.

Раціоналістична картина світу і людини в ідеології Просвітництва та її вплив на художню творчість (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
86 2965
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Філософія»

на тему:

«Провідні тенденції розвитку світової філософії

на сучасному етапі»

ПЛАН

Вступ

1. Екзистенційна філософія

2. Неотомістська філософія

3. Неопозитивізм: його сутність та принципи

4. Основні риси сучасної світової філософії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

у другій половині XX ст. – на початку ХХІ ст. людство перейшло на новий
етап свого історичного розвитку, який характеризувався подальшим
зростанням виробництва, нарощуванням темпу його руху, ускладненням
суспільного життя і загостренням соціальних протиріч, зміною становища
людини в світі, її участі і ролі в історичному процесі. Разом із змінами
в соціально-економічному і духовно-культурному житті людства відбулися
значні зміни в змісті і характері філософствування, діапазон якого
значно розширився порівнянно з минулим: волюнтаристи та індетерміністи,
раціоналісти та ірраціоналісти, об’єктивісти і суб’єктивісти, сцієнтисти
і антисцієнтисти тощо, — всі вони разом стають своєрідним дзеркалом
того, чим стурбоване людство і які думки панують в головах людей.

Філософію нашого століття характеризують різноманітні школи, напрямки,
течії, що є відображенням складності суспільного життя, його
суперечливості.

До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська,
феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська,
неопозитивістьська тощо.

Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку сьогодення
століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія,
неотомістська і неопозитивістська.

1. Екзистенційна філософія

Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму.
Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських
систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини,
її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої
світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс
(1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій
подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр
(1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 –
1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі
суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої
половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і
смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як
людини, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини
інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну
цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра,
відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно
було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи
взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди
датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав
поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ
повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає –
виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького
філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет,
об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише
в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не
спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та
ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма
Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 –
1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх
об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя
– “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”,
“універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно
нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від
свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати
ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише
інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку
екзистенційної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і
атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний.
Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що
бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія
існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний
напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат.
irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень,
які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру,
одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її
внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності,
переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”,
“закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”,
“відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці
поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того,
що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є
поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як
переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не
піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування”
означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути
суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою… “тривога” – це
означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні
очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” –
це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина
не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в
собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є
вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ,
“відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это
гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990).

Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму,
ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за
первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення
належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її
тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її
свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини.
“Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних
бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона
знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може
бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її
(людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює,
що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом,
гарантується законом.

“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від
насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі.
Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі
– демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо
влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву
своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу
для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс.
Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який
філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина
живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є
різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад,
альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити
щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в
продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується
однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя,
і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що
ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття
(М.Хайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне
існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид,
самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська
проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе.
Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже
їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти
нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає,
що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка
все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі
людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ
протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого
вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету,
обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в
можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії
екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні
необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний
розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає.
Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”.
Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс.
Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або
релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в
утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати
лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то:
провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр
у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі,
розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують
тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про
неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад:
людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це –
нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного
використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім
існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї
сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це –
перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр.
Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає,
що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не
може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це… і є глибоким сенсом
екзистенціалізму”, бо “… немає ніякого іншого світу, окрім людського
світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто,
все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною,
відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором,
тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак
у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується,
абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським
вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення
суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування
тощо.

2. Неотомістська філософія

Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних
віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій,
доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про
християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д
релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська
і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія
неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо)
Аквінський (1225 –1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен
(1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ.
1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила
(народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.

0

?

?

U

2

?

?

U

e

?????¤?¤?$???? ??¤?¤?$?????

”aeTHaeththU

Ue

e

?Т?Т?e

????¤?¤?$??????.д.

Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення,
яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією,
що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео… і
томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна
філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму,
його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним
неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому
словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше,
тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад,
духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не
може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими,
що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли
філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється
необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш
достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути
істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по:
Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи
як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не
повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто
як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині
абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип
творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у
сучасному неотомізмі.

Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають
“пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних
філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні
відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче
істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця
Всесвіту, вірування в нього.

В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є,
мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть
бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які
створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за
межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога
повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив.
Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і
сама не потребує ніякого обґрунтування.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу,
людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження,
обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра
має ряд позитивних моментів.

Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як
право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на
громадянське суспільство, де панує право.

Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як
соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними
вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у
Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою
Іваном-Павлом ІІ.

Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде
величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення
релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.

Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика
капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти
його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті
ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій
людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як
“простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ
життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати
“культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками,
злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між
людьми.

Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця
система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до
обездолених на всій планеті.

3. Неопозитивізм: його сутність та принципи

Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої
половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ
Огюст Конт (1798 – 1957).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від
матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні
нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія
або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1)
пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся
попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути
усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом
системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3)
позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню
протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у
розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні
світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які
виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них.
Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського
напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом –
класифікацію наук.

Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі
проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма
позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії:
природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта,
фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу
тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від
грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”.
Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард
Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916).
Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії
пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо
довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і
методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на
розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано
з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 –
1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн
(1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і
представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 –
1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас
(народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в
абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук.

Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі
науки, котрі отримують свої знання з допомогою
природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою,
оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою
науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація,
спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з
цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці
проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання
такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний
методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою
діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз
мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи:
редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм,
семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація
суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів,
перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація
гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме:
їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології,
семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів,
їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.

4. Основні риси сучасної світової філософії

Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу
науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя
суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації,
комп’ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової
інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова
картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і
пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого
визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав
“Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41
рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної
свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна
світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а
саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних,
енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання
як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей,
відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення
монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських
концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

Висновок

Отже, сучасні філософи у пошуках відповідей на питання, які поставило
життя, звернулись до філософської спадщини, філософської класики
минулого, намагаючись “прочитати” її у відповідності до вимог
історичного моменту, тому відбулось повернення до І.Канта і виникли
неокантіанські школи — Марбургська і Фрайбургська, найбільш відомі їх
представники Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1854-1924), Ернст
Кассірір (1874-1945), Генріх Ріккерт (1863-1936) та інші. До Гегеля
повернулись у формі неогегельянства: Герберт Бредлі (1846-1924),
Бенедетто Кроче (1866-1952), Артур Ліберт (1878- 1946), Ріхард Кронер
(1884-1974), Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968).

Дехто, скоректувавши деякі положення К.Маркса, особливо про класи і
класову боротьбу, революцію і державу диктатури пролетаріату, намагався
з’єднати марксизм з своїми міркуваннями про людину, її поневолення і
самовивільнення, страждання і щастя. Такий напрямок у західній філософії
відомий під назвою неомарксизму, а представляє його, в основному,
Франкфуртська філософсько-соціологічна школа (Г.Маркузе, Т.Адорно,
Ю.Хаберманс та ін.).

Під впливом марксизму побудував своє вчення і неофрей-дист Е.Фромм
(1900—1980). Філософи релігійної орієнтації модернізували вчення
середньовічного філософа Фоми Аквінського, і воно одержало назву
неотомізму. Найбільш характерним для всіх філософських шкіл — і тих, які
представляють модернізовані філософські напрямки минулого, і тих, які
грунтують на переважно нових засадах, є орієнтація на людську
індивідуальність, на суб’єктивний фактор життєдіяльності і
функціонування суспільства. Це стосується, насамперед, філософської
антропології, фрейдизму, екзистенціоналізму, герменевтики,
неопозитивізму, феноменалізму, персоналізму, неотомізму тощо.

Загальним для них є насамперед те, що всі вони виявляють стурбованість
положенням і становищем людини, її долею в майбутньому, наростанням
кризових явищ у суспільстві і, в першу чергу, кризою духовної культури,
процесами відчуження людини від природи, від інших людей і від самої
себе. Але кожний напрямок у сучасній філософії, кожна з філософських
шкіл намагалась і намагається вирішувати все по-своєму, виходячи з своїх
світоглядних засад і методології, соціальної орієнтації і філософської
традиції, етнічної приналежності і власної позиції.

Із усього розмаїття цих напрямків і шкіл можна виділити три основні
групи: антропологічно-ірраціоналістичну філософію,
сцієнтистсько-раціоналістичну і релігійну філософію.

Список використаної літератури

Маритен Ж. Философия в мире. – М., 1994.

Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. – М., 1990.

Современная западная философия. Словарь. – М., 2001.

Спиркин А.Г. Философия учебник. М., 1998.

Философия ХХ века. – М., 1997.

Философский энциклопедический словарь. – М., 2004.

Філософія. Навчальний посібник, 2-ге видання, перероблене і доповнене.
За ред.І.Ф.Надольного. К., 2001.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020