HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Полабсько-Поморські слов’яни (VIII-XIII ст.)»

ПЛАН

Вступ

1. Особливості розселення полабсько-поморських племен

2. Племена полабсько-поморських слов’ян

3. Франко-слов’янське протистояння

4. Підкорення німцями полабських слов’ян

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Помітну роль в історії середньовічної Європи відігравали найзахідніші
слов’янські племена, які займали територію між річкоми Лаба (Ельба) та
її притоками Салою (Зааном) на заході та Одрою (Одером) на сході, У
нижній течії Лаби й на північ, до Балтійського моря, жили ободрити
(бодричі). На схід та в південно-східному напрямку від них — лютичі
(велети). У межиріччі Сали і Бобра (притоки Одри), до Рудних гір на
півдні — серби-лужичани. Наприкінці VIII ст. вони створили племінні
союзи: бодрицький, лютицький і сербський. На схід від полабських племен
на Балтійському узбережжі жили поморські слов’яни.

Уперше про полабських слов’ян згадують франкські пам’ятки VIII ст.
Найбільшу кількість відомостей про них можна знайти в «Літописі» та в
«Житії Карла Великого», написаних радником імператора Ейгардом; у
«Саксонських діяннях» ченця Відукінда; у «Хроніці» подій X ст. єпископа
Мерзебурзького Титомира; в «Діяннях первосвященика Гамбурзької церкви»
каноніка Адама Бременського; у «Слов’янській хроніці» священика
Гельмольда; в «Житії Св. Оттона» єпископа Бамберзького тощо.
Археологічні дослідження показують, що слов’янські поселення в цьому
регіоні з’явилися набагато раніше.

1. Особливості розселення полабсько-поморських племен

Джерела VIII ст. свідчать про існування у полабських слов’ян сталих
надплемінних форм об’єднання, в межах яких указуються назви дрібніших
племен і родів. У наступний період процес оформлення великих племінних
союзів сягнув завершальної стадії: сильні й багаті племена
підпорядковували слабших сусідів і домінували в заснованих ними
військове-територіальних союзах.

Згідно з повідомленнями історичних джерел, на території полабських
племен було чимало міст. Хоча це були скоріше не міста, а укріплені
городища, що виступали як центри територіальних громад, де проводилися
народні збори й містилися культові споруди. Для полабських слов’ян IX-X
ст. була характерною сусідська община. Кожний рід, шляхом жеребкування,
отримував певний земельний наділ, мав власні засоби праці, користувався
общинними угіддями, міг вільно розпоряджатися зібраним урожаєм. Однак
уже наприкінці X-XI ст. у полабських слов’ян відбувається процес
соціальної диференціації. Відтепер вільний общинник (смард) потрапляє в
залежність від племінної верхівки.

Основу господарства становило рільництво, слов’яни вирощували як
зернові, так і технічні культури. Високого рівня розвитку сягнули
тваринництво, садівництво та городництво. У IX ст. ремесло
відокремлюється від землеробства. Найбільших успіхів полабські ремісники
досягли в обробці заліза, гончарстві, у теслярстві й столярстві.
Слов’яни активно торгували зі своїми сусідами зерном, рибою, сіллю,
медом, худобою та рабами. На Балтиці слов’янські купці успішно
конкурували з німцями і данцями. Основними центрами торгівлі вважалися
Волін та Щецин.

Полабські слов’яни сповідували поганство, що тривалий час залишалося
символом їхньої незалежності. Обожнюючи явища природи, слов’яни створили
власний пантеон богів, яких здебільшого вшановували тільки в цьому
регіоні. Жерці вбиралися в білий одяг, були досить заможними й
відігравали чільну роль у суспільстві.

Державотворчий процес у полабських та поморських слов’ян відбувався
повільно. На розвиток суспільних відносин негативно впливала постійна
зовнішня загроза.

Полабські та поморські племена суттєво відрізнялися як за рівнем
організації, так і за могутністю князівської влади. Якщо в бодричів
влада зосереджувалася в руках князя, то в лютичів усім керували народні
збори. У поморських слов’ян за наявності князя владу фактично захопила
торговельна верхівка.

2. Племена полабсько-поморських слов’ян

До полабсько-поморських слов ‘ян відносяться найзахідніші слов ‘янські
племена, які проживали на території між ріками Лаба (Ельба) – “Біла
ріка” (біла – у значенні красива) та її притоками Салою (Зааном) на
заході і Одрою (Одером) на сході. Біля Балтійського моря у нижній течії
Лаби – бодричі (ободрити); на схід та на південний схід від них – лютичі
(велети); на південь до Рудних гір у межиріччі Сали і притоки Одри Бобра
– серби-лужичани. Завоювавши та підпорядкувавши собі дрібніші племена і
роди, наприкінці VIII cm. вони створили племінні об’єднання (союзи):
бодрицький, лютицький та сербський. На Балтійському узбережжі на схід
від полабських племен жили поморські слов’яни (поморяни).

Бодричі. Відомо з історії, що прибалтійське слов’янське плем’я бодричів
(ободритів) відмовило аварам, коли ті запропонували їм спільний похід
проти східних слов’ян (антів).

Племінний союз бодричів займав територію у нижній течії Ельби (Лаби) і
на північ до Балтійського моря. (Наприклад, плем’я вагрів заселяло
область між Балтійським морем, рікою Трнавою та озером Фемарт, так звану
Багрію. Близько 1140 р. н.е., після захоплення Вагрії графством
Гольштейн, частина вагрів була знищена, а частина понімечена. У
“Слов’янській хроніці” Гельмгольда кілька разів згадується божество
Прове, яке він називає верховним богом вагрів. Храму чи ідола цього
божества не було, йому посвячувався віковий дуб).

Вся влада у племінному союзі бодричів і в менших племенах належала
князівській верхівці. Довгий час (VII–VIII ст.) бодричі виступали
союзниками Франкської держави Карла Великого. Франки допомагали бодричам
у їхніх війнах із саксами, але натомість бодричі змушені були виступати
на поміч франкам у протистоянні з лютичами. Військо бодричів на чолі з
князем Вільчаном допомогло франкам захопити лютицькі землі, а у війні
проти саксів Вільчан загинув.

Франки, будучи союзниками бодричів, постійно втручалися у їхні справи,
приводили до влади прихильних собі князів, мали вплив на правлячу
верхівку. Так, Карл Великий у 804 р. після війни з лютичами і саксами
сприяє приходу до влади князя бодричів Дражка, дарує бодричам землі
сакської Нордальбінгії. У 816 р. імператор франків Лю-довік І Побожний,
щоб придушити повстання лютичів, які відвоювали землі бодрицьких племен
глинян і смолян, приводить до влади князя бодричів Чердага

У X ст. імператор Священної Римської імперії германської нації Оттон І
Великий (936–73 pp.) призначає на слов’янських землях маркграфів,
розселяє німецьких колоністів, сприяє християнізації слов’янського
населення (богослужіння ведеться латинською мовою), примушує племена
лютичів, бодричів, лужичів, поморян платити данину.

На початку XI ст. (1002 р.) вслід за лютичами проти німецького засилля
повстали племена бодричів. Вони захопили фортецю Гамбург, звільнили
землю від колоністів, перестали сплачувати данину. Під проводом бодричів
була створена Вендська держава полабсько-поморських слов’ян. На чолі в
основному були князі бодричів (Готшалк, 1044-66; Крутий, який розширив
кордони Вендської держави до Північного моря і князював до розпаду
держави у 1129 р.). У цей час слов’яни успішно воювали з німцями,
данця-ми, норманами.

Чвари князівської верхівки Вендської держави, постійні війни призвели до
того, що після розпаду союзу слов’янські племена були підкорені
германцями. У 1147 р. герцог Саксонії Генріх Лев, якому було дозволено
здійснити хрестовий похід проти слов’ян (з метою християнізації)
розпочав війну проти бодричів. Бодрицький князь Ніклот зумів дати відсіч
завойовникам. У 1160 р. Ніклот загинув у бою, бодричів очолив його син
Прибислав. Германські герцоги уклали воєнний союз, відтіснили бодричів
на узбережжя Балтики і Генріх Лев домігся підписання угоди про створення
напівзалежного слов’янського князівства між Лабою і Одрою, яке з часом
було покатоличене і асимільоване німцями. З більшої частини слов’янських
земель Генріх Лев у 1170 р. створив Мекленбурзьке герцогство, інші землі
поділив між саксонцями та брандербургцями.

“Внаслідок продовження експансії, вже до кінця XII cm. полабські
слов’яни остаточно втратили незалежність, а німці назавжди утвердилися
між Лабою і Одрою” (“Історія західних і південних слов’ян”, К., 2001).

Серби-лужичани, лужицькі серби, лужичі – нащадки колись багаточисельних
племен полабських слов’ян (сербів, сербів, вендів, мільчан, нішан,
гло-мачів, власне лужичан), що жили у межиріччі Сали і Бобра (притоки
Одри) на півдні до Рудних гір. Давньогрецький історик Тацит називає
лужичан лугіями і свідчить, що жили вони по сусідству з готами на
берегах Вісли. Землі лужицьких сербів неодноразово спустошували франки.
Лужичани відповідали нападами на Тюрингію і Південну Саксонію. Інколи
серби виступали союзниками бодричів і франків у війнах проти лютичів. У
805-07 pp. франки вогнем і мечем пройшли по землях лужицьких сербів і
чехів, підкорили їх. Більшість племен (гломачі, серби, лужичани) визнали
залежність від Франкської держави, зобов’язалися сплачували данину. До
кінця X ст. землі лужицьких сербів були захоплені німецькими феодалами і
заселені колоністами. Незважаючи на багатовікову асиміляцію, лужичани
зберегли рідну мову і деякі особливості культури.

Лютичі (ще вільки, вільці, велети) – союз прибалтійських слов’янських
племен (західні слов’яни), які жили на просторах між ріками Рокитниця і
Одер. “Другий острів (о. Рюген), яким володіють рани, розташований
напроти вільців…” (Адам Бременський).

Лютичі разом із своїми сусідами бодричами відмовили аварам на пропозицію
завоювати східних слов’ян (антів).

“Відомо, що союз лютичів складався з восьми менших “племен” (рани,
хижани, черезпеняни, мо-ричани, доленчани, ратарі, гаволяни, шпрева-ни).
Останні в свою чергу були не просто племенами, а теж певними
міжплемінними об’єднаннями” (Михайло Брайчевський).

Рани (руани, руяни) – плем’я (союз племен), що проживало на острові Рана
(Ругії, Рюген) на Балтійському морі.

“Рани, найхоробріше слов’янське плем’я. Без їхнього рішення не прийнято
було нічого розпочинати в громадських справах: так їх бояться через їхні
близькі стосунки з богами чи скоріше з демонами, яким вони поклоняються
з більшою пошаною, ніж інші” (Адам Бременський).

“Рани, іншими звані руани, – це жорстокі племена, які живуть у серці
моря і надміру віддані ідолопоклонству. Вони є першими серед всіх
слов’янських народів, мають короля і знамените святилище.

Тому дякуючи особливому пошануванню цього святилища, вони користуються
найбільшою повагою і, на багатьох накладаючи іго, самі нічийого іга не
терплять, будучи недоступними, бо в місця їхні важко добратися. Племена,
які вони зброєю собі підкоряють, вони примушують платити данину своєму
святилищу; жерця в них шанують більше, аніж короля. Військо вони
направляють, куди покаже гадання, а в разі перемоги, золото й срібло
відносять до скарбниці свого бога, те що лишиться ж ділять між собою…
Хоч ненависть до християнського племені і жар забобонів були у ран
сильнішими, ніж у всіх слов’ян, все ж вони володіли великими природними
обдаруваннями… Окрім того, земля руанів багата плодами, рибою та
дикими звірами. Головне місто цієї землі зветься Аркона” (Гельмгольд).

У лютичів громадсько-політичним життям керували народні збори. Ворогами
лютичів були племена франків, які неодноразово вторгалися в їхні землі
та в землі сусідніх лужицьких сербів. Натомість лютичі в союзі з
племенами саксів знищували франкські фортеці на Нижній Лабі. Імператор
франків Карл Великий разом з бодричами і сербами виступив проти лютичів,
спустошив їхні землі і лютицький князь Дра-говит визнав зверхність
франкського імператора.

На початку 800 р. лютичі в союзі з данцями помсти-лися бодричам,
відвоювавши землі союзників бод-ричів племен глинян і смолян. У 812 та
816 pp. нові походи франків на лютичів. Германці і надалі продовжують
втручатися у справи полабських слов’ян. Так у 926–27 pp. перший король
Саксонської династії Генріх І Птахолов скоряє лютицькі племена стодорян,
ро-тарів і гломачів, захоплює міста-фортеці Гану та Бра-нибор, примушує
слов’ян сплачувати данину.

У X ст. велику поміч германцям надають римо-ка-толицькі місіонери,
християнізація слов’ян стає одним із дієвих засобів зміцнення німецького
впливу. У 983 р. лютичі повстали проти німців, відбили фортеці Брани-бор
і Гавельберг, витіснили німців за Лабу і перестали сплачувати данину. XI
ст. було успішним для полабсько-поморських слов’ян. Племена бодричів,
лютичів і поморян створили досить міцний союз – Вендську державу. На цей
час припадають значні військові успіхи полабських слов’ян. У 1055 р.
лютичі завдають нищівної поразки саксонському війську. Відразу ж після
цього заманюють у болота велику армію імператора Священної Римської
імперії Генріха III і знищують її, що призводить до смерті імператора.

Після розпаду Вендської держави племена люти-цького союзу не в змозі
протистояти експансії німців і поляків. Землі лютичів частково у 1123 р.
приєднав до Польщі князь Болеслав III Кривоустий з династії П’ястів. У
1134 р. брандербурзький маркграф Альбрехт Ведмідь остаточно позбавляє
племена лютичів незалежності.

“Тривала боротьба за право на існування проти німецької експансії
виснажила сили полабсько-поморських слов’ян. Нескінченні війни призвели
до загибелі людей та самобутньої слов’янської культури, що розвивалася
протягом століть у Центральній Європі. Після остаточного підкорення
місцевої людності й загарбання її земель швидкими темпами відбуваються
колонізація, понімечення й асиміляція” (“Історія західних і південних
слов’ян”. – К., 2001).

Поморяни. На північному заході між нижнім Одером та Віслою і Балтійським
морем на схід від полабських племен жили споріднені з поляками поморяни
(поморські слов’яни). У поморян було князівське правління, але владу
фактично захопили великі торговці. У VIII-IX ст. поморяни потерпали від
Франкської держави Карла Великого, який у Гольштайні заклав проти них
Саксонський рубіж. Наприкінці X ст. поморські слов’яни увійшли до
Польської держави (вони є предками сучасних кашубів). У XI ст. незначна
частина поморських племен увійшла до Вендської держави. Наприкінці XII
ст. вони стали підданцями Священної Римської імперії, де згодом були
повністю асимільовані.

3. Франко-слов’янське протистояння

(

*

6

(

6

8

?Становище полабських слов’ян, які вже були об’єднані у племінні союзи,
багато в чому залежало від інтенсивності міжплемінних усобиць, а також
стосунків із західними сусідами: германцями, саксами, донцями та ін.
Прагнення слов’ян забезпечити собі життєвий простір і нормальні умови
для розвитку у цьому регіоні Центральної Європи вступали в суперечність
з агресивними замірами імператора Карла Великого (768-814).

Упродовж усієї лінії кордону Франкської держави на сході — від
Балтійського до Адріатичного морів вона межувала із західнослов’янськими
племенами. З півночі до Рудних гір тягнулися землі полабських слов’ян, а
далі на південь жили чехи, морави, словенці (хоружани) та хорвати. З
кожним із цих племінних союзів відносини у Франкської держави складалися
по-різному. З одними — наприклад з бодричами, хорутанами та хорватами —
укладалися союзи, з іншими велися війни. Франки неодноразово вторгалися
на землі лютичів і лужицьких сербів, які відповідали нападникам тим
самим. Так, лютичі знищували франкські фортеці на Нижній Лабі, а серби
спустошували Південну Саксонію і Тюрингію. Інколи слов’яни об’єднувалися
з даниями проти франків.

Імператор Карл приділяв велику увагу зміцненню своїх східних кордонів.
На півночі Шлезвігу було закладено Данську марку, яка мала відокремити
данців від слов’ян і захищати Саксонію з півночі. На південь, через
Нордальбінгію (Гольштайн), проходив Саксонський рубіж, спрямований проти
поморських слов’ян. Від Лаби до Дунаю простягався створений на початку
IX ст. Сербський рубіж:. Він являв собою укріплену лінію з містами —
опорними пунктами (Бордовик, Магдебург, Ерфурт, Форгайм, Регенсбург,
Лорх), які водночас були місцями торгівлі франків зі слов’янами. Далі,
на Середньому Дунаї, франки заснували Східну (Паннонську) марку, а
завершувала лінію оборони Фріульська марка.

Бодричі, які постійно ворогували з саксами, були союзниками франків,
тоді як лютичі допомагали саксам у їхній боротьбі з франками.
Намагаючись нейтралізувати лютичів, імператор Карл організував похід
проти них разом з бодричами, очолюваними князем Вільчаном, і сербами.
Франко-слов’янське військо спустошило землі лютичів, а їхній князь
Драговит змушений був визнати зверхність франкського імператора. Бодричі
згодом виступили союзниками франків у війні проти саксів, у якій згодом
загинув їхній князь Вільчан.

У 804 р. Карл не тільки посприяв приходові до влади нового князя
бодричів Дражка, а й подарував своїм союзникам відвойовану в саксів
Нордальбінгію. Проте незабаром союзники саксів — ланці — разом з
лютичами розорили землі бодричів, від яких при цьому відпали племена
глинян і смолян. У відповідь Карл Великий заснував Франкську марку з
фортецею на лівому березі Лаби (на протилежному березі річки були землі
колишніх союзників бодричів — глинян і смолян). Спроба лютичів
зруйнувати укріплення спричинила у 812 р. новий похід франків, який
завершився остаточним підкоренням слов’ян. Ще раніше, у 805-807 рр.,
франки спустошили землі лужицьких сербів, гломачів і чехів. Переможені
визнали свою залежність від Франкської держави й зобов’язалися
сплачувати данину.

У 810 р. лютичі повстали проти франків. Разом із саксонцями — своїми
союзниками — франки у 812 р. примусили повсталих слов’ян укласти мир.
Проте у 816 р. лютичі знову підняли повстання проти загарбників.
Імператор франків Людовік І Побожний (814-840) виступив у новий похід,
скориставшись як приводом для втручання у справи бодричів змаганням
правлячої верхівки за князівський трон. Конфлікт тоді вдалося уладнати,
а князем бодричів проголосили Чердага. Людовік І продовжував владно
опікувати полабських слов’ян, здійснюючи в їхніх землях судочинство,
відлучаючи або призначаючи князів.

Скориставшись ослабленням Франкської держави, викликаним династичними
чварами, полабські слов’яни вже з 30-х років IX ст. поступово
позбавляються залежності. Вони знищують франкські опорні пункти й
залоги, здійснюють напади на поселенців у німецьких марках тощо. Коли
довготривала усобиця між онуками Карла Великого завершилася у 843 р.
поділом імперії, правитель Східно-франкського королівства Людовік
(Людвіг) II Німецький (843-876) мусив мати справу зі значною політичною
силою, якою на той час стали слов’яни, — з Великоморавською державою.

Поки тривали внутрішні усобиці між німецькими рицарями, полабські
слов’яни, разом з угорцями, данцями та норманнами, нападали на німецькі
землі й спустошували їх. Німецька верхівка, як тільки владнала спірні
питання, вирушила в похід проти слов’ян. Перший король Саксонської
династії- Генріх І Птахолов (919-936), перетнувши Лабу, напав у 927 р.
на лютицьке плем’я стодорян. У результаті цього нападу німці захопили
міста-фортеці Гана та Бранібор (Бранденбург). У 928 р. Генріх І скорив
лютицькі племена ротарів і гломачів, примусивши їх сплачувати данину.

Однак тоді німці ще не мали достатньо сил для остаточного підкорення
полабських слов’ян, більшість яких і надалі жила за власними звичаями та
вірою. Лише в землях лужицьких сербів німці почувалися більш-менш
упевнено.

Оттон І Великий (936-973), який прийняв титул імператора Священної
Римської імперії германської нації, продовжуючи східну політику свого
батька, вирішив змінити тактику боротьби. Відтепер попереду завойовників
рухались римо-католицькі місіонери. Християнізація слов’ян стала для
німців одним із засобів зміцнення свого впливу. Для єпископських кафедр
і монастирів виділялися, за рахунок місцевих жителів, найкращі землі.
Слов’янську людність змушували сплачувати десятину та інші податки.
Богослужіння для слов’ян відправлялися латинською мовою.

Оттон І сприяв розселенню німецьких колоністів у прикордонних марках,
створених на слов’янських землях, призначаючи маркграфів, які мали
проводити політику онімечення корінного населення. Для досягнення цієї
мети використовувалися різноманітні засоби. Так, один із маркграфів,
запросивши до себе в гості 30 слов’янських князів, убив їх під час
бенкету.

Наприкінці X ст. політика «тиску на Схід» ослабла. У слов’янських землях
спалахнули антинімецькі повстання. Першими виступили лютичі, які в
червні 983 р. відбили у німців добре укріплені міста Гавельберг і
Бранибор. Незабаром воєнні дії перекинулися за Лабу — на територію, що
належала німцям. Перемога повстання дала змогу лютичам визволитись від
принизливої залежності й припинити сплату данини.

Естафету визвольної боротьби згодом перехопили племена бодринів, котрі в
1002 р. повстали проти засилля німців. У ході боїв вони не тільки
неодноразово завдавали їм поразок, а й захопили фортецю Гамбург.
Повстанці перестали сплачувати данину, руйнували церкви, звільнюючи свою
землю від німецьких колоністів. 1 лише землі лужицьких сербів залишалися
залежними від німців.

Завдяки успішній визвольній боротьбі XI ст. стало добою процвітання
полабсько-поморських слов’ян. Вони не тільки мали значні здобутки в
розвитку економіки й торгівлі, а й створили власну державу. До складу
Вендської держави увійшли племена лютицького та бодрицького союзів, а
також частина поморських слов’ян.

Першим правителем Вендської держави став бодрицький князь Готшалк
(1044-1066). На жаль, про внутрішній устрій нового державного об’єднання
майже нічого не відомо. Ймовірно влада князя, який охрестився, мала
вкрай авторитарний характер. Із власних дружинників він створив нове
вельможне панство, яке цілком залежало від його волі. Політика Готшалка
викликала протести не тільки родової знаті та духовенства, а й широких
верств населення, які вбачали в особі князя-християнина насамперед
німецького ставленика. Прагнучи зміцнити свою владу за допомогою
християнської церкви, він жорстоко переслідував прибічників поганства,
намагаючись у такий спосіб підірвати вплив родоплемінної знаті.
Незабаром його було вбито в ході чергового повстання.

За правління Готшалка слов’яни постійно воювали з данцями, німцями та
норманами. Численні слов’янські загони вдиралися до Саксонії і лише
ціною великих зусиль німцям вдалося відстояти свої землі. Так, у 1055 р.
загін лютичів завдав нищівної поразки саксонському війську. У відповідь,
наступного року імператор Священної Римської імперії — Генріх III
(1039-1056) — вирядив велику армію в землі лютичів, але слов’яни загнали
її в багна, де винищили майже всю. Хроністи повідомляли, що Генріх III
помер від прикрості, дізнавшись про цей розгром. Наведені факти свідчать
про те, що Вендська держава у військовому відношенні була тоді досить
потужною.

На добу існування Вендської держави припадає процес покріпачення вільних
общинників. З метою закріплення своєї влади над селянами, князі часто
зверталися по допомогу до німців і намагалися насаджувати у власних
маєтностях християнство. Всі ці насильницькі дії викликали обурення
населення й призводили до повстань. У ході одного з таких народних
заворушень в останній третині XI ст. князем бодричів став Крутий.
Скориставшися з ослаблення Німеччини, він розширив кордони Вендської
держави до Північного моря. Однак, як і його попередники, новий
правитель став жертвою інтриг родоплемінної знаті. І хоча окремі племена
продовжували чинити опір німецькій агресії, Вендська держава, ослаблена
внутрішніми династичними чварами, остаточно розпалася десь у 1129 р.

4. Підкорення німцями полабських слов’ян

Завершальний етап боротьби полабських слов’ян проти німецької експансії
припадає на XII ст. Спочатку було підкорено племена лютицького союзу. В
1134 р. брандербурзький маркграф Альбрехт Ведмідь отримав від імператора
Священної Римської імперії землі в лен на лівому березі Лаби (в межах
Північної марки), що лежали навпроти (через річку) території лютичів.
Шляхом віроломства і втручання у чвари лютицької правлячої верхівки
Альбрехт Ведмідь приєднав до інших своїх володінь землі лютицького
союзу.

Наступ проти племен бодричів очолив Генріх Лев, який у 1142 р. став
герцогом Саксонії. Замість участі в Другому хрестовому поході йому та
іншим північно-німецьким рицарям було дозволено здійснити хрестовий
похід проти сусідніх слов’янських племен з метою їх християнізації.
Похід хрестоносців на землі бодричів у 1147 р. зустрів масовий опір,
який очолив князь Ніклот. На цей раз спроба підкорити слов’ян
завершилася повним провалом. Ще досить тривалий час Ніклот згуртовував
навколо себе різні слов’янські племена для супротиву німецькій
експансії.

Проте «тиск на Схід» не припинявся. Черговий похід, який очолив Генріх
Лев у 1160р., завершився підкоренням бодричів. Князь Ніклот загинув у
бою, а опір слов’ян було жорстоко придушено.

З більшої частини захоплених земель Генріх Лев у 1170 р. створив
Мекленбурзьке герцогство, а решту поділили між собою інші учасники
походу. Загарбники й надалі утискували і знищували слов’ян, відбирали в
них землю та витісняли до місць, непридатних для нормального існування.

Проте опір полабських слов’ян тривав. У 1164 р. спалахнуло чергове
повстання бодричів, яких підтримали інші племена. Повсталих очолив син
князя Ніклота — Прибислав. Для протидії слов’янам Саксонія, Бранденбург
і данці вирішили укласти воєнний союз. Князь Прибислав мусив відступити
на північ, до узбережжя Балтики, звідки робив успішні наскоки на терени,
загарбані німцями. Тоді Генріх Лев домігся підписання угоди з
Прибиславом, у результаті якої в Примор’ї, між Лабою і Одрою, було
створено напівзалежне слов’янське князівство, де насильно
запроваджувалися католицизм та німецькі порядки.

Внаслідок продовження експансії, вже до кінця XII ст. полабські слов’яни
остаточно втратили незалежність, а німці назавжди утвердилися між Лабою
і Одрою.

Інакше розгорталися події на землях поморян. Уже наприкінці X ст.
поморські слов’яни увійшли до складу ранньофеодальної Польської держави,
а наприкінці XII ст. — до Священної Римської імперії, де були згодом
остаточно асимільовані.

Тривала боротьба за право на існування, проти німецької експансії
виснажила сили полабсько-поморських слов’ян. Нескінченні війни призвели
до загибелі людей та самобутньої слов’янської культури, що розвивалася
протягом століть у Центральній Європі. Після остаточного підкорення
місцевої людності й загарбання її земель швидкими темпами відбуваються
колонізація, понімечення й асиміляція.

Висновок

Отже, до полабсько-поморських слов ‘ян відносяться найзахідніші слов
‘янські племена, які проживали на території між ріками Лаба (Ельба) –
“Біла ріка” (біла – у значенні красива) та її притоками Салою (Зааном)
на заході і Одрою (Одером) на сході. Біля Балтійського моря у нижній
течії Лаби – бодричі (ободрити); на схід та на південний схід від них –
лютичі (велети); на південь до Рудних гір у межиріччі Сали і притоки
Одри Бобра – серби-лужичани. Завоювавши та підпорядкувавши собі дрібніші
племена і роди, наприкінці VIII ст. вони створили племінні об’єднання
(союзи): бодрицький, лютицький та сербський. На Балтійському узбережжі
на схід від полабських племен жили поморські слов’яни (поморяни).

Завдяки успішній визвольній боротьбі XI ст. стало добою процвітання
полабсько-поморських слов’ян. Вони не тільки мали значні здобутки в
розвитку економіки й торгівлі, а й створили власну державу. До складу
Вендської держави увійшли племена лютицького та бодрицького союзів, а
також частина поморських слов’ян.

Завершальний етап боротьби полабських слов’ян проти німецької експансії
припадає на XII ст. Внаслідок продовження експансії, вже до кінця XII
ст. полабські слов’яни остаточно втратили незалежність, а німці назавжди
утвердилися між Лабою і Одрою.

Інакше розгорталися події на землях поморян. Уже наприкінці X ст.
поморські слов’яни увійшли до складу ранньофеодальної Польської держави,
а наприкінці XII ст. — до Священної Римської імперії, де були згодом
остаточно асимільовані.

Список використаної літератури

Нидерле Л. Славянские древности. — Москва, 1956.

Седов В. В. Славяне в раннє средневековье. — Москва, 1995.

Флоря Б. Н. Отношения государства и церкви у восточных и западных
славян. Эпоха средневековья. — Москва, 1992.

Формирование раннефеодальных славянских народностей. — Москва, 1981.

Черниловский З.М. Возникновение раннефеодального государства у
прибалтийских славян. — Москва, 1959.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи