.

Політичні партії і політичні системи у зарубіжних країнах

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
86 2328
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Політичні партії і політичні системи у зарубіжних країнах”ПЛАН

Вступ

1. Партійні системи зарубіжних країн

2. Функції та класифікація політичних партій

3. Політичні партії як інститути

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Невід’ємною частиною політичної системи демократичного суспільства є
політичні партії, як один з видів громадських об’єднань, основною ціллю
яких є здійснення домінуючого впливу на державну владу.

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група однодумців) — це
добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для
вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та
інших інтересів політичними методами, тобто шляхом завоювання влади,
участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об’єднань, що діють на політичній арені, політичні
партії є “найбільш політичними”, оскільки відверто ведуть боротьбу за
місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів,
губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени
політичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім
суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію
державних І політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний
плюралізм, або багатопартійність. Політичний плюралізм — це легальна
діяльність різних політичних партій. Він закріплюється або конституцією
країни, або спеціальними законами.

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення
коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї —
опозиційною (лат. oppositio — протиставлення). У зарубіжних країнах
накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин
правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить
природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція,
опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців:
правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати
нагальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна
запропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи,
реформ і т. ін., якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в
державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й
обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від
помилкових рішень, попереджає про наближення суспільних потрясінь і т.
ін.

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади
чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може
бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна
система (СІНА, Велика Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

1. Партійні системи зарубіжних країн

Термін “партійна система” використовується як для характеристики
взаємовідносин між політичними партіями і державою, так і для відносин
політичних партій між собою.

Поняття “багатопартійна система” близьке до поняття “багатопартійність”,
але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у
державі, то “багатопартійна система” означає, що реальну можливість
боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки “двопартійна
система” — це також багатопартійність. За наявності багатопартійної
системи, як правило, формується коаліційний уряд [7, c.36].

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на
політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття
“двопартійна система” лише підкреслює, що в умовах багатопартійності
тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу
за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає
правлячою, а друга — опозиційною. Як правило, — це дві численні, давно
сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші
політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою
нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему.
Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечисленним
партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій
Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська,
Ліберальна, Соціал-демокра-тична, Демократична партія лівих сил,
“Зелені”. Національний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки
представники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарним політичним
режимом. Нині вони існують на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. В умовах
однопартійної системи спостерігається зрощування партії з державним
апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття
“партія” як частина суспільства втрачає сенс [14, c.52].

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті,
Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну
платформу. Ідеологія (грец. idea — поняття, уявлення; logos —слово,
вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення
людей до дійсності. Інколи — це цілісна теорія, що містить політичні,
філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та
ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндуст-ріального
суспільства, теорія плюралістичної демократії, теорія конвергенції,
марксистсько-ленінська теорія тощо. Значне місце в ідеології партії
посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія
приходить до влади, то концептуальну теорію партії закладають в основу
діяльності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у
життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані
мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай, ідеологія
партії викладається у вступній частині партійної програми [7, c.38].

Програма партії — це ті цілі та завдання, які ставить перед собою
політична партія і які вона зобов’язується втілити у життя, якщо прийде
до влади. Вона є стратегічним документом партії. Питання про партійні
програми досить складне. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових
членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до влади), у
партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б
відповідали інтересам не тільки підприємницьких прошарків, які беруть на
себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових
членів, що голосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до
влади. Тому у партійних програмах і постають завдання щодо вирішення
певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту
навколишнього середовища, роззброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це ті цілі та завдання, з якими партія
йде на вибори, що мають відбутися. Це — документ тактичного характеру.
Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати
виборців залежить перемога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них
входять найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами
Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у
країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні
верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представників молоді
часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною
традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї
партії знайшла схвалення і підтримку основної маси виборців, тому вже
протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за
соціал-демократів, “зелених” чи комуністів, а підтримують християнських
демократів на чолі з Гельмутом Колем. У противному разі вони голосували
б за інші партії та їхніх лідерів [14, c.55].

Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських,
президентських або муніципальних виборах, є їх електоратом (лат. elector
— виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

2. Функції та класифікація політичних партій

Політична партія – це добровільне та організаційно оформлене об’єднання
громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх
задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в
рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному
їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.

Політичні партії виконують різноманітні функції, до головних з яких
належать:

1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної
спільності (наприклад, Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства
в цілому;

2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем:
економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.;

3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи
передвиборних платформ;

4) втілення в життя свого політичного курсу, коли партія приходить до
влади, діставши перемогу на виборах;

5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;

6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією свого
світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників,
ай у суспільстві в цілому. У демократичному суспільстві не може бути
монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх
вільної конкуренції;

7) робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення
могутньої соціальної партії;

8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх
висування як у партійному апараті, так і в державних структурах;

9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання
внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань.
У багатьох партіях надзвичайно гострою є проблема боротьби між
фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи
розбіжності у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії
бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними політичними партіями.
Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести
до її розпаду [7, c.39].

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, Що будь-яка
класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними
за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у
країні партії трансформуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій
створюються нові партії і т. ін. В основу класифікації можуть бути
покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи
організації і т. ін. Чіткість класифікації значною мірою цікавить
політологів. У пропонованому виданні характеризуються ті політичні
партії, які за сучасних умов є найбільш популярними в зарубіжних країнах
і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

Консервативні партії (лат. concervatio — зберігання) є прибічниками
зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв,
традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму.
Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, реформ і
схвалюють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий
устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать
консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії,
Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на позиціях збереження
механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально
необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний
соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток
інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберального
напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська
ліберальна партія, Вільна демократична партія Німеччини [14, c.55].

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничого класу,
сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов’язано,
насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці
партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники
держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За
сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних партій,
усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна база таких партій
забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною основою соціал-демократів є
доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого
проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і
солідарність. У соціально-економічній сфері вони пропагують контроль
суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення
соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації та
експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети передбачається тільки
мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і
соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії
часто називають реформістськими.

???????¤?¤?$??????ьних партій намагаються підпорядкувати державу
впливові певної Церкви. Усі конфесійні партії — це партії правого
консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська
республіканська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу
увагу заслуговує діяльність японської партії Комейто (партія “чистої
політики”), що об’єднує представників буддійської релігії країни. У
програмі цієї партії зазначається, що Комейто веде боротьбу за
забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією “гуманного
соціалізму”, закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ,
Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту [7,
c.41].

Партії “зелених” (екологічні партії) утворилися в результаті злиття
громадських організацій, що виступають на захист навколишнього
середовища. Це відносно нові політичні об’єднання. Перша така партія
була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. “Зелені” завоювали 27
депутатських мандатів у бундестазі. Сьогодні “Зелені” працюють у
парламентах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії
лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій
захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення
гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її
демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні
партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти
покладають загальнолюдські цінності. Вони виходять з того, що для
будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не
ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси — завдання, що їх висувають
гуманісти: підвищення життєвого рівня людини праці, боротьба за
соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики —
роззброювання, без’ядерний світ та ін. [13, c.86]

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом політичної
Напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від
лат. fascis — зв’язка, об’єднання). Після закінчення другої світової
війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у
багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у
деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, айв
парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента
у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду
президента. Ідеологія фашистів — це войовничий антидемократизм, расизм і
шовінізм, звеличування тоталітарної держави, авторитарний режим,
однопартійна система, загарбницькі війни і. т. ін. Після розпаду
Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних
партій зарубіжних країн різко зменшився їхній вплив і чисельність. Проте
ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки після
другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних
НДР, Польщі, Болгарії та ін.). Основа їх діяльності —
марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад,
комуністи Франції та Італії) відмовилися від принципу демократичного
централізму, Що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші —
змінили свої назви. Так, італійські комуністи називаються сьогодні
“Демократичною партією лівих сил”. Зберегли свої місця у парламентах
комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн [10, c.84].

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподілити на такі.

1. Кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість
членів, які є здебільшого професійними політиками. Це, можна сказати,
закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки
і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія
Франції.

2.  Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав
максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески
фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та
соціал-демократичні партії.

3.  Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах
членства. У таких партіях визначені умови всту*-пу до партії, її члени
мають партійні квитки, зобов’язані дотримуватися статуту, підкорятися
партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно
сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний
союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні
партії.

4.  Партії, в яких відсутній інститут оформленого членстч ва, а
належність до них виражається через голосування за її кандидатів на
виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають
свою діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По
суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно
неоформ-лених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески,
вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно
довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на
Біблії. У СІНА до розряду офіційно неоформлених партій належать дві
провідні партії — Республіканська і Демократична [7, c.42].

3. Політичні партії як інститути

Постійно зростаюча роль політичних партій у житті суспільства,
ускладнення форм і методів їх діяльності зумовили необхідність їхньої
інституціоналізації, тобто надання кожній конкретній партії статусу
інституту, офіційно оформленого і визнаного державою. Це правове
закріплення ролі та місця партій у політичній системі суспільства,
регламентація порядку їх утворення і припинення діяльності, визначення
їх внутрішньої структури і принципів роботи, вимог щодо ідеології і
програм, врешті, порядку фінансування. Явище це досить нове. Тривалий
час політичні партії діяли поза межами правового регулювання з боку
держави. Ні в конституції США, ні в поправках до неї зовсім не йдеться
про політичні партії. Щоправда, на рівні штатів така регламентація
існувала. В Європі перші кроки на цьому шляху були зроблені Beликою
Британією у 1937 р. У цілому ж в зарубіжних країнах законодавство
відносно правової регламентації діяльності політичних партій почало
розвиватися після другої світової війни.

Інституціоналізація політичних партій відбувається у двох напрямах:
конституційному і законодавчому. Для першого напряму характерне
визначення правового статусу політичних партій конституцією конкретної
держави. Так, ст. 6 Конституції Іспанії 1978 р. гласить: “Політичні
партії відповідно до принципу політичного плюралізму конкурують у
формуванні і вираженні народної думки і є основним елементом політичної
діяльності”. Аналогічні положення зустрічаються у конституціях ФРН,
Італії, Франції, Португалії, Болгарії та ін.

Спеціальні закони розвивають і конкретизують конституційні принципи.
Такими є закон ФРН 1967 p., доповнений у 1969 і 1983 pp., закони
Фінляндії 1969 р., США 1974 p., Франції 1988 р. та ін. Деякі закони
дають визначення політичної партії.

Закони про політичні партії приділяють велику увагу порядку реєстрації
партій, визначенню умов, необхідних для цього, порядку створення
партійних фракцій у парламентах і т. ін. Така детальна регламентація
характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм
реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній зазнають великих
витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: 1) членські
внески; 2) відкриті та таємні пожертвування підприємців і банкірів; 3)
державне фінансування.

Членські внески надають фінансової підтримки лише масовим партіям. У
кадрових партіях членські внески становлять не більше як 10—15 відсотків
їхніх різних витрат. Інколи вони мають суто символічний характер.

Так, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один
фунт стерлінгів на рік, а в партії Ліберальних демократів — три фунти
стерлінгів.

Левова пайка всіх матеріальних витрат партій покривається за рахунок
підприємницьких структур і спілок, які щедро фінансують партії, а потім
вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного
політичного курсу, прийняття конкретних законів, перегляду податкової
політики, просування своїх представників на посади у державному апараті
і т. ін.

Державне фінансування партій регламентується як законами про політичні
партії, так і виборчими законами.

Робота політичних партій з рядовими членами здійснюється переважно за
територіальним принципом [7, c.43].

Висновки

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зарубіжних країнах
дозволяє зробити такі висновки:

Політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади,
чинять усе більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси,
що відбуваються у суспільстві.

Висновки про діяльність партії слід робити не за назвою, програмою,
передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під
час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить
до влади, працює у владних структурах на коаліційній основі або як
опозиційна партія.

Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є
виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. У сучасному світі
виділяється сім основних видів партійних систем: однопартійні (Китай,
Куба, Заїр), з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору), з
домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії),
двопартійні (США, Канада, Великобританія), поміркованого плюралізму
(Німеччина, Бельгія, Франція), поляризованого плюралізму (Італія,
Нідерланди, Фінляндія), автомізовані (Малайзія).

У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним
критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє
представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих,
загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило,
характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних
комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється
після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових
кабінетів.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині
політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між
політичними партіями, які відрізняються між собою програмними
настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що
складається з представників однієї політичної партії.

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна
система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю
трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно
утворити правлячу коаліцію.

Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну
владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості
невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час
проведення передвиборчої кампанії.

Політична партія – це добровільне об’єднання людей, котрі прагнуть
домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних
інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви,
класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти,
домагатися їх дотримання і виконання.

В зарубіжних країнах особливу важливість набуває інституалізація
політичних партій. Мова йде насамперед про порядок їх утворення і
регулювання внутрішньої структури в політичній діяльності. Можна
виділити два основних методи регулювання правового статусу і порядку
діяльності політичних партій – внутрішній і зовнішній.

Зовнішній метод регулювання здійснюється через прийняття конституцій,
звичайних парламентських законів і винесення судових рішень, в яких
містяться положення щодо політичних партій. Конституційні положення
являють собою основу для законодавчої регламентації діяльності
політичних партій.

Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політичними партіями
через їх центральні та місцеві керівні органи. Особливим предметом
регулювання в організаційно оформлених партіях являється членство.
Керівні органи партій – з’їзди, конференції, центральні і національні
комітети приймають програми, статути, правила, інструкції з питань
організаційної структури і партійної діяльності.

Список використаної літератури

Алебастрова ИЛ. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. пособие. —
М., 2001.

Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное право зарубежных стран. —
СПб., 2002.

Конституции зарубежных стран: Сборник. — М., 2000.

Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ.
ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. — М., 1999.

Конституционное право: Учебник для вузов / Под ред. А.Е. Козлова. — Мм
1996.

Конституционное право: Энциклопедический словарь / Под ред. С.А.
Авакьяна. — М, 2000.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред.
В.О.Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

Михалева НА. Конституционное право зарубежных стран СНГ. — М., 1998.

Мишин АЛ. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
М., 1999.

Правовые системы стран мира / Под ред. А.Я. Сухарева. — М., 2000.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. — М., 2004.

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
Минск, 2001.

Шаповал В.М. Державний лад країн світу. — К., 2004.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.,
2002.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020