HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ”

ПЛАН

Вступ

1. Конституція Франції

2. Права і свободи громадян

3. Воборче право і виборча система

4. Центральні органи державної влади та органи конституційного контролю

5. Судова система

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У розвитку правової системи кожної країни визначальним є конституційне
(державне) право, основне джерело якого-конституція. Одними з перших у
світовій практиці розвитку конституціоналізму були розроблені й прийняті
конституції США (1789р.), Франції та Польщі (1789р.). Проте відомі також
проекти конституцій, розроблені набагато раніше, наприклад проект
конституції Пилипа Орлика в Україні (1710р.). Деякі країни (англо —
саксонської системи права) розробляють і приймають окремі законодавчі
акти конституційного характеру, які фактично є не кодифікованими
конституціями цих країн.

Незважаючи на різноманітність форм конституцій, порядку їх прийняття та
інших ознак, за змістом вони закріплюють найважливіші суспільні
відносини, що стосуються правового статусу людини, устрою держави й
суспільства, організації та здійснення державної влади. Саме характер
цих відносин і визначає місце конституції серед джерел національного
права.

Із часом у науці конституційного права сформувалося вчення про
конституцію (теорія конституції) як засадний законодавчий акт, що
узагальнює досвід розвитку конституціоналізму.

За допомогою порівняльного аналізу змісту сучасних конституцій можна
ознайомитися з конституційним устроєм і найголовнішими конституційними
інститутами окремих країн, визначити позитивні елементи та невирішені
питання конституційного розвитку. Особливо це важливо для України, яка
після проголошення незалежності почала створювати свою власну
конституційно-правову систему.

1. Конституція Франції

Конституція 1958 року складається із короткої преамбули і 16 розділів,
розбитих на 93 статті. В конституції відсутній звичайний для сучасних
актів розділ про права і свободи. Преамбула обмежується посиланням на
Декларацію прав людини і громадянина 1789 року і на преамбулу
конституції 1946 року, яка в цій частині з юридичної точки зору
залишається в силі.

Конституція визначила основні параметри держави, встановивши, що
Франція є неподільною, демократичною і соціальною республікою. Принцип
республіки:”Влада народу, по волі народу і для народу”(ст.2).

В основному законі закріплене надзвичайно важливе положення про те, що
республіканська форма правління не може бути предметом перегляду. В
цьому акті визначені найважливіші положення про характер французької
держави. Неподільність республіки-константа французької республіканської
держави. Посягання на неподільність, на цілісність її території
карається відповідно до статей Кримінального кодексу. Склад держави може
змінитися тільки у відповідності з нормами третього абзацу ст.53:
“Ніякий поступ, ніякий обмін, ніяке приєднання території не є дійсним
без згоди зацікавленого населення”.

Франція — світська держава, тобто в ній відсутня офіційна релігія, а
громадяни володіють повною свободою віросповідання. Однак твердження, що
держава забезпечує свободу совісті ще не означає, що не може мати
будь-яких відносин із церквами, які діють на її території. Кримінальний
кодекс містить норму, відповідно до якої підлягають відповідальності
священнослужителі, які здійснюють шлюбний обряд до цивільного шлюбу.

Термін “демократична” республіка вперше був включений в конституцію
1848 року і означав введення тільки для чоловіків загального виборчого
права. Згідно ст.3 діючого основного закону загальне виборче право може
бути прямим і похідним, а також рівним і таємним. Термін “соціальна”
республіка вперше був включений в конституцію 1946 року і впроваджений в
діючому акті. В середині 40-х років для засновників конституції
Четвертої республіки цей термін означав розвиток політичної, економічної
і

соціальної демократії.

Важливою нормою акту 1958 року є положення про джерело державної влади,
закріплене в статті 3: “Національний суверенітет належить народу, який
здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму. Ніяка
частина народу, ніяка окрема особа не можуть присвоїти собі його
здійснення”.

Процедура перегляду конституції встановлена в її 16-му розділі, який
включає тільки одну 89-ту статтю. Порядок внесення змін включає дві
стадії:1) внесення поправок і їх прийняття, 2) ратифікація цих
поправок. Ініціатива внесення поправок належить президенту республіки,
який діє за пропозицією прем’єр-міністра , і членами парламенту. Друга
фаза-ратифікація-може бути здійснена двома способами.
Основний-ратифікація на референдумі, на якому досить отримання простої
більшості голосів виборців. Однак, президент може передати проект на
ратифікацію парламента, який скликається в якості конгресу, тобто
президенту належить право вибору способу ратифікації. На загальних
зборах парламентських палат проект рахується схваленим, якщо він отримає
3/5 загального числа поданих голосів. Конгрес може тільки прийняти чи
відхилити передані йому поправки і не може вносити в них зміни.

2. Права і свободи громадян

Права і свободи громадян у французькому конституційному праві
закріплюються досить своєрідно. В основному законі 1958 року відсутній
спеціальний розділ про права і свободи. Тут лише є відсильна норма в
преамбулі до Декларації прав людини і громадянина 1789 року, доповненої
преамбулою конституції 1946 року. В самому тексті конституції права і
свободи зазначаються тільки в декількох статтях: підтверджується принцип
рівності перед законом всіх громадян незалежно від походження, расової
приналежності і релігійних переконань (ст.2), признається характер
Республіки, як неподільної, демократичної і соціальної (звідси можна
робити загальні висновки про характер прав людини), говориться про
суверенітет і право голосу, про плюралізм політичних партій і про
дотримання демократичних принципів (ст.ст.3,4). Крім того, ст.34
відносить до сфери закону встановлення правил, які стосуються
громадянських прав і свобод, ст.53 говорить про право народів на
самовизначення, ст.ст.64,66 — про незалежність судової влади, як гаранта
прав і свобод.

Декларація 1789 року проголосила природні права і свободи людини і
громадянина, тобто права, які завжди притаманні. На сьогоднішній день це
коло прав і свобод не здається особливо всеосяжним, проте не можна не
враховувати часу прийняття Декларації, яка досі залишається найбільш
відомим актом такого роду. В Декларації вказаний принцип рівності: “Люди
народжуються і залишаються рівними в правах” (ст.1), тому що вони
народжуються людьми в однаковій мірі. Рівність є необхідним наслідком
природного характеру прав. Декларація включає деякі загальні правила,
необхідні для реалізації прав і свобод. Наприклад, стаття 4 встановлює,
що “свобода полягає у можливості робити все, що не приносить шкоди
іншому: таким чином, здійснення природних прав людини має лише ті межі,
які забезпечують іншим членам суспільства використання тих самих прав.
Ці межі можуть бути встановлені тільки законом.” В статті 5
проголошується не менш важливий принцип: “Все, що не заборонено законом,
тому не можна чинити перешкоди, ніхто не може бути примушений до
виконання того, що не передбачено законом”. В цьому акті закріплені і
конкретні права і свободи-права в судовій галузі (ст.ст.7,9), свобода
думок, слова, друку, права власності.

В преамбулі конституції 1946 року містяться норми про рівність прав
чоловіків і жінок, які повинні бути гарантовані законом, право притулку,
свобода думок, право на отримання освіти. Держава повинна організовувати
безоплатне навчання. Тут же знаходяться економічні і соціальні права:
право на працю і обов’язок працювати, профсоюзні права і свобода
профсоюзної діяльності, право на страйк, яке втілюється “в рамках
законів, які його регламентують”, участь трудящих у визначенні умов
праці і в управлінні підприємствами, закріплюється можливість
націоналізації майна і підприємств, експлуатація яких “має чи набуває
риси національної суспільної служби чи фактичної монополії”, захист
нацією здоров’я і матеріальної безпеки, солідарність і рівність у
відношенні видатків, які виникають в результаті національного лиха.

Порушення прав і свобод юридичних осіб є предметом розгляду загальних,
тобто кримінальних, цивільних та адміністративних судів. В першому
випадку-якщо таке порушення передбачене кримінальним законом, в
другому-коли можливі цивільні санкції, в третьому-при перевищенні
державним органом своїх повноважень.

З приводу порушення прав і свобод можна звернутись і до парламентського
посередника-французького омбудсмена, — який, однак., не володіє
практично власними повноваженнями по розслідуванні порушень, а може лише
звертати увагу на них. На практиці до посередника звертаються не часто.
Захист прав і свобод фізичних осіб і неурядових організацій може
здійснюватись і на міжнародному рівні, а саме в рамках ООН.

3. Виборче право і виборча система. Референдум

У Франції процес формування виборчих органів досить детально
регламентований. На теперішній час активним виборчим правом юридично
володіють всі французькі громадяни, які досягли на момент виборів 18-ти
років і володіють громадянськими і політичними правами. Виборці повинні
задовольняти вимоги цензу осілості, який по загальних правилах рівний не
менше шестимісячного строку.

Голосування здійснюється особисто, і кожен виборець має один голос. На
президентських виборах і в голосуваннях на референдумі можуть приймати
участь французькі громадяни, які проживають за кордоном. Своє право вони
здійснюють в посольствах чи в прикордонних департаментах. Пасивне
виборче право надається для виборів в Національні збори у 23 роки, в
Сенат-з 35 років. Виборча застава існує на всіх виборах.

Важливим етапом є висування кандидатів. Згідно закону всякий
французький виборець, який володіє необхідними кваліфікаціями, може бути
кандидатом до представницької установи. Але фактично кандидати
висуваються політичними партіями і організаціями. Лише опираючись на
політичну партію, можна розраховувати на вибрання. На парламентських
виборах кандидат не може бути висунутий більш як в одному окрузі.

Порядок виборів президента республіки за всю історію П’ятої республіки
поніс єдину зміну — замість колегії виборців, які обирали президента до
1962 року, був в тому ж році встановлений принцип прямих виборів. Ні
конституція, ні ніяке інше законодавство не встановлюють мінімального
віку для кандидатів на цей пост. Від Четвертої республіки був збережений
і семирічний строк повноважень, з тією різницею, що тепер нічого не
говориться про неможливість переобрання, тобто передбачена можливість
займати цю посаду невизначену кількість разів.

Для подання кандидатури на посаду президента потрібно зібрати 5 тисяч
підписів осіб, які займають певні виборчі посади. Обрання президента
проходить по двотуровій мажоритарній системі. Якщо в першому турі ні
один із кандидатів не отримує абсолютної більшості голосів, то через два
тижні проводиться другий тур. В ньому беруть участь тільки два
кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів в першому турі.

Національні збори — нижня палата парламента — обирається на 5 років
загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою. Верхня
палата — Сенат — формується триступеневими виборами. Сенатори обираються
на 9 років в колегіях в кожному із департаментів. Палата оновлюється на
одну третину кожних три роки.

У Франції на національному і місцевому рівні на теперішній час відомий
тільки один вид безпосередньої демократії — референдум. В конституції
1958 року референдум представлений досить широко і в декількох видах. На
національному рівні він передбачений тричі. Перш за все, на основі ст.89
основного закону може проводитись конституційний референдум для
ратифікації поправок. По змісту ст.89 такий референдум повинен
проводитись тільки у випадку, коли авторами поправок будуть
парламентарії. Якщо ж проект перегляду має урядове походження, то від
президента республіки залежить вибір способу ратифікації. Референдум на
основі цієї статті — друга можливість, надана виборцям прийняти участь у
вирішенні важливих державних справ. Ця стаття ввела референдум як
інструмент в руках президента республіки. Голосування може проводитись
по слідуючому колу питань: організація державної влади, повноваження на
ратифікацію міжнародного договору, яки би відобразився на функціонуванні
державних інститутів.

4. Центральні органи державної влади,

органи конституційного контролю

У П’ятій республіці до числа органів центральної виконавчої влади
відносяться Президент республіки і уряд. Ці два органа не є зовсім
відокремленими один від одного. Президент республіки займає вершину в
ієрархії державних органів. На нього покладені дуже важливі обов’язки по
нагляду за встановленим конституційним правопорядком. В статті 5
основного закону міститься формула щодо нагляду президентом за
дотриманням конституції і про забезпечення своїм арбітражем нормального
функціонування державних органів. Найбільш важливим повноваженням
Президента є право розпуску Національних зборів, яке обмежене лише
трьома умовами:1) не може бути проведений розпуск на протязі року,
наступного після попереднього розпуску, 2) під час дії надзвичайного
положення (ст.16 конституції), 3) тимчасовим президентом республіки,
тобто головою Сенату, який заміщає вакантну посаду глави держави до
обрання нового президента.

Особливо зростає роль глави держави, коли він вирішує ввести в країні
надзвичайний стан. Стаття 16 конституції дозволяє президенту ввести
справжню одноособову диктатуру, під час здійснення якої він приймає всі
міри, які на його думку диктуються обставинами. Важливий інструмент в
реалізації політичної функції держави, який не має аналогів у
французькій конституційній історії, ця стаття стала “зброєю політичної
боротьби”.

Президент практично знизу доверху формує виконавчу владу. Він призначає
міністрів, всіх вищих чиновників ,тільки дрібні державні службовці
призначаються декретами міністрів. Президент — голова Збройних сил, він
головує у вищих зборах та комітетах національної оборони. В області
міжнародних відносин Президент заключає і ратифікує міжнародні договори,
за виключенням тих, які вимагають обов’язкової ратифікації парламента. В
судовій області Президент володіє традиційним правом глави держави —
правом помилування. Президент знаходиться на вершині судової влади,
являючись гарантом її незалежності (ст.64 конституції). Він головує на
раді Міністрів, підписує декрети, прийняті на ній, приймає участь у
розгляді законопроектів уряду, призначає на цивільні і військові посади,
акредитує послів і надзвичайних послів в закордонних державах.

Президенту допомагає в його діяльності особовий апарат, який досягає
декількох сот чоловік. У склад апарату входять кабінет, генеральний
секретаріат, військовий штаб, декілька чиновників для особливих
доручень. Всі співробітники цих служб призначаються особисто
Президентом.

Уряд — колегіальний орган, до складу якого входять прем’єр-міністр і
міністри. У відповідності до конституції розрізняють: Раду міністрів —
збори міністрів під головуванням Президента республіки, і кабінет
міністрів — збори міністрів під головуванням прем’єр-міністра.

8

F

F

????$??? ????$???

??????$????? ????$??? ????$????ий їх призначає. При виборі кандидата на
пост прем’єр-міністра Президент володіє значною свободою. Це його
особисте право. Важливо лише те, щоб при голосуванні на Національних
зборах прем’єр-міністру не було відмовлено у довір’ї.

Повноваження уряду діляться на здійснювані ним колегіально і на
здійснювані особисто прем’єр-міністром. Нововведенням стало утвердження
інституту несумісності посади члена уряду з наявністю парламентського
мандата, з будь-якою посадою професіонального представництва
загальнонаціонального характеру, а також з будь-якою державною службою
чи професіональною діяльністю.

Особлива роль в уряді належить прем’єр-міністру. Він координує роботу
міністерств, контролює її, дає вказівки про складання важливих актів (
бюджет, економічні плани, ін.). Він головує в між міністерських
комітетах, може головувати і в раді міністрів. Прем’єр-міністр несе
відповідальність за національну оборону, “забезпечує виконання законів”
(ст.21 конституції), здійснює регламентовану владу і видає декрети, які
не розглядаються на Раді міністрів. Крім того, він може пропонувати
Президенту скликати парламент (ст.29,30 конституції), коли той не
проводить засідань, він володіє правом законодавчої ініціативи, особисто
приймає участь у підготовці законопроектів, може приймати участь в
роботі парламентських комісій і в палатах, в будь-який час він повинен
бути вислуханий в них.

Парламент складається з двох палат: нижньої — Національних зборів і
верхньої — Сенату. Парламент збирається на одну сесію в рік, вона
відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній
робочий день червня. Причому число днів, на протязі яких палати можуть
засідати, не повинно перевищувати ста двадцяти.

Для організації роботи кожна палата створює бюро. Голова Сенату у
випадку вакантності поста Президента республіки тимчасово виконує його
обов’язки, кожний головуючий призначає по три члени в Конституційну
раду, визначає межу відповідальності та недоторканості, і індемнітет,
тобто надання члену парламента матеріальних можливостей для забезпечення
його занять.

Функції французького парламента по формі мало чим відрізняються від
функцій центральних представницьких органів інших зарубіжних країн.
Вони діляться на законодавчі, економічні, контрольні, судові і
зовнішньополітичні. Законодавча функція полягає в прийнятті простих
законів, органічних законів і в прийнятті законів, змінюючих
конституцію.

Економічні повноваження парламента включають перш за все прийняття
економічних планів розвитку народного господарства, контроль за їх
реалізацією, контроль за націоналізованим сектором економіки, прийняття
фінансових законів і законів про виконання бюджету, прийняття
виправляючих фінансових законів, які змінюють закон про річний бюджет.
Парламент, однак, не здійснює великого впливу на долю державного
бюджету, основну роль в його прийнятті відіграє уряд.

Законодавча ініціатива належить прем’єр-міністру і парламентаріям.
Президент республіки формально правом такої ініціативи не володіє. З
контрольними повноваженнями парламента пов’язене право петицій і
діяльність парламентського посередника. Право петицій полягає в тому, що
різного роду звернення направляються головам палат. Петиції також можуть
передаватись членам парламенту, які роблять на полях напис і підписують
її. Петиція, подана сукупністю людей в громадському місці, не може бути
прийнята.

Зовнішньополітичні повноваження парламента зводяться до двох:
оголошенню війни і введенню військового стану в країні і до ратифікації
міжнародних договорів.

Судові повноваження французького парламента досить обмежені. До них
відноситься оголошення амністії і створення двох органів правосуддя —
Високої палати правосуддя і Суду республіки. Перша формується для
здійснення правосуддя по відношенню Президента республіки за державну
зраду. Ця палата включає 24 постійних суддів і 12 їх заступників. Після
кожного переобрання Національних зборів в місячний строк, слідуючим за
першим засіданням, Збори обирають 12 постійних суддів і 6 заступників.
Вибори проводяться таємним голосуванням. Для обрання необхідно отримати
абсолютну більшість голосів в кожній палаті. Сама Висока палата обирає
голову із двох його заступників. Суд республіки включає 15 членів, 12 із
яких в рівній кількості обираються Національними зборами і Сенатом після
їх повного чи часткового оновлення. Трьох інших членів представляє
Касаційний суд, і один із цих членів головує в Суді.

Конституційний контроль у Франції відрізняється своєрідністю і в деякій
мірі виходить за рамки відомих двох моделей конституційного контролю.
Конституційність актів, які виходять від державних органів,
розглядається від парламента — Конституційною радою, від органів
виконавчої влади — Державною радою.

Конституційна рада включає дві категорії членів — по праву і по
призначенню. Першими є всі колишні Президенти республіки, в цій якості
вони залишаються членами Ради довічно. Із числа цих членів може бути
призначений і голова Ради. Члени Ради отримують свій пост в силу
призначення трьома вищими органами державної влади — Президентом
республіки, головою Національних зборів і головою Сенату. Кожен із них
призначає трьох членів на 9 років, Рада оновлюється на одну третину
кожних три роки. Після обрання члени Ради приймають присягу перед
Президентом республіки.

Процедура розгляду справ на Раді закрита і письмова, засідання Ради
проводяться за закритими дверима. Рішення Ради публікуються в офіційному
органі держави. Рада розглядає скарги на правильність обрання членів
обох палат парламента, питання необрання і несумісності посад, які
виникають по відношенню до членів парламенту. Регламенти палат
парламента до їх прийняття повинні бути передані на Раду, яка виносить
рішення про їх відповідність з основним законом. Будь-які зміни в
регламентах також передаються на розгляд Ради. Рада приймає участь у
підготовці виборів, у виконанні операцій по виборам і в оголошенні їх
результатів. Рада дає консультації уряду по організації виборів,
кандидатури на пост Президента подаються на Раду, і вона складає їх
список, Рада перевіряє правильність висування кандидатів і публікує
складений нею список.

Конституційна рада приймає участь при введенні в країні надзвичайного
стану на основі ст.16 конституції. Президент республіки, перш ніж ввести
таке положення, повинен провести консультації з прем’єр-міністром,
головами парламентських палат і з Конституційною радою. Конституційна
рада, крім того, спостерігає за проведенням референдуму і оголошує його
результати.

Основна ж функція Конституційної ради — розгляд відповідності ряду
актів основному закону країни. На обов’язки Ради покладений контроль за
відповідністю міжнародних договорів основному закону, вирішення спорів
про розподіл компетенції між законодавчою і виконавчою владами, тобто
між урядом і парламентом, оскільки ст.37 основного закону встановлює
перелік сфер, в яких парламент може законодіяти. Інші області, таким
чином, залишаються у віданні регламентської влади, тобто в руках уряду.

5. Судова система

Французьке правосуддя засноване на декількох принципах: колегіальність
(з деякими виключеннями) — рішення приймаються декількома суддями,
професіоналізм (за деякими виключеннями, а точніше коли приймають участь
присяжні), незалежність, яка забезпечується рядом гарантій
(незмінюваність не розповсюджується на магістратів адміністративної
юстиції). Закон 1977 року встановив принцип безоплатності правосуддя —
витрати при його здійсненні покладаються на державу при розгляді
цивільних та адміністративних справ. Це правило не розповсюджується на
кримінальну юстицію. Ще один принцип — рівність перед правосуддям і
незалежність суддів, публічний розгляд справ (за деякими виключеннями) і
можливість подвійного розгляду справи.

Судова система Франції багатоступенева, її можна розділити на дві гілки
— власне судову систему і систему адміністративних судів. Крім того, є
суди із спеціальним призначенням. Нижчу ступінь в системі судів
загальної юрисдикції займають трибунали малої інстанції. Їх, як мінімум,
один в кожному головному місті департаменту, в крупних судових округах і
деколи в крупних кантонах. Трибунал малої інстанції розглядає всі
цивільні справи із сумою позову, не більшою 20 тис. франків, причому в
цьому випадку відсутня можливість апеляційного оскарження по позовам до
7 тис. франків. При розгляді кримінальних справ цей суд називається
трибуналом поліції.

Трибунал великої інстанції приходиться один на департамент, проте в
більших департаментах є по декілька таких трибуналів (всього 181). Ці
трибунали діляться на палати. Трибунал розглядає цивільні справи, позови
про власність, справи про розлучення, спори про громадянство та ін. Як
правило, він засідає в складі трьох суддів, але по ряду справ може
засідати і в складі одного судді. При трибуналах великої інстанції діють
слідчі судді, які призначаються на три роки з можливістю повторних
призначень.

У Франції існують 34 апеляційних суди, до юрисдикції яких входить від 2
до 4 департаментів. Апеляційний суд завжди виносить свої рішення
колегіально. Цивільно-правова частина апеляційного суду включає
якнайменше дві палати — по цивільних і по соціальних справах. Часто є
палата по торгових справах. Незалежно від апеляційного суду в кожному
департаменті є суд присяжних, є судді присяжних і по справах
неповнолітніх, оскарження рішень цих судів проводиться в Касаційному
суді. Склад суду присяжних — три члени, а його голова обов’язково є
членом апеляційного суду.

У Франції діє значна кількість судових органів спеціального
призначення: торгові суди, які формуються комерсантами шляхом двох
степеневих виборів, ради прюдомів (всього в країні 281). Кожна рада
включає 5 секцій, які розглядають справи в торговій сфері,
промисловості, сільському господарстві, в сфері обслуговування. Крім
того, існує 409 судів по орендних справах, які розглядають спори між
орендодавцями і орендаторами.

Військові суди — виправний трибунал і суд присяжних — розглядають
справи у відповідності до Кодексу військової юстиції. На вершині судової
ієрархії знаходиться Касаційний суд. Він є касаційною інстанцією і має
дуже складну структуру. В його склад входять 5 палат по цивільних і одна
— по кримінальних справах. Деякі справи розглядаються у змішаному складі
(не менше трьох палат), коли справа торкається компетенції декількох
палат з метою уникнути створення протиріч всередині самого суду.
Пленарне засідання Касаційного суду під керівництвом його першого голови
або старшого по віку голови палати правомірне виносити рішення за
скаргами після касаційного розгляду, а в деяких випадках і під час
першого касаційного розгляду.

Прокуратура представлена прокурорами при судах на різних рівнях. Нижчий
рівень — прокурор при суді великої інстанції, потім — генеральний
прокурор із заступниками при апеляційному суді. Прокуратура при
Касаційному суді включає генерального прокурора, його першого заступника
і заступників. Всі прокурори підпорядковуються міністру юстиції. Вони
представляють в судах одну із сторін процесу — державу і підтримують
обвинувачення.

Висновки

Отже, зі сказаного вище можна зробити наступні узагальнення:

Конституція 1958 року складається із короткої преамбули і 16 розділів,
розбитих на 93 статті. В конституції відсутній звичайний для сучасних
актів розділ про права і свободи. Преамбула обмежується посиланням на
Декларацію прав людини і громадянина 1789 року і на преамбулу
конституції 1946 року, яка в цій частині з юридичної точки зору
залишається в силі.

Конституція визначила основні параметри держави, встановивши, що
Франція є неподільною, демократичною і соціальною республікою. Принцип
республіки:”Влада народу, по волі народу і для народу”(ст.2).

В основному законі закріплене надзвичайно важливе положення про те, що
республіканська форма правління не може бути предметом перегляду. В
цьому акті визначені найважливіші положення про характер французької
держави. Неподільність республіки-константа французької республіканської
держави. Посягання на неподільність, на цілісність її території
карається відповідно до статей Кримінального кодексу. Склад держави може
змінитися тільки у відповідності з нормами третього абзацу ст.53:
“Ніякий поступ, ніякий обмін, ніяке приєднання території не є дійсним
без згоди зацікавленого населення”.

Права і свободи громадян у французькому конституційному праві
закріплюються досить своєрідно. В основному законі 1958 року відсутній
спеціальний розділ про права і свободи. Тут лише є відсильна норма в
преамбулі до Декларації прав людини і громадянина 1789 року, доповненої
преамбулою конституції 1946 року. В самому тексті конституції права і
свободи зазначаються тільки в декількох статтях: підтверджується принцип
рівності перед законом всіх громадян незалежно від походження, расової
приналежності і релігійних переконань (ст.2), признається характер
Республіки, як неподільної, демократичної і соціальної (звідси можна
робити загальні висновки про характер прав людини), говориться про
суверенітет і право голосу, про плюралізм політичних партій і про
дотримання демократичних принципів (ст.ст.3,4). Крім того, ст.34
відносить до сфери закону встановлення правил, які стосуються
громадянських прав і свобод, ст.53 говорить про право народів на
самовизначення, ст.ст.64,66 — про незалежність судової влади, як гаранта
прав і свобод.

У Франції процес формування виборчих органів досить детально
регламентований. У П’ятій республіці до числа органів центральної
виконавчої влади відносяться Президент республіки і уряд. Ці два органа
не є зовсім відокремленими один від одного. Президент республіки займає
вершину в ієрархії державних органів. На нього покладені дуже важливі
обов’язки по нагляду за встановленим конституційним правопорядком.
Конституційний контроль у Франції відрізняється своєрідністю і в деякій
мірі виходить за рамки відомих двох моделей конституційного контролю.
Конституційність актів, які виходять від державних органів,
розглядається від парламента — Конституційною радою, від органів
виконавчої влади — Державною радою.

Конституційна рада включає дві категорії членів — по праву і по
призначенню. Консультативні і контрольні органи покликані надавати
допомогу уряду і парламенту в реалізації їх функцій.

Французьке правосуддя засноване на декількох принципах: колегіальність
(з деякими виключеннями) — рішення приймаються декількома суддями,
професіоналізм (за деякими виключеннями, а точніше коли приймають участь
присяжні), незалежність, яка забезпечується рядом гарантій
(незмінюваність не розповсюджується на магістратів адміністративної
юстиції). Закон 1977 року встановив принцип безоплатності правосуддя —
витрати при його здійсненні покладаються на державу при розгляді
цивільних та адміністративних справ. Це правило не розповсюджується на
кримінальну юстицію. Ще один принцип — рівність перед правосуддям і
незалежність суддів, публічний розгляд справ (за деякими виключеннями) і
можливість подвійного розгляду справи.

Список використаної літератури

Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн. – Тернопіль, 2003.

Івченко О.О. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: Атіка, 2004.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред.
В.О.Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 512 с.

Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
М.: Юристъ, 2001.

Новиков П.Р. Конституционное право зарубежных стран. – М.: НАМ, 2000.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. — М.: Юристъ, 2001.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. — К.: Артек, 2001.

PAGE

PAGE

PAGE 13

Похожие записи