HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Проблема попередження суїциду”

ПЛАН

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО РОЗУМІННЯ

ТА ВИВЧЕННЯ СУЇЦИДУ

1.1. Поняття суїциду, головні причини самогубства

1.2. Особливості дослідження суїцидів

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ САМОГУБСТВ

2.1. Загальні риси самогубств

2.2. Групи суїцидів

3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ СУЇЦИДУ

3.1. Опізнання суїциду

3.2. Поняття психологічної кризи і суїциду

3.2. Перша психологічна допомога

3.3. Профілактика повторних суїцидів, соціальна політика проти суїциду

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження проблем попередження суїциду зумовлена тим, що
у наш час самогубство належить до десяти основних причин смерті на
Заході. За меншою мірою 160 тисяч у світі щорічно закінчують життя
самогубством.

Тема самогубства (суїциду) була актуальною у всі часи, але відношення до
неї протягом епох було різне і багато в чому залежало від релігій та
морально-етичних норм і традицій. Найдавніші самогубства — ритуальні: до
них належить харакірі і саті (самоспалення індійських вдів). Ритуальні
самогубства, як правило, були почесними, заохочувалися суспільством, а
ухилення від них вважалося великою ганьбою. З приходом християнства
ставлення до самогубства стає різко негативним. У середні віки
самогубців не ховали на кладовищах, над їхніми трупами вчиняли наругу.
Справа в тому, що з прийняттям християнства тим людям, які прийняли
віру, хотілося швидше потрапити в Царство Боже, і, щоб уникнути жахливої
кількості самогубств, церква оголосила самогубство гріхом. У
християнстві вважається, якщо Бог дарував життя, не можна кидати цей дар
до його ніг, треба прожити життя до кінця. Останнім часом священики
почали більш терплячіше ставитися до самогубців, беручи до уваги
причини, які спонукали людину до такого вчинку.

У тваринному світі зустрічається безліч прикладів самодеструктивної
поведінки, але тільки людина може свідомо вбивати самого себе. Лосось
гине після виснажливого плавання вгору за течією до місця нересту.
Лемінги нестримно прагнуть до моря і тонуть. Хоча в кожному з цих
випадків тварина гине, було б неправильно стверджувати, що вона навмисне
прагне померти. Самодеструктивна поведінка тварин є результатом дії
інстинкту, спрямованого в остаточному підсумку на її виживання. 

Випадки самогубства неодноразово фіксувалися в історичних документах
протягом всієї історії людства. Згадування про факти самогубства можна
знайти в джерелах з історії Давнього Китаю та античної Греції. Так, в
Старому Завіті повідомляється про самогубство царя Саула. У недавньому
минулому самогубства таких знаменитостей, як Ернест Хемінгуей, Мерілін
Монро і рок-зірки Курта Кобейна схвилювали й одночасно заінтригували
публіку.

В даній роботі ставлю за мету дослідити проблеми попередження суїциду,
виділити головні теоретичні підходи щодо вивчення самогубств та
визначити їх риси та різновиди, головні фактори, які підштовхують до
суїциду.

Об’єкт дослідження: суїцидальна поведінка.

Предмет дослідження: попередження суїциду, сутність та головні ознаки
суїциду, шляхи попередження повторних суїцидальних спроб тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують три розділи з підрозділами, висновків та списку
використаної літератури.

Методи дослідження: літературний метод, методи аналізу, синтезу,
порівняння та узагальрення.

Загальний обсяг роботи — 33 сторінки.

1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО РОЗУМІННЯ

ТА ВИВЧЕННЯ СУЇЦИДУ

1.1. Поняття суїциду, головні причини самогубства

         Під суїцидом розуміють акт позбавлення себе життя при якому
людина діє навмисно, цілеспрямовано й усвідомлено. Ситуації, коли смерть
заподіюється особою, що не може віддавати собі звіту у своїх діях або
керувати ними, а також у результаті необережності суб’єкта, відносять не
до самогубств, а до нещасних випадків. У наші дні суїцидальна поведінка
не розглядається як однозначно патологічна. У більшості випадків це
поведінка психічно нормальної людини, але в той же час поширена точка
зору на суїцид як на одну з форм саморуйнівної поведінки [5, с.39].

Ставлення до самогубства в різний час  і у різних народів було різне. В
історії це ставлення обумовлювалося не стільки релігійними настановами й
поглядами тих або інших філософів, скільки регламентувалося
законодавством. Однак уже в рамках законодавчих положень виникла
необхідність диференційованого ставлення до окремих самогубств. Так,
римські закони часів республіки не вважали самогубство злочином, якщо це
не могло зашкодити державі або скарбниці. Відповідно до християнського
віровчення середніх віків, самогубство вважалося більш важким злочином,
чим убивство, тому що людина, що вбиває себе, зазіхає не тільки на тіло,
але й на душу, а у випадку вбивства знищує тільки тіло іншого. У старі
часи існувало однобоке пояснення самогубству, яке було запропоноване
церквою, тобто самогубство — результат божевілля, що виникає через те,
що в душу проникають біси, що пожирають її зсередини.

Однак пізніше такого тлумачення стало недостатньо — явно не всі випадки
самогубства можна було пояснити божевіллям, тому стала потрібна належна
аргументація, заснована на науковій теорії. У результаті багаторічних
досліджень було показано, що, з одного боку, самогубці представляють
гетерогенну групу, що включає осіб з різними психіатричними діагнозами,
індивідуально-психологічними й соціальними характеристиками, і, з іншого
боку суїцидальна поведінка не є однорідним феноменом і має безліч різних
форм. Були розроблені класифікації суїцидальної поведінки, що враховують
опосередкованість суїцидальних дій усвідомленими намірами індивіда;
характер цілей, переслідуваних при виконанні суїцидальних дій; ступінь
серйозності намірів умерти; летальність використовуваних засобів
суїциду; ступінь планування; повторюваність і стереотипність
суїцидальних реакцій [2, с.51].

Так, Едвін Шнейдман (Shneidman, 1993, 1981, 1963), один із самих
компетентних фахівців, що досліджують проблему суїциду, визначає
самогубство як навмисну смерть — акт позбавлення себе життя, під час
якого людина робить цілеспрямовану і свідому спробу припинити існування.

Самогубство — акт позбавлення себе життя, під час якого людина діє
навмисно, цілеспрямовано і свідомо.

Навмисна смерть може мати різну форму. Ці відмінності дуже важливі для
клініцистів і дослідників, коли вони намагаються зрозуміти і провести
лікування суїцидентів. Враховуючи дані відмінності, Шнейдман дав описи
чотирьох типів людей, які навмисно прагнуть покласти край своєму
існуванню: шукачі смерті; ініціатори смерті; ті, хто заперечують смерть
та гравці зі смертю.

Дані про довгострокову динаміку рівня самогубств і порівняння їх рівня в
розвинених країнах і тих, що розвиваються, демонструють парадокс:
рахунки з життям частіше зводять в розвиненіших країнах.

Серед безлічі причин, які впливають на підвищення частоти вибору
добровільної смерті, необхідно підкреслити ті, які пов’язані із
загальними тенденціями розвитку людської цивілізації.

1. Ослаблення соціальної інтеграції і соціальних зв’язків.

У міру розвитку людської цивілізації росла і чисельність окремих
людських співтовариств. Чим менше було коло людей, які входять в
суспільство, тим тіснішими були об’єднуючі їх зв’язки. Тому бідні
суспільства з високим ступенем колективізму демонструють низький рівень
самогубств. У модернізованому суспільстві число людей, що живуть по
сусідству, неймовірно зросло, проте соціальних зв’язків між ними стало
помітно менше. Раніше в невеликій групі добре знайомих людей людина
відчувала себе частиною співтовариства, тепер вона відчуває себе
самотньою серед багатомільйонного натовпу незнайомців. Зростаюча
самотність служить однією з найбільш поширених причин самогубств в
сучасну епоху.

2. Зниження ролі традиційних релігій з одночасним збільшенням кількості
різного роду культів і сект.

Одним з щонайпотужніших чинників заборони числа самогубств в історії
людства виступають релігійні заборони, типові для авраамістичних релігій
(християнство, іудаїзм, іслам). Релігійні заборони споконвіку не
підлягали обговоренню або сумніву. Те зростання рівня самогубств, яке
спостерігається в новий час, багато в чому пов’язане з посиленням
релігійної байдужості і атеїстичних настроїв. Люди не хочуть більше
сприймати на віру релігійні догми і прагнуть до самостійного мислення.
Проте жити «своїм розумом» вдається далеко не кожному.

З іншого боку, в 20 ст. виникає велика кількість культів, які,
використовуючи елементи традиційних обрядів, не тільки не прагнуть
захистити людину від самогубства, але навпаки, потурають йому. Для
багатьох культів («Народний храм» Джима Джонса, «Гілка Давідова» Віктора
Гутева) добровільна відмова від життя так само природна для порятунку
своєї душі, як для християнина – дотримання всіх заповідей.

3. Зростання упорядкованості при одночасному зростанні побутових
стресів.

Учені давно відмітили парадоксальний феномен – якщо гостро встає
проблема виживання (під час воєн, епідемій), то це автоматично приводить
до підвищення цінності окремо взятого життя і зниження рівня самогубств.
Саме комфорт і благополуччя частіше призводять до самогубства, ніж їх
відсутність. Річ у тому, що високий рівень життя «купується» в обмін на
посилення повсякденного стресового фону. Тому виявляється, що спокій і
налагоджене життя в розвинених країнах зумовлює вищий рівень самогубств,
ніж в бідних країнах [1, с.174].

Цю ж закономірність можна прослідкувати на прикладі однієї країни.
Наприклад, в США рівень самогубств стійко ріс в 1900–1920-х, коли країна
розвивалася вельми успішно; потім Велика Депресія, Друга світова війна і
«атомний психоз» 1950-х викликали різке падіння бажання американців
добровільно йти з життя; коли ж в 1960-х почався новий стійкий зліт
якості життя, то «платою» за це став зліт і частоти самогубств.

Серед інших, більш приватних причин, що впливають на зростання рівня
самогубств, учені називають підвищення відсотку літніх людей в загальній
чисельності населення, посилення урбанізації і т.д.

1.2. Особливості дослідження суїцидів

Як безумовна дія, самогубство не може бути пізнане методами
психологічної науки — методами статистичного дослідження і дослідження
випадків. Тільки на межі емпіричного наочного пізнання раптово
з’являється самогубство як філософська проблема.

Статистика вивчає частоту цього явища: в Європі найбільшу схильність до
самогубства мають німецькі народи, серед країн найбільша частота
самогубств в Данії, в Германії частота самогубств вище в північних
провінціях, чим в південних, частота самогубств росте з віком, досягає
максимуму між 60 і 70 роками, потім знову знижується, протягом року пік
самогубств припадає на травень/червень.

Ці і інші статистичні закономірності, точні цифри яких потрібно шукати в
роботах з моральної статистики, не дають ніякого уявлення про окрему
душу: вони не встановлюють ніякого закону, якому була б підпорядкована
кожна окрема людина. Це кількісні відносини, дійсні тільки для великих
чисел, які дають уявлення про загальні особливості народів, віків і
статей, — як і каузальні чинники, вони роблять вплив, але в одиничному
випадку не є вирішальними.

Більш психологічно глибоко проникає статистика рушійних мотивів. Вона
дає певні закономірності відсотків самогубств від пересичення життям,
фізичних страждань, пристрастей, пороків (зокрема морфінізму,
алкоголізму), туги і печалі, розкаяння, страху перед покаранням,
неприємностями і конфліктами. Але в цих закономірностях, мабуть, більше
виражається типова оцінка близьких родичів і поліцейських органів, чим
психологічна дійсність того, хто здійснює самогубство. Той, хто одного
разу відчув близькість самогубства, якщо він обдарований любов’ю до
людей і навіть слабкою психологічною проникливістю, зрозуміє, що жоден
мотив не може зробити цю подію зрозумілою. Врешті-решт завжди
залишається таємниця. Але саме тому можна до безкінечності намагатися
зрозуміти, що можна встановити і пізнати емпірично.

Судячи з усього, найпростіше – припустити наявність душевної хвороби;
бувало, кожного самовбивцю оголошували психічнохворим. Тоді знімається
питання про мотиви; проблема самогубства цілком і повністю лежить за
межею світу здоров’я. Але це не так.

Існують психічні захворювання у власному сенсі слова. Вони починаються в
певний момент, мають характерну течію — або прогресуючу, або ту, що веде
до одужання. Вони протистоять здоровій особі як щось чужорідне — і з
погляду спостерігача, і з погляду хворого, який розуміє, що він хворий.
Компетентний фахівець може діагностувати душевні хвороби такого роду за
певними характерними для них симптомами. На підставі статистичних даних
можна стверджувати, що у наш час в Німеччині тільки біля третини
самовбивць психічно хворі. Щодо цієї третини не встає питання про
розуміння спонукальних мотивів. Самогубство — це не наслідок психічної
хвороби, на відміну від того, як температура є наслідком інфекції.
Мабуть, абсолютно незрозумілий хворобливий біологічний чинник відіграє
роль в житті. Але тільки у деяких, проте не у всіх душевно хворих, чия
хвороба розвинулася на ґрунті хвороби, виникає самогубство. Часто до
самогубства елементарно веде нестерпне відчуття страху під час депресії,
такі самогубства можуть бути ретельно підготовлені; впадає в очі
інстинктивне прагнення до самогубства при прогресуючому зниженні
інтелекту, тоді часто застосовуються гротескні засоби [6, с.95].

Якщо в одних випадках тут може здаватися достатньою причинність
хворобливого, психотичного вигляду, то в інших випадках психічно хвора
людина може реагувати на хворобу згідно своєму власному буттю, яке
зберігається і у разі самогубства.

У решті двох третин випадків самовбивці не страждають на психічне
захворювання. Знову ж таки, серед них зустрічається незвичайно багато
людей, стан яких відхиляється від норми. Але це не означає, що тепер
можна зрозуміти самогубство з «ненормальності». Ймовірніше, нервові і
психічні відхилення від норми можна діагностувати так часто, що
неможливо встановити ніякої межі між ними і нормальними індивідуальними
варіаціями. Вони перешкоджають аналізу зрозумілих мотивів ще менше, ніж
психічні захворювання.

Головна проблема, з якою доводиться стикатися дослідникам, що займаються
проблемою суїциду, полягає в тому, що об’єктів їх досліджень вже немає
серед живих. Як може дослідник зробити правильні висновки щодо мотивів,
відчуттів і обставин, що підштовхнули людину до самогубства, якщо сама
людина вже нічого не може розповісти про свій вчинок? Для вирішення
даної проблеми дослідники використовують два основні підходи, кожен з
яких, нажаль, має свої недоліки.

В якості першої стратегії застосовується ретроспективний аналіз,
психологічна аутопсія, при якій клініцисти і дослідники намагаються
отримати інформацію про минуле самовбивці (Roberts, 1995; Jacobs).
Родичі, друзі або психотерапевти можуть пригадати окремі вислови,
конкретні розмови і якісь особливості поведінки, які проливають світло
на особу самовбивці.

Передсмертні записки, що залишаються деякими самовбивцями, також дають
деяку корисну інформацію. Проте у дослідників не завжди є доступ до цих
джерел інформації. Лише менше чверті всіх жертв суїциду зверталася за
допомогою до психотерапевта (Fleer) і менше третини залишають
передсмертні записки (Black, 1993; Leenaars, 1992, 1989).

Ретроспективний аналіз — психологічна аутопсія, під час якої клініцисти
і дослідники збирають повну інформацію про особу самовбивці на підставі
фактів його життя [2, с.81].

Унаслідок даних обмежень багато дослідників використовують другу
стратегію — вивчення людей, що залишилися в живих після спроби
самогубства. Звичайно, люди, що залишилися в живих після спроби
самогубства, можуть сильно відрізнятися від людей, яким вдалося накласти
на себе руки (Diekstra et al., 1995; Lester, 1994). Наприклад, багато з
тих, хто залишилися в живих, насправді і не хотіли вмирати. Проте
дослідники знаходять корисним вивчення людей, що залишилися в живих
після спроби самогубства; ми розглядатимемо тих, хто тільки намагався
зробити самогубство, і тих, хто наклав на себе руки, як більш менш
однорідну групу.

Дослідники використовують два основні підходи для вивчення суїциду:
ретроспективний аналіз (психологічна аутопсія) і вивчення людей, що
залишилися в живих після спроби самогубства, припускаючи, що ці люди
багато в чому схожі з тими, чиї спроби завершилися смертельним
результатом. Кожен підхід має свої обмеження.

Самогубство належить до десяти основних причин смерті людей в сучасному
західному суспільстві. Рівень самогубств міняється від країни до країни.
Одна з причин цього полягає, мабуть, в культурних відмінностях,
пов’язаних з приналежністю до певних релігійних конфесій, релігійними
переконаннями і глибиною особистої віри кожної окремої людини. Рівень
самогубств залежить також від расової приналежності, статі і сімейного
стану.

Вивчення феномену свідомого суїциду, що виключає яку-небудь
психопатологію і що становить більше половини зі всіх, котрі
здійснюються в світі суїцидальних дій приводить філософа-аналітика до
однозначності розуміння важливості розкриття не тільки суто
індивідуального коріння суїциду, але і що посилюють явище масового
самогубства умов. Те, що суїцид давно і міцно посідає місце серед явищ
демографічного ряду, сьогодні нікого не дивує, і було відомо соціологам
ще в минулому столітті, але проблема пошуку оптимальних форм поведінки
людини як один із засобів припинення масового самознищення в межах
технократично забарвленої культури — це вже дітище XX сторіччя.

Найважливішим науково-практичним завданням є встановлення
суїцидо-небезпечних контингентів населення (груп суїцидального ризику) і
суїцидо-небезпечних зон. Виявлення і аналіз статистичного матеріалу,
пов’язаного з суїцидами, в зіставленні з іншими соціальними змінними
може слугувати індикатором сприятливості соціальних умов, рівня
соціальної напруги і функціонування соціальних систем в цілому. Для
цього, перш за все, необхідна розгорнена соціально-демографічна
характеристика суїцидентів (стать, вік, соціальне положення, релігійна
орієнтація і т. д.) [9, с.63].

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ САМОГУБСТВ

2.1. Загальні риси самогубств

Не дивлячись на різноманітність форм прояву і методів реалізації
суїцидальної поведінки, можна виділити те, що об’єднує всі самогубства.
Е.Шнейдман так описує їх загальні риси.

1. Загальною метою всіх самогубств є пошук рішення.

Суїцид не є випадковою дією. Його ніколи не роблять безглуздо або
безцільно. Він служить виходом з ускладнень, кризи або нестерпної
ситуації. Йому властиві непогрішима логіка і доцільність. Він робиться
як єдина доступна відповідь на важке запитання: як можна вибратися, що
робити? Таким чином, кожен суїцид має на меті знайти рішення проблеми,
яка стоїть перед людиною і викликає інтенсивні страждання. Щоб зрозуміти
причину самогубства, потрібно дізнатися, які проблеми він повинен був
вирішити.

2. Загальним завданням всіх суїцидів є припинення свідомості.

Суїцид парадоксальним чином є одночасним рухом до чогось і від чогось.
Головне практичне завдання суїциду — це те, до чого відбувається рух,
повне припинення потоку своєї свідомості, нестерпного болю як рішення
хворобливих і насущних життєвих проблем. Людині, що зневірилася,
приходить в голову думка про можливість припинення свідомості як
відповідь або вихід з ситуації за наявності у нього душевного
хвилювання, підвищеного рівня тривожності і високого летального
потенціалу, які складають три необхідні частини суїцидів. Після цього
виникає іскра, яка ініціює, і активний суїцидальний сценарій починає
здійснюватися.

3. Загальним стимулом при суїциді є нестерпний психічний біль.

Якщо припинення своєї свідомості — це те, до чого рухається суїцидально
налаштована людина, то душевний біль — це те, від чого він прагне
втекти. Таким чином, суїцид найлегше зрозуміти як поєднання руху у
напрямку до припинення потоку свідомості і втечі від психічного болю і
нестерпного страждання. У клінічній суїцидології є правило: знизьте,
часом вельми трохи, ступінь страждання, і людина вибере життя [12,
с.91].

4. Загальним стресором при суїциді є фрустровані психологічні потреби.

Суїцид слід розуміти не як безглуздий і необґрунтований вчинок, а як
реакцію на фрустровані психологічні потреби людини. Перш за все, суїцид
здійснюється через нереалізовані або незадоволені потреби. Задовольніть
фрустровані потреби – і суїцид не виникне.

5. Загальною суїцидальною емоцією є безпорадність — безнадійність.

У суїцидальному стані виникає відчуття безпорадності — безнадійності: «Я
нічого не можу зробити (окрім здійснення самогубства), і ніхто не може
мені допомогти (полегшити біль, який я відчуваю)». Ця генералізована
емоція виявляється в сум’ятті і тривозі. Як показує клінічний досвід, на
людину в стані душевного сум’яття, з вираженими летальними тенденціями
недоцільно і марно впливати шляхом напучень, роз’яснювальних бесід,
осуду, чинення тиску або яким-небудь аналогічним чином. Найбільш
ефективним шляхом зниження інтенсивності суїцидальних намірів є непряма
дія за допомогою зменшення емоційної напруги. Звідси метою втручання є
зниження тиску, що надається на людину реальними життєвими обставинами і
що викликає у нього емоційну напругу.

6. Загальним внутрішнім відношенням до суїциду є амбівалентность.

Для самогубства типовий стан, коли людина одночасно намагається
перерізати собі горло і благає про допомогу. При цьому обидва прагнення
є щирими, невдаваними. Амбівалентність найбільш характерна для ставлення
до суїциду. Людина одночасно відчуває потребу зробити його і бажає (і
навіть планує) порятунку і втручання інших. Психолог повинен
використовувати таку амбівалентність, щоб врятувати клієнта.

7. Загальним станом психіки є звуження когнітивної сфери.

Було б не зовсім правильно вважати суїцид проявом психозу, неврозу або
психопатії. Точніше його можна схарактеризувати як скороминуще афектне і
інтелектуальне звуження свідомості з обмеженням використання
можливостей. Синонімом звуження є «тунельність», тобто різке обмеження
варіантів вибору поведінки, доступних для свідомості даного індивіда,
коли він не знаходиться в стані паніки, здатної довести його до
дихотомічного мислення: або якийсь особливий (майже чарівне) дозвіл всій
ситуації в цілому, або припинення потоку свідомості. Важливо протидіяти
звуженню думок суїцидального людини, роблячи спроби розсунути психічні
шори, збільшуючи число варіантів вибору.

8. Загальною дією при суїциді є агресія (втеча).

Втечу відображає намір людини віддалитися із зони лиха. Варіантами втечі
є, наприклад, відхід з будинку або сім’ї, звільнення з роботи,
дезертирство з армії. Суїцид в даному ряду означає граничну, остаточну
втечу. Слід розрізняти нешкідливе бажання піти і потреба покінчити зі
всім, піти назавжди. Сенс самогубства полягає в радикальній і остаточній
зміні декорацій. Дією, що приводить до цього, і є «відхід».

9. Загальним комунікативним актом при суїциді є повідомлення про свій
намір.

Люди, що мають намір скоїти самогубство, унаслідок амбівалентного до
нього відношення свідомо або несвідомо подають сигнали лиха, скаржаться
на безпорадність, шукають можливості порятунку. Загальною комунікативною
дією при самогубстві є не ворожнеча, лють, руйнування і навіть не відхід
від інших людей всередину себе, а повідомлення про свої суїцидальних
наміри. Всі люди, що працюють сьогодні в області суїцидології, знають
про характерні ознаки такого повідомлення, як вербальні, так і
невербальні. Їх розпізнавання є незамінною умовою превенції суїцидів
[13, с.24].

10. Загальною закономірністю суїциду є відповідність суїцидального
поведінки загальному стилю поведінки протягом життя.

Суїцидальній поведінці можна знайти глибокі відповідності в стилі і
характері поведінки даної людини протягом її життя. Необхідно
повернутися до попередніх моментів переживання душевного хвилювання,
оцінити здатність особи переносити психічний біль, перевірити наявність
тенденцій до звуженого і дихотомічного мислення, спробувати знайти
парадигми втечі, що вже використалися.

2.2. Групи суїцидів

Всі суїциди поділяються на три групи: дійсний, прихований та
демонстративний.

Дійсний суїцид ніколи не буває спонтанним — хоч іноді і виглядає досить
несподіваним. Такому суїциду завжди передують пригнічений настрій,
депресивний стан, або просто думки про відхід з життя. Причому оточуючі,
навіть найближчі люди, нерідко такого стану людини не помічають
(особливо якщо відверто не хочуть цього). І своєрідний тест на
готовність до дійсного суїциду — роздуми людини про сенс життя. Тому в
свого роду «групу ризику» складають підлітки і люди похилого віку.
Далеко не всі підліткові самогубства походять від нещасної любові.
Просто «хлопець, що обдумує життя» (або, відповідно, дівчина) не знайшов
для себе відповіді, яке його призначення в цьому світі (а через
підлітковий максималізм прийняти відповідь «жити для того, щоб жити»
йому ще дуже важко). Та і основний відсоток самогубств «через кохання»
відбувається не тому, що підліткові закортіло почати інтимне життя або у
нього бушують гормони. Просто найчастіше дитяча закоханість – ні що
інше, як віддзеркалення потреби бути необхідним хоч комусь: якщо вже не
батькам, то Йому або Їй. І коли взаємності не виникає, нерідко приходить
відчуття, що у всьому світі ти нікому не потрібен. Старики ж йдуть з
життя, якщо раптом розуміють, що все своє життя вони прожили марно. Так,
якщо літня людина упевнена, що зробила на своєму шляху хоч щось значуще
(хоч би для себе самого), тоді він починає любити життя. А ось ті, хто
переконується, що все їхнє існування пройшло даремно, можуть піти на
суїцид і в похилому віці.

Так, врешті-решт, втрата сенсу життя може виглядати як завгодно — все
залежить від того, хто в чому бачить цей сенс. Безгрішшя може штовхнути
на фатальний крок того, для кого все життя зводиться до багатства;
нещасне кохання може стати причиною суїциду в тому випадку, якщо
закоханий не бачить майбутнього без коханої людини; а жінка, переконана,
що її призначення — тільки в материнстві, може накласти на себе руки
через виявлене безпліддя. Хоча, звичайно, в будь-якому з подібних
випадків можна знайти інший, конструктивніший вихід.

Але основна частина суїцидів — це ні що інше, як спроба вести діалог:
тільки, зрозуміло, ось таким своєрідним і абсолютно непридатним для
цього методом. Більшість самовбивць, як правило, хотіли зовсім не
померти — а тільки достукатися до когось, звернути увагу на свої
проблеми, покликати на допомогу. Це явище психіатри часто називають
демонстративним суїцидом.

:

b

b

?

a

Z

h

j

?a

i

Z

\

h

j

ue

th

B

A

???????¤?¤?$??????ть (це, звичайно, «найрозумніші») давати йому
заспокійливі препарати. А насправді все набагато простіше: навіть
двох-трирічний малюк, коли йому необхідна батьківська увага, може
розбити чашку або напісяти в штани. І тоді дорослі хай нашльопають, хай
облають – та зате і побачать, що у них є дитина! І як це ні цинічно і ні
страшно, інший раз дитячі і підліткові суїциди відбуваються з тієї ж
причини: дитина йде з життя з думкою: мовляв, нарешті ви звернете увагу
на те, що я є. Точніше, був…

Звичайно, демонстративний суїцид іноді виявляється і як спосіб
своєрідного шантажу (частіше з боку саме слабких людей, у яких просто
немає інших способів дії). Мовляв, «зроби те-то і те-то, або я
застрелюся, повішуся, кинуся під потяг…» І бич демонстративних
самовбивць — випадковість: випадково вистрілила рушниця, випадково
затягнулася петля, випадково виявився слизьким перон… А вони-то хотіли
тільки налякати! Можна, звичайно, добитися свого іншими способами. Але
біда практично всіх суїцидентів в тому, що вони точно також глухі до
тих, хто їх оточують, як оточуючі до них. Тому-то найчастіше і не
виходить конструктивного діалогу [5, с.72].

Прихований суїцид — доля тих, хто розуміє, що самогубство — не самий
гідний шлях рішення проблеми, але проте іншого шляху, знову ж таки,
знайти не може. Такі люди вибирають не відкритий відхід з життя «за
власним бажанням», а так зване «суїцидально обумовлена поведінка». Це і
ризикована їзда на автомобілі, і заняття екстремальними видами спорту
або небезпечним бізнесом, і добровільні поїздки в гарячі точки, і навіть
алкогольна або наркотична залежність. Навіть діти, які катаються на даху
ліфта, можуть робити це з тієї ж самої причини. І скільки завгодно можна
твердити людині про те, що все це небезпечно для життя: як правило, саме
цієї небезпеки і жадають приховані суїциденти.

3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ СУЇЦИДУ

Оскільки депресія передує більшості суїцидов, раннє розпізнавання
симптомів депресії з її лікуванням за допомогою медикаментів і
психотерапії — важливий чинник попередження суїциду. Зазвичай,
дослідження в області суїцидологиі, ставлять своєю за мету
ідентифікувати людей з високим ризиком суїциду, після чого допомогти цим
особам, попереджаючи спробу суїциду.

3.1. Опізнання суїциду

Слово «превенція» (профілактика) походить від латинського «praevenire» —
«передувати, завбачати». Знання соціальних і психологічних передвісників
суїциду може допомогти нам зрозуміти і запобігти йому. «Чому він
спрямував свою силу і розум на руйнування цієї сили і цього розуму?» Це
питання задають майже всі, хто був знайомий з жертвою самогубства [3,
с.41].

Соціологи розглядають самогубство як барометр соціальної напруженості.
Психологи інтерпретують його як реакцію тиску на особу. Проте і ті й
інші згодні, що самогубство виникає, якщо у людини з’являється відчуття
відсутності прийнятного шляху до гідного існування. Разом з тим далеко
не кожний, у кого порушені зв’язки з суспільством або виникли невдачі на
роботі, стають жертвою самогубства. Не існує якої-небудь однієї причини,
через яку людина позбавляє себе життя. Сприяючі чинники також
розрізняються для кожної людини, і не виявлено якогось єдиного
причинного чинника суїциду.

«Якби я тільки знав, що вона замислювала самогубство! Я просто не міг і
подумати, що станеться таке нещастя!» — вигукують близькі. Та все ж
майже кожний, хто всерйоз думає про самогубство, так чи інакше дає
зрозуміти оточуючим про свій намір. Самогубства не виникають раптово,
імпульсно, непередбачувано або неминуче. Вони є останньою краплею в чаші
адаптації, що поступово погіршується. Серед тих, хто має намір вчинити
суїцид, від 70 до 75% тим або іншим чином розкривають свої прагнення.
Іноді це будуть ледве помітні натяки; часто ж загрози є легко
впізнаними. Дуже важливо, що 3/4 тих, хто скоює самогубства, відвідують
своїх лікарів до цього з якого-небудь приводу протягом найближчих
місяців. Вони шукають можливості висловитися і бути вислуханими. Проте
дуже часто лікарі і сім’я не слухають їх.

Суїцидальними людьми в цілому керують амбівалентне почуття. Вони
відчувають безнадійність і в той же самий час сподіваються на порятунок.
Часто бажання за і проти самогубства настільки врівноважуються, що якщо
близькі в ці хвилини проявлять теплоту, турботу і чуйність, то терези
можуть перехилитися у бік вибору життя. Тому дуже важливо знати під час
бесіди з суїцидальним людиною про особливі ключі і застережні ознаки
самогубства.

3.2. Поняття психологічної кризи і суїциду

Для профілактики самогубств необхідно вчасно розпізнати розвиток кризи і
створити умови для адекватної емоційної реакції і інтелектуальної
переробки психотравмуючої події.

Що ж таке психологічна криза? В літературі частіше за все зустрічаються
два погляди на дане явище. Одні автори говорять про психологічні кризи
як ключові етапи психічного розвитку людини в онтогенезі, на яких
ґрунтується періодизація (дану точку зору представляють ідеї
Л.С.Виготського, А.Н.Леонтьєва, Д.Б.Ельконіна, Е. Еріксона). Інші
схильні розглядати проблематику кризи в контексті тих або інших
психотравмувальних подій, які викликають соціально-психологічну
дезадаптацію і супроводжуються переживанням гострих емоційних станів. У
телефонному консультуванні реалізується, звичайно ж, останній підхід.

Скільки-небудь повне висвітлення даного питання є  нелегким. Тому в
тезовій формі зупинимося на деяких найістотніших з практичної точки зору
аспектах, важливих для початківця консультанта.

1. Криза обмежена в часі – вона так чи інакше приводить до якого-небудь
рішення або результату і зазвичай продовжується не більше 6 тижнів.

2. Під час кризи людина змушена або схильна відмовитися від звичного
способу дій, думок і схильна до засвоєння нових установок.

3. Криза призводить до того, що вивільняється психічна енергія, яка,
будучи сфокусованою і спрямованою, може сприяти її розв’язанню.

4. Слід виходити з того, що деякі адаптаційні можливості є у кожного з
тих, хто зателефонував. Погано чи добре, але раніше вони якось
справлялися зі своїми проблемами.

5. Причиною кризи є психотравмуюча подія, яка суб’єктивно сприймається
абонентом як втрата (в найширшому її значенні, наприклад, втрата
близької людини, здоров’я, зміна соціального статусу або звичного
оточення і т.д.).

6. Настання кризи показує, що колишні моделі поведінки виявилися
неадекватними в обставинах, що змінилися.

7. Основними афектними компонентами кризового стану є тривога, смуток,
образа. У низці випадків відзначається апатія, відчуття безсилля,
прагнення до спокою і самоти.

8. Основним когнітивним компонентом кризового стану є уявлення про
неможливість розв’язати кризу через відсутність часу і можливостей
(відчуття дефіциту інформації).

9. Для сприйняття психотравмуючої ситуації людиною, що перебуває в
кризі, характерні такі риси:

а ) довільність висновків – їх формування за відсутності достатніх
фактичних даних;

б ) вибіркова абстракція – процес, концептуалізуючий цілісне сприйняття
на основі якого-небудь одного елемента, вирваного з контексту, й
ігноруючий інші ознаки;

в ) надгенералізація – формування узагальненого висновку на основі
одиничного випадку;

г ) «максимізація – мінімізація» – приписування ситуації або її аспектам
неадекватно перебільшеного або зменшеного значення.

10. Негативний результат розвитку кризового стану може призвести до
суїцидальної поведінки [3, с.57].

Таким чином, психологічна криза є одним із проявів
соціально-психологічної дезадаптації особистості в ситуації втрати або
загрози втрати значущої цінності або об’єкту. Криза виникає за
неможливості подолати перешкоди в досягненні життєво важливих цілей
способами, сформованими на основі попереднього індивідуального досвіду.

Кризовий стан характеризується інтенсивними негативними емоціями:
відчуттям невизначеності, хвилюванням, тривогою, переживанням власної
нікчемності, безпорадності, самотності, безнадійності, песимістичною
оцінкою власної особистості, актуальної ситуації і майбутнього,
вираженими утрудненнями в плануванні подальших дій.

З погляду психофізіології в кризовому стані відбуваються зміни в
пізнавальних процесах, мисленні, спостерігається зменшення обсягу уваги,
зниження засвоєння інформації. Відзначаються і соматовегетативні
розлади: людина схлипуючи дихає, зітхає; відчуває фізичну слабкість,
розбитість, виснаження; у нього засмучені сон, апетит і інші функції.

Тривога і напруженість, викликані кризовою ситуацією, призводять до
зниження адекватності і глибини розуміння інших людей. Людина, в такому
стані перебільшує екстреність критичної ситуації, їй здається, що для
прийняття рішення у нього менше часу, ніж насправді. У таких людей також
мають місце порушення особистої ідентифікації: вони не впевнені в тому,
що зможуть перенести негативні емоції.

Переважна більшість потенційних самовбивць є люди з психіатричної точки
зору практично здоровими (у тому числі з акцентуацією характеру). Це не
випадково. Дані Всесоюзного суїцидологічного центру свідчать, що в
загальній масі осіб з аутоагресивними намірами понад 70% припадає саме
на цю категорію.

Правильна поведінка з потенційними самовбивцями вимагає специфічних
знань про характер і зміст суїцидальної поведінки, про особливості
психологічного стану людини, що стоїть перед питанням про можливість
продовжувати жити. Слід спиратися на ряд основних понять суїцидології.

З кожним роком проблема самогубств набуває все більш глобального
характеру. Вона пов’язана з соціально-економічними, психологічними,
деприваційними чинниками (економічна криза, безробіття, «криза сім’ї»,
відкинутий батьківський досвід як зразок для наслідування, зруйновані
ідеали, втрачені кумири, всі варіанти насильства і зневажання інтересів
дітей з дитячого віку). Суїцидальні спроби дедалі частіше стають формою
поведінки, до якої вдаються діти і підлітки в тій або іншій кризовій
ситуації [7, с.104].

Епідеміологічні дослідження в економічно розвинених країнах показують,
що суїцид як причина смерті дітей і підлітків посідає третє місце після
дитячого травматизму, інфекційних і онкологічних захворювань. За даними
ВОЗ, суїцид стоїть на 3-му місці серед причин підліткової смертності, і
52 % самогубств дітей пов’язано з насильством у сім’ї. За даними Дитячої
фонду ООН, найвищий відсоток суїцидів дітей і підлітків спостерігається
в Латвії, Литві, Словенії, Росії, Фінляндії, Новій Зеландії.

У кожній країні серед сучасної молоді переважають свої способи уходу з
життя. В США близько 60 % всіх суїцидів здійснюється з використанням
вогнепальної зброї. В Канаді, де зброя менш доступна, з його
використовуванням здійснюється 30 % суїцидів. У Республіці Білорусь
серед дітей і підлітків переважаючим видом суїциду є повішення (близько
60 %); спроби самогубства – отруєння лікарськими препаратами (близько 95
%).

Участь сім’ї в догляді за дітьми й підлітками в кризовій ситуації і їх
реабілітації визнана у всьому світі як ключовий чинник успішної
допомоги.

Сім’я може:

1) розпізнавати ранні симптоми кризи (схильність до самоти і відчуження,
проблеми з сном, втрата апетиту, втечі з дому, різкі зміни в зовнішності
і в поведінці, втрата інтересу до улюблених занять, несподіване
погіршення успішності, невідвідування школи, розмови про смерть, записки
про самогубство, відчуття безнадії, тривога, плач без видимої причини);

2) забезпечити швидке розв’язання кризи, вчасно звернувшись до фахівців
(психолог, психотерапевт, психіатр);

4) пом’якшити наслідки в домашній обстановці;

5) визначити шляхи, за допомогою яких можна сприяти дотриманню приписів
медикаментозного і психотерапевтичного лікування.

3.2. Перша психологічна допомога

Спочатку завдання терапевта зводиться до того, щоб «відтягнути час» і
дочекатися закінчення небезпечного періоду. Якщо пацієнт повною мірою
залучений в терапевтичний процес, у нього виникає бажання дізнатися,
куди веде його терапевт, і він може вирішити «почекати» з виконання
своїх суїцидальних намірів. Тому необхідно постійно будити і
підтримувати у пацієнта інтерес до терапії. При цьому украй важливо
дотримувати принцип безперервності терапії і забезпечувати спадкоємність
змісту сесій. Щоб перекинути місток від однієї сесії до іншої, терапевт
може, наприклад, викликати у пацієнта якесь питання і відреагувати на
нього приблизно так: «Ви торкнулися дуже цікавої теми. У мене є деякі
міркування із цього приводу, але я розповім вам про них на наступній
сесії. Може, і ви коротко запишете, що ви думаєте із цього приводу?»

Ми вважаємо зайвими — а в більшості випадків і неможливим — вимагати від
пацієнта обіцянки, що він ніколи не робитиме замах на своє життя. Такою
ж безглуздою представляється нам практика укладення «договору» з
пацієнтом, в якому той зобов’язується «відкласти» на два-три тижні
виконання суїцидальних намірів: якщо людина відчує непереборне бажання
померти, її не зупинять ніякі зобов’язання. На наш погляд, найбільш
ефективний підхід полягає в тому, щоб спонукати пацієнта до об’єктивного
аналізу своїх суїцидальних бажань і підвести його до усвідомлення того,
що ці бажання можуть виявитися безпідставними; таким чином терапевт може
створити у пацієнта мотивацію до продовження дослідження.

Рішення про здійснення суїциду слід розглядати як результат боротьби між
бажанням жити і бажанням померти. Так само як при оголошенні війни,
непоправне рішення часом ухвалюється при перевазі в один голос, і тому
терапевт повинен зосередити свої зусилля на тому, щоб створити перевагу
на користь життя.

Добившись згоди пацієнта зважити всі «за і проти» суїциду, терапевт
просить його перерахувати доводи на користь життя і доводи на користь
смерті. Зрозуміло, пацієнтові в його нинішньому стані важко привести
доводи на користь життя, проте він може пригадати, що примушувало його
жити раніше, коли він не був в депресії. Для наочності можна записати ці
доводи в двох колонках на дошці або на листі паперу. Після цього
терапевт просить пацієнта назвати, які з «минулих» доводів актуальні в
сьогоденні або можуть мати силу в майбутньому. Треба відмітити, що
суїцидальниє пацієнти схильні анулювати ті позитивні моменти, які були
або присутні в їх житті: вони або забувають, або ігнорують, або
знецінюють їх. Допомагаючи пацієнтові пригадати позитивні чинники або
прямо указуючи на них, ми створюємо противагу його численним доводам на
користь смерті.

Втім, вважаємо потрібними застерегти терапевтів від зайве напористого
підходу. Якщо пацієнт відчує, що терапевт просто намагається «відрадити»
його від самогубства, в нім може прокинутися негативізм. У пропозиціях і
діях терапевта повинен протягати дух експериментатора, неначебто він
говорив пацієнтові: «Хай ви переконані в правильності вашого рішення —
все одно варто перерахувати позитивні моменти, щоб з’ясувати ваше
відношення до них».

Після перерахування позитивних чинників терапевт і пацієнт перераховують
всі доводи «за і проти» суїциду. В результаті цієї процедури пацієнт
зазвичай приймає об’єктивніший погляд на речі, і доводи на користь
здійснення суїциду вже не здаються йому такими ж незаперечними, як
раніше.

Приведені пацієнтом доводи на користь смерті повинні бути сприйняті
терапевтом серйозно; від не має права відмахуватися від них, навіть якщо
вони здаються тривіальними або ірраціональними. Недопустимі також заяви
типу «Якщо вам так хочеться, давайте, убийте себе». Подібного роду
«прийому» можуть мати найсумніші наслідки.

3.3. Профілактика повторних суїцидів,

соціальна політика проти суїциду

В даний час успішному запобіганню повторних суїцидів заважають деякі
труднощі організаційного характеру. Особи, що вчинили суїцидальні
спроби, поступають до медичних установ різного типу – лікарні швидкої
допомоги, хірургічні центри, лікарні загального профілю, центри отруєнь.
Відсутність одноманітності в розміщенні суїцидентів утрудняє реєстрацію
і облік суїцидальних спроб. Повторність суїцидальної спроби може бути
встановлена, як правило, тільки із слів самого суїцидента або його
родичів. Суїцидологічна служба Кризового стаціонару в даний момент не
може добитися стовідсоткового охоплення осіб, що вчинили суїцидальні
спроби: деякі з них прагнуть уникнути візиту психотерапевтів. Не слід
забувати і той факт, що суїцид може бути вчинений в день виписування з
лікарні.

Що стосується проблеми реабілітації суїцидентів в лікарнях загального
профілю і в інших типах медичних установ, в які поступають особи, що
вчинили суїцидальні спроби, то вона потребує серйозної уваги.

Суїцидент є пацієнтом для лікарів відповідного профілю лише до тих пір,
поки він відчуває необхідність в медичній допомозі соматичного
характеру. Серйозність нанесених самоушкоджень служить підставою для
вирішення питання про тривалість перебування його в лікарні. Роль
психіатра в більшості випадків обмежується діагностичними завданнями –
при встановленні психопатичних розладів суїцидент переводиться в
психіатричну лікарню. Якщо встановлено, що суїцидент практично здоровий
– “ситуаційна реакція”, – то у разі незначних самоушкоджень перебування
його в лікарні продовжується від кількох годин до 1–2 діб. Суїцидент,
випущений з лікарні без необхідних психокоректуючих дій, без повного
купірування гострої психологічної кризи, що сформувала суїцидальну
поведінку, може повторити суїцидальну спробу зразу ж після виписування з
лікарні, іноді з летальним результатом.

Соціальна політика

Для того, щоб знизити рівень суїцидів, проводиться робота в трьох
основних напрямах.

1. Робота з потенційними самовбивцями.

Якщо одна з головних причин, по яких люди вирішуються на самогубство, –
відсутність соціальних зв’язків, то і логічним способом усунення цих
причин стає створення соціальних контактів. З цією метою, наприклад, в
США з 1950 існує цілодобово працююча телефонна «лінія довіри», де
спеціально підготовлені люди завжди готові обговорити з людиною виниклі
у неї проблеми і підказати способи виходу з ситуації, яка здається
безвихідною. Аналогічні служби анонімної психологічної допомоги у
великих містах існують і в СНД. Ця служба, як і інші аналогічні їй,
впливають позитивно, але не завжди. Річ у тому, що люди, що остаточно
зневірилися, просто не користуються цим каналом рішення проблеми. Крім
того, дослідження показали, що телефоном довіри набагато частіше
користуються жінки, а не чоловіки, серед яких відсоток самогубств завжди
вищий.

2. Робота з потенційним оточенням самовбивці.

Якщо потенційна самовбивця не хоче звертатися в службу довіри, то на
ситуацію, що створилася, можна вплинути через його близьких. Для цього в
багатьох учбових закладах країн Заходу був введений курс, що допомагає
студентам розпізнати потенційних самовбивць для подальшої допомоги ним.
Проте ці програми поки що не довели своєї ефективності. Дійсно, ті, хто
готується до самогубства, найчастіше знаходяться в соціальному
«вакуумі», відчуваючи свою непотрібність людям, що оточують їх. Тому
вірогідність того, що на потенційного самовбивцю вплине близька йому
людина із спеціальними знаннями, досить низка.

3. Позбавлення самовбивць доступу до засобів реалізації їх намірів.

Можна спробувати створити для самовбивць масу проблем, що заважають їм
покінчити з життям. До таких заходів можна віднести, наприклад, бар’єри,
які перешкоджають людині зістрибнути з моста, обмеження на придбання
вогнепальної і холодної зброї, детоксикация домашнього газу, обмеження
торгівлі сильнодіючими лікарськими препаратами і отрутохімікатами. Ці
заходи, по-перше, дають відстрочення в часі, протягом якої думки
самовбивці можуть змінитися, а по-друге, надають зайву можливість
втрутитися третій особі. Звичайно, для тих самовбивць, які дійсно
вирішують піти з життя, подібні заходи не представляють серйозного
препятствія – адже не можна заборонити продавати мотузки, на яких можна
повіситися (саме повішення є одним з найбільш частих способів
самогубств) [9, с.144].

ВИСНОВКИ

Самогубство — акт позбавлення себе життя, під час якого людина діє
навмисно, цілеспрямовано і свідомо.

Всі суїциди поділяються на три групи: дійсний, прихований та
демонстративний.

Дійсний суїцид ніколи не буває спонтанним — хоч іноді і виглядає досить
несподіваним. Такому суїциду завжди передують пригнічений настрій,
депресивний стан, або просто думки про відхід з життя. Причому оточуючі,
навіть найближчі люди, нерідко такого стану людини не помічають
(особливо якщо відверто не хочуть цього).

Прихований суїцид — доля тих, хто розуміє, що самогубство — не самий
гідний шлях рішення проблеми, але проте іншого шляху, знову ж таки,
знайти не може. Такі люди вибирають не відкритий відхід з життя «за
власним бажанням», а так зване «суїцидально обумовлена поведінка». Це і
ризикована їзда на автомобілі, і заняття екстремальними видами спорту
або небезпечним бізнесом, і добровільні поїздки в гарячі точки, і навіть
алкогольна або наркотична залежність. основна частина суїцидів — це ні
що інше, як спроба вести діалог: тільки, зрозуміло, ось таким своєрідним
і абсолютно непридатним для цього методом.

Більшість самовбивць, як правило, хотіли зовсім не померти — а тільки
достукатися до когось, звернути увагу на свої проблеми, покликати на
допомогу. Це явище психіатри часто називають демонстративним суїцидом.

Людина в оточуючому її середовищі виступає як саморегулююча система, яка
реагує на зовнішні зміни своїми свідомими і підсвідомими механізмами,
пристосовуючись, адаптуючись до цих змін. Кінцева мета саморегуляції —
досягнення повної адаптації, а негативний її результат — це часткова чи
повна дезадаптація. Найбільший вплив на саморегуляцію чинять
особистісні та соціальні фактори, аналіз яких дає можливість оцінити
рівень адаптацій чи дезадаптацій.

Специфічні особистісні риси можуть формувати систему цінностей, яка
негативно впливатиме на механізми саморегуляції, викликаючи деструктивні
форми поведінки людини.

До таких «цінностей» слід віднести:

1) почуття підвищеної відповідальності — людина вважає себе не об’єктом,
а її суб’єктом. Вона тільки сама несе відповідальність за все, що
трапляється з нею на роботі, у сім’ї, на вулиці;

2) почуття вини — людина вважає, що всі страждають в наслідок її
вчинків, що вона не може виконати професійні, сімейні та інші обов’язки,
що вона неспроможна вирішити жодного питання;

3) відчуття засудження оточуючими — людині здається, що всі бачать її
неспроможність, нікчемність і засуджують її. Відчуття засудження
оточуючими випливає з відчуття вини, але воно є глибоким і найбільш
психотравмуючим для особи;

4) почуття безпорадності — людина вважає, що не може себе захистити, що
її не можуть захистити і допомогти їй рідні та близькі люди, що
існування у сіспільстві стає неможливим.

З соціальних чинників, які впливають на саморегуляцію слід виділити:

1) економічні негаразди, бідність, безробіття;

2) дезорганізацію сім’ї: смерть рідних, розлучення, відсутність
підримки, конфлікти, несумістність, відсутніть дисциліни;

3) формування нових суспільних поглядів, які не приймаються особою;

4) обмеження та низька якість загальноосвітньої та професійної освіти;

5) відсутність дозвілля та відпочинку;

6) послаблення правоохоронної діяльності;

7) неспроможність органів управління вплинути на негативний перебіг
подій;

8) різні етичні, релігійні, економічні конфлікти.

Негативна оцінка особою соціальних факторів негативно впливає на процеси
саморегуляції, ускладнює адаптацію, спричиняє постійне нервове
напруження, на тлі якого іноді виникає бажання скінчити життя
самогубством.

Оцінка ставлення особи до особових та соціальних чинників повинна
аналізуватися лікарями, психологами для прогнозування можливих повторних
суїцидальних дій у післясуїцидальний період. Це допоможе правильно
спрямувати психотерапевтичну роботу з суїцидонебезпечним контингентом.

Тактика попередження самогубств повинна, на мій погляд, поєднувати
колективні та індивідуальні форми впливу гласних та
оперативно-розшукових заходів, методів. Її результативність залежить від
цілого комплексу засобів: особистості, її мікросоціального середовища та
конкретної ситуації, а також інтенсивності профілактичних дій.

На мій погляд тактика попередження суїцидів може розглядатись в трьох
напрямках:

1) в ситуації до виникнення наміру на самогубство (тобто тактика у
вигляді профілактичних дій);

2) в ситуації виникнення наміру на замах до самогубства (тактика
відвернення);

3) в ситуації замаху на суїцид (тактика припинення суїцидального акту).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев А. И., Аргунова Ю. Н., Ванюшкин С. В., Демидов Ю. Н., Долгова
А. И. Криминология: Учебник для юрид. вузов / А.И. Долгова (ред.). — М.
: ИНФРА-М-Норма, 1997.

Алиев И. А. Актуальные проблемы суицидологии. Уголовно-правовые
криминалогические аспекты. – Баку, 1997.

Амбрумова А.Г., Бородин С.В., Михлин А.С. Предупреждение самоубийств. —
М. 1999.

Бердяев Н. А. О самоубийстве // Психологический журнал. – Т.13. — №3. —
1992. — С.96-106.

Бородин С. В. Михлин А. С. Мотивы и причины самоубийств. Комплексные
исследования в суицидологии. — М., 1996.

Волков В. Н. Медицинская психология в ИТУ. — М.: Юридическая литература,
2002.

Даньшин І.М., Голіна В.В., Кальман О.Г., Лисоєд О.В. Кримінологія:
Загальна та Особлива частини: Підручник для студ. юрид. спец. вищих
навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого
/ І.М. Даньшин (ред.). — Х. : Право, 2003.

Джужа О. М., Михайленко П. П., Кулик О. Г., Александров Ю. В., Гринчак
В. М. Кримінологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. — К. : Юрінком
Інтер, 2002.

Ефремов В. С. Основы суицидологии. — Спб.: «Издательство «Диалект»,
2004. — 480 с.

Зелинский А.Ф. Криминология. — Харьков, 1996.

Змановская Е.В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения):
Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Издательский центр
«Академия», 2003. – 288 с.

Зотов М. В. Суицидальное поведения: механизмы развития, диагностика,
коррекция. — Спб.: Речь, 2006. – 144 с.

Короленко А. П. Дожик Т. А. Семь путей к катастрофе. — Новосибирск,
2002.

Криминология: Учеб. / Под ред. акад. В.Н.Кудрявцева, проф. В.Е.Эминова.
— М., 1995.

Криминология: Учеб. / Под ред. проф. Н.Ф.Кузнецовой, проф.
Г.М.Миньковского. — М., 1998.

Курс кримінології: Загальна частина: Підруч.: У 2 кн. / За заг. ред.
О.М.Джужи. — К., 2001.

Леонтьев Д.А. Тест смысложизненных ориентаций (СЖО). – М.: «СМЫСЛ»,
1992. – 16с.  

Лосієвська О.Г. До питання про суїцидальні тенденції у поведінці //
Теоретичнi i прикладнi проблеми психологiї та педагогіки: Збiрник
наукових праць СНУ ім. В.Даля за матеріалами Всеукраїнської
науково-практичної конференції з проблем вищої освіти “Університет і
регіон”. —  Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2006. — С.77 — 80.

Лосієвська О.Г. Психологічні засоби попередження суїцидальної поведінки
// Психологічні проблеми збереження репродуктивного здоров’я.: Матеріали
Міждународної науково-практичної конференції /  Упоряд. М. — Л. А. Чепа,
Н.В.Слободяник. — К.: Міленіум, 2005. — С. 298 — 305.

Лосієвська О.Г. Соціально-історичний аспект суїцидальної поведінки //
Сборник научных трудов Института психологии им. Г. С. Костюка АПН
Украины.- К., 2005. — Т. 7, вып. 5., ч.1 — С. 307-314.

PAGE

PAGE 33

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи