HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
“Особливості розвитку українського мистецтва”
ПЛАН
Вступ
1. Зародження українського мистецтва і його розвиток в Київській Русі
2. Українське мистецтво XIV — першої половини XVIІ ст.
3. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
4. Мистецький розвиток України у 20-30-х роках XX ст.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Процес розвитку українського мистецтва починається десь у глибині віків.
Починати його стежити треба десь, може, в добі мальованої кераміки
неоліту, а може, ще в давніших періодах кам’яної доби.
Починаючи історію українського мистецтва від X ст. і до наших часів,
дослідники констатують, що історичний процес розвою мистецтва на Україні
поступає в тих самих межах, як і скрізь у центральній та західній
Європі.
Український народ живе спільним життям з Європою, і на Україні мистецька
творчість постійно розвивається в тих самих загальних формах, що і в
Європі, але разом із тим у деталях у такій мірі просякає характером
української індивідуальності, що перестає бути європейським мистецтвом
на Україні, але стає українським мистецтвом європейського народу.
В тій самій мірі як італійці, французи, англійці, німці й інші народи
мають один спільний загальний процес розвою мистецтва, а завдяки
індивідуальності в деталях творять мистецтво італійське, французьке,
англійське, німецьке, так до тої ж групи народів належать і українці й
побіч них творять у тих же загальних нормах мистецтво українське.
Оскільки розвиток українського мистецтва – тема досить широка і
стосується різних галузей мистецької діяльності, то в даній роботі
будуть розглянуті тільки основні етапи розвитку українського мистецтва,
зокрема:
зародження українського мистецтва і його розвиток в Київській Русі;
українське мистецтво XIV — першої половини XVIІ ст.
українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
мистецький розвиток України у 20-30-х роках XX ст.
Сучасні особливості розвитку українського мистецтва потребують окремого
дослідження.
1. Зародження українського мистецтва і його розвиток
в Київській Русі
Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед
дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки
зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.
Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в
писемних джерелах під назвою “хороми”. У великих містах
князівсько-боярські і купецькі “хороми” мали два і більше поверхи. Житло
бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились
укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви,
храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею
1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили
виникнення монументальної кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що
першою кам’яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте
аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної
ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що
старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю
думку. Перші кам’яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських
майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних
візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву
прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз
із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була
викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і
прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато
мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “Мраморяною”. Перший
кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників
Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через
велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння,
поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.
Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують
будівлі “міста Ярослава” у Києві. На цю добу давньоруське зодчество
набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури,
як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії
особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк,
фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.
За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.)
у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого
Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною
церквою.
У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в
багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в
них зводяться нові кам’яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського,
Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим
взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря
(1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував
схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський
Золотоверхий храм (1108р.).
У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська,
Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам’ятками
цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква
Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.),
Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі;
Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у
Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура
Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором
1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.
Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За
Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив
білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі
знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква
св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури
сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в
Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна.
її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота,
вставлені вітражі.
Крім Холма, традиції галицької білокам’яної архітектури розвинулися у
Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви
св. Онуфрія, св. П’ятниць і св. Миколая.
Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі
збагатилась ускладненням зовнішніх форм.
У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвятительський
(1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у
Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський
архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше
проявився у П’ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.
У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту
набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в
храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти.
Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі
монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної
церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви
не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.
Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших
пам’яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього
живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра
нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком
світський зміст.
З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському,
Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються
місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює
настінну мозаїку.
Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис.
Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним
іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст.
привертає увагу ікона “Ярославська оранта” — одна із найдавніших,
присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У
XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків
особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення
набули ікони “Ге-оргія-воїна”, “Дмитра Солунського”, “Архангела”, або
“Ангела-Золоте Волосся”. У цей період з’являються ікони із зображенням
перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на
іконописні школи Га-лицько-Волинського князівства та інших руських
земель. Прикладом може бути ікона “Волинської Богоматері” (ХІП ст.),
виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.
Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали
“Ізборник” 1073 р., “Трірський псалтир” (1078—1087 рр.). На думку
дослідників, мініатюри “Трірського псалтиря” виконано у
Володимирі-Волинсь-кому. На них зображені князь Ярополк та його дружина
Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю
відзначаються мініатюри “Різдва Христового”, “Розп’яття”, “Христос на
троні”, “Богоматір на троні”.
Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене
карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це
знамениті київські “зміївники”, лунниці, колти, оздоблені зерню або
емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості
вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в
інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.
Важливим елементом давньоруської духовної культури була музика. Великого
поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри, гуслярські
розспіви. При дворі Святослава Ярославича жив славетний співець Боян.
“Славетним співцем” називає літопис під 1241 р. галичанина Міту-са. Про
розвиток музично-театрального мистецтва Русі розповідають фрески Софії
Київської, мініатюри “Радзи-вилівського літопису”. В “Житії Феодосія
Печорського” розповідається, що при дворі Ярослава Святославича існувала
трупа музикантів і скоморохів. Археологи під час розкопок знайшли
музичні інструменти — гудки, гуслі, сопілки, костяні кастаньєти.
Із уведенням християнства на Русі поширився хоровий спів — одно- і
багатоголосий. Наші пращури знали нотну систему, так звану крюкову, що
засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.
2. Українське мистецтво XIV — першої половини XVIІ ст.
Архітектура і будівництво XIV—XVI ст. підпорядковувалися завданням
обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що
стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила
містобудування, було введення Магдебурзького права, яке зміцнювало
самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.
У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип
трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI
ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.
Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з
силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам’янець, Збараж).
Давні замки органічно вписувалися в довколишній пейзаж і розташовувалися
на вершинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим двором і
службами, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя.
Відповідно з ними були пов’язані муровані укріплення міста й передмістя.
Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем
ренесансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).
Традиції дерев’яного будівництва пов’язані з декоративним різьбленням.
Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів
дерев’яної різьби виділяється іконостас, що відкрив необмежені
можливості для декоративного жанру. Наступне, XVII ст., подає вже
класичні форми іконостаса, якими захоплювався Павло Алепський
(іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі).
Пам’яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося
жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень
іконописної школи Києво-Печерського монастиря. Збережені твори
представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські,
карпатські).
Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл українського
ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби
Київської Русі, але в період монго-ло-татарської навали волинські
майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого
часу. Наприклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Богородиці
(XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані
пензлю Петра Ратного (XIVст.).
Видатними пам’ятками цієї доби є ікони “Преображення” з Бусовиська,
“Нерукотворний Спас” з Терла, “Собор Іоакима та Анни”, “Страшний суд” з
Мшанця, “Микола з житієм” з Горлиць, “Богородиця Одигітрія” з Красова.
У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвідчує високу цехову
організацію малярства.
@
R
’
”
c
°
A
(
„
†
7c
*
7ідносять до “блакитного стилю” (“В’їзд до Єрусалима”). Близькі до
львівської стилістики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора
(“Благовіщення”), ікона луцького художника Андрія Русина “Синє успіння”,
яка зберігається в Третьяковській картинній галереї у Москві. Грамотою
1425 р. Ягайло дозволяє українським майстрам розписувати інтер’єри
храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.
Для українських майстрів, які розписували інтер’єри Колегіатського
костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в
Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба
творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня.
Настінне малярство XIV—XV ст. тісно пов’язане з будівництвом,
декоративною творчістю. Уявлення про тогочасний український стінопис
дають осередки, де концентрувалася і пульсувала культурна думка. Такими
центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинсь-кий,
Бузьк, Київ тощо.
Українське образотворче мистецтво розвивалося в складну епоху
заперечення будь-яких національних культурних форм життя.
Українська професійна музика цієї доби представлена церковними творами,
довгий час вона стояла на засадах візантійської відправи. Проте поряд з
візантійським, виникають болгарський, сербський і київський знаменні
розспіви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нотацією, що
налічувала кількасот знаків-крюків і заступила у
XIV ст. досі не розшифроване кондакарне письмо.
У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем ака-пельному співу,
сповненому багатоголоссям.
На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер
як атрибут обряду, побуту, у XIV—XV ст. виділяються чіткі форми цього
жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з’являються
музиканти-професіо-нали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста
Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук’яна, Андрейка, а при дворі
Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Острозі — музика
Лаврентій. Існували такі музичні інструменти: бубон, тулумбаси, сурма,
сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба,
скрипка, цимбали, ліра. Розвивається одна з ранніх форм музичного театру
— вертепна драма. Вертеп згодом став тим національним грунтом, на якому
зростав театр.
3. Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.
В Україні драматична література, порівняно із західно-європейською,
виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського
театру, передусім шкільного. Православне духовенство на противагу
католицькому, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні
вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні
драми, тісно пов’язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала
міфологічні та історичні сюжети. Ці драми поширювалися в католицьких та
православних школах України. Традиції національного драматичного
мистецтва виявлялись у декламаціях — віршованих творах кінця XVI —
початку XVII ст.
Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги
біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності
у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г.
Сковорода (“Діалог, или Розглагол о древнем міре”, 1772).
У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і
розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в
антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю
серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а
також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу
дійшло понад 40 інтермедій.
Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії “Продав кота в
мішку” і “Найкращий сон”, які мають високий драматично-художній рівень,
написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.
Із зародженням театру тісно пов’язаний розвиток музики, яка
віддзеркалювала характер нашого народу, передавала його переживання,
думки і настрої.
Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору. В
українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях
постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають
популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним був
обопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак риси
професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор.
Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII
— першої половини XVIII ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть
12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту за
своєю мелодикою були подібними до світських пісень.
Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р.
“Граматика мусикійна” киянина Миколи Дилецького — відомого педагога і
композитора.
Турбота козацької держави щодо розвою музичного мистецтва проявилася
навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про
утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували
спеціальні школи, які готували професіоналів “вокальної музики і
церковного співу”. Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитися
сюди їхали з усієї України.
Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська
академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори,
оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками,
керівниками хорових колективів, композиторами.
Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя,
Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д.
Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції
східнослов’янської релігійної музики і народної пісенності з високим
професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і
Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники
вважали їх “театральними”, такими, що не відповідали духу релігійної
музики.
Період, що настав після визвольної війни українського народу, був
несприятливим для розвитку монументального живопису. Певні зрушення
сталися в 70-х роках XVII ст. Тематично живопис залишається релігійним,
однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї.
Монументальний живопис дерев’яних церков (передусім Західної України та
Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним
примітивом. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження
та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині.
Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи
Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Виконували розписи
переважно живописці Лаврської іконописної майстерні.
У другій половині XVII—XVIII ст. основним видом живопису залишається
іконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються
реалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів —
бароко, рококо, класицизму, поширюється алегорично-символічний,
історичний та пейзажний жанр.
Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов’язані з
жовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською
славою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь
Петранович.
Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним
вимогам у дворянській культурі.
Ренесансовим гуманізмом пройнята діяльність І.Рутковича, Й.Кондзелевича,
В.Петрановича.
4. Мистецький розвиток України у 20-30-х роках XX ст.
На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес
українізації, що трагічно закінчився “розстріляним відродженням”.
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві
утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і
“Молодий театр”. Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров
і В.Кривець-кий, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і
Володимира Немировича-Данченка.
Державний народний театр очолював Панас Саксагансь-кий. До складу трупи
увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар
складався з побутової, історичної й класичної тематики.
У 1922 р. діячі “Молодого театру” створюють у Києві творче мистецьке
об’єднання — модерний український театр “Березіль”, що існував до 1926р.
Очолює цей театр Лесь Кур-бас, видатний режисер-реформатор українського
театру.
Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного
західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф.
Шиллера, п’єси М. Ста-рицького, І. Карпенка-Карого). З творчого
об’єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший
театральний журнал.
Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь
Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі” Лесі
Українки), психологічному (“Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Гріх” В.
Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся), народного
гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністському (“Йола” Є.
Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру
стала вистава “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка.
У 1926—1933 рр. театр “Березіль” працює в Харкові. До його складу
входять митці Мар’ян Крушельницький, Ам-вросій Бучма, Наталія Ужвій,
Іван Мар’яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О
Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації
українського театру став драматург Микола Куліш. У його п’єсах (“Мина
Мазайло”, “Народний Малахій”) знайшли широке відображення взаємозв’язки
людини і нового історичного часу.
У 1934 р. театр “Березіль” переіменовано в театр ім.Т.Г.Шев-ченка. Доля
Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої
інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й
розстріляні 1937 р. у Соло-вецькому таборі особливого призначення.
Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і
світового театру XX ст.
У цей період значного розвитку набуває український кінематограф.
Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко
такими фільмами, як “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.
. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому
мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні
1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський,
Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.
Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук,
Казимир Малевич та ін.
Сталін і його оточення справили на політичне і культурне життя України
вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій
зазнали інтелігенція і селянство — дві верстви, що становили соціальну
базу українського національного відродження. В результаті рух за
самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках,
утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у
середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно
діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме
ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва
нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки
страшних втрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість
політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні
роки радянські українці.
Культурне життя в радянській Україні в 20—30-х роках було цілком
обумовлене жорсткою системою і режимом 204
політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок “великого перелому” кінця
20-х років. Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення
історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти
культури та її творців, врешті — проти власного народу.
Так, незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюрократичної системи,
сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася
інерція позитивних процесів, започаткованих у попередні роки.
Висновки
Найстарші пам’ятки монументальної, мурованої архітектури на українських
землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній,
які сягають VIII — VII ст. до н. е.
Важливий внесок у розвиток українського мистецтва посідає мистецтво
епохи Київської Русі. В цей час активно розвивається архітектурне
мистецтво, іконопис, ремеслярські напрямки мистецтва: різьблення,
ювелірна справа тощо.
Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці XIV –
початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися
впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації.
Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої
боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді
відродження національної культури.
Культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст.,
досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших
форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась
іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і
захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі
культурні зв’язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом
європейської культури.
Список використаної літератури
Українська та зарубіжна культура. Підручник / За ред. Козири. – К.,
2002.
Енциклопедія українознавство в 4-х книгах. – К., 1994-1996.
Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
PAGE
PAGE 6
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
