HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

Революція у Франції 1848 р.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
……………………………….. 3

Розділ 1. Передумови та початок революції у Франції 1848 року…… 5

1.1. Передумови французької революції 1848
року………………………… 5

1.2. Початок
революції………………………………………………………
………….. 7

Висновки до першого
розділу………………………………………………………..
. 9

Розділ 2. Продовження революційних подій 1848 року,

Друга
республіка……………………………………………………..
…………………….. 11

2.1. Червневе повстання 23-26 червня 1848
року……………………………… 11

2.2. Встановлення другої республіки, вибори президента Франції

1848
року…………………………………………………………..
……………………………. 13

2.3. Французька конституція 1848
року……………………………………………. 15

Висновки до другого
розділу………………………………………………………..
…. 19

Висновки……………………………………………………….
……………………………….. 20

Список літератури та використаних джерел
……………………………………. 24

Додатки………………………………………………………..
………………………………… 25

ВСТУП

Актуальність дослідження революційних подій у Франції 1848 р. зумовлена
тим, що події у Франції 1848 року стали іскрою, що запалила ліберальні
повстання в багатьох державах Європи, особливо в країнах Німецького
союзу, відомі як Революція 1848—1849 років в Німеччині. Всі вони мали
загальноєвропейське вимірювання і розділяли буржуазно-ліберальні цілі.
До всіх цих революцій, включаючи революцію у Франції, можна застосувати
збірну назву Революції 1848—1849 років, не упускаючи при цьому з
вигляду, що в окремих країнах ці події розвивалися по-різному і мали
різні наслідки.

Французька революція 1848 року — буржуазно-демократична революція у
Франції, одна з європейських революцій 1848—1849 рр.

Завданнями революції було встановлення цивільних прав і свобод. Вилилася
24 лютого 1848 в зречення від престолу колись ліберального короля
Луї-Філіпа I і проголошення Другої республіки. В президенти нової
держави був вибраний в подальшому ході революції, після придушення
соціал-революційного повстання в червні 1848, племінник Наполеона
Бонапарта Наполеон III Бонапарт.

Мета дослідження: розкрити особливості періоду французької революції
1848 р., вплив на державотворчі процеси та внутрішньополітичне та
соціально-економічне життя країни.

Наявність поставленої мети дослідження дозволяє визначити завдання
даного дослідження:

— виявлення сутності періоду французької революції 1848 р.;

— всебічне вивчення причин, які зумовили виникнення революційного руху
1848 р., ознайомлення з літературними джерелами, які розкривають
особливості даного явища;

— наслідки революції у Франції 1848 р. на різні сторони життя у країні
та за її межами.

Об’єкт дослідження: революційні події Франції 1848 р.

Предмет дослідження: передумови, хід та наслідки революції у Франції
1848 р., особливості прийняття Конституції Франції 1848 р., виникнення
Другої Республіки тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, осночної частини,
яка містить два розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел та додатків.

Методи дослідження: літературний, хронологічний, методи аналізу,
синтезу, узагальнення та інші загальнонаукові методи.

Загальний обсяг роботи — 29 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПОЧАТОК РЕВОЛЮЦІЇ

У ФРАНЦІЇ 1848 РОКУ

1.1. Передумови французької революції 1848 року

Луї-Філіп прийшов до влади в 1830 році в ході буржуазно-ліберальної
Липневої революції, яка повалила реакційний режим Бурбонів в особі Карла
X. Вісімнадцять років правління Луї-Філіпа (так звана Липнева монархія)
характеризувалися поступовим відходом від ідей лібералізму, зростаючими
скандалами і наростаючою корупцією. Зрештою Луї-Філіп приєднався до
Священного союзу монархів Росія, Австро-Угорщини і Пруссії. Метою цього
заснованого на Віденському конгресі в 1815 союзу було відновлення в
Європі порядку, який існував до Французької революції 1789. Це
виражалося перш за все в оновленому домінуванні дворянства і поверненні
його привілеїв [14, c.39].

До середини 1840-х років у Франції намітилися ознаки соціальної і
економічної кризи. Не дивлячись на промисловий підйом, що продовжується,
почастішали масові банкрутства, збільшувалося число звільнених і
безробітних, постійно росли ціни. У 1845—1847 роках країну спіткали
важкі неврожаї. «Король-буржуа», «народний король» Луї-Філіп вже не
влаштовував не тільки простолюдинів (легенди про його «простоту» і
популістські прогулянки по Єлісейських полях без охорони з парасолькою
пахвою швидко набридли простому народу), але і буржуазію.

Перш за все її розсердило введення виборчого права, при якому голоси
були більш не рівні, а зважувалися залежно від доходів що голосує, що на
практиці зменшувало вплив буржуазії на законодавство.

Луї-Філіп протегував тільки своїм родичам і друзям, що загрузнули у
фінансових аферах і хабарах. Вся увага уряду була обернена на грошову
аристократію, якою король віддавав явну перевагу, чим простому народу:
на вищих чиновників, банкірів, крупних торговців і промисловців, для
яких були створені найсприятливіші умови в політиці і бізнесі.

Повсюдно розповсюдилося переконання, що виборча система повинна бути
змінена. У палаті депутатів все частіше звучала вимога розширити виборче
право на всіх платників податків, але король наполегливо відкидав всяку
думку про політичні зміни. Ці настрої в ньому підтримував найвпливовіший
міністр останніх семи років його царювання — Франсуа Гізо, що став в
1847 році на чолі кабінету. На всі вимоги палати понизити виборчий ценз
він відповідав відмовами [9, c.51].

Немає нічого дивовижного, що в ті роки на життя короля було здійснено
більше десяти замахів. Здійснювали їх як члени таємних товариств
(наприклад, Фієськи з «Товариства прав людини» Огюста Бланки, який
стріляв в короля 30 липня 1835), так і малограмотні одинаки, які
наслухалися пропаганди радикалів. У 1840 році у чергової особи, яка
робила замах на життя короля, Жоржа Дармеса, запитали на слідстві, яка
його професія. «Винищувач тиранів, — гордо відповів він. — Я хотів
врятувати Францію». Всезагальна незадоволеність Липневою монархією і її
розділом наростала [5, c.71].

Серед робочих незадоволеність скрутним соціальним положенням,
загостреним сільськогосподарською і торговою кризою 1847 року, переросла
в революційні настрої.

1.2. Початок революції

Привід для масового вибуху обурення дала сама влада. В ті роки у
Франції, як і в Англії, виник рух за виборчу реформу. У Франції воно
отримало назву банкетів реформістів. Щоб пропагувати реформи, і при
цьому обійти строгі заборони союзів і зборів, спочатку в Парижі, а потім
і в крупних провінційних містах багаті учасники руху реформіста
влаштовували суспільні банкети. У мовах, що зносилися, голосно говорили
про проекти реформ, а часом і різко критикували уряд. З липня 1847 по
лютий 1848 відбулося близько 50 таких банкетів. Роздратований глава
уряду Гізо 21 лютого 1848 року заборонив черговий банкет, призначений в
столиці. При цьому він в різких тонах попередив організаторів, що у разі
непокори він застосує силу. У відповідь в Парижі почалися хвилювання,
які вже до вечора набули великих масштабів [1, c.85].

22 лютого, в день забороненого банкету, парижани почали зводити на
вулицях барикади. Як підрахували пізніше, в столиці виникли більше
півтора тисяч барикад. Натовпи робочих уривалися в збройові лавки і
заволодівали зброєю. Стривожений Гізо спробував розігнати повсталих за
допомогою військ Національної гвардії. Проте гвардійці на відріз
відмовилися стріляти в народ, а частина їх навіть перейшла на сторону
повстанців. Всупереч очікуванням, хвилювання тільки посилювалися.

Настрій гвардії розплющив очі королеві. Переляканий Луї-Філіп вже 23
лютого прийняв відставку уряду Гізо і оголосив про своє рішення
сформувати новий кабінет міністрів з прихильників реформ. Ця звістка
була зустрінута з повним захопленням. Натовпи народу продовжували
залишатися на вулицях, але настрій парижан помітно змінився — замість
грізних вигуків чулися веселий говір і сміх. Здавалося, у короля
з’явився шанс відстояти свою владу, але тут трапилося непередбачене.
Пізно увечері 23 лютого натовп народу скупчився перед готелем
міністерства закордонних справ. Караул лінійної піхоти, що охороняв
будівлю, відкрив вогонь по присутнім. Хто віддав наказ почати
стрілянину, так і залишилося невідомим, але цей інцидент вирішив
результат революції. Трупи убитих поклали на вози і повезли по вулицях,
натовп розлюченого народу з криками і лайками слідував за ними. Вранці
24 лютого Луї-Філіп погодився розпустити палату депутатів і
запропонувати виборчу реформу. Але ці заходи не справили ніякого
враження, було вже надто пізно. Величезний натовп повсталих парижан, що
узяли штурмом Пале-Руаяль, потім оточив королівський палац Тюїльрі,
вимагаючи, щоб Луї-Філіп забирався «слідом за Карлом X», тобто відрікся
і емігрував до Англії [2, c.118].

Не бажаючи спокушати долю, Луї-Філіп так і поступив, перед від’їздом
заздалегідь відрікшись від престолу на користь свого внука Генріха,
графа Паризького. Але це категорично не влаштовувало повсталих. Як
тільки 25 лютого їм стало відомо про намір палати депутатів проголосити
королем Генріха, натовп повсталих увірвалася прямо на засідання палати.
Під дулами рушниць депутати проголосили Францію республікою і утворили
новий радикально-буржуазний уряд.

Незабаром після проголошення республіки, було введено загальне виборче
право для чоловіків, що досягли 21 року. В той момент такого широкого
права голосу не було ні в одній країні миру, навіть в Англії,
батьківщиною демократичних свобод, що рахувала себе. Іншою важливою
мірою нового уряду було відкриття Національних майстерень для
безробітних, де отримували невелику — 2 франки в день — проте
гарантовану плату. Хоча майстерні ввели лише в декількох крупних містах,
незабаром в них працювало вже понад 100 тис. чоловік.

Основні завдання революції були виконані. Населення отримало широкі
політичні права і цивільні свободи, безробітні були зайняті на дорожніх
і земляних роботах, упорядковували удома і вулиці міст. Радикали
використовували велике скупчення народу в майстерень для ведення там
революційної пропаганди.

Висновки до першого розділу

Отже, до середини 1840-х років у Франції намітилися ознаки соціальної і
економічної кризи. Не дивлячись на промисловий підйом, що продовжується,
почастішали масові банкрутства, збільшувалося число звільнених і
безробітних, постійно росли ціни. У 1845—1847 роках країну спіткали
важкі неврожаї. «Король-буржуа», «народний король» Луї-Філіп вже не
влаштовував не тільки простолюдинів, але і буржуазію.

Перш за все буржуазію дратувало введення виборчого права, при якому
голоси були більш не рівні, а зважувалися залежно від доходів що
голосує, що на практиці зменшувало вплив буржуазії на законодавство.
Луї-Філіп протегував тільки своїм родичам і друзям, що загрузнули у
фінансових аферах і хабарах. Серед робочих незадоволеність скрутним
соціальним положенням, загостреною сільськогосподарською і торговою
кризою 1847 року, переросла в революційні настрої.

22 лютого, в день забороненого банкету, парижани почали зводити на
вулицях барикади. Як підрахували пізніше, в столиці виникли більше
півтора тисяч барикад. Пізно увечері 23 лютого натовп народу скупчився
перед готелем міністерства закордонних справ. Караул лінійної піхоти, що
охороняв будівлю, відкрив вогонь по присутнім. Хто віддав наказ почати
стрілянину, так і залишилося невідомим, але цей інцидент вирішив
результат революції. Трупи убитих поклали на вози і повезли по вулицях,
натовп розлюченого народу з криками і лайками слідував за ними. Вранці
24 лютого Луї-Філіп погодився розпустити палату депутатів і
запропонувати виборчу реформу. Але ці заходи не справили ніякого
враження, було вже надто пізно. Величезний натовп повсталих парижан, що
узяли штурмом Пале-Руаяль, потім оточив королівський палац Тюїльрі,
вимагаючи, щоб Луї-Філіп забирався «слідом за Карлом X», тобто відрікся
і емігрував до Англії.

Не бажаючи спокушати долю, Луї-Філіп так і поступив, перед від’їздом
заздалегідь відрікшись від престолу на користь свого внука Генріха,
графа Паризького. Але це категорично не влаштовувало повсталих. Як
тільки 25 лютого їм стало відомо про намір палати депутатів проголосити
королем Генріха, натовп повсталих увірвалася прямо на засідання палати.
Під дулами рушниць депутати проголосили Францію республікою і утворили
новий радикально-буржуазний уряд.

РОЗДІЛ 2

ПРОДОВЖЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ 1848 РОКУ,

ДРУГА РЕСПУБЛІКА

2.1. Червневе повстання 23-26 червня 1848 року

Зміст Національних майстерень, що спочатку обходився уряду в 150 тис.
франків в день, вимагав все великих витрат, оскільки постійно росло
число людей, що працюють в них. Довелося понизити оплату до 1,5 франка в
день, а потім скоротити число робочих днів до двох в тиждень. За решту
п’яти днів працівники майстерень отримували по франку. Але і це було
непосильно для казни, а ефективність майстерень ставала все нижчою.
Врешті-решт 21 червня за ініціативою уряду Засновницькі збори розпустили
Національні майстерні. Неодруженим чоловікам у віці 18-25 років було
запропоновано вступити в армію, останнім — відправитися на земляні
роботи в провінцію. Проте безробітні не бажали покидати столицю.

23-26 червня в Парижі почалися безлади, які переросли в повстання. Для
його придушення в місто, що знов покрилося барикадами, довелося ввести
війська. Керував ними військовий міністр, генерал Луї-ежен Кавеньяк.
Кавеньяк спробував втихомирити повсталих, переконати їх, що радикали —
це «ваші і наші вороги». Він закликав: «Прийдіть до нас як брати, що
розкаялися, покірні закону. Республіка завжди готова прийняти вас в свої
обійми!» [6, c.91]

Червневе повстання не мало конкретної мети, якщо не рахувати вимог знов
відкрити Національні майстерні, звільнити радикалів, заарештованих 15
травня, заснувати «демократичну і соціальну республіку». Це був
безглуздий бунт натовпу, викликаний поряд причин: низьким рівнем життя
робочих, безробіттям, закриттям майстерень і тому подібне Більшість
членів майбутнього уряду знаходилися у в’язниці, а керівництво озброєною
боротьбою здійснювали «бригадири» і «делегати» національних майстерень,
діячі політичних клубів, командири загонів національної гвардії.

Проте безлади не припинялися, і Кавеньяк віддав наказ про придушення
повстання. При узятті робочих передмість Сент-Антуан і Ла-Тампль —
опорних пунктів повсталих — загинуло декілька тисяч чоловік.

2.2. Встановлення Другої республіки,

вибори президента Франції 1848 року

В результаті червневого вибуху буржуазно-демократичні перетворення,
початі тимчасовим урядом, були припинені. Власті були вимушені закрити
радикальні газети, клуби і суспільства. Але загальне виборче право
збереглося, і це дозволило провести в грудні 1848 року всенародні
вибори.

Очікувалося, що головна боротьба розвернеться між кандидатами крупної
буржуазії Кавеньяком і дрібній буржуазії Ледрю-Ролленом.

Конституція передбачала один тур виборів і у разі відсутності абсолютної
більшості у одного з кандидатів Національні збори вирішували питання про
переможця.

Генерал і військовий міністр Тимчасового уряду Луї Ежен Каваньяк
вважався фаворитом виборів і Національні збори утвердило б його у разі
відсутності абсолютної більшості [16, c.140].

Президентські вибори у Франції 1848 року проходили 10 грудня. На виборах
був вибраний перший і єдиний президент Другої республіки. Ним
несподівано став Луї-Наполеон Бонапарт, що отримав близько 75% голосів.

Його підтримали в основному селяни, робочі, міські низи і частина
дрібної буржуазії, оскільки з його ім’ям Наполеона вони зв’язували
минулу і майбутню велич країни і сподівалися, що новий президент
проявлятиме таку ж увагу до потреб простих французів, як і його
знаменитий дядько.

Луї-Наполеон Бонапарт переміг через розрізненість лівих і низького рівня
освіти в селі: багато селян вважали, що голосують за Наполеона I.

Таблиця 2.1 [15, c.198]

Результати виборів президента Франції 1848 р.

Кандидат Ідеологія %

голосів

Луї-Наполеон Бонапарт Бонапартист 74,44%

Луї Ежен Каваньяк Центрист-республіканець 19,65%

Олександр Огюст Ледру-роллен

5,08%

Франсуа Венсен Распайль Соціаліст 0,49%

Альфонс де Ламартін

0,28%

Николя Шангарнье Легітиміст 0,07%

Всього 100%

2.3. Французька Конституція 1848 року

Терор ще продовжував лютувати, коли Установчі збори відновили
обговорення нової конституцій.

Конституція 1848 року проголошувала Францію республікою, девізом якої
був «сім’я, праця, власність і суспільний порядок».

Це була, зрозуміло, буржуазна республіка та ще така, що відбила на собі
всі тільки що пережиті страхи перед перемогою «анархізму, соціалізму і
комунізму».

Законодавці хотіли було написати: «Власність, родина, релігія, порядок»,
але написали «праця», сподіваючись, що цей виверт гарантує їм «класовий
світ». З тексту конституції випливало, що під «правом на працю»
розуміється не більш ніж «рівність у відносинах менаду робітником і
хазяїном» і організація «суспільних робіт, призначених доставляти
заняття безробітним». І це говорилося після розгону Національних
майстерень!

Утім, уже по ходу суперечок було ясно, що ні Збори, ні ті, хто піде за
ним, не мають наміру триматися «права на працю» ні в якому виді. Навіть
ті, хто його захищав, погодилися головним чином на «обіцянки, що були
зроблені в лютому», чи волали до «жалю», як це пролунало в мові глави
тимчасового уряду Ламартіна [13, c.92].

Виступивший проти «права на працю» Тьєр — той, хто потім «ввійде в
історію» залитий кров’ю паризьких комунарів, — пішов із трибуни,
нагороджений бурхливою овацією.

І дійсно, усе, що було написано в конституції про «працю», залишилося
порожньою фразою.

Конституція залишила недоторканними всю стару організацію керування,
муніципалітети, суд і армію. Деякі зміни, внесені нею, стосувалися не
змісти, а змісту, не речей, а назв.

Найбільш істотним з нововведень було узаконення загального чоловічого
виборчого права. Скасувати його Установчі збори не зважувалися. Але зате
був введений обмежувальний пункт — шість місяців осілості.

`

^

`

i V

???????¤?¤?$??????У 1850 році ценз осілості був збільшений до трьох
років, і це — поряд з нарочито складною процедурою його встановлення —
викинуло з виборчого корпуса три мільйони громадян, головним чином
бідняків (поденників, батраків, сезонних робітників).

IV. Установчі збори подбали начинити конституцію 1884 року
мнимодемократичною фразеологією. І щораз слідом за урочистим
проголошенням чергової волі випливало застереження, її що обмежувало чи
зводила на немає.

От відповідні приклади:

«Викладання вільне. Волею викладання можна користатися на умовах,
передбачених законом, і під верховним наглядом держави» (гл. 2 ст. 9).
Чи:

«Громадяни мають право поєднуватися в союзи, організовувати мирні і
неозброєні збори… висловлювати свою думку в печатці…»

Можна було очікувати по такому початку, що тим самим буде відмінний
ненависний закон Ле-Шапепье, скасуються цензура і попередні дозволи на
проведення збор, що просяться в поліції.

Але друга частина статті говорила: «Користування цими правами не знає
інших обмежень, крім рівних прав інших і суспільної безпеки».

«Кожен параграф конституції, — справедливо писав Маркс у «Вісімнадцятому
брюмера», — містить у самому собі… свою власну верхню і нижню палату:
волю — у загальній фразі, скасування волі — у застереженні»‘.

V. Керуючись доктриною «поділу влади», конституція доручає видання
законів Національним зборам, виконавчу владу — президенту республіки.

-Національне «збори» вирішено було зробити однопалатним. Більшість
конституціоналістів належалася до буржуазних республіканців, і вони
побоювалися створювати верхню палату, звичайно промонархическую.

Для виборів президента республіки був визначений той же порядок, що і
для виборів Національних зборів: загальне голосування — плебісцит.

Рішення це коштувало багатьох суперечок. Обережні пропонували, щоб
«президент-міністра» обирало і зміщало Національні збори. Ця пропозиція
була відкинута. Воно суперечило поділу влади, що конституція повідомляв
«першою умовою вільного уряду» [18, c.105].

Ще більше значення мали політичні розуміння. Глава виконавчої влади
повинний був надійно забезпечити «суспільний порядок», тобто, говорячи
ясніше, припиняти в самому зародку не тільки «червень», але і «лютий».
Ці люди вважали «законної» і «припустимої» тільки ту революцію, що,
зрозуміло, привела до влади їхній самих.

Прямі вибори (при таємній подачі бюлетенів) створювали президенту той же
авторитет «народного обранця», що і самим Національним зборам. У
республіки виявлялося «дві голови», і президент міг у будь-який час
протиставити себе Національним зборам.

Гризня між законодавчою і виконавчою владою була неминуча, неї
передбачали. «Гра конституційних сил», — так назвав цю систему зміщений
і озлоблений Гізо.

У руках президента виявлялися всі засоби виконавчої влади: він роздавав
посади, у тому числі офіцерські, від нього залежали органи місцевого
самоврядування, йому фактично підкорялися збройні сили (включаючи
Національну гвардію).

Примара «18 брюмера» переслідував Установчі збори, але воно дало себе
переконати в тім, що ці страхи даремні. Ламартін говорив: «Щоб зважитися
на акт вісімнадцятого брюмера, необхідні дві речі: довгі роки терору в
минулому (малася на увазі якобінська диктатура) і такі перемоги в
майбутньому, які були при Маренго». Це міркування, по виду таке
глибокодумне, служить (у світлі пізніших подій) ілюстрацією до давно
відомого афоризму щодо того, що єдиним уроком історії є той, що з її не
витягають уроків., Наділивши президента республіки всіма атрибутами
королівської влади (аж до права помилування). Збори, незважаючи на
заспокійливі мови, мучилося страхом за майбутнє.

Час від часу депутати звертали свої погляди на Луї Наполеона, племінника
великого Бонапарта. П’ять департаментів голосувало за цю незначність,
віддавши йому 300 тисяч голосів. З усіх депутатів Зборів він був самим
ймовірним претендентом на посаду президента [4, c.150].

Було ухвалено (68 конституції), що всяка спроба президента розпустити
Збори є державна зрада; суддям Верховного суду доручалися в цьому
випадку «негайно зібратися» для суду над президентом: позначалися звичка
до порожнього просторікування і найменше — розуміння реальної небезпеки.

Висновки до другого розділу

Червневе повстання не мало конкретної мети, якщо не рахувати вимог знов
відкрити Національні майстерні, звільнити радикалів, заарештованих 15
травня, заснувати «демократичну і соціальну республіку». Це був
безглуздий бунт натовпу, викликаний поряд причин: низьким рівнем життя
робочих, безробіттям, закриттям майстерень і тому подібне Більшість
членів майбутнього уряду знаходилися у в’язниці, а керівництво озброєною
боротьбою здійснювали «бригадири» і «делегати» національних майстерень,
діячі політичних клубів, командири загонів національної гвардії.

Проте безлади не припинялися, і Кавеньяк віддав наказ про придушення
повстання. При узятті робочих передмість Сент-Антуан і Ла-Тампль —
опорних пунктів повсталих — загинуло декілька тисяч чоловік.

В результаті червневого вибуху буржуазно-демократичні перетворення,
початі тимчасовим урядом, були припинені. Власті були вимушені закрити
радикальні газети, клуби і суспільства. Але загальне виборче право
збереглося, і це дозволило провести в грудні 1848 року всенародні
вибори.

Очікувалося, що головна боротьба розвернеться між кандидатами крупної
буржуазії Кавеньяком і дрібній буржуазії Ледрю-Ролленом.

Генерал і військовий міністр Тимчасового уряду Луї Ежен Каваньяк
вважався фаворитом виборів і Національні збори утвердило б його у разі
відсутності абсолютної більшості.

Президентські вибори у Франції 1848 року проходили 10 грудня. На виборах
був вибраний перший і єдиний президент Другої республіки. Ним
несподівано став Луї-Наполеон Бонапарт, що отримав близько 75% голосів.

Терор ще продовжував лютувати, коли Установчі збори відновили
обговорення нової конституцій. Конституція 1848 року проголошувала
Францію республікою, девізом якої був «сім’я, праця, власність і
суспільний порядок». Це була, зрозуміло, буржуазна республіка та ще
така, що відбила на собі всі тільки що пережиті страхи перед перемогою
«анархізму, соціалізму і комунізму».

ВИСНОВКИ

З вище сказаного можна зробити наступні узагальнення:

Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало
невдоволення не лише середніх та незабезпечених верств населення, а й
великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за
виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу.

Політично активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що
парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих
декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка
гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення
економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної
ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”.

Революція була підготовлена усім попереднім розвитком Франції. Липнева
революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову
буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай,
голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи,
переріс у боротьбу за республіку.

Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демонстрація на
підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зіткнення з поліцією,
під час яких загинуло декілька демонстрантів. Другий день розпочався
збройним виступом народу, який побудував у Парижі 1513 барикад, захопив
казарми, стратегічні пункти столиці.

Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і
чотирьох секретарів. Серед секретарів вперше двоє були представниками
робітників — Луї Блан і Альбер.

Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує
Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро
виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники
вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був
виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької
республіки зобов’язується гарантувати робітникові його існування працею,
він зобов’язується забезпечити роботу для всіх громадян». Але цей декрет
не мав реальних наслідків, обіцянка залишилася тільки на папері. Тому
нові демонстрації вимагають створити міністерство праці. Тимчасовий уряд
заснував Урядову комісію по праці, яку повинні були очолити Луї Блан і
Альбер. Комісії було виділене окреме приміщення, таким чином Луї Блан і
Альбер були відокремлені від уряду.

Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки:
звільнення політичних в’язнів, зниження цін на хліб, скорочення робочого
дня на одну годину, скасування рабства в колоніях, проголошення свободи
слова, зборів.

Уряд видає декрет про Національні майстерні. Тут було зайнято близько
ста тисяч робітників, які виконували некорисну, нікому не потрібну
роботу і одержували за це заробітну плату. В умовах, коли уряд заявляв,
що всі податки «стягуються на попередніх підставах», і вводив нові
податки, така нікому не потрібна праця в Національних майстернях
викликала незадоволення такою політикою селянства та дрібної буржуазії.

Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають
провести вибори до Установчих зборів, покликаних розробити конституцію
республіки.

Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Замість
Тимчасового уряду створена Виконавча комісія з п’яти правих буржуа, яка
розпочала відразу наступ проти робітників. У червні 1848 року був
виданий наказ про розпуск Національних майстерень. Молоді за віком
робітники повинні йти до армії, інші — на земляні роботи в провінцію.
Такі дії уряду викликали червневе повстання паризьких робітників, що
було жорстоко придушене військовим міністром Кавеньяком, який отримав
від Установчих зборів диктаторські повноваження.

Після розгрому червневого повстання Установчі збори відновлюють
обговорення нової конституції. Четвертого листопада 1848 року
Конституція Другої республіки була прийнята.

Конституція 1848 року була документом, який відбивав суперечності свого
часу. Основний Закон містив численні «соціальні» декларації. Франція
проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність,
братерство, а основами — сім’я, праця, власність, громадський порядок.
Конституція обіцяла недоторканність особи, житла. «Ніхто не може бути
арештованим або затриманим інакше, — було сказано в статті 2, — як у
силу закону». Йшлося про свободу совісті, свободу друку, свободу
навчання. Однак гарантії здійснення цих прав і свобод Конституція не
надавала.

«Всяка власність недоторканна», — заявляла Конституція в статті 11. Вона
гарантувала громадянам «свободу праці і промисловості», встановлювала
«рівність у відносинах хазяїна і робітника», обіцяла організувати
громадські роботи для безробітних (ст. 13).

Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі
розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до
складу яких входило сімсот п’ятдесят депутатів. Виборче право було
прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі
чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано.
Національні збори обиралися на три роки. Реальної сили і авторитету вони
не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від
парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французький народ
передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався
загальним голосуванням на чотири роки. Президент отримав дуже широкі
повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право
помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою
останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав
офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак
президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права
розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався
сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої призначалися
Національними зборами на шість років. До її компетенції належав
попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила
недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети.

У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести
претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали свої голоси і буржуазна
аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ТА ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бердичевский Я.М., С.А. Осмоловский. Всемирная история. – К., 2001.

Брамин С.Л. История Европы. – М., 1998.

История государства и права зарубежных стран: Сб. док. и задач/ Сост.
А.В.Игнатенко, И.П.Никитина. — Екатеринбург, 1999. Ч.2.

История государства и права зарубежных стран: Уч./ Под ред. О.А.Жидкова,
Н.А.Крашенинниковой. М.,1991. Ч.2 (1998).

История государства и права зарубежных стран: Уч./ Под ред. П.Н.Галанзы,
О.А.Жидкова. М., 1969. Т.2.

Карлейль Т. Французская революция: история. — М.,1991.

Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII-XIX вв. —
М., 1987.

Курсові роботи з історії: Методичні рекомендації до їх написання,
оформлення і захисту для денної і заочної форми навчання / Упорядник
Дідора М.І. – Тернопіль, 2000. – 28 с.

Ливанов Л.А. Всемирная история. Учёбное пособие. – М., 2002.

Манфред А.З. Три портрета эпохи французской революции. М., 1979.

Манфред А.З. Французская революция 1848 г. — М., 1983.

Марчук М.В., Плекан Ю.В., Мельник І.П. Методичні рекомендації до
написання дипломних (курсових) робіт з історії. – Коломия, 2008.

Прело М. Конституционное право Франции. — М., 1997.

Смирнов В.П. Посконин В.С. Традиции Великой французской революции в
идейно-политической жизни Франции. М., 1991.

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред.
З.М.Черниловского. — М., 1996.

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права/ Под ред.
К.И.Батыра, Е.В.Поликарповой. — М., 1996. Ч.2.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Сост.
Н.А.Крашенинникова. — М.,1999.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран/ Под ред.
З.М.Черниловского. — М.,1984.

ДОДАТКИ

Додаток 1

Мал. 1. Париж в червневі дні 1848 року

Додаток 2

Витяги з Конституції Французької республіки (4.ХІ.1848 р.)

У присутності Бога і іменем Французького народу Національні збори
оголошують:

1) Франція конституюється у республіку.

2) Французька республіка демократична і неподільна. 4) Свобода, рівність
і братство — її принципи.

Сім’я, праця, власність, громадський порядок — її основи.

8) Республіка має оберігати особу громадянина, його сім’ю, релігію,
власність, працю і зробити доступним для будь-кого освіту, необхідну
кожній людині. Вона має через надання братської допомоги забезпечити
існування нужденним громадянам, підшукуючи роботу, що відповідає їх
здібностям, або ж підтримуючи тих, які не мають рідних і неспроможні
працювати.

Глава І

Про верховну владу

1. Верховна влада належить сукупності французьких громадян. Вона не
відчужувана і невід’ємна. Жодна особа, частина народу не можуть
привласнити собі її здійснення.

Права громадян, гарантовані конституцією

2. Ніхто не може бути заарештований або затриманий інакше, як у
відповідності із законом.

3. У межах французької території житло будь-якої особи недоторкане;
проникнути до житла можна лише у відповідності із формою і у випадках,
передбачених законом.

7. Кожен може вільно сповідувати свою релігію, і держава в однаковій
мірі захищає відправлення будь-яких релігійних культів. Служителі
церкви, визнаної законом або такої, яка буде визнана законом, мають
право на одержання утримання від держави.

8. Громадяни мають право створювати товариства і збиратися мирно без
зброї, подавати петиції і оприлюднювати свої думки друкованим або
якимось іншим чином…

9. Навчання вільне. Свобода навчання втілюється у життя у відповідності
з певними моральними і юридичними умовами, визначеними у законі, і під
наглядом держави. Цей нагляд поширюється на усі без виключення виховні і
освітні установи.

11. Усяка власність недоторкана. Держава, проте, може вимагати
відчуження власності у випадку суспільної на те потреби, законним чином
встановленої, за умови справедливого і попереднього її відшкодування.

16. Жодна подать не може вводитись і стягуватись інакше, як тільки у
відповідності із законом.

Глава III

Про державні влади

18. Усяка влада у державі, у чому б вона не проявлялася, виходить від
народу. Вона не може вручатися кому-небудь з правом передавати її у
спадщину.

19. Розподіл влади — це перша умова вільного уряду.

Глава IV

Про законодавчу владу

20. Французький народ вручає законодавчу владу одним зборам.

21. Виборцями можуть бути, незалежно від свого цензу, усі французи у
віці 21 року, що користуються громадянськими і політичними правами.

26. Можуть обиратися незалежно від свого проживання усі виборці у віці
від 25 років.

31. Національні збори обираються на 3 роки і оновлюються лише у повному
своєму складі.

36. Представники народу недоторкані. їх не можна переслідувати,
звинувачувати і судити за думку, висловлену ними у Національних зборах.

Глава V

Про виконавчу владу

43. Французький народ вручає виконавчу владу одному громадянину, якому
дається титул Президента республіки.

45. Президент республіки обирається на чотири роки і може бути
переобраний лише через проміжок періоду, рівний чотирьом рокам.

49. Президент може подавати через міністрів законопроекти до
Національних зборів. Він стежить і забезпечує виконання законів.

56. Президент республіки публікує закони від імені французького народу.

64. Президент республіки призначає і зміщує міністрів. Він, беручи до
уваги думку міністрів, призначає і зміщує дипломатичних агентів,
головнокомандуючого флотом і армії, префектів, вищих начальників
національної гвардії Сенсь-кого департаменту, правителів Алжиру і
колоній, головних прокурорів та інших посадових осіб вищого порядку…

Глава VIII

Про судову владу

81. Правосудця здійснюється безплатно від імені французького народу.
Засідання відбуваються публічно, якщо тільки публічність засідань не
становить небезпеки для спокою або моральності суспільства; у такому
випадку суд особливою постановою оголошує про це.

82. У справах кримінальних, як і раніше, буде діяти суд присяжних.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 30

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи