HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Оподаткування міжнародного бізнесу й офшорні центри: проблеми ухилення
від сплати податків і фінансова безпека держави”

ПЛАН

Вступ

1. Офшорні центри та проблеми фінансових зловживань

2. Фінансовий контроль за легалізацією («відмиванням») доходів,
отриманих злочинним шляхом, в світових офшорних фінансових системах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Більшість офшорних центрів та зон розташовано на островах (від англ.
«офф-шор» — на відстані від берега, від головних фінансових центрів
розвинутих країн світу).

Зовнішньоекономічні операції із залученням офшорних зон є сферою
підвищеного ризику, яка потребує особливої уваги з боку державних
органів. Фінансові операції в офшорних зонах вельми популярні.
Наприклад, дуже привабливі можливості офшорних банків. Вони можуть
вільно маніпулювати своїм капіталом та сплачувати клієнтам відсотки поза
податковими схемами.

Традиційно під офшорною зоною (країною) розуміють будь-яку країну типу
«податкового або фінансового раю», законодавство якої характеризується
пільговим податковим режимом, а саме відсутністю податків або незначними
розмірами податкових ставок на окремі або на всі види прибутку; захистом
комерційної та банківської таємниці; слабким валютним контролем або його
відсутністю; спрощенням процедури реєстрації компаній та відсутністю
обмежень при їх купівлі; політичною та монетарною стабільністю;
спрощеним порядком в’їзду в країну; вигідним географічним положенням.
Існує думка, що непідконтрольні офшорні зони створюють безладдя на
валютних ринках, сприяють масовим фінансовим зловживанням, а офшорні
центри не бажають співробітничати з розвинутими країнами світу щодо
встановлення порядку в цьому.

Небезпека боротьби з організованою злочинністю і її фінансовим
підґрунтям — легалізація грошових коштів та іншого майна, одержаного
злочинним шляхом, є предметом уваги ряду вчених (А.Волобуєв —
Національний університет внутрішніх справ, Е.Дмитренко — Національна
академія Служби безпеки України, Л.Доля — Міжвідомчий НДЦ при
Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю при Президентові України, О.Кальман, В.Корж — Інститут
вивчення проблем злочинності АПрН України, Г.Усатий — Науково-дослідний
центр Академії державної податкової служби України) та практичних
працівників (В.Бойко, М.Гаврилюк, П.Козир, П.Ліщишин, А.Максимюк,
В.Нікулов, В.Пшонко, О.Савицька, Р.Сосков, І.Шамрай). Але проблеми
використання з метою відмивання умов офшорних зон поки не отримали
предметного розгляду. Вживаються вагомі практичні заходи щодо
транспарентності в фінансових питаннях, але офшорний фінансовий ринок,
як і раніше, значною мірою залишається «бермудським трикутником» для
контрольних заходів та фінансових розслідувань.

При зовнішньоекономічних операціях із залученням офшорних зон суб’єкти
господарювання використовують технології та шахрайські схеми, які
дозволяють регулювати ціни у зовнішньоекономічній діяльності,
накопичувати та виводити капітал, планувати та мінімізувати податки,
незаконно відшкодовувати ПДВ, легалізувати злочинні доходи.

1. Офшорні центри та проблеми фінансових зловживань

Кількість країн світу, які можна віднести до офшорних зон, сягає п’яти
десятків. Це держави, в яких законодавство допускає реєстрацію й
функціонування «компаній міжнародного бізнесу» (International Business
Company). Крім цього, у низці країн, які юридично не є офшорними,
місцеве законодавство дозволяє досягти 3 – 5% рівня зниження податків.
Визначення офшорних зон у світі умовне, зокрема, з огляду на високу
динамічність їх виникнення та зникнення.

Ідеальна модель офшору нічого незаконного не містить, а допомагає
послабити (але не зовсім уникнути) податковий тягар. Серед переваг таких
зон: вільне вивезення прибутку, м’який валютний регламент, сприятливі
умови для іноземних інвесторів. Привабливими факторами для бізнесменів
та фінансових «ділків» є фінансова стабільність офшорів,
конфіденційність інвестицій (імена власників фірм не розголошуються,
реєстрація максимально спрощена). Причому анонімність інвестицій може
бути розкрита лише у разі кримінального переслідування інвестора або
взагалі не розкрита (у деяких офшорних зонах акції випускають «на
пред’явника»).

Визнані офшорні юрисдикції занесені багатьма урядами до так званих
«чорних списків». «Чорний список» Кабінету Міністрів України містить
практично всі класичні офшорні зони. І хоча КМУ щороку оновлює та
оприлюднює цей перелік (до них відносять близько 40 юрисдикцій*), як
правило, 5 – 7 територій, які є класично офшорними, до нього не
потрапляє. Крім того, з деякими країнами, які не є офшорними за
визначенням, Україна уклала угоди про недопущення подвійного
оподаткування. Використовуючи певні схеми й працюючи через них, податки
можна звести до мінімуму.

У світі щороку зникають 3 – 4 офшорні зони, і стільки ж з’являється. Це
дає додатковий простір для реалізації схем легалізації злочинних коштів,
оскільки уряд не може оперативно реагувати на ці зміни. Сьогодні
особливу проблему становлять офшори у Європі та США (анонімні інвестори
не несуть жодної відповідальності).

Офшорна зона є головним фільтром, де відмиваються кошти, отримані від
злочинів. На черговому етапі легалізації кошти спрямовуються до офшорних
зон (у вигляді готівки, банківських переказів або цінних паперів). Через
офшорні банки за допомогою платіжних електронних систем їх переказують
до інших країн. Вони повертаються на «батьківщину» або потрапляють до
країн з підвищеною банківською конфіденційністю (наприклад, Швейцарія,
Сінгапур) для подальшого «відбілювання». Крім того, офшори
використовуються і для нелегальних товарних операцій (у т. ч.
фіктивних).

Фінансові операції, пов’язані з переказом коштів суб’єктів
господарювання будь-яких форм власності (в т. ч. державної) на рахунки
фіктивних підприємств з їх подальшим виведенням за кордон через офшорні
компанії, є найбільш поширеними та небезпечними для держави.

Внаслідок значних обсягів експорту товарів через офшорних посередників
до України не надходять значні суми коштів від реальної вартості
товарів, які залишаються на рахунках в офшорних країнах. За даними
Мінекономіки, за січень – червень 2005 року поставки товарів до офшорних
зон зменшилися на 34,3% порівняно з минулим роком. Як і в попередні
роки, найбільші поставки здійснювались до Британських Віргінських
Островів, Панами**. Аналіз структури експорту через офшорні зони
показує, що в ньому беруть участь високоліквідні товари, зокрема
нафтопродукти, соняшникова олія, хімічна продукція тощо. За ціновими
параметрами експорт наближений до середнього рівня, за яким
здійснювалися поставки з України.

Аналіз сучасних тенденцій свідчить про ускладнення схем відмивання
злочинних капіталів. Якщо раніше власниками українських підприємств
виступали безпосередньо офшорні компанії, то тепер у ланцюгу «українське
підприємство – офшорна компанія» з’являються європейські
фірми-посередники. Зокрема, кошти злочинного походження для легалізації
зловмисники переказують в офшорну юрисдикцію, наприклад, Гонконг.
Гонконгська компанія переказує їх датській холдинговій компанії, яка,
своєю чергою, інвестує в українське підприємство. Окрім того, сьогодні
схеми реєстрації офшорних структур працюють без використання двох
суттєвих ознак віднесення їх до офшорів, а саме адреси самої компанії та
банку обслуговування, що дає можливість компанії-нерезиденту
(«офшорній») виступати в судах поряд з резидентами.

Типові ознаки «офшорних схем» легалізації злочинних коштів:

— використання як підстави для міжнародних трансакцій фіктивних або
фальсифікованих контрактів з офшорними компаніями;

— здійснення трансакцій на рахунки офшорних компаній у третіх країнах;

— максимальне скорочення строків перебування переказаних коштів на
рахунках офшорних компаній у країнах реєстрації або в третіх країнах;

— подальше переміщення коштів шляхом «розпилення» переказів у різні
юрисдикції;

— наявність рахунків офшорних компаній у кредитних організаціях
міжнародних фінансових центрів;

— повторення однотипних елементів схем електронних переказів;

— участь у схемі взаєморозрахунків кількох офшорних компаній;

— здійснення платежів компаніями-резидентами зі своїх рахунків в
офшорних юрисдикціях;

— участь у схемі підставної компанії-резидента, на банківському рахунку
якої здійснюється первинне розміщення злочинного доходу;

— рахунок фізичної особи – власника злочинного доходу в закордонному
банку в країні з високим рівнем міжнародної репутації.

Ознаки підозрілості фінансових операцій з офшорними фірмами:

— предмет контракту (послуги, результати інтелектуальної діяльності) не
піддається об’єктивній верифікації з боку контролюючих органів;

— процентна ставка кредиту/позики від офшорної компанії або з рахунка в
офшорній юрисдикції істотно відхиляється від процентних ставок на
внутрішньому й зовнішньому ринках, а також повернення такого
кредиту/позики;

— очевидна невідповідність зазначеної в контракті вартості товарів або
послуг реальній вартості;

— очевидна невідповідність підстав вхідних/вихідних платежів (кошти, що
надходять на будівельні роботи, у повному обсязі витрачаються на оплату,
наприклад, консалтингових послуг);

— множинність підстав платежів на один рахунок (за різні види товарної
продукції або послуг);

— трансакція на рахунок офшорної компанії, що не є стороною за
контрактом;

— багаторазові перекази однакових великих сум;

— використання як мінімум одного рахунка афілійованої з організатором
схеми офшорної компанії, відкритого в так званому «транзитному» банку
третьої країни, на території, що не має статусу офшорної юрисдикції;

— наявність однієї – двох «дружніх» компаній-нерезидентів, що мають
рахунки в банках на території країн з високим рівнем міжнародної
репутації (фінансові центри).

Таким чином, є кілька базових шляхів залучення офшорів до схем
відмивання:

1. Пряме використання.

Це залучення офшорної зони, яка не потрапила до «чорного списку» КМУ.
Реєстрація підконтрольних офшорних компаній в державах, які не визначені
постановами КМУ та розпорядженнями НБУ як офшорні (наприклад, у
Чорногорії). Дані про засновників, статутні документи, про діяльність та
товарообіг підприємства є конфіденційними.

2. Використання посередника з країни, що не належить до офшорів.

Якщо фірма не хоче змінювати офшорного партнера, часто достатньо додати
ще одного посередника. Тобто в схемі між офшорною компанією й
українською фірмою поставити агентську фірму з «неофшорної» країни.
Найбільш придатні країни – Великобританія й Чехія. Законодавство цих
країн дозволяє укладання прямого договору з офшорною компанією без
збільшення оподаткування.

3. Маскування офшорної компанії.

Забезпечується завдяки відкриттю рахунка в неофшорній країні і придбання
там «корпоративного офісу». Створюється видимість роботи фірми в
неофшорній країні, і це дешевше, ніж реєстрація нової офшорної компанії.
Крім того, оскільки перелік КМУ оновлюється раз на рік, може виявитися
так, що знову зареєстрований офшор уже через кілька місяців треба буде
залишити.

Наприклад, офшорна компанія використовує адресу офісу банку (за
відповідною домовленістю), що зареєстрований не в офшорній зоні, а
адреса самої фірми змінюється за допомогою структур, які надають послуги
з доміциляції юридичних осіб. При цьому переказ коштів в Україну
фактично здійснюється через європейський банк-посередник, а комісійні
банку розцінюються як плата за безпеку бізнесу.

Загальна «офшорна» схема може виглядати так, як зображено на рис. 2.
Особа – резидент України переказує кошти офшорній компанії (чи
неофшорній компанії з рахунком в офшорі) за зовнішньоекономічні
операції. Кошти «прокручуються» за кордоном (забезпечується «розрив
ланцюга» операцій). Отриманий прибуток разом з «відбіленими» грішми може
залишитися за кордоном або/та повністю чи частково повернутися в Україну
завдяки зовнішньоекономічним угодам (під виглядом товарних контрактів,
інвестицій тощо).

Варіанти використання офшорів у злочинних схемах з метою відмивання:

1. Маніпулювання експортно-імпортними цінами.

Товари реалізуються вітчизняними підприємствами офшорному посереднику,
який, як правило, цілком належить «продавцю», за заниженими експортними
цінами з подальшим їх збутом офшорною компанією за світовими цінами.
Різниця переказується на підконтрольні рахунки зацікавлених осіб.

2. Застосування схеми банківського кредитування.

Банківська установа надає резидентам України кредити для передоплати
відповідно до зовнішньоекономічних контрактів. Кредитні кошти
переказуються на рахунки нерезидентів в офшорних банках. Через
передбачені законодавством 90 діб вони повертаються до українського
банку у зв’язку з невиконанням фірмою-нерезидентом умов контракту.
Протягом цього часу кредитні кошти українського банку використовуються в
комерційній діяльності офшорних структур і отриманий прибуток
залишається за межами України.

3. Часткова або 100-відсоткова передоплата на рахунки офшорних
комерційних структур.

Укладаються зовнішньоекономічні угоди на товар чи послуги, які так і не
надходять до вітчизняних одержувачів.

4. Отримання кредитів від офшорних компаній.

Відсотки за використання кредитів надходять на рахунки закордонних фірм
та шляхом реєстрації інтелектуальної власності (патенти, товарні знаки,
програми тощо) в офшорних зонах. Кошти переказуються офшорним компаніям
за використання вказаної власності.

5. Операції з цінними паперами.

На рахунки підконтрольних офшорних фірм виводиться капітал з
використанням механізмів закупівлі цінних паперів у підконтрольних
українських суб’єктів підприємницької діяльності за низькими цінами, як
правило, за номіналом, відповідно до оцінки залишкової вартості при
акціонуванні чи приватизації, або за цінами, набагато нижчими від
номіналу. Цінні папери продаються іншій підконтрольній українській фірмі
за цінами, в десятки і більше разів вищими за курс попереднього продажу.
Різниця потрапляє на рахунки у закордонних банках. Кошти, переказані на
закордонні рахунки, згодом частково повертаються в економіку України у
вигляді інвестицій, внесків до статутних фондів вітчизняних підприємств
тощо.

Приклад. На розрахунковий рахунок нерезидента-інвестора (зареєстрованого
на Британських Віргінських Островах) в одній з українських банківських
установ надійшли кошти в іноземній валюті із призначенням платежу –
«поповнення рахунка нерезидентом». У цей же день була проведена операція
із продажу іноземної валюти – на рахунок нерезидента-інвестора
переказані кошти в національній валюті України. Всі гроші, зараховані на
рахунок нерезидента-інвестора, були спрямовані на придбання акцій та
внески до статутних фондів низки українських компаній (торговців цінними
паперами). Своєю чергою, ці компанії створили консорціум, статутний фонд
якого формується за рахунок цих же коштів нерезидента-інвестора.
Консорціум, фактично підконтрольний інвесторові-нерезиденту (за
допомогою низки українських компаній), брав участь у конкурсі з
приватизації українського підприємства, що має стратегічне значення для
економіки України. За умовами конкурсу офшорна компанія не могла бути
прямо допущена до участі у ньому.

2. Фінансовий контроль за легалізацією («відмиванням») доходів,
отриманих злочинним шляхом, в світових офшорних фінансових системах

Спільним знаменником для «відмивання» доходів, отриманих злочинним
шляхом, є певний механізм здійснення операцій, який створено світовими
фінансовими притулками.

Правова система та гарантія банківської таємниці розглядаються в якості
прийнятих умов та інструментів використання «фінансових оазисів» чи
офшорних фінансово-економічних зон для «відмивання» доходів від обороту
наркотиків, незаконної торгівлі зброєю, несплати податків у великих та
надвеликих розмірах, розкрадання, шахрайства та інших злочинів.

Існують чинники, які приваблюють власників доходів, отриманих
протиправним шляхом, до певної країни. Чи то є географічне положення,
наявність зручних торговельних шляхів, чи добре розвинена інфраструктура
транспорту та зв’язку, чи відносно стабільний політичний клімат та ін.,
— взагалі цим пояснюється привабливість для легалізації («відмивання»)
грошей до офшорних економічних зон. Офшорний бізнес перетворився у
розвинену галузь, а найбільшого розповсюдження отримало використання
офшорних центрів і зон в посередницькому бізнесі — банківському,
страховому, інвестиційному.

Основними мотивами конкуренції за привабливість іноземних капіталів до
певної території є надання офшорним центрам офшорних привілей — вони «на
законних підставах» звільнені від оподаткування, звітування та
фінансового контролю доходів, додаткових прибутків та надприбутків.
Через офшорні центри перекачуються значні суми грошової маси. Але чому
іноземні уряди не заінтересовані у фінансовому контролі за всією купою
коштів?

По-перше, деякі держави, частіше з обмеженими економічними ресурсами,
свідомо пішли на утворення складної законодавчої бази, аби притягнути
іноземні капітали та звільнити від податків процентні доходи по ним.
Деякі країни розповсюджують офшорний режим на своїй території для всіх
без винятку іноземних компаній, інші — тільки в межах виділених
територій (зон), треті — надають статус офшорних тільки окремим видам
компаній.

По-друге, офшорні центри і зони приваблюють банківський бізнес саме тим,
що забезпечують повну секретність та автономність від національного
фінансового контролю учасників банківських операцій. В офшорних
банківських центрах свобода від первинного фінансового контролю
надається не тільки для операцій в іноземній валюті і не тільки
іноземним позичальникам та вкладникам (Ба-гамські острови в Карібському
морі і острови Кайманові, острови Гернсі і Джерсі в протоці Ла-Манш,
Бахрейн, Сінгапур, Люксембург та ін.). В офшорних банківських зонах
можуть бути дозволені й операції з місцевою валютою, але на офшорній
основі, тобто тільки з нерезидентами (наприклад, в офшорній банківській
зоні Нью-Йорку дозволені операції з доларами, але тільки для
нерезидентів). Таким чином, весь офшорний ринок засновано на суто
бухгалтерському виділенні з-під національного фінансового контролю
специфічної «валюти» на ринку офшорного депозиту.

?

O

a

?

?

O

a

a

$

????¤?¤?$??????кнення та генезису офшорного депозиту в американських
доларах полягає в тому, що він виник та діє не в результаті внесення
коштів вкладником, а шляхом переведення вже існуючого на внутрішньому
національному ринку депозиту на офшорній основі. В ситуації, коли
американський вкладник, який має строковий депозит в американському
банку США, бажає перевести його в доларовий (офшорний) депозит у Лондон,
американський банк повинен дебетувати відповідну суму з рахунку клієнта,
з яким він підтримує кореспондентські зв’язки, на поточний рахунок
«ЛОРО» лондонського банку (або свого філіалу в Лондоні). В свою чергу,
лондонський банк кредитує поточний рахунок американського банку (рахунок
«НОС-ТРО») та дебетує рахунок клієнта, відкриваючи строковий депозит на
його ім’я. В результаті переведення строкового депозиту на поточний
рахунок американський банк не турбується про валютний контроль та
звільняється від обов’язку сплати відсотків (за поточними рахунками
законодавством США заборонено сплачувати відсотки), він переносить це
зобов’язання на лондонський банк. Останній, не отримавши відсотків за
своїм поточним рахунком в американському банку, зобов’язаний сплачувати
їх за строковим депозитом клієнта та повинен або шукати можливість
використання цих коштів з прибутком для себе чи передачі їх іншому банку
на міжбан-ківському ринку, або позичити будь-яким іншим позичальникам
через ринок капіталу (в межах строку депозиту чи на періодично
поновлюваній основі).

В той же час американський вкладник може вільно перевести свій депозит в
будь-яку іншу конвертовану валюту, бо банк також може використовувати ці
депозити для своїх валютних спекуляцій або розрахуватися депозитом зі
своїми контрагентами. Такий механізм характеризує з’явлення
нафтодоларів, якими розраховувалися американські корпорації з
нафтодобувними країнами. Допускаючи овердрафт за поточними рахунками
корпорацій, банки створюють офшорні депозити. Всі ці переміщення
фіксуються у американському банку — родоначальнику офшорного депозиту.
Дедалі цей депозит може вільно рухатися між офшо-рними центрами та
зонами з банку в банк за межами США.

Світовий офшорний ринок, як продовження відповідних національних ринків,
в принципі не створює додаткових кредитних ресурсів. Він лише побічно
впливає на розширення міжнародного кредиту, що пов’язано, насамперед, з
його підвищеною конкурентоспроможністю в порівнянні з національними
ринками. Вільні від внутрішніх національних обмежень та норм фінансового
контролю банки на офшорному ринку можуть пропонувати більш високі
процентні ставки по вкладах та знижені по кредитах, отримувати значні
прибутки за рахунок обходу валютних обмежень та податкових законів.

Пануюче становище на ринку вільної торгівлі займають американські банки,
така ж система широко практикується серед швейцарських банків, сприяючи
зростанню обсягів фінансового ринку, припускаючи офшорні «мандрівки»
своїх валют. Американські банки ініціюють створення офшорних депозитів і
роблять це через свої траст-відділи, які можуть вільно розпоряджатися
довіреними їм фінансовими коштами клієнтів, а західноєвропейські — через
розпорядників фідуциар-них вкладів. Якби б США заборонили переведення
доларових рахунків в офшорні депозити, то 3/4 офшорного ринку зникло би.
Саме США сприяли створенню офшорного ринку, спочатку як ринку
євродоларів, і тільки згодом «вкрапили» в конкурентну боротьбу інші
валюти та країни. Первинний фінансовий контроль за діяльністю банків та
їх філіалів, які «роблять погоду» на офшорному ринку, складний тому, що
розмір позичок до сотень мільйонів і мільярдів доларів визначає склад
позичальників: центральні банки багатьох держав, державні агентства та
підприємства, транснаціональні корпорації, міжнародні організації. В
останні роки до позичальників приєднались країни, що розвиваються.

Інвестори — власники офшорних депозитів Центрального банку і державних
агентств розміщують свої тимчасово вільні валютні ресурси в такі
фінансові центри, як Лондон, Париж, Нью-Йорк, Цюріх, корпорації
розміщують свої кошти в офшорних депозитах, переслідуючи цілі валютних
спекуляцій та приховування прибутків злочинного походження (наприклад,
Саудівська Аравія має на офшорних депозитах майже 1/3 всіх державних
валютних ресурсів) від оподаткування. А приватні інвестори (нафтові
магнати, диктатори), які приховують награбоване багатство від
конфіскації, та міжнародні спекулянти надають перевагу розміщенню
злочинних коштів в країнах, де гарантується їх секретність (Швейцарія,
острови Карібського моря та ін.). Офшорний ринок є притулком для
накопичування ними награбованих доходів та в меншій мірі засобом
здобування доходів або розміщення вільних валютних ресурсів, ніж для
транснаціональних корпорацій і центральних банків.

Система офшорних центрів і зон, в яких первинний фінансовий контроль
місцевих урядів не здійснюється, а доступ податковим службам інших
держав зачинено, є ідеальним притулком для капіталів, набутих
кримінальним шляхом в країнах їх походження. Міжнародні фінансові
операції перетворилися в зручне джерело ухилення від сплати податків. За
кордон переводяться кошти у вигляді фіктивних, замаскованих під реальні
відсотки, дивіденди, рентні та лізингові платежі, роялті, страхові
премії та ін., позбавляючи казну багатомільярдних надходжень. В
кінцевому рахунку всі ці фінансові екскурси акумулюються в офшорних
центрах — «податкових гаванях» і «оазисах», звідки повертаються на
батьківщину, але вже як «іноземні капіталовкладення», з наданням
податкових та інших пільг. Казна в цьому випадку обманюється двічі:
спочатку доходи, отримані злочинним шляхом вивозяться за кордон без
сплати податків, а потім повертаються з претензією на отримання
незаслуженої премії. Контролюючі служби позбавлені можливості
ідентифікувати особистість власників цих коштів та отримати інформацію
про джерела значних фінансових коштів, отриманих протиправним шляхом і
звільнених від оподаткування.

На Антільських островах улаштувалися численні філіали американських
компаній і банків, які, використовуючи пільги податкових узгоджень,
існуючих між Антільськими (Нідерландськими островами) та США,
забезпечують «безподатковий» доступ для американського бізнесу до
світових ринків капіталу. Відкриваючи на Нідерландських Антілах дочірні
компанії та філіали, американські корпорації формально відображають всю
заборгованість за позиками та кредитами, притягнутими до світового ринку
капіталів, на балансі цих маріонеткових угруповань з тим, щоб потім так
само ж формально перезапози-чити ці кошти своїми ж філіалами для
використання в США або в інших країнах. Крім обходу американського
податку «у джерела походження», такі махінації дозволяють корпораціям
переводити у вигляді завищених відсотків частину свого кримінального
прибутку, одержаного внаслідок організованої злочинної діяльності, в
Антільський «податковий рай», де вони, при настанні найбільш сприятливих
умов, можуть накопичуватися для використання. Існування спеціальних
законів про секретність не дозволяють ні властям Антільських
(Нідерландських) островів, пі зареєстрованим там компаніям та банкам
відповідати на запити будь-яких іноземних чи місцевих властей про
розміри та походження залучених ними або інвестованих в них фінансових і
валютних ресурсів.

Страхування — досить стародавній вид бізнесу. «Фінансове чудо» виникло
на Бермудсь-ких островах в Карібському морі та перетворилося в світовий
страховий центр. Суть його полягає в тому, що ті, хто бажає забезпечити
небезпеку собі від збитків в діловій діяльності або в особистих
заняттях, знаходять особу, яка погоджується в обмін на регулярні платежі
(страхові премії) сплатити ці збитки, у випадку їх виникнення, за свій
рахунок. Інакше кажучи, за сплату страхової премії клієнт здобуває
гарантію від збитків.

Можна було б спробувати й самому застрахувати себе, регулярно
відраховуючи частку своїх доходів в окремий (осібний) страховий фонд, з
якого і будуть відшкодовуватися можливі збитки. Але для великого бізнесу
метод непрактичний. По-перше, збитків може і не бути, і тоді виявиться,
нібито страхові суми даремно відвернені від справи. По-друге, збитки
можуть статися на початку діяльності, коли засобів страхового фонду ще
немає або їх недостатньо.

Страховий бізнес зобов’язаний своїм існуванням ще одній важливій
обставині. Платежі побічному страховику визначаються податковим
законодавством «звичайним діловим видатком» і, як висновок, можуть бути
підраховані з оподатковуваного доходу платника податків. А внески в
особистий страховий фонд, як правило, вважаються розподілом прибутку і
відрахуванню з оподатковуваного доходу не підлягають.

Дочірні страхові компанії — не що Інше, ніж паперові фікції,
документацію яких ведуть материнські компанії. Такі «паперові» компанії
є зручним засобом не тільки для фіктивного самострахування для отримання
виключно податкових вигод (насамперед, в Лондоні, а також у Нью-Йорку),
а й для страхування великих ризиків на світовому страховому ринку.
Дочірня страхова компанія, уклавши угоду з материнською компанією на всю
суму ризику, та отримавши від неї повну суму премії, потім передає
частину ризику та відповідну частину премії іншим компаніям, які
виступають вже в якості перестраховика (оскільки вони вступають в згоду
не з клієнтом, а зі страховою компанією). Для перестрахування, звичайно,
передаються більш небезпечні ризики, а залишок премії і комісійні за
послуги по перестрахуванню залишаються в портфелі першого страховика.

Американські компанії не прагнуть згортати свій бізнес тому, що значна
економія від сплати податків дозволяє їм покривати збитки від операцій
своїх дочірніх компаній та надавати кошти для розширення їх діяльності.
Багато американських компаній використовує свої бермудські філіали як
скриньку або сейф для акумулювання прибутків, що приховуються від
податків. Услід за фіктивними страховими компаніями влаштовуються і
професіонали грошового бізнесу.

Доходи від злочинної діяльності, гроші в погоні за референтними ставками
проценту по вкладах, операції в іноземній валюті, платежі за
контрактними та борговими зобов’язаннями — це гігантський потік капіталу
та угод, який з незбагненною швидкістю стікає в офшорні зони. Наведені в
цій публікації приклади свідчать про те, що успішні зусилля злочинців
виявляються занадто винахідливими, а іноді, навпаки, досить
прямолінійними способами використання фінансових притулків з метою
приховування, переміщення та очищення доходів злочинного походження.
Отже, для використання можливостей світу без кордонів злочинці та
професійні легалізатори надають перевагу змові з банківськими
службовцями. Тому завдання посилення контролю за «відмиванням» брудних
грошей полягає саме в тому, щоб розгадати сумнівну операцію чи підозрілу
комбінацію анонімних переведень та передати такі відомості на запит
правоохоронних органів. Завдання полягає в наданні конкретної
інформації, яка зможе допомогти розслідуванню кримінальних справ.

На жаль, багато юрисдикцій розглядають такі запити як загрозу їх
законодавству про банківську таємницю, неохоче співробітничають, аби не
втратити потенційних клієнтів ринку фінансових послуг. Посилення
боротьби з легалізацією доходів, отриманих від злочинної діяльності,
здійснення ефективного й прозорого нагляду за фінансовими установами
країн світу — питання, які заслуговують на посилену увагу та поглиблене
вивчення.

Висновки

У середині XX ст. з розвитком процесу глобалізації у міжнародній
господарській практиці почалося активне застосування такого фінансового
інструменту, як міжнародне податкове планування. Передумовою для його
здійснення стало створення у різних куточках земної кулі офшорних
(безподаткових) зон.

Їх бурхливий розвиток наприкінці минулого століття, обумовлений дедалі
більшим взаємопроникненням і взаємозалежністю національних господарських
систем, став як додатковим фактором пожвавлення процесу міжнародного
обміну товарами, послугами й капіталом та підвищення ефективності
підприємницької діяльності в усьому світі, так і причиною значних утрат
національних економік із традиційними системами оподаткування, відпливу
капіталу до безподаткових територій та недонадходження платежів до
державних бюджетів. За оцінками фахівців, до трьох чвертей світового
обороту капіталу на різних його етапах проходить через офшорні фінансові
установи, де не підлягає майже ніякому офіційному контролю.

Не обминула офшорна проблема і українську економіку. З початком
лібералізації зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств
наприкінці 80-х років XX ст., з її поглибленням після здобуття
незалежності багато українських підприємств звернулися до офшорного
підприємництва як ефективного важеля підвищення прибутковості
господарських операцій.

У результаті значні суми капіталу, накопиченого в Україні, було вивезено
(в основному нелегально) до офшорних зон, і зараз цей капітал
повертається на батьківщину у вигляді іноземних інвестицій. За даними
офіційної статистики, нині близько половини закордонних вкладень у
національну економіку здійснено з безподаткових юрисдикцій. Безперечно,
виконується й основна функція офшорного бізнесу — він активно
використовується для зменшення податкових зобов’язань українських
підприємств.

Негативні прояви офшорного підприємництва стимулювали науковців різних
країн, фахівців-практиків міжнародних організацій — таких як Організація
Об’єднаних Націй (ООН), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація
економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), Форум фінансової
стабільності (ФФС), Група по боротьбі з відмиванням грошей при ОЕСР
(Fіnаnсіаl Асtіоn Таsk Fогсе оn Моnеу Laundering — FАТF), до
поглибленого вивчення питань походження інституту офшорного бізнесу,
механізму його здійснення, наслідків функціонування для розвитку міжна-
родних економічних відносин та вироблення ефективних засобів протидії
названим вище негативним явищам. Наслідком цієї роботи стало визначення
принципів попередження згубної податкової конкуренції між державами, які
справили визначальний вплив на розвиток офшорного бізнесу у світовому
масштабі та формування його нового статус-кво.

Ситуація, що склалася в Україні, а також існуючі тенденції обумовлюють
необхідність забезпечення економічної безпеки України і, насамперед,
розробки критеріїв і вимог в умовах економічних перетворень щодо
боротьби з криміналізацією життя країни загалом. За рахунок кримінальних
капіталів деформується структура економіки країни, нав’язуються
несприятливі пріоритети розвитку суб’єктів економіки.

Країни, території, міста та райони, які підпадають під категорію
офшорних центрів:

1) Карібський басейн: Антілья, Антігуа, Аруба, Багамські острови,
Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Британські Віргінські острови,
Голландські Антільські острови, Кайманові острови, Коста-Ріка, острови
Тьоркс й Кайкос, Панама, Сент-Кітс й Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент й
Гренадіни;

2) Європа: Андорра, Гібралтар, Гернсі, Джерсі, Ірландія (Дублін),
Кампіоне, Кіпр, Ліхтенштейн, Люксембург, Мадейра, Мальта, Монако, острів
Мен, Сарк, Швейцарія;

3) Азія та район Тихого океану: Вануату, Гонконг, загальний
адміністративний район, Західне Самоа, Лабуан, Макао, Марианські
острови, Науру, Ніуе, острови Кука, Сінгапур;

4) Близький Схід: Бахрейн, Дубай, Ліван;

5) Африка: Ліберія, Маврикій, Сейшельські острови.

Типові ознаки «офшорних схем» легалізації злочинних коштів:

— використання як підстави для міжнародних трансакцій фіктивних або
фальсифікованих контрактів з офшорними компаніями;

— здійснення трансакцій на рахунки офшорних компаній у третіх країнах;

— максимальне скорочення строків перебування переказаних коштів на
рахунках офшорних компаній у країнах реєстрації або в третіх країнах;

— подальше переміщення коштів шляхом «розпилення» переказів у різні
юрисдикції;

— наявність рахунків офшорних компаній у кредитних організаціях
міжнародних фінансових центрів;

— повторення однотипних елементів схем електронних переказів;

— участь у схемі взаєморозрахунків кількох офшорних компаній;

— здійснення платежів компаніями-резидентами зі своїх рахунків в
офшорних юрисдикціях;

— участь у схемі підставної компанії-резидента, на банківському рахунку
якої здійснюється первинне розміщення злочинного доходу;

— рахунок фізичної особи – власника злочинного доходу в закордонному
банку в країні з високим рівнем міжнародної репутації.

Список використаної літератури

 

Антипов В. І.Тіньова економіка та економічна злочинність: світові
тенденції, українські реалії та правові засоби контролю
(теоретико-методологічне узагальнення). – Вінниця, 2006. — 1039 с.

Базар Н. М. Аналіз тіньової економіки у світі та Україні. Проблеми
боротьби з нею // Наукові записки. — Тернопіль, 2004. — Вип.13, ч.2. —
СІ57-159.

Базилевич В. Методичні аспекти оцінки масштабів тіньової економіки /
Базилевич В., Мазур І.//Економіка України.-2004.-№ 8.-С.36-44.-(Упр.
економікою: теорія та практика).

Бирковский Д. Применение оффшорных зон в Украине. — Харьков,
2002.Оффшорные фирмы в международном бизнесе. — М., 2005.

Гарасюк О.А. Обгрунтування економічної доцільності розвитку оффшорного
бізнесу в Україні // Формування ринкових  відносин в Україні. Випуск 13.
Київ: НДЕІ, 2001. —  С.222-228.

Гарасюк О., Пила В. Зовнішньоекономічні зв’язки та офшорний бізнес
//Доповіді міжнародної науково-практичної конференції “Україна в ХХІ
сторіччі”. — Львів, 2004. — С.458-460.

Гомольська Н. І.  Офшорний бізнес — важливий фактор підвищення
ефективності ЗЕД національного виробника // Соціально-економічні
дослідження в перехідний період. — Львів, 2002. — Вип.6 (37):
Транскордонне співробітництво, ринкова інфраструктура та
фінансово-інвестиційна діяльність. — С.175–181.

Климовец, Ольга Валентиновна. Международный оффшорный бизнес: [Учеб.
пособие для студентов, обучающихся по спец. 06.06.00] — Ростов на / Д:
Феникс, 2004. — 314 с.

Максутов С. Обережно — офшори // Бухгалтерія.- 2002.- № 7/2.-С. 21-23.

Савельєв Є. В.  Формування в Україні міжнародних фінансових центрів та
офшорного бізнесу // Вісник. — Львів, 2005. — Вип.18, ч.2: Сер.
економічна. — С.92–103.

Энциклопедия оффшорного бизнеса / Сост. А.Троценко, Н.Дьякова; Лит. ред.
З.Терентьева] — [М.]: НПК-ВЕСТА, 2000. — 702 с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи