Антиохії на допомогу Діоклетіану, який, в покарання, змусив його пройти
в пурпурі цілу милю пішки за його екіпажем. Другий похід Галерія був
вдаліший. Він розбив вщент персів у Вірменії і змусив їх поступитися
римлянам п’ятьма провінціями по той бік Тігра (297).

Таким чином мало-помалу був відновлений як усередині, так і на межах
держави мир, чого вже давно не було в імперії; час Діоклетіана, тому,
проголошувався сучасними риторами поверненням золотого століття. Не
зовсім узгоджувалося з відродженням імперії зроблене Діоклетіаном в 303
і 304 гоніння на християн, релігію яких він думав викоренити (див.
Гоніння християн); але все-таки в своїх зусиллях зупинити розкладання
імперії він виявив і багато розуму, і багато характеру. Двадцять років
напружених праць давали йому право відсвяткувати це двадцятиріччя, для
чого він і з’явився, нарешті, до Риму; але скупість, виявлена їм в даних
народу звеселяннях, не доставила йому серед населення світової столиці
нічого, окрім насмішок. Це змусило його скоріше кинути Рим і
відправитися в свою улюблену резиденцію, Никомедію, не дивлячись на
погану пору року. В дорозі він захворів і визнав потрібним, за настійною
порадою Галерія, відмовитися від влади, яку він склав урочисто в
Никомедії, 1 травня 305 р. Галерій і Констанций отримали титул серпня, а
в цезарі були зведені Північ і Максимін.

Розділення імперії на чотири частини привело до перетворення всього
провінційного управління. Імперія була роздроблена на велику кількість
округів управління, але так, що відома їх сума була підпорядкована
веденню крупнішого урядового центру. Саме, вся імперія була розділена на
12 диоцезов, кожен з яких був роздільний на відоме число провінцій:
самий менший, Британія — на чотири провінції, а найбільший, Схід
(Oriens) — на 16. Такий пристрій управління вимагав множення чиновників,
а множення чиновників вело до збільшення тягарів населення. Проте, ця
реформа задовольняла потребам часу і була утримана наступниками
Діоклетіана.

Всього менш йому пощастило в турботах про підтримку язичества як
державної релігійної системи і в запеклій боротьбі з християнством. У
сам рік його смерті едикт Костянтина Великого надав право вільного
переходу в християнство всякому охочому. Оцінка особи і діяльності
Діоклетіана різна у язичницьких і християнських письменників. Але і
язичницькі письменники дорікають йому за введення східної пишноти в
придворний етикет і за той зарозумілий ореол, яким він оточив персону
римського імператора, вимагаючи, щоб перед ним падали ниць, і виступаючи
перед підданими, як божество. Речовим пам’ятником його діяльності
залишилися в Римі колосальні розвалини терм, побудованих, за переказами,
засудженими на смерть християнами.

2. Римська імперія за правління Констянтина І Великого

??J?????Ae 6

e

???????¤?¤?$?????

/ням старіючої Античної цивілізації. Першою революцією був переніс
столиці Імперії у босфорську Візантію, подія, котра закріпила наслідки
тривавшого довший час процесу зміщення центру ваги Імперії в бік її менш
анемічної Східної частини. Другою революцією стало прийняття
Християнства як домінуючої релігії Імперії. Не можна стверджувати, що ці
дві події розпочали або створили Середньовіччя, до початку якого
залишалось ще два століття, та багато інших, не менш важливих подій.
Однак можна стверджувати, що ці два рішення прийнятих однією людиною
заклали підвалини Середньовіччя, та значною мірою визначили напрям
шляху, на іншому кінці якого знаходиться сучасна Європа.

Флавій Валурій Аврелій Констянтин, Констянтин I, Констянтин Великий
(лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus) — римський імператор. По
смерті отця, в 306 році, вибраний військом в серпень, після перемоги над
Максенцієм в 312 р. в битві у Мільвійського моста і над Ліцинієм в 323
р. став єдинодержавцем римської держави, християнську релігію зробив
панівною, в 330 р. переніс столицю держави до Візантії
(Константинополь), організував новий державний устрій.

Епоха правління Костянтина — час підйому імперії і її останнього
розквіту.

Ставши повновладним правителем імперії, Костянтин продовжив політику
Діоклетіана по закріпленню вільних землеробів за їх землею, при цьому
сильно зросли податки, оскільки державі потрібні були засоби на
відновлення імперії після майже 20 років громадянських воєн, також
Костянтин розвинув бурхливу будівельну діяльність, що теж вимагало
додаткових витрат.

Держава була розділена Костянтином на 4 округи: Схід, Іллірію, Італію і
Галію, які ділилися на дрібніші адміністративні одиниці — діоцези. Він
також заснував державну раду при імператорові — консисторій. При
Костянтині продовжилася подальша варваризація армії.

На початку свого правління, Костянтин, як і всі імператори, був
язичником. У 310 році після відвідин священного гаю Апполона, він нібито
навіть бачив бачення бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з
Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з’явився Христос,
який повелів накреслити на щитах і прапорах свого війська букви ХР,
наступного дня Костянтин побачив в небі бачення хреста. Після перемоги
над Ліцинієм в 313 році Костянтин наполіг на ухваленні ним свободи
віросповідання. Сам Костянтин прийняв хрещення тільки перед смертю, що
не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад на
Нікейському соборі 325 року, він рішуче підтримав кафолістів проти
аріан. Хоча, за деякими джерелами, не дуже чітко уявляв собі різницю між
цими вченнями. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення
розбиралися старі язичницькі храми.

До IV століття місто Рим перестав бути резиденцією імператорів. В умовах
постійної небезпеки зовнішнього вторгнення правитель повинен був
знаходиться ближче до меж імперії. З цієї точки зору розташування
столиці було незручне. Тому, починаючи з Діоклетіана, імператори
розміщували свої резиденції в містах, які відповідальни найбільше
стратегічним цілям. Такими місцями були Трір в Германії, Нікомедія в
Малій Азії, Аквілея і Мілан в Північній Італії. Костянтин не був
вийнятком з цього правила. Перший раз він відвідав Рим після перемоги
над Максенцієм, згодом побувавши там тільки двічі.

Костянтин горів мрією створити нову столицю, яка символізувала б початок
нової епохи в історії Риму. Основою для майбутнього міста послужило
стародавнє грецьке місто Візантій, розташоване на європейському
побережжі Босфору. Старе місто було розширене і оточене неприступними
фортечними стінами. У ньому зводяться іподром і безліч храмів, як
християнських, так і язичницьких. Зі всієї імперії до Візантій звозилися
твори мистецтва: картини, скульптури. Будівництво почалося в 324 році і
через 6 років 11 травня 330 року Костянтин офіційно переніс столицю
Римської імперії до Візантій і нарік його Новим Римом(греч. Неб Ќюмз,
лат. Nova Roma), проте ця назва незабаром була забута і вже за життя
импертора місто почали називати Константинополем.

Костянтина можна назвати першим християнським імператором, при якому
відбувся перелом в житті християн. Язичництво відійшло на другий план.
Подальша історія Римської імперії розглядається як «християнська».

Зростаючий поділ на Схід та Захід

Римська Імперія часів Костянтина Великого була цілісним утворенням, в
котрому, однак, чітко розрізнялись дві не менш цілісні, але різні
частини. Її цілісність була наслідком того що землі що її складали та
люди що її населяли були скупчені навколо Середземного моря, спосіб
життя Імперії визначався середземноморським кліматом та супутніми
умовами. За часів тривалого Римського миру, Середземне море та ряд річок
що в нього впадають, були найшвидшим та найдешевшим комерційним
маршрутом, а чудова система доріг Імперії мала в першу чергу військове
значення та забезпечувала потреби урядового зв’язку. З плином часу, як
центральна влада слабшала внаслідок політичних катастроф третого
століття A.D., коли піддані Імперії отримали Римське громадянство та
забезпечували людські потреби армії та бюрократії, як спогади про
розгром та захоплення римською армією стирались із пам’яті підкорених
народів, підлеглі провінційні особливості проявлялись та брали верх над
накинутою їм спільною культурою завойовників.

Цими частинами були Схід та Захід. Східня частина Імперії була Грецькою
чи Геленізованою, західна частина була Римською чи Латинізованою. Хоча
Рим запозичив свою культуру в Греції, він привніс в неї багато нового та
ориґінального, та, в свою чергу, передав свій варіант цивілізації
варварському Заходу, прищепивши свій невитончений але динамічний культ
закону та влади, та свою Латинську мову, що якнайкраще відповідала його
способові мислення: ясному, орієнтованому на здоровий глузд та тверді
факти. Заходу протистояв Схід, колиска древньої цивілізації, що був
Геленізований та перейняв грецьку культуру задовго до приходу римлян.
Тут мова та література були грецькими. Схід запозичував також: від
Заходу він взяв концерції держави та права, від східних цивілізацій він
запозичив містицизм та різні релігійні концепції. Однак, незважаючи на
те, що обидві частини мали багато спільного, душа та мова в них були
різними, та процес розрізнення продовжувався, правлячий клас в обох
частинах переставав бути двомовним.

Регіони Західної частини Імперії

Італія

Збідніла, вилюдніла, та втративша минуле значення, але все ще осяяна
відблиском минулої величі, та земля на якій стоїть вічний Рим, творець
Імперії. За винятком розпорошеної землевласницької аристократії,
благородної та бездіяльної, римляни трьохсотих роців нашої ери, нащадки
незліченної кількості імігрантів, мали мало спільного із римлянами епохи
Республіки, але саме місто в котрому вани жили не втратило ані крихти
свого престижу. Вічний Рим залишався в уяві суб’єктів Імперії володарем
світу, білосніжним мармуровим масивом храмів, палаців та тріумфальних
будівель виплеканим в нетлінній славі минулого, та символом вічності.Але
Італія, разом із межуюсою Ретією, мала найменше самоідентичності серед
всіх частин Імперії. Можна говорити про іспанців, галів того часу, однак
не про італійців.

Іллірія

Північно-західна частина Балканського півострову, переважно гориста,
межувала із Італією. Гориста частина називалась Норікум, півнинна
частина — Паннонія. Латина в якості розмовної мови сягала сучасних Нісу
та Скоп’є. Населена грубими та витривалими землеробами, вона постачала
Імперію найкращими солдатами, генералами та імператорами. Фактично, ця
імперська провінція несла на собі основний тягар захисту Імперії від
варварів, та, як наслідок, правила нею. Але на час що розглядається, цей
обов’язок та вторгнення варварів між 250 та 300 роками виснажили людські
та економічні ресурси провінції, та знівелювали її переваги, поставивши
Іллірію серед решти виснажених провінцій.

Галлія

На північний захід від Італії була розташована Галлія, обмежена
природніми формаціями: Піренеї на заході, Середземне море та Альпи на
півдні, Рейн на сході, та Атлантичний океан на півночі. Галлія мала
розвинуту систему річок що слугували зручним торгівельним шляхом: Рейн,
Сена, Рона, Луара та Гарона. Жодна інша провінція не була краще
підготовлена для того щоб слугувати оплотом Імперії та резервом людських
ресурсів, але вона також була виснажена недавніми війнами, заколотами та
розбійними нападами варварів, а її східна частина, наполовину Германська
на час завоювання поступово все більше германізувалась шляхом поселення
на її території ветеранів-германців римської армії.

Британія

Більша частина центральної Британії цього часу була покрита лісами, та
була малонаселена. Тільки південно-східна частина була ґрунтовно
Романізована, однак навіть тут військові поселення, вілли та міста були
оточені варварськими поселеннями. Нечисленне тубільне населення було
нероманізованим, рекрути набрані в Британії служили головним чином на
важливіших кордонах. Її власні кордони ставали все більш та більш
небезпечними: на сході Германські племена ставали все більш небезпечним
сусідом, не заході за вузькою протокою лежала Ірландія, все більш
небезпечна варварська територія, на півночі зростала небезпека
варварських нападів, що їх поки що стримував Вал Адріана.

Іспанія

На противагу Галлії та Британії, Іспанія не посідала зовнішніх кордонів
на час що розглядається. Нечисленні перевали в Піренеях відділяли її від
Галлії. Лузітанія, розташована в нижній течії річок Дуро та Тарґус,
суб-тропічна Баетіка обмежена Сьєрра Невада та Сьєрра Морена, та землі
розташовані в басейнах Ебро та Тарраконенсіс були родючими та слугували
джерелом багатства Імперії, та джерелом людей для армії та уряду.

Регіони Східної частини Імперії

Африка

Від Атлантичного океану до сучасного Тунісу лежали Африканські
території, що включала Мавретанію на заході, найбільш романізовану
Нумідію посередині, та Африку (приблизно на території сучасного Тунісу)
на сході. Тут вирощували знаменитих на усю Імперію витривалих коней, що
використовувала імперська легка кіннота на усіх границях та війнах.
Найбільшою загрозою для цих територій були кочові племена вільних
Маврів, обов’язок захисту територій від їх нападів було покладено на
легіони розміщені в Сирії.

Висновки

Діоклетіан починає собою нову епоху в Римській імперії перш за все тим,
що з його часу імператорська влада стає не тільки de facto, але і de
jure необмеженою, абсолютною монархічною владою (доминатом). Імператор
вже аніскільки не розділяє її з сенатом; він сам — джерело всякої влади,
він вищий за всі закони; всіх мешканців імперії, якого б звання вони не
були. Це поняття про імператорську владу було перенесене до Візантії, а
звідти до Москви, разом із зовнішніми атрибутами власті (і етикетом)
візантійського імператора, які, у свою чергу, були запозичені
Діоклетіаном від персидського двору (за винятком пурпурної мантії).

Західна Римська імперія — назва західної частини Римської імперії після
реформ Діоклетіана 285 року. Інша частина називається Східна Римська
імперія, або Візантія.

Рим перестав бути столицею після розділення. У 286 році столицею
Західної Римської імперії став Медіоланум (сучасний Мілан). У 402 році
столиця переїхала в Равенну.

Західна імперія існувала протягом декількох періодів між III і V
сторіччями після тетрархії Діоклетіана і возз’єднань, пов’язаних з
діяльністю Костянтина Великого і Юліана Отступника. Феодосій I (379—395)
був останнім імператором, який правив об’єднаною Римською імперією.
Після його смерті в 395 році вона була розділена. Західна Римська
імперія офіційно закінчила існування 4 вересня 476 року після зречення
Ромула Августула під тиском Одоакра, неофіційно — після смерті Юлія
Непота в 480 році.

Західна Римська імперія ніколи не відродилася, не дивлячись на короткий
період, коли вона була завойована Візантією. Після падіння Західної
Римської імперії в історії Європи почався новий період: Середні
століття, а конкретно — Темні століття.

Список використаної літератури

Білик Борис Іванович, Горбань Юрій Андрійович, Калакура Ярослав
Степанович, Клапчук С. М., Кузьмець О. В. Історія української та
зарубіжної культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / С.М.
Клапчук (ред.), В.Ф. Остафійчук (ред.). — К. : Вища школа, 1999. — 326с.

Святненко А.В., Луценко Є.М. Всесвітня історія. Ч. 1 : Історія
стародавнього світу і середніх віків. — К. : ДАКККіМ, 2004.

Греченко Володимир Анатолійович, Чорний Ігор Віталійович, Кушнерук
Вікторія Анатоліївна, Режко Віктор Анатолійович. Історія світової та
української культури: Підручник. — К. : Літера, 2006. — 480с

PAGE

PAGE 2

Похожие записи