HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Освіта України: минуле і сучасне”

ПЛАН

Вступ

1. Школа і освіта за часів християнізації Русі

2. Розвиток освіти України в епоху Відродження

3. Внесок Запорізької Січі в розвиток національної освіти

4. Розвиток освіти в незалежній Україні та її пріоритети у XXI столітті

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Упродовж усієї своєї історії українська педагогіка розливалася як
монолітний організм на українській народній, національній основі,
зберігаючи одночасно при цьому, поруч зі спільними, єдиними для всього
українства, властивостями, також деякі місцеві вияви. Таке розмаїття
виступає живильним джерелом для всієї української педагогіки,
засвідчуючи її багатство й силу, справжню повноту перспективи так само,
як наявність багатьох приток забезпечує могутність повноводної ріки.

Наявність власної Української держави створює простір для нормального
розвитку української педагогіки, шкільництва й національної системи
виховання, її втрата — це трагедія народу, що неодмінно веде до втрат
педагогічних.

Ще гірше, коли народ і його власна територія роздираються штучними
кордонами між різними завойовниками. Тоді вже Йдеться не про місцеві
нюанси педагогіки, а про її долю в кожній відторгнутій стороні. Саме це
найгірше постійно переслідувало український народ.

1. Школа і освіта за часів християнізації Русі

Історичні факти доводять, що вже в 988 р. справу на території сучасної
України існували заклади (тогочасна вища школа), де готувалися діячі
держави, церкви, культури і освіти. Про елітність цієї школи свідчить і
автор «Повісті врем’яних літ». Зокрема, у літописі повідомляється, що до
школи брали не всіх дітей, а тільки «нарочитих мужів». Як вважав Б.Д.
Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників князівської
адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити
паламарів і священиків, а для того щоб виростити з них освічених людей і
державних діячів, здатних підтримувати відносини з Візантією та іншими
країнами2.

Пізніше відкривалися подібні школи в Новгороді, Чернігові, Галичі та
інших містах Київської Русі.

Уже на початку XI ст. в Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі
школи грамоти й елітарні школи «учіння книжного». Нижчі школи грамоти
здебільшого відкривалися при церквах, а також утримувалися світськими
людьми. Археологічні дослідження показують поширення написів на
побутових речах, що були в користуванні простих людей. Такими речами є
пряслиці, корчаги, вироби з металу, дерева, глини. Написи тих часів
зустрічаються на стінах церковних, житлових та культурних споруд. Багату
інформацію про зміст освіти подають берестяні грамоти, учнівські
грамоти, знайдені під Львовом, в інших місцевостях Русі.

У нижчих школах діти вчилися читати, писати, лічити. Діти навчалися за
спрощеним 32-буквеним алфавітом, використовуючи Євангеліє, Псалтир,
Молитвослов, Апостол та інші богослужбові книги.

Всю справу навчання дітей було підпорядковано вихованню у них народного
світогляду, оволодінню основами хліборобської культури. Діти зростали на
народній моралі та естетиці, дотримувалися звичаїв своїх предків, у них
формувалося ставлення до природи як до живого організму, розуміння
природного календаря.

Вже в XI ст. рівень освіти в Київській Русі прирівнювався до
європейських стандартів. В елітарних школах вивчалися основні
середньовічні науки. Поширення християнства дало можливість Київській
Русі здобути визнання середньовічної Європи.

Разом з тим Київська Русь у галузі шкільництва вже в XI ст. мала деякі
переваги перед Європою. Зокрема в 1086 р. у Києві при Андріївському
монастирі княжна Анна Всеволодівна відкрила перше в Європі жіноче
училище, в якому дівчат вчили «чтенію, пенію, швенію».

Якщо в середньовічних країнах Центральної і Західної Європи в школах
заборонялося вивчення творів античних філософів як язичників, то в
школах Київської Русі учнів ознайомлювали з такими творами.

Поряд з вирішенням освітніх завдань навчання у школах мало релігійний
характер. Народна школа разом з церквою стала вирішальним інститутом
поширення та утвердження християнства в усій Київській Русі. Цьому
сприяло те, що вчителями були здебільшого священики, дяки та інші
служителі церкви.

Монастирські школи Русі значно випередили європейські країни, будувавши
навчання і виховання своїх учнів (слухачів) у раціонально-практичному
ключі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання
здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем
християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені
помічники проводили обговорення. У цілому зміст освіти у школі
Києво-Печерського монастиря мав суперечливий характер. З одного боку,
проповідь християнських догматів перешкоджала появу раціоналістичних
ідей. З іншого боку, в монастирі було створено умови для розвитку
творчості таких видатних діячів давньоруської культури, як історик
Нестор, художник Алімпій, лікар Агапій, які виступали проти феодальної
роздробленості. У монастирі концентрувалися твори прикладного мистецтва,
працювала лікарня»2.

У бібліотеці Видубицького монастиря, а отже, і його школи, зберігалися
твори античних філософів Демокріта, Сократа, Плато-на, Арістотеля,
Епікура та інших давньогрецьких мислителів. Монахи були знайомі з
творами публіцистичного змісту перших українських письменників — Луки
Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці цієї ж
монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця,
каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту,
стійких фарбників, з випалювання вапняку, без чого неможливе будівництво
жодного кам’яного храму монастиря, а згодом — книгозбірень, шкіл, інших
споруд. Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло
створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли
школи грамоти, монастирські школи та школи «учіння книжного» при княжих
дворах.

Впроваджуючи християнські вірування, церква і школа боролися з так
званим язичництвом. У такому релігійно-культурному середовищі
функціонували школи Київської Русі, що зумовлювало розумове, моральне,
естетичне і трудове виховання молоді.

2. Розвиток освіти України в епоху Відродження

   В Україні у XVI—XVII ст. розвивалися братські школи, діяльність яких
розгорталася під опікою церковних братств. їх діяльність була пройнята
духом гуманізму, повагою до особистості дитини. У них працювали відомі
тогочасні мислителі, письменники Йов Борецький (?—1631), Стефан (прибл.
1570 — прибл. 1605) і Лаврентій Зизанії (? — 1634),
ПамвоБеринда(1555/60—1632), Мелетій Смотрицький (1572/78—1633/34) та ін.
Тогочасна українська наука, освіта, театр, видавнича справа посідали
провідні позиції в Європі, що дало підставу релігійному діячеві,
історику, педагогу Іванові Огієнку (1882 —1972) назвати цей період
“золотим віком української культури”. Значними подіями педагогічного
життя були видання Іваном Федоровим (прибл. 1510—1583) в Острозі першого
друкованого букваря та відкриття у 1632 р. Києво-Могилянської академії,
вихованці якої (Є. Славинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопович та ін.)
стали організаторами освіти не лише в Україні, а й у Росії та інших
державах. Небайдужими вони були і до проблем дошкільного розвитку
дитини. Наприклад, Єпіфаній Славинецький (?—1675) відомий як автор
проникненої любов’ю до дитини, турботою про її фізичне і духовне
здоров’я праці “Громадянство звичаїв дитячих”, у якій сформульовано
норми поведінки у суспільстві, вдома, спілкуванні з однолітками.

Пристрасний пропагандист освіти Симеон Полоцький (1629—1680)
переконував, що батьки повинні наставляти дітей добрим словом, прикладом
і повчанням.

Загалом на українських землях домінував погляд, що виховання дітей слід
починати з раннього віку, орієнтуватися на формування у них терпимості,
милосердя, скромності, поваги до старших, а вся виховна робота
здійснювалася у християнській традиції. Наприкінці XVII ст. поступово
почав утверджуватися світський характер виховання.

У тогочасній Західній Європі окреслилися перспективи капіталістичного
розвитку, християнство стало основою духовного життя. Людина поступово
здобувала право на індивідуальність, свободу вибору. На тлі домінування
в освіті традиційних механізмів соціалізації формувалися можливості
переорієнтації їх на формування активної, самостійної, критично мислячої
особистості.

3. Внесок Запорізької Січі в розвиток національної освіти

Яскравою сторінкою в розвитку українського шкільництва і педагогіки є
період козаччини.

Головне завдання козацької педагогіки полягало в підготовці фізично
загартованих, здорових, мужніх воїнів — захисників рідного краю від
чужоземного поневолення; виховання українського національного характеру
і світогляду, національних і загальнолюдських моральних цінностей;
формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей,
милосердя.

Запорізька Січ – це було не тільки військове, а й ідеологічне утворення.
Тому велике значення надавали в Запорізькій Січі вмінням не тільки
фізичним, але й розумовим, дипломатичним, знанням грамоти та іноземних
мов.

Спадщиною по княжій добі залишилася Україні нижча, початкова школа.
Школи здавна існували по містах, при більших церквах та при людніших
монастирях. Деякі значніші панове закладали також школи по своїх
маєтках. Учителювали по цих школах дяки, яких звали також уставниками.
Тодішні дяки майже всі бували священичими синами, мали деяку освіту й
пізніше самі приймали свячення. За своє навчання діставали плату збіжжям
чи іншими натураліями. Крім того, учні мали за обов’язок час до часу
давати їм окремі дарунки. Наука відбувалася або в хаті дяка, або в
окремій «шкілці», що містилася при церкві. У цих школах учили тільки
читати й писати — це була вся початкова наука. За шкільні підручники
служили Часослов і Псалтир — на них діти вчилися абетки, на них
удосконалювалися в читанні.

Система козацького виховання передбачала такі ступені: дошкільне родинне
виховання, родинно-шкільне виховання та підвищена освіта.

Дошкільне родинне виховання базувалося на культі матері і батька, бабусі
та дідуся, роду і народу. Сімейні виховні традиції знаходили своє
продовження у шкільній практиці.

До козацького шкільництва належали січові, монастирські та
церковно-парафіяльні ніколи. До січових шкіл віддавали хлопчиків
заможних батьків з 9 років. Ієромонах, як головний учитель, окрім
наставництва, піклувався про здоров’я дітей.

Школа складалася з двох відділів: у першому навчали на паламарів та
дияконів; другий — відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники
козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу і
військового ремесла. Учні утримувалися на кошти Січі. Хто хотів стати
козаком, служив у старого козака за джуру (слугу) — носив за ним
рушницю, вчився у нього козацької майстерності, виконував для нього
всіляку роботу. Джури жили в куренях з дорослими і відвідували січову
школу.

Певну роль у розвитку освіти відіграли полкові школи, їх відкривали
переважно у приміщеннях, які належали церкві. Учні жили в будинку дяка і
виконували різні господарські роботи. Дітей навчали рахувати, писати і
читати. Виховання мало релігійний характер. Школи утримувалися на кошти
батьків.

На Січі існували також школи музики і співу. Відомо, що Богдан
Хмельницький у 1652 р. видав універсал про організацію при кобзарських
цехах шкіл кобзарів і лірників і взяв їх під свою опіку. Це були перші
музичні школи в Україні. До них приймали дітей, що мали добрий слух і
голос, і навчали церковного співу, готували читців і співаків для нових
церков.

За навчальні посібники в запорозьких школах правили Часослов і Псалтир,
було видано «Козацьку читанку», яка відповідала духові української
національної школи.

Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української
етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, передаючи з покоління до
покоління найкращі духовні цінності народу, досвід виховання, формування
і навчання особистості, не зафіксовані письмово прогресивні й
результативні форми допологового виховання, батьківського опікування
немовлят і дітей дошкільного віку, роботи з отроками, підлітками і
юнаками та побудови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони
кодексу лицарської честі, що передбачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі,
побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;

— готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, Жінки, бабусі;

— непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності
(правдивість і справедливість, скромність і працьовитість тощо);

— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу,
держави;

— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів,
бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і
культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі,
можливостей свого організму;

— уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти.

Козацька педагогіка як невід’ємна складова української етнопедагогіки
акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції
тіловиховання молоді.

Виховання в козацьких школах і літніх юнацьких таборах проводилося у
ході різноманітних ігор, засобами спортивних, рухливих ігор, розваг та
змагань, що гартували волю і характер юних, розвивали духовність і
інтелект, множили витримку, наполегливість, уміння доводити справу до
кінця, до перемоги. Спортивно-фізичні ігри прямо та опосередковано
впливали на формування інтелектуального рівня юного українця, на
розумовий і фізичний розвиток особистості.

В умовах боротьби за збереження українського етносу і виживання в
екстремальних обставинах козаки гартували своє тіло і дух, доводячи
особистість майже до ідеальності.

4. Розвиток освіти в незалежній Україні

та її пріоритети у XXI столітті

Поява Української незалежної держави спричинила реформування освітньої
системи. Україна дістала у спадщину радянську систему освіти, яка не
відповідала її національним інтересам та тенденціям розвитку
європейського і світового шкільництва.

Розбудова української держави, демократизація суспільного життя,
відродження національної культури, посилення інтеграційних процесів з
Європою, реформування економіки, впровадження ринкових відносин тощо
поставили нові вимоги до освіти у XXI ст. Вона має бути пріоритетною,
безперервною і різноманітною, нести гуманістичні цінності,
використовувати нові технології навчання, бути всеохоплюючою та
інформатизаційною, забезпечувати саморозвиток особистості.

,

1/4

I

thth?

????

????$??$??????абінетом Міністрів України та підписано Президентом. Він
окреслив такі конкретні завдання та основні шляхи реформування освіти:

— створення в суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного
сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження
інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль
усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної
цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських,
приватних інституцій, сім’ї, кожного громадянина;

— подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та
національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;

— забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій,
запровадження в навчально-виховний процес сучасних педагогічних
технологій та науково-методичних досягнень;

— відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилися в
тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатків і
можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;

— підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їхнього
професійного та загальнокультурного рівня;

— формування нових економічних основ системи освіти, створення належної
матеріально-технічної бази;

— реорганізація наявних та створення навчально-виховних закладів нового
покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для
відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх
модулів;

— радикальна перебудова управління сферою освіти, шляхом її
демократизації, децентралізації, створення регіональних систем
управління навчально-виховними закладами;

— органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового
потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ,
новітніх теоретичних розробок та здобутків педагогів-новаторів,
громадських творчих об’єднань у навчально-виховному процесі;

— створення нової правової та нормативної бази освіти.

У Програмі висвітлювалися стратегічні завдання та шляхи реформування
змісту освіти, мета, пріоритетні напрями та шляхи національного,
дошкільного виховання, проблеми реформування загальної середньої,
професійної, вищої та післядиплом-ної освіти, розвитку позашкільного
навчання і виховання.

Педагогічна громадськість схвально сприйняла подані у Програмі
перспективи створення системи соціального захисту учасників навчального
процесу, проблеми підготовки нового покоління педагогічних працівників,
зокрема підвищення їхнього соціального статусу до рівня, що відповідає
ролі вчителя, педагога в суспільстві.

По-новому розглядалися проблеми фінансового та матеріально-технічного
забезпечення освіти, яке має ґрунтуватися на пріоритетності витрат на
розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів тощо.

Знайшли своє відображення в Програмі проблеми наукової діяльності в
системі освіти, управління освітою, міжнародні зв’язки тощо.

Накреслення І Всеукраїнського з’їзду працівників освіти законодавче
закріплено у законах «Про освіту» (1996 р.), «Про загальну середню
освіту» (1999 р.), «Про дошкільну освіту» (2001 р.), «Про позашкільну
освіту» (2000 р.), «Про вищу освіту», на основі яких Міністерство освіти
і науки України розробило низку нормативних документів.

Діяльність системи освіти, передбачена згаданими вище законодавчими
актами, мала забезпечити інтелектуальний, духовний потенціал народу,
вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень,
національне відродження, розбудову держави і демократизацію суспільства
в Україні.

Великим здобутком у галузі освіти цього десятиріччя було відродження
національної школи. В основу концепції національної системи освіти і
виховання покладено педагогічні ідеї українських просвітителів, досвід
діяльності рідної школи в короткі проміжки незалежності нашої
Батьківщини. Основними ознаками національної школи сьогодні, як і в
минулому, є навчання і виховання дітей на засадах національної культури
з використанням кращих здобутків культур інших народів, навчання
учнівської молоді рідною мовою. Серцевиною змісту освіти і виховання у
національній школі стає національна ідеологія, яка відображає історично
зумовлені духовні цінності народу. Ідеї незалежності, соборності
української держави, миру і злагоди в суспільстві, народовладдя і
демократії, справедливості, гуманізму, верховенства закону, вірність і
відданість Батьківщині, право на працю, освіту, відпочинок, суверенність
особистості — ці та інші напрямки ідеології українського народу
національне свідомими освітянами втілювалися у повсякденну практику
вітчизняного шкільництва.

Характерною рисою національної школи є гармонійне виконання нею освітніх
і виховних функцій. Це є особливо важливим сьогодні, коли у суспільстві
посилюється тенденція до того, щоб школа переросла у виключно освітній
навчальний заклад. Нині спостерігаються й непогодженість у виборі
методологічних орієнтирів виховання. Як зазначає О.Я. Савченко, «для
одних педагогів усе вичерпується національним вихованням, другі —
зосереджуються на громадянській освіті, треті — сповідують
полі-культурність, четверті — педагогіку життєтворчості і т. п.» Таке
розмаїття підходів до завдань і змісту виховання виключається у
національній школі.

Подібна робота має місце в тих школах, де працюють високоінтелектуальні,
національне свідомі вчителі. Такими учителями, як писав І.Я. Франко,
школа стоїть. Вони за висловом О.В.Духновича, здатні засівати пшеницею
добру ниву. Байдужі, морально розбещені, зденаціоналізовані наставники
замість пшениці сіють у серцях і душах дітей кукіль, який забур’янює їх.
Свідомо, а то й не свідомо подібні вчителі продовжують деморалізацію
суспільства, чинять злочин проти свого народу.

Паралельно з відродженням рідної школи позитивним є удосконалення та
розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, форм
власності. Повсюдно з’явилися гімназії, ліцеї, колегії, коледжі,
спеціалізовані школи, приватні навчальні заклади. Вони відкрили
можливості молоді навчатися відповідно до її здібностей, обдарувань, що
в кінцевому рахунку позитивно відіб’ється на зростанні інтелектуального
і духовного потенціалу нації.

У попередні роки мали місце пошуки удосконалення, модернізації змісту
шкільної освіти, вищої школи. Проте ця робота, крім дошкільного
виховання, де впроваджено базовий компонент дошкільної освіти, не
завершена.

З прийняттям Верховного Радою України законів «Про освіту», «Про
загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про
позашкільну освіту» розпочався новий етап у реформуванні освіти, постали
конкретні завдання щодо регулювання суспільних відносин у галузі
навчання, виховання, професійної, наукової та загальнокультурної
підготовки учнів.

12-річний термін навчання в середніх загальноосвітніх навчальних
закладах, перехід початкової школи з 1 вересня 2001 р. на єдину
структуру — 4-річний термін навчання, прийом дітей до школи з 6-річного
віку, впровадження 12-бальної системи оцінювання знань та семестрової
структури навчального року, розвиток профільності старшої школи — ці та
інші напрями реформування перебувають зараз у центрі діяльності органів
освіти, педагогічних колективів, громадськості.

Посилився гуманітарний компонент освіти. З практики навчання усунуто
заідеологізовані дисципліни, насаджені колишнім тоталітарним режимом,
авторитарно-дисциплінарна модель навчання поступилася особистісно
орієнтованій. Вона забезпечує індивідуалізацію навчання, саморозвиток і
суверенність особистості, свідоме визначення молоддю своїх можливостей
та шляхів їх реалізації.

У навчальному процесі посилилася роль української мови, нею навчаються
сьогодні до 70 % учнів.

Паралельно з деякими позитивними зрушеннями в галузі освіти розвиваються
й поглиблюються нездорові тенденції. Соціально-економічний стан
суспільства призвів до зростання неграмотності, зростає кількість дітей,
які не відвідують школу. Не відповідають вимогам часу
навчально-методичні база та засоби навчання. Новітні технології навчання
не застосовують у більшості шкіл і ВНЗ. Недоступною для користування у
зв’язку з високою вартістю, є навчальна література.

У діяльності нових шкіл — ліцеїв, гімназій, коледжів багато формалізму,
діяльність значної частини з них свідчить про зміну вивісок, а не про
нові підходи до організації навчання й виховання учнівської молоді.

Значно погіршилися матеріально-фінансова база освіти, матеріальний
рівень життя вчителя.

Відповідно до Закону України «Про освіту» Кабінетом Міністрів України та
Міністерством освіти і науки України проводиться реформування вищої
школи.

Насамперед слід зазначити впровадження ступеневої освіти, якою
передбачається підготовка фахівців із вищою освітою
освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, бакалавра,
спеціаліста і магістра,

З метою визначення статусу вищого закладу освіти, підтвердження його
здатності здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з
певного напрямку (спеціальності) Кабінет Міністрів України постановою
від 2 лютого 1996 р. № 200 ввів ліцензування, атестацію та акредитацію
закладів освіти.

З’явилися нові вищі навчальні заклади, ведеться підготовка фахівців із
багатьох нових спеціальностей, яких потребує суспільство.

Зроблено конкретні кроки щодо наближення вітчизняної освіти до
освітянських систем розвинутих країн, поліпшилася співпраця ВНЗ України
з закладами вищої школи багатьох країн світу.

Разом з тим підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відчутно
застарілими навчальними планами. Самодіяльність ВНЗ з питань внесення
змін і доповнень до діючих навчальних планів протягом багатьох років
призвела до втрати державних стандартів освіти, переобтяження студента
обов’язковими аудиторними заняттями. Останнє негативно позначається на
самостійній пізнавальній діяльності студентів, «їхньому саморозвитку.
Діючі навчальні плани не визначають сучасних вимог до підготовки
фахівців, тому розробка і впровадження державних стандартів підготовки
фахівців з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів є
першочерговим завданням. Модернізації вимагають навчально-матеріальна
база вищої інколи, її фінансування.

Особливо в занедбаному стані сьогодні є виховання учнівської і
студентської молоді. Вона набула в більшості навчальних закладів
самодіяльного характеру, зміст його визначається рівнем педагогічної
культури наставників, їхньою політичною орієнтацією в суспільстві. За
десять років нашої державності не створено орієнтовних програм щодо
виховання дітей дошкільного віку, школярів та студентів, тож системи
виховання молоді зовсім немає, її треба створити.

Ці та інші проблеми знайшли своє відображення в роботі II
Всеукраїнського з’їзду працівників освіти. У виступі Президента України
Л.Д. Кучми, доповіді міністра освіти і науки В.Г. Кременя, виступах
освітян, Національній доктрині розвитку освіти України окреслено тривалі
пріоритети щодо освіти, визначено основні шляхи їх досягнення.

Пріоритетами державної політики в розвитку освіти визнано такі:

— особистісна орієнтація освіти;

— створення однакових можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної
освіти;

— удосконалення систем безперервної освіти та освіти впродовж життя;

— розвиток україномовного освітнього і культурного простору;

— забезпечення освітніх запитів національних меншин;

— формування національних та загальнолюдських цінностей;

— формування через освіту здорового способу життя;

— забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної
самореалізації педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального
статусу;

— впровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток
бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і
довідкової літератури;

— створення індустрії навчальних засобів;

— створення ринку освітніх послуг;

— інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній
простір;

— гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності
вищого навчального закладу;

— використання наукових результатів як бази і змісту навчання.

У Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті чітко
окреслено національний характер освіти. Вона спрямована на втілення в
життя української національної ідеї, підпорядкована консолідації
українського народу в українську політичну націю, яка прагне жити у
співдружності з усіма народами і державами світу.

Отже, на освітян чекає велика творча праця щодо подальшого розвитку
національної системи освіти, яка забезпечить виховання національне
свідомих громадян незалежної Української держави.

Висновок

Отже, вивчення історії української педагогіки переконує в тому, що в усі
часи наміри чужинців колонізувати Україну, денаціоналізувати українську
людність починалися з переслідувань і заборони української мови й школи,
гонінь на народного вчителя.

У проміжки часу, коли доля давала нам незалежність та волю, українське
шкільництво досягало нечуваних злетів. Національна школа здійснювала
виховання молоді на засадах української культури з використанням кращих
надбань світової цивілізації, забезпечувала відтворення рідного народу,
етнізацію молодого покоління, сприяла формуванню у нього національного
світогляду, свідомості, ідеології, способу мислення, характеру, моралі
та інших духовно-моральних цінностей українського народу.

Обравши незалежність, український народ розбудовує національні
шкільництво й освіту, він на злеті нових висот людино-творення. Закони
України «Про мови», «Про освіту», Національна доктрина розвитку освіти
України у XXI ст., нормативні документи про школу й виховання визначають
ту методологічну основу, на якій зводиться новітня система національної
школи, освіти й виховання.

Список використаної літератури

Грушевський М. Історія України. — К., 1990.

Історія педагогіки /За ред. М.С. Гриценка. — К., 1983.

Крип’якевич І. Історія України. — Л., 1990. — С. 280—291.

Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія школи і педагогіки. —
Тернопіль, 1996.

Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772—1939 рр.). — Івано-Франківськ,
1994.

Ступарик Б., Гречин Б.. Становлення національного виховання в
українській педагогіці // Українська мова й література в середніх
школах, ліцеях та колегіумах, 2000. — №1. — С.20-26.

Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті: Затв.
указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 // Освіта. —
2002. — 24 квітбя — 1 травня,

Волошин М., Волошин Р, Становлення національної школи. — Дрогобич, 1993.
— С. 58—61.

Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К.,
1994.

Закон України «Про освіту». — К.: Генеза, 1996. — 36 с.

Концепція розбудови освіти в Україні / Розробник О. Чешков. — К., 1995.

Концепція школи нової генерації — української національної школи-родини.
— К., 2004.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи