HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Психологічні проблеми сімейного виховання»

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
………………………………………….. 3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПСИХОЛОГІЧІ ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО
ВИХОВАННЯ………………………………………………………
…………………………………… 5

1.1. Сім’я як інституту соціалізації
дитини…………………………………………………. 5

1.2. Психологія сімейного виховного впливу на розвиток особистості

дитини…………………………………………………………………………….. 8

РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЧНІ СКЛАДОВІ ТА МОЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У
СІМ’Ї………………………………………………………….
………. 13

2.1. Психологічні механізми виховання дітей у
сім’ї…………………………………… 13

2.2. Стилі сімейного виховання: психологічні
аспекти……………………………….. 19

2.3. Вплив неадекватного ставлення батьків до дитини на відхилення в її
психічному й особистісному розвиткові……………………………………….. 22

РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ ЕФЕКТИВНОГО СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ…. 26

3.1. Технологія ефективного спілкування в сімейному вихованні…………… 26

3.2. Технологія подолання сімейних конфліктів………………………………. 31

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
……………………………………. 37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ…………………………………………………….. 41

ВСТУП

Актуальність дослідження. Аналіз стану сучасної сім’ї вказує на численні
проблеми в її становленні. Причини проблем неблагополуччя сім’ї нерідко
виникають або у зв’язку з вадами у внутрішньосімейного спілкування, або
індивідуальних особливостях членів сім’ї, тобто мають психологічну
природу.

Сімейне виховання має величезне значення у вихованні, освіті і
становленні будь-якої людини. Можна сказати, що це фундамент на якому
будуватиметься все подальше життя. І від того наскільки добротний, і
твердий цей фундамент залежить дуже багато чого в долі людини.

Хибною є думка окремих батьків, що виховання дітей — справа лише школи.
Сім’я посідає важливе значення для виховання дітей від перших днів
їхнього життя до п’яти-шести років. Проте роль сім’ї з віком дитини не
зменшується. Школа зосереджує свою увагу насамперед на інтелектуальному
розвиткові дітей. Однак це далеко не все, що потрібно для життя. Школа
здебільшого теоретично навчає, як те чи інше слід робити. Але, як
засвідчує життя, діти й молоді люди краще засвоюють знання тоді, коли їм
не лише розповідають, як що має робитися, а й коли вони на власні очі
бачать, як дана робота виконується і як поводяться люди за певних
обставин. Особливе місце посідає сімейне виховання і з точки зору
психологічного становлення та розвитку особистості.

Серед дослідників психологічних проблем сімейного виховання слід згадати
імена таких вітчизняних та зарубіжних вчених як: І.Д.Бех,
О.Ф.Бондаренко, О.І.Бондарчук, С.О.Дєніжна, А.К.Дмитренко, С.В.Ковальов,
В.П.Кравець, П.Є.Мармазинська, В.І.Нефьодов, М.О.Сова, О.С.Тарновська,
Ю.Ю.Щербань та ін.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є вивчення психологічних
аспектів сімейного виховання, аналіз сучасних психологічних проблем та
застосування технологій ефективного сімейного виховання.

Завдання дослідження:

вивчення ролі сімейного виховання з точки зору соціалізації дитини;

проаналізувати психологічні складові виховання дитини в сім’ї;

розглянути сучасні психологічні проблеми сімейного виховання;

окреслити шляхи ефективного виховання у сім’ї.

Об’єкт дослідження: психологічні особливості сімейного виховання.

Предмет дослідження: складові та особливості психологічних проблем
сімейного виховання, основні напрямки ефективного виховання дітей у
сім’ї тощо.

Методи дослідження: під час проведення дослідження були використані
різноманітні методи дослідження (аналіз, синтез, порівняння,
статистичний метод, табличний метод, методи класифікації та узагальнення
тощо).

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують три розділи з підрозділами, висновків та списку
використаних джерел.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНІ ПСИХОЛОГІЧІ ОСОБЛИВОСТІ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Сім’я як інституту соціалізації дитини

Погляд на дитину як на суб’єкт соціалізації, який змінюється в ході
виховання сам і змінює своїх вихователів, — це підсумок історичного
розвитку людства. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства сама
по собі дитина не мала особливої цінності: суворі умови життя й велика
дитяча смертність не давали людям змоги приймати близько до серця факт
народження або смерті дитини, особливості її розвитку. Сім’єю на той час
для дитини були всі люди, які її оточували. У пізніші часи дітей
віддаляли від сім’ї, віддаючи їх на виховання до монастиря або в дім
родичів, або ж просто «підкидали» у бездітні сім’ї. У часи Середньовіччя
практикувалась тотальна залежність дитини від батьків (особливо від
батька), і повна підлеглість їх волі. З початком Новітньої історії
дитина в очах батьків починає виступати як автономна істота, з якою
дорослі прагнуть теплих емоційних контактів, намагаються виходити з її
бажань, потреб та інтересів, а це, без сумніву, впливає й на
соціально-психологічну структуру родини.

Гуманне ставлення до дитини як до повноцінного члена сім’ї, врахування
її інтересів і бажань — це результат історичного розвитку сім’ї як
соціального інституту. З одного боку, статус дитини в сім’ї визначає її
повну залежність від дорослих, з іншого, — сучасна дитина в сім’ї часто
володіє привілейованим статусом людини, по відношенню до якої люблячі
батьки буквально реалізують відоме соціалістичне гасло: «Усе найкраще —
дітям». За таких умов дитина опиняється в центрі соціальної структури
сім’ї й навіть починає виконувати функції управління, оскільки навколо
забезпечення саме її потреб організовується активність усіх інших членів
сім’ї. Орієнтації виховної стратегії батьків на природний, вільний
розвиток дитини, яка сама визначає, що їй потрібно, викликала до життя
приховані інтелектуальні й фізичні резерви розвитку сучасних дітей,
розширила сферу їхньої свідомості й самосвідомості. Разом з тим, за умов
такої орієнтації, характерний для дитячого віку егоцентризм як вікова
обмеженість можливості брати до уваги потреби оточення тяжіє до
перетворення на егоцентризм особистісний. Така риса, як нездатність
людини враховувати думки, бажання й потреби інших, гіпертрофована
впевненість у власній правоті й непомильності своєї точки зору,
перешкоджає досягненню особистістю соціальної зрілості.

Ще святий Августин розумів важливість батьківського впливу на долю
людини і навіть суспільства, коли писав: «Дайте мені інших матерів, і я
дам вам інший світ». Зрозуміло, що цей вислів є певним перебільшенням,
оскільки батьківське ставлення до дітей органічно пов’язане із
загальними орієнтаціями культури й власним досвідом самих батьків, які
не можна змінити вмить. З іншого боку, при всій значимості батьківського
впливу він ніколи не є єдиним усемогутнім вершителем доль дітей. Більше
того, оцінити реальний ступінь батьківського внеску у формування
особистості дитини без урахування інших чинників її соціалізації
практично неможливо.

Отже, поряд із закладами освіти, громадськими організаціями й
релігійними установами, сім’я є одним з основних інститутів соціалізації
людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя
первинним осередком соціалізації, задовольняючи її життєві потреби,
сім’я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і
ставлення до дитини її батьків, бабусь і дідусів та інших дітей. Це і є
сімейне виховання.

Оцінюючи потенційний рівень і реальний вплив сімейного виховання,
потрібно враховувати багато факторів. Основні з них такі:

Вік дитини. В ранньому дитинстві центральною фігурою соціалізації
виступає, як правило, мати. Далі з нею урівнюється, й навіть іноді
переважає її за впливом, батько. Пізніше їх обох відсувають по шкалі
значимості однолітки дитини й суспільні інститути соціалізації.

Стать дитини. Батьки по-різному й з різним успіхом виховують дітей своєї
статі і протилежної. Як правило, інтенсивніші й ефективніші тут
одностатеві комунікації. При цьому для хлопчиків позасімейне оточення
важливіше, ніж для дівчат.

Наявність інших агентів соціалізації як у сім’ї (доросліші діти), так і
поза нею (наприклад, яскрава особистість учителя).

Специфічні особливості трансмісії (передавання) культурних цінностей від
покоління до покоління у певному суспільстві й у певний період (мається
на увазі величина розбіжностей в умовах життя й у ціннісних орієнтаціях
батьківського покоління й покоління дітей, які сприяють більш-менш
повному сприйманню або відкиданню дітьми життєвих установок батьківської
родини).

Амбівалентність батьківських почуттів і їхні соціально-психологічні
наслідки. Так, дітоцентризм суспільної психології Новітнього часу
означав посилення піклування про дітей, але одночасно й обмеження їхньої
внутрішньої свободи, примусову інфантилізацію. Наслідком цього є
байдужість і соціальна безвідповідальність сучасної молоді, на що
скаржаться батьки, не розуміючи зв’язку таких характеристик дітей з
їхньою власною виховною практикою.

Численні й недосліджені компенсаторні механізми самої соціалізації, що
зрівноважують або ж зводять нанівець багато виховних зусиль. Наприклад,
ефект зустрічної рольової додатковості, коли дитина, маючи перед очима
гарний батьківський приклад, не виробляє у себе відповідних навичок,
оскільки батьки все роблять самі, й сім’я не має потреби в активності
дитини.

Ці та інші фактори, які обмежують вплив батьківського виховання на
особистість дитини, існували, певною мірою, завжди. Тим не менше, така
констатація не зменшує значення формуючих впливів сімейного середовища
на формування ставлення людини до світу й до інших людей, значення
системи її базових установок і цінностей, загальної спрямованості й
самосвідомості особистості (самооцінки, самоставлення, рівня домагань),
розвитку її здібностей і основ характеру.

1.2. Психологія сімейного виховного впливу на розвиток особистості
дитини

Не виникає сумнівів, що розвиток особистості дитини в сучасній сім’ї не
втрачає гострої актуальності. Сім’я, на думку вчених, — єдиний
соціальний інститут, який забезпечує (може й повинен це робити)
ефективне виховання дітей; так само як і переконливим може бути підсумок
історичного розвитку людства: дитина як суб’єкт соціалізації не лише
сама змінюється під дією виховних впливів, а й змінює своїх вихователів.
І тому проблеми, з якими доводиться стикатися батькам у ставленні до
своїх дітей, є вічними, а сім’я, як своєрідний мікроколектив, відіграє
істотну й довготривалу роль у процесі становлення особистості дитини [3,
с.3]. Для з’ясування особливостей організації виховного процесу в сім’ї
в сучасній психологічній науці прийнято виділяти такі напрямки її
психологічного аналізу:

Склад сім’ї. За такою ознакою виділяють повні, неповні, формально повні
сім’ї. Зрозуміло, що найсриятливіші психологічні умови для повноцінної
сімейної соціалізації найбільш ймовірно очікувати від повних сімей. До
цього інтуїтивно прагнуть і самі діти. Правильними є слова однієї
дитини, що у неї дві руки для того, щоб однією триматися за руку батька,
а другою – за руку матері. Однак, характеризуючи повну сім’ю, важливо
враховувати типи взаємовідносин, що в ній складаються: чоловік –
дружина; батьки – діти; діти – батьки; діти – діти.

Інший напрямок психологічного аналізу – характеристика сім’ї, яка
визначається за критеріями гармонійності або проблемності
взаємовідносин. Повна сім’я, в якій наявні всі типи взаємовідносин,
називається повноцінною і в педагогічній психології переважно
характеризується як гармонійна. Внутрішньосімейні відносини у таких
сім’ях відповідають принципові гуманності – формуванню й прояву ставлень
до іншого, як до себе, і до себе, як до іншого, а також передбачають
взаємну повагу і вимогливість, доброту і щедрість, щиросердність і
відвертість. Це створює сприятливий соціально-психологічний клімат у
сім’ї, де активні взаємостосунки між усіма її членами будуються на
принципах позитивної взаємоприв’язаності, взаємозацікавленості тощо.За
умов неповної чи формально повної сім’ї повноти таких відносин важко
досягнути. Результати психологічних обстежень даних сімей засвідчують,
що вони набагато частіше потрапляють до розряду проблемних (конфліктних,
антипедагогічних, асоціальних) [10, с.3].

Психологічному аналізу піддається також типовий стан (мікроклімат сім’ї)
– у психології розуміють як спосіб самопочуття, найбільш характерний для
всіх членів сім’ї, який визначає їхнє ставлення до неї. Тут розрізняють
емоційно комфортні сім’ї (переважно діти переживають відчуття
захищеності, емоційний комфорт); тривожні сім’ї (їх мікроклімат –
найчастіше проекція відповідних особистісних характеристик батьків; у
тривожних матерів часто виростають тривожні діти, що тривалий час
позначатиметься на їх розвитку); сім’ї, яким притаманний
емоційно-психологічний дискомфорт і нервово-психічне напруження. Такий
мікроклімат, як правило, характерний для проблемних сімей, яким
притаманне мало ефективне, педагогічно неадекватне спілкування між
членами родини. Поведінка значущих дорослих, їх бурхливі реакції на
оточуючих чи повсякденні ситуації, що зазвичай виникають, — усе це
дзеркально відтворюється на стилі спілкування їх дітей з іншими та
формує у них подібний тип поведінки.

Напрямком психологічного аналізу є також стиль сімейного виховання, який
у психології прийнято визначати як своєрідне поєднання батьками
соціальних вимог (очікувань) і контролюючих санкцій у своїх ставленнях
до дитини. Обраний стиль, як правило, визначає систему виховання, якій
притаманне більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів
виховання, врахування того, що по відношенню до дитини можна допускати,
а чого не можна, хоча не завжди усвідомлюється об’єктивно існуюча
мінлива множинність цілей і завдань виховної роботи з дітьми. Відповідно
прийнято виділяти п’ять стилів (тактик) виховання в сім’ї:

Авторитарний виховний стиль (в основі – тактика диктату) означає
пригнічування почуття гідності, ініціативи, самостійності одними членами
сім’ї (найчастіше дорослими) у інших. Жорсткі накази, примус, свавілля
батьків призводять до значних порушень у формуванні особистості дитини.
Як свідчать дослідження, погрози, насильство, тиск викликають у
відповідь грубість, спалахи агресивності, брехливість, лицемірство,
навіть відверту ненависть. Якщо батькам, іншим значущим дорослим
вдається зламати опір дитини, то водночас вони ламають і важливі якості
особистості, на які, власне, немає запиту в даних умовах і розвиток яких
стає неможливим: самостійність, віру у власні сили, почуття гідності,
ініціативність тощо.

Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва)
передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих
справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, встановлення
партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті,
співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності.

Ліберальний стиль (тактика невтручання). Система міжособистісних
відносин у сім’ї будується на визнанні (доцільності) незалежного
існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі, за даним типом
взаємин, найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в
життя дитини. Іх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке
не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає
емоційно байдужою до інших, яскраво проявляється егоцентризм,
індивідуалізм, а сім’я для неї – лише необхідна формальність.

Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові). Батьки
власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини,
відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина,
яка штучно позбавлена можливості проявляти себе в досягненні певних
результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає
інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за
певні дії, рішення. Домінуючою характеристикою людини, що зростає в
умовах потурального стилю, — егоцентризм. У ставленні до людей, які її
оточують, діє установка: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її
потреби, — егоїст, людина небажана для подальшого спілкування, навіть
ворожа.

Виділяють також нестійкий стиль виховання, для якого характерний
непрогнозований перехід батьків від одного до іншого стилю ставлення до
дитини. Такі „перепади” народжують у неї недовіру до батьків,
відчуженість, формують установки реагувати не на зміст звертань, вимог,
а на форму. Для задоволення своїх індивідуалістичних потреб діти
зазвичай намагаються використати ситуативно сприятливий емоційних фон
стосунків з батьком або матір’ю.

Напрямком психологічного аналізу виховання дитини в сім’ї є також
порушення сімейного виховання (у психології розглядають як стійке
поєднання певних рис виховання, яке призводить до негативних наслідків у
розвитку особистості дитини). Відповідно виділяється низка критеріїв:
рівень протекції (гіпер- або гіпопротекція як сила і час, витрачена
батьками на виховання дитини); ступінь задоволення потреб
(матеріально-побутових і духовних: потурання, ігнорування потреб
дитини); рівень вимогливості до дитини (як визначення кола обов’язків,
покарання, заборони:надмірність або недостатність вимог-обовя’язків,
надмірність або недостатність вимог-заборон, надмірність або
мінімальність санкцій на порушення поведінки дитини).Поєднуючись, такі
риси утворюють певний тип порушень сімейного виховання. Зокрема,
потуральна гіперпротекція (характерна для потурального стилю); домінуюча
гіперпротекція (авторитарний і ліберальний стилі); підвищена моральна
вимогливість (авторитарний стиль); гіпопротекція (ліберальний стиль)[10;
с.3].

Отже, важливо зазначити, що дорослі по відношенню до дитини займають
неефективну виховну позицію, не враховуючи навіть особливостей порушень
взаємодії у системі „батьки-діти”, які в свою чергу провокують певні
ускладнення й аномалії процесу виховання дитини в сім’ї. Відповідно
наслідком є деформований особистісний розвиток дитини.

Частими причинами аномалій у вихованні дітей стають порушення подружжям
етики взаємин, а також неоднозначність розуміння подружжям сімейних
ролей: чоловіка, дружини, господаря, господині, голови сім’ї , вимог,
які подружжя ставить один до одного. Але найбільш істотний фактор, який
негативно впливає на виховання дітей, на особистісне їх формування, —
несумісність моральних позицій подружжя, розбіжність їх точок зору на
честь, мораль, совість, обов’язки перед сім’єю, міру відповідальності за
стан справи у сім’ї тощо. За даними досліджень повних
(висококонфліктних) і неповних (розлучених) сімей подружні конфлікти
підвищують ризик виникнення й закріплення антисоціальної поведінки у
дітей Зокрема ризик зародження дитячої агресії й антисоціальної
поведінки в розлучених сім’ях в основному опосередковується
батьківськими конфліктами, а не фактором розірвання шлюбу. Фізична
агресія й насилля у відносинах подружжя, як особливо тяжкі форми
подружнього конфлікту, стають сильним фактором ризику розвитку в їх
дітей нетерпимості до інших, виникнення необґрунтованих агресивних
спалахів чи стійкої агресивності по відношенню до оточення, в цілому
закріплення антисоціальної поведінки як власного морального кодексу
[14].

Отже, формування особистості дитини в сучасному суспільстві ставить нові
вимоги до системи виховання й освіти підростаючої особистості, а також
врахування особливостей функціонування й розвитку сучасної сім’ї як
мікро групи суспільства, її формуючо-виховної спроможності на рівні
теоретичного й практичного забезпечення вирішення актуальних проблем в
даній галузі [3, с.3].

РОЗДІЛ 2

ПСИХОЛОГІЧНІ СКЛАДОВІ

ТА МОЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’Ї

2.1. Психологічні механізми виховання дітей у сім’ї

Особливості соціалізації дитини в сім’ї визначають такі характеристики
[2, с.13]: а) соціально-демографічна структура сім’ї (соціальне
становище членів сім’ї, професійний статус батьків, стать, вік,
кількість членів сім’ї, наявність різних поколінь); б) превалюючий
психологічний клімат, емоційну настроєність сім’ї; в) тривалість і
характер спілкування з дітьми; г) загальна і психолого-педагогічна
культура батьків; д) зв’язок сім’ї з іншими спільнотами (школою,
родичами тощо); е) матеріально-побутові умови.

Для сучасного українського суспільства типовою є нуклеарна сім’я з
невеликою кількістю дітей (52,1 % — з однією дитиною), із професійно
зайнятими батьками, що підтримують здебільшого ділові контакти з
родичами. У неповних сім’ях виховують 1,5 млн дітей. Внаслідок зменшення
реальних доходів родин переважна їх більшість не має можливості створити
для дітей сприятливі умови життя [2].

Відтак, сучасна сім’я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій
виховний потенціал. Це спричинюється як особливостями суспільного
виховання, так і негативними змінами всередині сім’ї: зниженням її
стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька,
трудовою зайнятістю жінки.

На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що
лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. За сучасних умов
функціонують кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за
допомогою яких батьки впливають на своїх дітей [18]. Це насамперед
ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні
норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи
стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними
очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з
батьками на основі сильного емоційного зв’язку з ними.

Разом з тим, батьки впливають на своїх дітей через механізм
підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи
дитину за порушення правил, батьки поступово вкорінюють у її свідомість
систему норм.

При цьому батьки можуть використовувати різні засоби заохочення —
соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди,
привілеї). Похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх
стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних.
Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. У
разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, але у
противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти
оцінюють похвалу. За умов, якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили,
похвала перестає бути засобом заохочення.

При необхідності покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу
після неї. Слід бути суворим, але не жорстоким. Надто суворе покарання,
як правило, викликає в дитини страх і озлобленість, вона починає уникати
людини, що суворо поводиться з нею, а в разі загострення стосунків може
втекти з дому. Як свідчать дослідники: правила поведінки, що
нав’язуються через суворе покарання, діти засвоюють найменшою мірою.
Покарання буде діє-вішим, якщо пояснити дитині, за що її карають.
Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться, якщо їй
спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без пояснень
покарати за неслухняність [34].

Серед оптимальних умов дії механізмів впливу провідним є авторитет
батьків. Розрізняють такі види авторитету: а) формальний, що
визначається особливостями соціальної ролі; б) функціональний, що
спирається на компетентність, ерудицію, досвід; в) особистий, що
залежить від особистісних якостей.

Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дитиною;
інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення
питань, що турбують дитину; активності в самовдосконаленні і
вдосконаленні оточення. Аналізуючи досвід сімейного виховання, А.
Макаренко дійшов висновку: багато хто з батьків не розуміє значення
свого авторитету для дітей. Іноді поведінка батьків призводить до
формування помилкового авторитету. У « Книзі для батьків» А.С.Макаренко
класифікує авторитет у сімейному вихованні за такими видами [29]:

Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або затурканими,
безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене дитинство.

Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми заслугами,
є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто
виростають хвалькуватими, не вміють критично ставитись до власної
поведінки.

Авторитет підкупу, коли слухняність дитини «купується» подарунками,
обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись,
пристосовуватися, яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо.

А.С.Макаренко відзначає, що справжній авторитет ґрунтується на любові,
повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.
Сімейна соціалізація не зводиться до безпосередньої взаємодії дитини і
батьків. Так, ефект ідентифікації може нейтралізуватись механізмом
рольової взаємодоповнюваності (наприклад, у сім’ї працьовитих батьків
незважаючи на добрий взірець дитина може й не бути працьовитою, якщо
сім’я не мала потреби виявляти цю якість).

Важливим є також механізм психологічної протидії, коли дитина, волю якої
жорстко обмежували, може виявляти підвищений потяг до самостійності, а
дитина, якій усе дозволяли, може вирости несамостійною.

І хоча неможливо однозначно виявити залежність конкретних властивостей
особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів їхнього
виховання, проте така залежність існує. При цьому різні сфери розвитку
дитини пов’язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф.
Кован і К. Кован [8] виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше
корелює з особливостями її навчання у процесі спілкування в підсистемі
«батько — дитина», а поведінкова сфера найбільшою мірою пов’язана з
поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.

Ці самі дослідники виявили гендерні залежності особистісних
характеристик, стилю поведінки батьків і рівня розвитку дитини. Так,
практично неможливо спрогнозувати ставлення батька до сина залежно від
задоволеності батька шлюбом. Разом з тим незадоволеність батька шлюбом
призводить до менших проявів ним позитивних емоцій до доньки.
Задоволеність матері шлюбом, вірогідно, пов’язана з характером взаємодії
як із синами, так із доньками.

Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які
визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття
(ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і терпимість
(самостійність, воля) — стримування (контроль), що визначають
переважаючий у сім’ї тип контролю і дисципліни.

За віссю «прийняття — неприйняття» в першому випадку основними засобами
виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані насамперед на
виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванню з нею,
сприймають її такою, якою вона є. У другому випадку основними засобами
виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей
(виокремлюють у них насамперед негативні риси), не дістають задоволення
від спілкування з ними, часом виявляючи ворожість.

Численними дослідженнями доведено перевагу першого підходу до виховання
дітей.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досягнення
високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови
теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які
страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та
професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці явища набагато
частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської
уваги і тепла.

Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке поводження
батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану ворожість, що
спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агресивні дії не
тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або всередину і
виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо [18].

За віссю «тривожність — стримування» в першому випадку батьки впливають
на дитину через похвалу, пояснення їй наслідків її дій, обґрунтовують
свої вимоги. У другому випадку тактика стримування припускає
застосування батьківської влади через наказ, насильство, фізичне
покарання, батьківський контроль над бажаннями дитини.

Психолог Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей залежно від
особливостей поведінки батьків [14]:

модель І — діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в
собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичливості, які вміють
розбиратися в оточенні;

модель ІІ — діти, недостатньо впевнені в собі, замкнені й недовірливі;

модель ІІІ — діти, не впевнені в собі, не виявляють допитливості і не
вміють стримуватись.

Здійснивши дослідження, Д. Баумрінд вирізнила чотири показники поведінки
батьків, що впливають на формування у дітей певних рис:

контроль — високий бал за цим показником означає істотний вплив батьків
на діяльність дітей, послідовність у висуванні до них вимог;

вимога зрілості — високий бал за цим показником свідчить про те, що
батьки висувають вимоги, що сприяють формуванню у дітей зрілості,
незалежності, самостійності, високого рівня здібностей в
інтелектуальній, соціальній та емоційній сферах;

спілкування — високий бал за цим показником означає, що батьки
орієнтовані на переконання дитини, обґрунтування своїх вимог, готовність

вислухати думку дитини;

• доброзичливість — високий бал за цим показником свідчить про
зацікавленість батьків у розвитку дитини (похвала, радість від успіхів
дитини), тепле ставлення до дитини (любов, турбота).

Таким чином, слід виокремити три моделі поведінки батьків, пов’язані з
чинником контролю, що відповідають моделям поведінки дітей:

модель авторитетного батьківського контролю — відповідає моделі І
поведінки дітей;

авторитарна модель — відповідає моделі ІІ;

поблажлива модель — відповідає моделі ІІІ

Відзначимо, що адекватний контроль з боку батьків, який відповідає
моделі І, припускає поєднання емоційного сприйняття з великою кількістю
вимог, що висуваються до дитини, їх зрозумілістю, несуперечливістю і
послідовністю. Для дітей батьків, які застосовують адекватний контроль,
характерні добра адаптованість до оточення і спілкування з однолітками;
ці діти активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі.

2.2. Стилі сімейного виховання: психологічні аспекти

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини,
сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею
утворюють стиль сімейного виховання.

Психолог Е. Шефер [34] розрізняє кілька стилів сімейного виховання, що
пов’язані, на нашу думку, з авторитарним, ліберальним і демократичним
стилями.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний
стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між
дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем;
урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на
допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність,
адекватним батьківським контролем.

Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної
вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні
деформації її особистості.

Так, В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що
практикуються батьками дітей, хворих на неврози [4]:

А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних
особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією
життя дитини, нав’язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків)
типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з
недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація батьків на
стані здоров’я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто
з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

В («кумир сім’ї») — центрація батьків на дитині, потурання її примхам,
іноді на шкоду іншим дітям або членам сім’ї.

Дослідники А. Лічко і Е. Ейдеміллер [38] припускають крім виховання за
типами «кумир сім’ї» (у їхній інтерпретації — «поблажлива
гіперпротекція») і «емоційне відторгнення» існування таких стилів
виховання (особливо несприятливих для підлітків з акцентуаціями
характеру і психопатіями):

— гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини,
брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний
розвиток дитини, невключеність у її життя);

— домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з
великою кількістю обмежень і заборон, що призводить до формування
нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції
емансипації);

— підвищена моральна відповідальність (покладання відповідальності на
дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й
реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у
житті на тлі ігнорування її потреб та інтересів).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання,
неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання,
оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину
відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену
тривожність.

Стиль виховання дитини є репродуктивним, тобто багато в чому репродукує
стиль виховання, який застосовувався у дитинстві батьків [15]. При цьому
самооцінка, Я-образ дитини є інтроекцією батьківського ставлення і
способів керування поведінкою дитини, що реалізується, по-перше, через
пряме чи непряме (у зразках поводження) навіювання образу чи ставлення
до себе, по-друге, через формування у дитини стандартів виконання тих чи
інших дій, формування рівня домагань, по-третє, через контроль за
поведінкою дитини, у якому вона засвоює способи самоконтролю.

Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними,
коли дитину переконують у тому, що вона є доброю, розумною тощо, так і
негативними, коли дитину переконують у тому, що вона погана, зла, дурна
тощо.

У цьому зв’язку Р. Ленг уводить поняття «містифікація» — навіювання
дітям, ким вони є. Формами містифікації є приписування (навіювання
дитині, що вона слабка, не здатна бути самостійною, погана) та
інвалідація (знецінювання думки дитини, її планів та інтересів). У
результаті дитина або погоджується з поглядом батьків, або найчастіше
агресивно виступає проти нього.

Батьки можуть впливати на формування Я-образу дитини також шляхом
стимулювання такої поведінки дитини, що може підвищити чи знизити її
самооцінку, змінити в неї власний образ. Це спостерігається, наприклад,
у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів,
досягнення тих чи інших стандартів. Якщо цілі і плани відповідають
реальним психофізіологічним і психологічним можливостям дитини, її
схильностям та інтересам, то створена ситуація успіху сприяє формуванню
в дитини позитивного Я- образу, підвищенню самоповаги. У противному разі
дитина втрачає самоповагу, стає невпевненою, тривожною тощо.

Дослідники О. Бодальов і В. Столін [15] наводять приклади з практики
роботи із сім’єю, що наочно демонструють, як батьки формують рівень
очікувань і рівень домагань, «ідеальне Я» і мотивацію досягнення.
Спостерігаючи за іграми на виграш батьків з дітьми, вони вирізняли
батьків, які завжди перемагають, показуючи дітям, як вони мало можуть і
до чого їм потрібно прагнути. Отже, батьки орієнтують дітей бути завжди
першими. Часто за цим стоїть бажання батьків бачити дитину видатним
артистом, спортсменом тощо, щоб дитина досягла тих цілей, які, можливо,
не вдалося реалізувати їм. Якщо при цьому вимоги і плани батьків не
збігаються з інтересами і схильностями дитини, її можливостями, це
найчастіше призводить до того, що дитина не може реалізуватись, втрачає
самоповагу, що спричинюється до негативної Я-концепції.

2.3. Вплив неадекватного ставлення батьків до дитини на відхилення в її
психічному й особистісному розвиткові

Ae

l

A

A

Ae

(

h

j

j

l

??????

???????¤?¤?$???????

???????¤?¤?$???????

???????¤??????

hueW

hueW

hueW

??$????

???????¤?¤?$???????

???????¤?¤?$???????

&

F

&

&

&

F

&

F

&

F

&

F

????????????????????x?ae »

&

&

&

етентність батьків, некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання
дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок
і дій батьків тощо; б) особистісні особливості батьків; в) особливості
взаємин подружжя чи інших членів сім’ї, що проектуються на дитину.

Якщо перша причина не потребує коментарів, то щодо другої слід
зазначити, що ще в 1922 р. А. Адлер описав тип тривожної матері, що
надміру опікується дитиною, тим самим паралізуючи її власну активність і
самостійність [18].

Характеризуючи особистісні особливості батьків дітей, що страждають на
невроз, О. Захаров [4], зазначає, що матері вирізняються тривожністю і
невпевненістю у собі в поєднанні з надмірною пунктуальністю,
нетерпимістю, конфліктністю, недостатньою емоційною чуйністю, а батьки —
пасивністю, м’якістю, певною мінорністю загального фону настрою.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі
індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й
домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них
беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення матері до
сина); марнославство батьків, що призводить до підвищеного рівня
домагань щодо можливостей дитини.

У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує
захисний механізм «проекції», коли вони неусвідомлено переносять власні
небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі
певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у
дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому
ставлення до дитини формується за типом «емоційне відторгнення» через
невідповідність ідеальному образу батьків або за типом «гіперпротекція»,
маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: «я
її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки
після покарання»).

Особливості взаємин членів сім’ї так само впливають на психічний
розвиток дитини. Так, О. Варга [6], спостерігаючи за дітьми, які
страждають на нічний енурез, виявила, що невротичний синдром у дитини
стає умовно бажаний і для батьків, витісняючи негаразди у сфері власних
інтимних стосунків.

У неповній сім’ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім
чоловіком на сина, оцінюючи його негативно («такий самий, як батько»)
або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін [15], ставлячись до
сина-підлітка як такого, що «замінює» чоловіка (вимагаючи постійної
уваги до себе, виявляючи нав’язливе бажання постійно бути в товаристві
сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім’ї часто призводять до того, що окремі її
члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми
негараздів, що спостерігаються у цих родинах [5]:

суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім’ї
забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного,
хронічного характеру);

уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладнень у
сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання
переломних для сім’ї подій — хвороби когось із членів сім’ї, підвищення
по службі одного з подружжя і пов’язане з цим збільшення робочого часу
тощо);

ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім’ї
один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки,
необхідні, скоріше, ділові контакти).

Дослідник О. Добрович [5] зазначає, що для дитини в такій «важкій сім’ї»
часто передбачені фіксовані ролі — «кумир сім’ї», «мамин (татків,
бабусин тощо) скарб», «жахлива дитина» тощо, які часто відбивають
взаємини дорослих членів сім’ї. Так, зведення дитини в ранг «кумира
сім’ї» часто спричинюється суперництвом дорослих, коли кожний з них,
демонструючи виняткову турботу про дитину, намагається утвердити своє
верховенство в сім’ї або уявне співробітництво (коли всі зацікавлені
зберігати удавану відсутність ускладнень і загальне замилування дитиною
виконує функцію фактора, що «цементує» сім’ю).

Граючи роль «маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу», дитина стає
чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про суперництво між
дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні «Кого ти більше
любиш?», яке травмує і дезорієнтує дитину, змушуючи її демонструвати
лицемірство і спритність) або про ізоляцію когось із дорослих, який
компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім’ї.

Приписувана дитині роль «цяці» часто пов’язана із ситуацією уявного
співробітництва в сім’ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за
потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від дитини
очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому
докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію
до самозвинувачення, що робить її уразливішою до неминучих помилок і
труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім’ї є роль «жахливої
дитини», коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний внут-
рішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз’єднаних
людей. В умовах внутрішньосімейного суперництва роль «жахливої дитини»
трансформується у жертвенного козла, коли, перекладаючи один на одного
провину за «поганість» дитини, дорослі підсвідомо домагаються
самоствердження в сім’ї, при цьому часто розряджаючи агресивність на
дитині. «Жахлива дитина» може бути виправданням ізоляції когось із
членів сім’ї, «винних» у її «поганості».

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну
позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до
жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей
[14]:

фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отримані через
цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і
підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за ними без розуміння і
згоди на це дитини;

емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної
уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої
неуважності до дитини;

• байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки
духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикаменти) та ін.

Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми.
По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на
алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-друге, із дітьми можуть
жорстоко поводитися в сім’ях, де вмер один з батьків або якщо дитина
залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей,
належать фінансові труднощі в сім’ї, безробіття, а також перенесене
батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними [1; 4; 14].

Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія,
жорстокість, переживання безцільності існування, бажання неусвідомленої
помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психологічного захисту,
опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і проблеми у
стосунках з іншими членами сім’ї на дітей переважно підсвідомо,
найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро.
Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до
деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації,
актуалізуючи тим самим необхідність подання сім’ї психологічної
допомоги.

РОЗДІЛ 3

ТЕХНОЛОГІЇ ЕФЕКТИВНОГО СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ

3.1. Технологія ефективного спілкування в сімейному вихованні

Для повноцінного розвитку дітей особливого значення набуває повноцінне
спілкування дорослого і дитини. Специфікою цього спілкування є те, що
його завдання — стимулювати особистісне зростання дитини. У цьому руслі
варто розглянути способи правильного спілкування з дитиною, що
конструюються на принципах гуманістичної психології.

Оптимальною умовою особистісного зростання дитини є надання їй
психологічної підтримки, що виступає важливим чинником поліпшення
стосунків між дітьми і дорослими. Психологічна підтримка заснована на
вірі в природну здатність особистості долати життєві труднощі.

Психологічно підтримати дитину — це значить зуміти в кожному вчинку
дитини виділити позитивні сторони, зосередитися на проявах її здібностей
і можливостей і повідомити її про це, тим самим, створюючи у дитини,
відчуття власної корисності та адекватності.

Підтримка може бути виражена в словах: «Ти можеш це зробить», «всі, хто
вчиться чомусь новому, скоюють помилки», «мені подобається, як ти
працюєш», «я бачу, що ти стараєшся», «ти мені допоміг зробити одну річ»,
«продовжуй в тому ж дусі».

Ми виказуємо дитині свою підтримку і ухвалення виразами обличчя —
усмішкою, підморгуванням, кивком, сміхом; дотиками — доторкнувшись до
руки, обійнявши за спину, конкретними діями — грати з дитиною,
розмовляти з нею, любити її, сидіти поряд.

Якщо ж поведінка дитини нам не подобається, потрібно чітко сказати
дитині, що «хоча я, і не схвалюю твоєї поведінки, я поважаю тебе як
особистість».

Віра педагога в сили і здібності дитини додає останньому упевненості в
собі. При цьому важливо не зосереджуватися на минулих невдачах дитини:
«Коли у тебе був собака, ти забувала мити її, не думаю, що тобі варто
заводити кішку», а, навпаки, розказати про минулі невдачі дитини і
допомогти їй знайти впевненість, що вона справиться з цим завданням,
дозволити дитині почати думати те, що дорослі вірять в неї, в її
здатність досягти успіху; пам’ятати про минулі успіхи і повертатися до
них, а не до помилок. Важливо створити також для невпевненої дитини
ситуацію з шокованим успіхом — допомогти школяреві вибрати ті завдання,
з якими він справиться, а потім дати йому можливість продемонструвати
свій успіх класу і батькам. Слова, які спрямовують віру в себе: «Я знаю,
ти зможеш це зробити, якщо позаймаєшся», «Ти робиш це дуже добре», «Це
серйозний виклик, упевнений, що ти готовий до нього».

Слова, що руйнують віру в себе: «Ти міг би зробити це набагато краще»,
«це тобі не під силу», «ти знову за своє?».

Так, для того, щоб підтримати дитину, необхідно:

спиратись на її сильні сторони;

уникати наголошення на недоліках дитини;

доводити, що ви задоволені нею;

демонструвати любов і повагу до дитини;

допомогати дитині розчленовувати великі завдання на більш дрібні, з
якими він може справитися;

помічати всі старання дитини справитися із завданням;

приймати індивідуальність дитини;

дозволити дитині самій вирішувати проблеми там, де це можливо;

уникати дисциплінарних заохочень і покарань;

демонструвати оптимізм.

Для створення повноцінних, задовольняючих відносин з дитиною дорослий
повинен уміти ефективно спілкуватися з ним.

Ефективне спілкування — це схвалення того, що повідомляє партнер;
схвалення його відчуттів; відмова від засудження партнера.

Основною технікою такого спілкування є «слухання рефлексії», яке
дозволяє найбільш точно зрозуміти співбесідника. Ми не можемо посилати
свої думки і відчуття прямо співбесіднику. Для цього ми користуємося
кодом: словами, жестами, інтонацією і ін. Зрозуміти співбесідника точно
допоможе зворотний зв’язок, ті повідомлення про те, що саме ви почули. У
свою чергу, співбесідник може сказати: «Так, саме це я мав у вигляді, чи
ні. я не це мав у вигляді. Я спробую пояснити знову». Це і є слухання
рефлексії. Воно має таку структуру:

«відправник» — повідомлення- «одержувач «;

Зворотний зв’язок — підтвердження

У ефективності слухання рефлексії можна переконатися на наступному
прикладі:

Повернувшись зі школи, син говорить матері:

Повідомлення: «Який поганий день! Вчителька кричала на мене і назвала
брехуном за те, що я забув принести домашнє завдання».

Зворотний зв’язок: «Схоже, у тебе і справді був жахливий день. Напевно,
жахливо соромно, коли на тебе кричать перед всім класом».

Підтвердження: «Звичайно соромно, і мені дуже погано».

Далі розмова може продовжуватися приблизно так:

Мати: «Я бачу, ти скривджений її критикою».

Син: «Так! Напевно, коли вона забувала що-небудь, її ніхто не клював за
це».

Мати: «Ми думаємо саме так, коли хто-небудь нас зачіпає».

Син (заспокоєний): «І справді».

Цей приклад підтверджує, що слухання рефлексії із зворотним зв’язком
сприяє з’ясуванню і розумінню проблеми, знаходженню рішення. Якщо ж
зворотний зв’язок встановити не вдається, виникає роздратування і
фрустрация.

Відкриті питання і відповіді замість закритих Відповіді (зворотний
зв’язок) можуть бути закритими і відкритими. Закриті відповіді показує,
що дорослий не чує і не розуміє дитини. Така відповідь обмежує
спілкування. Відкрита відповідь свідчить, що дорослий чує дитину і
цікавиться тим, що він говорить. Такі відповіді

стимулюють дитину продовжувати свою розповідь. Для прикладу пропонуємо
такі відповіді: «Я розумію». «Я хотів би більше знати про це». «Розкажи
мені ще про що-небудь». Відкритою відповіддю може також бути і мовчання,
при якому ваш вигляд демонструє зацікавленість у розмові.

Відкриті питання покликані не просто інформувати дорослого про що —
небудь, а допомогти дитині прояснити його проблеми. «Розкажи, що
відбулося сьогодні в школі, «Цікаво, чому твій друг перестав приходити
до нас?»

На закриті питання можна відповісти лише запереченням або твердженням:
-» У тебе сьогодні був хороший день?» «Ти засмучений, що твій друг
перестав приходити до нас?»

Слухання рефлексії припускає певні установки і форми поведінки.

Установки і відчуття, необхідні для здійснення слухання рефлексії:

бажання вислухати дитину і розуміння того, що це займе якийсь час;

бажання допомогти даній конкретній дитині;

ухвалення як негативних, так і позитивних відчуттів дитини;

глибока переконаність у здатності дитини управляти своїми відчуттями,
долати їх і знаходити рішення;

розуміння того, що відчуття скороминущі, не постійні, а вираз негативних
відчуттів має на своїй кінцевій меті допомогти дитині покінчити з ними.

Форми поведінки, необхідні для слухання рефлексії

зоровий контакт (дивіться під час розмови на дитину, але не свердліть її
поглядом);

мова жестів, природні і вільні пози;

зворотний зв’язок, що дозволяє дитині пізнати, як ви її зрозуміли;

віддзеркалення його відчуттів.

Навчитися слуханню рефлексії може допомогти наступний метод.

Коли дитина посилає вам емоційне повідомлення, запитайте себе: «Що він
відчуває?» «Чому він переживає такі почуття?» Загальна форма відповіді
на такі відчуття така: «Ти відчуваєш…, тому що…» Спочатку ви
говорите дитині, що добре розумієте його відчуття. Потім кажете, що
розумієте також і те, чому він переживає ці почуття. Таким чином ви
показуєте дитині, що дійсно звернені не тільки до вербальної і фізичної
сторони його повідомлення, але і до емоційної; цим ви піднімаєте і той
емоційний досвід, який придбаває дитина.

Важливо також навчитися повідомляти дитину про свої відчуття. Це можна
робити застосовуючи форму «Ти-повідомлення » — «ТИ не повинен так
робити», «Краще б ТИ відклав це». В даному випадку «ТИ’ кривдить і
примушує іншу людину відчувати себе нещасною.

Формула «Я-повідомлення» показує, які відчуття у вас викликає поведінка
дитини: «Я не можу пояснювати урок, коли хтось так шумить», «Мені не
подобається, що іграшки розкидані по підлозі.» Така форма не обвинувачує
дитину і сфокусована на відчуттях дорослого, вона реалізує довір’я і
пошану, зменшує антагонізм між дитиною і дорослим. Я- повідомлення має
наступну конструкцію:

Безоцінковий опис поведінки дитини: «Коли ви так шумите…».

Вказівка на те, яким чином поведінка дитини заважає дорослому: «Я не
можу пояснювати вам новий матеріал».

Характеристика відчуттів, випробовуваних при цьому дорослим: «І це мене
дуже дратує.

При використанні формули «Я — повідомляю — у відповідь» слід бути
готовими до того, щоб:

фокусувати свою увагу на своїх або чиїхось переживаннях, але не на
дитині;

дати дитині уявлення про те, чим саме її поведінка заважає дорослому;

поводитися з дитиною тоном, що демонструє увагу і пошану;

уникати звинувачень, критики і т.д.;

уважно вислухати те, що говорить дитина про свою проблему.

Стисло кажучи, формула «Я — повідомляю — у відповідь» в цілому

охоплює три специфічні моменти ситуації: поведінка дитини — відчуття
батьків — наслідки поведінки дитини для дорослих.

Наступні незавершені пропозиції допоможуть вам створити процес
спілкування за такою формулою:

Коли ти… (констатація вчинку дитини)

Я відчуваю …(констатація ваших переживань)

Тому що …(констатація наслідків поведінки дитини)

3.2. Технологія подолання сімейних конфліктів

Пропонується розглянути таких випадок з життя: дванадцятирічна Соня і її
мати сперечалися з приводу того, хто повинен прибирати в кімнаті Соні.
Мати вважає, що це обов’язок дочки, але та заявила, що не прибиратиме
свою кімнату.

Що ж відбувається між Сонею і її матір’ю? Мати хоче, щоб Соня несла
відповідальність за свою кімнату, проте вона говорить про це таким
тоном, що Соня займає оборонну позицію. З другого боку, кожного разу,
коли Соня починає захищатися, мати стає все більш і більш «глухою».
Конфлікт заглиблюється. Як Соні і її матері вирішити його?

Як дозволити суперечності так, щоб всі виграли?

Пошук альтернатив

Потрібно навчитися знаходити альтернативи, тобто вирішувати конфлікт між
дорослим і дитиною так, щоб кожний відчув себе краще і зрозумів суть
суперечності.

Важливу роль в процесі пошуку альтернатив грають наступні установки:

прагнути почути партнера;

прагнути вирішити конфлікт;

розуміти і приймати почуття партнера;

вірити, що інша людина так само може знайти гарне рішення;

дивитися на іншу людину як на самостійну особистість з її особливими
почуттями.

Тут не повинно бути «керівних» порад і вказівок типу «Зроби це», «Ти
повинен».

Навчити дитину знаходити альтернативу означає допомогти йому у виборі
найкращого способу дії та ухваленні нею відповідальності за виконання
рішення.

Існують певні етапи пошуку альтернативи:

Визначення суперечності або проблеми.

Вироблення альтернативних рішень.

Осмислення та оцінка альтернативних рішень.

Вибір альтернативи і реалізація рішення.

Визначення того моменту в майбутньому, коли можна буде оцінити прогрес.

Перший етап. Визначення суперечності або проблеми

1. Дорослий має бути впевнений, що вибраний для пошуку альтернативи
момент вдалий як для нього самого, так і для дитини. Дитина, як і всі,
ображається, якщо її обривають або відкидають.

2. Дорослий не повинен боятися сказати: «Те, що трапилося, є проблемою,
і я хочу, щоб ти допоміг вирішити її». Потрібно дотримуватися наступних
цілей і правил:

скажіть все, як є, зверніться до дитини з питанням;

уникайте звинувачень, які лише вимушують дитину захищатися і зменшують
шанси на вирішення протиріччя;

використовуючи сумісні діти, дорослому слід дати можливість дитині
зрозуміти, що вони мають з’єднатися у пошуку того рішення, згідно з яким
ніхто не буде приниженим.

Важливо, щоб дитина повірила у відвертість дорослого, його бажання
допомогти і шанобливе ставлення до ідей дитини.

Перший етап пошуку альтернатив повинен бути успішно завершений раніше,
ніж зроблені спроби реалізувати решту чотирьох етапів.

Другий етап. Пошук і прийняття альтернативних рішень Даний етап потребує
від дитини і дорослого аналізу різних рішень. Для того, щоб почати
«мозковий штурм», батько або педагог може запропонувати дитині подумати:
«Що саме ми повинні проаналізувати? Які у тебе ідеї з приводу нашої
проблеми?» або «Дві голови краще одній. Я готовий тримати парі, що у нас
з тобою з’являться гарні ідеї». Для того, щоб допомогти знайти рішення
проблеми, дорослий має тримати в думці наступні ключові
моменти:дозвольте дитині першій запропонувати свої рішення, ви
використаєте свої можливості пізніше; дайте дитині достатньо часу на
роздуми над її пропозиціями; будьте відкритими, уникайте оцінок,
засуджень пропонованих дитиною рішень; уникайте висловлювань, що
формують у дитини переконання, що ви не приймите ні одного з
пропонованих нею рішень; підтримайте дитину, особливо у тих випадках,
коли у пошуку альтернатив беруть участь декількох дітей; займайтесь 2
мозковим штурмом» ( пошуком нових альтернатив) до тих пір, поеи не
переконаєтесь, що «вижати» нових альтернатив вже не досягти.

Як правило, максимальну кількість ідей люди генерують за перші 5-10
хвилин.

Третій етап. Дослідження та оцінка альтернативних рішень

Цей етап включає дослідження і оцінку тих рішень, котрі, як здається,
дозволяють розв’ язати суперечності або проблему. В уявленні
«програються» всі можливі альтернативи, а також наслідки схваленого
рішення.

Важливо, щоб дорослий залучив дитину до роздумів і оцінювання різних
рішень. Він може сказати: «Що ми думаємо про ті рішення, до яких ми
прийшли?» або чи «Можна сказати, що яке-небудь рішення краще інших?»

Така фаза може бути названа фазою «відсівання». Рішення відкидаються,
залишаються тільки ті, які прийнятні для дитини і дорослого. Останній
повинен чесно виразити свої відчуття з приводу рішення. Це можна зробити
за допомогою реплік типу: «Мене не дуже ощасливить цей варіант» або «Я
не відчуваю, що це мені підходить», або «Це не здається мені
справедливим.

Четвертий етап. Вибір альтернативи і реалізація рішення

Для того, щоб вибрати кращу альтернативу, пам’ятайте наступне:

1. Поставте питання типу «Ти думаєш, це приведе нас до рішення? Чи всіх
задовольнить це рішення? Чи вирішує це нашу проблему?».

Рішення не конкретизуються. Жодне з рішень не повинне вважатися
остаточним і не підлягаючим змінам. Дорослий міг би сказати дитині:
«Звучить непогано, давай спробуємо і подивимося, чи вирішує це наші
проблеми?» або «Мені хотілося б це спробувати. А тобі?».

Запишіть рішення на папері, особливо у тому випадку, коли воно включає
ряд пунктів, щоб жоден не був забутий.

Всі учасники повинні розуміти, що кожний вносить свій внесок в пошук
рішення. Підводячи підсумок, можна сказати: «Схоже, що ми досягли згоди»
або «Я думаю, мені ясна наша готовність бути…».

Всім учасникам обговорення повинно ясно, що саме від них потрібен і яким
чином можна досягти взаємної згоди. Їм слід постійно звертатися до
питань: «Хто?»,»Що?», «Де?»,»Як?». Наприклад: «Хто за що відповідає?
Коли ми почнемо і коли закінчимо? Де все це відбуватиметься? Як все це
здійснюватиметься».

Наприклад, суперечності, пов’язані з роботою по дому і робочими
«обов’язками» можуть бути врегульовані за допомогою таких питань, як «Як
часто? В які дні? Які критерії оцінки?» У конфліктах, пов’язаних зі
сном, батько і дитина можуть обговорити, хто повинен стежити за часом,
що відбувається, якщо дитина не лягає вчасно спати, або чому дитина не
хоче йти в ліжко.

Питання реалізації повинні обговорюватися тільки після того, як всі
учасники дискусії остаточно висловляться з приводу рішення проблеми.
Реалізація звичайно проходить легше у тих випадках, коли усунені
розбіжності в думках.

П’ятий етап. Вибір відповідного моменту для оцінки ухваленого рішення

На даному етапі не всі рішення найкращим чином відповідають інтересам
кожного — дорослого або дитини. Отже, як дитині, так і дорослому
необхідно повернутися назад і розглянути, як йдуть справи, наскільки
вибране рішення задовольняє кожного.

Можливо, в деяких випадках метод дослідження альтернатив не працюватиме;
переконайтеся, що ви пройшли через всі стадії процесу, не пустивши ні
єдиного пункту. Якщо ж, всупереч всьому, рішення так і не буде знайдено,
можна рекомендувати дорослим наступне:

Продовжуйте обговорення, але зробіть перерву. Іноді після перерви у
людей виникають нові ідеї як з приводу самої проблеми, так і шляхів її
рішення.

Поверніться на етап 2 і пошукайте інші можливі рішення.

Підбадьорте себе і інших учасників обговорення. Можна запитати: «Чи
знайшли ми всі можливі рішення?»

Пошукайте приховану проблему. Ви можете сказати: «Дивно, що ж не
дозволяє нам розв’язати проблему?»

Як правило, один або декілька шляхів приводять вас до виходу з тупика.

Чия проблема?

Першим питанням, яке повинне вирішувати дорослий при виникненні
будь-якої проблеми, є питання про те, чия саме це проблема.

Іноді проблема належить тільки дитині або тільки дорослому, в інших
випадках вона розділена між обома залежно від того, що один з них хоче
добитися від іншого, або проблема може торкатися сім’ї в цілому.

Для того, щоб визначити «власника» проблеми, потрібно запитати себе:

Чия це проблема?

Кому з ким важко?

Хто не може досягти своєї мети?

Що ж допоможе розібратися, чи є дитина «власником» проблеми, приємно тут
взагалі немає проблеми взаємостосунків, або «власником» є дорослий?

У дитини виникає проблема тоді, коли не задоволена яка-небудь з його
потреб. Це не проблема дорослого, якщо дитина своєю поведінкою не
заважає йому. Ось приклади проблем, що належать дитині: Свєта відчуває,
що її подруга Ганна відкидає її. У Дмитрика не дуже добре йдуть справи в
школі. Петя засмучений тим, що йому не вдалося зібрати футбольну
команду.

Особисті потреби дитини задоволені, але поведінка дитини заважає
дорослому задовольнити свої власні потреби. Отже, проблема виникає
навколо дорослого. Ось приклади проблем дорослого: Таня не виконує
домашніх завдань, Борис відмовляється мити посуд. Свєта постійно
перебиває тата.

Невірно і навіть шкідливо для дитини, якщо дорослий стає вирішувати
проблеми дитини, тим самим, позбавляючи її можливості вчитися
справлятися з ними самостійно.

Коли дорослий зрозуміє, кому саме належить проблема, перед ним
відкриються декілька шляхів. Наприклад, якщо проблема належить дитині,
дорослий може вибрати, що робити:

уважно вислухати;

пошукати альтернативи;

надати дитині можливість самій зіткнутися з наслідками її самостійності;

скомбінувати приведене вище.

Якщо ж проблема належить дорослому, він може вдатися до самостійного
дослідження альтернатив.

Слід пам’ятати, що відповідальний дорослий повинен уміти визначати, кому
належить проблема; він відчуває задоволення, вибравши адекватну
поведінку, що веде до виникнення взаємної довіри між ним і дитиною.

ВИСНОВКИ

Отже, поряд із закладами освіти, громадськими організаціями й
релігійними установами, сім’я є одним з основних інститутів соціалізації
людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя
первинним осередком соціалізації, задовольняючи її життєві потреби,
сім’я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і
ставлення до дитини її батьків, бабусь і дідусів та інших дітей. важливо
зазначити, що дорослі по відношенню до дитини займають неефективну
виховну позицію, не враховуючи навіть особливостей порушень взаємодії у
системі „батьки-діти”, які в свою чергу провокують певні ускладнення й
аномалії процесу виховання дитини в сім’ї. Відповідно наслідком є
деформований особистісний розвиток дитини.

Частими причинами аномалій у вихованні дітей стають порушення подружжям
етики взаємин, а також неоднозначність розуміння подружжям сімейних
ролей: чоловіка, дружини, господаря, господині, голови сім’ї , вимог,
які подружжя ставить один до одного. Але найбільш істотний фактор, який
негативно впливає на виховання дітей, на особистісне їх формування, —
несумісність моральних позицій подружжя, розбіжність їх точок зору на
честь, мораль, совість, обов’язки перед сім’єю, міру відповідальності за
стан справи у сім’ї тощо. За даними досліджень повних
(висококонфліктних) і неповних (розлучених) сімей подружні конфлікти
підвищують ризик виникнення й закріплення антисоціальної поведінки у
дітей Зокрема ризик зародження дитячої агресії й антисоціальної
поведінки в розлучених сім’ях в основному опосередковується
батьківськими конфліктами, а не фактором розірвання шлюбу. Фізична
агресія й насилля у відносинах подружжя, як особливо тяжкі форми
подружнього конфлікту, стають сильним фактором ризику розвитку в їх
дітей нетерпимості до інших, виникнення необґрунтованих агресивних
спалахів чи стійкої агресивності по відношенню до оточення, в цілому
закріплення антисоціальної поведінки як власного морального кодексу.

Формування особистості дитини в сучасному суспільстві ставить нові
вимоги до системи виховання й освіти підростаючої особистості, а також
врахування особливостей функціонування й розвитку сучасної сім’ї як
мікро групи суспільства, її формуючо-виховної спроможності на рівні
теоретичного й практичного забезпечення вирішення актуальних проблем в
даній галузі.

Особливості соціалізації дитини в сім’ї визначають такі характеристики :
а) соціально-демографічна структура сім’ї (соціальне становище членів
сім’ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім’ї,
наявність різних поколінь); б) превалюючий психологічний клімат,
емоційну настроєність сім’ї; в) тривалість і характер спілкування з
дітьми; г) загальна і психолого-педагогічна культура батьків; д) зв’язок
сім’ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо); е)
матеріально-побутові умови.

Внаслідок зменшення реальних доходів родин переважна їх більшість не має
можливості створити для дітей сприятливі умови життя.

Відтак, сучасна сім’я часто не має змоги повною мірою реалізувати свій
виховний потенціал. Це спричинюється як особливостями суспільного
виховання, так і негативними змінами всередині сім’ї: зниженням її
стабільності, малодітністю, послабленням традиційної ролі батька,
трудовою зайнятістю жінки.

На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що
лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. За сучасних умов
функціонують кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за
допомогою яких батьки впливають на своїх дітей. Це насамперед
ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні
норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи
стати такими, як вони. При цьому наслідування супроводжується певними
очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з
батьками на основі сильного емоційного зв’язку з ними.

Разом з тим, батьки впливають на своїх дітей через механізм
підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи
дитину за порушення правил, батьки поступово вкорінюють у її свідомість
систему норм.

При цьому батьки можуть використовувати різні засоби заохочення —
соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди,
привілеї). Похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх
стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних.
Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. У
разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, але у
противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти
оцінюють похвалу. За умов, якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили,
похвала перестає бути засобом заохочення.

Серед оптимальних умов дії механізмів впливу провідним є авторитет
батьків. Розрізняють такі види авторитету: а) формальний, що
визначається особливостями соціальної ролі; б) функціональний, що
спирається на компетентність, ерудицію, досвід; в) особистий, що
залежить від особистісних якостей.

Особливо важливими для розвитку особистості дитини є дві пари ознак, які
визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) — неприйняття
(ворожість), що задають емоційний тон стосунків, і терпимість
(самостійність, воля) — стримування (контроль), що визначають
переважаючий у сім’ї тип контролю і дисципліни.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досягнення
високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови
теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які
страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та
професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці явища набагато
частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракувало батьківської
уваги і тепла.

Психолог Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей залежно від
особливостей поведінки батьків:

модель І — діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в
собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичливості, які вміють
розбиратися в оточенні;

модель ІІ — діти, недостатньо впевнені в собі, замкнені й недовірливі;

модель ІІІ — діти, не впевнені в собі, не виявляють допитливості і не
вміють стримуватись.

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини,
сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею
утворюють стиль сімейного виховання.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний
стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між
дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем;
урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на
допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність,
адекватним батьківським контролем.

Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної
вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні
деформації її особистості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Азаров Ю.П. Семейная педагогика. — 2-е узд.,переработ. и доп.-
М.:Политиздат, 1985. — 238с.

Батьків не обирають: Проблеми відповідального батьківства в сучасній
Україні / За ред. Ю. М. Якубової та ін. — К.: АЛД, 1997. — 168 с.

Бех (1) І.Д. Виховання особистості. У 2-х кн.- К.: Либідь, 2003

Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посіб. для
студ.). — Харків: Фоліо, 1996. — 180 с.

Бондарчук О. І. Сім’я як осередок соціалізації дитини // Проблеми
соціальної захищеності дітей в ринкових умовах. — К.: АЛД, 1998. —
С.20-32.

Варга А. Я. Роль родительского отношения в стабилизации детской
невротической реакции // Вестн. МГУ. — 1985. — № 4. — С. 32-38. — Сер.
14. Психология.

Варій М. Й., Ортинський В. Л. Основи психологи і педагогіки: Навчальний
посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007.

Ващук О. С. Психологія. – К.: МАУП, 2004. – 451 с.

Вишневський О.Теоретичні основи сучасної української педагогіки:
Навч.посіб.-3-тє вид., доопрац. і доп. — Знання, 2008. — 566с.

Власова (2) О.І. Педагогічна психологія.- К.: Либідь, 2005

Власова О.І. Педагогічна психологія.- К.: Либідь, 2005

Горохович А.Плекаймо в дитині і розум,і душу. — Дрогобич:Бескид, 1992.

Дєніжна С.О., Сова М.О. Етика і психологія сімейного життя: Навчальний
посібник / М.О.Сова, С.О.Дєніжна — К: Вид. центр НУБіП України, 2010. —
212 с.

Дмитренко (3) А.К.,Мармазинська П.Є., Тарновська О.С. Психологія
сімейного виховання. – Чернівці: Прут, 2001

Заєць В. П. Психологія. – К.: Вища школа, 2003. – 258 с.

Зайченко І. В. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних навчальних закладів. — Чернігів, 2003.

Ковальов С.В. Психологія сучасної родини. — М, 1988.

Кон И. С. Родители и дети // Психология ранней юности. — М.:
Просвещение, 1989. — С. 16-19.

Кононко Е.Л. Чтобы личность состоялась. – К.: Рад. школа, 1991. – 221 с.

Котирло В.К. Вплив взаємин у сім’ї на виховання емпатії у дітей. – К.:
Рад. школа, 1985. – 140 с.

Кравець В.Психологія сімейного життя: У 2 т.-Тернопіль,1995.-Т.1.

Кузьмінський А. І., Омеляненко В. Л. Педагогіка: Підручник — К.:
Знання-Прес, 2003.

Кулик Л.А., Берестов Н.І. Сімейне виховання. — М, 1990.

Курданов Ф. М. Психологія. – К.: Знання, 2004. – 443 с.

Кэмпбелл Р. Как на самом деле любить детей. — М.,1992. — 278 с.

Кякін Е. Л. Психологія. – К.: Знання, 2003. – 341 с.

Лешли Д. Работать с маленькими детьми, поощрять их развитие и решать их
проблемы. — М., 1991. — 300 с.

Мазуха Д. С, Опанасенко Н. і. Педагогіка: Навч. посібник. — К.: Центр
навчальної література 2005.

Макаренко А. С. Книга для родителей. — М.: Педагогика, 1988. — 250 с.

Миллс Дж., Кроули Р. Терапевтические метафоры для детей и «внутреннего
ребенка» / Пер. с англ. Т. К. Кругловой. — М.: Независимая фирма
«Класс», 2000. — 278 с.

Нельсен Д., Лот Л., Глен С. Воспитание без наказания. — М.: Педагогика,
1997. — 350 с.

Нефьодов В.І., Щербань Ю.Ю. Мистецтво виховання в родині. — Мінськ,
1991.

Практическая психология образования. — М.: Наука, 1997. — 400 с.

Развитие личности ребенка: Пер. с англ. / Под ред. А. Фонарева. — М.:
Прогресс, 1987. — С. 190-211.

Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога в образовании. — М.,
1996. — 200 с.

Семья в психологической консультации / Под ред. А. А. Бодалева,
В.B.Столина. — М.: Педагогика, 1989. — С. 85-202.

Снайдер М., Снайдер Р., Снайдер Р. Ребенок как личность. — М., 1995. —
278с.

Эйдемиллер Э. Г. Методы семейной диагностики и психотерапии. — М.; СПб.:
Фолиум, 1996. — 150 с.

PAGE

PAGE 43

Похожие записи