Правовий статус особи, народу, держави (курсова робота)

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Теорія держави і права”

на тему:

“Правовий статус особи, народу, держави”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ ТА НАРОДУ

1.1. Правовий статус особи

1.2. Правовий статус народу

2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВИ

2.1. Сутність правового статусу держави

2.2. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права

2.3. Імунітет держави

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що терміни “особа”, «людина»,
«громадянин», “народ”, “держава” вживаються конституцією і
законодавством.

Щодо понять “особа”, “громадянин” у соціальному плані вони означають
членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа
виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин,
біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи
розуміється юридичний статус громадянина.

Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина –
самостійні категорії однак, зважаючи на те що вони формуються на основі
правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про
правове становище особи в цілому.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Не можна ототожнювати функції
держави з формами їх реалізації — правовими та організаційними, а також
із методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус,
придушення).

Функції держави не можна ототожнювати з функціями и окремих органів, які
є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі
ведення, у правах і обов’язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Під час написання даної роботи були використані посібники з теорії
держава і права, інші спеціальні видання та періодика. Гадаю, що
ознайомлення з даним питанням сприятиме кращому розумінню правового
статусу особи як в нашій країні, так і в світі загалом.

Об’єкт дослідження – правовий статус особи, народу, держави.

Предмет дослідження – сутність та особливості правового статусу особи,
народу, держави, їх прояви та значення.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка складаються з двох розділів та п’яти підрозділів, висновків, списку
використаних джерел.

Методи дослідження: літературний, порівняльний, аналіз, синтез та
узагальення.

Загальний обсяг роботи – 40 сторінок.

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ ТА НАРОДУ

1.1. Правовий статус особи

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових
актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків,
відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як
такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і
законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У
політичному плані відповідно до конституції особа виступає як
громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або
змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється
юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства,
іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що
вони формуються на основі правового становища громадянина певної
держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття
«правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними’.

Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового
статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони
включають статутні права і обов’язки, тобто такі, що формуються у
вигляді

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо,
обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період
розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від
сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і
функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і
власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі
праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт
життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних
формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її
соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого
суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні
про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх
природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком
держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди
іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а
право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню
загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається
такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного
реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно,
щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе
загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності.

А.С. Мордовець та В.Н. Синюков зазначають: „Проблема правого статусу
особистості важлива та багатогранна. Вона порушує всю діалектику
відносин людини і суспільства, громадянина і держави. У структуру
правого статусу юристи часто включають і такі елементи, як законні
інтереси, правові принципи, правовідносини загального (статутного типу),
правосуб’єктність. У вузькому сенсі категорія „правовий статус особи”
характеризує обсяг прав і свобод, якими володіє людина – суб’єкт права.
Вони ж (права і свободи) складають основний зміст, ядро правового
статусу”. О.Ф. Скакун розглядає правовий статус особистості у системі
закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав,
свобод, обов’язків, відповідальності. Відповідно до них індивід як
суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. На її думку,
структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді таких
елементів, як правосуб’єктність, права, свободи, обов’язки та
відповідальність. В.М.Корельський та В.Д.Перевалов зазначають: „Правовий
статус особистості – це правовий стан людини, що відображає її фактичний
стан у взаємовідносинах з суспільством та державою”.

Поняття «правове становище особи» вважається ними ширшим. Крім прав і
обов’язків, у нього вводяться суб’єктивні правові елементи —
громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, обов’язки,
відповідальність за можливо вчинене правопорушення. Зазначені категорії
є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують
його, примикають до нього, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, чи
знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає
правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або
«доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових
розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової
настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента
структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття
індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному
обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і
особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і
соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов
для здійснення прав, свобод, обов’язків вони залишаться «заявами про
наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та
ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації
правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності і
правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою
правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як
структурний елемент, треті називають правосуб’єктність більш об’ємною
категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового
статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати
обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не
вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус
фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб’єктність впливає на
спеціальний статус, а індивідуальна правосуб’єктність значною мірою
характеризує індивідуальний статус. Правосуб’єктність сприяє
встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів
особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права — учасників
правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики
правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність
правосуб’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який
систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки,
відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб’єктність
як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу
фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового
статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства
безпосередньо виражає його правосуб’єктність, котру, як записано в
Загальній декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави.
Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило,
закріплені в конституції демократичної держави.

Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що
особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи.
Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного
обов’язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент
правового статусу.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких
елементів:

— правосуб’єктність;

— права;

— свободи;

— обов’язки;

— відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті
вчиненого правопорушення або в зв’язку з невиконанням компетенції чи
перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус
посадової особи).

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також
сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — громадянське суспільство
(народ).

Види правових статусів особи:

— загальний

— спеціальний

— індивідуальний

Загальний

– статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і
конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для
всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального
стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність
прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для
всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав,
покладення обов’язків і несення відповідальності

Спеціальний

– статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи,
відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності,
віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних
актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений
особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної
активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та
ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює
(статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий
статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є
постійним, спеціальний статус має минущий характер

Індивідуальний

– статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і
обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях
(стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо),
відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що
відбуваються в житті людини

Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох видів статусів
у одного суб’єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці
нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини
(відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у
всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато,
індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума
загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення
яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний
правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються
різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається
конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права
(наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус
підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси
експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний
характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та
ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб
здійснюється у площині її правосуб’єктності, головним чином
дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх.
Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення
акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак
реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи
підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як
внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом
галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на
співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить
визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб’єктами:

• статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним
громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за
кордоном;

• статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді,
прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

• статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних
об’єктах, секретних виробництвах) та ін.

1.2. Правовий статус народу

Народ як соціальна спільнота є суб’єктом права. Його правовий статус
(права, свободи, обов’язки) закріплюється в нормах міжнародного права і
у конституції (наприклад, право народу на самовизначення, заборона
геноциду — у міжнародному праві; права народу та їх гарантії — у
конституції).

Як суб’єкт права народ має загальний і конкретний статуси.

Загальний статус визначається тим, що народ визнається джерелом
державної влади, має суверенітет усередині країни і на міжнародній
арені. Ніхто не може привласнювати собі владу в державі, бо вона
належить народу.

Конкретний статус пов’язаний із вступом народу в конкретні відносини,
пов’язані з виборами державних органів через свій виборчий корпус,
участю народу в референдумі, виробленням і формулюванням загальної волі,
вираженням її на загальних сходах.

У Конституції України відзначається: «Народне волевиявлення здійснюється
через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії».
Наприклад, вибори президента — це конкретні правовідносини, які
виникають між народом (через виборчий корпус) і кандидатами у
президенти. Вони короткочасні, оскільки вибори проводяться відповідно до
норм права, які визначають час і порядок їх проведення.

Говорячи про народ як суб’єкт права, слід зважити на те, що ступінь
персоніфікації, організованості народу не дозволяє вважати його
безпосереднім суб’єктом юридичних відносин, оскільки у більшості
випадків він діє через державу, державні утворення, громадські
організації (партії, профспілки) тощо.

На сьогодні наше суспільство перебуває в стані системної кризи. Особливо
загострюються політичні, економічні, соціальні відносини. Тому так
важливо дбати і про розвиток нашої державності і про формування
громадянського суспільства.

Після проголошення незалежності України і вибору демократичного шляху
розвитку держави з’явилося достатньо наукових праць, присвячених теорії
громадянського суспільства. А це засвідчує, що теорія громадянського
суспільства знаходить своїх прихильників в нашій державі. Біда тільки в
тому, що ідеї громадянського суспільства залишаються ще мало відомими
широкому загалу, слабо задіяними в нашому суспільному розвитку.

На сучасному етапі розвитку проблема суспільства мас практичне значення,
як питання становлення і функціонування громадянського суспільства.
Осмислення загального поняття громадянського суспільства полягає у
прагненні систематизувати притаманні даному терміну відмінні ознаки.

В юридичній науці деякі вчені до громадянського суспільства відносять
систему недержавних відносин (А.П.Кочетков), інші — всі суспільні
зв’язки, що виникають поза сферою політики (А.В.Одинцова, О.Самородний),
а треті — сукупність виробничих відносин, що зв’язують громадян.
Суттєвим є те, що громадянське суспільство повинно бути основою
політичного життя, вносити в останнє демократичні риси і якості, сам дух
звільнення особи від державного диктату — основу основ громадянського
суспільства.

Одинцова А.В. звертає увагу на те, що “… більшість існуючих підходів
до визначення громадянського суспільства, незважаючи на наявність у них
розбіжностей, мають загальний недолік: у них суспільство, що підлягає
аналізу, пов’язується з якимись конкретними інститутами держави або їх
сукупністю”.

Група авторів першого в Україні “Політологічного словника” вважає, що
“громадянське суспільство — сукупність неполітичних відносин
(економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.ін.),
галузь спонтанного самовиявлення інтересів і воді вільних індивідів і їх
асоціацій. Таке визначення громадянського суспільства має свої позитивні
риси, оскільки більш чітко (через сучасне розуміння суті правової
держави) зв’язує громадянське суспільство з державою, вказує на
вторинність державності, підкреслює службові обов’язки державної влади
захищати своїх громадян і тим самим регулювати їх життєдіяльність.

Своєрідну точку зору з цього питання має Е.Амбарнумов, – який
підкреслює, що тенденція до формування громадянського суспільства
реалізується через розвиток горизонтальних зв’язків, шляхом
перехрещування економічних зв’язків чисто господарськими рамками”.
“Громадянське суспільство, — пише він, — арматурою горизонтальних
зв’язків закріплює політичну влад)”.

Таке розуміння громадянського суспільства переплітається з точкою зору
Ю.Красіна і А.Галкіна, які під громадянським суспільством розглядають
стабільну систему горизонтальних соціальних зв’язків,
суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки, що виросла
безпосередньо із відносин власності, але не зводиться до них. В цій
системі концентруються і оформляються економічні, професійні, культурні,
релігійні та інші повсякденні інтереси соціальних прошарків і груп.

Визначення суті громадянського суспільства мас важливе значення. Але
завжди слід пам’ятати, що громадянське суспільство — це таке
суспільство, де інтереси людини мають пріоритетне значення. Адже людині
за своєю природою притаманне прагнення жити в суспільстві людей, в якому
вона прагне задовольнити, насамперед, свої приватні інтереси. В той же
час, звичайно, інститути громадянського суспільства покликані
забезпечити певний баланс між соціальними та політичними силами, а за
допомогою правових норм регулювати відповідні відносини.

Таким чином, громадянське суспільство — це не якісь ізольовані індивіди,
а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів
(економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних,
культурних та інших), яка виражає різнорідні цінності, інтереси і
потреби членів суспільства.

Це сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих
асоціацій і організацій, обмежених відповідними законами від
безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності цих
громадян і організацій з боку державної влади.

Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає змогу зробити
висновок про те, що воно має відображати громадянські відносини,
взаємозв’язок всіх сфер суспільного життя людини. В той же час
громадянське суспільство — це не будь-яке суспільство, а сукупний
індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об’єднань
своєрідним регулятором свободи людини. “Іншими словами, громадянське
суспільство — це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери
особистого, різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної
комунікації. Його часто розуміють як місце соціальної дії, відносно
автономної від держави.

Основою громадянського суспільства є поділ і різноманітність, механізм
стримування та урівноваження. Політичні інституції відокремлені від
культурних і позбавлені можливості отримувати економічний зиск;
чиновники не мають змоги зловживати своїм службовим становищем; держава
не контролює культурне, релігійне та наукове життя; високий соціальний
статус не може бути запорукою авторитету в культурній або політичній
сфері.

Завдяки пресі, законодавчій ініціативі та іншим факторам вільне
суспільство одержує можливість контролювати та стримувати державну
владу. Словом, важливе місце у розумінні громадянського суспільства
посідає асоціативний аспект, тобто наявність певної спільності
соціальних суб’єктів, що прагнуть самоідентифікації. Проблематика
громадянського суспільства є доволі складною. Вона не обмежується тільки
аспектом надання соціальним суб’єктам достатнього простору для
реалізації їх вільного вибору у власних дзях на свою і суспільну
користь. Але не слід забувати, що громадянське суспільство — це людське
суспільство, взяте з точки зору його конкретної якісної характеристики.

Саме за таких умов здійснюється його функціонування, коли встановлюється
відносна рівновага між моментом самодіяльності і владної обумовленості
поведінки конкретних соціальних суб’єктів, коли вплив центральної влади
на життя суспільного організму є гнучким, коли і влада, та її адресати
діють взаємовідповідально і обмежують себе і одне одного в
експансіоністських проявах.

Важливо, щоб громадянське суспільство не тільки в теорії, але й на
практиці стало полем вільної життєдіяльності людей і взаємної волі
народу. Воно може існувати і розвиватися лише в умовах консенсусу між
його силами з ряду суспільних цінностей (форм власності, моментів
демократії та інше). Адже сутність громадянського суспільства — це
поєднання економічного, політичного і культурного плюралізму, який
знаходить своє відображення в багатстві форм власності, в запереченні
ідеологічних стереотипів, в розкритті духовного життя у всьому обсязі.

Стану розвитку теорії громадянського суспільства на сьогодні відповідає
і розвиток складових частин громадянського суспільства. Спробуємо
визначити суттєвий момент, який дає можливість віднести певні суспільні
відносини до основних елементів громадянського суспільства. Елементи
громадянського суспільства мають відповідати таким вимогам:

1) економічна система діє за принципами самоорганізації,
саморегулювання, самоуправління;

2) соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3) політична система виступає, з одного боку, в формі механізму
узгодження соціальних інтересів в суспільстві, а з іншого.

Особливістю державного розвитку України є розвиток національного руху
після довгих років “пролетарського інтернаціоналізму”, який насправді
мав на меті придушення національної самобутності українського та й інших
народів імперії. При цьому, розвиток деяких національних звичаїв і
традицій штучно видавався за свідчення дотримання прав на розвиток
національної самобутності.

Як наслідок — спалах національного руху з початком демократичних
перетворень. Тому одним із пріоритетних напрямків розвитку
громадянського суспільства в Україні є наповнення національної ідеї
нормативними регуляціями громадянського суспільства. Але при цьому слід
пам’ятати, що національна ідея підносить колектив, а ідея громадянського
суспільства — особу; різні тут і носії суверенності — нація і особа.

Відмінним є відношення до держави. Національна ідея підносить державу як
мету нації для власної реалізації, тоді як ідея громадянського
суспільства передбачає обмеження держави, аби вона не загрожувала .
цінності і суверенності особи. Щоб залучити певною мірою національну
ідею до розвитку суспільства, необхідно насамперед демократизувати
національну ідею.

Основний напрямок — це співпраця з державою, яка б гарантувала не тільки
звичайні економічні, громадянські та політичні права, але й
забезпечувала якнайбільшу відкритість і свободу дискусій між максимально
автономними індивідуумами, а саме:

— гарантування прав інтимності і приватності, щоб індивіди та групи мали
простір на виявлення своєї самобутності;

— гарантування прав доступу до публічної сфери.

Громадянське суспільство, в свою чергу, має також дбати про права
індивідууму на різні форми колективної діяльності, всіляко підтримувати
розвиток національної ідеї, наповнюючи її принципами демократії.

Адже відомо, що історія не знає жодного громадянської о суспільства, яке
жило б відповідно до декларованих принципів.

Зміцнення громадянського суспільства на сьогодні передбачає:

— фінансування незалежних мас-медіа;

— встановлення контактів не лише з урядом, але й з опозиційними силами;

— надання допомоги задля зміцнення ключових інститутів громадянського
суспільства, органів судочинства та охорони правопорядку;

— створення і розвиток благодійницьких та добровільних організацій, за
допомогою яких населення менше сподівалося б на ‘ допомогу держави і
більше покладалося на власні сили;

— розширення каналів обміну технічної та гуманітарної допомоги, обміну в
галузі освіти та культури.

Підсумовуючи розмову, зазначимо, що проблема сутності та тенденцій
розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона
невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже
наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку.

Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності
стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його
теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства
безпосередньо пов’язана з необхідністю розбудови державності, оскільки
вдосконалення суспільства і держави є необхідною умовою демократичного
розвитку країни.

Вивчення поглядів на громадянське суспільство в політико-правовій думці,
проведення порівняльного аналізу основних концептуальних підходів до
проблеми громадянського суспільства дає можливість визначити генетичний
зв’язок між різними напрямками вчення про громадянське суспільство,
узагальнити їх спільні та виділити особливі риси, що стало принципово
новим напрямком вивчення проблеми громадянського суспільства.

Аналіз структурних елементів громадянського суспільства в умовах
розвитку суспільних інститутів дає можливість глибше зрозуміти їх
природу на конституційному рівні.

2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВИ

2.1. Сутність правового статусу держави

Ще римські юристи вважали, що держава — це суб’єкт особливого роду. На
відміну від суб’єктів права — фізичних осіб держава не має ні
правоздатності, ні дієздатності. Будучи особливим колективним суб’єктом
правовідносин, держава не має спеціальної компетенції. Вона встановлює і
формулює завдання, принципи, цілі власної діяльності, права і обов’язки
громадян та інших суб’єктів. Поняття правосуб’єктності до неї не
застосовується, оскільки держава як суверенна організація користується
правом самостійно визначати для себе коло обов’язків і предмет відання.
Держава не є й звичайним видом юридичної особи.

Держава — суверенна особа, що офіційно представляє суспільство як
усередині країни, так і за кордоном, у взаєминах з іншими державами.
Тому правовий статус держави реалізується двома системами:

– системою внутрішньодержавного права;

– системою міжнародного права.

Держава має загальний і конкретний правові статуси.

\ ® ° ?

`„A

NoeNpO?OJOJOoooooooooooooooooooooooooooo

обов’язками) міжнародного співтовариства, однаковими для всіх його
членів. Слід зазначити, що держава як суб’єкт міжнародного права не
тільки має права і обов’язки за міжнародним правом, а й створює його
норми і принципи. Тому кожна держава має загальний міжнародно-правовий
статус.

Що стосується конкретного статусу держави, то він залежить від тих
конкретних різноманітних правовідносин, учасником яких є держава як
усередині країни, так і на міжнародній арені.

Будучи організацією всього суспільства, держава покликана виражати
публічні, загальні інтереси і, відтак, діяти на основі норм публічного
права.

За межами і усередині країни держава є найважливішим учасником таких
публічних відносин:

1) міжнародно-правових (укладення двосторонніх і багатосторонніх
договорів на основі норм публічного міжнародного права);

2) конституційно-правових (прийняття до національного громадянства,
нагородження громадянина державною нагородою або присвоєння йому
почесного звання);

3) кримінально-правових (здійснення боротьби зі злочинністю від імені
держави) та ін.

Таким чином, держава через державну владу, яка являє собою вольові
(керівництва-підпорядкування) відносини, що складаються між державним
апаратом і суб’єктами політичної системи суспільства на основі правових
норм, виступає як владний суб’єкт правовідносин.

Разом з тим держава виступає як суб’єкт права в цивільному обороті на
основі норм приватного права.

За межами і усередині країни держава є найважливішим учасником
приватноправових відносин:

• міжнародних (укладає договори на основі норм приватного міжнародного
права);

• внутрішніх цивільно-правових (випускає державна позику; приймає
передачу спадщини на користь держави; держава Україна, наприклад,
вступає у відносини з Автономною Республікою Крим з приводу
загальнодержавної власності).

І в сфері приватноправових відносин держава є рівноправним учасником,
який не має ніяких пільг і переваг.

Держава як суб’єкт відносин у галузі приватного права і як суб’єкт
власності може виступати в двох організаційно-правових формах:

— у формі загальнодержавної скарбниці;

— у формі створюваних нею юридичних осіб.

Слід звернути увагу на те, що держава управляє певною частиною
власності, яка не закріплена за окремими державними організаціями і
установами, а належить суспільству в цілому. Кошти державного бюджету та
інше державне майно, не закріплене за державними підприємствами і
установами, складають державну скарбницю країни.

Тому в приватноправових відносинах виступає не держава в цілому в
єдності своїх функцій і органів, а держава як загальнодержавна скарбниця
в особі своїх фінансових органів, які діють на певній ділянці
комерційної, господарської діяльності. Держава, яка розуміється в цьому
сенсі як суб’єкт власності, договорів, є звичайним суб’єктом права
власності (володіє, користується і розпоряджається нею відповідно до
правил цивільного обороту), таким, що торгує і функціонує, суб’єктом
приватноправових відносин, створює юридичні особи. Тому в цій сфері
конкретної діяльності вона може бути прирівняна до юридичної особи
особливого роду.

Наприклад, держава вступає в майнові правовідносини з різними
комерційними корпораціями і, зокрема, бере участь у створенні
акціонерних товариств на базі державної і приватної власності одночасно.
Тут обсяг прав і обов’язків, якими володіє держава, не є постійним. Він
змінюється залежно від того, в які конкретні майнові відносини вона
вступає.

Конкретні правовідносини, в які вступає держава як усередині країни, так
і на міжнародній арені, виникають, змінюються та припиняються, що
спричиняє виникнення, зміну та припинення конкретного правового статусу
держави.

Правове становище держави можна змалювати як суму її загального
(внутрішньодержавного і міжнародного) і конкретних правових статусів, що
виникають у неї як у суб’єкта правовідносин.

Визначеність і стабільність правового статусу держави, врегульованого
нормами внутрішньодержавного права, позитивно впливає на її
міжнародно-правовий статус, створює авторитет, відкриває широкі
можливості для співробітництва з іншими державами.

2.2. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права

Держава — це первинний і основний суб’єкт міжнародного права, який є
учасником міжнародних відносин. Держава — це композиція з трьох
елементів: певної території, населення, що мешкає на ній, і політичної
організації (влади).

Основна ознака держави як суб’єкта міжнародного права — державний
суверенітет.

Первинність держави як суб’єкта міжнародного права виявляється в тому,
що вона як об’єктивна історична реальність створюється самостійно. Ніхто
зовні не створив нинішню незалежну Україну. Вона з’явилася самостійно.

Як первинний суб’єкт держава має універсальну міжнародну правоздатність.
Держави розроблюють норми міжнародного права, встановлюють
відповідальність за їх порушення, визначають міжнародний правопорядок і
функціонування міжнародних організацій. Можливість дій держав щодо
зазначеного обмежується лише принципами та нормами міжнародного права,
створеними ні ким іншим, як державами.

Держави як суб’єкти міжнародного права мають основні права і обов’язки.
Вони фіксуються у відповідних міжнародних актах. Як відомо, поки що
немає єдиного загальновизнаного переліку прав і обов’язків держав.

Суб’єктами міжнародного економічного права є учасники міжнародних
економічних відносин. Вони — носії міжнародних прав і зобов’язань, які
вони мають у межах і на основі міжнародного економічного права.
Первинними (або основними) суб’єктами міжнародного права є держави,
народи і нації, які борються за незалежність і створення власної
національної держави. Похідними (або вторинними) суб’єктами є міжнародні
організації, міжнародна правосуб’єктність яких визначається актом, що
засновує ці організації (статутом чи угодою). Правосуб’єктність
міжнародних організацій є похідною від правосуб’єктності держав —
учасниць відповідної угоди. Обсяг прав і повноважень міжнародних
організацій (а серед них є чимало й економічного характеру) визначається
державами-засновницями.

Окремі елементи міжнародної правосуб’єктності можуть мати так звані
державоподібні утворення. Очевидно, до таких у недавній історії можна
зарахувати міста Гданськ, Трієст, Західний Берлін. Дехто до цієї
категорії зараховує квартал італійської столиці, відомий усьому світові
як Ватикан.

У світовій юриспруденції можна зустріти концепції про те, що фізичні
особи (індивіди), внутрішньодержавні організації (промислові,
торговельні тощо) є суб’єктами міжнародного публічного, у тому числі й
економічного, права. Проте такі концепції ще не є панівними. Не
вважаються суб’єктами міжнародного економічного права і транснаціональні
корпорації (ТНК).

2.3. Імунітет держави

Імунітет — слово латинського походження і в перекладі на українську мову
означає звільнення від чого-небудь. У міжнародному праві імунітет
держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її
органам не може бути пред’явлений позов у суді іноземної держави.

Імунітет держави — це принцип міжнародного права, що випливає із засад
державного суверенітету. Імунітет держави виявляється в тому, що з
огляду на рівність усіх держав (і велетенських за розмірами території та
чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати
владу стосовно іншої держави. При цьому спрацьовує правило “рівний не
має влади над рівним” (”’par in рагет поп habet imperium”).

Імунітетом користуються іноземна держава, її органи та майно, що
належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватись заходам
примусового характеру (накладенню арешту тощо).

Розглядаючи питання про імунітет держави, не слід робити висновок про
те, що всілякого роду спірні питання, що виникають, не можуть взагалі
розглядатися. Відповідні позови до держави, яка не належним чином
виконує свої зобов’язання, можуть бути предметом розгляду у судах цієї
самої країни або, за її згодою, у судах іншої країни. Так, при укладенні
угод у межах міжнародної торгівлі, як правило, передбачається внесення
до їх змісту питання про те, хто може бути арбітром у випадках, коли
виникнуть які-небудь спори.

Наявність імунітету в держави не означає, що ним наділені і відповідні
господарські організації, наприклад державні, які виступають як юридичні
особи. У даному випадку йдеться про зовнішньоторговельні об’єднання,
морські пароплавства, в оперативному управлінні яких перебувають
державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової
відповідальності між державою і її юридичними особами означає, що за
невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову
відповідальність несуть юридичні особи самостійно. Це положення,
наприклад, чітко зазначено у ст. 32 Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність», у якій записано, що Україна як держава
не несе відповідальності за дії суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як
держави.

Теорія і практика розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий;
від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення;
майновий (власності).

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам
іншої держави. У цьому разі керуються правилом “рівний не має юрисдикції
над рівним” (“par in рагет поп habet jurisdictionem”). Держава не може
бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків
чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення
чинники, спираючись на які певна держава хотіла б притягти до свого суду
іншу державу.

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що
майно держави не може бути предметом забезпечення позову.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди
держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення,
винесеного проти неї судом, третейським судом іншої держави. Не можуть
виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позову чи у порядку
примусового виконання вже винесеного судового рішення стосовно,
наприклад, державних морських суден, які навіть перебувають у
територіальних водах держави, яка б хотіла їх конфіскувати.

Принцип імунітету держави відбитий у внутрішньому законодавстві
більшості країн світу.

Застосування принципу імунітету держави вважається загальновизнаним у
сучасній міжнародно-правовій практиці. Образно кажучи, з тим, щоб
будувати міст через річку, згодні всі. Проте як його будувати — уздовж
річки чи поперек — думки різняться. Так і з імунітетом держави —
відсутня єдність поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування
цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві
основні концепції імунітету держави — імунітету абсолютного та
функціонального (обмеженого).

Згідно з теорією абсолютного імунітету державний імунітет базується на
імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права —
суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції твердять, що
держава завжди є єдиним суб’єктом, хоча її правосуб’єктність може
виявлятись по-різному. Тому, наприклад, як суб’єкт міжнародного
приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної
особи). Простіше кажучи, з цієї точки зору держава одночасно може бути у
двох іпостасях — носія влади та торгівця.

Теорія абсолютного імунітету дає змогу широко тлумачити та застосовувати
імунітет держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення
позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише
тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

Принцип абсолютного імунітету держави виник ще у середньовіччі. Держава
в межах цього принципу є “священною коровою”. Зазначений принцип
тривалий час був основним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині
ж коло держав, що “моляться священній корові”, звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не зник із розпадом
Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Правосвідомість продукує
постулати: держава не перестає бути сувереном в економічному обороті;
вона не відмовляється від нього і не позбавляється його.

Основний зміст теорії функціонального (обмеженого) імунітету полягає в
тому, що держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо
ж держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює
зовнішньоторговельні операції та/чи займається іншою комерційною
діяльністю), то імунітетом вона не користується.

З огляду на цю теорію в різні роки було прийнято закони про імунітет
держави у США (1976 p.), Великобританії (1978 p.), Австрії (1974 p.),
Канаді (1981 p.), Пакистані (1981 p.), Сінгапурі (1979 p.). Відомо
також, що засновані на таких же принципах закони про імунітет, були
прийняті також у Південно-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії
(1981 p.). Отже, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не
так давно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується в судовій практиці Греції,
Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах
базується й Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет —
European Convention on State Immunity (далі — Конвенція). Конвенція була
прийнята 16 травня 1972 p., а діє з 1976 р.

Якщо порівняти Конвенцію із Законом про імунітет США 1976 p., то
виявиться, що в Конвенції йдеться про дії не лише комерційного, а й
приватноправового характеру загалом. Наголос у питанні про невизнання
імунітету ставиться на наявності територіального зв’язку, необхідного
для встановлення юрисдикції цієї держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. Вона
містить вказівки на випадок, коли держава не користується імунітетом.
Зафіксовано також правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Договірна держава, яка є позивачем чи третьою особою у судовому розгляді
в суді іншої Договірної держави, визнає щодо застосованого судового
розгляду юрисдикцію судів цієї держави.

Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в
судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:

а) якщо цей зустрічний позов випливає з юридичного взаємозв’язку чи з
фактів, на яких базується основний позов;

б) коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано окремого судового
розгляду в судах іншої держави, не змогла відповідно до положень цієї
Конвенції посилатись на імунітет.

Договірна держава, яка в суді іншої Договірної держави подає зустрічний
позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного
позову, так і стосовно зустрічного позову.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов’язання визнати
юрисдикцію цього суду відповідно:

а) до міжнародної угоди;

б) явно висловленого положення, що міститься в домовленості, складеній у
письмовій формі, або

в) явно висловленої згоди, що була дана після виникнення спору.

Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції в суді іншої
Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрисдикції
після прийняття рішення щодо суті питання. Але якщо Договірна держава
встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет, могли стати
їй відомі лише пізніше, то вона може посилатися на імунітет у тому
випадку, якщо наведе ці факти якомога швидше.

Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від
імунітету, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того,
щоб зробити посилання на цей імунітет.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, коли судовий розгляд пов’язаний з трудовою
угодою, укладеною між державою і фізичною особою, і робота належить до
виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо вона бере участь з однією чи кількома
фізичними особами у товаристві, асоціації чи у юридичній особі, що мають
реальне чи офіційне місцезнаходження або головний заклад на території
держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий розгляд
пов’язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організацією чи
одним з її учасником — з іншого, що випливають з цієї участі.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де
відбувається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через
які вона здійснює в такий самий спосіб, як і приватна особа, промислову,
комерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується
такої діяльності бюро, агентства чи закладу.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

а) патенту на винахід промислового зразка, промислової моделі,
виробничого або товарного знака, фірмового найменування або іншого
аналогічного права, стосовно якого в державі, де відбувається судовий
розгляд, було подано або зареєстровано заявку чи яке охороняється в
інший спосіб і стосовно якого держава є заявником або власником;

б) недотримання державою в державі, де відбувається судовий розгляд,
згаданого права, яке в ній охороняється і належить третій особі;

в) недотримання державою в державі, де відбувається судовий розгляд,
авторського права, яке в ній охороняється і належить третій особі;

г) права використовувати назву фірми в державі, де відбувається судовий
розгляд.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується: а) права
держави на нерухомість, на володіння і користування такою нерухомістю
державою або

6) зобов’язання, що покладається на неї або як на власника права на
нерухомість, або як на власника чи користувача такої нерухомості і якщо
нерухомість розташовується на території держави, де відбувається судовий
розгляд.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на
майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи
дарування, або на безгосподарне майно.

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді
іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування
за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, спричинені фактом, що мав
місце на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо
особа, яка заподіяла шкоду, перебувала там у момент, коли цей факт мав
місце.

Якщо Договірна держава письмово погодилась передати до арбітражу спори,
які вже виникли, або спори, що можуть виникнути з цивільних або
комерційних питань, ця держава не може посилатися на імунітет від
юрисдикції в судах іншої Договірної держави, на території або відповідно
до законодавства якої відбуватиметься чи відбувався арбітражний розгляд
будь-яких дій, пов’язаних:

а) з юридичною дією чи тлумаченням Конвенції про арбітраж;

б) з процедурою арбітражу;

в) з відміною вироку, якщо Конвенція про арбітраж не передбачає іншого.

2. Пункт 1 не застосовується до Конвенції про арбітраж, укладеної між
державами.

Договірна держава користується імунітетом від юрисдикції в судах іншої
Договірної держави, якщо судовий розгляд не підпадає під статті 1 — 14;
суд не може проваджувати такий судовий розгляд навіть тоді, коли
представники держави не з’явилися до суду.

Розглядувана Конвенція містить також інші важливі положення. Наприклад,
ст. 23 передбачає, що на території Договірної держави не може
здійснюватися примусове виконання судового рішення чи охоронні заходи
щодо майна іншої Договірної держави, за винятком випадків, коли
відповідна держава дала на це чітко висловлену письмову згоду.

У ст. 26 Конвенції зафіксовано, що суди Договірних держав не мають права
розглядати дії держав, які вони вчинили при здійсненні своєї публічної
влади (acta jure imperii). Відповідно до ст. 28 автономні одиниці, що
входять до складу федеративної держави, не користуються імунітетом. Але
якщо федеративна держава хоче для своїх суб’єктів мати такий імунітет,
то Конвенція передбачає механізм його надання.

Статтею 29 встановлено, що ця Конвенція не застосовується до судових
розглядів з питань:

а) соціального забезпечення;

б) заподіяння шкоди у сфері ядерної енергетики;

в) оподаткування, накладання штрафів, митних зборів та податків. Згідно
зі ст. 30 Конвенція не застосовується до судових розглядів,

претензій у зв’язку з експлуатацією морських суден, що належать державі
учасниці Конвенції та експлуатуються нею, а також у зв’язку з
перевезенням вантажів чи пасажирів цими суднами чи у зв’язку з
перевезенням вантажів, що належать державі, комерційними суднами.

У ст. 31 зафіксовано, що Конвенція визнає імунітети і привілеї
Договірної держави, що стосуються будь-якої дії чи ухилення від дій з
боку її збройних сил чи у зв’язку з ними, якщо ці сили розташовані на
території іншої Договірної держави. Стаття 32 бере до уваги
дипломатичний імунітет.

Конвенція не допускає жодних застережень з боку її держав-учасниць.
Стаття 4 Додаткового протоколу до Конвенції передбачає заснування
Європейського суду з питань імунітету держав. Додатковий протокол не
допускає також жодних застережень. Цей протокол було укладено одночасно
з Конвенцією.

Комісія з міжнародного права ООН (ЮНСІТРАЛ) у 1991 р. схвалила проект
статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, а також
рекомендувала ООН скликати міжнародну конференцію для прийняття
відповідного міжнародно-правового документа.

Поки що відсутня інформація про прийняття універсальної міжнародної
конвенції з цього питання. Суттєву роль у цій сфері продовжує
відігравати судова практика окремих держав світу.

ВИСНОВКИ

Зі сказаного вище можна зробити наступні узагальнення:

Правовий статус особистості – це дійсне, юридично оформлене положення
людини в його взаємовідносинах із державою та іншими суб’єктами.
Правовий статус особистості – явище неоднорідне. Воно поділяється на: а)
загальний конституційний статус громадянина; б) спеціальний статус
певних категорій громадян; в) індивідуальний статус; г) статус фізичних
та юридичних осіб; д) статус іноземців, осіб без громадянства, біженців
та ін.

У науковій літературі розрізняють загальний, спеціальний та
індивідуальний статуси.

Загальний статус особи є узагальненим і однаковим для усіх, незалежно
від національності, релігійних переконань, соціального стану;
характеризується стабільністю й визначеністю; передбачає рівність прав
та обов’язків громадян, рівність усіх перед законом; є основним для
інших різновидів правового статусу.

Спеціальний статус характеризує представника тієї або іншої соціальної
групи, який наділений згідно з нормативно-правовими актами спеціальними,
додатковими правами, обов’язками, обмеженнями та відповідальністю. Цей
вид правового статусу обумовлений особливостями стану особи і потребами
його функціональної спеціальної активності, наприклад, учень, робітник,
державний службовець.

Спеціальний статус є обмеженням або доповненням загального правового
статусу. Індивідуальний статус являє собою сукупність персоніфікованих
прав та обов’язків в їх конкретних, природних і набутих здібностях та
особливостях (стать, вік, сімейний стан, релігійні переконання).
Необхідно зазначити, що ці статуси накладаються один на одного і на
практиці є неподільними. Загальний правовий статус у всіх громадян –
один, спеціальних статусів – багато, індивідуальних – стільки, скільки
осіб мешкає в державі. Спеціальні статуси конкретизують загальний
правовий статус на рівні окремих соціальних груп. Спеціальні статуси
можуть знаходитися як у межах однієї галузі права, наприклад,
державно-правовий статус депутата, статус підприємця, так і мати
комплексний характер (статус посадової особи, державного службовця).

Загальний правовий статус – це статус особистості як громадянина
держави. Він визначається Конституцією держави і є єдиним для всіх.
Спеціальний статус відображає особливості положення певних категорій
громадян (наприклад, студентів, пенсіонерів та ін). Індивідуальний
статус фіксує конкретику окремої особистості (стать, вік, сімейний стан
та ін.)

Зміст загального правового статусу особистості визначають:

– громадянство;

– правосуб’єктність (тобто спроможність особи бути учасником
правовідносин);

– принципи правового регулювання статусу людини;

– права, свободи, обов’язки, із якими пов’язане юридично значиме
поводження людей;

гарантії прав і свобод людини.

Як суб’єкт права народ має загальний і конкретний статуси.

– системою внутрішньодержавного права;

– системою міжнародного права.

Держава має загальний і конкретний правові статуси.

Загальний статус у системі внутрішньодержавного права визначається
нормами (правами і обов’язками) конституції, а в системі міжнародного
права — нормами (правами і обов’язками) міжнародного співтовариства,
однаковими для всіх його членів. Слід зазначити, що держава як суб’єкт
міжнародного права не тільки має права і обов’язки за міжнародним
правом, а й створює його норми і принципи. Тому кожна держава має
загальний міжнародно-правовий статус.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV
від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: Центр учбової літератури. – К.,
2005

Волинка К.Г. Теорія держави і права. – К.: МАУП, 2003. 2

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права:
Підручник. – Львів: «Новий світ», 2003.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2004.

Копєйчиков В.В. Теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Котюк В. О.: Основи держави і права. Навчальний посібник.-3-тє вид.,
доп. і перероб. – К., 2004.

Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права:
Навчальний посібник. – 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш,
2002. – 228 с.

Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Основні поняття та категорії права. – К.:
Юрінком Інтер, 2002.

Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. — М.,
2004.

Основи держави і права України: Навчальний посібник / За редакцією
Д.С.Карпина. – Львів: “Вільна Україна”, 2003

Право: підручник / Під ред. Н.А.Тепловой і М.В.Малинкович. -М.:Закон и
право, ЮНИТИ, 1998. c.16

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те,
зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Теория государства и права. Лекции / Под ред.Якушева С.И. – Харьков,
2000.

.Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.:
Право и закон, 2001. – С.480-481.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум;
Ун-т внутр. дел, 2000. – С.409.

Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д.
Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – С.503.

Вишневский А.Ф., Горбаток Н.А., Кучинский В.А. Общая теория государства
и права. — Минск, 1998. — С. 242-256.

Конституція України. – К., 1996. – Ст.69.

Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.:
Право и закон, 2001. – С.485.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум;
Ун-т внутр. дел, 2000. – С.414.

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter