HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Поняття та функції права і держави

Література

1. Загальна теорія держави та права. Навчальний посібник. » К., 1998.

2. Скакун О.Ф., Подберезьський М.К. Теорія держави і права. — Харків,
1996.

3. Сурілов О.В. Теорія держави і права. — Одеса, 1998.

4. Общая теория государства й права. Академический курс в 2-х томах. —
М., 1998.

Поняття права і держави

ДЕРЖАВНА ВЛАДА І ДЕРЖАВА

§ 1. Поняття влади. Співвідношення політичної та державної влади,
державної влади і держави

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка
розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою
і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби
взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не
є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі
владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний
феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,
нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це
владовід-носини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

почалося після прийняття Верховною Радою України історичного акта —
Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і Акта про
незалежність України 24 серпня 1991 p., схваленого народом України 1
грудня 1991 р.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості:

•  волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе
пов’язану з цим відповідальність;

•  компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою
підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки
чинників:

—  від його якостей;

—  від висунутих до нього вимог;

—  від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт;

— від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або
відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання
був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту
владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта
політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і
правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення)
відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності,
вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі
(інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у
первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний)
характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо
справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства
влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має
міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Яке співвідношення політичної та державної влади?

Є дві точки зору з цього питання:

•  «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки
політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або
опосередкованої участі;

•  «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак
усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов’язана із владою державною,
знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий
засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1.  Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична
влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. —
влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради
на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад —
політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути
колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.)
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftn1#_ftn1» \o «» [1] . Таку владу можна назвати переддержавною, або
додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального
характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними
соціальними верствами суспільства, пом ‘якшує їх протиборство, виконує
«спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром
політики як сфери діяльності, пов’язаної з відносинами між класами,
націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання
і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний
підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви,
соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання,
проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх
допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона
здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних
організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі
інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних
спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної
спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил
суспільства або здійснювати «спільні справи».

3.  Політична і державна влада мають різні механізми здійснення.
Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату
примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх
організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через:
а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи
(безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою
державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про
державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі,
оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави.
Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що
має можливість:

а)  надавати інтересу (волі) влади загальнообов’язкового характеру;

б)  використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в)  вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади
класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за
допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства
(у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення)
відносини, що утворюються між державним апаратом і суб’єктами політичної
системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі
потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і
складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних
«керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших —
прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й
поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання
загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади,
а будь-яка влада — легітимності’. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має
«публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки,
податки);

2)  апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і
через ці органи здійснюється;

3)  верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього
суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони
і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів
та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони
є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5)  суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни
(від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона
незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних
справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана
народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі
органи набувають легітимності в результаті проведення виборів,
передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення
правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація.
Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних
цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є
також узурпацією влади.

Легітимність (у широкому розумінні) — це визнання правомірності
державної влади населенням і міжнародним співтовариством. Визнання
законності її походження і способу встановлення означає одержання владою
кредиту довіри з боку народу, згоду народу підкорятися. У вузькому
розумінні — це визнання законності влади, утворення її відповідно до
процедури, передбаченої правовими нормами. Вимога легітимності виникла
як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення
суспільством переваги порядку і стабільності над порушенням
загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в
розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає
у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур;
2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній,
скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві
порядок.

Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати
державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у
застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених
органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність —
це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах
права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади
спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад,
мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і
безладдя до суспільства.

Яке співвідношення держави і державної влади?

Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У
ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими
поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює
не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна
влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

2. Поняття і ознаки держави

У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави,
котрі відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1)  охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов’язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2)  має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3)  має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили,
установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і
виправно-трудові установи);

4)  в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5)  має єдину грошову систему;

6)  має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7)  має суверенітет;

8)  має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

3. Сутність держави

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її сутності.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

•  класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу,
здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства,
забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших
загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави
особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським
суспільством (див. § «Громадянське суспільство і держава»).

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не
однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення
іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці
організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftn2#_ftn2» \o «» [2] . Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу
в зв’язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення
набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання
забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну
роль у неокапіта-лістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в
Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки
зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку
громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних
цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні
суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий
рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

— держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом
насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського
компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського
суспільства;

—  держава у своїй діяльності широко використовує такі
загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок,
висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності
всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних
поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що
представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається
соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й
цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки
виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких,
феодальних, буржуазних.

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного
характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково
протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність
громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт права — є вільною,
автономною особою (див. главу «Соціальна правова держава»).

4. Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і
суверенітетом нації

Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка
означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і
рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn3#_ftn3» \o «»
[3] :

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до
усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне
право на законодавство, управління і юрисдикцію HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn4#_ftn4» \o «»
[4] усередині країни в межах усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта
міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість
втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки
він припускає право законодавчої влади видавати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.
зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш
високої суспільної влади на території країни: державна влада може
скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної
влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині
країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3)  повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі
сфери державного життя, на все населення і громадські організації
країни;

4)  неподільність влади держави в межах її території — одноособовість
влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади:
законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь
по їх каналах;

5)  незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати
рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання
суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних
відносинах таких прав і обов’язків, як й у інших країн.

До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7)  невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та
легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості
делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в
унітарній державі), суб’єктам федерації та органам місцевого
самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється
на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх
території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет
держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє
вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних
організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо
інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам,
наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за
винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим
обмеженням свободи дій держави є юридичний обов’язок виконувати укладені
нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір,
відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає
керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну
систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі
виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці
пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени
Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і
суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають
на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і
носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або
через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики
своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної
влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика
демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України
записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов’язково припускає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу,
з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди),
відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату
суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У
демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є
установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного
суверенітету.

Суверенітет нації HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn5#_ftn5» \o «»
[5] означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні
права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи
(можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства
спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у
вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

—  право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю
визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність
реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація
— аж до створення самостійної держави);

— право на вільний розвиток національних потреб — економічних і
соціальних;

—  право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і
гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

—  право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй
території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

—  право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно
вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і
національних потреб, право на повагу національної честі і гідності,
розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних
установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету
інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних
потреб і прав.

Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну
незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку
української нації, збереженню історичної пам’яті, традицій і культури,
враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних
народів і національних меншин. Конституція України визначила українську
мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний
розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і
вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в
багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом
однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов’язки
відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують
паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має
гарантувати суверенітет кожній із націй, що об’єдналися. Якщо нація
здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об’єднання в
союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об’єдналися,
досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, які
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад,
охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової,
податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала
назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка
національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати
права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте
право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не
можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і
правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а
також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обоє ‘язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму
культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання
рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо.
Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави,
домагатимуться права створення самостійної держави (державного
суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в
демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні
права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об’єктивно закономірним процесом.

5. Функції держави

Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені
її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів,
які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі
ведення, у правах і обов’язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних,
або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об’єктивне
існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями:
суб’єктами, об’єктами, способами, засобами та іншими елементами
державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

— законодавча;

— виконавча (управлінська);

— судова;

—  правоохоронна;

— інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об’єктами) її діяльності можна
поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції — забезпечують внутрішню політику держави: 1)
політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери
політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2)  економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов
для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і
захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування
розвитку економіки;

3)  оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення
системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх
об’єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов
для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень;
зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та
справедливої соціальної політики;

5)  екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне
використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної
самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і
національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури,
науки; охорона культурної спадщини;

7)  інформаційна — організація і забезпечення системи одержання,
використання, поширення і збереження інформації;

8)  правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і
свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і
регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи:
регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції — забезпечують зовнішню політику держави:

1)  політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних
зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і
принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин
з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва
в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу
та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і
наукових зв’язків з іноземними державами; забезпечення збереження
історичних пам’ятників та інших об’єктів, що мають культурну цінність;
вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які
знаходяться за кордоном;

5)  інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору,
встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі
рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх
посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7)  підтримання світового правопорядку — участь у врегулюванні
міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними
злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки:
зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони
країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Особливості класових функцій експлуататорської держави

Внутрішні Зовнішні

1. Функція придушення пригноблених класів. 2. Функція охорони приватної
власності експлуататорів на засоби виробництва. 3. Функція ідеологічного
придушення своїх класових і політичних супротивників. 1. Функція
захоплення чужих територій. 2. Функція придушення визвольних рухів.

3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них
ззовні.

Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації —
правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації
(переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча,
правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів
здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави;
характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах
її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави
економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо
у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної
Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом.
Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних
відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості»
населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до
допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення
спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального
розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів
регулювання і контролю — політики цін, податків, інвестицій, експорту,
імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не
означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці,
не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн у СРСР, до складу якого входила
радянська Україна, приватний сектор був дозволений протягом дуже
обмеженого часу (неп). Державне регулювання економічних відносин
відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіх сферах
життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себе
буквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь
економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної
функції держави (у порівнянні з СРСР) істотно змінюється. Хоча сфера
державного управління і не зводиться до державного сектора економіки,
для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі.

Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави
розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших
функцій. Особливого значення набуває соціальна функція — створення
державою умов, що забезпечують гідне життя людини (див. главу «Соціальна
правова держава»).

§ 6. Типологія держав

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про
типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що
існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ
держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і
обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні
на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому
поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх
сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

•  системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада
ґрунтується;

•  системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту
виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики
держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи
зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну
суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин),
кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій
суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави,
феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це
історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі
виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої
відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих
відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’язується з установленням
закономірної залежності класової сутності держави від економічних
відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку.
Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває
єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну
основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби
виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності,
виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три
основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний,
буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній
(неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у
найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське
комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася
як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для
ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних)
моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності
комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій
науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації
держав поняття «цивілізація» HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn6#_ftn6» \o «»
[6] , її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники
цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт,
Тойн-бі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять
державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками
суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі розуміє під
«цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке
відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних,
релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.Тойнбі
нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності усім державам, що
живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології,
національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших
чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

•  первинні;

•  вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет,
Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни),
римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи,
Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація
державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і
господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається
ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися
послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності
людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна,
арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави)
виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між
державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не
такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у
первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів
античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського
суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли
і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в
можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину,
через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про
характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності.
Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент
політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й
найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соці-аіьних сил,
так і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2)  політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки
результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної
орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх
типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою
цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного
чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи,
сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить
переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору
залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі
не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в
рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної
держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, що він привернув
увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на
формування держав і зміну їх типів; до поетапності та природності
історичного характеру їх розвитку. Не можна повністю відкидати
класифікацію держав за історичними типами (рабовласницька, феодальна,
буржуазна). Важливо зважувати на те, що критерій такого поділу обмежений
певними рамками — «базисними», класово-економічними; що за формаційними
межами залишено багато історичних явищ, які становлять глибинну сутність
суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у
другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід —
особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під
формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що
відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної
спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру)
виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона
дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини —
еконо-міко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в
усьому різноманітті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр
вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну
особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки
розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх
взаємодії на базі загальнолюдських цінностей HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn7#_ftn7» \o «»
[7] .

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за
іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

—  правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом
революційної законності.

Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і
міжнародного співтовариства);

—  нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним
шляхом).

§ 7. Деякі наукові концепції сучасної держави

XX ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави, що обумовлено
політичними процесами, які відбуваються в ній. Так, специфічний шлях
розвитку державності деяких країн Азії та Африки (державна влада тут
була узурпована партійною верхівкою) породив наукову концепцію так
званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рамки
марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька,
феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона й під критерій
цивілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в
ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на
різнотипні виробничі відносини. У подальшому, в міру переваючого
розвитку пануючої форми власності (тут уже формаційний критерій),
подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави
— капіталістичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну
державу — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общинну,
спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орієнтація на
збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди.

На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх
розвитку, — це держави, перехідні (а) від рабовласницького типу до
феодального; (б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); (в)
від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до
посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період. Вона належить до держав, що
взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж, Стречи та
ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав
(так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою,
антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави),
що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини
робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави
«благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М.
Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя
є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових
суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава
трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність
завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного
доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії
соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст.
(П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах
науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між
капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення
шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине
постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної
держави проявляється в елементах планування і державного регулювання
економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у
зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління,
визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного
плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі
влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться
класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична
і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) —
особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла
марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання
соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних положеннях цієї
теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що
реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та
соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті
зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та
ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні
системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про
співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика
буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі
Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови
правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і
соціалістичних держав — держави соціальної демократії HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l «_ftn8#_ftn8» \o «»
[8] , соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова
держава»).

 

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref1#_ftnref1» \o «» [1] Див.: Чиркин В.Е. Основы сравнительного
государствоведения. — М., 1997. — С. 77.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref2#_ftnref2» \o «» [2] Радянська доктрина в ЗО—50-х роках XX
ст. спиралася на розуміння держави як апарату класового панування і
гноблення. (Див.: Материалы Первого совещания научных работников права.
— М., 1938; Вышинский А. Я. Вопросы теории государства и права. — М.,
1949. — С. 83, 411, 417).

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref3#_ftnref3» \o «» [3] Термін суверенітет (фр. — верховна
влада) стосовно держави вперше вжитий Жаном Боденом (Франція, XVI ст.).

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref4#_ftnref4» \o «» [4] Юрисдикція (лат jurisdictio — суд,
судочинство) — обсяг правомочносте й відповідних державних органів
(суду, арбітражного суду, адміністративних органів та ін.) вирішувати
спори про право і справи про правопорушення, зокрема оцінювати дії особи
з погляду правомірності і застосовувати юридичні санкції до
правопорушників.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref5#_ftnref5» \o «» [5] Нація (в юридичному відношенні)
рівнозначна терміну «народ». У термін «нація» вкладається і значення
громадянства. Нація — громадяни держави різних національностей,
об’єднані схожістю у вирішенні істотних політичних І психологічних
проблем. Ця схожість виникає внаслідок проживання на одній території і
тривалого спілкування один з одним. Нація (в етнічному відношенні) —
етносоціальна спільнота, в якої сформувалося самоусвідомлення своєї
ідентичності (спільність історичної долі, психології і характеру,
схильність до національних, матеріальних і духовних цінностей, тощо), а
також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність. Населення —
сукупність фізичних осіб, незалежно від їх національності і
громадянства, що законно проживають на території конкретної держави.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref6#_ftnref6» \o «» [6] Цивілізація (лат. civilis — цивільний,
міський) — це соціокультурна система, що включає соціально-економічні
умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії
людини і природи, рівень свободи особи — економічної, політичний,
соціальної і духовної.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref7#_ftnref7» \o «» [7] Правда, цивілізаційний підхід ближче до
типології суспільства, ніж держави.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/04.shtml» \l
«_ftnref8#_ftnref8» \o «» [8] Див.: Рабінович П.М. Основи загальної
теорії права та держави: Посібник. — 2-е вид. К„ 1994.

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

§ 1. Громадянське суспільство і держава

Слід відрізняти поняття «суспільство» і «громадянське суспільство»,
«держава» і «суспільство».

Держава виділилася з суспільства на певному ступені його зрілості і
залежить від розвиненості суспільства. Яке суспільство, така й держава.
В міру розвитку суспільства, переходу його від нижчого ступеня до
вищого, змінюється і держава. З удосконаленням суспільства держава стає
демократичною (у ній здійснюються народовладдя, економічна свобода,
свобода особи), а з формуванням громадянського суспільства держава стає
правовою.

Що таке суспільство ?

Суспільством можна назвати спільноту людей, яка створюється на засадах
взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка
сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами, є суспільством.
Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об’єднує спільний
інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю
індивідів. Це соціальна система.

Суспільство — це система взаємодії людей,, що пов’язані між собою
інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і
встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних
норм (у тому числі — юридичних).

До кожного суспільства треба підходити конкретно-історично. У кожному
суспільстві є своя система відносин:

— економічних’, форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.;

—  соціальних: відносини між різними групами населення;

—  політичних: ставлення груп населення до політичної влади, участь
громадян та їх об’єднань у політиці;

—  ідеологічних (духовних): культура, характер світогляду —
демократичний, тоталітарний.

У кожному суспільстві є свої суб’єкти соціального спілкування: особа,
сім’я, стан, клас, група, нація, держава та ін. Суспільство — складна
динамічна система взаємозв’язків людей, об’єднаних сімейними узами,
груповими, становими, класовими, національними відносинами.

Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця,
сім’я.

Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і
рівноправних громадян держави, їх об’єднань, що добровільно сформувалися
та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза
безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх
вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто
суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними,
правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від
держави, але взаємодіючим із нею.

Початок формування громадянського суспільства HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l «_ftn1#_ftn1» \o «»
[1] у країнах Європи і Америки припадає на XVI—XVII ст.ст.

Можна виділити три етапи становлення громадянського суспільства, кожний
із яких супроводжувався істотними змінами економічних відносин,
суспільного і державного ладу, розвитком свідомості індивіда і
суспільства, культури народу і нації, перетворюваннями суспільної
ідеології:

I (XVI—XVII ст.ст.): процес визрівання передумов (економічних,
політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення
юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом;

II (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.): формування громадянського
суспільства в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах
загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної
ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності:
з’являється громадянин як самостійний суб’єкт, що усвідомлює себе
індивідуальним членом суспільства. Він конституційне наділений певним
комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед
суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій
власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу,
підкоряють її закону. Відбувається становлення представницької
демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних
установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями
затверджувати податки і приймати закони;

III  (рубіж XIX — XX ст.ст.): розвиток постіндустріального суспільства з
машинним виробництвом, фабричною організацією праці,
загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід
управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів
(менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та
політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і
держави:

1)  держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи,
первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава
виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства —c у його співвідношенні з
державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2)  не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього
втручання держави;

3)  складається із суб’єктів — вільних і рівноправних громадян і
об’єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах
конкуренції і солідарності;

4)  має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті
держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у
власних інтересах;

6)  має право жадати від держави захисту життя, здоров’я, безпеки
громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7)  формує право, що формулюється державою в законах та інших
нормативно-правових актах HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l «_ftn2#_ftn2» \o «»
[2] , гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби
громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави,
вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як
рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб
нав’язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави
має виражатися в тому, що вона:

— служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови
для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює
солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

—  встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх
об’єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу сім’ї, побуту, культури (перший рівень
громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з
метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

—  надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в
межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

—  виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства,
пом’якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати
громадські об’єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у
політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються
конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини,
закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення
потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати
таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як
автономна особа:

• суб’єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним
економічно — який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у
тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політичне;

• суб’єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом
приватної власності («суб’єкт-власник»);

• суб’єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

•  суб’єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних
обмежень з боку держави.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів
власності. Кожна з них покликана: (1) забезпечити добробут усіх; (2)
відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої
інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості.
Співвідношення праці і різноманітних форм власності в громадянському
суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного
гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так
званого «середнього класу» — один із показників сформованого в ній
громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є
передумовою соціальної правової держави (див. главу «Соціальна правова
держава»). Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і
держави є складною і суперечливою, оскільки між ними відбувається
своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське
суспільство як система, що сама розвивається, завжди відчуває тиск із
боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без
вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії
політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу
до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перерозподіл
функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава,
крім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського
суспільства, змушує його виконувати виключно державні рішення. Держава і
суспільство існують у вигляді суперечливої безупинної взаємодії і
взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від
рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава повинна орієнтуватися в першу чергу на інтереси громадянського
суспільства. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства
є показником неефективності державного управління і самого механізму
держави.

§ 2. Політична система суспільства і держава

Держава — не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник
формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система
всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у
суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі;
це механізм організації і функціонування політичної влади HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l «_ftn3#_ftn3» \o «»
[3] .

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в
суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі
недержавні громадські об’єднання, як партії, професійні спілки, жіночі
організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні),
інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

•  суб’єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи,
громадські об’єднання та ін.;

•  політичні норми і принципи;

•  політичні відносини;

•  політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв’язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства
дозволяє виділити п ‘ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб’єктний склад (народ, соціальні верстви,
політичні партії, громадські організації та інші об’єднання громадян,
трудові колективи, держава та ін.).

2.  Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових)
норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними
групами, партіями, політичними лідерами.

3.  Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний
режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4.  Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура,
можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант
поведінки.

5.  Комунікативна — інтегративні (об’єднуючі) зв’язки всіх підсистем
функціонування політичної системи суспільства в цілому.

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має
власну структуру, свої принципи організації та діяльності, самостійність
у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об’єднуються в єдину політичну систему
категорією «політична влада».

Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі,
оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед
суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає
усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об’єднань:

1)  у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна
держава, а громадських об’єднань — багато;

2) держава — організація всього населення, а громадські об’єднання —
частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі
всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що
перебувають на її території;

4)  лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який
займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та
заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати
примус на своїй території; громадські об’єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми,
обов’язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію.
Громадські об’єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що
мають внутрішньоорганізаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки,
формувати загальнонаціональний бюджет;

8)  лише держава є офіційною особою (представником усього народу)
всередині країни і на міжнародній арені — суверенною організацією.
Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони
вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо
визначеній сфері громадського життя.

§ 3. Правові форми взаємовідносин держави і громадського об’єднання

Об’єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному
житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак,
взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об’єднань громадян мають правовий характер
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftn4#_ftn4» \o «» [4] .

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування людей,
створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і
свобод.

Об’єднання громадян не є об’єктами управління з боку державних структур,
їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх
створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у
соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави,
громадські організації та їх об’єднання реалізують права, передбачені
статутами (положеннями).

До громадських об’єднань можна віднести політичні партії,
соціально-економічні і соціально-культурні об’єднання, масові
громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з
них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну
владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту
своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни.
Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об’єднання людей, створене ними для
досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах
самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи,
об’єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад,
профспілки — — громадські організації, що об’єднують громадян,
пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.
Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного
вибору їх членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції,
місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських,
селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об’єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1)  встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного
визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об’єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В
Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична
партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів,
Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3)  забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань громадян;

4)  здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об’єднань
громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5)  передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об’єднань
за порушення законодавства;

6)  не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не
є об’єктами державного управління;

7)  створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє
певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і
кошти.

Громадські об’єднання можуть:

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального,
культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із
державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної
влади України» (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала
разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику»,
спрямовану на реформування державного устрою країни;

2)  брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення
спільних комісій із державними органами;

3)  брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити
передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів
державної влади, тобто бути суб’єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб’єктами правотворчої діяльності держави
(наприклад, укладення колективного договору);

5)  вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад,
ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб’єктами правозастосовної (складання протоколу
про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7)  проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін.
Громадські об’єднання не можуть:

1)  втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так,
організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти
в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях (ст. 37 Конституції України);

3)  мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4)  підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій,
ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією
метою HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftn5#_ftn5» \o «» [5] .

Забороняються:

громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані
на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому
державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то
партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення
політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних
верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних
повноважень.

§ 4. Правові форми взаємовідносин держави і комерційної корпорації

Корпорація — це добровільне (на основі договору) об’єднання людей з
метою виконання якої-небудь соціально корисної діяльності, воля якого
визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу,
і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від
свого імені. Це визначення є загальним для об’єднань громадян —
комерційних і некомерційних. Об’єднання громадян, про які йшлося в
попередньому параграфі, — недержавні і некомерційні.

Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм —
чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має
принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації
одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або
одержують дотації і кошти від держави.

Комерційні корпорації створюються для виконання діяльності, яка
приносить прибуток, тобто підприємницької діяльності. Це об’єднання не
лише людей, але й капіталів (майна). У сучасному законодавстві інших
країн досить докладно регламентуються різні сторони бізнесу, включаючи
активність багатоманітних громадянських асоціацій підприємців (спілок
підприємців, торгово-промислових палат, спілок роботодавців, лобістських
асоціацій та ін.). Чинні конституції світу набагато частіше говорять про
спілки підприємців (безвідносно до їх видів), ніж про окремі види
підприємницьких організацій.

Колективне утворення стає корпорацією, якщо набуває статусу юридичної
особи. Статус юридичної особи суб’єкт підприємницької діяльності в
Україні одержує після державної реєстрації або у виконавчих комітетах
міських, районних (у місті) Рад народних депутатів, або в органах
державної адміністрації, а також після присвоєння йому в органах
державної статистики ідентифікаційного коду і включення до Єдиного
Державного Реєстру Підприємств і Організацій України.

Комерційні корпорації займаються бізнесом, який може мати для
суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. У силу цього держава
змушена впливати на бізнес. Ринок у сучасному світі давно вже не є
механічним породженням приватної власності. Правила для суб’єктів ринку,
керуючись об’єктивними законами економіки, встановлює держава.
Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспільних
результатів (економічний ріст, зниження інфляції, безробіття) — складові
економічної функції держави.

Необхідність управління бізнесом, його планування — головне завдання
держави. Існує система державних засобів управління, що підтримують усю
систему бізнесу, систему комерційних корпорацій. В Україні розроблена
Програма державної підтримки підприємництва (1993 p.). Відповідно до ст.
42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної
конкуренції.                                                            

Корпорації зобов’язані діяти з урахуванням певних правових рамок,
установлених державою для комерційного регулювання.

Лише в межах цих правових рамок комерційні корпорації можуть
функціонувати самостійно.

Відносини держави з комерційними корпораціями будуються часто на основі
партнерства, певна річ, у межах повноважень відповідних владних
структур.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб) діє відносно
комерційних корпорацій багато в чому так само, як і некомерційних
громадянських об’єднань.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює коло суб’єктів, які мають право займатися підприємницькою
діяльністю;

2) встановлює юридичні норми, які визначають порядок офіційного визнання
(легалізації) комерційних організацій шляхом реєстрації;

3) реєструє комерційні об’єднання громадян і встановлює їх
ідентифікаційний код в органах державної статистики (в Україні — Єдиний
Державний Реєстр Підприємств і Організацій України);

4)  гарантує комерційним організаціям рівні права і створює рівні
можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,
інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення зазначеними
ресурсами відбувається лише за умови виконання комерційною організацією
робіт і поставок для державних потреб;

5)  забезпечує дотримання прав і законних інтересів комерційних
об’єднань громадян, офіційно встановлених, — гарантує недоторканність
майна і забезпечує захист прав власності;

6)  здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності комерційних
організацій зареєстрованому статуту:

— нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;

— контроль за джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

7)  передбачає відповідальність уповноважених осіб комерційних
організацій за порушення законодавства;

8)  не втручається безпосередньо в діяльність комерційних організацій,
оскільки вони не є об’єктами державного управління, проте законодавче
забезпечує свободу конкуренції між ними, захищає споживача від проявів
недобросовісної конкуренції І монополізму;

9) створює режим найбільшого сприяння для функціонування комерційних
організацій: передає державне майно, наділяє земельними ділянками і
цільовими кредитами — короткостроковими і довгостроковими, надає систему
заохочень (певний час не стягувати податки), створює внутрішній і
зовнішній ринок для суб’єктів підприємницької діяльності.

Забороняється заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям
громадян:

•   військовослужбовцям;

•   посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки,
внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату;

•   посадовим особам органів державної влади і управління, що покликані
здійснювати контроль за діяльністю підприємств;

•   особам, які відбувають строк покарання, до його закінчення;

•   особам, які мають непогашену судимість за крадіжку, хабарництво та
інші корисливі злочини.

Комерційні об’єднання покликані діяти щодо громадянського суспільства і
держави в такий спосіб:

•  сплачувати податки в установленому законом порядку;

— розвивати економіку держави, заповнюючи відповідні економічні ніші;

—  розвивати національний бізнес, ділові відносини з іншими державами;

•  сприяти підняттю рівня матеріального забезпечення громадян та ін.

§ 5. Відносна самостійність держави

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві
бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не
може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про
«слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу,
маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не
мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона
була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі
суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна
самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх
сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є
мислимим лише в рамках її відносної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично,
зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної
системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного прогресу
відносна самостійність держави зростає.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.

Чи слушним буде ствердження, що «держава не має власної історії»,
оскільки її поява і подальший розвиток були обумовлені розвитком
суспільства — економічним, соціальним, політичним? Ні, певна річ.
Держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою
історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна
самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.

 

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftnref1#_ftnref1» \o «» [1] Поняття «громадянське суспільство»
з’явилося в XVII ст. в працях Г.Гроція, Т.Гоббса, Дж.Локка й одержало
фундаментальний розвиток у наступних століттях у роботах Ж.-Ж. Руссо,
Ш.Монтеск’є, Гегеля й ін. Гегель, наприклад, розглядав громадянське
суспільство як єдність осіб, що його складають. Він вважав, шо оскільки
ці особи мають різні інтереси, нерідко протилежні, виникає потреба в
державі як організації загального зв’язку кожного з кожним. Діалектично
пояснюючи їх взаємозв’язок, Гегель називав державу абсолютною метою
громадянського суспільства, їй (державі) підвладного.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftnref2#_ftnref2» \o «» [2] Спочатку протягом тривалого часу
громадянське суспільство виробляє норму права в рамках фактичних
відносин. Завдяки визнанню норми державою фактичні відносини доводяться
до статусу «юридичних».

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftnref3#_ftnref3» \o «» [3] Американський політолог Г. Алмонд
запропонував класифікацію політичних систем світу: англо-американська
(США, Англія, Канада, Австралія); континентально-європейська (Франція,
Німеччина, Італія); доіндустриаль-на і частково індустріальна (країни
Азії, Африки і Латинської Америки); тоталітарна (фашистська Італія,
нацистська Німеччина, країни так званої «світової системи соціалізму»).

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftnref4#_ftnref4» \o «» [4] В Україні правові основи взаємовідносин
держави і об’єднань громадян закріплені в Законі від 16 червня 1992 р.
«Про об’єднання громадян», визначені статтями 36, 37 Конституції
України.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/05.shtml» \l
«_ftnref5#_ftnref5» \o «» [5] Однак для виконання статутних завдань і
цілей зареєстровані суспільні об’єднання (особливо благодійні
організації) можуть здійснювати необхідну комерційну діяльність, бути
співзасновниками комерційних організацій, створювати госпрозрахункові
установи і організації зі статутом юридичної особи, засновувати
підприємства в порядку, встановленому законодавством (в інтересах
захисту прав споживачів, екології, охорони культурних цінностей,
розвитку наукових, правових і інших експертиз). Політичні партії,
створені ними установи і організації не мають права займатися
комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політич- ної
літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів із
власною символікою і т. ін.

Релігійні організації мають право для виконання статутних завдань
засновувати свої видавничі, поліграфічні, виробничі,
реставраційно-будівельні та інші підприємства, а також благодійні
установи, що мають право юридичної особи.

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

§ 1. Термін «право»

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі;
право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної
корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати
повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках
термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда,
справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має
юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою,
норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку
за допомогу — це моральна норма. Право співзасновника комерційної
корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що
ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftn1#_ftn1» \o «» [1] . Таким самим, тобто основаним на законі, інших
офіційних джерелах, є суб’єктивне право зажадати повернення свого майна
із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна
«право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М.
Рабинович) можна зустріти поділ права на:

—  загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає
безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

—  спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності,
втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від
звичаїв — «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право».
Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в
писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах,
судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як
система норм, що містять права та обов’язки, офіційно закріплені
державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має
глибший, обґрунтовані ший, вихідний у житті людей норматив поведінки,
джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама,
її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же
виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов’язків має
загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт
нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є
підставою невід’ємних, природних прав людини (право на життя, право на
свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують
незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із
самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у
тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають
«природженими» суб’єктивними правами. Вони й складають сутність
загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору
природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний
дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які
демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в
такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

—  об’єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і
принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор
суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об’єктивне» означає, що
вони одержали об’єктивацію в офіційних державних актах і тому є
незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб’єкта
права (крім «автора» цих норм). Суб’єкт, вступаючи в громадське життя,
уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і
незалежно від нього;

— суб’єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні
юридичне визнані можливості (свободи) суб’єкта права задовольняти
власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка
має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін
«суб’єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами)
суб’єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе
залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб’єктивне юридичне
право є похідним від об’єктивного, виникає на його підґрунті та у його
межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв’язок. Поки
норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери
життя та діяльності людини, вона є об’єктивною. Коли норма права
стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці
суб’єкта, вона є суб’єктивною. Наприклад, громадянин С. може
скористатися суб’єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що
така пільга передбачена в нормах податкового права. Об’єктивне право
складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про
суб’єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб’єкта
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftn2#_ftn2» \o «» [2] .

Велику частину своїх прав суб’єкт не може здійснювати, якщо він не
визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм
суб’єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб’єктивним
юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення
основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від
природи.

Це можна зобразити так:

• природні права людини -> норми об’єктивного права -»суб’єктивні
юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються
на суб’єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою
загальнообов’язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у
вигляді об’єктивного права (про суб’єктивне право див. у главі 18
«Правовідносини. Юридичний факт»).

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту
юридичного права (об’єктивного та суб’єктивного).

§ 2. Походження права

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку
потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне
регулювання. Регулювати — значить спрямовувати поведінку людей, їх груп
і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють
два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки
конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування
поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, моделей, що
поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного
соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення
(виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були
норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті
багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право —
система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали
значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації
господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів
роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності, їх метою була
підтримка і збереження кревнородинної сім’ї. Це були «монокорми», тобто
нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи,
найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали
«первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах
протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих
племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік
обов’язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не
мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу
роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності
усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм
було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське
співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного
вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як
автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх
власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися
добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою
суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів
роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався
примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з
роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу»
— обов’язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом
найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі
способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов’язання (лише в
зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів
тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх
плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін.
Позитивне зобов’язування мало на меті організувати необхідну поведінку в
процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ,
виготовлення знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов’язування),
які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя
— витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі
один на одного і був викликаний такими причинами.

1.  Потребами економічних відносин, що складалися при наявності
приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту;
необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників,
забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв’язків, умов
для економічної самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в
умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3.  Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної
санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати
втілення їх у життя.

4.  Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна
шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих
суб’єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює
можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов’язано з:

(1)  якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя
суспільства;

(2)  відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми
домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний
регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а)  забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого
порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і
стабільність;

б)  закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам
первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне
право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.

§ 3. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному
суспільстві

Норми первісного суспільства (норми-звичаї)

Норми держави (норми права)

• за способом виникнення:

— виникають поступово в процесі спільного життя

— встановлюються державою

• за вольовою спрямованістю норм:

— виражають волю роду або племені

— виражають державну волю

за формою зовнішнього вираження:

— знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі

— знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах

• за часом набрання чинності:

 

— виникають і відмирають поступово — набирають сили чи припиняють дію в
суворо встановленому порядку, офіційним шляхом

• за способом забезпечення виконання:

— здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від
роду

— забезпечуються примусовою силою держави

§ 4. Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Можна виділити два шляхи формування права: — через норми, що виходять
від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних
груп, наприклад, купців, релігійних об’єднань, церкви тощо) і
підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові
звичаї, які записувалися, об’єднувалися в особливі списки. У результаті
цього з’явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на звичаї,
регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній
чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи
соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма,
норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав
призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових
систем та їхніх типів. Типами (сім’ями) правових систем почали називати
правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні
елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон
(нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма,
норма-звичай.

Перші письмові пам’ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць,
Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда»,
«Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових
прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при
якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс
індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так
поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах,
які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей,
ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права— в
Англії, СІЛА, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип
правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі
звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля,
князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у
Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні
права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в
релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові
системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті
норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) —
традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один —
романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія
та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає
переважно у формі закону. Другий – англо-американський, або загальне
право (Англія, СІНА та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту,
тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає
зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють
змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і
традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на
підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи — китайська, японська),
релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська
групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-германському типі
правової системи (див. розділ V «Основні типи правових систем світу
(Загальне порівняльне правознавство»).

§ 5. Сучасні концепції праворозуміння

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься
не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а
про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших
джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності
законодавців, суддів, самих суб’єктів права. Відокремлюючи позитивне
право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть
бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових
цінностей. Коротше це можна сказати так: «позазако-нодавче» (природне)
право може стати і стає «законодавчим».

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, «законодавче» право, юридичне
право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у
регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її
примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька
оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права,
створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох
підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма
буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система
ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони,
природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка
є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності
HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftn3#_ftn3» \o «» [3] . При такому підході право і закон
розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій
справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана
відповідати праву як його змісту.

2.  Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права — норма
права HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftn4#_ftn4» \o «» [4] , право — норми, викладені в законах та інших
нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і
закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості
права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового
регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право —
порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей.
При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація,
його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних
відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та
інших нормативно-правових актів HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l «_ftn5#_ftn5» \o «»
[5] . При усій цінності врахування «життя» права в суспільному
середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси
правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і
забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника
в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує
усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

§ 6. Поняття і ознаки права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або
визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально
закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до
суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення
країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до
примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право
з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у
світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей,
установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала
свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не
можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві
свобода трансформується в суб’єктивні права, яким відповідають
обов’язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою
право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських
взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода не віддільна від
справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою
конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів
«користування свободою». Це — рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі,
єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало
становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно
віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті,
кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право
містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може
бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій.
У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається
воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені
не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не є застосовним принцип
правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не
виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс
інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і
покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи
характеризує зміст права, а загальнообов’язковість права, що
засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка
має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному
порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити
сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи
писали: уня est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та
справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи
і справедливості. З формальної точки зору право — це міра свободи та
справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права
до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності,
принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра
(регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні
суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави,
засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У
нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних
узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні
зобов’язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між
свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3.  Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність,
стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах,
постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх
визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко
знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи,
обов’язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення.
Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення
формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4.  Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність
принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені.
Системність вноситься до права законодавством. Лише системне,
несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне
виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні
найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність
права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала
системоутворюючі зв’язки між юридичними нормами.

5.  Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і
індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється
воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та
індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та
компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану
поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння
волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави,
засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право
виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх
законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та
індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості,
свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені
правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни.
Загальнообов’язковість, загальність праву надає те, що в ньому
виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно
має нормативний характер.

7.  Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу,
свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні
правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права
додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього
переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише
тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм
містить у собі державний легальний примус, різні організаційні,
організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи
державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм.
До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть
застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів—
дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава
забезпечує загальнообов’язковість норм права.

§ 7. Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх
його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища,
позаяк зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів)
предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну
цілісність сутність об’єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних
відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових
(групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри
свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята
до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними
умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його
класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне
значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження
інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права —
як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При
цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний
аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й
внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин
через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

—  цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та
справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —
спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний,
регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший
аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито
приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при
феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для
поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності —
формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни,
що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни
в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати
для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та
форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у
зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,
розв’язуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості
правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є
інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і
«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв’язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,
соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається
незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним
регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі
немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей
права слід віднести його нормативність, представницько-зобов’язуючий
характер правових норм, їх зв’язок із державою (названі вище ознаки
права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які
розвивалися, збагачувалися протягом століть.

§ 8. Принципи права

Принципи права — об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні
вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних
відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і
громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат,
у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає
напрямок його розвитку.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як
орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні
зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено
світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права
можна назвати стрижнем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які
прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих
норм (про норми-принципи див. у § «Види норм права»).

Відмінність принципів права від норм права:

Принципи права Норми права

1. Розчиняються в безлічі норм, пронизують усю правову матерію,
виводяться із її 1. З’являються як загальнообов’язкові
формально-визначені правила поведінки, пронизані принципами права

2. Є стрижнем усієї системи права, додають праву логічності,
послідовності, збалансованості 2. Є частинками системи права, яка
набуває логічності та збалансованості завдяки принципам права

3. Мають вищий рівень абстрагованості від регульованих відносин,
звільнені від конкретики та подробиць 3. Являють собою модель (зразок,
мірило, еталон) регульованих суспільних відносин, фіксують типові
конкретні соціальні процеси, поведінку людини

4. Виступають як загальне мірило поведінки, не вказуючи права та
обов’язки 4. Виступають як загальне мірило поведінки, вказуючи права та
обов’язки

5. Є позитивним зобов’язанням і як таке набувають якостей особливого
рівня права, що постає над рівнем норм, визначають їх ціннісну
орієнтацію (спрямованість) 5. Перебувають під принципами, під їх
ціннісною орієнтацією при володінні конкретною функціональною
спрямованістю (регулятивною та охоронною)

6. Не мають способів регулювання, їх провідним елементом є повинність
(те, що повинно бути), яка безпосередньо відображає існуючу в
конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею 6.
Притаманна їм повинність відображує існуючу в суспільстві систему
цінностей не безпосередньо, а опосередковано через способи регулювання:
дозволяння, обоє ‘язки та заборони

7. Виступають відправним началом при вирішенні конкретних юридичних
справ, особливо при застосуванні аналогії закону у разі наявності
прогалин у законодавстві. 7. Виступають юридичною основою при вирішенні
конкретних справ разом із принципами, у разі їх (норм) відсутності чи
неповноти можуть бути заповнені лише принципами права.

Усі принципи права можна поділити на:

загальносоціальні

спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; політичні;
ідеологічні, морально-духовні та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права: •   Загальні — своєрідна
система координат, у рамках якої розвивається національна правова
система, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї правової
системи. Належать до всіх галузей права.

• Галузеві — своєрідна система координат, у рамках якої розвивається
певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку
цієї галузі.

Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівності сторін у
майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання
державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. —
у міжнародному публічному праві).

•   Міжгалузеві — своєрідна система координат, у рамках якої
розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночасно вектор, що
визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим
галузям права (наприклад, принципи гласності та змагальності сторін
судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному
процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи
економічної діяльності, свободи укладати договір, необхідності
конкуренції та заборони монополізації — у підприємницькому та
бан-ківському праві).

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового
розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку
суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної
традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

—  забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового
регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу
(романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна)
та різний їх підхід до проблеми принципів права (в одних склалося
поняття «загальних принципів права», у інших — ні), усі вони в
демократичних суспільствах спираються на загальну основу принципів
права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися
в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародному
рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Економічного
Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав —
членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх
порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів
Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у
зв’язку із завданням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не
мають достатньої чіткості та стабільності змісту. Одне є безсумнівним —
в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1.  Принцип свободи означає, що право виступає як міра свободи —
політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свободи реалізується
через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління,
забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її
життя, формування органів державної влади шляхом народного
волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм
гуманістичної моралі, користування різними соціальними послугами держави
та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра
справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого
в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення.
Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між
практичною роллю різних індивідів (соціальних груп) у житті суспільства
та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов’язками,
злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням.
Принцип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юридичних
справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він
конкретизується у принципі рівності.

3.  Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рівність прав
та обов’язків, незалежно від національної, релігійної та іншої
належності, службового та іншого становища, рівну відповідальність перед
законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є: — єдність
(взаємозв’язок) прав і обов’язків, тому що говорити про реальність
будь-якого права можна лише за наявності відповідного йому юридичного
обов’язку (приміром, право громадянина на судовий захист реалізується
через обов’язок судів здійснювати такий захист);

— взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов’язані
взаємними правами та обов’язками.

4.  Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з
найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та
функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це
— право на життя, здоров’я, особисту свободу та безпеку, право на
охорону своєї честі та репутації, недоторканність особи та ін.;
створення всіх умов, необхідних для нормального існування та розвитку
особи.

5.  Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та
законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються
через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6.  Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між
ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів
усіма суб’єктами — громадянами, їх громадськими та некомерційними
організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також
недопустимість зловживання суб’єктивним правом (див. § «Зловживання
правом»);

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають правові презумпції
та аксіоми (про презумпції див. у § «Презумпції»).

Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та
правозастосуванні.

§ 9. Функції права

Функції права — основні напрямки правового впливу на суспільні відносини
з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства,
втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні Спеціально-соціальні (юридичні)

 

Загальносоціальні

інформаційна орієнтаційна виховна

інформування громадян, тобто до- — орієнтування громадян на позитивні
— загальноправовий вплив на духовну сфе-

ведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних
відносин, про їхні права, обов’язки та відповідальність правові
настанови, які     пропонують оцінку права та готовність діяти
відповідно до його норм ру, виховання поважання права

(правова інформація) (правомірна поведінка) (правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)  

Регулятивна Охоронна  

— функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки
людей, наділення їх певними правами та обов’язками — функція
встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та
юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має
на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону
позитивних  

 

   

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична Регулятивна динамічна

— функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних
прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб
(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння,
користування та розпорядження) — функція забезпечення активної
поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку сплачувати
податки, відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності)
та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу
Здійснюється за допомогою зобов ‘язуючих норм, які спричиняють
правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила
правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних
норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних
прав.

 

§ 10. Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом
задоволення науково обґрунтованих, соціальне справедливих
загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об’єднань. Цінності
в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві —
це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної аксіології HYPERLINK
«http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l «_ftn6#_ftn6» \o «»
[6] .

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюючи загальну,
групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин,
сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так
і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці
відносини. У суспільстві, в умовах цивілізації, немає такої іншої
системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання
економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин,
реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності.
Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право
служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в
умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його
загальносоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулятором
суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому
числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів
(держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних
благ. Як інструмент право використовується різними суб’єктами
соціального життя — державою, церквою, громадськими об’єднаннями,
комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві
саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити
організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду,
зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право
виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право
може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір
для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і
свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя.
Соціальна свобода, не пов’язана правом, поза права, може переростати у
сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка
в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набуває глибокого
особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи
та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає
дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель
Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому
проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну
цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що
виробляються поколіннями людей протягом історії.

§ 11. Співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих
юридичних законів.

Коли закон має соціальну цінність ?

Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон
може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про
«праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон,
підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків
і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні
розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів
було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі
законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних
мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі»
від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у
справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни
(відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння
відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу.
Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,
тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї
держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували
свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.
Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів
своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому
що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед
правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного
трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що
підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не
звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду
сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення
змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від
1 грудня 1934 р. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про
терористичні організації і терористичні акти проти працівників
радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на
касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.
Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання
підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат — створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в
такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про
права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм
управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що
конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути
перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на
відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він
вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.
Практично неможливо об’єктивно визначити справедливість, оскільки немає
механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на
даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,
нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки
відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім
конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є
міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон
має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати
без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,
говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від
держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

§ 12. Співвідношення національного і міжнародного права

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі
укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій),
підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій
(вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному
— особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний
договір — Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з
державами — членами ЄС (16 червня 1994 p.), яка передбачає політичний
діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки,
культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних
гарантувати втілення в життя положень цих угод.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами
й іншими її суб’єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби
забезпечуються примусом колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

—  загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в
Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення,
добровільне виконання зобов’язань, поважання прав людини, вирішення
міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

— право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах,
деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

— право співдружностей у рамках міждержавних об’єднань (принципи, акти,
норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

— міждержавні угоди (дво- та багатосторонні).

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв’язок і
взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За
структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві
підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне
економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить
про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить
одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме
«входження» норм міжнародного публічного і приватного права в
конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над
національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип
верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається
державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи
обов’язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд
вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх
правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство
міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні
цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно.
Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується
оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових
норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при
цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що
випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції
України, Закону України «Про міжнародні договори України», закону про
громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом
її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України
«Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжнародного
договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають
застосовуватися правила міжнародного договору.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах,
деклараціях, — права і свободи людини. Особа є суб’єктом як
національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на
відносини усередині країни, на систему національного права. Через
міжнародне право відбувається зближення різних галузей права
(підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм
(технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил,
принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у
перспективі є найможливішим у таких блоках права, як
адміністративно-господарське, фінансове, банківське, митне, податкове і,
звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне
пересування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність,
охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і страхування.
По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї системи права України
на шляху поступового зближення із системою європейського права (див. §
«Міжнародний договір і його статус у системі національного права»).

§ 13. Право, економіка, політика: їх взаємозв’язок і взаємовплив

Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього,
але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і
політика.

Яким є співвідношення права і економіки ?

Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні
цього поняття, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що
забезпечує існування і відтворення фізичного життя людини. Взаємодія цих
сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування права.
Наприклад, власність є соціально-економічним явищем дійсності. І лише в
поєднанні з юридичним елементом виникає право власності. Сама по собі
належність комусь майна означає лише «прив’язку» суб’єкта власності до
об’єкта, особи до речі. І лише юридичний зв’язок між ними переводить це
соціально-економічне явище в правову площину. Лише за її наявності і
можна говорити про право власності. Звідси випливає, що певним
економічним відносинам відповідає правова форма, яка закріплює їх.

Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередкованим шляхом
— через державу, політику, правосвідомість та ін. Безпосередній вплив
економіки на право проявляється в праві держави розпоряджатися засобами
виробництва, які знаходяться в її власності. Найтиповішим є
опосередкований вплив економіки на право. Це виявляється у визначенні
державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки,
встановлення правил екологічної і технічної безпеки та ін.

Зворотний вплив права на економіку відбувається у три основні способи:

—  право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх
стабільність (право як закріплювач);

— право стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо
для цього є відповідні умови (право як стимулятор);

— право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо
такі, що знов виникли (право як охоронець).

Розглянемо кожний із зазначених способів.

1.  Необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин
об’єктивно породжується економічними потребами суспільства. Виступаючи
як закріплювач сформованих реальних відносин в економіці (напр.,
визначення учасників ринкових відносин за допомогою реєстраційної
діяльності компетентних органів держави), право забезпечує їхню
стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене
ними, фіксує їх. Воно не може бути вище ніж рівень економічного розвитку
суспільства. Приміром, не можна вимагати, щоб в Україні були встановлені
такі самі норми права, як у США, про забезпечення старості, про допомогу
по безробіттю тощо, оскільки, не маючи під собою реальної економічної
підстави, вони не будуть виконані.

2.  В умовах трансформації економічної системи суспільства право може
виступати як певний стимулятор розвитку цих відносин. Право не може
насаджувати ринкові відносини, але може сприяти їхньому розвитку. Воно
здатне зняти перепони на шляху до ринку, створити додаткові економічні
стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло
суб’єктів ринкових відносин та ін. В Україні право стимулювало
забезпечення економічної свободи, розвиток права приватної власності,
затвердження рівноправності форм власності, захист бізнесу від
надмірного регулюючого впливу держави, запобігання забрудненню довкілля
та ін. Проте нові, більш розвинуті за своїм наповненням виробничі
відносини, не можуть з’явитися раніш, ніж будуть підготовлені необхідні
матеріальні передумови.

3.  Право впливає на економіку, виступаючи як охоронець існуючих
економічних відносин. Це виражається в забороні законом порочних засобів
ведення господарства та комерції; застосуванні санкцій при зловживанні
рекламою, товарними знаками тощо (антимонопольне законодавство). Це
проявляється в регламентації порядку вирішення ринкових справ і спорів
про право; відновленні порушеного становища, відшкодуванні шкоди;
встановленні юридичної відповідальності, насамперед матеріальної — із
волі потерпілої сторони (а не за вказівкою зверху).

Отже, визначаючись економікою, право справляє зворотний вплив на
економіку — або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує
поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли
економічні вимоги в праві відбиваються в перекрученому вигляді.
Радянське законодавство, на жаль, протягом кількох десятиліть
установлювало такі методи правового регулювання і закріплювало таку
структуру управління народним господарством, що перешкоджали розвитку
ринкових відносин, підривали економічні стимули трудової діяльності. Та
й у сучасній Україні право нерідко ставить бар’єри на шляху економічного
розвитку (приміром, у податковій сфері, конфлікти в котрій часто
приводять людей до арбітражного суду).

Яким є співвідношення права і політики ?

Політика — це система відносин між людьми та їх об’єднаннями з приводу
влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у
справах держави, формування і функціонування інститутів демократії — це
сфера політики.

Політика з’явилася разом із державою. Інші суб’єкти політичної системи
(партії, громадські об’єднання тощо) формувалися поступово, набуваючи
навички впливу на розробку і здійснення політики. Політика може
проводитися в різних територіальних рамках — держави, регіону, області,
міста, району тощо. Ми розглядаємо політику держави, яка (політика) може
бути визначена як стратегічний курс держави (має три види діяльності:
виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація вибраного
курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — прерогатива політичних
партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої
партії, вибирають курс політики держави. Реалізація вибраного курсу
політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією
(або блоком партій), яка перемогла на виборах. Держава відповідальна за
реалізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтересам
суспільства.

Політика і право тісно взаємозалежні. Процес прийняття закону
(законодавчий процес) також є політичним за своїм характером. Принципи
справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними
групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в
будь-якому випадку набуває політичного характеру. Наприклад, політичний
характер має рішення населення Криму про самовизначення у формі
Автономної Республіки в складі України або прийняття нової Конституції
Автономної Республіки Крим у 1998 р. Якщо принципи справедливості та
свободи вірно відбиваються в політиці і згодом одержують законодавче
закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика
спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона
не стає й існує у формі довільного законодавства. Актуально звучать нині
слова Іммануїла Канта: «… усій політиці слід преклонити коліна перед
правом…».

Право залежить від політики:

• будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути
опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих та інших
правотворчих органів держави);

• політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав та
обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, у якій вони
закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються
державою.

Політика залежить від права, яке є засобом вираження політики, її
реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики.

Право впливає на політику:

— конституційно закріплює політичний лад суспільства, механізм дії
політичної системи (поділ влади, політичний плюралізм, статус партій,
виборче право та ін.), політичні права та свободи громадян;

— робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що
забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії
владі у разі прийняття непопулярних рішень), визначає межі та можливості
діяльності як опозиції, так і правлячих структур;

—  гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян,
забезпечує механізм їх реалізації.

Право виступає як своєрідний індикатор зрілості політики того чи іншого
класу, народу (нації), держави.

У демократичній державі легітимація офіційної політики передбачає її
відповідність праву, а легалізація — закріплення в правовому законі.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref1#_ftnref1» \o «» [1] У п. 8 ст. 1 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств» корпоративні права визначаються як
«право власності на частину (пай) у статутному фонді (капіталі)
юридичної особи, включаючи право на управління, одержання відповідної
частини цієї юридичної особи, а також частини активів у разі його
ліквідації згідно з чинним законодавством».

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref2#_ftnref2» \o «» [2] Виділяють три види суб’єктивних прав:

—  природні права, дані людині від народження, незалежно від того,
закріплені вони в законі чи ні;

—  суб’єктивні права, що випливають із норм об’єктивного права, тобто
встановлених державою (це — суб’єктивне юридичне право-.

—  суб’єктивні права, що виникають у процесі встановлення певних
відносин.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref3#_ftnref3» \o «» [3] Один з перших представників   буржуазної
теорії природного права Джон Локк зауважував, що кожна людина за законом
природи має право відстоювати «свою власність, тобто своє життя, волю І
майно».

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref4#_ftnref4» \o «» [4] «Право має цінність саме тому, що є
нормою», — стверджував ідеолог нор-мативистской теорії права Ганс
Кельзен.

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref5#_ftnref5» \o «» [5] В книзі представника соціологічної
теорії права Е.Зрліха «Основи соціології права» (1913) обґрунтовується,
що центр ваги розвитку права «знаходиться не в законодавстві… а в
самому суспільстві». Автор протиставляв право в законах і «живе право» —
фактичні відносини суспільних об’єднань (спілок).

HYPERLINK «http://www.lawbook.by.ru/theory/Skakun/13.shtml» \l
«_ftnref6#_ftnref6» \o «» [6] Юридична аксіологія спрямована на
відрізнений цінності та оцінюваного факту (явища, об’єкта, відносин і т.
ін.) і визначення (з позицій і в контексті відповідної ієрархії і
системи цінностей) його ціннісного значення і сенсу. Цінність при цьому
належить до сфери цілей, значень повинності, нормативності, формальності
в її відрізненні від сфери емпіричного, сущого, фактичного. До предмета
юридичної аксіології входить вивчення цінності права, цінносно-правового
значення закону і держави.

ПРАВОВА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ І СИСТЕМА ПРАВА. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА І
СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО МАТЕРІАЛУ

§ 1. Поняття і структура правової системи

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що
у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство,
юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету,
правової культури, що й об’єднується загальним поняттям «правова
система». У будь-якій державі правова система, будучи невід’ємним
елементом правової культури, детермінована історичними і географічними
чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття
«правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у
політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як
комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства
правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом
вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних
засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також
юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові
норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові
відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан
законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об’єктивними закономірностями розвитку
суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок
відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед
державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану
законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової
системи, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

•  суб’єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без
громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні
організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова
система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи
соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого,
що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду
попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб’єктів
права як неодмінного її елемента;

•  правові норми і принципи;

•  правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим
функціонування правової системи;

•  правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова
культура;

•  зв’язки між названими елементами, що визначають результат їх
взаємодії — законність, правопорядок.

Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє
виділити п ‘ять підсистем її функціонування’.

1)  інституційну — суб’єктний склад (суб’єкти права) як такий, що
створює систему, чинник усієї правової системи;

2)  нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють
відносини між суб’єктами права, що об’єктивовані та систематизовані в
нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і
правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант
поведінки — правомірної та неправомірної;

4)  функціональну — правотворчість, правореалізація, право-застосування,
правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них
формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв’язки всіх підсистем
функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають
ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну
структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно
містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість,
правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право
— ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень.
Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і
правопорядок — обов’язкові результативні елементи правової системи, без
яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

§ 2. Поняття, основні ознаки і структура системи права

Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два
поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх
слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права.
Система права входить до правової системи, є засадною системою в
системі.

На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка
означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни.
Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за
допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права — це об’єктивно обумовлена системою суспільних відносин
внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм,
логічно розподілених за галузями, підга-лузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність
правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами,
зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні
нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не
може створюватися на суб’єктивний розсуд людей існує об’єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв’язок правових норм, а не їх
випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не
можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та
цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається
з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно
об’єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній
спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення
питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під
структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і
взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв’язку елементів
у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність
(стабільність). Структурні елементи системи права:

—  норми права;

—  інститути права;

—  під галузі права;

—  галузі права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого
складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка
не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є
найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права.
Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право
та ін. — це галузі права.

§ 3. Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування
системи права

Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими
критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний
критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних
відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання
«що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних
відносин спрямований вплив норм права.

Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого
кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це
дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність)
суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.

Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних
відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні
навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні
відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських
товаровиробників. Предмет земельного права — суспільні відносини у сфері
раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного
права — управлінські відносини. Предмет трудового права — трудові
відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену,
сферу регулювання.

Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої
здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його
елементів:

— суб’єктів,

— об’єктів,

— змісту,

— динамічних чинників.

Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб’єктами виступають
робітники та службовці, об’єктом — предмети праці, змістом — трудова
діяльність, динамічними чинниками — потреби у робочій силі, що
змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські
тощо.

Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний
критерій системи права. Він — головна, об’єктивна підстава для розподілу
правових норм за галузями права. Його доповнює метод правового
регулювання.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового
впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «як?»). Він несе
основне навантаження в динаміці, «роботі» права, показує, як регулюються
суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.

Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на
суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому
орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння,
зобов’язування, заборони.

Загальними є два методи правового регулювання

імперативний (владно-авторитарний, директивний) — суворо обов’язковий,
побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах
субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обов ‘язки,
покарання.

диспозитивний — автономний, побудований на засадах автономії, юридичної
рівності суб’єктів, угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою
(метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння.

, b

b

Ae

uiiiiiiiiiiiiiiiiaaiiiiiiii

—???°??›†?iiiiiiiiiiiiaiiiiiiiiiiiii

?B?ae?iaaiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiii

i0iiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiaa

r

Похожие записи