HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Поняття про економічний простір.

Особливості регіональних господарських систем”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття економічного простору, його структура та особливості
трансформації

2. Особливості регіональних господарських систем

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вихідним уявлення про територію є економічний простір, який вміщує
множину об’єктів і зв’язків між ними: населені пункти різних
таксономічних рангів, промислові та інші підприємства і об’єкти,
рекреаційні райони, транспортні мережі, інженерні комунікації і т.д.

Господарство кожної незалежної держави являє собою структуровану
систему, в якій усі галузі матеріального виробництва і сфери
господарської діяльності організаційно, економічно і технологічно
взаємозв’язані, а її функціонально-компонентна і територіальна структури
підпорядковані максимальному забезпеченню населення продовольчими і
промисловими товарами, постійному підвищенню його життєвого рівня,
розширеному відтворенню в природі й суспільному виробництві,
раціональному використанню природних багатств.

Важливе місце в регіональних господарських системах посідають
територіальні виробничі комплекси (ТВК) – сполучення підприємств, для
якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності. ТВК
розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми і
внутрішніми зв’язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку,
територіальною скомпонованістю тощо.

1. Поняття економічного простору,

його структура та особливості трансформації

Економічний простір — це складна, динамічна, поліструктурна система
реально існуючих економічних відносин, які постійно розвиваються,
забезпечуючи економічну доцільність сукупності господарських структур,
це також окреслені в територіальному вимірі потоки всіх наявних ресурсів
розвитку (виробничих, трудових, фінансових, інформаційних), канали їх
руху та локальні центри управління цими потоками.

Він є територіальною основою для функціонування економічних процесів і
характеризується єдиною фінансовою і ціновою, податковою і бюджетною,
ринковою інфраструктурою, єдиною соціальною політикою. Основними
ознаками і параметрами економічного простору є: особливості та специфіка
розміщення (концентрація, диференціація, розподіл господарської
діяльності, показники рівномірності та територіальної рівноваги);
щільність (чисельність населення, валовий продукт, природні ресурси,
основний капітал на одиницю площі простору); взаємозв’язок
(інтенсивність економічних зв’язків між елементами простору; мобільність
капіталу, людей, товарів, послуг, транспортні мережі і т. д.).

Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку єдиного простору
країни, територіальної організації його продуктивних сил в значній мірі
зумовлені неефективним регулюванням процесів ринкової трансформації
регіональних соціально-економічних систем, пізнання сутності яких має
важливе як теоретичне так і практичне значення.

Спираючись на загальнонаукові парадигми наукового пізнання, в т.ч. і
парадигму постмодернізму, яка передбачає використання синергічного
підходу, головним завданням виявлення трансформації економічного
простору є визначення особливостей ринкової самоорганізації регіональних
соціально-економічних систем.

В економічному просторі існує велика кількість форм організації
господарства і розселення. Якщо окремі елементи економічного простору є
достатньо вивченими, то питання розвитку і функціонування інтегрованої,
взаємозв’язаної та взаємообумовленої системи, яким є економічний
простір, його просторова структура і просторова організація господарства
з врахуванням трансформаційних процесів, є недостатньо дослідженими.
Враховуючи складність і масштабність структури економічного простору
країни, специфіку його трансформації, а також недостатній рівень
вивченості такого напряму, є доцільним проведення глибоких наукових
досліджень по обґрунтуванню методологічних засад та розробки практичних
рекомендацій щодо трансформації економічного простору країни, з
урахуванням його регіональної динаміки.

Важливим є розробка наукових засад трансформації економічного простору
країни з визначенням економічної сутності, ролі і значення цього процесу
у соціально-економічному розвитку країни, методології регіонального
розвитку та структурного регулювання трансформаційних процесів в країні
методики оцінки економічної ефективності цього процесу у перехідний
період.

На порядок денний виступає вивчення просторової структури, стану та
рівня розвитку регіонів країни. Негативні тенденції розвитку регіонів
потребують комплексного підходу до їх подолання, активізації
трансформаційних процесів, спрямування їх на вирішення економічних,
соціальних та екологічних проблем. Необхідним стає оптимальне поєднання
всієї множини об’єктів природи, суспільства і забезпечення такої
територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні
природно-суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого
розвитку та відтворення. В умовах зростаючого дефіциту природних,
матеріальних, економічних та інших ресурсів і критичності екологічної
ситуації економічні трансформації повинні забезпечити умови стійкого
відтворення природних та суспільних систем регіонів.

Одним із напрямів подальших, економічних трансформацій простору,
розвитку регіонів та їх господарських структур в перехідний період є
структурне регулювання їх економіки, яке повинно забезпечити
функціонування національної економіки як цілісної системи на базі
оптимального розміщення продуктивних сил з урахуванням місцевих
ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історичного розвитку.
Оптимальність структурної перебудови визначається, з одного боку, рівнем
розвитку соціально-економічних потенціалів регіонів, а з другого —
загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у
світовому економічному просторі. В трансформаційний період завдання
вирівнювання соціально-економічних потенціалів регіонів реалізується
через усунення регіональних диспропорцій в економічній, зокрема
виробничій структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропозиції
робочих місць, забезпечення можливостей — утворення особистого доходу,
одержання освіти, медичного обслуговування, соціального забезпечення.

Трансформаційні процеси та структурна перебудова у регіонах повинна
базуватися на більш активній інвестиційній та інноваційній діяльності та
управлінні цими процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та
їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних
технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів,
організацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням
кон’юнктури ринку. Наслідками ефективних економічних трансформацій,
структурного регулювання регіональної економіки України повинні стати
згортання ресурсоємних галузей і товарних груп, зростання
інноваційноємних виробництв і номенклатури продукції,
техніко-технологічне оновлення традиційних галузей економіки,
запровадження екологозберігаючих технологій.

Необхідною умовою трансформації економічного простору та забезпечення
економічного зростання є перебудова управління регіональним розвитком у
напрямі розширення прав і самостійності регіонів щодо вирішення багатьох
питань економічного й соціального характеру. Основу складає
загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому
належить забезпечувати входження України у світовий
соціально-економічний процес впровадження нововведення з урахуванням
територіальних відмінностей, розробку основних напрямів
соціально-економічного розвитку з визначенням його основних регіональних
відмінностей.

Функціями центру є — міждержавній відносини, оборонна діяльність,
поліпшення екологічної ситуації, регулювання грошового обігу та контролю
за банківськими операціями, стратегія регіонального прогнозування.
Регіональна ланка управління має забезпечувати створення належних умов
для проживання населення, ефективного використання територіальних
ресурсів, розвиток взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин.
Саме в регіонах реалізовується принцип економічної самостійності,
оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і духовних
потреб людини. Регіони формуються як відповідні соціально-економічні
комплекси, збалансовані за природно-ресурсною,
розселенсько-демографічною, виробничою, соціальною та екологічною
підсистемами, що визначають відповідну регіональну спеціалізацію.

Визначаючи характер, масштаб і особливості трансформації економічного
простору, їх можна структурувати з виділенням 5 типів: структурна,
функціональна, організаційна, управлінська, просторова.

Щодо структурної трансформації, то в її основі покладено зміну
компонентів — елементів системи, потужностей і масштабів виробництва,
взаємозв’язків та виробничих пропорцій, а також зрушення в цілісності і
типах соціально-економічних систем. Функціональна трансформація несе в
собі зміни функцій систем, самого процесу та механізму їх функціонування
в залежності від поставленої мети. Стосовно організаційної
трансформації, то це — зміна форм організації виробництва в системах,
поповнення і підвищення їх комплексності, посилення їх організованості
на забезпечення сталості розвитку. Процес управлінської трансформації
супроводжується зміною планування, регулювання, фінансування та самої
управлінської структури в соціально-економічних системах. Просторова
трансформація на фоні суспільно-економічних змін на еволюційній
території розвитку передбачає формування нових прогресивних видів
територіальної організації продуктивних сил, зміну територіальних
пропорцій різнопланового характеру, упорядкованість існуючих на
становлення нових регіональних форм суспільного виробництва, регулювання
їх розвитку.

.

< - . < ???????¤?¤?$??????ору країни спираються і базуються на методологічних положеннях базових процесів ринкової трансформації соціально-економічних систем. До них відноситься: переоцінка факторів ринкових умов господарювання; вплив інституційних змін на вертикальну інтеграцію виробництва та корпоратизацію в складових соціально-економічних системах; посилення стратегічного управління та зростання територіальної самоорганізації в системах, поляризації розвитку регіональних підсистем та галузевих комплексів, їх програмне регулювання; набуття ринкового профілю міжгалузевими територіально-виробничими комплексами та нового організаційно-економічного механізму їх регулювання; зростання регіональної асиметрії та диференціації розвитку регіонів країни. 2. Особливості регіональних господарських систем Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК – це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов’язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів. Характерні риси ТВК: – багатогалузевість структури; – ядром більшості з них є промисловість; – потенційна ефективність; – спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств; – спільна інфраструктура. Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо. Найбільшими територіально-виробничими комплексами в Україні є: – Донбаський, основу якого складають промислові вузли: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Слов’янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський. Даний ТВК спеціалізується на галузях важкої індустрії (енергетиці, металургії, важкому машинобудуванні, хімічній промисловості), а також АПК; – Придніпровський (Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізький, Криворізький та ін.); – Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський); – Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський). Київ, Харків, Львів, Полтава та деякі інші міста є потужними, багатопрофільними центрами з різноманітною спеціалізацією (середнє і точне машинобудування, легка, харчова промисловість і т.д.). Формування територіально-виробничих комплексів (ТВК) — це складний і тривалий процес, який ґрунтується на закономірностях територіального поділу праці. Кожний ТВК повинен являти собою збалансовану та інтегровану систему, відзначатися комплексністю, єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система ТВК виступає складовою господарського комплексу держави, основною ланкою територіального поділу праці. Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е розробка принципово нових методичних положень територіального планування, проектування і моделювання територіально-виробничих утворень різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практичний зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створення її високоефективних форм в умовах самостійності української держави і розвитку ринкової економіки пов'язане з необхідністю переходу до конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну ефективність її функціонування, слід розпочати конструювання і моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чітке її трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно, організаційно і технологічно взаємозв'язаних головних, допоміжних і обслуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину інтеграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне функціонування, необхідним є їх комплексно - пропорціональний розвиток. Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично прогнозувала розвиток не комплексів, а суми галузей на території республіки та її окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прогнози і створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але комплексно - пропорціональне забезпечення всієї господарської системи та її збалансованість не вдавались. Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване, нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам високоефективного господарського комплексу. Основною причиною такої ситуації стало те, що теорією комплексів і комплексоутворення займалися переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні, моделюванні та прогнозуванні їх функціонально-територіальної структури на перспективу, у виборі територій і майданчиків для розміщення підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових основ організації ТВК. До останнього часу має місце значний організаційний розрив між теорією і практикою реального проектування комплексів. Для ліквідації такого розриву до розробки теоретичних основ комплексоутворення, конструювання і прогнозування їх розвитку на далеку перспективу необхідно залучати спеціалістів конструктивної та регіональної економік з науково-дослідних і проектних інститутів, які б могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних комплексів, доводячи їх до якісних і кількісних параметрів складніших і масштабніших інтеграцій. Практика нового господарського будівництва в Україні ставить перед економічною наукою завдання розробити такі системи територіальної організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перспективу не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його взаємозв'язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територіально-виробничі утворення. Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку господарства України. Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв'язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському комплексі та в світовому економічному просторі. Висновки Отже, зі сказаного вище випливає, що економічний простір — це складна, динамічна, поліструктурна система реально існуючих економічних відносин, які постійно розвиваються, забезпечуючи економічну доцільність сукупності господарських структур, це також окреслені в територіальному вимірі потоки всіх наявних ресурсів розвитку (виробничих, трудових, фінансових, інформаційних), канали їх руху та локальні центри управління цими потоками. Він є територіальною основою для функціонування економічних процесів і характеризується єдиною фінансовою і ціновою, податковою і бюджетною, ринковою інфраструктурою, єдиною соціальною політикою. Основними ознаками і параметрами економічного простору є: особливості та специфіка розміщення (концентрація, диференціація, розподіл господарської діяльності, показники рівномірності та територіальної рівноваги); щільність (чисельність населення, валовий продукт, природні ресурси, основний капітал на одиницю площі простору); взаємозв'язок (інтенсивність економічних зв'язків між елементами простору; мобільність капіталу, людей, товарів, послуг, транспортні мережі і т. д.). Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК – це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов’язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів. Характерні риси ТВК: багатогалузевість структури; ядром більшості з них є промисловість; потенційна ефективність; спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств; спільна інфраструктура. Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо. Список використаної літератури Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи). - К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. - 98с. Коротун І.М., Коротун Л.К., Коротун С.І. Розміщення продуктивних сил України. - Рівне: Вид-во ДІВА, 1998. - 410 с. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / С.І. Дорогунцов, Ю.І. Пітюренко, Я.Б. Олійник та ін. - К.: КНЕУ, 2000. - 364 с. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Качан Є.П., Ковтонюк М.О., Петрига М.О. та ін.; За ред. Є.П.Качана. - К.:Вища школа, 1997.-375 с. Розміщення продуктивних сил України: Підручник /  Є.П. Качан,  М.О. Ковтонюк,  М.О.Петрика та ін. - К.: Вища школа, 1997. - 375 с. Розміщення продуктивних сил: Підручник/ За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. - 5-те вид., стер. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003. - 351 с. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Вікар, 2002. - 374 с. Шевчук Л. Розміщення продуктивних сил. Навч. посібник. - Львів, 2001. - 150 с.

Похожие записи