HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Політичні технології tc «ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ »

План

1. Поняття політичної технології.

2. Виборчі технології.

3. Політичні антитехнології.

4. Технологія адміністративного ресурсу в арсеналі владної команди.

1. Поняття політичної технології tc «8.1. Поняття політичної технології»

Успіх політичної діяльності залежить від багатьох чинників. Але в
найбільшій мірі його досягають ті політики, які виявилися добре
підготовленими. Рівень підготовленості – це не тільки знання, здібності
та особисті якості, але й володіння політичними технологіями.

Технологія (гр. techne – мистецтво, майстерність) – це вчення, або ж
наука, про майстерність. У виробничому розумінні – це “сукупність
способів переробки матеріалів, виготовлення виробів і процеси, що
супроводжують ці види робіт”.

Час технократії й тісного взаємопов’язання усіх сфер життя призвів до
того, що вживання терміну “технологія” iз виробничої сфери було
перенесено і на ряд інших сфер суспільної життєдіяльності (“технологія
виховного процесу” тощо), в т. ч. й на сферу політичних відносин.

Оскільки термін “майстерність” як “сукупність способів” є прикладним і
конкретизованим для кожної галузі діяльності, то “політична технологія”
означає сукупність способів, які використовуються для опанування,
використання і втримання державної влади.

Політичні технології – це система послідовних дій і засобів політичного
суб’єкта, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату,
на реалізацію політичних цінностей та інтересів.

У політичній практиці політичні технології виступають як сукупність
методів застосування об’єктивних законів політики і практичної
матеріалізації теоретичних напрацювань політичної науки

в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

У пересічній свідомості політичні технології сприймаються тільки
стосовно до виборчих процесів. Однак їх застосування супроводжує
найрізноманітніші види політичної діяльності.

Характер і особливості застосування політичних технологій зумовлені
особливостями конкретного суспільства, а відповідно, і політичного
процесу як сукупної діяльності суб’єктів політики.

Політичні технології поділяють:

– залежно від типу політичного режиму – на демократичні та
недемократичні;

– за обсягом впливу – на базові (сприяють відображенню поглядів, дій
великих груп або й усього населення: наприклад, вибори чи референдуми)
та другорядні (технології прийняття окремих політичних рішень,
проведення окремих політичних акцій: наприклад, зборів, мітингів,
маніфестацій);

– за суб’єктом політичного процесу – на загальні та індивідуальні. Ця
класифікація є чи не найбільш уживаною в політичній практиці.

Індивідуальні політичні технології використовують окремі політики,
громадські та державні діячі у процесі політичної діяльності. Вони
пов’язані із завоюванням популярності, умінням контактувати

з громадянами (виборцями, членами партій, об’єднань), особистою
комунікативною майстерністю, здатністю вести дискусії, виголошувати
промови, керувати мітингами, зборами, удосконалювати власний імідж тощо.

До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать:
публічні виступи, участь у дискусіях, бесідах, розв’язанні конфліктів,
прогнозування політичної діяльності, виступи на радіо, телебаченні,
підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації.

Кожна індивідуальна політична технологія має свої особливості, завдяки
яким створюється імідж політика, його авторитет і популярність,
збагачується досвід його політичної діяльності. Індивідуальні політичні
технології базуються на рисах особистості політика.

Загальні політичні технології є технологіями прийняття рішень, що
стосуються максимально великої кількості людей (загальнодержавні,
загальнонаціональні рішення), та технологіями проведення виборчих
кампаній. Очевидно, що їх виконавцями є колективні суб’єкти політичного
процесу: політичні партії, групи тиску, лоббістські групи, громадські
об’єднання.

Зокрема, важливою складовою у технологіях політики та системи
політичного управління є технологія прийняття політичного рішення, що
являє собою сукупність методів і послідовних дій різноманітних суб’єктів
щодо свідомої постановки та досягнення цілей у сфері політичної влади.

З логічного погляду, будь-які технології прийняття політичних рішень
суворо прив’язані до певного етапу політичного процесу, на якому
здійснюються конкретні значущі дії. Розрізняють три основні етапи
політичного процесу: 1) підготовчий; 2) етап постановки цілей; 3) етап
реалізації, який, власне, і набирає форми політичного рішення.

Для прийняття рішення важливе значення має наявність повної та якісної
інформації, а також форма викладення змісту політичного рішення – і,
перш за все, доступність мови (наприклад, програма політичної партії або
програма уряду) для розуміння різними соціальними групами. Адже
технології, що не забезпечують високої якості програми як за змістом,
так і за мовою, унеможливлять досягнення поставленої мети. Бо ж тоді в
них не буде враховано особливостей менталітету, психологічного складу,
національних традицій і загалом культури народу або субкультури регіонів
країни, стилю мислення політиків та державних діячів.

Політичні технології будуються й реалізуються насамперед на певному,
часто надто специфічному, сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на
реакціях щодо такої дійсності та пов’язані з конкретними соціальними,
політичними ролями, які постійно виконує суб’єкт політики (а найперше –
людина), із розв’язанням певної проблеми, із прийняттям рішення.

Оволодіння політичними технологіями дає змогу підвищити рівень і
результативність політичної діяльності, сприяє цілеспрямованому впливу
на розвиток політичної ситуації.

2. Виборчі технології tc «8.2. Виборчі технології »

Стержнем політичної діяльності, а значить, і використання різноманітних
політичних технологій, є завоювання влади. Владу здобувають
демократичним (через вибори) або недемократичним шляхом (насильство,
авторитаризм, диктатура). Кожен із цих шляхів має свої технології.

Виборчі технології – це сукупність політико-організаційних,
інформаційних, пропагандистських та інших дій із метою приведення до
влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх
об’єднання. Вони залежать від того, яка виборча система застосовується у
суспільстві: мажоритарна, пропорційна, змішана чи куріальна.

Початком реалізації виборчої технології є формування команди суб’єкта
виборчого процесу. Для створення справжньої команди, здат-ної здобути
перемогу на виборах, потрібні люди, які можуть акумулювати корисні ідеї
та втілювати їх у життя. Вони мають бути однодумцями у головному – в
бажанні досягти поставленої мети, мати лідерські й аналітичні якості,
вміти організовувати процес, адекватно оцінювати ситуацію, контролювати
хід виконання роботи, вміти грамотно писати й висловлюватися, легко та
ефективно спілкуватися.

У строгому розумінні команда кандидата (лат. commando – доручаю,
наказую) – це група наближених до нього осіб, що організовують та
проводять його виборчу кампанію. Вирішальні принципи формування команди
– неформальні й особисті зв’язки кандидата та її членів, повна довіра,
взаємна відповідальність, відданість справі, злагодженість і взаємна
підтримка. У команді-переможниці навіть кандидат підкоряється законам і
правилам її діяльності.

В узагальненому розумінні команда кандидата складається із т. зв.
“тіньового кабінету”, “кухонного кабінету”, патронатної частини й
апаратної частини (передвиборчого штабу).

“Тіньовий кабінет” – це особи, які безпосередньо не беруть участі в
кампанії й не “виходять на люди” поряд із кандидатом, але надають йому
всю необхідну політичну, фінансову та інформаційну підтримку. Як
правило, тіньовий кабінет не втручається в безпосереднє ведення виборчої
кампанії, залишаючи цю справу професіоналам.

“Кухонний кабінет” є серцевиною передвиборчого штабу. Ця назва пішла від
звички збиратися наближеним особам разом із кандидатом увечері на його
кухні, щоб підбити підсумки роботи за добу

й ухвалити всі необхідні оперативні рішення. До складу “кухонного
кабінету” входять ключові особи передвиборчого штабу: керівник кампанії,
особистий секретар, прес-секретар, скарбник, юрист, керівник групи
безпеки тощо. Вони користуються абсолютною довірою кандидата і можуть
щиро та відверто критикувати будь-які дії штабу чи самого кандидата.
Засідання “кухонного кабінету” можуть відбуватися

і без кандидата, але його ухвали є обов’язковими для кандидата.

Патронатна частина команди складається з особистого секретаря,
іміджмейкера, радників із різного роду питань.

Апаратна частина (передвиборчий штаб) може складатися із таких головних
підрозділів:

– організаційний відділ;

– відділ політичного аналізу і прогнозування;

– відділ планування;

– відділ роботи із засобами масової інформації;

– відділ підготовки і поширення агітаційних матеріалів;

– відділ організації масових заходів;

– відділ спецпроектів;

– фінансово-господарський відділ;

– юридичний відділ;

– відділ роботи з добровольцями;

– відділ забезпечення контролю за результатами голосування;

– група “швидкого реагування”.

Очевидно, що структура передвиборчого штабу залежить від масштабів
виборчої кампанії (національного чи регіонального рівня, кампанії
партії, блоку, кандидата в депутати чи на посаду мера) та кадрових,
фінансових і т. п. спроможностей суб’єкта політичного процесу. Залежно
від цих і багатьох інших факторів, вона може бути розширеною чи
звуженою, й ті чи інші напрямки роботи можуть поєднуватися

в одній структурній одиниці.

Передвиборчий штаб є головним аналітичним і виконавчим органом кампанії,
перед яким стоять такі головні функціональні завдання:

– вироблення стратегії й тактики виборчої кампанії;

– підготовка, організація й виконання всіх елементів виборчої кампанії;

– координація діяльності всіх структурних підрозділів;

– управління часом;

– управління бюджетом;

– управління людськими ресурсами;

– управління ефективністю виконання завдань;

– управління інформаційним забезпеченням і зв’язком;

– управління ризиками;

– управління матеріальним забезпеченням.

Передвиборча кампанія розпочинається із ґрунтовного аналізу політичної
ситуації як у конкретному окрузі чи регіоні, так і в країні загалом.
Аналізу підлягають:

– історичні та географічні особливості (місце регіону в політичній
історії держави; важливі історичні події, постаті, легенди, перекази і
традиції; опис меж регіону, річок, комунікацій, гірських районів);

– соціально-демографічний портрет даної території (які соціальні групи
проживають на терені ведення політичної діяльності; який відсоток кожна
із груп становить стосовно загальної маси населення; які вона має
інтереси та в яких відносинах перебувають ці соціальні групи між собою і
з владою; які національні та релігійні групи населяють територію);

– соціально-економічна ситуація (які найважливіші соціальні проблеми
притаманні цьому терену та як вони відбиваються у свідомості соціальних,
національних та інших груп);

– політичні сили та політичні орієнтації виборців (якими є розстановка і
вплив на населення політичних партій, рухів, об’єднань, громадських
організацій; які результати попередніх виборів; наявність впливових
політичних і громадських діячів та неформальних лідерів);

– особливості засобів масової інформації (покриття; впливовість і
авторитетність; форма власності; політичні орієнтації власників чи
уповноважених осіб);

– інформація про головних конкурентів (вік, стать, освіта, політичний
досвід, політична історія, теперішня партійна належність, зв’язок з
округом, інформація приватного характеру).

Володіння інформацією дає змогу свідомо вести політичну діяльність і
насамперед продумано й цілеспрямовано розробляти стратегію виборчої
кампанії. При її опрацюванні до уваги беруться такі

аспекти: сильні і слабкі сторони суперника; ситуація у виборчому окрузі;
проблеми, які в першу чергу турбують виборців; головні принципи і засоби
проведення виборчої кампанії; формування іміджу суб’єкта виборчого
процесу.

Загалом, стратегія виборчої кампанії повинна дати відповіді на
запитання: ХТО ті виборці, яких слід привернути на свій бік? ЧОМУ вони
мають голосувати саме за вас? ЩО об’єднує цих виборців? ЯК

і КОЛИ можна здійснити свою стратегію?

Політтехнологи виділяють такі головні принципи стратегії:

– визначення підтримки – тобто чітке з’ясування, на підтримку яких
політичних сил може розраховувати кандидат (іноді реалізації цього
принципу вистачає для формування переможної стратегії);

– створення яскравого контрасту – тобто показ таких відмінностей
кандидата від суперника, як професіоналізм, життєвий досвід, успіхи,
зовнішність, вік, фізичний стан тощо;

– підкреслення ідеологічної різниці – стосується контрасту між
кандидатом і суперником у світоглядних переконаннях, програмних баченнях
тощо;

– пошук емоційної теми – як правило, такою емоційною і виграшною темою
може бути головна проблема округу, яка найбільше хвилює виборців;

– формування позитивного іміджу своєму кандидатові, опираючись на
попередні соціологічні дослідження й особливості округу;

– нейтралізація впливів опонента – включає в себе технологічні прийоми
та концентрацію відповідних ресурсів;

– створення коаліції – концентрування навколо кандидата всіх політичних
і громадських сил, які його підтримують;

– побудова структури роботи з виборцями, залучення до праці
якнайбільшого числа добровольців.

Відповідно до обраної стратегії виробляється передвиборча програма
суб’єкта виборчого процесу. В умовах складної соціальної структури
населення її слід розпочинати із пошуку та формування екстраординарної
мети – тобто такої мети, яка є найбільш важливою для даного регіону чи
країни загалом і яка була би привабливою для широкого загалу. Під
реалізацію цієї мети формується вся змістовна частина програми.

Як зарубіжний, так і вітчизняний досвід свідчать, що при визначенні
змісту передвиборчої програми обов’язковими є такі принципи:
акумуляційний, інноваційний, мобілізаційний і принцип конкретності та
ясності.

Акумуляційний принцип – передбачає формулювання таких положень програми,
які б максимально відображали інтереси різних соціальних та національних
груп.

Інноваційний принцип – передбачає висунення у програмі нових ідей, які
забезпечують її оригінальність та свіжість.

Мобілізаційний принцип – вимагає, щоб закладені у зміст програми
положення та ідеї мобілізували ті чи інші соціальні групи на їх
реалізацію, оскільки в цих положеннях та ідеях відображені їхні
інтереси.

Принцип конкретності та ясності – вимагає, щоб у програмі були показані
механізми і шляхи реалізації її положень. Це повинно переконувати у
тому, що суб’єкт політики здатний на конкретні кроки.

Велике значення у технології підготовки програми має її формальний бік,
тобто форма викладення змісту. Вона включає в себе доступність мови,
врахування менталітету народу, його історичних, національних,
культурних, релігійних традицій та психологічних і соціальних
особливостей конкретного регіону.

Важливою складовою частиною виборчої технології є тактика – як
сукупність засобів і методів досягнення локальних, тимчасових
результатів. Вона визначається стратегією і являє собою конкретні дії,
що сприяють досягненню цих результатів.

Виділяють чотири основні тактичні елементи передвиборчої кампанії: 1)
складання графіка роботи; 2) використання фінансових ресурсів; 3)
організаційна структура; 4) агітаційно-пропагандистська робота.

Складання графіка роботи. Графік дозволяє ефективно розподілити часовий
ресурс кампанії і включає в себе всі заходи від її початку і до
завершення. Особлива увага приділяється відведенню часу для
найважливіших заходів та їх плануванню на святкові й вихідні дні.
Важливо визначати терміни виконання та контролю за процесом виконання.

Використання фінансових ресурсів. Цей елемент дає змогу найефективніше
розпоряджатися коштами, що надходять із різних джерел. Причому пожертви
можуть бути не тільки у грошовій формі, але й такі як пальне для
автотранспорту, канцтовари для штабу, продукти харчування для активістів
тощо. Завжди варто переконувати людей робити навіть невеликі пожертви,
позаяк це, окрім самого матеріального внеску, засвідчує їхню причетність
до виборчої кампанії. Виписаний бюджет кампанії відтворює послідовність
проведення різних заходів і дозволяє раціонально і планомірно
використовувати обмежені кошти кандидата. Для того щоб застрахуватися
від можливих несподіванок, у плані бюджету, як правило, дещо завищують
початкові показники.

Організаційна структура. Цей тактичний елемент дає змогу ефективно
управляти людськими ресурсами. Визначаючи окремі ділянки та обсяг робіт,
організаційна структура виробляє чіткий поділ праці, встановлює
“ланцюжок підпорядкованості”, визначає коло обов’язків кожної особи і
формує канали внутрішнього зв’язку.

Агітаційно-пропагандистська робота. В ході її проведення
використовуються різні методи впливу на виборців: тести промов для
кандидата, прес-релізи, листівки із викладом його позицій, заплановані
зустрічі із представниками преси, виготовлення плакатів та іншої
агітаційної продукції, розміщення реклами у ЗМІ, масові заходи, особисті
зустрічі кандидата та його довірених осіб тощо.

Кожна виборча кампанія не схожа на інші. Але існують загальні принципи
організації виборчої кампанії:

1) Планування. Повинен бути план, який охоплює організаційні питання та
загальну стратегію проведення кампанії.

2) Конкретизація умов. Організація проведення виборчої кампанії має
враховувати конкретну обстановку. Ніколи не слід копіювати структуру
інших виборчих кампаній. Унікальність кампанії зумовлюється не тільки
особистісними характеристиками кандидата, але й політичною ситуацією, що
складається на конкретний момент.

3) Конкретизація виконавців. Треба завжди пам’ятати, що кожен тактичний
хід, запланований захід має бути кимось реалізований. Наприклад, якщо
передбачається поширення агітаційної літератури, необхідно продумати,
хто її надрукує, поширить або надішле за відповідними адресами.

4) Залучення добровольців. Для успішної організації кампанії потрібні
здібні й талановиті люди. Вибори багато в чому залежать від
добровольців, які працюють безплатно. Добровільні помічники можуть
ефективно працювати й забезпечити перемогу на виборах, якщо їхня робота
добре організована. Дуже важливо довіряти добровольцям та завжди
висловлювати їм подяку за їхні зусилля. Під час кожної кампанії існує
безліч справ, які потрібно терміново виконати. Тому ніколи не треба
нехтувати допомогою людей, особливо тією, яка пропонується добровільно.

5) Наявність команди. Команда – це серце кампанії, що забезпечує
функціонування всієї передвиборчої організації. Попри новітні
технологічні досягнення, що спостерігаються у сферах прямого поштового
зв’язку, дослідження громадської думки, реклами, – кандидатові однаково
необхідно мати дієву організаційну структуру. Сьогодні слід ефективно
використовувати різноманітну тактику, щоб здобути перемогу. Мета
організації саме в тому й полягає, щоб із найбільшою продуктивністю
використати наявні ресурси виборчої кампанії задля зміцнення переваг
кандидата та нейтралізації сильних сторін його опонентів.

$

O

< >

@

R

f

r

~

O

@

R

O

O

O

O

??$???????Ae? так навіть і тоді, коли кандидат вирішив зняти свою
кандидатуру. Правила гри зумовлюють потребу підтримувати постійний
контакт із партійною організацією, її керівниками, обраними посадовцями,
які можуть надати допомогу при створенні організації, як також у ході
кампанії звертатися до них за порадами, оскільки вони мають досвід
проведення власних кампаній та, як правило, володіють інформацією про
надійних добровольців, опозицію, знають стан справ у регіоні, обізнані
зі статистичними даними про минулі вибори. Слід виявляти повагу до цих
людей і наперед визначати, з якими проханнями до них можна звернутися.

3. Політичні антитехнології tc «8.3. Політичні антитехнології»

У практиці політичних процесів і на побутовому рівні антитехнології
означуються як “брудні технології” (або ж “чорний піар”) – на відміну
від “чистих технологій” (“білого піару”).

Особливо актуальним у вітчизняній практиці такий поділ стає із середини
90-х років ХХ ст. Саме відтоді у вітчизняному політичному процесі
активно використовуються адміністративний ресурс, втручання
криміналітету, підкуп виборців та членів виборчих комісій, шантаж,
голосування під тиском (для таких категорій виборців, як військові,
співробітники правоохоронних органів, в’язні, хворі, студенти), вкидання
в урни фальшивих та зайвих бюлетенів тощо.

Характерно, що така термінологія побутує переважно на пострадянському
просторі й майже не фіксується у західних публікаціях. Це, звісно ж, не
означає, що у державах Америки чи Європи не застосовуються подібні
технології. Але грандіозні масштаби і нахабність у застосуванні нечистих
засобів ведення виборчих кампаній притаманні саме політтехнологам країн
колишнього соціалістичного табору.

Що ж слід вважати “брудними технологіями”? Незважаючи на поширений
досвід їх застосування та протидії, відсутня однозначна оцінка тих чи
інших конкретних технологічних прийомів та їх наукова класифікація.
Найпоширенішими є такі думки:

– всі політичні технології загалом є “брудними”;

– “брудні технології” – це не оформлені офіційно та оплачені тіньовими
коштами роботи;

– “брудні технології” – це створення негативного іміджу політичному
противникові;

– “брудні технології” – це застосування адміністративного ресурсу для
створення переваг під час політичного процесу та фальсифікації його
результатів.

Насправді спектр нечистих засобів ведення політичної боротьби є значно
ширшим і сягає від простого розповсюдження неправдивих відомостей до
диверсійних та терористичних актів. До найбільш витончених належать
психотропні технології на кшталт 25-го кадра, жорсткі методики
нейролінґвістичного програмування тощо.

Підсумовуючи наведені вище оцінки, можна визначити основні ознаки
“брудних технологій”:

– посягання на норми чинного законодавства та (або) загальноприйняті в
даному суспільстві норми моралі;

– усвідомлення політиком чи політтехнологом протизаконності та
аморальності своїх дій;

– застосування неприйнятних (однозначно недозволених) із точки зору
законодавства й моралі способів досягнення політичної мети.

Отож якщо в основу класифікації політичних технологій покласти
дотримання у політичному процесі норм чинного законодавства, то
“брудними технологіями” слід вважати ті політичні технології,
застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства.

У такому разі до “брудних технологій” слід віднести як відверто
кримінальні дії (замахи на життя політичних опонентів, підкуп членів
виборчих комісій тощо), так і порівняно невині, але все ж заборонені
законом дії: “подарунки” виборцям, агітація з боку посадових осіб і т.
п.

Оскільки до класифікаційного критерію віднесено не тільки умову
порушення норм чинного законодавства, але й суспільної моралі, то В.
Стоякін виділяє між “брудними” і “чистими” ще й проміжний тип політичних
технологій – “сірі технології”.

“Сірі технології” не передбачають прямого порушення закону, але
вступають у суперечність iз нормами суспільної моралі й традиційно
прийнятими у суспільстві способами ведення політичної боротьби
(наприклад, присутність на мітингу політика групи його противників з
опозиційними до нього плакатами, листівками, транспарантами тощо).

Відповідно до таких критеріїв класифікації, “чистими” слід вважати такі
технології, які не передбачають прямого порушення закону та входять в
неофіційний реєстр “дозволених” і прийнятних для суспільної моралі. До
них зараховують розклеювання інформаційних листівок, зустрічі з
виборцями тощо.

Залежно від ситуації деякі політичні технології можуть класифікуватися і
як “чисті”, і як “брудні”. Для прикладу візьмемо поширення про суперника
відомостей, які його дискредитують: це “брудна технологія” – якщо дані
факти не відповідають дійсності або ж добуті незаконним шляхом (як от
розголошення лікарської таємниці); і “чиста технологія” – якщо
інформація містить факти про вчинений раніше, але не виявлений органами
правосуддя злочин.

Причини появи “брудних” та “сірих” технологій:

1) посилення конкурентної політичної боротьби взагалі, а особливо
боротьби між однаково слабкими політичними опонентами й технологами;

2) низький моральний рівень частини політиків, політичних технологів та
журналістів;

3) поширене серед деяких політиків та політологів уявлення про виняткову
ефективність “брудних технологій”;

4) недосконалість законодавства, що реґламентує політичний процес;

5) порівняно низький рівень політичної культури населення, яке важко
відрізняє брехню від правди (наприклад, звичним є пересічне сприйняття
фальсифікації результатів виборів як цілком природного явища).

Заходи щодо нейтралізації явища “брудних” технологій:

1. Визначення на науковому та практичному рівнях (учені й політики), які
технології слід вважати “брудними” і вживання яких методів є
неприпустимим.

2. Вимагає вдосконалення нормативно-правова база (особливо щодо
проведення виборчих кампаній).

3. Необхідна інтеграція українських політичних технологів до чільного
співтовариства для встановлення загальновживаних моральних норм при
напрацюванні політичних технологій.

4. Підвищення технологічного рівня організації та проведення політичних
процесів і всього політичного життя.

tc «»

4. Технологія адміністративного ресурсу в арсеналі владної команди tc
«8.4. Технологія адміністративного ресурсу

в арсеналі владної команди »

Адміністративний ресурс наявний у будь-якому виборчому процесі, а
особливо у країнах пострадянського простору. Представники влади у
будь-якій політичній системі завжди намагаються зберегти її за собою,
використовуючи для цього наявні у них ресурси, а тому вони мають більше
шансів бути обраними.

Термін “адміністративний ресурс” (лат. administratio – “керування”,
“управління”; фр. resources – засоби, запаси, джерела) безвідносно до
контексту його конкретного застосування означає ту сукупність засобів,
яку адміністративний апарат державної виконавчої влади може
використовувати для досягнення поставлених перед ним цілей.

Зрозуміло, що вживання терміну “адміністративний ресурс” у контексті
аналізу адміністративно-правових, адміністративно-економічних чи
адміністративно-політичних відносин у суспільстві значною мірою
відрізняється. І якщо мова йде про політичні процеси, то під
адміністративним ресурсом слід розуміти використання в технологіях
політичної боротьби за опанування державної влади ресурсів (тобто всієї
сукупності можливих засобів) самої влади.

Протягом усієї новітньої політичної історії України від часу здобуття
нею незалежності діюча влада використовувала в політичній боротьбі
адміністративний ресурс. Технології його використання перманентно
перенеслися в українські політичні відносини з радянського періоду. В
подальшому ці технології лишень удосконалювалися та адаптувалися до дещо
змінених суспільних умов.

Однак відсутність до середини 90-х років ХХ ст. системної
структурованості при владі кланово-олігархічних угрупувань зумовлювала і
порівняно невисокий рівень використання адміністративного ресурсу в
політичних технологіях. По великому рахунку, ним вагомо не скористався у
президентських виборах 1994 р. і перший Президент України Леонід
Кравчук. Пік структурування кланово-олігархічних угрупувань припав на
другу половину 90-х років ХХ ст., і це відбилося й на динаміці
використання чинною владою адміністративного ресурсу.

Перемігши у парламентських виборах 1998 р., кланово-олігархічні партії
структурувалися при владі. Відтоді використання адміністративного
ресурсу набрало виклично неприхованого характеру. Вперше це яскраво
проявилося під час виборів мера Києва, що відбувалися у травні 1999 р.
Саме тоді зіткнулися політичні інтереси двох різних фінансово-політичних
угрупувань, до яких належали головні кандидати – Олександр Омельченко та
Григорій Суркіс.

Однак повноцінну ефективність технологій із використанням
адміністративного ресурсу продемонстрували вибори Президента в 1998 р. і
т. зв. “референдум за народною ініціативою” 16 квітня 1999 р. Власне, на
першому із цих прикладів варто зупинитися детальніше, щоби
проілюструвати дію адміністративного ресурсу.

Списана, за словами Джорджа Сороса, “з виборчого підручника Б. Єльцина
1996 року” схема виборів, за якою “демократичний Президент протистоїть
“червоній загрозі”, потребувала задіяння колосального адміністративного
ресурсу держави. Широкомасштабні, а отже, неможливі для повного
прикриття, зловживання повинні були знайти таке ж тотальне інформаційне
виправдання в очах виборців. Головним аргументом виправдання і слугував
міф про “червону загрозу”.

Зокрема, про використання адмінресурсу на користь чинного Президента
України чітко свідчив процес формування системи виборчих комісій.
Проаналізувавши його, місія ОБСЄ зробила висновок, що “…обласні
державні адміністрації зберігають значний вплив на остаточне формування
списку претендентів у члени ТВК, претендентів на посади їх голів,
заступників та секретарів”.

Спостерігачі ОБСЄ також відзначали, що й у дільничних виборчих комісіях
командi чинного Президента вдалося забезпечити по всій країні чіткий
дисбаланс на свою користь. В Одеській, Київській, Полтавській,
Вінницькій, Харківській та Дніпропетровcькій областях багато членів ДВК
не належали до жодної політичної партії і, здавалося, навіть не знали,
якого кандидата вони представляють. При більш прискіпливому вивченні
ситуації спостерігачі з’ясували, що членами ДВК були працівники установ,
у приміщеннях яких розташовувалися виборчі дільниці, та часто очолювані
своїми ж керівниками, що діяли як представники Леоніда Кучми.
Спостерігачі повідомляли, що ці члени не мали ніякого прямого чи
офіційного зв’язку із партією, але їм було “присвоєно” партійне членство
або належність до команди одного

з кандидатів, уже після того, як їх призначили, – і це не мало нічого
спільного з їхніми власними політичними симпатіями.

Провівши моніторинг каналів національного телебачення, місія ОБСЄ
виявила, що усі чотири канали державного ТБ присвячували більшість часу
у випусках новин діючому Президентові, а його опонентам надавався значно
менший ефірний час. В абсолютній більшості випадків ТБ висвітлювало
виборчу кампанію Президента винятково позитивно, у той же час
представлення кампанії його опонентів було або нейтральним, або відверто
негативним.

Та ж сама картина грубого порушення виборчого законодавства
спостерігалася і в інших державних ЗМІ. У той же час на недержавні
мас-медіа чинився тиск із метою забезпечити краще і ширше висвітлення
політичної діяльності та передвиборчої активності чинного Президента. В
результаті було cтворено таку атмосферу самоцензури, коли редактори і
журналісти вважали, що критичний коментар стосовно кампанії діючого
Президента може призвести до непередбачених ускладнень у їх подальшій
професійній діяльності.

Місія ОБСЄ також зафіксувала, що результати з дільничних виборчих
комісій ще до того, як їх скеровували до територіальних виборчих
комісій, перевірялися чиновниками з РДА, в іншому разі – членами штабу
Л. Кучми. “Практика втручання державних чиновників… була
широкомасштабною, систематичною і скоординованою”, – зафіксовано у
висновку ОБСЄ. Aнглійський спостерігач у газеті “Таймс” зробив щодо
цього такий красномовний висновок: “Нахабна безсоромність, а не вибори”.

Таким чином, у першому турі виборів застосування адміністративного
ресурсу дозволило команді Леоніда Кучми добитися реалізації попередньо
змодельованого сценарію: у другий тур виборів вийшли діючий Президент і
кандидат від КПУ Петро Симоненко як уособлення “червоної загрози”.

Однак не всі ланки державної управлінської піраміди в передвиборчому
процесі однаковою мірою виконали поставлені завдання. У Вінницькій,
Полтавській та Кіровоградській областях чинного Президента за
результатами голосування обійшли його конкуренти. Негайною реакцією на
результати першого туру виборів стали відставки голів ОДА вказаних
областей. А в наступні дні щонайменше одинадцять голів РДА теж “подали у
відставку”.

Під час другого туру процедура голосування також проходила без
дотримання належних вимог. Наприклад, працівники лікарень голосували під
наглядом своїх прямих начальників, студенти – під наглядом викладачів.
Кількість тих студентів, що вже проголосували, фіксувалася, а викладачі
спеціально посилали за тими, хто ще не приходив на дільницю. У
Львівській області зафіксовано випадки, коли студентів просто змушували
голосувати, і свій вибір вони мали робити відкрито, а не таємно. Масовою
була практика, коли державні чиновники їздили автобусами від дільниці до
дільниці, щоби проголосувати більше, ніж один раз. На багатьох дільницях
представники колгоспного керівництва та місцевої адміністрації отримали
від місцевих дільничних виборчих комісій дозвіл бути присутніми на
дільниці під час виборів.

На підставі зібраних матеріалів місія ОБСЄ зробила однозначний висновок
про те, що ведення державною адміністрацією та офіційними особами
кампанії на користь діючого Президента і проти його конкурентів
забезпечило діючому Президентові вагому та постійну перевагу над
конкурентами, а отже, і перемогу в цих виборах.

У наведеному прикладі відображено більшість тих проявів застосування
адміністративного ресурсу, які чинна влада використовує для збереження
свого становища. Їх прийнято поділяти на прямі та опосередковані.

Пряме застосування адміністративного ресурсу – це найпростіша,
найгрубіша і найвідвертіша методика використання владних повноважень у
політичних цілях. Її суть полягає в тому, що, йдучи на пряме порушення
законодавства, керівник органу влади віддає підлеглим наказ голосувати
відповідним чином. Як свідчить практика, останнім часом дієвість
виконання таких наказів явно зменшується. Перспектива отримати
в’язничний термін зменшує запопадливість чиновників, які видають такі
накази. Та й таємність волевиявлення суттєво не дає проявитися такого
роду правопорушенням. Більше того, прямий наказ викликає психологічний
спротив.

Більш ефективно прямий адміністративний ресурс використовується в
завуальованому вигляді, зокрема через маніпуляції такого підлеглого,
який є членом виборчої комісії, результатами голосування (неточні
підрахунки, підтасування, вкинуті зайві бюлетені тощо).

Непряме застосування адміністративного ресурсу відіграє більш суттєвий
вплив на перебіг виборчого процесу. Він виявляється:

– в бюджетному фінансуванні виборчих проектів;

– у контролі над ЗМІ;

– в доступі до інформації.

Бюджетне фінансування виборчих проектів відкриває більш ефективні
можливості, аніж приватні інвестиції. Адже у боротьбі з фінансовими
можливостями держави програє будь-який кандидат. Жоден бізнесмен ні за
яких умов не вкладе у виборчу кампанію таких коштів, як державний орган,
що підтримує кандидата-чиновника (реконструкція доріг, вокзалів,
будівництво шкіл, лікарень, храмів, організація нових робочих місць
тощо). До того ж чиновник вкладає державні кошти, а приватна особа –
свої.

Це ж стосується й акумуляції коштів на ЗМІ. До того ж, окрім здійснення
легального контролю над ними (податки, ліцензування, оренда приміщення),
влада в існуючих умовах має монополію і на свіжу, цікаву і значиму
політичну, соціально-економічну та культурно-духовну інформацію.

Політичні технологи роблять однозначний висновок, що кандидат, який у
виборчій кампанії має змогу залучити адміністративний ресурс та вміє ним
професійно розпорядитися, завжди виграє вибори в опонента, який таким
ресурсом не володіє. Правда, його непрофесійне використання може не
тільки не допомогти, але й значно зашкодити.

Станом на 2008 рік вирішальний вплив на перебіг політичних процесів в
Україні справляють декілька фінансово-політичних угрупувань. Отримавши
широкомасштабний доступ до системи законодавчої, виконавчої і судової
влади в Україні, вони використовують ресурси державного впливу на
посилення свого становища і змагають до остаточного оволодіння
політичним простором в Україні та до монополізації всієї повноти влади.

Маючи вирішальний вплив на політичні процеси, ці угрупування визначають
і правила політичної боротьби. Домінуючими серед них є не формально
визначені у законодавстві, а ті, що реально впливають на результати
боротьби. Найважливішим чинником такого впливу є можливість
використовувати адміністративний ресурс.

Практика останніх років показала, що рівень результату в політичній
боротьбі пропорційно залежний від рівня доступу політичної сили до
ресурсів держави. А тому не тільки партії, які створені для політичного
прикриття фінансово-політичних угрупувань, але й ті, які побудовані на
базі традиційних ідеологій і які не займають домінуючого становища в
політичній палітрі суспільства, змушені пристосовуватися до таких правил
боротьби.

Цілком очевидно, що можливості для використання адміністративного
ресурсу є тим вищими, чим меншим є рівень демократичності та політичної
освіченості суспільства. А тому єдиний шлях до нейтралізації цієї
могутньої брудної технології полягає у широкому розгортанню структур
громадянського суспільства та у здійсненню ними контролю над системою
державної влади.

Використана література:

1. Атаманчук Г., Гірник А. Політичний менеджмент. – Рівне:
“Перспектива”, 2005.

2. Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика. – К., 2000.

3. Вагрант Р. Чорний РR. – Точка зору. – 2004. – № 3.

4. Політологія. Підручник. Видання 2-ге, перероблене, доповнене / За
ред. Бабкіної О. В., Горбатенка В. П. – К.: Видавничий центр “Академія”,
2001.

5. Політологічний словник: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. /
Ред. Головатий М. Ф., Антонюк О. В. – К.: МАУП, 2005.

6. Підготовка і проведення виборчих кампаній / Автор-укладач В. О.
Наумов. – К.: СП “Інтертехнодрук”, 2002.

7. Сич О. Без права на поразку. Перша виборча кампанія Провідника ОУН:
технологія і хронологія. – Івано-Франківськ: “Лілея-НВ”, 199

Сич О. Основні складові успіху політичної організації у виборчому
процесі (співдоповідь на пленарному засіданні Третього Збору КУН) //
Визвольний шлях. – 199 – Кн. 9. – С. 1044–1049.

9. Сич О. Адміністративний ресурс в технологіях тіньової політики
України. – Івано-Франківськ – Урбана-Шампейн, 2001.

10. Сучасний виборчий PR: Навчальний посібник / Лісничий В. В.,
Грищен-ко В. О., Іванов В. М. та інші. – 2-ге видання, перероблене та
доповнене. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.

11. Стоякін В. “Чорні”, “білі” та “сірі” політичні технології // День. –
2001. – 11 вересня.

12. Шлях до перемоги. Технологія виборчої кампанії. – К.: “Демократичні
ініціативи”, 1993.

Похожие записи