Контрольна робота

з дисципліни “Філософія”

Дана робота була виконана авторами сайту HYPERLINK
«http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com

на замовлення відвідувачів сайту — БЕЗКОШТОВНО

ПЛАН

1. Назвіть основні розділи філософії

2. В “Упанішадах” проблема пізнання розглядається як пояснення3. У якого
філософа античності онтологічна проблема грунтується на “теорії ідеї”?

4. Ідеологія якої релігії зумовлює світогляд середніх віків

5. Назвіть основних представників емпіричного напряму у філософії Нового
часу

6. Що вважав Г.Гегель джерелом розвитку?

7. Проаналізуйте ключові твердження філософської антропології

8. Розкрийте зміст, поняття “суспільна свідомість”

9. Наведіть приклад проявів закону єдності і боротьби протилежностей у
житті людини

10. Соціальна структура суспільства

1. Назвіть основні розділи філософії

Філософія — роздуми про суще, все що існує в усій його повноті. Це
теоретичний світогляд, який прагне осягнути і осмислити всезагальне у
світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується з сумнівів і
обґрунтовувань, доведень і суджень, живе у вільних усних та письмових
дискусіях.

Філософськими дисциплінами є метафізика, онтологія, гносеологія,
філософська антропологія, логіка, етика, естетика, філософія культури та
інші.

Головні розділи філософії:

метафізика;

онтологія;

гносеологія,

філософська антропологія,

філософія культури; суспільства; науки;

історія філософії та ін.

Метафі?зика — філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи
і засади буття.

Онтоло?гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ?? рід. п. грец. ????? — суще,
те, що існує і грец. ????? — учення, наука) — це вчення про буття,
розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування,
розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має
однозначного тлумачення у філософії.

Гносеологія (від грец. ?????? — «знання» і ????? — «вчення, наука») —
теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і
активно застосовувався у німецькій філософії XIX ст.

Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, у якому
вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення
знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання,
виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від
психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук,
гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні
механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому
суб’єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави,
які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає
реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання —
матеріалізм та ідеалізм.

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому
сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому —
напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії
першої половини XX століття, що виходило з ідей філософії життя
(Дильтей), феноменології Гусерля та інших, що відтворює цілісність
поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук —
біології, психології, етнології, соціології і так далі.

2. В “Упанішадах” проблема пізнання розглядається як пояснення світу на
поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна
спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом
медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику,
то можна констатувати застосування методу інтроспекції
(самоспостереження).

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення
світогляду в поняттях «брахман» — єдина абсолютна реальність та «атман»
— суб’єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на
різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман — Космос; якщо атман є
життєве «Я», душа, то брахман—космічна душа; якщо атман — інтелектуальне
«Я», самосвідомість, то брахман—шивана (всевидячий володар світу), на
рівні інтелектуального «Я» брахман і атман зливаються воєдино. А
оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то
саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і
тим самим звільнитися від сансари. Сам брахман є абсолютне начало і
кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але
брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза
часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду
інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську
концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що
починає трансформуватися у релігію.

3. У якого філософа античності онтологічна проблема грунтується на
“теорії ідеї”?

Важливе місце в онтологічній проблематиці належить античному філософу
Платону. Основне в філософії Платона є переконання, що існують в
дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між
собою. Це, до речі, було загальною думкою усіх філософів перед Платоном
(субстанція та видимий світ, атоми й речі тощо). У Платона ці сфери є
сфери матерії та «ідеального буття», «ідей». Нове є те, що для Платона
різні не лише «зміст» цих двох сфер, а й характер їх буття. Ідеї існують
зовсім не так, як матеріальні речі. Тому помилкові усі спроби викладу
теорії Платона, як теорії про «два світи», закиди йому, що він, мовляв,
«гіпостазує» ідеально — буття тощо. Частково винен у цьому, щоправда,
сам Платон, що весь час робив спроби подати різні виклади своїх думок,
іноді звертаючись до форми «міту», в якому «ідеї» з’являються дійсно в
занадто вже «масивній» постаті, подібній до буття матеріальних речей.

Платон наводить приклади «ідей» з різноманітних сфер буття — як типи
держави; як типи, постаті істот — «побожна» людина, «смілива»,
«справедлива» людина, як «зразки» земних речей; об’єкт математичної
науки в протилежність до тих матеріальних «реальних» речей, що є завжди
лише певним «ниближенням» до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій
«оригінал» — «ідею». Лише в мітах Платона чуємо про те, що ідеї
знаходяться десь поза світом, в якійсь окремій «наднебесній» сфері.
Платон де інде твердить лише, що те стале, постійне в речах, їх
«зразки», їх ціль, є в них самих, але не є речі самі, а «ідеальне
буття». Не з’ясовує Платон і того, яким чином і чому реальні речі
«наслідують» ідеї, «беруть участь» у їх бутті. Шлях до пізнання
ідеального буття є думання. Але «означення», дефініція поняття
(пояснення його словами) є лише один із ступенів до пізнання «ідей»
речі, — бо в ідею сполучені елементи — «абстрактні» та наглядні, наочні,
— пізнання ідеального буття ніби сполучує в собі елементи думання та
наглядання, як це є в геометрії.

Весь «світ ідей» схарактеризовано у Платона, як божественне буття.
Найвища ідея, «ідея добра» є Бог. Щоправда, Платон, здається, не був
представником послідовного монотеїзму, — поруч з Богом стоять якісь інші
(«нижчі») божественні істоти.

4. Ідеологія якої релігії зумовлює світогляд середніх віків

Йдеться про християнство, яке опирається на віру в месію, тобто у
божественного спасителя, як основи християнської релігії.

Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького
“теос” — бог). Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в
середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам
зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і
взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити
про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили
значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівності як
гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом — але все-таки
рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в
середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією
одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення
християнство базується на трьох головних ідеях:

— ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом
Адама і Єви;

— ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

— ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство
завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з’єднав в
собі як божественну, так і людську природу.

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя
Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов,
нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки
приходить ідея втіхи – потойбічної нагороди (відплати) за добрі або
погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на
рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих.
Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є
посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки
церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона
може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід
історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна
його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно
приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок первородного
гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина
повинна шукати собі опору у вірі. Звідси — постулат: “Вірую, щоб
розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.

5. Назвіть основних представників емпіричного напряму у філософії Нового
часу

Для формування науки Нового часу, характерна орієнтація на пізнання
дійсності, що опиралася на відчуття. Одночасно перед філософами і
вченими потає питання про сутність і характер самого пізнаня, що
приводить до підвищення значення гносеологічної орієнтації Нової
філософії.

Якщо орієнтація на чуттєве і практичне пізнання провокується розвитком
емпіричної науки, то намагання вияснити взаємозв’язок і взаємодії
закономірно веде до збільшення раціонального розгляду, який ближче до
Евклідової геометрії, ніж до арістотелево-схоластичної концепції. Тому з
розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається і точне,
раціональне, математичне мислення. Як емпіричне так і раціональне
пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і
проектуються на складальні основні напрями філософського мислення Нового
часу.

Головними представниками емпіричного напрямку у філософії Нового часу
виступають Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм.

Серед яскравих представників даного напрямку слід виділити Ф.Бекона.
Основний принцип його філософії виражений в тезі: “Нема нічого в розумі,
що раніше не пройшло через почуття”. Чуттєве пізнання в вузькому
розумінні слова Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліда
і експеримента. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну.
Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що
будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід.

Емпірія – дослід що опирається на експеримент, – являється для нього
вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як
“науку про краще і більш сучасне використання розуму при дослідженні
речей і про істинний розум, який їх пізнає для того, щоб пізнаваючий
розум возвисився. Далі він говорить, що ця властивість являється
різновидністю логіки. Саму логіку він розуміє як збою пізнання –
органон. Однак його “логіка” різко відрізняється від дедуктивної
(арістотелівської) логіки, що опирається на теорію силлогізма. Основним
робочим методом своєї логіки Бекон рахує індукцію.

За своєю сутністю філософія Дж.Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на
чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина
побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно
пов’язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак
обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні
емпірично створених суджень. Він заперечує існування «вроджених ідей» і
стверджує поняття «рефлексу». Продуктивним методом створення наукових
знань визнається індуктивний метод Декарта.

Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних
структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу «чистим аркушем»,
на який лише досвід накладає свої письмена.

Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на
нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній — як
діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він
називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, —
рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до
виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось,
властивостей твердого чи м’якого, корисного чи шкідливого тощо. Для
виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не
становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у
тварин, комах). Міркування — це певна властивість людської душі, тому їх
не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складні ідеї, як,
наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності
таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей
повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм
цих ідей.

Давид Юм (1711-1776) продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На
відміну від Локка (який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза
суб’єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у
божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору
першого, ні точку зору другого філософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним
шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина
може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх
субстанцію. Наші сприйняття світу не дають можливості довести ні його
існування, ні його відсутності. Така агностична позиція обґрунтовується
у відомих творах Д.Юма «Трактат про людську природу» (1738),
«Дослідження людського розуму» (1751) та ін. Усі «духовні сприйняття»
він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і
визначається терміном «враження», які діють під час бачення, тактильного
відчуття тощо; другий — ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і
точними. Усі наші ідеї чи враження є копія чуттєвих комбінацій. Визнаючи
за думкою лише здатність розділяти та об’єднувати, Юм стоїть на позиціях
чітко окресленого сенсуалізму.

x

* ? ? ” – a

x

f a H

?

?????ізними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним
результатом внутрішнього стану суб’єкта. Розум сам по собі не здатен
нічого додати до вражень, він лише розділяє або об’єднує їх. Юм визнає
досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього
відноситься лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він
розглядає як утворення схем суб’єктивних дій розуму з об’єднання чи
розділення вражень.

6. Що вважав Г.Гегель джерелом розвитку?

Весь світогляд Гегеля характеризується двоїстістю, суперечливістю. Він
визнавав джерелом розвитку всієї дійсності не природу, а дух, не
матерію, а абсолютну, об‘єктивну ідею. Ця ідея існує вічно і незалежно
від людини, чому і має назву об‘єктивної і абсолютної. Тільки абсолютна
ідея являє собою справжню дійсність. Реальний світ – природа і
суспільство, усе багатство світу є лише відбиток ідеї, результат її
активності.

“Абсолютна ідея”, за Гегелем, проходить у своєму русі три основні
ступені. По-перше, ідея породжує і накопичує своє власне багатство. Цей
процес він розглядає в роботі “Наука логіки” (в розділі “Логіка”). По
друге, ідея переходить в свою протилежність, виявляючи себе в
матеріальному світі, — у природі. Цей ступінь Гегель розкриває в праці
“Філософія природи”. Природа тут розглядається як інобуття ідей. Він
намагається зв’язати природні явища. Гегелівська “Філософія природи” –
це умоглядна натурфілософія. Нарешті по третє, розвиток ідеї
завершується повним збігом “світового розуму” зі створеною ним природою
і суспільством, тотожністю ідеї і світу, за виразом Гегеля – “абсолютним
знанням”. Цей третій ступінь розвитку ідеї розкритий Гегелем у розділі
“Науки логіки” – “Філософії духу” і в роботі “Феноменологія духу”.
Завдання філософії, за Гегелем, у тому і полягає, щоб розкрити
історичний шлях саморуху “абсолютного розуму” як єдино активної реально
існуючої сили.

У “Феноменології духу” духовна культура людства розкрита в її
закономірному розвитку як поступове виділення творчої сили “світового
розуму”. Втілюючись у послідовно змінюючи один одного образах культури,
безособовий дух одночасно пізнає себе як їхнього творця. Духовний
розвиток індивіда, починаючись з активності і чуттєвого сприйняття,
закінчується “абсолютним знанням” тих форм і законів, що управляють
розвитком духовних процесів зсередини – науки, моральності, релігії,
мистецтва, політико-правової системи.

Універсальна схема творчої діяльності світового духу отримує у Гегеля
назву “абсолютної ідеї”, а логіка визначається як науково-теоретична
самосвідомість цієї ідеї.

“Абсолютна ідея” криється в її загальному змісті у вигляді системи
категорій: буття, небуття, наявного буття, якості, кількості, міри,
стрибка, заперечення тощо.

При поясненні розвитку категорій Гегель виводить їх одну з іншої. Мова
йде про іманентний розвиток визначених категорій, які знаходяться в
основі світу і поступово конкретизуються.

На думку Гегеля, саморух “світового духу” розпочинається спонтанно
взаємодією “чистого буття” і “ніщо”. Ця взаємодія приводить до
становлення, яке в свою чергу породжує “щось”, “наявне буття”, що
характеризується певною визначеністю, тобто має якість. Від якості
відбувається рух до кількості. Єдність якості і кількості, зазначає
Гегель, утворює міру. Перехід від кількісних змін до якісних
здійснюється, на думку мислителя, шляхом стрибка.

7. Проаналізуйте ключові твердження філософської антропології

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому
сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому —
напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії
першої половини XX століття, що виходило з ідей філософії життя
(Дильтей), феноменології Гусерля та інших, що відтворює цілісність
поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук —
біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Розвинуте вчення про людину сягає коренями в античну філософію, де є
зародки практично всіх наступних напрямків філософсько – антропологічної
думки. Тоді ж складаються і дві загальні тенденції осмислення людини –
натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв‘язку людини та
природи, і, ідеалістична, що акцентує увагу на духовному житті людини, у
крайній формі протиставляє тілесне та духовне. Ці тенденції
взаємодоповнюють одна одну. Для сучасної філософської антропології
(некласичної, особливо посткласичної орієнтації) властивим є
різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблеми людини і разом з
тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та
ідеалізму, об‘єктивістського та суб‘єктивістського підходів.

При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється
фундаментальна антиномія людського існування – людина є часткою природи,
але не рівноцінною усім іншим її частинам, антиномія такого, яка
простить природі, як її самостійна сила. Звідси випливає, що людина не
жорстко визначена з боку природи, але пластичність людського організму
не безмежна, не абсолютна. Тому відповідальність людини за майбутнє
цивілізації, життя на Землі надзвичайно зростає.

8. Розкрийте зміст, поняття “суспільна свідомість”

Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних
поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони
суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної
практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та
інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності
люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх
інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та
поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності
людей.

Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди,
теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях,
аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання,
наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті
зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений
людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається
соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.

Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від
суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:

— суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює
його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію
відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим
лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою
мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне
буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти
найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;

— суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення
людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у
розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається
духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя.

Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей,
але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції.
Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії,
філософії;

— відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її
активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції,
політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і
релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у
розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню
суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і
деградації особистості і суспільства.

Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах,
найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури
суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною
проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.

В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в
гносеологічному (пізнавальному) плані, так і в соціологічному. Звідси –
подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію. І,
насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її
форми.

У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища
виділяються різні сторони, кожна з яких є відносно самостійним духовним
утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як прямо,
безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є
структурною цілісністю, окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані
між собою.

У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи)
суспільної свідомості:

— буденна і теоретична свідомість;

— суспільна психологія й ідеологія;

— форми суспільної свідомості.

9. Наведіть приклад проявів закону єдності і боротьби протилежностей у
житті людини

Даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів,
процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує
розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального
характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні
собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар
протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і
відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні,
гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.).
Вони не лише взаємовиклю-чають, але й передбачають, взаємообумовлюють
одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве
лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати
їх.

Суперечності охоплюють всі сфери буття (природу, суспільство, духовну
сферу), хоч специфічно проявляються в кожній з них. Ми постійно
стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не
дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності.

Прикладом проявів даного закону є

— антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами, соціальними
групами, інтереси яких не збігаються в основному (економічному,
політичному) питанні. Такі суперечності, як правило, не можуть
розв’язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової боротьби,
революції. Неантагоністичні суперечності виникають між класами,
соціальними групами, інтереси яких в основному збігаються, а в інших
(менш важливих) — ні. Такі протиріччя розв’язуються, як правило, мирним
шляхом.

— основні та неосновні протиріччя. Основні — це ті, що виникають
внаслідок взаємодії ведучих протилежностей предмета (системи) і
характеризують його від початку виникнення й до кінця існування
(боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому суспільстві,
феодалами й селянами — в феодальному суспільстві і т.д.). Неосновні —
ті, що виникають в результаті взаємодії невизначаль-них протилежностей
даного предмета чи системи і теж проявляються від початку й до кінця
його існування (боротьба між різними прошарками рабовласників — в
рабовласницькому суспільстві, чи різними прошарками буржуазії в
капіталістичному суспільстві і таке ін.).

10. Соціальна структура суспільства

Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є
поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній
праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це
сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею.
Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер
розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у
розвитку суспільства.

Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я,
шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні
компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні
контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.

Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання
працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні
спільності, наприклад, мешканців одного села, району тощо. Тут мають
місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.

Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим
соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де
вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на
основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і
попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і
соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп
найвагоміші досягнення соціальної філософії.

Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Класи
виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та
внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного
розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції
і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.

Існування класів констатували багато мислителів. З майновим
розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До
пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти
кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби
класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям
зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом
праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане
марксистське визначення класів.

У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні
професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етносоціальні,
релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу
класів, то вони “стають”, формуються.

До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні
верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають
ознак класу (часто їх називають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція,
частина певного класу (кваліфіковані робітники).

Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та
спускаються, як ліфти в установах” (за термінологією американського
філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана “горизонтальна
мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не
змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше
без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.

Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично
мінливим утворенням.

Дана робота була виконана авторами сайту HYPERLINK
«http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com

на замовлення відвідувачів сайту — БЕЗКОШТОВНО

PAGE

PAGE 2

ukrreferat.com

Похожие записи