КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Поняття правовідносин та їх види»
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОВІДНОСИН
1.1. Поняття та риси правових відносин
1.2. Зміст правовідносин
1.3. Види та структура правових відносин
РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЇХ ВИДИ
2.2. Суб’єктивні права, правомочність і юридичні обов’язки суб’єктів
права
2.3. Поняття і види об’єктів правових відносин
РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ФАКТИ
3.1. Поняття юридичних фактів
3.2. Особливості класифікації юридичних фактів
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність дослідження зумовлена тим, що правовідносини – це найбільш
важливі суспільні відносини, що визначаються нормами права. Значення
правовідносин в тому, що вони проектують і перекладають загальні
правила, встановлені правовими нормами, у конкретні суб’єктивні права і
обов’язки учасників суспільних відносин. Це означає, що загальні
юридичні права та обов’язки стають приналежністю конкретних осіб і
набувають форми конкретних правовідносин.
Правовідносини не можуть виникати і функціонувати, а особливо
реалізуватися без волевиявлення хоча б одного учасника, обов’язково
проходячи через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках
суб’єкт може не знати, що став учасником правовідносин, наприклад, при
спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місті; вони
охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини
такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і
правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які мають
місце в суспільстві.
Серед провідних дослідників правовідносин, їх ознак та різновидів слід
виділити: Т.Г.Андрусяка, Ю.А.Ведєрнікова, О.В.Зайчука, В.В.Копейчикова,
М.С.Кельмана, В.О.Котюка, М.В.Кравчука, О.Ф.Скакуна та ін.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вивчення
сутності правових відносин, їх різновидів та складових елементів.
Завдання дослідження зумовлені метою роботи:
розкрити сутність правових відносин;
розглянути основні види правовідносин, їх особливості;
вивчити суб’єкти та об’єкти правових відносин;
розглянути юридичні факти та їх різновиди.
Об’єкт дослідження: правові відносини.
Предмет дослідження: сутність та різновиди правових відносин, їх
особливості.
Методи дослідження: під час виконання роботи були використані такі
методи дослідження як аналіз, синтез, порівняння, класифікація,
літературний метод, метод узагальнення та ін.
Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка включає в себе три розділи з підрозділами, висновків та списку
використаних джерел.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОВІДНОСИН
1.1. Поняття та риси правових відносин
Правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є
суб’єктивні права та юридичні обов’ язки осіб, що охороняються державою.
Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути
втілена в життя не тільки через правовідносини.
Існує два шляхи реалізації норм права:
1) реалізація правових норм, що пов’язана з необхідністю для суб’єкта
права вступати у відносини з іншими особами, які є носіями прав і
обов’язків. Такий шлях реалізації норм права цілковито залежить від волі
обох сторін. Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом впливу
норм права на поведінку людей через їх усвідомлення і подальше втілення
в життя. Поведінка суб’єктів права повинна відповідати вимогам правових
норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права
виступають як носії певних прав і обов’язків;
2) безпосереднє використання суб’єктом його прав і виконання ним
обов’язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками.
Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном, коли всі
інші суб’єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних
майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які
встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.),
також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба
вступати у взаємини з іншими людьми [8, c.103].
Правовідносини — це стосунки, в яких суб’єкти права виступають
контрагентами в процесі виконання ними вимог нормативних приписів і
набуття певних прав і обов’язків (покупець — продавець, позивач —
відповідач). Через правовідносини реалізуються норми права, які
встановлюють права і обов’язки людини, що можуть бути формально
визначені (в статях законів, підзаконних нормативно-правових актах та
приписах) або ж не мати необхідних формальних ознак (природні права
людини). Держава захищає усі правовідносини, які мають місце в
суспільстві, незалежно виступають відносно одна одної як
правоуповноважені і право-зобов’язані особи, де права і інтереси одних
можуть бути реалізовані тільки через виконання обов’язків інших. Носій
суб’єктивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов’язку —
зобов’язана;
3) взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а
права і обов’язки персоніфіковані.
Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як
правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих
відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при
цьому відбувається подвійно:
а) поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям (прізвищем
для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб).
Наприклад, шлюбно-сімейні відносини (визначені особи, які беруть шлюб),
відносини з перевезення вантажів між організаціями (визначені замовник і
транспортна організація);
б) за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне (реквізитне)
визначення суб’єктів не має значення, вказуються тільки їхні соціальні
ролі: продавець — покупець в магазині або на базарі, пасажир —
перевізник у громадському транспорті тощо; вони завжди мають вольовий
характер [11, c.64].
Отже, правовідносини — це відносини між людьми, які є юридичним
вираженням економічних, політичних, сімейних, процесуальних та інших
суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від
іншої виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона зобов’
язана виконати ці вимоги.
1.2. Зміст правовідносин
Зміст правовідносин — це передбачена нормами права сукупність
суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин.
Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин.
Юридичний зміст правовідносин — це передбачені нормами права реальна
можливість суб’єктів правовідносин щодо здійснення суб’єктивних прав та
юридичних обов’язків.
Фактичний зміст правовідносин — це фактична поведінка суб’єктів
правовідносин, у межах якої реалізуються їхні суб’єктивні права та
юридичні обов’язки.
Юридичний і фактичний зміст нетотожні. Перший — значно ширший другого і
містить невизначену кількість можливостей. Наприклад, особа, що має
повну загальну середню освіту, має право вступу до будьякого вищого
навчального закладу, тобто перед нею великий вибір можливостей, які
складають зміст її суб’єктивного права (юридичний зміст). Проте реально
вона може поступити на навчання в один або два вищі навчальні заклади за
умови успішного складання вступних іспитів і тим самим реалізувати один
із варіантів свого суб’єктивного права (фактичний зміст) [3, c.59].
Таким чином, юридичний зміст правовідносин визначає те, як
правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідносин
показує те, як вони відбулися у реальній дійсності.
Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Суб’єктивні права — це передбачена правовою нормою вид і міра можливої
чи дозволеної поведінки суб’єкта правовідносин із задоволенням своїх
законних інтересів та потреб, забезпечується як юридичними обов’язками
інших суб’єктів, так і захистом з боку держави.
Суб’єктивне право належить лише уповноваженому суб’єкту, який реалізує
його на свій розсуд, тобто суб’єкт завжди може відмовитися від
використання свого суб’єктивного права, крім випадків, коли суб’єктивне
право збігається із юридичним обов’язком (наприклад, кожен громадянин
України має конституційні обов’язки, а саме: неухильно додержуватися
Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь і
гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах,
встановлених законом; шанувати державні символи України тощо).
Суб’єктивні права містять наступні варіанти можливої поведінки
уповноваженого суб’єкта, як:
1) право здійснювати певні дії, тобто реалізувати свої інтереси;
2) право вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта;
3) право вимагати відновлення порушеного права, тобто звертатися до
компетентних державних органів за захистом суб’єктивного права і
примусового забезпечення юридичного обов’язку;
4) право користуватися певним соціальним благом [15, c.71].
Тобто суб’єктивне право може виступати як правоповедінка, правовимога,
праводомагання, правокористування. Залежно від характеру і стадії
реалізації того чи іншого суб’єктивного права на перший план у ньому
може виходити одна із зазначених можливостей, як правило, перша. У
цілому ж усі вищеназвані елементи становлять зміст і структуру
суб’єктивного права.
Суб’єктивне право не може здійснюватися її носієм довільно, незалежно
від інших правових норм. Реалізуючи своє суб’єктивне право, суб’єкт
правовідносин діє на основі і у межах діючих правових норм.
Юридичні обов’язки — це передбачена правовою нормою і забезпечена
можливістю державного примусу міра належної поведінки зобов’язаного
суб’єкта, яку він повинен здійснити в інтересах уповноваженого суб’єкта.
Юридичний обов’язок виступає як особливий, передбачений чинним
законодавством вид поведінки зобов’язаної особи стосовно уповноваженої
особи.
Юридичні обов’язки передбачають наступні варіанти можливої поведінки
зобов’язаного суб’єкта, як:
1) здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта;
2) зобов’язані утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам
інших суб’єктів;
3) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших
суб’єктів;
4) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання
передбачених правовою нормою дій. Юридичний обов’язок встановлюється як
в інтересах уповноваженого суб’єкта, так і в інтересах держави в цілому,
яка є гарантом їхнього здійснення. На відміну від суб’єктивного права,
відмовитися від виконання юридичного обов’язку не можна, тому що відмова
від виконання або неналежного виконання є підставою для юридичної
відповідальності [14, c.99].
Залежно від того, який вид поведінки передбачений диспозицією правової
норми, юридичні обов’язки поділяються на активні (вчинення позитивних
дій в інтересах уповноваженого суб’єкта) і пасивні (невчинення
заборонних дій). Юридичні обов’язки, як і суб’єктивні права, суворо
персоніфіковані, тобто вони адресовані не абстрактній особі чи особам, а
покладаються на конкретного суб’єкта чи суб’єктів визначених, конкретних
правовідносин.
Суб’єктивні права і юридичні обов’язки тісно пов’язані між собою, вони є
взаємозалежними і відповідають один одному.
1. 3. Види та структура правових відносин
Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за
різними критеріями на види.
Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового
регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові,
фінансові та ін. Наприклад, відносини по прийому на роботу і звільнення
з роботи працівника власником або уповноваженим органом — це трудові
правовідносини; по укладенню угоди про надання банком кредиту фермеру —
цивільні правовідносини; по виконанню Державного бюджету організаціями
та установами — це фінансові правовідносини тощо.
За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи
правовідносин: регулятивні та охоронні.
Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і
втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні
відносини (наприклад, на базі відносин, пов’язаних з користуванням
комунальними послугами, виникають правовідносини зі своєчасної сплати за
них) [15, c.136].
Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є
результатом скоєння суб’єктами правопорушень (наприклад, перевищення
водієм автотранспорту встановленої швидкості).
Необхідно також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові
правовідносини.
Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних
відносин, що потребують організації, їх змістом є права і обов’язки
сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права
на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку.
Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального
права і виникають на основі організаційних відносин. Вони вторинні,
похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації
прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До
них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні,
адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші
процесуальні відносини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання
позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до
вищого навчального закладу.
За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові
правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час
(визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з
договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи
договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові
правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і
припиняються одразу після виконання учасниками їх прав і обов’язків
(наприклад, купівля конкретної речі).
У структурі правовідносин виділяють такі елементи:
1. Зміст правовідносин, який включає суб’єктивні юридичні права та
обов’язки учасників правовідносин.
Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої
поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх
інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших,
зобов’язаних суб’єктів.
Суб’єктивне право включає три можливості (правомочності):
– здійснювати певні дії;
– вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта;
– вимагати відновлення порушеного права [22, c.172].
Суб’єктивний юридичний обов’язок – це передбачена нормою права міра
необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, яку він повинен здійснювати
в інтересах уповноваженого суб’єкта, що забезпечується можливістю
застосування державного примусу.
Суб’єктивний юридичний обов’язок включає:
– здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта;
– утриматися від певних дій;
– переносити санкції держави.
2. Суб’єкти правовідносин – це їх учасники, які є носіями суб’єктивних
юридичних прав та обов’язків.
Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти права повинні
володіти такою властивістю, як правосуб’єктність, що включає
правоздатність та дієздатність.
Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати
суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб
виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням
громадянина померлим.
Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними
діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести
відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність
фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у
першу чергу – віку та стану психічного здоров’я.
Будь-який суб’єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи
дієздатності, або може позбавлятися дієздатності у випадках і в порядку,
встановленому законом.
Інколи до складу правосуб’єктності включають також деліктоздатність.
Деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність
за вчинені ним правопорушення.
3. Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні
блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють
свої юридичні права та обов’язки [19, c.145].
Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.
Юридичний факт – це передбачені гіпотезою правової норми конкретні
життєві обставини, з якими правові норми пов’язують виникнення, зміну
або припинення правовідносин.
Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зокрема, за
вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії.
Юридичні події- це юридичні факти, що виникають, розвиваються та
припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин.
Юридичні дії – факти, що виникають внаслідок вольової діяльності
суб’єктів.
Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують
норм права, та неправомірні, які порушують норми права.
Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юридичні вчинки.
Юридичний акт – це правомірна дія суб’єкта, яка здійснюється з метою
викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору
купівлі-продажу).
Юридичний вчинок – правомірна дія суб’єкта, що не має спеціальної мети
спричинити юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу) [20, c.133].
РОЗДІЛ 2
СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЇХ ВИДИ
2.1. Суб’єкти правових відносин, їх види. Поняття юридичної особи
Суб’єкт правовідносин — це. такий суб’єкт суспільного життя, який
здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і
обов’язків.
Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів права не завжди збігається:
по-перше, правовідносини не єдина форма реалізації норм права; по-друге,
малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть
бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є
суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.
У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча
учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити,
що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання
людей.
Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і
колективні (об’єднання осіб).
Індивідуальними суб’єктами правовідносин є: громадяни, іноземні
громадяни; особи без громадянства(апатриди);особи з подвійним
громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб’єкти правовідносин діють в
усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній,
ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і
обов’язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими
для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах
Збройних Сил України, обіймати окремі посади тощо [16, c.177].
Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють колективні суб’єкти
правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні організації,
групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які
можуть бути як недержавними, так і державними.
Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний.
Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та
іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації,
приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські
об’єднання тощо.
З реалізацією завдань і функцій держави повязана діяльність державних
субєктів правовідносин. До них належать державні органи, посадові особи,
державні організації, державні установи, державні підприємства.
Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний
характер.
Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом
видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання
і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам.
Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і
забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних
структур; органи внутрішніх справ притягають правопорушників до
відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу,
відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином
суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті
суспільства та держави [22, c.119].
Деякі з перелічених вище колективних суб’єктів правовідносин, діяльність
яких так чи інакше пов’язана з необхідністю брати участь у господарській
діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.
Юридична особа — це суб’єкт права, якому притаманні такі ознаки:
а) організаційна єдність;
б) наявність у його розпорядженні відокремленого майнового комплексу;
в) право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав
і обов’язків;
г) право від свого імені виступати позивачем і відповідачем у суді.
Суб’єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні
правовідносини, зокрема:
а) в міжнародно-правові (це відносини з іноземними державами);
б) в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство,
нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);
в) в цивільно-правові (відносини з приводу державної власності з іншими
суб’єктами права);
г) в процесуально-правові (відносини при винесенні судових рішень і
вироків від імені України тощо). Держава може виступати позивачем або
відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.
Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявності у них
правосуб’єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб’єктом
правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб’єктність поряд із
нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.
Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності і
деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і
відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід’ємними
одна від одної за часом. У колективних суб’єктів права правоздатність і
дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії [19, c.136].
Правоздатність — це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні
права і юридичні обов’язки. Кожна особа правоздатна від народження і до
смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча
вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права.
Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна
правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених діючим
законодавством правами і обов’язками.
Спеціальна правоздатність — це здатність, що пов’язана з певними
особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціальних знань
(наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо).
Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з
моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим
законодавством про підприємницьку діяльність — з моменту отримання ним»
ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, одержання
ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою).
Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і
обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксовані в статутах і
положеннях цих юридичних осіб.
Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права
учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність
людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або
скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності,
майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому
передаватися.
Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх
відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент
її правового статусу,, передумова її правоволодіння. Правоздатність має
загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути
одночасно носієм усіх прав і обов’язків. Отже, правоздатність — це
категорія, не Однакова для усіх її учасників, тому що кількість прав і
обов’язків в окремих суб’єктів може бути різною.
Дієздатність — це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями приймати
на себе обов’язки і використовувати свої права. Іншими словами, це
можливість реалізовувати правоздатність.
Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, тоді як
правоздатність не пов’язана з вказаними обставинами. Повна Дієздатність
(в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а
в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа
може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п’яти років —
призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до
чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах
виступають їх законні представники — батьки або опікуни.
Неповнолітні особи віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років
самостійно без згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні
побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією,
реалізовувати авторські права на свої твори, винаходи,
раціоналізаторські пропозиції тощо.
Однак за наявністю достатніх підстав орган опіки і піклування може
позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст.13
ЦК України).
За неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укладають від
їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони можуть укладати тільки
дрібні побутові угоди (ст.14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є
десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на
усиновлення [14, c.182].
У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути
частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок
душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх
опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров’я громадянина,
визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.
Деліктоздатність — це здатність суб’єкта права нести відповідальність за
свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян
настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за умов
скоєння особливо тяжких злочинів, — з~ чотирнадцяти років.
Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.
Правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб втілюється у їх правовому
статусі, а правовий статус державних органів і організацій в їх
компетенції.
Компетенція — це сукупність прав, обов’язків, повноважень і предметів
відання органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені
конституцією та іншими нормативними актами для вирішення завдань, що
стоять перед ними.
Правовий статус особи — це сукупність усіх прав, обов’язків і законних
інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним
(наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина
має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і
спеціальний статус громадян.
Конституційний статус в усіх громадян однаковий: основні права і свободи
однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус
пов’язаний з різними природними і правовими чинниками, які обумовлюють
певні особливості громадян. Так, спеціальний статус мають особи, які
обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності.
Наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи,
яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС, і т. ін. Різниця
в правовому статусі осіб полягає у:
розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус
пенсіонера, статус жінки);
розбіжностях, пов’язаних з юридичними чинниками (статус депутата, статус
в’язня, статус посадової особи).
Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Президент, суддя,
інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового статусу притаманні
особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і
іноземцями.
Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і
гарантією стабільності його правового статуту [3, c.95].
2.2. Суб’єктивні права, правомочність і юридичні обов’язки суб’єктів
права
Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний
інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для
задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі
певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного
інтересу становить зміст суб’єктивного права і заснована на бажанні
уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами
позитивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одному
зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за тривалістю
відпустку тощо). Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою
особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи [8, c.203].
Суб’єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або
дозволеної поведінки особи, яка належить суб’єкту незалежно від того,
перебуває він у правових відносинах , з іншими суб’єктами чи ні. Саме
тому до суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і
свободи особи.
У конкретних правовідносинах суб’єктивні права реалізуються через
правомочність уповноважених осіб.
Правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст конкретних
правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету
правовідносин.
Правомочність складається з таких елементів:
а) право на особисті дії уповноваженої особи;
б) можливість вимагати певну поведінку від зобов’язаної особи, тобто
право на сторонні дії;
в) можливість звертатися до компетентних державних органів про
застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх
обов’язків;
Юридичний обов’язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка
встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладено юридичне
забезпечення можливості, а в основу юридичного обов’язку — закріплення
необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а
носієм обов’язку — зобов’язана особа. Уповноважена особа має право
здійснювати певні дії, а зобов’язана — повинна виконувати і
забезпечувати їх.
Юридичний обов’язок складається з таких елементів, як:
а) необхідність здійснення певних дій або утримання від них;
б) необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги,
які були звернені до нього уповноваженою особою;
в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;
г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на
яке він має право [24, c.183].
¦
¦
?
hae
hae
?????Т??¦
8tOae-
,
.
??$??O?O-
*
,
.
^
„
?
hae
hae
hae
hae
hae
hae
hae
???????¤?¤?$???????Y?обто представляє собою міру належної, необхідної
поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є
порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права
вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки
зобов’язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни
зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних
обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є
гарантом виконання суб’єктивних прав, він встановлюється в інтересах
уповноваженої особи.
2.3. Поняття і види об’єктів правових відносин
Досить складним у теорії правовідносин є питання про об’єкт
правовідносин.
В юриспруденції під об’єктом правовідносин розуміють матеріальні або
нематеріальні блага, заради одержання, передачі або використання яких
виникають права і обов’язки учасників правовідносин.
Об’єкти правовідносин пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів
правовідносин, з можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим.
Вони обумовлені певним способом поведінки, дають змогу претендувати на
певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів
правовідносин їх об’єктами є:
предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні
ресурси, земля, надра, ліс тощо;
речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери,
гроші тощо. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як
купівля-продаж, дарування, заклад, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;
особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок,
освіта, здоров’я, свобода, право на ім’я, недоторканність житла тощо.
Вони є об’єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані
нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного,
сімейного права тощо;
послуги, як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і
обов’язки суб’єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління,
побутового обслуговування, господарської, культурної, освітянської та
інших сфер діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з
приводу перевезення вантажу) [5, c.171].
продукти духовної творчості. Це результати інтелектуальної діяльності:
твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп’ютерні програми та
ін. З приводу таких об’єктів виникають правовідносини духовного
характеру (наприклад, правовідносини між автором і видавництвом;
відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету
тощо).
РОЗДІЛ 3
ЮРИДИЧНІ ФАКТИ
3.1. Поняття юридичних фактів
У словнику під фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія,
явище, те, що дійсно відбулося.
У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні
факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині вже
давно.
У процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення,
сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, або
він може бути сприйнятий перекручено. З цього випливає необхідність
критичного підходу до знову установлюваних фактів.
Вивчаючи суспільні відносини і явища, особливу увагу варто звертати на
неприпустимість пізнання окремих фактів, а не їхньої системи,
сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно
складніше, ніж інтерпретація фактів і явищ у природі.
Юридичні факти оточують нас у повсякденному житті (народження дитини,
закінчення інституту, вступ у шлюб і т.д.). Але і деякі явища природи
також можуть виступати як юридичні факти [7, c.188].
Поняття «факт» широко застосовується в науці. Між науковим і юридичним
фактом немає повної аналогії, але їхня подібність у тім, що науковий
факт є посередньою ланкою між науковою теорією й об’єктивним світом, а
юридичний факт – посередньою ланкою між правом і суспільними
відносинами.
Звернемося тепер безпосередньо до поняття юридичного факту.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма права
пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами
правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі
юридичних норм.
Юридичні факти різноманітні, тому з метою виявлення їхніх особливостей і
більш глибокого пізнання вони досить докладно кваліфікуються по різних
підставах.
По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на події і дії.
Події – це такі обставини, що об’єктивно не залежать від волі і
свідомості людей. Наприклад, стихійні лиха, самі по собі ці явища не
чого юридичного в собі не несуть і автоматично ніяких зобов’язань не
породжують, але служать приводами, причинами для виникнення
правовідносин.
Дії – це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на
правомірні і неправомірні.
По характеру наступаючих наслідків розрізняють факти:
а) правостворюючі;
б) правозмінюючі;
в) правоприпиняючі.
До правомірних дій, що викликають відповідні правовідносини, відносяться
численні акти – документи різних державних органів і посадових осіб.
Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків
необхідний не один юридичний факт, а їхня сукупність, що називають
юридичним складом або складні, комплексні факти.
За допомогою юридичного факту здійснюється зв’язок реального поводження
і правової норми. Саме з його починається життя правової норми
перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність
правової норми. Юридичний факт – це в переважній більшості випадків
поводження, що з волі особи, або мимо його волі, проводить у дію
механізм правового регулювання. І надалі поводження особи
співвідноситися з тією моделлю поводження, що встановлена нормою права,
визначається їхня відповідність або наявність відхилень [15, c.230-231].
Безперечно, на відповідність моделі і реального поводження робить свій
вплив безліч факторів. Наприклад, на мотиви поводження впливають
створення особою прав і обов’язків, можливостей і боргу і т.п.
Значення юридичного факту також у тім, що він є підставою «прив’язки»
загальної абстрактної норми до конкретного випадку. Подія або дія тоді,
коли норма визначає ці обставини, при настанні яких суспільні відносини
здобувають форму правовідносин.
Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку і припинення
правовідносин.
Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає
юридичну чинність прав і обов’язків, а також наслідок їхнього
дотримання, використання. Усе це обумовлює велике значення даної
правової категорії.
З погляду свого соціального змісту юридичний факт має насамперед
адекватно відображати соціальну ситуацію. Стосовно останньої юридичні
факти виконують двояку роль: по-перше, ідентифікаційну, оскільки вони
покликані точно позначити соціальну ситуацію, забезпечити її фіксацію в
правовому регулюванні. В цій якості юридичні факти виступають у ролі
«індексів», що свідчать про наявність соціальне юридичної ситуації.
По-друге, розмежувальну, яка полягає в тому, що юридичні факти
окреслюють рамки ситуації, дозволяють обмежити її від подібних випадків,
зробити її унікальною.
Головне завдання, що виконується юридичними фактами в правовому
регулюванні, – забезпечення виникнення, зміни і припинення
правовідносин. Кожен юридичний факт викликає або правоутворюючі, або
правозмінюючі, або правоприпиняючі наслідки.
Юридичні факти мають відповідати не тільки «соціологічним», а й деяким
«спеціально юридичним» вимогам, оскільки вони являють собою елемент
юридичної форми суспільних відносин, один із засобів правового
регулювання.
Однією з найважливіших вимог до юридичних фактів є їх юридична
надійність. Це така характеристика факту, що відображає, з одного боку,
сталість його зв’язку із соціальною ситуацією, а з іншого – стабільність
його соціального змісту. Юридичні факти, особливо їх «законодавчий
вигляд», мають поєднувати динамізм та стабільність.
Юридичний факт повинен мати адаптивність, здатність певною мірою
«пристосовуватися» до мінливих умов. Юридичні факти, що закріплюються в
статтях законодавства, повинні одержувати адекватне понятійне вираження
й чітке термінологічне визначення. Якнайчіткіше вираження покликане
зберегти закони від різночитань.
Чітке, формальне, документальне засвідчення юридичне значимих дій в
повсякденному житті сприяє підвищенню правової культури особистості,
зміцнює правопорядок та значно полегшує захист інтересів громадян у разі
їх порушення [8, c.209].
3.2. Особливості класифікації юридичних фактів
У теорії права з питань правовідносин однією з найактуальніших проблем є
класифікація юридичних фактів, що провадиться за різними ознаками.
Класичною є їх класифікація залежно від джерела виникнення – такими є
воля людини або її відсутність на дії та події.
Юридичні факти – це не будь-які дії, а ті, що мають суспільне значимий
характер. Тобто, лише ті дії, що зачіпають інтереси людей, включаються у
правове регулювання. До дій не відносяться почуття людини та її думки.
Класифікація юридичних фактів – необхідний засіб вивчення правовідносин,
особливостей правового регулювання. У цій якості вона широко
використовується в науці, на практиці, у юридичній освіті. На мою думку,
наукова і практична цінність класифікації юридичних фактів розкрита ще
не повністю, її подальший розвиток може виявитися корисним для вирішення
різноманітних завдань правознавства, у тому числі для соціологічних
досліджень у юридичній науці.
Отже, юридичні факти-дії – основний, визначальний різновид юридичних
фактів. У правовому регулюванні дії виступають у різних якостях. З
одного боку, вони слугують підставами виникнення, зміни, припинення
правовідносин, настання інших правових наслідків. З іншого – виступають
у ролі того матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і
заради яких власне і здійснюється правове регулювання. Розгляд дій як
юридичних фактів, таким чином, лише один з аспектів вивчення їхньої ролі
в правовому регулюванні.
На мій погляд, юридичні дії – складний і багатоплановий об’єкт
класифікації. Укласти в єдину класифікаційну схему різноманітні прояви
діяльності суб’єктів права дуже важко. У науковій і навчальній
літературі використовується ряд розподілів правомірних юридичних
фактів-дій: за суб’єктами (дії громадян, організацій, держави); за
юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки, результативні
дії); за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні); за
способом здійснення (особисто, через представника); за способом
вираження і закріплення (мовчанням, жестом, документом) та інші. [29,
c.218]
Проте безумовним є те, що виділення результативних дій в окремий
різновид юридичних фактів – приклад подальшого поглиблення їх
традиційної класифікації. Виготовлення речі, створення твору літератури,
мистецтва, науки і техніки – дії, прямо не спрямовані на юридичний
результат, тобто відповідно до прийнятої класифікації це – юридичні
вчинки.
Суттєву теоретичну і практичну роль відіграє систематизація
неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна
віднести підрозділи неправомірних дій: за ступенем суспільної небезпеки
(проступки, злочини); за суб’єктами (дії індивідів, організацій); за
об’єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки, злочини
проти суспільної безпеки і суспільного порядку тощо); за галузями права
(карні, адміністративні, цивільні, трудові й ін.); за формою провини
(навмисні, необережні); за мотивами (хуліганські, корисливі й ін.). З
подальшим поглибленням цієї класифікації виникають і нові підвиди
неправомірних дій, наприклад з розвитком публічного міжнародного права
виникли неправомірні дії держав, їх союзів та міжнародних і міждержавних
організацій.
Як і розподіл правомірних дій, класифікацію правопорушень навряд чи
можна вважати завершеною. У галузі кримінального права зроблено чимало у
вивченні й класифікації злочинів. Класифікація ж проступків і мір
відповідальності за них потребує удосконалення, через те, що за
кримінальної спрямованості радянського законодавства дослідження цього
питання тривалий час не проводилися. Детальна класифікація правопорушень
дозволить більш диференційовано підійти до цієї категорії фактів, глибше
проаналізувати їхню систему, повніше осмислити юридичне значення кожного
різновиду правопорушень.
Зв’язок юридичних фактів і правових відносин має ще одну сторону: у
механізмі правового регулювання вони можуть «мінятися місцями», тобто
правовідносини здатні виступати в ролі юридичних фактів.
У формі правовідносин виступають найважливіші, найбільш значимі істотні
зв’язки. Тому немає нічого дивного в тому, що право використовує як
юридичні факти такий елемент реальності як правовідносини. Закріплення в
нормах права фактів-правовідносин обумовлено і вимогою законності,
внутрішніми закономірностями правопорядку, що передбачає скоординоване
виникнення й існування правових зв’язків. Факт-правовідношення має певне
соціальне значення. В узагальненому, концентрованому вигляді він вбирає
в себе широкий масив соціальних обставин. Все це робить
факти-правовідносини привабливими для використання в правовому
регулюванні. Факт-правовідношення відображає правовий зв’язок в
узагальненому вигляді. Юридичне значення має, як правило, факт існування
(чи відсутності) того чи іншого правовідношення. Так, для одержання
пільг військовослужбовцю необхідно перебувати на дійсній військовій
службі, для укладення шлюбу – відсутність іншого зареєстрованого шлюбу
тощо.
Факт-правовідношення – це похідний юридичний факт, вторинний стосовно
визначеної групи соціальних обставин. Його «юридична надійність» значною
мірою залежить від досконалості юридичного механізму утворення
правовідносин. Якщо цей механізм не забезпечує належного рівня
законності у виникненні правовідносин, то використання такого факту як
наслідок буде мати перенесення помилки в нову сферу суспільних відносин.
Це зобов’язує бути дуже обережним у використанні фактів-правовідносин,
передбачати засоби контролю у складах, що включають цей факт.
Правове регулювання не може не відображати тієї обставини, що в життя
об’єкта, в діяльність колективів і громадян часом вторгаються фактори
стихійного характеру. Подібні обставини враховуються, зокрема, шляхом
закріплення в законодавстві юридичних фактів-подій. Юридичні події
самостійно й у сполученні з іншими юридичними фактами викликають
виникнення правовідносин, несуть зміну прав і обов’язків, припиняють
правовідносини [21, c.190].
Юридичні факти-події можна класифікувати за різними ознаками: за
походженням – – природні (стихійні) і залежні у своєму походженні від
людини; залежно від повторюваності події – унікальні й повторювані
(періодичні); за тривалістю – моментальні (події) і протяжні в часі
(процеси); за кількістю учасників – персональні, колективні, масові;
останні – на події з визначеною і з невизначеною кількістю осіб, що
беруть у них участь; за характером наслідків, що настали – на події
оборотні та необоротні тощо. Діяльність людини і суспільства проходить в
просторі й часі. Часова протяжність – найважливіша характеристика
соціальних явищ і процесів. Ось чому строки – досить розповсюджена
категорія юридичних фактів.
Функції строків в правовому регулюванні надзвичайно різноманітні. Строки
– такі юридичні факти, що можуть виступати тільки як елементи фактичного
складу. Строк сам по собі, поза зв’язком з ситуацією, з іншими
юридичними фактами, ніякого змісту не несе: він має значення лише як
строк чого-небудь.
Характерна риса строку – визначеність його початкового і кінцевого
моментів. Початок перебігу строку залежить від встановлених в законі
юридичних фактів (наприклад, моменту, коли особа довідалася чи повинна
була довідатися про порушення свого права). Кінець терміну визначається
спливанням деякої кількості одиниць часу. Відрізок часу, що не має чітко
фіксованих меж, не є строком і не може використовуватися як юридичний
факт. Елементом строку є також свідомо обраний масштаб (еталон) часу.
Універсальними масштабами є рік, квартал, місяць, декада, тиждень, день,
година.
Юридичні факти поділяються на такі види: позитивні і негативні,
правостворюючі й правоперешкоджаючі, головні й підлеглі. В основі
першого розподілу лежить спосіб зв’язку з явищем дійсності. Правові
наслідки можуть бути пов’язані як з існуванням певного явища, так і з
його відсутністю. У першому випадку юридичний факт буде позитивним, в
іншому випадку — негативним, наприклад, відсутність у особи службової
підпорядкованості, відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню
служби – негативні юридичні факти, оскільки правовий наслідок пов’язаний
саме з відсутністю певного явища.
Класифікацію фактів на позитивні і негативні не слід змішувати з їхнім
розподілом на правостворюючі і правоперешкоджаючі. Цей розподіл
розкриває функції юридичних фактів у фактичному складі. Правостворюючі
факти – такі обставини, що необхідні для настання правових наслідків.
Правоперешкоджаючі факти, навпаки, гальмують розвиток фактичного складу,
перешкоджають настанню певних правових наслідків. Між правостворюючими і
правоперешкоджаючими фактами немає непрохідної межі. Відсутність
правостворюючого факту має правоперешкоджаюче значення (фактичний склад
змушений «чекати» появи необхідного факту). Навпаки, відсутність
правоперешкоджаючого факту – необхідна умова для настання правових
наслідків.
Розглянуті класифікації юридичних фактів варто відмежувати також від
розподілу їх на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. В основі
цих класифікацій лежать різні критерії. Юридичні факти поділяються на
правостворюючі і правоперешкоджаючі за їх функцією всередині фактичного
складу. Факти і склади можуть бути правоутворюючими, правозмінюючими,
правоприпиняючими залежно від правових наслідків, які вони породжують як
ціле. Таким чином, перша класифікація не заміняє і не підмінює другу.
Не позбавлено практичного значення також розмежування юридичних фактів
на головні і підлеглі. Головний факт найбільш повно відображає
істотність регульованої ситуації. Всі інші факти мають уточнююче
значення, конкретизують юридичне значимі деталі. Наприклад, головними
фактами для призначення пенсії по старості є вік і стаж роботи. Всі інші
фактичні обставини носять характер підлеглих. За наявності головного
факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове
(випереджальне) настання правових наслідків.
З погляду зв’язку з відповідними правовими відносинами юридичні факти
підрозділяються на матеріальні і процесуальні. До числа перших належать
фактичні обставини, що є підставами настання «матеріальних»
правовідносин. Друга категорія пов’язана з юридичним процесом, його
рухом і розвитком.
За ознакою документального закріплення юридичні факти можуть бути
розподілені на оформлені й неоформлені. Ця класифікація пов’язана з
попередньою, але з нею не збігається. Більшість юридичних фактів існує в
оформленому, зафіксованому вигляді. Разом з тим визначені фактичні
обставини можуть існувати і в неоформленому вигляді. Це, наприклад, усна
угода між громадянами, відмова у здійсненні права та ін. Подібні
юридичні факти можна назвати латентними, схованими. У латентному вигляді
існує певна частина фактів-правопорушень [14, c.105].
Отже, класифікація юридичних фактів є досить поширеною (хоч і не
вичерпною, вона постійно оновлюється), але в її основі лежить поділ всіх
юридичних фактів на події та дії.
ВИСНОВКИ
Отже, метою правових відносин є врегулювання та впорядкування певних
суспільних відносин, які існують між людьми і їхніми організаціями.
Правові відносини — це врегульовані нормами права суспільні зв’язки між
суб’єктами права, які є носіями суб’єктивних прав та юридичних
обов’язків, що забезпечуються державою.
З цього визначення можна виділити основні ознаки правовідносин:
1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми
чи об’єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення
якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою
правомочність тільки у стосунках з іншими людьми, тобто він може
продати, знищити або подарувати своє майно будьякій особі, а також
вимагати додержання свого права власності від інших людей та
організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами,
рослинами або предметами;
2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж
скластися, правовідносини проходять через свідомість і волю людей, в
якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються
власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети;
3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права,
які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Тобто у
нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі.
Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку
вирішення юридичної справи на основі аналогії права;
4) учасниками правовідносин є конкретні суб’єкти права, які пов’язані
між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, які
закріплені у правових нормах. Тобто у правовідносинах завжди є дві
сторони — одна сторона має точно визначені суб’єктивні права
(уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні
обов’язки (зобов’язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих
лише на правах або лише на обов’язках. Правам однієї сторони
відповідають обов’язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має
право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов’язок
повернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одночасно має
права і несе обов’язки;
5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві,
забезпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості
випадків реалізація суб’єктивного права або юридичного обов’язку
здійснюється свідомо і добровільно з боку їх учасників, без застосування
заходів державного примусу. У разі необхідності зацікавлена сторона може
звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за
відновленням порушеного суб’єктивного права або виконання юридичного
обов’язку.
Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види
здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:
1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) —
конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини
купівліпродажу цінних паперів), трудові (відносини щодо прийому на
роботу і звільнення з роботи працівника власником підприємства або
уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов’язані зі
сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні
(відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини
відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують;
2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми
права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини
— регулятивні, в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає диспозиції
норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту
неправомірної поведінки суб’єкта як реакція держави на таку поведінку,
тобто відновлення порушеного права;
3) за субординацією в правовому регулюванні — матеріальні, які виникають
на основі матеріальних відносин і реалізуються нормами матеріального
права (наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права
на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку тощо) та
процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і
реалізуються нормами процесуального права. Вони похідні від норм
матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і
обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ.
До них належать цивільнопроцесуальні, адміністративнопроцесуальні,
кримінальнопроцесуальні, господарськопроцесуальні та інші процесуальні
відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура
обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого
навчального закладу тощо);
4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) — договірні,
які виникають за згодою як уповноваженої так і зобов’язаної сторони
(наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають
за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення
працівника до дисциплінарної відповідальності);
5) за ступенем визначеності суб’єктів — відносні, в яких точно визначені
права і обов’язки всіх учасників правовідносин (наприклад, відносини між
продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона —
уповноважена — а всі інші зобов’язані утримуватися від порушення її
законних прав та інтересів (наприклад, відносини авторського права);
6) за характером дій зобов’язаного суб’єкта — активні, в яких
зобов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони
та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажаних для іншої
сторони дій;
7) за кількістю суб’єктів, які беруть участь у правовідносинах — прості,
які виникають лише між двома суб’єктами та складні, які виникають між
трьома і більше суб’єктів;
8) за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні, в яких
кожна із сторін має або суб’єктивні права, або юридичні обов’язки
(наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін
має як суб’єктивні права, так і юридичні обов’язки (наприклад, договір
купівліпродажу);
9) за часом дії — короткострокові, які тривають протягом незначного
часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками
своїх прав та обов’язків (наприклад, після сплати державного мита) та
довгострокові, які існують впродовж певного, відносно тривалого проміжку
часу (наприклад, правовідносини між вищим навчальним закладом і
студентом до отримання останнім диплому про вищу освіту).
Правовідносини мають складну будову (структуру). Під структурою
правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб
зв’язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин
суб’єктивних прав, обов’язків і відповідальності з приводу певного
соціального блага або забезпечення законних інтересів.
Отже, термін “структура” містить елементний склад правовідносин і
правовий зв’язок між ними.
До складу правовідносин входять такі елементи: суб’єкти; об’єкти; зміст.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права / Т.Г.Андрусяк.– Львів, 2000. –
206с.
Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: навч.
посіб. / О. В. Бабкина, К. Г. Волинка. — К .: МАУП, 2004. — 144 с.
Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков,
В. С. Грегул. — 4те вид., доп. і переробл. — К.: Центр навчальної
літератури, 2005. — 224 с.
Великий енциклопедичний юридичний словник / НАН України, Інститут
держави і права ім. В. М. Корецького; За ред. Ю. С. Шемшученка. – К.,
2007. – 811с.
Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А. М.,
Копейчиков В. В., Лисенков С. Л. та ін.]; за ред. В. В. Копейчикова. —
Стер. вид. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 320 с.
Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М. В. Цвіка, В. Д.
Ткаченка, О. В. Петришина. — X.: Право, 2002. — 432 с.
Зайчук О.В. Загальна теорія держави і права (основні поняття,
конструкції та наукові концепції): Навч. посібник / За ред. О. В.
Зайчука, Н. М. Оніщенка. – К., 2008.
Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. Ч.2.:
Текст лекций. – Ярославль, 1996. – 100с.
Кельман М. С. Загальна теорія держави і права / Кельман М. С., Мурашин
О. Г., Хома Н. М. — Львів: Новий світ, 2003. — 581 с.
Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Котюк В.О. —
К.: Атіка, 2005. — 592 с.
Котюк В. О. Теорія права: курс лекцій: Навчальний посібник для юридичних
факультетів вузів / В.Котюк. – К.: Вентурі, 2005. – 208с.
Кравчук М. В. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. / Кравчук М.
В. — К.: Професіонал, 2004. — 398 с.
Марчук В. М., Ніколаєва Л . В. Нариси з теорії права: Навч. посіб. / В.
М. Марчук, Л. В. Ніколаєва. — К.: Істина, 2001. — 304 с.
Молдован В. В. Основи держави і права: Курс лекцій / Молдован В. В. —
К.: Юмана, 1996. — 176 с.
Нечитайленко А. А. Основы теории права / А.А.Нечитайленко. – Х., 2007. –
462с.
Олійник А. Ю. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Олійник А. Ю.,
Гусарєв С. Д., Слюсаренко О. Л. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 176 с.
Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред . В. В. Комарова. — X.:
Нац. юрид. акад. України, 2001. — 260 с.
Погребной И. М. Теория права: Учеб. пособ. 3є изд., испр. и доп. /
Погребной И. М. — X.: 2003. — 128с.
Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб.
Вид. 5е, зі змінами. / Рабинович П. М. — К.: Атіка, 2001. — 176 с.
Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підруч. /
Скакун О. Ф. — X.: Еспада, 2006. — 776 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / О.Ф.Скакун / Пер. з рос.
– Харків: Консум, 2001. – 656 с.
Сурілов О. В. Основи загальної теорії держави і права. / Сурілов О. В. —
Одеса: Одеський університет, 1995. — 128 с.
Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Сухонос В. В. —
Суми: ВТД “Університетська книга”, 2005. — 536 с.
Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К.Бабаева. – М.:
Юристъ, 2009. – 592с.
Теорія держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. / Авт. упоряд.
Кравчук М. В. — К.: Атіка, 2005. — 288 с.
Теорія держави і права: Академічний курс: Підруч. / За ред. / О. В.
Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 688 с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А. М., Копейчиков В. В.,
Лисенков С. Л. та ін.]; За загл. ред. С. Л. Лисенкова, В. В.
Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 368 с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / [Суботін В. М., Філонов О. В.,
Князькова Л. М., Тодоров І. Я.]. — К.: Знання, 2005. — 327 с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред . С. Л. Лисенкова. — К.:
2004. — 368 с.
Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд . Шестопалова Л. М. — К.:
Прецедент, 2004. — 224 с.
Теорія держави і права: Підруч. / [Лисенков С. Л. та ін.] — К.: Юрінком
Інтер, 2005. — 448 с.
Теорія держави і права: Посіб. для підготовки до іспитів / [Тимченко С.
М., Калюжний Р. А., Пархоменко Н. М., Легша С. М.]. — К.: Поливода А.В.,
2005. — 176с.
Цвік М.В. Загальна теорія держави і права / М.В.Цвік, В.Д.Ткачеко,
Л.Л.Богагова. – Х.: Право, 2002. – 432с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
