HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Поетична і прозова творчість письменників «нової дегенерації»
(С.Процюк, І.Ципердюк, І.Андрусяк)»

ПЛАН

Вступ

1. Творчість І.М.Андрусяка

2. Творчість Степана Процюка

3. Ципердюк Іван Михайлович

Вступ

Нова деґенерація  — літературне угруповання за участю Івана Андрусяка,
Степана Процюка та Івана Ципердюка.

Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк
під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного
інституту ім. В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний
кур’єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися
«Новою деґенерацією».

Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка
літугруповання, яка теж звалася «Нова деґенерація». Передмову до неї
написав Юрій Андрухович[1].

Навесні 1993 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який
спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто
лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова деґенерація» була визнана
найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і
час».

Протягом 1993 — 1995 років гурт провів низку вечорів у різних містах
України, брав участь у поетичних фестивалях, опублікував добірки в низці
часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за
висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває
входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», — кажуть
екс-„деґенерати“.

І.Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району
Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку
поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і
перекладач.

С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з
2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг
повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція»
номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк мешкає в
Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся
журналістикою.

1. Творчість І.М.Андрусяка

Іва?н Миха?йлович Андруся?к (*28 грудня 1968, с. Вербовець Косівського
району Івано-Франківської області) — поет, прозаїк, літературний критик,
перекладач.

Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного
угруповання «Нова дегенерація», до якого також входили Степан Процюк та
Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління
«дев’ятдесятників». Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча
еволюція — від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої
творчості до символічно-асоціативного письма «Часникового соку»,
витриманого в рамцях неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної
форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на
метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» — Т. Девдюк,
«Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою» (А. Дністровий,
«Книжник-review»). Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа»
символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично
автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на
матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років. Із 2000 р. активно виступає як
літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд»,
«Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.),
аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі
та розмежування «високого письменства» й «попси». Лауреат першої премії
конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст»
(1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007),
першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008),
міжнародної премії «Corona Carpatica» (2010). Член НСПУ і АУП.Нещодавно
придбав будинок в містечку Березань, що на Київщині, де живе зараз.

2. Творчість Степана Процюка

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1992 року, коли була
надрукована перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (збірник
літгурту «Нова дегенерація», передмова Юрія Андруховича). На початку
90-х літгурту «Нова дегенерація» вдалося стати одним із небагатьох
руйнівників літературної стагнації. Далі з’явилася збірка віршів
«Апологетика на світанку» (Ужгород, 1996) та збірка поем «Завжди і
ніколи» (Львів, 1999). Згодом автор припинив писати вірші, переходячи
винятково на прозу й есеїстику.

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і
кав’ярень» (Київ), а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001
року тернопільське видавництво «Джура» друкує збірку повістей «Шибениця
для ніжності», що викликала різні за своєю спрямованістю відгуки та
рецензії. У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує
збірку повістей «Серафими і мізантропи». У ній, за спостередженнями
критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до
зображення межових невротичних станів людини.

Також 2002 року Степан Процюк дебютує як романіст – львівська «Піраміда»
друкує «Інфекцію». Оцінки критиків варіювалися – від тверджень про появу
роману «національної честі» до роздратування, що справжній українець не
має так жорстко критикувати національні негаразди і ментальні
недоладності. Для українських патріотів цю книгу читати боляче, так
само, як боляче жити в українській державі. Це книга про схід і захід,
проте не в європейському, а українському масштабі, книга «про нас,
нинішніх українців, і про нашу історію хвороби». 2003 року за цей роман
Степан Процюк був номінований на здобуття Шевченківської премії. Роман
цікавий не тільки сюжетом, але й дуже своєрідною експресивною мовою.
Кожен образ С.Процюка напрочуд об’ємний і живий.

У 2005 році вийшов третій роман — «Тотем» (видавництво «Тіповіт»). У
цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і
страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів
гармонії. Актуальні проблеми роману: залежність від ідолопоклоніння,
фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів,
обожнення почуттів. У романі кілька основних сюжетних ліній: залежний
від психотропних ліків Віктор знущається над матір’ю, невідомо за що,
по-садистському, мститься закоханій у нього Владиславі і пробує накласти
на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого нещастя в
перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та інтерес.
Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і
поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець, спортсмен Микита Крещук
не може вирватись із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому
так болісно й довго, через долання взаємної недовіри визріває любов між
ним та Владиславою. Ця, чи не єдина, справді оптимістична сюжетна лінія
по-своєму показова: від «великої антинебесної імперії деградації» люди
прагнуть сховатись бодай у приватне життя, а поведінкою персонажів
насправді керує пошук любові.

У 2007 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» видало збірку есеїв
Степана Процюка «Канатоходці». «Найважливіша прикмета нашого часу – це
відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Ці слова –
лейтмотив збірки «Канатоходці». Туга за справжнім проглядає у всій
книжці, боротьба проти псевдо, напівправди, симулякрів: «Відважити дати
ляпаса своєму симулякру, який подарований кожному разом із серцем та
шлунком, зможуть лише ті, що понад усе бояться одного сльотавого ранку
чи усміхненого золотого вечора загубити людське, надто людське». Як
опозиція до штучності виступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру та
позірної вишуканості. Рефлексії над життям та смертю юнаків із УПА, без
усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Ці
хлопці стають живими, ось тут, поруч, «мармур віддаляє і викрадає
мармуроване обличчя. Холод мармуру парадоксально співставляється із
забуттям, а не пам’яттю», – міркує автор, тому, говорячи про них, надає
їм людського запаху, тим самим наближує їх до нас. Есеї Степана Процюка
поєднують у собі достовірність життєвих фактів, що йде від щоденника;
різноманітні узагальнення, що межують із філософією; образність,
пластичність, що безпосередньо пов’язані з белетристикою. Канвою
сюжетних ліній письменник вибирає щоденник і тому у тексті вельми
потужний автобіографічний струмінь, що об’єднує і підживлює цікавість
читача. Темами оповідей-есеїв стають і родовід автора, і його поетична
юність, і письменницька зрілість, і сучасний літературний процес. Автор
безжально зриває маски і руйнує камуфляжні уявлення про сучасну
літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться
оприлюднювати негатив.

h

почуваються неординарні, талановиті люди. Автор прагне межової
зображувальності й чіткості. Степан Прозаїк — майстер художньої деталі
(інколи — доволі ускладненої), має гострий погляд. Виразна подробиця або
штрих збуджують читача, стимулюють певні тривкі вібрації, додають у кров
адреналіну, дарують нові емоційні відчуття.

Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка – література для
підлітків. У 2008 році у київському видавництві «Грані-Т» побачила світ
трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга
історія Марійки і Костика»), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і
Костика). Події книги трилогії розгортаються в Україні, у маленькому
місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються
в школі, на шкільному подвір’ї, в парку; ведуть романтичні розмови,
зізнаються один одному в коханні. Згодом у цьому видавництві у серії
«Життя видатних дітей» вийшла книга «Степан Процюк про Василя Стефаника,
Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла-Густава Юнга і Ніку
Турбіну».

2010 року у видавництві «Грані-Т» була видрукувана збірка есеїв «Аналіз
крові», яка засвідчила, що Степан Процюк «не боїться говорити про свої
комплекси. Але не багатьом вдається із своїх комплексів створити
літературу. А створивши, він вже переміг, бо є тим письменником, який
давно вже не старається нікому сподобатися, але як чиста і наївна дитина
(образ Білого Хлопчика не випадковий у естетиці Процюка), прагне
допомогти змінитися іншим, оскільки сам зазнав благотворних змін через і
завдяки літературі». У книжці, яка складається з есеїв філософського та
психологічного змісту, Степан Процюк ставить безліч питань. Для чого ми
живемо? Що додає магії й чару нашому життю? Чому нерідко сміємося там,
де варто плакати, а плачемо тоді, коли можна усміхнутися? Де шукати
справжні причини наших найпарадоксальніших вчинків, слів, думок? А для
того, щоб дати відповіді, автор пропонує провести аналіз крові – однак
не в прямому, такому звичному для всіх нас значенні. «Аналізом крові»
Степан Процюк називає дослідження людської психіки, словами автора –
«душезнавство». На яскравих прикладах з власного життя, а також
історіях, що трапилися з відомими письменниками, художниками,
психоаналітиками, автор демонструє свою майстерність психолога. Між
рядків присутні ненав’язливі натяки на Фройда, Ніцше, Ірвіна Ялома. Крім
того, часто натрапляємо на спеціалізовані психологічні терміни – автор
знає й досить успішно застосовує психоаналітичні прийоми на практиці.
Степан Процюк майже не дає відповідей на питання, які ставить перед
собою й читачем. У цьому й «родзинка» збірки – читач мусить сам знайти
відповідь, а це значить замислитися, застосувати „аналіз крові” до
самого себе. Недарма кажуть: „Хто пізнає себе, той пізнає весь світ” –
тобто дізнається відповіді на всі питання. “Аналіз крові” – гідна
вдячності й прочитання розмова на теми, що торкаються передусім рушійних
сил розвитку людських страхів, які можуть підштовхнути і до творення, і
до руйнування.

2010 року у видавництві «Академія» вийшов роман «Троянда ритуального
болю». Цей твір є першою спробою серйозного художньо-психологічного
осмислення постаті Василя Стефаника. Автор запропонував читачеві
оригінальну художню версію психоісторії митця і людини: „Між гордістю і
тривогою, між потребою писати і соромом за писання протікало його життя,
в тому числі і літературне. Із його спалахами і довголітніми перервами.
Це були дія і протидія, дві рівновеликі сили, що тягнули у різні боки, –
один із найважливіших символів стефаниківської метафізики”.

Наприкінці жовтня 2010 року у видавництві «Ярославів вал» вийшла остання
частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка — роман «Руйнування
ляльки» (першодрук — у журналі «Кур’єр Кривбасу»). Це специфічний зразок
філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше
публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше
психології, аніж інтриг і пригод. Степан Процюк не завуальовує проблем
нашого індивідуального і колективного буття, а розкриває як на долоні. У
романі концептуально й гостро зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе – це
пам’ять про першопочатки й елементарні істини, що ґарантують людині
людське життя. Лялька – це привид, передовсім, сучасности (хоча, вона
майже така ж давня, як і Архе), симулякр, як сказав би Бодріяр;
фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями,
люб’язно й щедро плекаючи гріх, а відтак – і довічну юдоль печалі. Під
концептуальним руйнуванням Ляльки треба розуміти передовсім руйнування
комплексів – свідоме, жорстке й болюче. Це процес непростий, але
необхідний. Не говорячи вже про те, що процес це тривалий, або й
перманентний, позаяк людина, позбавляючись одних комплексів і
залежностей, одночасно формулює для себе інші, не менш неприємні. Степан
Процюк – письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки
людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти
людського життя… Він дивиться туди, куди ми не часто наважуємося
зазирнути. І те, що бачить письменник, зовсім не схоже ні на красиві
серіали, ні на світ мрій. Кожен із персонажів роману має певні комплекси
і проблеми. У одних жах існування і синдром нелюбові набувають
патологічних рис, перетворюючись на психози, інші намагаються вирватися
із цього «порочного кола» і наблизитися до «Себе істинного», до
справжнього життя…

Автор має літературні вечори у багатьох містах України – (Києві,Харкові,
Львові,Ялті, Тернополі й Ужгороді і т. д.), а також у Кракові та
Берліні. Степан Процюк – лауреат багатьох національних літературних
премій: 7-разовий лауреат премії журналу «Кур’єр Кривбасу»
(1998—2003 рр. включно), премії «Благовіст» (2000 р.), а також міської
літературної премії ім. І.Франка (2002 р.) та обласної літературної
премії ім. В. Стефаника.

Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами (німецькою,
російською, словацькою). А наприкінці 2008 р. в столиці Азербайджану
Баку накладом 1000 примірників вийшов переклад роману Степана Процюка
«Тотем». Перекладав книгу відомий азербайджанський письменник та
видавець Ельчин Іскендерзаде. Зараз роман перекладається ще кількома
іноземними мовами.

Степана Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних
письменників-інтелектуалів. Про його творчість написані сотні рецензій і
статей. Домінантами його стильової манери вважаються натуралізм та
фізіологізм, екзистенційна сміливість. Окремі критики закидають Степану
Процюку вульгарність та імітацію щирості, проте насправді це лише
«страсті за чистотою духу». Автор має чимало читачів у різних містах
України, з яких можна створити віртуальний фан-клуб.

Як слушно зауважив О.Соловей: «Степан Процюк – письменник, що у своїх
романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно
балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який
усвідомити здатні хіба що обрані… Це щастя мистецьке називається
експресіонізмом – бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно
мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода
не переміниться, як писав свого часу Генрі Міллер, а задовго до нього –
Еклезіяст. Творчість подібних письменників, їх гучні та нестерпні
волання в пустелі гидкого міщанського побуту, власне і є тим проґнозом
погоди на завтра, до якого слід би нарешті прислухатись, але цього не
стається. Людство упевнено крокує до передбаченої апокаліпси… Процюк
давно і надійно вписує себе до величної традиції тираноборців,
правдолюбців, тих конкістадорів духу, що мають відвоювати для всіх нас
нові території – простір, у якому теперішні ліберальні цінності
фінансових монополій принципово нічого не будуть варті»

3. Ципердюк Іван Михайлович

Ципердюк Іван Михайлович (нар. 23 серпня 1969 р.) — український поет,
один з представників так званого Станіславського феномену. Кандидат
філологічних наук.

За тематичними та формальними ознаками поезія Ципердюка вписується в
стилістичні рамки Станіславського феномену. Для його віршів здебільшого
характерний експеримент, формалізований модерністськими методами.

За висловом Володимира Єшкілєва, «Ципердюк веде текстовий монолог
сільського ґазди, що переповідає родинну історію, де є всі життєві
прикмети: смерть, річні цикли, народження та весілля. Звідси філософія
бажань у творах Ципердюка як «філософія пасивних синтезів»

.У 2010 році видав збірку есеїв «Подорож крізь туман». В антотації до
книжки сказано:

Головна ідея збірки – людина як цінність. Ми часто не усвідомлюємо цього
за щоденною метушнею – але ж тоді перестаємо бути самі собою. Це
культурна, психологічна, житейська атмосфера невеликого галицького міста
з його традиціями, специфічним світоглядом, свого роду навіть аурою, а
головне – напрочуд цікавими людьми.

Список використаної літератури

Жулинський М. Подих третього тисячоліття. — Луцьк, 2000.

Літературний процес 90-х років XX століття // Українська мова та
література, 2000. — № 22.

Процюк С. Лицарі стилосу та кав’ярень: Есе про дев’яностиків. — К-,
1996.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи