HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Контрольна робота з політології

на тему:

“Політичні партії і партійні системи”

ПЛАН

Вступ

1. Сутність і поняття політичних партій

2. Партійні системи та їх типологія

3. Встановлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні

Висновки

 

Вступ

Політичні партії та політичні системи займають важливе місце в будь-якій
країні, вони впливають на розвиток економіки, соціальної ситуації в
державі, культурні процеси. Тому вивчення особливостей формування та
розвитку політичних партій та систем є вкрай важливою справою.

Україна, як молода демократична держава, особливо цікава в цьому плані.

1. Сутність і поняття політичних партій

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії
надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних
курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про
партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному
житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін «партія» (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини
означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям
передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли
водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком
рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації
суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади
вже було недостатньо державних політичних структур.

В VI ст. до н. е. в Греції діяли:

партії великих землевласників – педіеї;

торгово-реміснича поміркована партія – парамії;

селянська партія – діакрії.

В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н.е. протистояли партії оптиматів
(знаті) і популарів (простого народу).

В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між
собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та
гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного
світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели —
тимчасові об’єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей.
Суперництво політичних груп, об’єднаних навколо впливових сімей,
популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою
політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали
буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі
сприяли два основні чинники:

розширення виборчих прав;

розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному
розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й
закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині
урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому
змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві
та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Ознаки політичних партій:

добровільність об’єднання;

певна тривалість існування в часі;

наявність організаційної структури;

прагнення влади;

пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових,
національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів,
а також цілі, пов’язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи
виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії
вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова
партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті,
орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної
еліти.

Політичні партії утворюються:

внаслідок об’єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного
спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

у надрах масових рухів;

внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об’єднання двох та
більше партій в одну;

під виливом міжнародної партійної системи;

як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню
легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;

на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії,
Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси
робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали
колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на
установчих з’їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової
громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією.
Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад,
Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття “політична партія” серед політологів немає
одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як
об’єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та
різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна
визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них
найважливіша — добровільність об’єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси
частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається
реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія повинна мати:

ідеологію;

політичну платформу;

організаційну структуру;

певні методи й засоби діяльності;

соціальну базу;

електорат (виборців, які голосують за неї).

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в
державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні,
ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через
ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли
оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й
тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних
політичних умов.

Структура політичної партії:

ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти);

рядові члени партії;

прибічники.

Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу,
способи зв’язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища,
партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією
молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення
партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було
негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до
них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних
політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа
влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв’язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати
керівництво і висувати вимоги до нього.

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і
роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і
т.д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч.
комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.

За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні),
реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або
центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не
існує).

За формами і методами правління та характером політичної поведінки:
ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.

За принципами організації та членства: кадрові та масові.

За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.

За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські,
неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та
ін.

За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські,
харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:

ставлення до державного суверенітету;

соціально-економічні пріоритети;

ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:

національно-радикальні,

національно-демократичні,

загальнодемократичні,

соціалістичного спрямування,

національних меншин.

 

2. Партійні системи та їх типологія

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній
країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх
взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних
систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного
суспільства:

Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не
допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система
існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках –
у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі.
Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії,
Малі, Лівії та ін.);

ae t

v

AE

ae t

Ae

AE

&8&o&eeessssssEEssssssAAAAAssssµµµ

&

&

&

&

F

&

F

&

F

&

??????????

dha$

&

dh`„rya$

$

dha$ Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів
незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується
лише домінуючою партією);

Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні
поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція
партії, що програла вибори);

Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою
(характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни
самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки
третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в
парламенті);

Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та
лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні
антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на
участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між
партіями);

Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві
наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа,
стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне
ідеологічне розмежування між ними);

Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного
підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким
кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній
основі, або на засадах широкої коаліції).

3. Встановлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики
перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу
обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто
демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності
(Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та
молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали
формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю
діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської
спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної
української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та
Народна спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший
з’їзд Українського християнсько-демократичного фронту, через рік —
установча конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка,
дещо пізніше — Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя
активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 р. у газеті
“Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного
Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий
з’їзд НРУ як політизованого громадського об’єднання, у жовтні заявила
про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24
серпня 1991р.).

Започаткував його установчий з’їзд Союзу трудящих України за перебудову,
що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію
Державна самостійність України (ДСУ), Український
християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка —
в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий
з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через
місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП)
та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної
асамблеї (УМА), яку заснували партії та об’єднання
національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію
громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про
громадянство УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила
за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та
Національної поліції.

Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз
України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України.
У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в
тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ),
тоді ж відбувся установчий з’їзд Демократичної партії України (ДПУ).

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до
Верховної Ради України в березні 1994 p.).

Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними
умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення
в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено
незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній.
Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991
p. відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні
— установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі
Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну
Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську
партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ).
Внаслідок об’єднання Української національної та Української
народно-демократичної партії утворилася Українська національна
консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994
pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України
(КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. «Громадяни України мають право
на свободу об’єднання у політичні партії…» – так записано у ст. 36
Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення
нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради
в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001
p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. – 132.

Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна
боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних
блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв’язку з
підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр
партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні
діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні,
консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним
спрямуванням — ліві, центристські, праві.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та
ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність
того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого
плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях
сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська
багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що
сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в
державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачі нових рішень
і підтримки нових прихильників. Змінюються їхні організаційні форми,
внутрішньопартійне життя, характер зв’язків з масами, методи діяльності.
Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також
демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі
в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне
плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як
багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як
невід’ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

Висновки

Отже, політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій.
Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних
курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про
партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному
житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси
частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається
реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній
країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх
взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики
перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу
обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто
демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності
(Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та
молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали
формуватися організації політичного спрямування.

Список використаної літератури

Основи політології. – К.: Либідь, 1996.

Основи політичних знань. – Харків, 1999.

Політологія. Підручник./ За ред. Дзюбака І.С. – К., 1996.

Словник-довідник з політології. – К., 2000.

Нечай В.І. Політичні партії та партійні системи // Політологія. – К.,
2000.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи