HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

Реферат з психології

на тему:

«Основні поняття вчення про особистість»

ПЛАН

Вступ

1. Гуманістичні теорії особистості

2. Я-концепція. Фрейдизм і неофрейдизм

3. Вчення про особистість Е.Фромма та Е.Еріксона

4. Я-концепція

Список використаної літератури

Вступ

Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології,
етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи
особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво.
Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних,
культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня
людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в
суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії
особистості постають можливості для цілісного підходу, системного
аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей
людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи
особистості. Епоху активного наукового вивчення проблеми особистості
можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ
до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення
класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні
положення про особистість, закладені головні напрями психологічних
дослідження особистості. Другий етап досліджень проблем особистості
розпочався у другій половині ХХ ст.

1. Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський
дослідник К. Роджерс (1902-1990). Центральною ланкою особистості, за К.
Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що
породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не
проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини
оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи
залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до
крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати
невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої
самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей,
що виникла раніше, — все це визначається К. Роджерсом як важлива умова
психічної цілісності особистості та її психічного здоров’я в різних
життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та
самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб’єкта стали
важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США – Г. Олпорт (1887-1967) –
вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди
здійснюється у взаємозв’язку з іншими людьми. Особистість, за його
визначенням, — це динамічна організація особливих мотиваційних систем,
звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають
унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у
цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна
увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно
“розвивати” гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною
формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом,
особистість, “відв’язуючи” її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає “рису”, під
якою він розуміє “рису-мотив”, “рису-інтерес”, тобто мотиви поведінки,
що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором
“рис-мотивів”, які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два
класи рис – основні та інструментальні. Основні риси стимулюють
поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси
переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси
другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої,
центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька.
Здоровій особистості за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна
позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто
здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не
застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до
абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія
рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості
визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись,
а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях
видатних людей, для яких життя – це безперервне долання труднощів,
більше того – вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди.
Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких
рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів
психологічного захисту – витиснення, сублімація, проекція, заміщення;
викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість”
розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою
рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А.
Маслоу (1907-1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до
самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та
любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро.
Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені
інстинкти жорстокості й агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки, в них
закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати
одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей
властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям.
Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку
здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства
відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а
задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі,
моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона
може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації
задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім
фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть
нижчих потреб. Ієрархію потреб згідно з Маслоу, складають (додаток А):

фізіологічні потреби;

потреби в безпеці;

потреби в любові й прихильності;

потреби у визнанні та оцінці;

потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють
собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як
невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину
та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

2. Я-концепція. Фрейдизм і неофрейдизм

Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та
свідоме. Несвідоме – головний елемент і джерело заряду мотиваційної
енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні
акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається
як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у
постійному конфлікті.

Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені
інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, —
лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний
потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення
цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу,
суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу ”несвідомого”.
Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи “цензуру”
свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина –
твори мистецтва, літератури, — це, за З. Фрейдом, символізація
витіснених у “підпілля” несвідомих потреб. Вони можуть проявлятися у
різних формах повсякденного життя людини – обмовках, снобаченнях тощо.
З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації
витіснених біологічних потреб.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від
грец. Libido – статевий потяг, пристрасть). Це – загальна причина
людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів
лібідо, на основі чого виникає так званий “Едіпів комплекс”.

Це – одне із центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає
у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні
фізично усунути одного з них – представника однорідної статі. Фрейд
назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіта,
який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й
одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про
скоєне, Едіп переживає почуття вини.

Фрейд створює модель особистості, яка включає три елементи: “Воно” (Id),
“Я” (Ego) і “Над-Я” (Super-Ego).

“Воно” – несвідоме – складається із забутих вражень дитинства,
природжених інстинктів, згадок, що пов’язують людину з далекими предками
доісторичних часів.

“Я” – сфера свідомого, посередник між “Воно” та зовнішнім світом –
природою, суспільством, соціальними інститутами тощо.

“Над-Я” – внутрішнє сумління особистості, “моральний цензор”, який
оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи
моральної оцінки. “Над-Я” знаходиться між “Воно” та “Я”.

На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між “Воно” та “Я”,
Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні поняття є головними
детермінантами індивідуального та соціального процесів.

У теорії особистості З. Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові
положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про
свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і
спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники З. Фрейда і навіть
його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів.
Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської
поведінки, що пов’язувалися переважно з природженими інстинктами
потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між
індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських
поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії
особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Один із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875-1961) –
швейцарський психолог, засновник аналітичної психології – відмежувався
від свого великого вчителя у поглядах на пан сексуалізм як на головну
рушійну силу поведінку людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три
рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме.
Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме,
яке утворюється із слідів пам’яті, що залишається від усього минулого
людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту
народження.

2

r

?

??????

???????¤?¤?$???????I?Відомим учнем З.Фрейда, який виступив проти
біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870-1937). Він
заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що
основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття” або
“почуття спільності”. Це почуття є природженим, але має розвиватися
впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути
розчленованою на три інстанції. Детермінантою розвитку особистості є
потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не
завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі
соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина
тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і
застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської
діяльності.

Представниця неофрейдизму К. Горні (1885-1952) також виходила із
заперечення положень З. Фрейда. Основу суті людини вона вбачала в
природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання
позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що
людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до
безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги
часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний
конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи стратегії”
поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) намагання
віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти
проти людей (агресія).

Названі типи стратегії виступають і передумовою “споконвічного
конфлікту”, і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як
реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації,
придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту
породжують чотири “великих неврози” нашого часу:

невроз прив’язаності – пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;

невроз влади – гонитва за владою, престижем та володарюванням;

невроз покори – конформізм;

невроз ізоляції – втеча від суспільства.

В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм,
залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і
соціального, фатальність існування природженого механізму “корінної
тривоги” тощо.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892-1949), об’єктом
психологічного дослідження повинен стати не окремий суб’єкт, а
особистість як продукт спільної діяльності суб’єктів. Особистість є
відносно стійкою моделлю між особистісних ситуацій, що повторюються і
характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є
потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

3. Вчення про особистість Е.Фромма та Е.Еріксона

Найбільш “соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія
відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом К. Маркса
Е.Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К.
Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну
діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає
зв’язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по
навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає “негативною
свободою”. Людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан
пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем
свободи, вона не хоче бути “вільною”, вона прагне мати якісь стосунки з
іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не
дає такої можливості. Через це люди стають самотніми. Для Е. Фромма
відчуження стає фатальною основою між людських стосунків. Нестерпність
тягаря відчуження може перерости у відчуття агресії, що виявляється в
реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами
захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки –
конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються
одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона
тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї
незалежності, яка веде до відчуження.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія
розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що
розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи
біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає
антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про “ідентичність особистості”
як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний
зв’язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості
виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з
соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її
соціальної ролі.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль
генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації
біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості.
Були поставлені фундаментальні проблеми – внутрішньої структури
особистості, місця “Я” в ній, механізмів формування та функціонування
особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та
діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При
вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік
внутрішніх суб’єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків
залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводяться із
суб’єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму
психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого
значення й досі.

4. Я-концепція

На сьогоднішній день в психологічній літературі висвітлено різні погляди
на питання я-концепції, серед них найбільш широко вживані є наступні.

Я-концепція – динамічна система, уявлень людини про саму себе, що
включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних
властивостей; самооцінку; суб’єктивне сприйняття, що впливає на власну
особистість зовнішніх факторів; поняття я-концепції виникло у 1950р. в
руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої
(А. Маслоу, К. Роджерс і ін.), на відміну від біхевіористів і
фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його
особистісного самовизначення мікросоціуму. Значний вплив на встановлення
цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е.
Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції належать
У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче
Я-усвідомлююче (І) і Я-як об’єкт (Ме).

Самооцінка – складова частина “Я-концепції”. “”Я-концепція” – це образ
власного “Я”, уявлення людини про себе, завдяки якому вона будує
взаємостосунки з іншими і сприймає себе. “Я – концепція” може бути:

Реальна (який я є).

Ідеальна (яким я повинен бути).

Динамічна (яким я хочу стати).

Фантастична (яким я хотів би стати, якщо це було б можливим).

Я-концепцію часто визначають як сукупність установок, спрямованих на
себе, і тоді за аналогією з атетюдом виділяють в ній три структурних
елемента:

когнітивний – „образ Я” (характеризує вміст уявлень про себе);

емоційно-цінносний, афективний (відображає відношення до себе в цілому
чи до окремих сторін своєї особистості, діяльності і т. д. і
проявляється в системі самооцінок);

поведінковий (характеризує проявлення перших двох в поведінці).

Я-концепція – цілісне утворення, всі компоненти якого хоча мають
відносно самостійно-логічний розвиток, тісно взаємопов’язані.
Я-концепція має усвідомлювані і неусвідомлювані аспекти.

Я-концепція відрізняє складне, рівневу будову, яку по різному розуміють
різні автори. Наприклад, Р. Бернс уявляє я-концепцію у вигляді
ієрархічної структури. Вершиною являється глобальне я-концепція, що
конкретизується в сукупності установок особистості на себе. Ці установки
мають різноманітні модальності: а) реальне Я (уявлення про те, яким би я
хотів бути); б) дзеркальне Я (уявлення про те, яким мене бачать інші).
Кожне із цих модальностей включає ряд аспектів – фізичне Я, соціальне Я,
розумове Я, емоційне Я.

В залежності від того, на якому рівні – організму, соціального індивіда
чи особистості – проявляється активність людини, в я-концепції
виділяють:

фізичний Я-образ (схема тіла), що викликає потребу фізичного
благополуччя організму;

соціальні ідентичності: статеву, вікову, етнічну, громадянську,
соціально-рольову, пов’язані з потребами людини приналежності до загалу
і прагнення бути в цьому соціумі;

диференційний образ Я, що характеризує знання про себе в порівнянні з
іншими людьми і тим що надає відчуття власної унікальності, забезпечує
потребу в самовизначенні і самореалізації (В. В. Столін).

Існують і інші варіанти:

неусвідомлення, уявлення тільки в переживанні, установки по відношенні
до себе;

власні, парціальні самооцінки;

відносно цілісна я-концепція;

я-концепція як частина системи ціннісних орієнтацій особистості (І. С.
Кон та ін.).

Крім того, я-концепція описується з точки зору змісту і характеру
уявлень про себе, важкості і диференціації цих уявлень, їх суб’єктивного
значення для особистості, а також внутрішньої цінності і послідовності,
згідності, стійкості в часі (Я-минуле – я-теперішнє – я-майбутнє) (М.
Розенберг, Е. Т. Соколова). Виділяють також динамічне Я (як, за моїми
уявленнями, я змінююсь, розвиваюсь, яким прагну стати), „уявне Я”,
„Я-маска”, „фантастичне Я” і т.д. Розбіжності між „ідеальним Я” і
„реальним Я” слугують важливим джерелом розвитку, однак суттєві
противоріччя між ними можуть стати джерелом внутрішньо-особистісних
конфліктів і негативних переживань.

Найважливішою функцією я-концепції являється забезпечення внутрішньої
узгодженості особистості, відносної стійкості в її поведінці. Розвиток
особистості, її діяльності і поведінки знаходяться під суттєвим впливом
я-концепції.

Я-концепція формується під впливом життєвого досвіду людини, перед усім
відносин батьків і дітей, однак достатньо рано вона сама набуває активну
роль, впливаючи на інтерпретацію цього досвіду, на ті цілі, які індивід
ставить перед собою, на відповідну систему очікувань, прогнозів відносно
майбутнього, оцінку їх досягнень і тим самим на власну самооцінку.
Співвідношення понять я-концепції і самоусвідомлення точно не визначено.
Часто вони виступають як синоніми. Разом з тим існує тенденція
розглядати я-концепцію на відміну від самоусвідомлення, як результат
кінцевого продукту в процесі самоусвідомлення.

 

Список використаної літератури

Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. — М., 1982.

История зарубежной психологии. 30-60-е годы XX века. — М., 1992.

Немов Р.С. Психология. В 3 т. — М., 1995. — Т. 1.

Сабуров А.С. Психология: Курс лекций. — К., 1996.

Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

Хьелл Л., Зиглер Д., Теории личности. — СПб, 1997.

Хрестоматия по гуманистической психотерапии. -М., 1995.

Ярошевский М.Я. История психологии. — М., 1995.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи