.

Революція 1848-1849 рр. у Німеччині (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
212 8049
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Революція 1848-1849 рр. у Німеччині»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. Німеччина перед революцією 1848-1849 рр. Передумови та
політичні
настрої………………………………………………………..
……………………… 5

РОЗДІЛ 2. Революція 1848 року і її вплив на розвиток Німеччини та
прилеглих
держав…………………………………………………………
……………………. 13

РОЗДІЛ 3. Головні теоретики революції 1848-1849 рр. у Німеччині…….
18

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………….. 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ……………………………………….. 27

ДОДАТОК………………………………………………………..
………………………………. . 29

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що досліджуваний період
1848-1849 рр. є цікавим і насиченим на події як в межах Німеччини, так і
в цілій Європі. Особливо цікавим є дослідження передумов революційних
подій та їх аналіз теоретиками соціалізму та марксизму.

Пруссія у винагороду за свій вклад в поразку Франції була запрошена на
Віденському конгресі, де Пруссія отримала назад велику частину своїх
територій і надбала 40% Королівства Саксонія і значну частину Рейнланду.
Велика частина території, що відійшла до Пруссії в третьому розділі
Польщі була приєднана до Царства Польського в рамках Російської імперії.

З врахуванням цих змін в Пруссії, королівство було реорганізовано в
десять провінцій. Більша частина королівства, що не була в складі
Східної Пруссії, Західної Пруссії, і Познані, стали частиною нового
Німецького союзу, який прийшов на зміну скасованної Священної Римської
імперії.

За наступні півстоліття після Віденського конгресу, виник конфлікт в
Німецькому союзі між прибічниками ідеєї формування єдиної німецької
держави і збереження нинішнього збору невеликих німецьких держав і
королівств. Створення Митного союзу Німеччини (Zollverein) в 1834, який
виключав Австрійську імперію, збільшив прусський вплив на держави-члени.
Як наслідок революцій 1848 року Франкфуртський парламент запропонував
королю Фрідріху Вільгельму IV об’єднати Німеччину навколо його корони.
Фрідріх Вільгельм відмовився від пропозиції на тій підставі, що
революційні збори не можуть надавати королівських титулів. Але існують
дві інші причини, чому він відмовився: на той час було мало зроблено,
щоб покласти край внутрішньої боротьби за владу між Австрією і Пруссією,
і всі прусські королі (аж до Вільгельма I) опасалися, що створення
Німецької імперії означало б, кінець незалежності Пруссії в рамках
федерації.

У 1848 р. в історії Європи стався злам, якого Маркс не тільки не
передбачав, але й взагалі вважав неможливим. Події в Німеччині, Австрії,
Угорщині, Польщі, Франції та Британії розгорталися в напрямку, що був
прямо протилежним Марксовій уяві про спрямованість історичного розвитку,
і фактично означали крах його практичної програми. Для автора «Критики
Ліста» й «Маніфесту Комуністичної партії» провали революційних років і
перемога капіталізму в Німеччині були не просто дрібною невдачею чи
приводом для розчарування — вони означали катастрофу його політичних та
ідеологічних підходів.

Об’єкт дослідження: революція 1848-1849 рр. у Німеччині.

Предмет дослідження: передумови, хід та наслідки революції в Німеччині
1848-1849 рр.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка складається з трьох розділів, висновків, списку використаної
літератури, додатку.

Методи дослідження: літературний, хронологічний, методи аналізу,
синтезу, порівняння та узагальнення.

Загальний обсяг роботи – 29 сторінок.

РОЗДІЛ 1

Німеччина перед революцією 1848-1849 рр.

Передумови та політичні настрої

Лютнева революція зворушила всі європейські держави. В найбільшій мірі
її вплив сягнув до сусідньої Німеччини. Віденський конгрес об’єднав
німецькі держави у Німецький Союз під проводом Австрії. У союзі
формально існувала рівність усіх членів, але в дійсності малі держави
мусили піддатися впливу двох найсильніших — Австрії і Пруссії. Спершу
більше значення мала Австрія завдяки дипломатичній майстерності
Меттерніха, що задавав Сатира на німецьку цензуру тон усій Німеччині.
Але згодом Австрія, мало вже зв’язана з німецькими відносинами, почала
втрачати свій вплив, а її місце зайняла Пруссія [4, c.91].

Прусси прагнули передусім господарського об’єднання своїх провінцій і
тих державок, що в їх посілостях творили острівці. Вже в 1819 р.
прусський уряд здійснив спробу утворити митний союз у Північній
Німеччині. Але малі держави відносилися до цього плану недовірливо,
боячись втратити свій суверенітет. Лише в 1828 р. вдалося укласти такий
союз із князівством Гессен-Дармштадт. Як конкурещйні об’єднання,
зорганізувалися в тому ж часі у Південній Німеччині
Баварсько-Вюртемберзький союз, а в Центральній — союз дрібних держав під
проводом Саксонії. Але прусси своєю гнучкою політикою зуміли приєднати
до себе Баварію і Вюртемберг, зв’язалися з ними торговельними умовами і
тим так зашаху-вали центрально-німецьке об’єднання, що воно розвалилося
і поодинокі держави поєдналися с пруссами. Таким чином, у 1833 р. постав
німецький митний союз з 18 членами.

Інше питання, що хвилювало німецьку опінію, було запровадження
коституційних прав.

У 1820 р. при остаточнім ухваленню статуту Німецького Союзу
постановлено, що в усіх державах залишиться необмежена влада володарів,
«стани» матимуть участь тільки у виконавчій владі, а громадянські права
будуть якнайбільше обмежені — це були ідеї Меттерніха. Але в Союзі не
було ніякої екзекутири, що перевела б ці засади в життя і в деяких
державах залишилися доволі широкі права станового представництва.
Французька липнева революція розворушила Німеччину і в різних країнах
прийшло до розрухів. Так, наприклад, у Баварії студентство вчинило акцію
проти консервативного міністерства, в Гессен-Дармштадті дійшло до
селянських бунтів, у Бадені ліберальний вел. князь Леопольд дав широку
свободу пресі. Меттерніх був занепокоєний тими подіями і на союзнім
соймі 1832 р. провів ухвалу, якою заборонено політичні товариства,
обмежено пресу і заведено поліційний нагляд над молоддю і всякими
підозрілими особами. В 1833 р. студенти, за допомогою емігрантів,
викликали у Франкфурті-на-Майні розрухи і пробували опанувати місто.
Тоді за ініціативою Меттерніха відбувся з’їзд міністрів Австрії, Росії і
Пруссії у Тепліце в Чехії, на якому ухвалено ще гостріші засоби проти
всіх «демагогів» й арештовано та засуджено на довголітні кари багато
молодих людей. Ті держави, що мали свобідний устрій, мусили обмежити
свою конституцію. За таких умов ліберальний рух знову занепав [5,
c.118].

В 1840-х роках Німеччина переживала господарську кризу. Молода
промисловість, як в інших державах, так і тут, заломилася після перших
успіхів і довела до нечуваної нужди фабричний пролетаріат. Кредитне
господарство також не витримало цієї кризи, і багато визначних
торговельних фірм занепало. В 1846—1847 pp. через неврожаї у багатьох
місцевостях запанував голод і дорожнеча та розпочалися селянські
заворушення. Серед зубожілого населення поширювалися соціалістичні ідеї,
які пропагувала французька література.

Поруч із господарськими і соціальними питаннями підіймалася також раз у
раз справа національно-політичного об’єднання Німеччини. Особливо в
Пруссії, після успішного створення митного союзу, громадська опінія
домагалася також політичної єдності Король Фрідріх Вільгельм IV
(1840—1858) спершу нерадо стрічав ці домагання. Це була людина
талановита, але химерна, мрійник, залюб-лений у середньовіччя.
Королівську владу він уявляв собі, як патріархальний лад, деколи
прихилявся до нових ідей, то знову завертав до середньовічних
упереджень. Він бажав видобути Пруссію з-під впливу Австрії, дав деяку
свободу пресі, повернув громадянські права переслідуваним давніше
патріотам, як, наприклад, творцеві гімнастики Ягнові і дослідникам
народної мови й побуту, братам Гріммам. У 1847 р. він утворив спільний
сойм для всіх прусських іфовінцій. Брат короля, князь Вільгельм, голова
міністерства, привітав цю зміну такими словами: «Твориться нова Пруссія.
Стара після-проголошення цього закону йде до могили. Нехай нова буде
така могутня і велика, як була давня, — з славою і честю» [7, c.185].

Німеччина пізніше за інші європейські країни стала на шлях
капіталістичного розвитку. Аграрні реформи 1807, 1816 і 1821 років в
Прусії та інших німецьких державах мали обмежений характер. Торгівля
була слабо розвинутою. Нечисленні міста по суті були лише резиденціями
государів.

Розширення капіталістичного виробництва стримувалось кріпацтвом,
політичною роздробленістю та засиллям консервативних елементів у
державному апараті.

На початку ХІХ ст. Німеччина, як і раніше, складалась із багатьох держав
з власними митними системами, органами управління, законодавствами,
системами мір і ваги. Уряди цих держав мало цікавили проблеми
загальнонімецької єдності, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики
вони керувались лише власними інтересами. До наполеонівських війн
абсолютна монархія в цих державах була переважною формою правління. 

Наполеон, розбивши австрійські війська, поклав кінець існуванню
Священної Римської імперії. В серпні 1806 року Франц ІІ відмовився від
титула її імператора. Міжнародний авторитет Габсбургів було підірвано.
Політична самостійність багатьох феодальних держав була ліквідована,
вони перетворились на васалів наполеонівської Франції.

Поразка французької армії в Росії допомогла німецьким державам здобути
незалежність. Певний внесок в перемогу над Наполеоном, крім Росії внесли
Австрія і Прусія.

30 травня 1814 року у Парижі був підписаний договір між
державами-переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив
останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII – початку
XIX ст. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з
дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На
нього з’їхалися 216 представників усіх європейських держав за винятком
Османської імперії. 3-го січня 1815р. Англія, Австрія та переможена
Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам
російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях.
Нові союзники навіть обіцяли один одному військову допомогу в разі
необхідності.

В результаті їх об’єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з
корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна
частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством. Вона ж
отримала додатково Познань і Ґданськ зі складу колишнього Великого
герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а
також шведську Померанію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві
провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими
землями, важливим було і їх стратегічне становище. Галичина тоді ж була
передана Австрії [12, c.158].

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського
конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь
Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього
увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та
Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські володіння включалися до
Німецького союзу не повністю. З прусських – поза Союзом залишалася
Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша
частина південнослов’янських областей імперії. Австрійський канцлер
Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його
як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на
жандарма Європи. Керівний орган Німецького союзу – т. зв. Союзний сейм
турбувався в першу чергу про збереження європейського статус-кво:
державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та
збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вражаючих
перемог над Наполеоном Росія, намагалася претендувати на роль провідної
європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських
наддержав — Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз з
Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В
результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної
коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з
Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію,
але в свою чергу претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та
Гданськом включно.

Союзний сейм (бундестаг) – рада уповноважених окремих німецьких монархів
– перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного
судового органу, ні об’єднаного дипломатичного представництва, ні
загальної армії. Рішення сейму ставали обов’язковими лише за умови їх
визнання усіма суверенними государями – членами Союзу. Тим самим
Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і
значення.

Володіння Пруссії були роз’єднані і складалися з двох основних частин.
Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна –
Рейнську область та Вестфалію. Обидві частини королівства були розділені
землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм
внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало крупне
поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами).
Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція.
Селянство, особисто вільне після реформи 1807 р., але політично
безправне і позбавлене землі, продовжувало нести панщину і платити
оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго
перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під
кріпосної залежності, в життя ґрунтовно увійшли буржуазні порядки і
створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян
перед законом, гласне судочинство тощо. Поміщицька юрисдикція, що
зберігалася на сході Пруссії, тут давно уже припинила своє існування. Ця
дуалістична модель прусської держави мала деяке притягальне значення –
вона демонструвала певну толерантність її монархів до місцевих порядків
і звичаїв та дозволяла сподіватися, що в майбутньому цей принцип буде
поширений і на інші німецькі землі в разі їх можливого входження до
складу Пруссії. Певну роль відігравали і релігійні відмінності – у
східній частині сповідувався переважно протестантизм, у західній –
католицизм. У кожній з восьми провінцій Прусського королівства діяли
станові ландтаги, не пов’язані між собою, їх функції зводилися до
дорадчих при монарху [20, c.130].

Політичний режим інших німецьких держав охоплював широкий спектр
державно-правових моделей. Найтяжчим було становище народних мас на
півночі – у Мекленбурзі, Брауншвейзі, Ольденбурзі та Гессені, де
попередні феодальні порядки були відновлені у повному об’ємі. В чотирьох
південнонімецких державах – Баварії, Вюртемберзі, Бадені та Дармштадті
були введені конституції, дещо схожі на французьку Хартію 1814 р. У
Ганновері та Саксонії поновлені станові ландтаги – анахронізм навіть не
учорашньої, а позавчорашньої історичної епохи. Така політична
строкатість виступала додатковою перепоною на шляху об’єднання усіх
німецьких земель, перетворення Німеччини у цілісну та могутню державу.

Разом з тим, потреби економіки, єдність історичного минулого, мови і
традицій усе нагальніше вимагали німецького возз’єднання. В ролі
об’єднавчого центру, на думку німецьких патріотів, могла виступити
Пруссія в якості наймогутнішої з власне німецьких держав. Політична
роздробленість німецьких земель не дозволяла німецькій буржуазії
конкурувати з сусідніми державами, оскільки кордони і високі митні
тарифи перешкоджали вільному руху товарів і капіталу. Як результат,
німецькі товари були дорожчими і мали нижчу якість. Цікаво, що вперше в
світі клеймо – «Made in…» з’явилося на англійських товарах в середині
XIX ст. виключно з метою вирізнити якісні англійські вироби від дешевих
німецьких підробок. Лише політичні зміни могли вивести німецьку
економіку на вищий рівень, тільки об’єднана держава давала німецькій
буржуазії шанс на виживання у конкурентній боротьбі. Ще у 1818р. в
Пруссії був введений спільний для усіх восьми провінцій митний тариф.
Пізніше її уряд здійснював постійні зусилля по знищенню митних
перегородок між прусськими володіннями та сусідніми німецькими
державами. У 1834 р. митний союз, нарешті, об’єднав 18 держав з 23 млн.
населення. Це стало крупним політичним успіхом Пруссії. Німецька
буржуазія починає розглядати Пруссію як свій форпост в економіці та
політиці, тим більше, що Австрія та її сателіти до митного союзу не
увійшли. 

Розвиток торгівлі, розширення внутрішнього ринку, будівництво доріг,
особливо залізниць, зруйнували державну обмеженість і партикуляризм у
праві. Буржуазія потребувала свободи підприємницької діяльності. Однак
її сковували політичний лад і законодавство. Конфлікт між буржуазією та
дворянством з кожним роком загострювався. Тільки буржуазна революція
могла знищити економічне й політичне відставання Німеччини від передових
країн Європи.

РОЗДІЛ 2

Революція 1848 року і її вплив на розвиток Німеччини

та прилеглих держав

Наприкінці 40-х років політична ситуація в Німеччині ускладнилась
економічною кризою та неврожаєм. Виступи селян загрожували перерости в
селянську війну. В березні 1848 року в багатьох містах Німеччини
почалися революційні демонстрації і влада в Бадені, Гессені, Дармштадті,
Вюртемберзі перейшла до рук ліберальної буржуазії. Коаліційні
буржуазно-дворянські уряди були створені в Саксонії та Баварії. 

В столиці Пруссії Берліні революційні події почалися 6 березня. 18
березня був опублікований указ Фрідріха-Вільгельма IV про скликання
об’єднаного для усіх восьми прусських провінцій ландтагу. Цей же
документ проголошував необхідність прийняття нової конституції
Німецького союзу, яка б передбачала створення загальнонімецьких збройних
сил, ліквідацію внутрішніх митниць тощо. Інший указ проголошував відміну
цензури. 29 березня у Пруссії був сформований новий уряд, прем’єром
якого став лідер рейнських лібералів Кампгаузен. Більшість міністерських
портфелів опинилася у руках обуржуазнених аристократів [23, c.192]. 

1 та 8 травня 1848р. відбулися двоступеневі вибори до прусських
Установчих зборів. 22 травня вони розпочали свою роботу. Кампгаузен
поставив на обговорення цих зборів проект конституції, яка передбачала
збереження в Пруссії монархії та запровадження двопалатного парламенту.

Одночасно Установчі збори виступили проти демократичного вирішення
аграрного питання. Зокрема, вимога відміни феодальних повинно-

стей без викупу була відкинута, що називається, з порогу. 

Навесні 1848 р. були проведені вибори до загальнонімець-

кого парламенту. Більшість отримали представники ліберальної буржуазії. 

Поразка червневого повстання робітників у Парижі озна-

чала поворот європейської (в т. ч. і німецької) ліберальної буржуазії до
союзу з феодальною аристократією та монархічними режимами. Це мало свій
вплив і на долю німецького об’єднання. Шанс здійснення цього об’єднання
революційним шляхом, під тиском широких народних мас одночасно з про-

веденням назрілих демократичних перетворень був остаточно

упущений.

Відразу після поразки пролетаріату в Парижі, в Пруссії впав ліберальний
кабінет Кампгаузена і був сформований контрреволюційний уряд генерала
Пфуля. А 17 вересня у Берлін були введені гвардійські полки. 3 листопада
в Берліні утворилося нове міністерство графа Бранденбурга. Усі ліві
газети були закриті, національна гвардія роззброєна, демократичні
організації розпущені. 9 листопада державний переворот у Пруссії
завершився. Прусські Установчі збори були спершу переведені до
Бранденбурга, а 5 грудня 1848 р. їх без особливого шуму розпустили. Тоді
ж населенню Пруссії була «дарована» досить ліберальна конституція. Вона
гарантувала свободу слова, зібрань та союзів представництво в палатах.
Стаття 8 проголошувала недоторканість приватної власності. Разом з тим
королівська влада проголошувалася «Божою милістю». Король отримував у
повноваження право абсолютного вето, безконтрольного управління армією,
оголошення війни. Зберігалося попереднє карне законодавство та податкова
система, вводилися певні обмеження виборчого права [25, c.148].

°

???????????¤?¤?$??????ачуваних податків. Усі три класи виборців
(відповідно – 153 тис., 409 тис. та 2651 тис. чол.) обирали по
однаковому числу виборщиків. В свою чергу, ці виборщики шляхом
відкритого голосування обирали депутатів прусського ландтагу. Така
процедура «виборів» забезпечила в першому з обраних ландтагів 250 з 350
депутатських місць королівським чиновникам.

31 січня 1850 р. Пруссія знову ж таки з рук короля, а не ландтагу,
одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право
вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої
палати обиралися на основі «трикласного закону» 1849 р. Верхня палата
була задумана як наполовину виборна, але уже з 1852 р., за наполяганням
канцлера Бісмарка, стала пожиттєвою і спадковою. Вона формувалася з
принців крові, князів і призначуваних королем перів. Сюди ж спочатку
потрапили обер-бургомістри великих міст та представники університетів,
але у 1852 р. їх представництво було скасоване. 

За Конституцією 1850 р. король зберігав право абсолютного вето з метою
не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало
право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Він
міг розпускати нижню палату, що іноді й відбувалося ще навіть до першого
засідання ландтагу, якщо склад обраних депутатів видавався монарху надто
ліберальним. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної
відповідальності не йшли у відставку внаслідок вотуму недовіри. По суті,
ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця
конституція діяла у Пруссії до 1919 р.

До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став
помітно падати. Революція 1848 року в Угорщині, як і в інших німецьких
державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений
скасувати деякі феодальні порядки [27, c.201].

Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були
причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження
абсолютної монархії навіть після революції 1848 року. В кримінальному
уложенні 1852 року були передбачені суворі покарання за організацію
страйків, робітничих спілок.

У 1866 році у битві під Садовою Прусія завдала Австрії нищівної поразки.
Монархія Габсбургів розвалювалася під ударами національно-визвольного
руху чехів, угорців, словаків, хорватів, поляків, італійців. У цій
ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконали короля у
необхідності піти на союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити
національний рух в Угорщині і врятувати від розвалу австрійську
монархію. 

У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про
утворення Австро-Угорської монархії. Офіційно визнавалась державна унія
двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король
Угорщини. Угорщині було дозволено обирати свій парламент, кожна країна
мала власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини добилися
розширення своїх політичних прав. Основною метою цієї угоди верхів було
запобігти назріванню нової буржуазної революції. 

Угорський сейм, в якому засідали переважно представники дворянства й
великої буржуазії, був однопалатним; рейхсрат Австрії складався з двох
палат: верхньої – вона називалась палатою панів, і нижньої – палати
представників. У верхній палаті рейхсрату засідали представники
земельної аристократії, вищої знаті, частина з них призначалась
імператором. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей.
Міністри повністю були відповідальними лише перед імператором, а не
перед рейхсратом. Влада парламенту була мізерною, всі функції у сфері
управління здійснювали чиновники. Імператор був главою виконавчої влади
і главою держави, він сам міг видавати надзвичайні укази.

В Австро-Угорській монархії у загальному віданні залишились військові
питання, фінанси і зовнішня політика. Відповідно було всього три
загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення
загальноімперських питань, здебільшого про бюджет, щороку в столицях
обох країн повинні були збиратись делегації від законодавчих органів (по
60 чоловік від кожного). З невеликими змінами Австро-Угорська
дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової
війни [28, c.319].

РОЗДІЛ 3

Головні теоретики революції 1848-1849 рр. у Німеччині

Перед революційними подіями 1848-1849 рр. та пізніше тривала еволюція
поглядів Маркса і Енґельса щодо національних проблем і ролі національних
факторів у історії і політиці. Ці питання цікавили їх головним чином у
двох аспектах: по-перше, у зв’язку з проблемами класової боротьби і,
по-друге, в контексті досягнення свободи людської особистості. Аналіз
праць цього періоду дозволяє знайти взаємозв’язок між ранніми розробками
Маркса і його програмовими настановами, які були викладені у «Маніфесті
Комуністичної партії».

Маркс дійшов висновку про те, що буржуазія не є монолітною, а
поділяється на окремі національні «загони», такі, наприклад, як німецька
буржуазія. Остання відстоювала свої інтереси у боротьбі проти
французьких та англійських «товаришів по класу» і одночасно
експлуатувала (чи намагалася експлуатувати) пролетаріат, що було цілком
природним для неї.

Визнаючи націоналізм ознакою буржуазії, Маркс водночас був впевнений в
тому, що в особі пролетаріату «велика промисловість створила клас, якому
в усіх націях властиві одні й ті самі інтереси і у якого вже знищена
національна відособленість»». Пролетаріат цілком відрізняється від усіх
інших класів тим, що є «… тим класом, який в суспільстві вже не
вважається більше класом, не визнається як клас і є вже вираженням
розкладу всіх класів, національностей і т. д. в теперішньому
суспільстві». Відповідним чином революція, яку здійснює пролетаріат,
відрізнятиметься від усіх інших попередніх революцій. В усіх інших
революціях «характер діяльності завжди лишався незайманим, — завжди
справа йшла тільки про інший розподіл цієї діяльності, про новий
розподіл праці між іншими особами…» Пролетарська, або комуністична
революція, з іншого боку, «… виступає проти дотеперішнього характеру
діяльності, усуває працю і знищує панування будь-яких класів разом з
самими класами…» [18, с.65].

Порівнюючи історичний досвід Німеччини і Франції, Маркс виніс досить
суворий вердикт німецькій буржуазії за її нездатність виступити, бодай
на короткий час, від імені усього суспільства, а не на захист лише
власних, вузьких, групових та егоїстичних інтересів. Він узагалі заявив,
що німецька буржуазія не має жодного майбутнього, оскільки капіталізм у
всесвітньо-історичному масштабі вже вичерпав себе і в нього немає джерел
для проґресивного розвитку. Одночасно Маркс заперечував те, що німецький
пролетаріат може перебрати на себе роль національної сили, ту роль, яку
не змогла виконати буржуазія. Навпаки, рефреном у нього звучала думка:
місія пролетаріату полягає не тільки у знищенні класового поділу як
наслідку панування приватної власності, але й у ліквідації національного
поділу.

Подібні ж думки висловлював Енґельс. В одній зі статей 1845 р. він
писав, що буржуазія кожної країни має «… свої особливі інтереси, а
оскільки інтереси для неї вищі над усе, вона нездатна піднестися вище
національності…» Зі свого боку, пролетаріат здатний до цього і вже
готовий почати «братання у міжнародному масштабі»: «… пролетарі в усіх
країнах мають одні й ті ж інтереси, одного і того ж ворога, їх чекає
одна і та ж боротьба; пролетарі уже завдяки своїй природі вільні від
національних передсудів, і весь їхній духовний розвиток та рух по суті
гуманітарний та антинаціональний. Тільки пролетарі здатні знищити
національність, тільки пролетаріат, що пробуджується, може встановити
братерство між різними націями» [10, c.565].

Втім, іноді, наприклад, у 1847 р., Маркс визнавав існування міжнародної
солідарності буржуазії, буржуазного братерства націй. Воно, звичайно,
було братерством «гнобителів проти пригноблених, експлуататорів проти
експлуатованих». Подібно до того, як «…буржуазний клас будь-якої
країни об’єднаний і зв’язаний братерськими узами проти пролетарів даної
країни, незважаючи на конкуренцію і взаємну боротьбу окремих буржуа,
цілком так само буржуазія всіх країн зв’язана братерськими узами і
об’єднана проти пролетарів усіх країн, незважаючи на взаємну боротьбу і
конкуренцію на світовому ринку».

Енґельс визнавав, що відмінності у революційному процесі в окремих
країнах можуть бути досить великими. Наприклад, у Німечині, де боротьба
між абсолютною монархією і буржуазією щойно починалася, комуністи
спочатку мали підтримати буржуазію, а згодом вже намагатися повалити її
[9, c.327].

Погляди Енґельса до певної міри не збігалися з «раннім Марксом»: у
«Критиці Ліста» Маркс взагалі ставив під сумнів здатність буржуазії
боротися за владу в Німеччині. Крім того, Енґельс не погоджувався і з
твердженням «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що революція є
невідкладним завданням у Німеччині саме через відсталість країни у
порівнянні з Заходом. Ці розбіжності були цілком природними: Маркс і
Енґельс не зобов’язувалися дивитися на одні й ті ж проблеми крізь одні й
ті ж окуляри. Зокрема Енґельс був значно уважнішим до проблем,
пов’язаних з «національним питанням». Проте щодо поглядів на революцію
принципових розбіжностей не було: обидва вважали, що революція має бути
тільки інтернаціональною.

Маркс не змінив свого ставлення до революції як до інтернаціонального
процесу і після революції 1848 р. Наприкінці цього року він вже розумів,
що соціальні, політичні, а також національні та міжнародні проблеми і
конфлікти є взаємопов’язаними і взаємодіють таким чином, як він собі
раніше не уявляв.

На думку Маркса «революція 1648 р. являла собою революцію сімнадцятого
століття стосовно до шістнадцятого, революція 1789 р. — перемогу
вісімнадцятого століття над сімнадцятим. Ці революції виражали в значно
більшій мірі потреби всього тодішнього світу, ніж потреби тих частин
світу, де вони відбувались, тобто Англії і Франції» [17, c.112-113].

У той же спосіб Маркс протиставляв революцію в Німеччині з лютневою
революцією 1848 р. у Франції. Остання, писав він, «… знищила
конституційну монархію на ділі і владу буржуазії в ідеї. Пруська
березнева революція повинна була встановити конституційну монархію в
ідеї і владу буржуазії на ділі; далека від того, щоб стати європейською
революцією, вона являла собою тільки жалюгідний відгомін європейської
революції у відсталій країні». Замість того щоб випередити свій вік,
революція в Німеччині «… відставала від нього більш ніж на
півстоліття… Йшлося не про створення нового суспільства, а про
відродження в Берліні суспільства, яке померло в Парижі»» [17, c.113].

Праці Маркса періоду 1848-1849 рр. містять чимало гострих і презирливих
епітетів на адресу німецької буржуазії. Однак Маркс чомусь не взяв до
уваги ту обставину, що коли німецька буржуазія була слабкою, боязкою і
кволою, як він стверджував, то ці її якості проявлялися саме тоді, коли
вона «протистояла феодалізмові і абсолютизмові», а така поведінка цілком
відповідала її власному класовому поглядові. Навіщо буржуазії було
прискорювати наближення власного кінця якимись сміливішими і активнішими
діями? Маркс визнавав, що вона вже «… сама вороже протистояла
пролетаріатові і всім верствам міського населення, інтереси й ідеї яких
були близькі пролетаріатові». З Марксової характеристики поведінки
німецької буржуазії (якщо вважати наведені ним «факти» дійсними)
випливає, що вона діяла цілком відповідно до її класових інтересів.
(Важко сказати, який сенс звинувачувати клас у тому, що він не діє
всупереч власним життєвим інтересам?) «На відміну від французької
буржуазії 1789 року, — писав Маркс, — пруська буржуазія не була тим
класом, який виступає від імені всього сучасного суспільства проти
представників старого суспільства, монархії і дворянства. Вона
опустилась до рівня якогось стану, відособленого як від корони, так і
від народу, … вона з самого початку схильна була зраджувати народ і
йти на компроміс з коронованим представником старого суспільства, бо
вона сама вже належала до старого суспільства; вона представляла не
інтереси нового суспільства проти старого, а оновлені інтереси всередині
застарілого суспільства»» [17, c.114].

У 1848 р. в історії Європи стався злам, якого Маркс не тільки не
передбачав, але й взагалі вважав неможливим. Події в Німеччині, Австрії,
Угорщині, Польщі, Франції та Британії розгорталися в напрямку, що був
прямо протилежним Марксовій уяві про спрямованість історичного розвитку,
і фактично означали крах його практичної програми. Для автора «Критики
Ліста» й «Маніфесту Комуністичної партії» провали революційних років і
перемога капіталізму в Німеччині були не просто дрібною невдачею чи
приводом для розчарування — вони означали катастрофу.

Маркс склав свою програму протягом 1840-х років. Він очікував повалення
капіталістичної системи в розвинених країнах у найближчому майбутньому.
Зрозуміло, що це мало трапитися до того, як буржуазія спробує захопити
владу в Німеччині, — досвід життя в умовах буржуазної держави був не
обов’язковий (це одна з основних ідей «Критики Ліста»). В деяких інших
працях цього десятиліття (наприклад, у «Критиці Геґеля» і «Маніфесті
Комуністичної партії») Маркс усе ж таки допускав можливість буржуазної
революції в Німеччині. Проте, на його думку, відразу ж за нею мала
відбутися пролетарська революція. Завдяки самій природі пролетарського
класу ця революція повинна була стати міжнародною. Аж до кінця 1848
року, коли вже стало зрозуміло, що події розвиваються зовсім не так, як
передбачалося, Маркс ще був упевненим: Німеччина не стане
капіталістичною. Він вперто наполягав на тому, що єдиним реальним
противником комуністичної революції в Німеччині буде старий
феодально-абсолютистський режим.

Саме в цьому контексті треба сприймати пізніші спроби Маркса і Енґельса
переосмислити й переробити свою програму під впливом тих тенденцій,
зрушень і змін, які вони не враховували в «першому варіанті» свого
сценарію розвитку історичного процесу.

Після 1848 р. Маркс прожив тридцять п’ять, а Енґельс — сорок сім років.
В цей час вони були головними постатями в інтелектуальному й політичному
розвиткові соціалізму. Крім марксизму, існували інші, досить ґрунтовні
соціалістичні теорії, які мали підтримку робітничого класу та його
союзників з інших верств, однак поступово саме він став найпотужнішою й
найвпливовішою соціалістичною течією. Для багатьох марксизм узагалі став
синонімом соціалізму і комунізму.

Перший «акт ревізії» попередніх поглядів фундаторів марксизму щодо
націоналізму стався у 1848 — 1849 рр., коли Маркс і Енґельс виступили на
підтримку прав «історичних», або «великих» націй — угорців, поляків і,
зрозуміло, німців, які боролися за створення своїх великих національних
держав. Вважалося, що в цей час Маркс уперше висловив свої погляди на
нації та націоналізм, однак ми вже знаємо, що насправді це була «друга
редакція» його попередніх міркувань. Цього разу Маркс заявив, що
прагнення націоналістів збігаються з його «стратегічним» визначенням
перспектив пролетарської революції: наявність великих держав сприяє
пролетаріатові у просуванні до його класової мети.

ВИСНОВКИ

Отже, з вище розглянутого, можна зробити наступні узагальнення:

Революційні події 1848-1849 рр. є одним з найважливіших етапів в
розвитку класової боротьби в Європі в XIX в. Разом із загальної для
багатьох країн Європи завданням – знищенням абсолютистських для феодала
порядків, що гальмували розвиток капіталізму, – революційне повстання
1848-1849 рр. в окремих країнах мало і свої особливі цілі. Революція
протікала по-різному залежно від своєрідності обстановки, від історичних
умов і співвідношення класових сил.

У Німеччині центральним завданням революції 1848-1849 рр. була
ліквідація політичної роздробленості, створення державної єдності.

Велике місце в революційній боротьбі 1848-1849 рр. займало
національно-визвольний рух пригноблюваних народів. Усюди вирішальну роль
в подіях грали народні маси. По своїх об’єктивних завданнях ці революції
в Європі були буржуазними. Активна участь в них народних мас додала
революціям 1848—1849 рр. більшою чи меншою мірою буржуазно-демократичний
характер.

Головною особливістю подій 1848—1849 рр. була активна участь в них
робочого класу, який в більшості країн з’явився основною рушійною силою
революції.

У 1848 р. робочий клас вперше в історії революцій виступив з власними
політичними і економічними вимогами, вперше в такому обширному масштабі
проявив себе як особливий клас, принципово ворожий не тільки феодальним,
але і буржуазним порядкам.

Серед причин поразки революцій 1848—1849 рр. найважливішою була зрада
ліберальної буржуазії, яка прилучилася до революції лише для того, щоб
використовувати народний рух в своїх вузькокласових цілях. В ході
класової боротьби помірні буржуазні ліберали, налякані революційною
активністю робочого класу, пішли на угоду з монархічною владою, з
реакційною воєнщиною, зі всіма силами старого режиму, зрадили народу.

У Пруссії буржуазні ліберали покірливо підкорялися воєнщині і
дворянству. Так було і в інших німецьких державах. Помірні ліберали
зрадили справу італійської буржуазної революції, відмовившись від
боротьби революційними методами за звільнення країни від австрійського
гніту. Викриття зрадницької суті буржуазного лібералізму з’явилося
найважливішим уроком революцій 1848—1849 рр.

З іншого боку, в революціях і революційних рухах 1848—1849 рр. потерпіли
банкрутство дрібнобуржуазні демократи, виявилася їх обмеженість і
нездатність згуртувати навколо себе експлуатовані маси на більш менш
тривалий термін. Своєю непослідовністю і половинчатістю, зокрема в
рішенні аграрно-селянського питання, вони сприяли поразці революційних
рухів. У непослідовності і половинчатості дрібнобуржуазних демократів
позначилася подвійна природа дрібної буржуазії. Разом з дрібнобуржуазною
демократією збанкрутіла і ідеологія дрібнобуржуазного соціалізму.

Революційні події 1848—1849 рр. розкрили неспроможність дрібнобуржуазних
соціальних теорій. «Революція 1848-го року, — писав Ленін згодом, —
завдає смертельного удару всім цим галасливим, строкатим, галасливим
формам домарксівського соціалізму».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.
посіб. – К., 2004.

Виндельбанд В. Философия в немецкой духовной жизни ХIХ ст. – М., 1993.

Всемирная история: В 10 т. / Под ред. И.М.Дьякова и др. М.:
Госполитиздат, 1955-1965.

Всемирная история: Учебник для вузов / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н.
Марковой. – М: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 742 с.

Всеобщая история государства и права / Под ред. К.И. Батыра. – М., 1996.

Галкин И.С. История Германской империи 1815 – 1871. – М., 1986.

Галкин И.С. Создание Германской империи 1815-1871 гг. – М.: Высш. шк.,
1986.

Дроз Ж. История Германии. – М.: АСТ; Астрель. 2005. – 157 с.

Енгельс Ф. Принципи комунізму // Твори. — Т. 3.

Енгельс Ф. Свято націй у Лондоні // Твори. — Т. 2.

Из истории буржуазных революций нового времени. – М., 1985.

История государства и права зарубежных стран. В 2 т. – М., 1988-1991.

Кан С. Б., Немецкая историография революции 1848—1849 гг. в Германии,
М., 1962;

Кан С. Б., Революция 1848 г. в Австрии и Германии, M., 1948;

Кан С.Б. Объединение Германии (1864-1871). – М., 1967.

Левиова С. З. Маркс в германской революции 1848—1849 годов. – М., 1970;

Маркс К. Буржуазія і контрреволюція // Твори. – М., 1980.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори. — Т. 3.

Новая история / Под ред. И.С.Галкина. М.: Изд-во соц.-эк. лит-ры,
1956-1958. Т.1-3.

Новая история: В 2 ч. / Под ред. А.Л.Нарочницкого. М.: Просвещение,
1988.

Новая история: В 2 ч. / Под ред. Н.Е.Овчаренко. М.: Просвещение, 1976.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток
людства. Вид 3-тє. – К., 2001.

Прокопьев В.П. История германской государственности  ХIХ – ХХ века. –
М., 1985.

Семенов В.Ф. Революции 1848-1849 / Акад. наук СССР. Ин-т истории; Под
ред. Н.В. Потемкина, А.И. Молока.- М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1952.-
Т.2.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2003.

Ткаченко И. В., Барышева А. Д., Овчинникова О. Г. Всеобщая история в
вопросах и ответах : учеб. пособие. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект,
2006. – 224 с.

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для
студ. вищ. закл. освіти. – К., 2003.

Хрестоматия по новой истории 1640-1870 / Под ред. В.Г.Сироткина. – М.,
1990.

Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. У 2 т. / За ред.
В.Д. Гончаренка. – К., 1998.

ДОДАТОК

Мал. 1. Експансія Пруссії 1807-1871

PAGE

PAGE 29

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020