HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Правові відносини та правопорушення

1. Склад та зміст правовідносин

Правовідносини — різноманітні суспільні відносини (зв’язки між людьми, у
які вони вступають заради задоволення своїх потреб), урегульовані
юридичними нормами.

Правовідносини — це, насамперед, суспільні відносини — соціальні
зв’язки, у які люди вступають заради задоволення своїх різноманітних
потреб. Однак на відміну від інших соціальних зв’язків правовідносини
володіють поруч специфічних ознак.

По-перше, правовідносини виникають внаслідок передбачених нормами права
юридичних фактів. Тільки вони є основою виникнення правовідносини.

По-друге, зміст правовідносини в загальній формі закріплено в нормі
права. Її диспозиція містить вказівку на права й обов’язки, якими
можуть володіти суб’єкти права. Ці права й обов’язки, але вже в
конкретизованій, предметній формі складають зміст правовідносини.

Нарешті, правовідносини — це юридично захищене відносини. У випадку
невиконання юридичних обов’язків суб’єктами правовідносин, до них
можуть бути застосовані примусові заходи, передбачені санкціями
юридичних норм.

У залежності, від того, якою галуззю права регулюються соціальні
зв’язки, правовідносини поділяються на конституційні, цивільні,
адміністративні, карні й інші. У залежності від кількості суб’єктів
розрізняють прості правовідносини (де кожна сторона представлена одним
суб’єктом) і складні (де кожна сторона представлена декількома
суб’єктами). У залежності від визначеності сторін розрізняють відносні
правовідносини (де точно визначені обидві сторони) і абсолютні (де точно
визначена одна сторона правовідносини, а другою є усі взаємодіючі з нею
суб’єкти).

Суб’єктивний обов’язок — це вид і міра необхідної поведінки іншої
сторони даних правовідносин. Зобов’язана сторона правовідносини не має
волі вибору і повинна дотримуватися запропонованій в диспозиції
юридичної норми формі поведінки, наприклад, виконати роботу, обумовлену
договором підряду.

У будь-яких правовідносинах суб’єктивному праву однієї сторони
відповідає (кореспондує) суб’єктивний обов’язок іншої сторони
правовідносини; наприклад, праву працівника на одержання заробітної
плати в трудових правовідносинах відповідає обов’язок адміністрації
виплатити її у встановлений термін.

Об’єкти правовідносин — це різноманітні предмети матеріального світу
(речі, гроші, послуги), продукти духовної творчості (твори науки,
мистецтва, освітні програми) і особисті блага (життя, здоров’я, честь,
гідність, репутація), що забезпечують життєдіяльність людей, що
вступають у суспільний зв’язок, задовольняють їхні потреби.

Виникнувши як конкретний юридичний зв’язок суб’єктів права з приводу
різних об’єктів, правовідносини реалізуються шляхом виконання їх
сторонами взаємних прав і обов’язків.

Право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в
правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини – це конкретна форма
буття права. Правовідносини безпосередньо пов’язані з державою і
громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Щоб розкрити поняття правовідносин потрібно відмежувати їх від інших
соціальних відносин – моральних, економічних, політичних, релігійних і
інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер,
але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки
державна влада юридично об’єктивує і закріплює ці відносини в системі
діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів.
Правовідносини, як правило, не можуть існувати без системи права і
законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі
правовідносин. В нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх
виникнення, сторони, які приймають в них участь.

Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються
державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення
тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних
обов’язків, за факти правопорушень.

Учасники правовідносин зв’язані між собою конкретними суб’єктивними
правами і обов’язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними
існує суб’єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих
актів.

Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без
системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в
останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин:
правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які
не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства,
яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між
суб’єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання
закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає
необхідність застосовувати аналогію права і закону. Таким чином,
правовідносини можуть існувати і без прийнятих законів, хоча пізніше
вони офіційно відображаються в офіційних нормативних актах.

Цей факт обумовлений також бартерними відносинами. Ці відносини можуть
виникати також на підставі природного права, стихійно.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але
правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не
склались умови для їх реалізації тощо. Таким чином, може існувати три
ситуації: є закони і є правовідносини; є закони, але немає
правовідносин; є природні правовідносини, але немає законів.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб’єкти
суспільних відносин, між якими виникають права і обов’язки з приводу
задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених
сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством.

Правовідносини – це такі суспільні відносини, які мають вольовий
надбудовний характер і індивідуальний правовий зв’язок між суб’єктами
права в формі юридичних прав і обов’язків, які охороняються державною
владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і
правового громадянського суспільства.

Правовідносини важко зрозуміти без розгляду структури і видів
правовідносин. В структуру правовідносин входять такі елементи:
суб’єкти, об’єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і
обов’язки).

Суб’єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які
повинні мати певні правові властивості – бути правоздатними,
дієздатними і деліктоздатними.

Правоздатність – це здатність особи мати юридичні права і обов’язки.
Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної
особи.

Дієздатність – це здатність своїми діями набувати юридичні права і
нести юридичні обов’язки. Вона виникає з дня повноліття – з 18 років, а
якщо особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18
років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути зменшений
на один рік.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність.
Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних
правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного
віку.

Об’єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До
матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі,
гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори
мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права
тощо. Об’єктами правовідносин можуть бути ті об’єкти, які знаходяться в
цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб’єктів.

Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні
права і обов’язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти
розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту
правовідносин нерозривно пов’язані між собою. Фактичний зміст
правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких
виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб’єктивні права і
обов’язки учасників правовідносин. Ці суб’єктивні права і обов’язки, як
правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини
змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно
договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору
купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти
– продавець і покупець; об’єктами правовідносин є майно, товари або
інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять
права і обов’язки продавця і покупця; продавець має право продати майно
(річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов’язок продати
доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено
за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і
видачі його після сплати грошей, обов’язок покупця – заплатити за
вартість даного майна.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і
їх видів дуже багато:

1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути
врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані – природні
правовідносини.

2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони
можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові,
фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові
тощо.

3) В залежності від кількості суб’єктів, які приймають участь в
правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб’єкти) і складні,
коли існує три і більше суб’єктів.

4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні
і управлінські (державно-владні).

5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних,
економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

6) По змісту поведінки суб’єктів вони можуть бути активні (виконання
обов’язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій).

7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути
регулятивні (статичні – закріплюючі і динамічні – розвиваючі) і
охоронні (соціальні цінності).

8) По терміну тривалості – короткочасні, які завершуються виконанням
учасниками своїх прав і обов’язків, і продовжуючі, які не завершуються
виконанням одних прав і обов’язків (наприклад, трудові правовідносини
після укладення трудового договору).

9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою
права і нормами міжнародного права, – внутрішні правовідносини і
міжнародні правовідносини.

Суб’єкти (сторони) правовідносин – це учасники правового відношення, що
володіють взаємними правами й обов’язками.

Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу;
слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і
багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх
конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими
суб’єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов’язані поважати
його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Численні і різноманітні по своєму складі суб’єкти правовідносин можуть
бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних
суб’єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи
без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед
колективних суб’єктів можна виділити державно-територіальні утворення
(держави, суб’єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні
одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні
органи, суспільні об’єднання, підприємства, комерційні структури і
інші).

Так, громадяни є суб’єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових,
брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в
міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад,
із приводу об’єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб’єкта бути учасником правовідносини
визначаються його правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб’єктом
права. Правосуб’єктність є особливою властивістю, політико-юридичним
станом визначеної особи і включає три елементи:

– правоздатність – здатність мати суб’єктивні права і юридичні
обов’язки;

– дієздатність – здатність реалізувати права й обов’язки своїми діями;

– деліктоздатність – здатність нести юридичну відповідальність за свої
дії.

Важливою властивістю правосуб’єктності є її гарантованість державою:
відповідні державні органи зобов’язані забезпечити кожному суб’єкту
можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання
обов’язків, обумовлених його правосуб’єктністю. Як вказується в
Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966
р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його
правосуб’єктності”.

Обсяг правосуб’єктності різних суб’єктів права різний. Для
індивідуальних суб’єктів він в основному залежить від віку,
громадянства, стану щиросердечного здоров’я. Так, з 18 років виникає
пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років – обов’язок
нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років
– усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав
у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом
обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд
посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого
позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають
щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку
обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві
розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб’єктність
залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це
обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян
реальне правове положення кожного з них неоднаково.

Правосуб’єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення,
їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються
міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так,
обсяг повноважень Російської Федерації і її суб’єктів визначається
Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами
країв, областей і інших суб’єктів Федерації й ін.

Правосуб’єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями,
визначається їхньою компетенцією, а правосуб’єктність організацій і
індивідуальних суб’єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу
господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, –
статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу
залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи
органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність,
абстрактна по суті, бути суб’єктом права взагалі); галузева (здатність
бути суб’єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність
бути суб’єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної
галузі права).

Загальною правосуб’єктністю володіють усі суб’єкти. Зокрема, усі
громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і
обов’язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними
(наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна
щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб’єктністю володіють не всі особи.
Суб’єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки
громадяни й інші індивідуальні суб’єкти, але не організації, а суб’єктом
відносин відповідальності за посадові злочини – тільки посадові особи і
представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в
цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження
(наприклад, право мати власність), а дієздатність з’являється пізніше –
обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і
дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина
має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки
у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст.
Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що
опосередковуються правом; вольове — державна воля, втілена в правовій
нормі й у виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти
його учасників; юридичний зміст утворять суб’єктивні права та обов’язки
сторін (суб’єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється
від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального.
Зазначені права й обов’язки, листуючись один одному в рамках визначеного
правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб’єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом
вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний
обов’язок — як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі
суб’єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі
обов’язку — юридично закріплена необхідність. Носій можливості
називається уповноваженим, носій обов’язку – правозобов‘язаним. Перший
може робити відомі дії; другий зобов’язаний їхній виконувати.

Структура суб’єктивного права. Суб’єктивне право — це визначена правова
можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як
мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право
на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від
правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися
до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого
обов’язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним
соціальним благом.

Інакше кажучи , суб’єктивне право може виступати як право-поводження,
право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого
суб’єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з
зазначених можливостей, як правило — перша. У цілому ж усі чотири
компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб’єктивного
права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів
уповноваженого.

Характерною рисою суб’єктивного права є міра поводження, забезпечена не
тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед
нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в
суспільстві правопорядку за принципом: «що не заборонено, те дозволено».

Таких дозволів у повсякденному житті — незліченна безліч. Нікому,
наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою,
купатися в море, слухати музику ,займатися спортом, їздити на автомобілі
і т.д., але все це не суб’єктивні права, і вони не складають змісти
правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб’єктивного права іменується
правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві
власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У
соціальних і політичних правах — до п’яти — семи. Наприклад, право на
волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних
зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і
телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися
літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура
суб’єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона,
відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові
їхні властивості. Структура юридичного обов’язку відповідає структурі
суб’єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить
у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або
утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи
відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3)
необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4)
необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у
відношенні якого він має право.

Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і
в інтересах держави в цілому. Вона — гарант їхнього здійснення.
Суб’єктивне право — право суб’єкта правовідносини. Епітет «суб’єктивне»
відбиває тут, по-перше, приналежність права суб’єкту і, по-друге,
залежність його від суб’єкта .

У цьому змісті юридичний обов’язок також можна кваліфікувати як
суб’єктивну. У рамках правового відношення право й обов’язок суб’єктів
рівною мірою суб’єктивні. Доданки юридичного обов’язку — це свого роду
окремі повинності — на подобу повноважень у суб’єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі
реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто
передбачені законом. Вони виражають стани зв’язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з
їхніх учасників одночасно має право і несе обов’язку (наприклад, у
договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді
і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права
й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така
кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного
обов’язку довгий час не розкривалася — увага концентрувалася головним
чином на структурі суб’єктивного права. Однак, як показане вище,
суб’єктивне право і юридичний обов’язок — це парні і рівноелементні
категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один
одному.

Об’єкти правовідносин.

Під терміном “об’єкт” (від лат. “об‘єкт” – “предмет” у філософії
розуміється те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і
пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується
досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об’єкт
правовідносини – це те, із приводу чого виникає, існує саме правове
відношення. Так, власник суб’єктивного права може претендувати на
надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.),
володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов’язана сторона
правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати
його діям за розпорядженням майном. Усі те, на що спрямовано дії сторін,
що складає предмет їхніх інтересів, і є об’єктом відповідного
правовідносини.

Класифікувати зазначені об’єкти можна в такий спосіб.

Матеріальні блага – гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі
об’єкти типові для цивільно-правових відносин. Так, об’єктом угоди
купівлі-продажу є гроші і продаване майно; позики – чи гроші речі,
обумовлені родовими ознаками; збереження – майно, передане на
збереження і т.п. Матеріальні блага можуть бути об’єктом і в інших
галузях права, наприклад бути об’єктом кримінально-правового захисту.

Нематеріальні блага – життя, здоров’я, честь і достоїнство людини, його
воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні
блага є об’єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові
для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.

Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці –
твору мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду
послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і
побутового обслуговування. Вони є як об’єктом цивільно-правових,
трудових і інших відносин, так і об’єктом кримінально-правового захисту.

Документи – паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій,
адміністративні протоколи і т.п. Ці об’єкти найбільш типові для
адміністративних і процесуальних відносин.

Особливе місце серед об’єктів правовідносин займають дії, поводження
людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв’язаним з іншими об’єктом.
Такі об’єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових
відносинах – явка особи за викликом компетентних органів, дача показань
свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії
людей, акти визначеного їхнього поводження є об’єктом усіх, без винятку,
правовідносин, тому що суб’єктивне право і юридичний обов’язок завжди
припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження
сторін. Так, об’єктом прав і обов’язків сторін у договорі
закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і
покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі
уже вважають об’єктом усіх правовідносин тільки дії.

Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об’єктом
правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким
об’єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках,
коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення
виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об’єктом
правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага –
можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені
впливати на його виховання і т.п.

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон
зв’язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини
вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному
житті, це приводить до того, що у визначених суб’єктів або з’являються
взаємні права й обов’язки, тобто виникає правовідношення; або
відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і
обов’язків, складу суб’єктів); або правовідношення припиняється –
зазначені права й обов’язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти
можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і
правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала
гроші (позичальника), виникає обов’язок повернути борг, а в позикодавця
– право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення.
Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює
правовідносини (обсяг прав і обов’язків сторін), а у випадку смерті
позичальника – його суб’єктний склад: стороною правовідносини стають
його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало
правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв’язку з волею
учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і
правові події.

Дії взагалі – це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй
повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження,
однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв’язує настання юридичних
наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті,
тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим
розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим
вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні
вчинки.

Юридичні акти – це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного
правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової
угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки – такі правомірні дії, що
не переслідують правової цілей, але об’єктивно, незалежно від волі і
намірів суб’єкта, породжують правові наслідки. Так, створення
літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті
виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для
виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо
правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так,
сам факт передачі грошей у борг породжує обов’язок отримувача позики
повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти,
юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його
підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське
право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і.,
тобто й у тім, і в іншому випадку – з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так,
здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають,
зокрема, обов’язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право
потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у
правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і
об’єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що
правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини
юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а
об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче.
Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може
нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають,
але його діяння породжує цивільно-правові відносини – у потерпілого
з’являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв’язує визначені юридичні
наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв’язані з
людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання
визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна
смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і
діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини.
Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть
бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського
поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної
відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими
діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором
страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів
(смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що
породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто
триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають
положення суб’єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.
(громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани
можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування
в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи
інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній
ступені залежить його правосуб’єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не
один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть
відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається
юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості
потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого
стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного
органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як
кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у
встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і
відповідним чином оформленого документа; наявність установленої
кількості підписів громадян у підтримку висування, письмова згода цієї
особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

2. Поняття та ознаки правовідносин

Правовідносини —це врегульовані нормами права вольові суспільні
відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і
зобов’язаними суб’єктами — носіями суб’єктивних юридичних прав,
обов’язків, повноважень і відповідальності — і забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:

1.  Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв’язок.

Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб’єктами
права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь
інтересів. Не може бути правовідносин з тваринами, рослинами,
предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне
поводження з собакою людина відповідає не перед собакою, а перед
органами, що покликані захищати тварин.

У колишні часи (середньовіччя) суб’єктами права визнавалися тварини і
навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 р. був покараний
батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв’язку з
убивством царевича Дмитра.

2.  Є ідеологічними відносинами —результатом свідомої діяльності
(поведінки) людей. Правовідносини не можуть виникати, не проходячи через
свідомість людей: норми права не можуть вплинути на людину, її
поведінку, доки зміст правових норм не усвідомиться людьми, не стане їх
правосвідомістю.

3.  Є вольовими відносинами, які проявляються в двох аспектах:

а)  у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини
виникають на підставі правових норм;

б)  у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин — вони
зв’язані предметом інтересу, досягненням його результату.

Правда, правовідносини можуть виникати і припинятися поза волею
(інтересом) їх учасників (наприклад, потерплий від злочину всупереч
свому бажанню залучається у кримінально-процесуальні правовідносини зі
злочинцем і судом).

Однак реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі
(інтересу) їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких
необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є
правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з
учасників (проведення обшуку).

4.  Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм
права у разі настання передбачених правовою нормою фактів.
Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше,
норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх
індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій. У нормах права
вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі (докладніше див. §
«Передумови виникнення правовідносин. Взаємозв’язок норми права і
правовідносин»).

Проте не можна вважати, що наявність правових норм автоматично
призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли
правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке
трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі
вирішення справи на підставі аналогії права.

5.  Мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою
взаємного зв’язку між конкретними суб’єктами через їх права, обов’язки,
повноваження і відповідальність, які закріплені в правових нормах. Одна
сторона має точно визначені суб’єктивні юридичні права (правомочна
сторона), на іншу покладені відповідні суб’єктивні юридичні обов’язки
(зобов’язана сторона). Повноваження — прерогатива державних органів і
посадових осіб. Юридична відповідальність — елемент вторинного
характеру, який реалізується в результаті вчиненого правопорушення.
Основний зміст правовідносин — суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний
юридичний обов’язок.

Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на
обов’язках. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої.
Наприклад, одна сторона — кредитор — має право на одержання боргу, а
інша — боржник — обов’язок повернути борг. У деяких правовідносинах
кожна сторона має і права, і обов’язки (фізичні особи), правомочності і
відповідальність (посадові особи).

Ступінь конкретизації сторін може бути різним: а) точно визначена
зобов’язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло
зобов’язаних осіб не визначено; в) точно визначені обидві сторони.

6.  Охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. У
більшості випадків суб’єктивні права і юридичні обов’язки здійснюються
без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона
може звернутися до компетентного державного органу, який виносить
рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов’язків
сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної
захищеності, безпеки, законності.

3. Склад (структура) правовідносин

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх
структуру.

Структура правовідносин — це основні елементи правовідносин (суб’єкти) і
доцільний спосіб зв’язку між ними на підставі суб’єктивних юридичних
прав, обов’язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального
блага або забезпечення яких-небудь інтересів.

Термін «структура» є адекватнішим стану правовідносин, оскільки термін
«склад» лише фіксує їх елементи без вказівки на їх логічний
взаємозв’язок. Правовідносини є логічно пов’язаною конструкцією всіх
елементів, де головними полюсами зв’язку є їх суб’єкти, що реалізують
суб’єктивні юридичні права, суб’єктивні юридичні обов’язки, повноваження
і суб’єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату
цього зв’язку.

Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і
правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами.

Суб’єкти, або суб’єктний склад, — це сукупність осіб, які беруть участь
у правовідносинах (якнайменше дві — правомочний і зобов’язаний).

Об’єктом є те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність його
суб’єктів.

Зміст — це суб’єктивні права, обов’язки, повноваження, відповідальність
суб’єктів правовідносин, а також структура змісту — спосіб
взаємозв’язку, що виникає на підставі суб’єктивних прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності. Структура змісту правовідносин утворює не
зв’язок її змістовних елементів (суб’єктивних прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності), а той правовий зв’язок, який виникає на
їх підставі з приводу домагання чогось. Інакше кажучи, це юридичне
взаємне становище суб’єктів, яке визначає, формує їх поведінку через
кореспондуючі один одному права і обов’язки заради задоволення їх
інтересів. Структура змісту правовідносин може бути простою і складною.

Юридичний факт є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин.

Склад (структуру) правовідносин можна представити такою схемою:

 

Юридичний факт

Суб’єкти •* правомочна сторона правозобов’язана сторона

Юридичний зміст Ф суб’єктивне юридичне право суб’єктивний юридичний
обов’язок

(повноваження —

посадових осіб) (повноваження —

посадових осіб) суб’єктивна юридична відповідальність

(як результат вчиненого правопорушення)

Об’єкти *

§ 3. Передумови виникнення правовідносини

Правовідносини виникають і розвиваються за певних передумов.

Виділяють два види передумов виникнення правовідносин:

1)  матеріальні (загальні):

— у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що зв’язують
суб’єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин;

— у широкому значенні — система соціальних, економічних, політичних,
ідеологічних обставин, що спричиняють об’єктивну необхідність у
правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних
відносин між суб’єктами через надання їм юридичних прав, повноважень
(посадовим особам), а також покладання юридичних обов’язків і
відповідальності;

2)  юридичні (спеціальні):

•     норма права;

•     правосуб’єктність (праводієздатність);

•     юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і
як їх структурний елемент).

Двом видам передумов виникнення правовідносин відповідають два види їх
змісту:

1)  матеріальний — реальні дії, пов’язані з використанням і здійсненням
суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;
фактично поведінка (дія чи бездіяльність), яку правомочний може, а
правозобов’язаний повинен здійснити;

2)  юридичний — суб’єктивне юридичне право, повноваження, суб’єктивний
юридичний обов’язок, юридична відповідальність.

Норма права і правовідносини є взаємозалежними. Взаємозв’язок норми
права і правовідносин виражається у такому.

1.  Правовідносини виникають і функціонують на підставі норми права.

Обумовленість змісту правовідносин нормами права аж ніяк не означає, що
всі види правовідносин можуть виникати і розвиватися лише за наявності
відповідних норм права. Норми права найчастіше встановлюють лише окремі
принципи правового регулювання, які як би окреслюють певні рамки
правовідносин. Це є найхарактернішим для приватноправового регулювання
(цивільно-правові відносини), де діє принцип «Дозволено все, що не
заборонено законом».

Нерідкі випадки (особливо в правових системах англо-аме-риканського
типу), коли норми права є наслідком правових відносин, які виникли в
результаті індивідуальних рішень у судах, адміністративних органах. Тут
шлях до норми права проходить від фактичних відносин до конкретних
правових відносин, а потім до формулювання державою норми права
загального характеру.

Як правило, правовідносини:

а) виникають, припиняються або змінюються на підставі норм права (повна
детермінованість, тобто причинна обумовленість правовідносин нормами
права);

б) допускаються нормами права (часткова детермінованість). У цьому разі
зміст правовідносин визначається незалежними від правових норм
«детермінантами», насамперед договором суб’єктів майбутніх
правовідносин.

2.  Правовідносини є формою реалізації норми права, впровадженням її в
життя, нормою права в дії.

За характером зв’язку між нормою права і правовідносинами можна судити
про дійсну реалізацію прагнень, домагань людей. Точніше, за самим фактом
виникнення або невиникнення правових відносин можна судити, чи
відповідають правила, наказані нормою права, їх інтересам. Якщо норма
права суперечить їх домаганням, люди не встановлюватимуть правові
відносини відповідно до неї. З встановленням правових відносин їх
сторонами реалізація права не закінчується, а тільки починається.

3.  Норма права і правовідносини — неодмінні складові елементи механізму
правового регулювання.

їх єдність виражає союз самостійних, відносно вільних юридичних явищ, їх
взаємодію, а не породження одного юридичного явища іншим юридичним
явищем (див. главу «Правове регулювання і його механізм»).

4.  Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми —
правовідносини.

Якщо звернутися до аналізу структури норми права, то можна побачити, що
гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція — на права
і обов’язки, а санкція — на можливі наслідки недодержання норми і
правовідносин, що виникають на її підставі.

Покажемо це на схемі.

Гіпотеза Диспозиція Санкція

Юридичний факт Суб’єкти правовідносин Правовідносини (суб’єктивні
юридичні права, суб’єктивні юридичні обов’язки, повноваження) Наслідки
невиконання обов’язків учасниками правовідносин Юридична
відповідальність

§ 4. Суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок як основний юридичний
зміст правовідносин

Розглянемо основний юридичний зміст правовідносин суб’єктивне право і
суб’єктивний обов’язок HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l «_ftn1#_ftn1» \o «»
[1] .

Ознаки суб’єктивного юридичного права Ознаки суб’єктивного юридичного
обов’язку

1) можливість певної поведінки; 2) можливість, яка належить суб’єкту
права — правомочному; 3) надається з метою задоволення інтересів
правомочного; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою можливої поведінки,
порушення якої є зловживання правом; 6) існує лише відповідно до
суб’єктивного юридичного обов’язку; 7) встановлюється, юридичними
нормами; 8) забезпечується (гарантується) державою 1) необхідність
(повинність) певної поведінки; 2) обов’язок, що належить суб’єкту права
— правозобов’яза-ному; 3) покладається з метою задоволення інтересів
правомочної особи; 4) існує у правовідносинах; 5) є мірою належної
поведінки; 6) існує лише відповідно до суб’єктивного юридичного права;
7) встановлюється юридичними нормами; 8) забезпечується (гарантується)
державою

І суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок мають
свою структуру.

Структура суб’єктивного права — це його будова, яка виражається у
зв’язку елементів — юридичних можливостей (правомочностей), наданих
суб’єкту.

Суб’єктивне юридичне право Суб’єктивний юридичний обов’язок

— вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, що
встановлені юридичними нормами для задоволення його інтересів і
забезпечуються державою — вид і міра належної (або необхідної)
поведінки суб’єкта права, що встановлені юридичними нормами для
задоволення інтересів правомочної особи і забезпечуються державою

Носій суб’єктивного юридичного права — правомочний Носій суб’єктивного
юридичного обов’язку — правозобов ‘язаний

Правомочність — складова частина змісту суб’єктивного права, що
становить конкретну юридичну можливість, яка надається правосуб’єктній
особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб’єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше:
право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим
суб’єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад, право голосувати,
подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2.  Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання
відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто можливість
зацікавленої особи жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання
покладених на нього обов’язків (наприклад, вимагати сплату боргу,
передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3.  Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист,
тобто можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі
порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи. Це право
приводить у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує
свої обов’язки (стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати
незаконно звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням
права-вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов’язків.

Не слід ототожнювати суб’єктивне право і правомочність, оскільки
суб’єктивне право:

а)  може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його
виконання. Правомочність є наслідком суб’єктивного права. Наприклад,
кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться,
багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо.
Однак вони не позбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують
його;

б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб’єктивне право реалізується
через конкретні правомочності. Наприклад, суб’єктивне право власності
реалізується через три правомочності: право володіння, право
користування, право розпорядження певним майном.

Якщо звернутися до галузевого змісту суб’єктивного права, то можна
виділити низку специфічних правомочностей, які воно містить. Наприклад,
у галузі кримінального права є такі правомочності: давати пояснення за
пред’явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом
дізнання, прокурором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов’язку;
скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого,
прокурора, суду.

Структура суб’єктивного юридичного обов’язку є зворотним боком
суб’єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1)  необхідності зобов’язаного суб’єкта здійснювати певні дії (активні
обов’язки) або утриматися від них (пасивні обов’язки);

2)  необхідності зобов’язаного суб’єкта реагувати на законні вимоги
правомочної сторони (наприклад, обов’язок виконувати умови договору);

3)  необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення
прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови
від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо
суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов’язок боржника платити
неустойку за невиконання умов договору).

/ суб’єктивне юридичне право, і суб’єктивний юридичний обов’язок
об’єднує те, що вони:

—  випливають із юридичних норм; — забезпечуються державою;

—  не безмежні, а існують у певних суворих рамках — це завжди «міра»
поведінки.

Суб’єктивні права і обов’язки перебувають у тісному взаємозв’язку, є
взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдяки їм між їх носіями —
суб’єктами виникає зв’язок, який називається правовідносинами.

Права і обов’язки державних органів та ‘їх посадових осіб як носіїв
спеціальної правосуб’єктності виражаються через їх повноваження.

§ 5. Суб’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин — це суб’єкти права, тобто особи, що мають
правосуб’єктність. Вирази «суб’єкт права» і «особа, що має
правосуб’єктність» збігаються. Правосуб’єктність — одна з обов’язкових
передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти повинні пройти два етапи
наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів
(учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам
щодо правосуб’єктності;

•  набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній
юридичне значущій ситуації — суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові
зв’язки, відносини між суб’єктами.

Суб’єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб’єкти права,
які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах,
виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
повноважень і юридичної відповідальності.

Види суб’єктів правовідносин:

1)  індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):

— громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

—  іноземні громадяни;

— особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб’єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

— органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо —
вітчизняні, іноземні, міжнародні);

—  громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо);

— релігійні організації;

3)  держава та її структурні одиниці:

— держава;

— державні утворення (суб’єкти федерації — штати, землі, автономії; в
Україні — Автономна Республіка Крим);

—  адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та
ін.);

4)  соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни
виборчого округу тощо.

§ б. Правосуб’єктність фізичних осіб

Правосуб’єктність фізичних осіб (індивідуальних суб’єктів правовідносин)
— це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками
правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації
прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на
визнання її правосуб’єктності.

В основі визначення природи правосуб’єктності (праводієздат-ності)
фізичної особи лежать два критерії:

—  вікова характеристика (певний вік);

— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад
правосуб’єктності фізичної особи:

•      правоздатність;

•      дієздатність;

•     деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість)
індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні
юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і
припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний
громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати
права, набувати суб’єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його
правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від
статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання,
причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда
самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і
виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести
відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку,
фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що
з’являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і як
правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність
збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково
сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб’єктом конкретних
правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому
Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який
досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим
договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою
діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт
емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за
згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності
такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному
кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

•     обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави
передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ
конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів
інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;

•     обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням
суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за
рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і
відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної
дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб
— батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб’єктність —
категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність
правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але
недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені
правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню
повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають
особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види
злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що,
не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l «_ftn2#_ftn2» \o «»
[2] .,

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент
вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати
ними.

Правосуб’єктність фізичних осіб може бути:

загальною спеціальною індивідуальною

У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної,
спеціальної та індивідуальної правосуб’єктності.

Правосуб’єктність — юридична передумова для визнання особи носієм
відповідного правового статусу (див. § «Правовий статус особи»).

§ 7. Правосуб’єктність юридичних осіб

Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) —
це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій:
державних органів, державних підприємств і установ, громадських
об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних
організацій та ін.

Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l
«_ftn3#_ftn3» \o «» [3] . Юридична особа — це не будь-який колективний
суб’єкт, а колективний суб’єкт у певній галузі діяльності —
господарській, соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові
відносини, участь у цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної
особи комерційні і некомерційні організації наділяються за законом.
Ознаки юридичної особи.

1.  Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи
управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій,
закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в
державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і
органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є
єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього
періоду існування).

2.  Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної
юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її
учасників і фундаторів (самостійний баланс

— кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

3.  Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з
іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької
діяльності.

4.  Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і
виконувати обов’язки від свого імені, тобто не зобов’язана звертатися за
дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може
здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні
особи; обирати місце розташування).

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з
позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі
зустрічного позову.

6.  Обов’язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно
закріплене за нею за правом власності).

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

•      некомерційні (публічні),

•      комерційні (приватні,).

судами. Це: можливість вибору судців (арбітрів); спрощена процедура
вирішення спору, яка грунтується в цілому на розсуді сторін;
конфіденційність розгляду; спеціалізація арбітражу. Саме тому даній
формі захисту прав і врегулювання економічних спорів віддається перевага
в багатьох економічно розвинутих країнах.

Некомерційні особи — державні організації і установи (парламент, уряд,
суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) —
спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих
потреб: організаційно-управлінських, соціально-культурних,
соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують
мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність
таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні
установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок
добровільних внесків і пожертвувань.

До некомерційних юридичних осіб належать споживчі кооперативи,
громадські або релігійні організації, благодійні та інші фонди, а також
інші об’єднання, передбачені законом (див. § «Правосуб’єктність
громадських організацій»).

Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю,
але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких
вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату
на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати
на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата
праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо
додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними
стають вже інші пріоритети — цілі комерційного характеру.

Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність
від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування
юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не
залежить від волі її членів — підпорядкованих і підзвітних осіб.
Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої
влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку.
Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований
новий кабінет. Тобто Некомерційні, публічні організації продовжують
функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.

Комерційні особи — комерційний банк, приватна фірма, акціонерне
товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і
фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі
та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть
припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе
банкрутом).

Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх
представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може
бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.

Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій,
корпорацій, консорціумів, концернів та ін.) передбачена законодавством у
вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і
визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому
законом порядку. Наприклад, обсяг прав і обов’язків акціонерних
товариств закритого і відкритого типу є різним: акції першого
розповсюджуються шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на
біржах; акції другого розподіляються між засновниками і не можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купуватися і продаватися
на біржах.

Спільним для правосуб’єктності комерційних організацій є те, що вона
ґрунтується на засадах приватного права — диспозитивності і рівності
сторін у цивільно-правових відносинах. Тут Правосуб’єктність однієї
сторони не обмежує правосуб’єктності іншої сторони. Договірні відносини
виникають на основі рівності (автономії) сторін незалежно від їх
статусу. Це відносини між громадянами-власниками, орендарями, фермерами,
громадянами і організаціями, організаціями між собою, в тому числі і
державними, акціонерними, орендними підприємствами і корпораціями,
наприклад, договір між органом внутрішніх справ і громадянином на
охорону квартири. У цих відносинах державний орган виступає як юридична
особа; засновує договірні відносини на принципі диспозитивності (а не
імперативності). У сфері підприємництва діє той же принцип, що й у сфері
регулювання поведінки фізичних осіб і діяльності громадських об’єднань:
«Дозволено все, крім прямо забороненого законом» (загальнодозвільний тип
/режим/ правового регулювання).

Коли ж діяльність комерційної корпорації виходить за рамки товарного
виробництва і обігу і потрапляє у сферу дії публічного права (державна
реєстрація підприємств, стягнення податків та ін.), вступає в дію
принцип «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом»
(спеціально-дозвільний тип /режим/ правового регулювання). У сфері
управління державною власністю відбувається поєднання імперативного і
диспозитивного методів правового регулювання — виникають
адміністративно-правові і цивільно-правові відносини.

Яким є співвідношення правоздатності і дієздатності у юридичної особи?

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що
правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності
фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і
дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у
фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і
дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і
дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації
суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди
без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність
юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так,
підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний
розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність
юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до
законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі
повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він
дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті
через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб’єкта
правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком,
як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у
колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність
правоздатності і дієздатності є винятковою.

§ 8. Компетенція державного органу як вираз його спеціальної
правосуб’єктності

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції.

Перший блок складає її правосуб’єктність як юридичної особи —
некомерційної або комерційної (визначається в момент створення і
реєстрації; у комерційної організації вона може бути змінена протягом
діяльності: а) добровільно за її рішенням; б) примусово за рішенням
уповноваженого державного органу).

Другий блок — спеціальна компетенція (лат. competentia — здатність,
відання, належність за правом), яка полягає у праві .в певних межах
провадити професійну діяльність.

Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається
у два способи:

через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть
здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;

через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.

Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві
провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання
прибутку.

Інша справа — компетенція державного органу: в ній виявляється
спеціальна правосуб’єктність державного органу як колективного суб’єкта
правовідносин. Встановлюючи компетенцію кожного із органів, держава
здійснює не тільки «поділ праці» між ними, а й поділ державно-владних
повноважень.

Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів
суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим
нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і
обов’язків), юридичної відповідальності і предмета відання HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l «_ftn4#_ftn4» \o «»
[4] .

Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:

Владні повноваження Предмет відання Юридична відповідальність

а) юридичні права для здійснення державних функцій (щодо об’єктів
управління); б) юридичні обов’язки, що на нього покладаються (перед
державою); Тут права — можливості щодо виконання покладених функцій —
збігаються з обов’язками — необхідністю (повинністю) стосовно держави і
зливаються в єдину правову категорію повноважень головний напрямок
діяльності , тобто основне функціональне призначення (наприклад, у
міліції — безліч прав і обов’язків, а предмет відання — охорона
громадського порядку) — настає за результатами роботи, за неналежне
виконання повноважень або перевищення їх обсягу;   разом   з
повноваженнями юридична відповідальність є елементом спеціального
правового статусу державного службовця, зокрема посадової особи

 

Юридичні повноваження (правообов’язки) державного органу або його
посадової особи — вид і захід владного впливу на учасника правових
відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного
соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення
домагань уповноваженого суб’єкта або на винну особу.

Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або
один лише обов’язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державним
органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і
обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання настає
притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний
орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від
інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції,
встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні
правообов’язки (поєднання прав і обов’язків) — покладені обов’язки
виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні
повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише
на права, в інших — лише на обов’язки.

Владні повноваження державного органу виражаються, наприклад, у праві
видавати правові акти — нормативні та індивідуальні, підписувати
цивільно-правові договори, у можливості забезпечувати виконання і
додержання правових актів примусовими засобами (див. § «Державна
служба…» глави «Механізм і апарат держави»).

У правовій державі кожний державний орган і його посадові особи мають
компетенцію, яка визначається в нормативно-правових актах, і зобов’язані
діяти в її межах. Так, компетенція глави держави, вищих органів влади і
управління визначається конституцією, а інших державних органів —
законами і положеннями про ці органи.

Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для
всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать
від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган —
законодавчої, виконавчої, судової влади або органів прокуратури та ін.

На відміну від індивідуальних суб’єктів правовий статус колективних
суб’єктів — державних органів як суб’єктів правовідносин обмежується
тими цілями і завданнями, заради яких вони створюються.

Специфіка виконання повноважень державними органами полягає в тому, що
вони діють у підсистемі публічного права (конституційне, адміністративне
право), для якого характерним є імперативний метод — юридичної
субординації і підпорядкованості. З одного боку, це питання компетенції
державних органів і посадових осіб, які мають правомочності на видання в
одно-стороньому порядку індивідуального розпорядження з визначенням прав
і обов’язків підпорядкованих і підзвітних осіб; а з іншого боку —
питання пасивної правосуб’єктності підпорядкованих і підзвітних осіб, їх
обов’язків і відповідальності. Воля підлеглих не є визначальною для
індивідуального акта, що видається.

§ 9. Об’єкти правовідносин

Об’єкти правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу
яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні
юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки.

Розрізняють такі види об’єктів правовідносин:

1)  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі —
предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі
трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети
споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи
(диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна,
дарування, спадкування

— це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального
світу;

2)  послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи,
обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення,
підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті
та ін.;

3)  продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва,
літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші
результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом
(наприклад, Закон України «Про авторське право і суміжні права»). З їх
приводу виникають правовідносини у суб’єктів права — громадян, які
відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують
книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта
духовний, інтелектуальний;

4) особисті немайнові блага — життя, здоров’я, честь, гідність, право на
освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом
школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між
громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію
виникають правовідносини, їх об’єкт — здоров’я громадянина; у будинку
відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки тощо.

Об’єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт
права — суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і
вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин — вужче,
конкретніше — частинка суспільних відносин, елемент (одиниця
загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані
суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути
об’єктом правовідносин.

§ 10. Види правовідносин

Види правовідносин за функціями права:  

регулятивні охоронні  

— виникають із фактів правомірної поведінки суб’єкта, тобто такої
поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових,
сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності
норм права та юридичного факту, а також можуть виникати на основі
договору між сторонами — виникають із фактів неправомірної поведінки
суб’єкта, тобто такої поведінки, яка вимагає певної реакції держави
(кримінальні, адміністративні правовідносини) . Вони пов’язані з
виникненням і здійсненням юридичної відповідальності, передбаченої в
санкції охоронної норми  

Види правовідносин за характером обов’язку:

активного типу пасивного типу

обов’язок здійснити певні дії на користь іншої сторони обов’язок
утриматися від небажаних для іншої сторони дій

Складні правовідносини можуть бути змішаними: тут поєднуються
правовідносини пасивного і активного типу, відносні і абсолютні.

Види правовідносин за ступенем визначеності суб’єктів:

абсолютні відносні

визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а всі інші
зобов’язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів
(відносини власності: точно визначений власник, а всі інші зобов’язані
не заважати йому здійснювати свої права; відносини, пов’язані з
реалізацією політичних свобод /свобода слова, зборів, друку/:
недопущення державою перешкод їх законному здійсненню; відносини
авторства та ін.) точно визначені права і обов’язки всіх учасників, як
таких, що наділені правом (правомочних), так і право-зобов’язаних
(покупець і продавець, юрист і клієнт, викладач і студент; будь-яке
цивільно-правове зобов’язання, що виникає із договорів, із заподіяння
шкоди)

Види правовідносин за галузями права:

—  конституційно-правові (відносини громадянства);

— адміністративно-правові (відносини, пов’язані зі стягненням і сплатою
податків);

—  цивільно-правові (відносини куттівлі-продажу речі або цінних
паперів);

— трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

 

Види правовідносин за субординацією в правовому регулюванні:

матеріально-правові процесуально-правові

— виникають на основі норм матеріального права: адміністративно-правові,
цивільно-правові, кримінально-правові та ін. — виникають на основі норм
процесуального права і похідні від норм матеріального права:
адміністративно-процесуальні, цивільні процесуальні,
кримінально-процесуальні та ін.

Процесуально-регулятивні (процес укладання договору)
Процесуально-охоронні (кримінальне провадження) — типові правовідносини,
пов’язані з реалізацією юридичної відповідальності

Види правовідносин за суб’єктами:

•  між суб’єктами федерації (у федеративній державі);

•  між громадянами держави;

•  між громадянином і державою;

•  між юридичною особою — суб’єктом приватного права і державним
органом;

•  між державними органами;

•  між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони
зобов’язані виконувати розпорядження керівника даного органу, та ін.

Види правовідносин за кількістю суб’єктів:

•  прості — не поділені на складові частини (як правило, між двома
суб’єктами);

•  складні — містять у собі систему самостійних правовідносин (як
правило, між трьома і більше суб’єктами).

Види правовідносин за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами:

•  односторонні — кожна із сторін має або права, або обов’язки (договір
дарування, договір позики);

•  двосторонні — кожна із сторін має як права, так і обов’язки (договір
купівлі-продажу).

Види правовідносин за волевиявленням сторін:

•  договірні — виявляється воля як правомочної, так і зобов’язаної
сторін. Мають місце головним чином у сфері приватного права
(горизонтальні правовідносини);

• управлінські — досить виявлення волі лише правомочної сторони. Мають
місце головним чином у сфері публічного права (вертикальні
правовідносини).

Останнім часом стали відрізняти комплексні правовідносини—у
підприємницькому праві, в яких поєднуються засади публічного і
приватного права (горизонтально-вертикальні правовідносини).

Види правовідносин за строком дії:

•  короткочасні;

•  довгочасні.

§11. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад

Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов’язують
виникнення, зміну або припинення правовідносин.

За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі.

Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм
права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив
у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання
певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права.

Функції юридичних фактів:

•  функція залучення суб’єкта права до правовідносин;

•  функція породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення
(наприклад, з народженням дитини виникає громадянство; для створення
підприємства необхідна реєстрація).

Отже, юридичні факти не тільки служать підставою для виникнення, зміни і
припинення конкретних правовідносин, а й цілеспрямований рух останніх є
головним наслідком юридичних фактів.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами.

Види юридичних фактів за юридичними наслідками:

правоутворюючі правозмінюючі правоприпиняючі

— юридичні факти, з якими норми права пов’язує виникнення   
правовідносин (наприклад, наказ ректора про зачислення абітурієнта К. до
вузу) — юридичні факти, з якими норми права пов’язує зміна
правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з
очної на заочну форму навчання) — юридичні факти, з якими норми права
пов’язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу
студенту К. диплома про закінчення вузу)

Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути
правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпи-няючим для суб’єктів, які є
сторонами у правовідносинах. Так, факт смерті громадянина — обставина,
що припиняє правовідносини між померлим і його дружиною, дітьми.
Одночасно це є і правоутворюючим фактом, тому що після закінчення
певного строку з дня смерті громадянина виникають правовідносини,
пов’язані з реалізацією права дружини, дітей на спадщину.

Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

ДІЇ події

— вольова поведінка суб’єктів права, з якою пов’язані виникнення, зміна
та припинення правовідносин (наприклад, угода, постанова слідчого,
рішення суду) — юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються
поза волею людей (наприклад, природне стихійне явище, смерть)

обставини

— складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події
(наприклад, безвісна» відсутність, місце проживання, недієздатність), їх
використання об’єктивно необхідне в трудовому, сімейному, кримінальному
праві та ін.

Дії  

правомірні неправомірні  

— відповідають вимогам норм права (договір) — не відповідають вимогам
норм права (правопорушення)  

Правомірні дії  

юридичні акти юридичні вчинки  

— дії, пов ‘язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром
досягти певного юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з
заявою до державного органу про прописку) — дії, що не пов’язані зі
вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх наміру
спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі
народження дітей всі юридичні обов’язки, пов’язані з утриманням і
вихованням дітей)  

 

 

 

Неправомірні дії

злочини проступки

— передбачені законом суспільне небезпечні винні діяння (дії або
бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством, кримінальну
відповідальність. Злочин відрізняється від проступку більшим ступенем
суспільної небезпечності — один із видів правопорушень, який полягає у
винній дії або бездіяльності, що спричиняють за чинним законодавством,
дисциплінарну чи адміністративну відповідальність. Проступок
відрізняється від злочину меншим ступенем суспільної небезпечності

(див. главу «Правова і правомірна поведінка. Правопорушення і юридична
відповідальність»).

Події  

абсолютні відносні  

(наприклад, смерть людини породжує наслідки: майно переходить до
дружини, дітей, тобто виникають спадкоємні правовідносини, змінюється
склад учасників правовідносин, суб’єктом яких був померлий) (наприклад,
смерть застрахованої особи в результаті вбивства спричиняє наслідки
незалежно від того, з якої причини відбулося позбавлення життя —
виплачується страхова премія сім’ї; у спадкоємців убитого виникають
правовідносини з органом страхування)  

Види юридичних фактів за складом:

прості складні (фактичні склади)

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків
потрібен не один юридичний факт, а сукупність фактів. Сукупність
юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків,
передбачених нормою права (виникнення, зміна або припинення
правовідносин), називається фактичним (юридичним) складом.

Приклад. Для зачислення до вищого навчального закладу необхідні:
загальна середня освіта, підкріплена документом; успішна здача вступних
іспитів; документ, що свідчить про внесення певною суми за навчання
(якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зачислення до
вузу.

Фактичні склади

прості складні

— включають факти, що належать до тієї ж самої галузі законодавства.
Наприклад, для укладення шлюбу необхідна сукупність фактів: взаємна
згода осіб, що вступають до шлюбу; досягнення ними шлюбного віку;
відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАГСу шлюбу;
відсутність між ними родинних відносин, дієздатність осіб, що вступають
до шлюбу. Всі ці факти передбачені однією галуззю законодавства —
шлюбно-сімейним — включають факти, що належать до різних галузей
законодавства. Наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише
за наявності трьох фактів: досягнення встановленого законом віку,
наявності виробничого стажу, рішення органу соціального забезпечення про
нарахування пенсії. Тут досягнення встановленого законом віку та
наявність необхідного виробничого стажу передбачені нормами трудового
законодавства, а рішення органу соціального забезпечення — це сфера
адміністративного законодавства

Фактичний склад не слід плутати з подіями — складними юридичними
фактами.

§12. Презумпції

У правовій дійсності є феномен, який, не будучи юридичним фактом, може
породжувати правовідносини. Це — презумпція.

Види презумпцій за фактом правового закріплення:

фактичні (загальножиттєві) законні

— правдоподібне знання про розвиток природи, суспільства, мислення;
можуть використовуватися суб’єктами судової, слідчої діяльності без
звернення до доказів — певний логічний засіб, який використовується у
судовому процесі внаслідок того, що він передбачений законом або
випливає із його змісту

У законі не виражені і юридичного значення не мають У законі виражені і
мають юридичне значення

Ми ведемо мову про законні презумпції.

Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — закріплене в законі
припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне
значення.

Презумпції — важливий і досить гнучкий інструмент регулювання
правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні певного
юридичного факту, оскільки в них:

—  відображаються вихідні, принципові засади прав;

—  закладений механізм реалізації цих засад. Законні презумпції бувають
двох видів:

•  неспростовні презумпції — не потребують доведення, тому що не
підлягають сумніву;

•  спростовні презумпції — можуть бути спростовані в результаті
встановлення іншого щодо цих фактів, (див. ще про презумпції у §
«Основні стадії застосування норм права»).

Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні та і’х риси:

матеріально-правові процесуально-правові

— містять правоположення про наявність (відсутність) певного юридичного
факту при існуванні інших фактів, які можуть мати відношення до іншого
суб’єкта даних правовідносин або неозначеного кола осіб — виключають
необхідність доказів для винесення рішення або вказують на суб’єкта, на
якого покладається тягар доведення під час розгляду юридичної справи,
чим встановлюється порядок застосування норм процесуального права

— служать передумовою для іс-   — мають передумовою матері-нування
процесуальної презумп- ально-правову презумпцію ції

— вступають у дію лише за доведеності умов їх застосування — завжди
випливають із правової норми і розподіляють тягар доведення суворо
визначено, а не приблизно

— завжди можуть бути спростовані через доказ про відсутність фактів, за
наявності яких вони застосовуються — не можуть бути спростовані, якщо
матеріально-правова презумпція є незаперечною

Слід зважити на те, що в більшості правових норм матеріальні і
процесуальні види презумпцій тісно переплітаються.

Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Наприклад, у
Цивільному кодексі України закріплено таку презумпцію, як презумпція
вини. Вина визнається обов’язковою умовою для застосування заходів
цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань
або у разі заподіяння шкоди. Правда, із презумпції вини є винятки. І все
ж таки загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке:
неодмінною передумовою договірної відповідальності є вина боржника.

Іншим прикладом презумпції може бути закріплена в Цивільному кодексі
Російської Федерації презумпція розумності і добросовісності учасників
цивільних правовідносин (ч. З ст. 10). Це означає, що: 1) операції
юридичної особи, які виходять за межі її правоздатності, визнаються
недійсними; 2) учасник цивільних Правовідносин визнається добросовісним,
а доводити його недобросовісність має той, хто з такими діями пов’язує
певні юридичні наслідки.

Щоб не виникало потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій —ні
судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в законах і
чітко формулюватися.

§ 13. Правовідносини, що виникають при виконанні обов’язків

Правовідносини органів внутрішніх справ та їх співробітників виникають,
як правило, в галузі публічного права, тобто є субординаційними
відносинами (влада — підвладність) — відносинами по вертикалі.

Правовідносини органів внутрішніх справ за сферою поширення можна
поділити на дві категорії:

•  зовнішні;

•  внутрішні.

Зовнішні правовідносини — це відносини між органами внутрішніх справ і
громадянами, організаціями, підприємствами, установами, які виникають у
ході забезпечення громадського порядку і безпеки особи, суспільства,
держави.

Внутрішні правовідносини — це відносини усередині системи органів
внутрішніх справ між: а) службами і підрозділами різних рівнів; б) між
ними і вищими посадовими особами; в) по лінії «начальник — підлеглий» у
службі, підрозділі.

Органи внутрішніх справ можуть вступати й у нетипові для них
правовідносини. Вони виникають між несупідрядними органами і мають, як
правило, договірний характер.

Нетипові правовідносини органів внутрішніх справ, що виникають у
результаті договору:

—  договори на охорону об’єктів підрозділами позавідомчої охорони МВС;

— договори на супровід;

—  договори на організацію охорони громадського порядку на комерційній
основі при проведенні масових заходів;

— договори, пов’язані з реалізацією права засуджених на свободу
віросповідання в місцях виконання покарання у виді позбавлення волі та
ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за галузями
права:

—  конституційно-правові;

— адміністративні правові;

— адміністративно-процесуальні;

—  кримінально-правові;

—  кримінально-процесуальні;

— кримінально-виконавчі;

—  цивільно-правові;

—  цивільні процесуальні та ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за функціями
права:

охоронні — основні; регулятивні.

Суб’єкти правовідносин системи органів МВС:

•  органи внутрішніх справ у цілому;

• органи міліції як складова частина органів внутрішніх справ;

•  інші структурні підрозділи органів внутрішніх справ;

•  окремі посадові особи органів внутрішніх справ. Компетенція органів
внутрішніх справ включає:

1. Повноваження (правообов’язки):

а) забезпечення особистої безпеки громадян;

б) попередження і припинення злочинів та адміністративних правопорушень;

в) розкриття злочинів;

г) охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки,
надання допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам,
організаціям і громадським об’єднанням у здійсненні їх законних прав і
інтересів.

2.  Предмет відання — головний напрямок діяльності, тобто основне
функціональне призначення (наприклад, у міліції це охорона громадського
порядку).

3. Відповідальність за результати своєї роботи. Діяльність органів
внутрішніх справ визначається законами

та іншими нормативно-правовими актами.

Об’єкти правовідносин системи органів МВС — діяльність (поведінка)
учасників правовідносин:

а) адміністративно-правових відносин — поведінка громадянина і
конкретного співробітника міліції;

б)  кримінально-процесуальних відносин — поведінка учасників
кримінального судочинства;

в)  цивільно-правових відносин, низки адміністративно-правових відносин
(організаційно-майнових) — поведінка учасників цих відносин і майно.

Юридичні факти можуть бути класифіковані залежно від правовідносин, в
які вступає співробітник органів внутрішніх справ.

Загальні правовідносини органів внутрішніх справ та їх співробітників
виникають, змінюються і припиняються на підставі їх компетенції,
визначеної нормативно-правовими актами (організація охорони громадського
порядку, охорона безпеки, боротьба зі злочинністю, організація роботи
особового складу та ін.).

Юридичними фактами в процесі загальних відносин є:

1) заяви, повідомлення, скарги громадян, організацій у зв’язку з
правопорушеннями, що готуються або вже вчинені, які органи внутрішніх
справ та їх співробітники зобов’язані вирішити і за наявності законних
підстав задовольнити інтереси заявників;

2) звернення громадян до співробітників органів внутрішніх справ при
реалізації ними своїх прав або виконанні обов’язків, наприклад, при
одержанні паспорта, дозволу на прописку, на виїзд у прикордонну зону, на
придбання зброї;

3)  виявлення або встановлення фактів правопорушень (злочинів,
проступків) і осіб, що їх вчинили;

4) договори, які укладають органи внутрішніх справ.

 

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l
«_ftnref1#_ftnref1» \o «» [1] Про правомочність див. § «Компетенція
державних органів», про юридичну відповідальність — главу «Юридична
відповідальність».

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l
«_ftnref2#_ftnref2» \o «» [2] В ряді країн нижня границя кримінальної
дієздатності є високою (16—17 років), в інших — низькою (8-9 років).

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l
«_ftnref3#_ftnref3» \o «» [3] Третейський суд — одна з форм судового
захисту прав громадян і організацій, альтернативний засіб вирішення
спорів. Відповідно до ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України
третейські суди, поряд з арбітражним судом, правомочні розглядати
будь-які економічні спори, підвідомчі арбітражному суду, за винятком
спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при
укладанні, зміні і виконанні господарських договорів, пов’язаних із
задоволенням державних потреб. Крім того, третейському суду також не
підвідомчі справи про банкрутство. Як процесуальна форма, третейський
суд має цілу низку переваг у порівнянні з державними

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/18.shtml» \l
«_ftnref4#_ftnref4» \o «» [4] Інакше: предмет діяльності,
функціональне призначення.

1.2.2. Склад та види правопорушень (ПРАВОВА І ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА.
ПРАВОПОРУШЕННЯ)

§ 1. Поняття, ознаки і види правової поведінки

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і
спричиняє юридичні наслідки.

Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма
вияву свободи особи.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1)  має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка)
або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані
суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2)  має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як
правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб’єкта;

3)  має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин
і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати
своїми вчинками;

4)  регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових
актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або
передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це
відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5)  має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з:
а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на
результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних
дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі
дії).

Види правової поведінки:

правомірна неправомірна (протиправна) — правопорушення зловживання
правом

— соціальне корисна, відповідає нормам права — соціальне шкідлива,     
суперечить нормам права — відповідає нормам права, але є
соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права,
такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт,
об’єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

—  письмовою (документальною).

§ 2. Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки

Правомірна поведінка — цесуспільно корисна правова поведінка особи (дія
або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і
охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує
організованість і гармонійність громадського життя, стійкий
правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій
держави і суспільства, задоволення інтересів суб’єктів права;

2)  втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;

3)  має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії
або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права —
додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування
(посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти,
юридичні вчинки;

4)  гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

—  інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні
права і обов’язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного
механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне
практичне використання його громадянами;

—  поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх
юридичних прав і обов’язків.

Слід зважити на те, що правомірна поведінка складається із елементів —
правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспіль-но корисний характер.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і
корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед
суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і
юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра
правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна
поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних юридичних
прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через
правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його
життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві
правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві.

1.  Економічні — процес руйнування старого господарського організму
(нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення
української економіки як саморегульованої системи виробничих зв’язків і
матеріальних можливостей виробництва — на основі економічної волі.
Громадяни позбавилися звичних умов трудової діяльності і через
неможливість і нездатність (економічна неграмотність і небажання брати
на себе яку-небудь відповідальність) не можуть швидко адаптуватися до
нової економічної обстановки, виникли невдоволення, апатія,
агресивність, невпевненість у завтрашньому дні, балансування поведінки
на межі між правомірною і неправомірною.

2.  Соціальні — соціальна напруженість як результат ослаблення
соціальної відповідальності держави і неврівноваженості соціальної
політики. Нерегулярною оплатою праці, підвищенням плати за комунальні
послуги, низьким рівнем соціального забезпечення (за наявності інфляції)
держава вільно або мимоволі провокує (незалежно від
соціально-психологічної нестійкості особи) нестабільність правомірної
поведінки.

3.  Політичні — розпад СРСР, скасування однопартійної системи,
утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі формування
політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість
демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень,
відсутність прагматичної демократичної ідеології і політики для
перехідного періоду. Це привело до політичної хиткості суспільства, яка
спричинила й нестабільність правомірної поведінки громадян.

4.  Ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень
правосвідомості як наслідок руйнування системи правового виховання, що
існувала раніше, і лише започатковане формування нової. Правосвідомість
громадянина виявилася непідготовленою до зняття криміналу з багатьох
діянь, що вважалися раніше злочинними (спекуляція товарами,
приватнопідприємницька діяльність, комерційне посередництво та ін.), і
одночасного вступу в дію принципу «дозволено все, що не заборонено
законом». Свободу вибору громадянин сприйняв як вседозволеність. Межа
між правомірною і неправомірною поведінкою була стерта.

5.  Юридичні:

а) в галузі правотворчості — відсутність послідовності, логічності в
прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру
в якість законів, служать підставою для правового нігілізму (наприклад,
нормативні акти про податки є неконкретними, неповними, казуїстичними);

б)  в галузі правоохоронної діяльності — слабке розкриття злочинності,
корумпованість створюють умови для можливості обійти закон, породжують
хиткість правомірної поведінки.

Щоб правомірна поведінка перетворилася на норму життя для переважної
більшості населення, необхідні розвинута економіка, достатня для
задоволення життєвих запитів громадян, стабільний демократичний
політичний режим, додержання законності всіма посадовими особами і
громадянами, високий рівень правової культури.

§ 3. Склад і види правомірної поведінки

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає
розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки

Суб’єктивна сторона Суб’єкт Об’єкт Об’єктивна сторона

суб ‘ єкти права: фізичні та   юридичні особи, які визнані дієздатними і
делікто-здатними, тобто   здатними здійснювати свої   права   і
обов’язки та нести юридичну відповідальність — внутрішнє ставлення
(зацікавленість, байдужість) суб’єкта права до своєї діяльності та її
результатів, визначення якості ВЧИНКІВ, 3 ЯКИХ складається поведінка, їх
оцінка — явища нав-колишнього середовища, на які спрямовані правомірні
вчинки: матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини —
зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх
корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види
правомірної поведінки:

Належна                                       Можлива

(соціальне необхідна)                  (соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконай- — бажана (участь у виборах, ня трудових
обов’язків, додер- оскарження неправомірних дій жання правил дорожнього
руху посадових осіб, вступ до шлюбу); та ін.)  — небажана (розлучення,

страйк та ін.).

— Закріплюється в імператив- — Закріплюється, як правило, у них нормах
як обоє ‘язки та за- диспозитивних нормах як права безпечується, крім як
в інші спо- суб’єкта, а не як його обов’язок, державним
примусом.         ки, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і
забезпечується державою.

За об’єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:

— дії;

— бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної
(законослухняної) поведінки:

•      активну;

•      звичайну (звичну);

•      пасивну (конформістську — її різновид);

•      маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб,
пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках
правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а
іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної
поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу
діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала
звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність
здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини
звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних
йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція
призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької,
яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять
інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується
«проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи.
Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій
у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною,
не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності
(наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього
зайшов контролер).

§ 4. Поняття і ознаки правопорушення

Правопорушення —це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне
(протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи,
яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам
права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб’єкта; являє собою
порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання
обов’язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта
застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2)  є суспільна шкідливим HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml» \l «_ftn1#_ftn1» \o «»
[1] (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя
людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність
(злочин) — основна об’єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку
від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні
суб’єктивних юридичних прав і обов’язків або перешкоді їх виконанню,
матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або
моральних збитків;

3)  виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій,
наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в
безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися,
не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування. Практика
переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного
режиму в державі;

4)  має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення
правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під
контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і
добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою
діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі
наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння
деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не
вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія,
яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів
людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і
державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого
діяння і його наслідків HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml» \l «_ftn2#_ftn2» \o «»
[2] . Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь
(ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника
заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді
позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.
Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити
правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення.

§ 5. Склад правопорушення

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки,
необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Склад правопорушення:

суб’єкт суб’єктивна сторона об’єкт об’єктивна сторона

Суб’єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти
деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік
настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що
визначено в окремих галузях законодавства.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення
виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи,
адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках,
встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил
пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення
законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може
бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка
виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і
повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі
спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом
матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що
інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння
певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає
юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків,
заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної
відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК
України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки,
завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної
особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не
встановлений законом.

Суб’єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які
характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею
протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив,
мета правопорушення. Обов’язковою серед них є вина — безпосередній вияв
психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її
негативних наслідків

Вина виражається у формі умислу чи необережності:

умисел: необережність:

прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання
настання шкідливих або небезпечних наслідків

непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне
ставлення до настання можливих негативних наслідків протиправна
самовпевненість -усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний
розрахунок на можливість запобігання негативним наслідкам

протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та
небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та
посадового становища можна і треба було передбачити

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета
(наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при
кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об’єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо:
власність, життя, здоров’я громадян, суспільний порядок, суспільні
відносини, що захищаються нормами права

Об’єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що
характеризують дане правопорушення:

протиправне діяння шкідливий результат, що спричинився
причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості,
легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.

§ 6. Види правопорушень. Правопорушність

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації
правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем
суспільної небезпечності (шкідливості), за об’єктами посягання, за
суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної
сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості)

Проступок Злочини

— відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності —
відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної
небезпечності

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що
завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення
правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки
можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні,
цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди
порядку організації і діяльності органів влади і управління,
конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу
злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем,
студентом виробничих, службових, військових або учбових обов’язків,
порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової
дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ,
організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на
суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і
охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що
заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності
державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний
або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та
інших галузей права і не пов’язані з виконанням службових обов’язків
(наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне
використання спеціальних технічних засобів негласного одержання
інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в
митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного
забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів
без дозволу митниці, порушення зобов’язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні
протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів
податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична
відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які
полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну
підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і
особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права і
становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад,
невиконання зобов’язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток,
що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного,
фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки
не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова
відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний)
характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов’язані з порушенням зобов’язань сторін
цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов’язані з недодержанням або
невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди
або суб’єктивно-випадкову поведінку, об’єктивно-випадкову дію
непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій —
рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні
на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність,
особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а
так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним
законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство
людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним
законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві,
але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не
може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом
як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя:

у сфері соціально-економічних відносин у суспільно-політичній сфері у
сфері побуту і дозвілля

Правопорушення за колом осіб:

особисті

групові (колективні)

Груповими називаються правопорушення, вчинені об’єднанням дій членів
групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей
і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення — це дії або бездіяльність суб’єктів
міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права
або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі
суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення

міжнародні делікти (проступки) міжнародні злочини

(наприклад, порушення торгових зобов’язань) (наприклад, работоргівля,
піратство, міжнародний тероризм та ін.)

У кожному із видів правопорушень можливі:

— рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування
примусового заходу за перше правопорушення;

— повторність —    вчинення нового правопорушення до застосування
примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання,
після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі).
Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне
впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і
тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Причини правопорушень:

1)  фактори суб’єктивного характеру — низький рівень правової культури,
правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку
ринкових відносин (наприклад, кримі-налізація економіки, що
продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів,
підприємців і об’єкти охорони);

2)  конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи,
хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних
сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності
нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність
правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів
власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту), (див.
докладніше в § «Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної
поведінки»).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо
правопорушення — це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що
включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні,
психологічні характеристики, то правопорушність — соціальне явище, яке
являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із
видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку,
пов’язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними
розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і
соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу
індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність
(розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий
суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб
«зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи
найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної
робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані
суспільством).

Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати
правопорушність в її статичній рівновазі, але не здатне викорінити її.
Одним з найдійовіших засобів утримання правбпорушності в необхідних
рамках є юридична відповідальність

§ 7. Зловживання правом

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у
використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать
призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству,
державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що не характеризуються явною ІІротиправністю такі, що
характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать до
розряду правопорушень

— виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка
спирається на належне їй суб’єктивне право — виражається у виході особи
за межі встановленого законом обсягу суб’єктивного права, що спричиняє
перекручення призначення права

Без суб’єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке
суб’єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки
правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, —
це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за
встановлені законом межі дії суб’єктивного права спричиняє певні
юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними
правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим,
аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних
діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву.
Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить
будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових
умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім’ї наймача
жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін.
Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім’ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема
реєстрація шлюбу без наміру створити сім’ю, а з метою незаконного
придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує
громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата
заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень
спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових,
розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у
цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно
«обрушується» на державу і завдає шкоди всьому суспільству і конкретному
громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

1)  наявність в особи суб’єктивного права;

2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;

3)  використання цього права не за його соціальним призначенням, а з
заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

4)  відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх
додержання) або невиконання обов’язків (тобто їх виконання);

5) встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними
органами;

6)  настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою поведінкою, а з
конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і
особі.

Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при
зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні
кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не
можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціальне
корисною. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової
поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної
поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності
не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника.
Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути
неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.

У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і не
охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут
відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.

Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки
зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона
дій, припинення здійснення суб’єктивного права без його позбавлення
тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції
всіх державних органів.

Принцип заборони зловживання правом набув спеціального законодавчого
закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в законодавчих
актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі його ознаки.
Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня суспільної
небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його як
правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її юридичною
санкцією.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml» \l
«_ftnref1#_ftnref1» \o «» [1] Враховуються не лише шкідливі наслідки,
які настали, але й ті, які можуть настати. Законним вважається наказ,
який відданий керівником у межах його компетенції з дотриманням належної
форми і не містить розпоряджень чинити протиправні дії. Виконання
наказу, в якому відсутня хоча б одна із зазначених умов, вважається
незаконним, і відповідальність несе як той, хто віддав такий наказ, так
й той, хто його виконав.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/22.shtml» \l
«_ftnref2#_ftnref2» \o «» [2] Вщ винних діянь слід відрізняти невинні
діяння, які вчиняються з волі особи та є об’єктивно протиправними Це
діяння, що чиняться під час виконання професійно-службових обов’язків
(наприклад, заподіяння шкоди майну пожежником при гасінні пожежі).

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності
наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв’язку між протиправними діяннями і наслідками.

Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне,
винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке
передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична
відповідальність.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими, оскільки
вони направлені проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної
особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи
юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі,
державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а
іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи
здоров’я людини, на державну безпеку тощо. В зв’язку із цим кримінальні
злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого законодавства чи
природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони
можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення
правил дорожнього руху, крадіжка, хуліганство). В окремих випадках
правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта
покладаються юридичні обов’язки законом чи договором, а він не виконує
їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небезпека.
Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні
цінності, а він не виконав своїх обов’язків і сталося розкрадання майна.
Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям –
“діяння”.

3) Правопорушення – це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне
діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до
юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідальності в
цивільному праві). Вина – це психічне відношення особи до своїх
протиправних діянь. Воно має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як
почуття вини).

„?`„?gd®Xi

?

O3/4U?aua°cPe0ido?u uaeuoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe
oeoee

iiiiiiiiiiiiiiiiiiiaiiiiii

?B66

gd®Xi

i

i

iiiiiiiiiiiiiiiiiiaaiiiiii

iiiiiiiiiiiiiiiiaiiiiiiiii

…uuiiuuuuuuu

iiiiiiiiiiiiiiiiiiiaaiiiii

u R iiiiissssssessssykdoe

gd®Xi

.

:R .

0

6

A

gd®Xi

”Oe

gd®Xi

PkdU

i

i

<,<.

Похожие записи