HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
ТЕМА
ОСНОВИ КОМУНІКАЦІЇ
1. Основні складові комунікативної
діяльності.
2. Комунікація як акт спілкування.
3. Комунікаційний процес.
1. Основні складові комунікативної діяльності
Сьогодні маємо як значну кількість визначень поняття
“комунікація”, так і теорій комунікації. Наприклад, американські вчені
Данс і Ларсон вказують, що у працях американських комунікативістів
вживається більше 120 визначень комунікації, а американський дослідник
Андерсон стверджує, що, аналізуючи зміст семи підручників з теорії
комунікації, він нарахував близько 250 різних теорій комунікації.
Зростання інтересу вчених до проблем комунікації спостерігається з
другої половини XX ст. Насамперед, це було пов’язано з розвитком
кібернетики, математичної теорії комунікації та сучасних електронних
систем зв’язку. З появою праць Н Вінера, К.Шеннона, У.Ешбі поняття
„комунікація”, “інформація”, “інформаційний обмін” отримали широке
розповсюдження в найрізноманітніших галузях науки.
Розвиток досліджень масової комунікації пов’язують з ім’ям
німецького соціолога М.Вебера, який ще на початку ХХ ст. обгрунтував
необхідність вивчення преси в соціологічному аспекті, сформулював
соціальні вимоги до журналіста, розробив методи аналізу преси.
Сучасні дослідники розглядають комунікацію в таких аспектах:
• комунікація як трансмісія;
• комунікація як розуміння;
• комунікація як вплив;
• комунікація як інтеракція;
• комунікація як обмін;
• комунікація як компонент суспільних процесів.
В радянській філософії проблема комунікації переважно
аналізувалася в межах діяльнісного підходу як специфіка суб’єкт –
суб’єктних відносин, а також в поняттях суспільних відносин, форм
людського спілкування, діалогу (Г. Батіщев, М. Бахтін, В. Біблер, Л.
Буєва, О. Злобіна, М. Каган). Наукові основи сутності, особливостей,
структури спілкування досліджувались О. Бодальовим, В. Кан – Каликом, А.
Киричуком, Я. Коломінським, О. Леонтьєвим, В. Семиченко Б.Ананьєвим, Г.
Андреєвою, І. Коном, М. Каганом, О. Леонтьєвим та В. Мясищевим.
Загальним закономірностям та механізмам спілкування присвячені праці Л.
Виготського, Б. Ломова, Б. Паригіна, С. Рубінштейна. Проблему формування
комунікативних умінь майбутнього вчителя досліджувала М. Васильєва, до
проблеми володіння словом як професійним вмінням звертались А.
Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, С. Шацький, І. Зимня, В.
Ільїн, Н. Синиця, Ю. Львова, Г. Сагач. Обґрунтуванням шляхів підготовки
майбутніх фахівців до комунікативної діяльності займались К. Платонов,
В. Сластьонін, М. Тарасович, О. Щербаков, Т. Яценко, І. Зязюн та ін.
Серед праць сучасних українських авторів, які системно досліджують
проблеми комунікації, праці яких мають більш загальний характер, слід
відзначити таких: В. Бебик, Н. Власенко, О. Гриценко, В. Горбатенко, О.
Зернецька, В. Іванов, О. Картунов, М. Костенко, Т.Костецька, В.
Королько, О. Литвиненко, С. Макеєва, Е. Макаренко, М. Михальченко, В.
Мойсеєв, Я. Підпригорщук, Г. Почепцов, А. Розкошний, А. Ручка, І.
Слісаренко, О. Соснін, М. Требін, Л. Тупчієнко, Л. Чупрій, Д. Швець, В.
Щербіна, Т. Шульга та ін.
Розглядаючи комунікативну діяльність як процес взаємодії конкретних
особистостей, які певним чином сприймають один одного, ставляться один
до одного, обмінюються інформацією та впливають один на одного, ряд
авторів (Б. Ананьєв, Г. Андреєва, І. Кон, М. Каган, Я. Коломінський, О.
Леонтьєв, В. Мясищев та ін.) відокремлюють в її структурі гностичну (або
перцептивну), інформативну (або комунікативну) та інтерактивну
підструктури. Комунікативна підструктура або сторона комунікативної
діяльності виявляється через дії особистості, свідомо орієнтовані на
змістовне їх сприйняття іншими людьми, передачу певної інформації.
Перцептивна сторона проявляється через сприймання та оцінку людьми
соціальних об’єктів (інших людей, самих себе, груп, інших соціальних
спільнот). Інтерактивна сторона представляє собою взаємодію людей та
вплив їх один на одного в процесі міжособистісних відносин. Зупинимось
на кожній стороні окремо.
Однією з цілей організації будь-якої комунікативної діяльності є
передача різного роду інформації. У широкому значенні інформація – це
сукупність певних даних, знань, повідомлень. Передача будь-якої
інформації відбувається за посередництва так званих засобів спілкування,
вербальних та невербальних, які представляють собою знакові системи.
Комунікатор (або той, хто передає інформацію), використовуючи згадані
системи, кодує її та передає. При цьому він свідомо орієнтує свої дії на
змістовне сприймання кодованої інформації іншими людьми (реципієнтами).
У свою чергу, реципієнт для осмисленого сприйняття відомостей має
декодувати повідомлення.
В якості знакової системи у вербальній комунікації виступає людське
мовлення, тобто природна звукова мова. Мовлення є найуніверсальнішим
засобом комунікації, оскільки при передачі інформації зміст повідомлення
втрачається найменшою мірою порівняно з іншими засобами. Система
фонетичних знаків мови будується на основі лексики і синтаксису.
Розрізняють зовнішнє та внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення
поділяється на усне та письмове. Усне, в свою чергу, – на діалогічне і
монологічне. Діалогічне мовлення представляє свого роду послідовну зміну
комунікативних ролей співрозмовників, у ході якої виявляється зміст
мовленнєвого повідомлення. Монологічне мовлення триває достатньо довго,
не переривається репліками інших.
Завдяки мовленню, як засобу спілкування, індивідуальна свідомість не
обмежується особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, при
чому більшою мірою, ніж це може дозволити спостереження та інші процеси
немовленнєвого, безпосереднього пізнання, що здійснюється через органи
чуття. Мовлення є індивідуально своєрідним. У ньому виражається
психологія як окремо взятої людини, так і спільності людей, до якої вона
належить. Слова, якими користується людина в мовленні, мають значення та
зміст. Значення – це загальний зміст, який вкладають партнери зі
спілкування в один і той же знак (слово). У значенні узагальнено
відображається дійсність, що існує поза і незалежно від індивідуальної
людської свідомості. Але необхідно зазначити, що “… кожна людина (чи
група людей, об’єднана єдністю цілей, засобів діяльності, умов життя
тощо), окрім загального змісту вкладає у знак і особливе, специфічне
ставлення до нього”. У результаті чого ми можемо говорити про
об’єктивний та суб’єктивний бік значень. Для будь-якої людини загальне
значення слова, переломлюючись через її власну свідомість, набуває
якість особистісного змісту. Таким чином, “… зміст – це значення в його
суб’єктивній формі, ніби пропущене через систему мотивів та цілей
діяльності певної людини чи групи людей”. На відміну від значення, зміст
виражається в тих суто особистих думках, почуттях, образах, асоціаціях,
які викликає слово саме у цієї людини, відображає не лише об’єктивний, а
й суб’єктивний світ людини, що є підставою для отримання інформації про
особистість співрозмовника, його психічний стан. Зі значенням слів
безпосередньо пов’язані уявлення про поняття. Переважна частина слів
представляють собою поняття, які відносяться не до одного предмета чи
явища, а до цілого їх класу, виділеного за сукупністю загальних чи
специфічних ознак. Ці ознаки для класу явищ чи предметів виступають як
суттєві, такі, що виражають їх основні якості та властивості, а не
другорядні ознаки.
Мовлення не зводиться лише до сукупності повідомлень, воно виражає
одночасно ставлення людини до того, про що вона говорить, ставлення
людини до того, з ким вона спілкується. Передача інформації може нести в
собі і соціальне, і психологічне, і морально-етичне навантаження.
Індивід не тільки передає інформацію, але й формує і висловлює власну
думку, оцінку, судження, надає інформацію про ставлення до оточуючих
людей, подій, вчинків, про свої інтереси, потяги, бажання. Ці процеси
часто проявляються за посередництва невербальних засобів та певною мірою
складають перцептивний бік комунікативної діяльності, оскільки
спрямовані на сприймання іншою людиною.
Хоча традиційно основним засобом спілкування вважається мовлення,
вченими з’ясовано, що 60% важливої інформації учасники комунікативної
взаємодії можуть отримувати шляхом кваліфікованого сприймання “мови
тіла” – жестів, міміки, пози тощо. З іншого боку, вправне використання
цієї мови значно розширює можливості впливу на співрозмовника, оскільки
окремі його елементи сприймаються підсвідомо. Роль немовленнєвих засобів
у комунікації надзвичайно велика. Можна сказати, що значна частина
людського спілкування розгортається в підводній частині “комунікативного
айсберга” – в зоні невербального спілкування. Невербальні засоби
спілкування виступають зовнішньою формою прояву спрямованості та
інтересів, установок тощо, засобами матеріалізації самого спілкування і
міжособистісних відносин. Визначаючи роль невербальних засобів
спілкування, С. Рубінштейн пише: “Виразні рухи та виразні дії створюють
образ особи, розкриваючи її внутрішній зміст у зовнішній дії”, та далі
“… вони виконують певну функцію, а саме функцію спілкування. Вони –
засоби сполучення та впливу, вони – мовлення, позбавлене слова, але
сповнене експресії”. Виразна міміка, жести надають спілкуванню певну
естетику, завершеність, артистичність та є важливим комунікативним
засобом, носієм інформації. На значні можливості невербальних засобів
спілкування вказує Ю. Ємельянов. На його думку невербальні засоби – це
не стільки те, що людина думає, а що і як вона відчуває. У невербальну
комунікацію одні дослідники включають все багатоманіття немовленнєвих
дій людини – від виразу обличчя до зачіски. Інші – обмежують поняття
“невербальна поведінка” і розглядають її як джерело додаткової
інформації до власне мовленнєвого повідомлення. За ознакою засобів
подання інформації у невербальній комунікації виділяють:
– кінетику (один із видів невербальної комунікації, заснований на
сприйманні загальної моторики різних частин тіла, тобто жестикуляції,
міміки, пантоміміки);
– паралінгвістику (система вокалізації, тобто тембр голосу, його
діапазон, тональність);
– екстралінгвістику (темп мовлення, паузи, покашлювання, плач, сміх);
– проксеміка (ділянка просторової та часової організації комунікативної
діяльності, тобто дистанція, орієнтація партнерів, місце їх перебування,
персональні зони);
– візуальне спілкування (система невербальної інформації на основі рухів
очей, тобто частота обміну поглядами, тривалість, зміна статики й
динаміки погляду, його уникання, , спрямованість, моргання).
Знайомство з невербальною комунікацією показує, що ці системи володіють
здатністю не лише підсилювати чи послаблювати вербальний вплив, але й
виявляти такий суттєвий параметр комунікативного процесу як наміри його
учасників, швидко отримувати інформацію про їх стан.
Повертаючись до перцептивного боку комунікативної діяльності, зазначимо
що, вступаючи в комунікативний контакт, людина має постійно визначати
наміри інших людей, встановлювати їх робочі можливості, оцінювати
характер їх ставлення до тієї чи іншої сторони дійсності, судити про їх
позитивні якості та недоліки тощо. Все це потрібно, щоб у подальшому
ефективно з ними контактувати. Уявлення про іншу людину тісно пов’язане
з рівнем власної самосвідомості. Аналіз усвідомлення себе через іншого
та іншого через самого себе відбувається завдяки таким механізмам як
ідентифікація, децентрація, емпатія, рефлексія. Децентрація – механізм
подолання егоцентризму особистістю, зміна точки зору, позиції суб’єкта в
результаті зіткнення, зіставлення та інтеграції її з позиціями,
відмінними від власної. Ідентифікація є одним із механізмів пізнання та
розуміння іншої людини, який полягає в несвідомому уподібненні себе
значущому іншому. Значущій інший – це людина, яка є авторитетом для
даного суб’єкта діяльності. При ідентифікації встановлюється певний
емоційний зв’язок з об’єктом, опосередкований переживанням своєї
тотожності з ним. Суб’єкт переймає для себе цілі, цінності, ідеї, норми
і правила поведінки об’єкта. Поняття “ідентифікація” за своїм змістом
близьке до поняття “емпатія”. Під емпатією розуміють осягнення
емоційного стану іншої людини у формі співпереживання, здатність бачити
світ її очима, сказати чи показати своє її бачення. Це явище виникає під
час безпосередньої взаємодії людей та проявляється, на думку ряду
вчених, перш за все у переживанні однією людиною при баченні стану іншої
тих же емоцій, які вона відзначила у останньої. Т. Гаврилова виділяє
емпатію як специфічну здатність пізнання людини людиною. Емпатія, на її
думку, здійснюється у формі процесу, який виникає при спостереженні
переживань іншого та існує як стійка властивість, тобто як здатність
індивіда однаковим чином реалізовувати властивий йому спосіб емоційного
реагування на різні види об’єктів. Для емпатії важлива здатність ставити
себе на місце іншого, береться до уваги лінія поведінки партнера, але
міжособистісні відносини з ним будуються виходячи зі стратегії своєї
лінії поведінки. І, нарешті, рефлексія – це процес, який передбачає
самопізнання суб’єктом внутрішніх психічних актів та станів,
усвідомлення індивідом того, як він сприймається партнером із
спілкування.
Психології пізнання людьми один одного присвячені роботи Г. Андреєвої,
А.Ковальова, Н.Кузьміної тощо. Особливе місце серед цих праць займають
дослідження О.Бодальова. Дослідження науковців довели вплив на процес
сприймання та розуміння іншого “оцінних стереотипів”, еталонів, простих
чи більш складних “схем” та “алгоритмів” розшифрування намірів іншої
людини, її стану, особистісної сутності і пов’язаного з нею характеру
поведінки, показали залежність його перебігу від завдань діяльності,
рівня освіченості, віку, статі, професійних здібностей суб’єктів. Для
процесу пізнання однією людиною іншої характерне специфічне інтегрування
нею відображених у ній особливостей, при якому у внутрішньому чи
зовнішньому вигляді іншого виділяються важливі в очах сприймаючого певні
властивості і менше усвідомлюється решта рис. Інтеграція, що несе в собі
тенденцію до суб’єктивного зняття суперечностей в особі, яка пізнається,
на думку дослідників, є наслідком процесу планування взаємодії та
диктується необхідністю прийняття рішення з приводу найбільш прийнятного
її способу. Образи та поняття про особистість інших людей виконують
інформувальну та регулятивну функції.
За інтегративним процесом збору інформації відбувається оцінка
соціального об’єкта. Оцінювання людини, за твердженнями ряду психологів,
може відбуватися шляхом віднесення його співрозмовниками до одного з
типів особистості в тій класифікації, яка у кожного з них сформувалась
раніше. Ця класифікація, або категоризування, складається за звичаєм без
спеціального наміру. Суть полягає в тому, що спільноти, до яких належить
людина, формують стереотипи, задають взірці поведінки, які особистість
звикає наслідувати при взаємодії. Ці спільноти також прямо впливають на
розвиток оцінок, які визначають сприймання інших, ставлення до них та
стиль поведінки. Взаємодіючи з різними людьми, спостерігаючи стійкі
особливості їх зовнішнього вигляду та поведінки, людина фіксує схожі
риси й об’єднує людей у типи. Згодом, зустрічаючи нову людину, яка несе
в собі начебто риси представників цього типу, суб’єкт наділяє її і всіма
іншими рисами, що, на його думку, для цієї категорії також характерні.
Аналіз на психологічному рівні поведінки людей виявляє наявність
сформованих у минулому досвіді спілкування порівняно стійких
“симптомокомплексів”. В ці так звані “симптомокомплекси” входять
відносно стійкі за своїм знаком та інтенсивністю емоційні відгуки на ту
чи іншу людину чи групу людей, вербальні та невербальні засоби, які
людина звично використовує щодо тієї особи чи спільності, настрій яких,
як їй здається, вона правильно розшифрувала. За результатами дослідження
Б. Єремеєва та Н. Скуратівської, центральною частиною в названому
симптомокомплексі є сформована система понять і уявлень. Вони ніби
підштовхують до застосування саме в даному конкретному сполученні
вербальних та невербальних засобів спілкування з конкретною людиною чи
типом людей, щоб отримати в процесі комунікативних контактів бажаний
результат. Проявом стеретипізації є такі ефекти сприймання, як каузальна
атрибуція, ефект ореолу, ефект новизни, ефект первинності.
Установка сприймати інших людей з певної точки зору може стати для
людини дуже стійкою, типовою. В ній зі значною постійністю починають
виявлятись домінуючі в її особистості потреби та ціннісні орієнтації.
Кожна людина певною мірою керується взірцями поведінки, однак залежно
від ситуації та мети ми робимо нові вибори, маємо можливість перевірити
ефективність старих. Наявність стереотипів, еталонів, схем сприйняття,
як слушно зауважує Я.Коломінський, з одного боку “економить”
особистість, полегшуючи, а іноді і автоматизуючи її важливу функцію –
функцію вибору, попереджуючи таким чином можливість прояву труднощів у
спілкуванні з партнером. З іншого боку, ці ж механізми можуть зіграти і
протилежну роль, бути причиною рутини та схематичності вчинків, бар’єрів
стереотипізації.
Оскільки найбільше значення у спілкуванні має обличчя, а точніше його
експресія, то в більшості опублікованих робіт з проблеми сприймання та
тлумачення виразної поведінки аналізується впізнання різноманітних
емоційних станів за виразом обличчя у віковому та професійному аспектах,
прослідковуються зв’язки з індивідуальними відмінностями людини.
Важливими в плані даної проблеми є результати дослідження, отримані В.
Панфьоровим, який встановив, що при сприйманні обличчя найбільш виразні
ознаки лежать у зоні рота та очей. Ці зони несуть основне експресивне
навантаження. При цьому для позитивних емоцій, сміху домінуючою є зона
рота, для виразу незадоволення – ділянка очей. Крім того, встановлено,
що різні частини тіла грають, як правило, різні ролі в передачі основних
характеристик. Так вираз обличчя та рухи рук передають головним чином
характер почуття і містить відносно менше інформації про силу і
активність. Останні передаються через позу, рухи ніг.
Ряд психологів з’ясували значення характеристик мовлення та голосу в
утворенні враження про людину. В цьому аспекті для нас видається цікавою
робота О. Харковської, в якій науковець досліджує залежність сприймання
та розуміння людини за звуковими особливостями її мовлення (мелодичними
характеристиками), які є джерелом суджень стосовно
індивідуально-типологічних особливостей співрозмовника. Встановлено, що
в міру тривожні люди говорять повільніше, ніж люди з підвищеною
тривожністю, що швидкість мовлення частіше за все вища у тих, хто
володіє високим рівнем інтелекту та є екстравертом. Разом з тим,
швидкість мовлення впливає на оцінку емоційного стану промовця
слухачами. Деякі характеристики мовлення чи голосу, між іншим, як і
характеристики ряду інших проявів, люди можуть зовсім не усвідомлювати
спілкуючись. Діючи на субвербальному рівні, ці характеристики впливають
на формування враження про людину.
В якості критеріїв міжособистісної перцепції виділяють адекватність,
усвідомленість та диференційованість. Від того, як формується образ
партнера з комунікативної діяльності, від взаєморозуміння багато в чому
буде залежати успіх сумісної діяльності.
–
¶
?
THaT
V
’
o
) ho
% ho
( * R Z ^ A Oe O iYNYNANY?YNFNFNYNY?YFNYNANYNFNYNANYNANY?YFNY“?% ho
#1/4$3/4$L%N%e%i%~&?&eUeUeAE¶AE¶AE¶AE!AE¶AE¶AE¶AE¶AE¶AE¶AE!AE¶AE¶AE¶AE¶A
E¶e?‰‚‰‚‰‚‰‚‰‚‰‚
Hних впливах суб’єктів взаємин один на одного протягом їхніх контактів.
Він допомагає відпрацьовувати уявлення про мету, засоби, мотиви
поведінки людей, потребу узгодження їхньої діяльності. Інтеракції
сприяють соціалізації індивіда. За їх допомогою визначається ієрархія
ціннісних настанов, засвоюються соціально – моральні нормативи, а також
вироблюються критерії оцінки людської поведінки. Все назване
забезпечується наданням зворотного зв’язку. Його відсутність веде до
руйнації соціальної системи.
При розгляді комунікативної діяльності з точки зору взаємодії людей
необхідно зважати на мету кожного з партнерів. Такою метою може бути
задоволення потреби в сумісній діяльності, зміна поведінки та діяльності
інших людей та ін. Учасники дбають про цілком конкретні, більш-менш
значущі для кожного з них цілі, зміст яких може бути однаковим чи
відмінним у тій чи іншій мірі. Ці цілі є наслідком дії певних мотивів,
що викликає необхідність постійного використання різноманітних способів
поведінки залежно від сформованості і ступеня розвитку у людини якостей
об’єкта чи суб’єкта комунікативної діяльності. Комунікативна діяльність
не завжди протікає рівно. Воно не позбавлене суперечностей та зіткнень
позицій, що відображають цінності, задачі та цілі, які взаємно
виключають одне одного. У процесі комунікативної взаємодії здійснюється
обмін видами діяльності, їх способами і результатами, уявленнями,
ідеями, установками, інтересами, почуттями тощо. Комунікативна
діяльність виступає специфічною формою взаємодії людини з іншими людьми,
взаємодії суб’єктів, тобто сукупністю зв’язків і взаємних впливів, які
складаються в сумісній діяльності. Це не просто дія, не просто вплив
одного суб’єкта на іншого, а саме взаємодія. З цього приводу О.
Бодальов. так визначає суттєві властивості спілкування: “Активне
спілкування – це не багатослів’я обох сторін, а обмін інформацією для
розв’язання спільної задачі, переконання в чомусь співрозмовника,
отримання від нього того, заради чого було задумане спілкування. Воно не
лише активне, а й дієве з обох боків”. Результатом взаємного впливу може
виявитись зміна поведінки учасників спілкування, їх установок, намірів,
уявлень, оцінок тощо. Розрізняють вплив навмисний чи спрямований та
ненавмисний або неспрямований. У випадку навмисного впливу партнери
ставлять перед собою задачу досягти певного результату один від одного.
Ненавмисний вплив такої спеціальної задачі не має, однак ефект впливу
виникає в будь – якому разі. Також вплив може бути
функціонально-рольовим або індивідуально-специфічним. При
функціонально-рольовому характер, інтенсивність та спрямованість впливу
визначається рольовими позиціями партнерів: демонстрація певного набору
способів дії не виходить за межі рольових приписів, у процесі взаємодії
партнери орієнтують свої дії на нормативно заданий перелік правил.
Індивідуально-специфічний вплив здійснюється завдяки трансляції
індивідом іншим людям своїх особистісних характеристик у вигляді
різноманітних взірців своєї особистісної активності. Він реалізується як
у цілеспрямованій (професійній), так і в інших випадках взаємодії особи
з іншими людьми. Обидва види впливів переплетені між собою найтіснішим
чином.
Комунікативна діяльність за своєю природою є нормативною і виходить з
визнання кожного з учасників цього акту за особу, гідну поваги. Визнання
особистої значимості партнерів, що в свою чергу зумовлює відповідальне,
раціональне, поважливе ставлення до них, утворює центральний пункт
процесу взаємодії.
Інтерактивний бік комунікативної діяльності проявляється через зусилля
людей з організації сумісних дій, які дозволяють партнерам реалізовувати
певну спільну для них діяльність. Вчені виділяють два типи сумісної
діяльності: кооперація та конкуренція. Кооперація передбачає
координацію, впорядкування, комбінування, об’єднання зусиль кожного з
учасників сумісної діяльності. Конкуренція означає наявність
суперництва, боротьби суб’єктів між собою за досягнення кращих
результатів у певній галузі. Все згадане стосується і комунікативної
діяльності.
Як вже було сказано, спілкування може мати самостійне значення та прямо
не обслуговувати іншу діяльність. При цьому співрозмовники задовольняють
потребу у спілкуванні, в обміні інформацією. Але в переважній кількості
випадків спілкування майже завжди виявляється вплетеним в ту чи іншу
діяльність та слугує умовою її виконання. З огляду на це особливої ваги
набуває саме інтерактивний бік комунікативної діяльності, тобто
взаємодія, узгодження дій, врегулювання відносин. Вид діяльності
обумовлює головний зміст спілкування її виконавців і, разом з тим,
розподіл ролей між ними, прав та обов’язків кожного. Ця регламентація
буде визначати характер взаємодії, межі дозволеного в ній.
У багатьох видах праці комунікативний процес з фактора, супроводжуючого
діяльність, супутнього їй, перетворюється в категорію професійно
значущу, в таку, яка лежить у природі певного творчого процесу, що поза
спілкуванням неможливий. У такому випадку він виступає не лише як
буденна форма людської взаємодії, а набуває рис категорії
функціональної. В. Кан – Калик підкреслює, що спілкування виступає як
професійно – творча категорія, представляє собою процес і результат
процесу розв’язання великої кількості комунікативних завдань. Взаємодія
в ході виконання завдань, організація для виконання колективних справ,
вибудовування взаємовідносин членів колективу, формування позитивного
емоційного мікроклімату тощо – далеко не весь перелік питань, які
допомагає розв’язати спілкування. З іншого боку, результативність праці
залежатиме від налагодження стосунків з іншими людьми, від побудови
спілкування, сформованості комунікативних умінь.
Підсумовуючи аналіз поглядів вчених, ми вважаємо за доцільне підкреслити
наступне. Поняття спілкування історично неоднозначно сприймалось
науковцями, про що свідчить наявність різноманітних поглядів та точок
зору щодо даного феномена. Питання співвідношення спілкування та
діяльності також отримало широке визнання і розробку серед науковців,
однак їм ще не вдалося виробити однозначну загальноприйняту позицію, що
свідчить про складність та значні труднощі в дослідженні даного
феномена. Основою виникнення комунікативної діяльності є потреба у
спілкуванні, яка не є вродженою. Вона набувається в онтогенезі в процесі
взаємодії з іншими людьми, складається з системи комунікативних потреб,
що мають властивість змінюватись, набувати нових форм.
2.2. Комунікація як акт спілкування
Комунікація, стосовно до практики менеджменту, визначається як
“обмін думками або інформацією” для забезпечення взаєморозуміння або,
по-іншому, як “передача інформації від однієї людини до іншої незалежно
від того, чи спонукає вона до встановлення довір’я чи ні”.
Коли ми говоримо про комунікацію в управлінських системах, ми
маємо на увазі її учасників – людей.
Отже, комунікація—це взаємні поставки емоційно інтерпретованих
елементів та ціннісних уявлень.
Хто хоче успішно спілкуватися, повинен отримати якомога більше
інформації про свого співрозмовника:
1.В якому він настрої?
2.Які в нього проблеми?
3.Як у даній ситуації сказати йому те, що поліпшило б його настрій, або
в крайньому випадку не зачепило б його самолюбства і почуття власної
гідності?
4.Як полегшити йому виконання того, що я хочу, щоб він зробив?
Комунікація має кілька значень. По – перше, це шляхи сполучення
(наприклад, повітряні або водні комунікації); по – друге, це форма
зв’язку (радіо, телеграф); по – третє, це процес передачі інформації за
допомогою технічних засобів – засобів масової інформації(радіо,
телебачення, преса, кінематограф); по -четверте, комунікація виступає як
акт спілкування, зв’язок між двома або більше індивідами, повідомлення
інформації однією особою іншій.
Отже, комунікація – це не спілкування в усьому комплексі і
багатогранності, а лише акт спілкування. Очевидно, що цей «акт» також
має соціальну природу і соціальний статус. Визначення терміну
«комунікація» починається від характеристики численних інформаційних
систем передачі людської мови, сигналів і зображень. Згідно з цим термін
«комунікація» означає «міру участі» в процесі споживання, обміну та
використання інформації. Але разом з тим знаходитися у стані
комунікації—це не просто передавати й одержувати інформацію. В процесі
комунікації утворюється комунікативне співтовариство. Воно
характеризується відносинами єдності, взаємозв’язку, взаєморозуміння.
Є й інші грані комунікації. Це:
— координація з приводу прийому та передачі інформації;
— узгодженість цінностей: оцінок і процесів розуміння;
— організація процесу зв’язку між індивідами.
Таким чином, комунікація як акт спілкування має свої особливості.
В більш вузькому, соціально – психологічному розумінні,
комунікація – це процес передачі інформації від відправника до
одержувача. Комунікація має певні складові частини. Найпростіше уявлення
про структуру комунікації дає така схема:
Відправник(В) –Процес передачі інформації – Одержувач(О)
Наступна характеристика процесу комунікації – цільова. Характер
спілкування (передача інформації, обмін діяльністю, вміннями, навичками)
визначає особливості акту спілкування – комунікації. Тоді схема
комунікації матиме такий вигляд:
Мета – Результат
В структурі комунікації потрібно розрізняти мету від спонукаючого
мотиву. Мета—це ясний і чіткий (часто раціонально обгрунтований) намір.
Спонукаючий мотив – прихований намір. У прихованому мотиві слід
розрізняти особисті цілі відправника та одержувача, наміри видати бажане
за дійсне.
Контекстом комунікації є вся система цілей і результатів,
кодування і декодування, прихованих мотивів і особистих цілей.
Таким чином, комунікація – це процес двостороннього обміну ідеями
та інформацією, який веде до взаємного розуміння. Термін «комунікація»
походить від латинського слова, яке означає «спільне» або «розділене між
усіма».Якщо не досягається взаєморозуміння, то комунікація не відбулася.
В суспільстві комунікація організована у визначеному порядку. Тому
со-ціальна комунікація – це інституалізована, тобто організаційно
оформлена форма людського спілкування.
Суттєвою ознакою соціальної комунікації є нормативність – тобто не
хаотичний обмін думками, рішеннями, а упорядкований, урегульований
процес, строго регламентований документами. В першу чергу нормативність
розповсюджується на сферу трудового суспільства, сферу політики,
судочинства, побуту. Ознакою соціальної комунікації є стандартизація –
дотримання етикету, поведінки.
Саме в цілеспрямованій, а не в хаотичній соціальній комунікації
комуніканти і реципієнти усвідомлюють три мети:
– пізнавальну – розповсюдження (комунікантом) або одержання
(реципієнтом) нових знань і вмінь;
– спонукальну – стимулювати інших людей до будь яких дій або одержувати
потрібні стимули;
– експресивну – вираження або придбання визначених переживань, емоцій.
Для досягнення цієї мети зміст комунікаційних повідомлень повинен
включати, знання і вміння (комунікант дещо знає та вміє і може
поділитися цим досвідом з іншими людьми); стимули (вольові дії, що
спонукають до активності); емоції (комуніканту важливо емоційно
“розрядитися”, одержати співчуття, а реципієнт шукає позитивних емоцій і
душевного комфорту).
Отже, для нормального функціонування суспільства необхідний обмін
інформацією. Канали, по яких ця інформація в суспільстві циркулює,
називаються засобами соціальної комунікації.
Комунікаційний канал – це реальна або уявна лінія зв’язку
(контакт), по якій повідомлення рухаються від комуніканта до реципієнта.
Наявність зв’язку – необхідна умова будь-якої комунікаційної діяльності,
в якій би формі вона не існувала (діалог, управління і т. д.).
Комунікаційний канал надає комуніканту і реципієнту засоби для створення
і сприйняття повідомлень, тобто знаки, мови, коди, матеріальні носії
повідомлень, технічні засоби.
Важливо те, що комунікаційні канали забезпечують рух не смислів, а
тільки матеріальне перевтілення повідомлень, яке виражає смисловий
зміст. Причому рух відбувається в фізичному (геометричному) просторі і
астрономічному часі.
В залежності від матеріально – технічних засобів, тобто від
використання каналів, соціальна комунікація поділяється на:
– усну комунікацію, яка використовує вербальні й невербальні канали;
– документальну комунікацію, яка застосовує спеціально створені
документи, спочатку – іконічні і символічні, а пізніше – рукописи,
друкування та різні технічні засоби для передачі знань в просторі й
часі;
– електронну комунікацію, яка використовує засоби радіозв’язку,
мікроелектронні оптичні засоби запису тощо.
2.3. Комунікаційний процес
Комунікаційний процес — це обмін інформацією між двома або більшою
кількістю людей. Основні функції комунікаційного процесу полягають у
досягненні соціальної спільності при збереженні індивідуальності кожного
її елемента. В окремих актах комунікацій реалізуються управлінська,
інформативна, емотивна (така, що викликає емоції) і фактична (пов’язана
із встановленням контактів) функції.
У своїй основі процес комунікації становить процес руху інформації
в
ланцюгу «відправник—канал—одержувач»,реального або потенційного зв’язку
у формі діалогу, а також впливу на керований об’єкт, який досягається в
результаті обміну повідомленнями.
При обміні інформацією відправник і одержувач проходять кілька
взаємопов’язаних етапів: 1) зародження ідеї; 2) кодування і вибір
каналу; 3) передача; 4) декодування. Обмін інформацією розпочинається із
формулювання ідеї чи відбору інформації. Відправник вирішує, яку значну
ідею чи повідомлення варто зробити предметом обміну.
Відправник повинен вибрати канал: передача мови і письмових
матеріалів, електронні засоби зв’язку, включаючи комп’ютерні мережі,
електронна пошта, відеострічки та відеоконференції. Можна розіслати
пам’ятні записки, провести попередні збори невеликих груп для
забезпечення розуміння повідомлення й залучення до проблеми.
Передавач (відправник) може не обмежуватись одним каналом, а
використовувати декілька. У маркетинговій діяльності, наприклад,
засобами комунікації є реклама, особистий продаж, стимулювання збуту,
зв’язок із громадськістю.
З точки зору керівника обмін інформацією варто вважати ефективним,
якщо одержувач продемонстрував розуміння ідеї, здійснюючи дії, на які
чекав від нього відправник.
Зворотній зв’язок—частина відгуку одержувача, що надходить
передавачу. Він розглядається як сигнал, спрямований одержувачем
інформації відправнику повідомлення, як підтвердження факту одержання
повідомлення, він характеризує ступінь розуміння або нерозуміння
інформації, що міститься в ньому.
Зворотній зв’язок може набувати форми не тільки слова, але й кивка
головою, усмішки, потискування руки або суперечливого жесту рукою,
певного виразу очей, інтонації голосу, зміни положення тіла тощо.
Зворотній зв’язок виконує такі основні функції: а) протистоїть
тому, що робить соціально – економічна система, коли вона виходить за
встановлені обмеження; б) компенсує руйнівні дії зовнішніх і внутрішніх
факторів, підтримує стан стійкої рівноваги системи; в) синтезує зовнішні
та внутрішні руйнування, які прагнуть вивести систему з стану стійкої
рівноваги; г) розробляє управлінські рішення для цілеспрямованого впливу
на об’єкт управління.
На практиці іноді має місце недооцінка зворотного зв’язку і
надмірне захоплення однобічною комунікацією, коли зверху донизу
надходять численні накази, розпорядження, вимоги тощо.
При наявності зворотного зв’язку відправник і одержувач міняються
комунікаційними ролями. Тобто, ефективний обмін інформацією повинен бути
двобічно – спрямованим: зворотній зв’язок необхідний, щоб мати уявлення,
якою мірою повідомлення було сприйняте і зрозуміле.
Керівник не має підстави думати, що все сказане ним або написане
буде сприйняте точно так, як він задумав. Тому, якщо зворотній зв’язок
заблокований, керівник врешті – решт виявляється заблокованим або
обдуреним.
Зворотній зв’язок помітно підвищує шанси на ефективний обмін
інформацією, дозволяє обом сторонам позбавитися шуму.
Мовою теорії передачі інформації шумом називають те, що спотворює
зміст. Це може бути мова (у вербальному (усному) і невербальному
оформленні), різне сприйняття, різниця в організаційному статусі між
керівником і підлеглим. Зменшення шуму може досягатися багатьма
способами. Одним з них є збільшення надмірності, тобто повторення
повідомлення або якоїсь його частини.
Основною вимогою, що висувається до надання зворотного зв’язку є його
конструктивність, тобто він має нести в собі реальну правдиву
інформацію, втілену в форму, яка б сприяла її адекватному сприйманню.
Для здійснення зворотного зв’язку потрібна готовність учасників
спілкування не ставити під сумнів щирість один одного. У контексті
дослідження комунікативних умінь нас цікавить аспект умисного створення
можливості надання зворотного зв’язку. Необхідно створювати,
забезпечувати готовність партнерів свідомо надавати його та бути уважним
до реакцій іншого. У цьому випадку він стає більш інформативним, що
дозволяє розвивати вміння орієнтуватись у змінних умовах, вміння
прогнозувати поведінку партнера.
Питання для розгляду та обговорення
1.Що являє собою процес комунікації?
2.Назвіть основні складові комунікаційного процесу
3.Визначте роль законів діалектики у процесі спілкування.
4.Які Ви знаєте комунікаційні канали?
5.Від чого залежить ефективність зворотного зв`язку?
6.Як подолати мовні бар’єри, які виникають в процесі спілкування?
Список використаної літератури
1.Ананьев Б.Г. Психология и проблемы человекознания. Избр. психол. тр.
/ Академия педаг. и социал. наук, Москвск. психол.-социал. ин-т; А.А.
Бодалев (ред.) – М., 1996. – 384 с.
2.Бахтин М.М. Человек в мире слова / Рос. отк. ун-т. – М., 1995. – 140
с.
3.Бодалев А.А. Психология общения. – Москва-Воронеж: Изд-во ин-та практ.
психол., 1995. – 186 с.
4.Василик М.А. Наука о коммуникации или теория коммуникации? К проблеме
теоретической идентификации // Актуальные проблеми идентификации: Сб.
науч. тр. — СПб.: Изд-во СПбГПУ, 2004.— С. 4—11.
5.Демчина Л.І. Документально – інформаційні комунікації: Курс лекцій для
студентів спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність”.
– Івано-Франківськ: Факел, 2004. – 82 с.
6.Емельянов Ю.Н. Обучение паритетному диалогу: Учеб. пособ. – Л.: Изд-во
ЛГУ, 1991. – 106 с.
7.Еремеев Б.А. Вопросы психологии познания людьми друг друга и общения.
– Краснодар: Кубанск. ун-т., 1978. – 84 с.
8.Кане Я. Коммуникация и современная личность. — М.- Щецин: Социум ,
2001. —85 с.
9.Коломинский Я.Л. Психология общения. – М.: Знание, 1974. – 96 с.
10.Кручек В.А. Формування комунікативних умінь студентів вищих аграрних
закладів освіти в процесі вивчення психолого-педагогічних дисциплін.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. –
К., 2004.
11.Осовська Г.В. Комунікації в менеджменті: Курс лекцій.–К.: Кондор,
2003. – 218 с.
12.Панферов В.Н. Восприятие и интерпретация внешности людей // Вопросы
психологии. – 1974. – №2. – С. 59-64.
13.Почепцов Г.Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. —
М. : Рефл-бук; К.: Ваклер, 2000. — 352 с.
14.Савенкова Л.О. Педагогічне спілкування: Навч. посіб. – К.: КДЕУ,
1997. – 226 с.
15.Харковская Е.А. Особенности формирования понятия о человеке по
акустическим характеристикам: Автореф. дис… канд. пс. наук: 19.00.01.
/ МГУ им. М.В. Ломоносова. – К., 1976. – 23 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
