HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“ Образ байронівського героя у «Східних поемах» Дж.Байрона ”

ЗМІСТ

ВСТУП

1. РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ ДЖОРДЖА БАЙРОНА

2. ПОДОРОЖ БАЙРОНА НА СХІД, ЇЇ ВПЛИВ НА ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА. ХУДОЖНЫ
ОСОБЛИВОСТІ «СХІДНИХ ПОЕМ»

3. ОСНОВНІ МОТИВИ «СХІДНИХ ПОЕМ» ДЖ. БАЙРОНА

4. ОБРАЗИ ГОЛОВНИХ ПЕРСОНАЖІВ «СХІДНИХ ПОЕМ»

5. ОБРАЗ ГЕРОЯ ТА ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ РОМАНТИЧНОЇ ПОЕМИ Д.Г. Н.
БАЙРОНА «КОРСАР»

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що творчість Джорджа Гордона
Байрона ввійшла в історію світової літератури як видатне художнє явище,
пов’язане з епохою романтизму. Новий напрямок у мистецтві, який виник у
Західній Європі наприкінці XVIII – початку XIX ст., був реакцією на
Французьку революцію і пов’язане з нею просвітництво.

Східні поеми та інші твори Байрона мали гучний успіх не тільки в
Англії, але й в інших країнах Європи. Але суперечливі за своїм змістом,
ці твори знаходили різний відгук у різних шарах суспільства.

Якщо в аристократичному середовищі стала модою поза розчарованої людини,
то в демократичних колах європейського суспільства викликало захоплення
бунтарство поета. Романтично-неясний, соціально неосмислений протест
«байронічного героя» найкраще відповідав настроям цієї перехідної епохи,
коли невдоволення буржуазними відносинами, що складалися, ще не могли
вилитися у відкритий політичний протест.

Незадоволеність результатами Французької революції, посилення політичної
реакції в країнах Європи слідом за нею виявилися придатним ґрунтом для
розвитку романтизму. Серед романтиків одні закликали суспільство
повернутися до колишнього патріархального побуту, до середньовіччя і,
відмовляючись від вирішення насущних проблем сучасності, ішли у світ
релігійної містики; інші виражали інтереси демократичних і революційних
мас, закликаючи продовжити справу Французької революції і втілити в
життя ідеї волі, рівності і братерства.

Полум’яний захисник національно-визвольного руху народів, викривач
тиранії і політики загарбницьких військ, Байрон став одним з провідних
засновників прогресивного напрямку в романтизмі. Новаторський дух поезії
Байрона, його художній метод романтики нового типу був підхоплений і
розвинутий наступними поколіннями поетів і письменників різних
національних літератур.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є розкриття образів
головних персонажів «Східних поем» Дж.Г.Байрона.

Завдання дослідження зумовлені метою роботи:

розглянути особливості романтичних героїв Дж.Г.Байрона;

визначити головні мотиви «Східних поем» та роль говних персонажів;

охарактеризувати образи головних персонажів «Східних поем».

Об’єкт дослідження: головні персонажі «Східних поем» Дж.Г.Байрона.

Предмет дослідження: особливості образів головних персонажів «Східних
поем», їх літературна оцінка тощо.

Методи дослідження: під час виконання роботи були використані такі
загальнонаукові методи дослідження як літературний метод, методи
аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення та ін.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка містить п’ять розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ ДЖОРДЖА БАЙРОНА

Джордж Гордон Байрон — уособлення романтизму не лише у творчості, а й в
особистому житті. Усе своє життя він був в одній і тій самій ситуації,
яка ніби підказувала тему його творчості,— зневажена, закута сила,
понівечена краса, самотність серед людей, навіть близьких і рідних.
Байрон був дуже гарним, але кульгавим від народження, мати дуже любила
його, але мучила своєю любов’ю. Рід письменника був давній, пов’язаний
ще з англійськими і шотландськими королями, але маєток і титул Байрони
отримали лише в XVI столітті, а в XVII cтолітті англійська буржуазна
революція призвела до занепаду роду. Усе це сформувало особистість поета
і теми його творчості.

Перша поетична збірка викликала гострі критичні зауваження сучасників.
Байрону дорікали, що його вірші схожі на багато інших. Але відповідь
молодого поета на цю критику представила справжнього Байрона,
суперечливого, гордого, самотнього, щирого і пристрасного. Саме ці риси
характеру поета визначають і його романтичного героя, який уперше постав
перед читачем у поемі «Паломництво Чайльд Гарольда» [13].

«Паломництво Чайльд Гарольда» за жанром — щоденник, який пишуть дві
особи: головний персонаж і сам автор. Герой поеми після перших рядків
автобіографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор,
дистанції між ними майже немає.

Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в
ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — це цілі
паломництва Чайльд Гарольда, які близькі самому Байрону.

Смуток і розчарування Гарольда не залежать від його скривдженого
самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особистих
мотивів, які відіграють немалу роль у його попередників у літературі.
Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його
бездіяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса
Чайльд Гарольда як художнього образу — його незавершеність, герой
покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового
часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки
історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були
характерною рисою сучасності. Байрон задає питання про причини
суспільних вад, національного занепаду, замислюється над протиріччями і
загадковістю історичного процесу, але висловлює глибоке незадоволення і
собою і розмірковує над значенням своєї творчості.

Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага життя,
могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой
палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І
він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню
індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм
пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» —
головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним
проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. «Я хочу сліз!»
стає своєрідним рефреном, в якому звучить виклик. І тільки кінцівка
вірша пояснює, чому виникає таке дивне бажання. «Я хочу сліз, бо серце
розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися
життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на
деякий час полегшення [12, c.109].

Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому твори
Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини,
який одержав назву «байронізм».

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзеркалив
основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї
неповторності, свого права на власні думки і почуття. Такий герой не
знає ні причин «світової скорботи», ні як її позбутися. І він залишає за
собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.

2. ПОДОРОЖ БАЙРОНА НА СХІД, ЇЇ ВПЛИВ НА ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА. ХУДОЖНЫ
ОСОБЛИВОСТІ «СХІДНИХ ПОЕМ»

Наприкінці червня 1809 року Байрон зі своїм другом Хобхаузом
відправилися в дворічну подорож. Воно мало величезне значення для
розвитку його особистості і поетичного дарування. Воно почалося з
Португалії, потім почалися міста Іспанії. З Іспанії Байрон виїхав на
Мальту, потім у Грецію, Албанію, Константинополь і знову повернувся в
Грецію.

Якою б дивною не була по своїй красі природа і величною древня культура
цих південних країн, Байрон не сприймав їх поза життям народів, які їх
населяли. Люди, їхній побут, мова, звичаї, одяг — усе викликає пильний
інтерес поета. Його вражають соціальні контрасти в цих країнах: з одного
боку, убогість, рабство народів, з іншого боку — необмежена влада і
сваволя купки тиранів. Під час подорожі Байрон глибоко усвідомив своє
суспільне покликання поета, він прагнув побачене передати в рядках, щоб
викривати політику урядів тих країн, які підтримували тиранію і
насильство над народами [7, c.83].

Мандрівні враження знаходили різний по тону характер: вони були то
роздумами, то закликом до народів скинути ярмо тиранії, то захопленням
перед красою жінок, перед екзотикою природи. Лягали ці записи
здебільшого в спенсерову строфу, дев’ятивіршеву, зі складним чергуванням
рим; Байрон працював тоді над оволодінням цією строфою, що бере початок
в англійській поезії епохи Відродження. Під час подорожі ним було також
створено чимало ліричних віршів про зустрічі, які запам’яталися, і
подіях. Одночасно з’являлися і вірші, які дали початок політичній ліриці
поета, — «Пісня грецьких повстанців», «Прощання з Мальтою», до яких
примикала і сатира «Проклін Мінерви», написана також у роки подорожі.

На Мальті Байрон почав брати уроки арабської мови в ченця.

Албанія була в той час майже невідомою країною. Дикі гори нагадували
Байрону Шотландію. Чоловіки носили короткі спідниці, зовсім як
шотландські горці, і плащі з козячої шкіри.

Байрона захоплювала пишність Сходу – албанці в розшитих камзолах, татари
у високих шапках, чорношкірі раби, коні, барабани, муедзини, закликаючі
з мінаретів мечетей: «Немає Бога, крім Бога». Грізний Алі-паша виявився
маленьким сімдесятирічним дідком з білою бородою, з чемними і повними
гідності манерами. Але усім було відомо, що він, не моргнувши,
присмажить ворога на чи вертелі утопить в озері дюжину жінок, які
чим-небудь не догодять його невістці. Любов до влади, презирство до
моральних і суспільних умовностей, таємниці, якими він любив себе
оточувати, весь вигляд Алі викликав у Байрона живі симпатії. Бандит,
корсар, отаман розбійницької зграї – люди цього знедоленого середовища
приваблювали Байрона, знаходячи відгук у його почутті протесту проти
лицемірства й у його преклонінні перед хоробрістю. Симпатія була
обопільною. Паша надіслав Байрону провідників і збройний ескорт для
зворотного шляху.

Подорожувати по дикій країні під охороною збройних дикунів – задум
небезпечний, але привабливий. Байрон любив албанців, вони здавалися йому
простими, вірними людьми.

З Албанії англійці відправляються в Грецію. Це була пречудова гірська
прогулянка верхи. Вечорами супроводжуючі їх суліоти співали пісні, які
Байрон за допомогою перекладача укладав на вірші.

Байрон був розчулений, опинившись у Греції. Очима, які звикли до
суворого клімату півночі, до пейзажів, обкутаним туманом, до безупинно
протікаючих хмар, неба кольору індиго, прозорого повітря, скелястих гір,
ледь торкнутих охрою і шафраном, виявляли картину світла й щастя.

Після Греції Байрон і Хобхауз прибули в Афіни, що у той час являли собою
велике село. Турки, які зайняли місто, поводилися як переможці, а не як
правителі, і надавали місто власній долі [5, c.119].

Французький консул Фовель супроводжував англійців у їх подорожах по
Аттиці. Через маслинові гаї і луги златоцвітів вони їздили на мис
Суніон. Крізь білі колони храму виднілося «фіолетове море».

13 травня 1810 року Байрон і Хобхауз взяли курс на Константинополь. У
Стамбулі Байрон зачарувався ландшафтом – берега Європи й Азії, вкриті
палацами, переблиски куполу собору св. Софії, Принцеві острова, такі
привітні здалеку.

Він піднімався нагору по Босфору і сидів на блакитних стрімчаках
Сімплегад, що стережуть вхід у протоку і, по переказу стародавності,
зрушуються, коли входить корабель, щоб розчавити його.

Нарешті, 4 липня 1810 року Байрон і Хобхауз залишили Константинополь.
Хобхауз повертається в Англію, а Байрон відправляється ще раз в Афіни.

Під час свого другого перебування в Афінах Байрон оселився в монастирі
капуцинів. Місце розташування було чудове: прямо навпроти піднімався
Гімет, за Акрополь, праворуч храм Юпітера і ліворуч місто.

Уявлення про світ, з якого складався тепер його внутрішній пейзаж, були
простими. Земна куля створена з невідомої нам метою Богом, якому,
очевидно, немає справи до наших страждань. Люди, що захоплюються своїми
пристрастями чи долею, женуться за приємними відчуттями чи за славою.
Царства, імперії піднімаються і падають, як хвилі. Все суєта, крім
насолоди.

Подорож на Схід підтверджувало для нього справедливість цієї доктрини.
Усюди, де Байрон не проїжджав, він бачив, що життя суворе, пороки всім
присутні, а смерть невимоглива і завжди напоготові. Фаталізм мусульман
зміцнив його фаталізм. Йому подобалося їх відношення до жінок.
Нескінченна безліч релігій переконало його в їх слабості. Він вивіз із
собою сумніви, що здавалися йому незламними. У цій тривалій самітності
він пізнав кілька істин у самому собі. Довідався, що може бути щасливий,
тільки існуючи поза законом. Він полюбив ці країни, де йому ні до кого
не було справи, так само як і нікому до нього [7, c.68].

Повертаючи в Англію, Байрон записав у своєму щоденнику: «Після дворічної
подорожі я знову на шляху в Англію. Я бачив усе, що є чудового в
Туреччині, Трою, Грецію, Константинополь і Албанію. Не думаю, щоб я
зробив щось таке, що відрізнило б мене від інших мандрівників, хіба
тільки прогулянки уплав із Сестоса в Абідос, подвиг, дуже гідний для
людини нашого часу».

Загальні особливості «Східних поем»:

— наявність певного сюжету; подана історія героя, часто уривчасто, з
недомовками;

— місце дії зображено досить узагальнено, хоча Байрон побував у
місцевостях, котрі змальовував;

— картинам природи відведена значна роль (образи моря, скель, дерев,
різнобарвних квітів тощо);

— розповідь побудована з окремих епізодів найдраматичнішого характеру
так, що пізніші події згадуються перед більш ранніми;

— недомовленість, пробіли в біографії центральних персонажів, глухі
згадки про якісь страшні, трагічні події в їхньому минулому створили
ореол загадковості, віщували нещастя;

— персонажі (носії зла) гинули чи вмирали від душевного болю;

— головний герой повстав проти людей і Бога: зруйнував чужі долі, розбив
серця тих, хто його любив, порушив суспільні закони і моральні норми;

— більшість образів змальована автором так, що викликала подвійні
почуття. Вони принесли страждання іншим, але трагічно страждали і самі.

Зразком структурної та образної системи, конфліктів і центральних
постатей східних поем стала перша з них — «Гяур». Події в цій поемі
відбувалися у Туреччині (як засвідчено у підзаголовку поеми — «Фрагмент
турецької повісті»). її історичний час визначено у передмові автора, але
ніяк не відтворено у тексті. У поемі це час південних лінощів і
розкішної знемоги у палаці багатія Гассана, час кривавих сутичок,
безкінечно довгих днів спогадів і страждань Гяура у монастирі, години
його останньої сповіді. Про головного героя сказано мало. Залишилося
невідомим навіть його справжнє ім?я, бо «гяур» — це зневажливе
прізвисько «невірного». Лише в передмові згадано, що він венеціанець.
Гяур, певно, зрікся своєї віри і став Магометом. Так він зміг зустріти
невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав. Вона відповіла на його
почуття і погодилася втекти з ним. Про все це можна лише здогадуватися
за натяками, розкиданими у тексті, бо саме з фрагментів складений сюжет.
Ще нічого не знаючи про основні події, читач дізнався про важкий сум
Гассана за Лейлою — зірницею його гарему. Потім перед читачем постали
руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана, який загинув у бою.
Далі подано фрагмент про те, як уночі група якихось людей кинула далеко
в море щось загорнуте у сувій, схоже на тіло. Лише поступово фрагменти
могли скластися у цілісну історію. Стало зрозумілим, що заздрісний
Гассан убив Лейлу, а її труп було кинуто у море. Гяур на чолі загону
напав на воїнів Гассана, убив свого ворога, а потім сховався від людей і
світу в монастирі. Він не спілкувався з ченцями, не молився у церкві, а
тому його вважали жахливим грішником, що не розкаявся. Лише перед смертю
колишній християнин сповідувався перед святим отцем і розповів про всю
безмежність свого кохання до Лейли, загибель якої позбавила його бажання
жити, про помсту Гассану, що не заспокоїло його серця.

3. ОСНОВНІ МОТИВИ «СХІДНИХ ПОЕМ» ДЖ. БАЙРОНА

Результатом подорожі Байрона виявилися його поеми. Починаючи з 1813
року, з-під пера Байрона одна за іншою виходять романтичні поеми, що
згодом одержали назву «східних». До цього циклу відносяться наступні
поеми: «Гяур» (1813), «Абідосська наречена» (1813), «Корсар» (1814),
«Лара» (1814), «Облога Корінфу» (1816) і «Парізина» (1816).

Визначення “східних” повною мірою відповідає змісту тільки декількох
поем. Якщо мати на увазі колорит, то “східність” відноситься тільки до
перших трьох; у «Ларі» ж, як вказував сам поет, ім’я іспанське, а країна
і час події конкретно не позначені, у «Облозі Корінфу» Байрон переносить
нас у Грецію, а в «Парізині» — в Італію. У прагненні об’єднати ці поеми
в один цикл є відома логіка, підказана загальними ознаками, характерними
для всіх названих поем. У них Байрон створює ту романтичну особистість,
яка згодом, переважно в XIX столітті, стала називатися «байронічної».

Однак вчасна поява «східних поем» та їх протиріччя не настільки різко
впадало в око. Набагато більш важливим тоді (1813-1816) було інше:
жагучий заклик до дії, до боротьби, яку Байрон вустами своїх шалених
героїв проголошував головним змістом буття.

Одна з найчудовіших рис «східних поем» — втілення у них духу дії,
боротьби, відваги, презирства до всякої апатії, спрага битви, яка
пробудила від сплячки зневірених людей, піднімала втомлених, запалювала
серця на подвиг. Сучасників глибоко хвилювали розкидані всюди в «східних
поемах» думки про загибель скарбів людських сил і талантів в умовах
буржуазної цивілізації; так, один з героїв «східних поем» сумує про
своїх «нерозтрачених велетенських силах», а інший герой, Конрад, був
народженим з серцем, здатним на «велике добро», але це добро йому не
дано було створити. Селімо болісно тяготиться бездіяльністю; Лара в
юності мріяв «про добро» і т.д.

Торжество реакції породило настрої боягузтва і ренегатства. Реакційні
романтики оспівували «покірність провидінню», безсоромно прославляли
кровопролитну війну, загрожували «карою небесною» тим, хто нарікає на
свою долю; у їх творчості все сильніше звучали мотиви безвольності,
апатії, містики. Настрій пригніченості заражав багатьох кращих людей
епохи. Безвладними, безликими героям реакційних романтиків Байрон
протиставив могутні пристрасті, велетенські характери своїх героїв, які
прагнуть підкорити собі обставини, а якщо це їм не вдається, то вони
гордо гинуть у нерівній боротьбі, але не йдуть ні на який компроміси із
совістю, не роблять ні найменших поступок ненависному світу катів і
тиранів. Їх самотній протест безперспективний, і це із самого початку
накладає трагічний відтінок на весь їхній вигляд. Але, з іншого боку,
їхнє невпинне прагнення до дії, до боротьби додає їм непереборне
зачарування, захоплює і хвилює. «Увесь світ, — писав Бєлінський, — із
затаєним хвилюванням прислухався до громових розкатів похмурої ліри
Байрона. У Парижі його переводили і друкували ще швидше, ніж у самій
Англії» [9, c.15-16].

Композиція і стиль «східних поем» дуже характерні для мистецтва
романтизму. Де відбувається дія цих поем, невідомо. Воно розгортається
на тлі пишної, екзотичної природи: даються описи безкрайнього синього
моря, диких прибережних скель, казково прекрасних полонин. Однак марне
було б шукати в них зображення ландшафтів якої-небудь визначеної країни.
Кожна з «східних поем» є невеликою віршованою повістю, у центрі сюжету
якої стоїть доля одного якого-небудь романтичного героя. Вся увага
спрямована на те, щоб розкрити внутрішній світ цього героя, показати
глибину його бурхливих і могутніх пристрастей. Поеми 1813 – 1816 років
відрізняються сюжетною завершеністю; головний герой не є лише сполучною
ланкою між окремими частинами поеми, але являє собою головний інтерес і
предмет її. Зате тут немає великих народних сцен, політичних оцінок
поточних подій, збірних образів простих людей з народу. Протест, що
звучить у цих поемах, романтично абстрактний.

Побудова сюжету характеризується уривчастістю, накопиченням випадкових
деталей; усюди багато недомовок, багатозначних натяків. Можна
здогадуватися про мотиви, які рухають вчинками героя, але часто не можна
зрозуміти, хто він, звідкіля прийшов, що чекає його в майбутньому. Дія
починається звичайно з якого-небудь моменту, вихопленого з середини чи
навіть кінця оповідання, і лише поступово стає зрозуміло те, що
відбувалося раніше.

“Гяур”

Раніше усіх «східних поем» побачила світ повість «Гяур». Повість була
написана в травні–листопаді 1813 року. Гяуром мусульмани називали
іновірців.

Розповідь, що складає зміст цих уривків, заснована на подіях, які менш
звичні на Сході в даний час, ніж колись. Можливо тому, жінки стали тепер
більш обачні, ніж у старовину, чи тому, що християнам тепер більше
посміхається щастя, або ж вони менш заповзятливі. У закінченому вигляді
розповідь повинна була включати в себе історію невільниці, кинутої по
мусульманському звичаю у море за невірність, за яку мстить молодий
венеціанець, її улюблений. Подію це віднесено на той час, коли Сім
Островів були під владою Венеції і незабаром після того, як арнаути були
прогнані з Мореї.

Сюжет цієї поеми зводиться до наступного: Гяур на смертному одрі
сповідається ченцю. Його нескладна розповідь – це марення помираючого,
якісь обривки фраз, останній болісний спалах свідомості. Лише на
превелику силу можна уловити нитку його думок. Гяур жагуче любив Леілу,
вона відповідала йому взаємністю. Радість і світло заповнювали всю суть
Гяура. Але ревнивий і підступний чоловік Леілі Гессан вистежив її і
по-злочинницьки вбив. Гяур страшно помстився тирану і кату Леілі. Гессан
загинув болісною смертю від його руки.

Однак помста не принесла Гяуру ні задоволення, ні спокою. Його
збентежений дух постійно мучить таємна недуга. Він прагне відстояти свою
особисту гідність від замахів якогось похмурого, темного світу, що
уособлюється в поемі таємничим і ворожим тлом, яке оточує героя.
Характер Гяура розкривається в боротьбі й у трагічних протиріччях його
душі: він люто чинить опір загрозливим йому таємничим силам; розпач не
послабляє його прагнення до дії, до битв:

Мне прозябанье слизняка

В сырой темнице под землёю

Милей, чем мёртвая тоска

С её бесплодною мечтою [4]

Гяур мучиться думкою про те, що його «багаті почуття» по-порожньому
розтрачені на безглузді речі. У його монолозі звучить обвинувачення
суспільству, що зробило його нещасливим відщепенцем, принизило.

У примітках до заключних рядків поеми Байрон коротенько повідомляє про
те, що послужило йому основою для створення «Гяура»: «Обставини, про які
говориться в цій повісті, досить звичайні в Туреччині…Мені ж сюжетом
послужила старожитня, тепер уже майже забута історія однієї молодої
венеціанки. Я випадково чув цю розповідь у кав’ярні від одного з
бродячих казкарів, якими кишить Схід…я шкодую, що пам’ять зберегла мені
так мало від справжньої розповіді…» [11, c.92]

“Абідоська наречена”

Поема створена в першій половині листопада 1813 року протягом одного
тижня. 5 грудня 1813 року поет заніс у щоденник: «Абідоська наречена»
вийшла в четвер другого грудня…вона відвернула мої думки від дійсності і
зайняла їх вигадкою; від себелюбних жалів звернула до живих спогадів і
повела в країну, яка у моїй пам’яті забарвлена самими веселковими і
лиховісними, але незмінно яскравими фарбами».

Дійсно, поема повна барвистих описів Сходу. «Абідоська наречена» названа
Байроном турецькою повістю. Поема починається з описів «далекого і
прекрасного» краю:

Кто знает край, где небо голубое

Безоблачно, как счастье молодое,

Где кедр шумит и вьётся виноград,

Где ветерок, носящий аромат,

Под ношею в эфире утопает,

Во всей красе где роза расцветает,

Где сладостна олива и лимон,

И луг всегда цветами испещрён,

И соловей в лесах не умолкает,

Где дивно всё, вид рощей и полян,

Лазурный свод и радужный туман,

И пурпуром блестящий океан,

И девы там свежее роз душистых,

Разбросанных в их локонах волнистых? [4]

Сюжет цієї повісті такий: сивий султан Яфар вирішує віддати свою єдину
дочку Зулейку в дружини Осману. Але вона закохана у свого брата Селіма,
і це почуття взаємне. Селімо пропонує їй бігти і призначає місце
зустрічі Зулейці, де він повинен розповісти всю правду про себе. Коли
Зулейка прийшла в призначений час, перед нею став «новий» Селімо. Він їй
повідав, що він є ватажком зграї проти її батька Яфара, що він їй не є
рідним братом, що колись давно Яфар отруїв свого брата Абдалу, батька
Селіма. І тепер Селимо готів помститися Яфару.

?

1/4

A

J

l

n

b

1/4

????n

p

???????? його. Разом із Селімом помирає і Зулейка. Але помста все ж таки
була здійснена. Зулейка була єдиною відрадою батька і її не стало.
Убивця залишається один.

Так само, як і Гяур, Селимо з «Абідоської нареченої» виступає проти
тирана з особистої помсти. Байронові вдається показати особливості
характеру Селіма, що формувався в умовах Сходу. Поет дивиться на Схід
очима європейця, відкидаючи псевдосхідний, поверхневий орієнталізм.
«Європеєць, і в захопленні східної розкоші, повинен зберегти смак і
погляд європейця. Ось чому Байрон так і чарівний у Гяурі, в Абідоській
нареченій та інших» – писав О.С. Пушкін.

“Лара”

До подальшої долі Конрада Байрон збирався повернутися в поемі «Лара»: у
рукописі було зазначено, що «Лара» є продовженням «Корсара». Але цього
разу Байрон навіть не подбав про перенесення дії на Схід.

У передмові до першого видання «Лари» він писав: «Читач… буде,
ймовірно, розглядати цю поему як продовження «Корсара»; вони схожі по
колориту, і, хоча характери поставлені в інші положення, їхні фабули до
деякої міри зв’язані між собою; особи — майже ті ж саме, але вираження —
різне».

Лара, як і Конрад, не приймає суспільства людей, нехтує їх, але на
відміну від Конрада він має на них дивний і таємничий вплив. Поет дає
зрозуміти, що Лара займається чорною магією: по ночах у замку Лари чувся
«голос неземний», а один раз його застали в глибокій непритомності,
убитого нетутешнім жахом.

Поема була закінчена 14 травня 1814 року, видана 6 серпня. Передаючи
рукопис поеми видавцю Байрон підкреслив, що не слід уточнювати, у якій
країні відбувається дія, хоча герой носить іспанське ім’я Лара.

Лара не мав ніякої батьківщини, не належав ні до якої епохи. Це був
дійсний байронічний герой: великодушний характер, серце, створене для
любові, але розувірившись з дитинства, глибоке прагнення до юнацьких
мрій і поривів, але занадто ясне створення їх нерозсудливості. Такий був
Лара, схожий на Конрада, схожий на Чайльд Гарольда і схожий на Байрона.
У деяких строфах «Лари» вигляд самого автора виступав так виразно, з
такою презирливою подібністю, що багато хто був вражений.

“Облога Корінфа” і “Парізина”

У написаної після «Лари» поемі «Облога Корінфа» Байрон розкриває
антисоціальну сутність індивідуалізму в її крайньому вираженні. Ставший
зрадником батьківщини з особистої помсти, Альп позбавлений ореола
шляхетності і гордого гідності, якими були наділені герої колишніх поем.
І не Альп щирий герой поеми, а старий Мінотті, що підняв народ на
захист Коринфу від турецьких загарбників.

В останній поемі цього циклу, «Парізина», в основу якої узята подія з
італійської хроніки, описане англійським істориком Гібоном, знову
з’являється шляхетний романтичний герой. Поема була написана восени 1815
року, вперше опублікована в лютому 1816 року. Присвячена одному з друзів
Байрона – Скропу Бердмору Девісу. Цю поему можна розглядати як вступ до
тираноборчих драм з італійської історії, написаних Байроном у вигнанні
[17].

4. ОБРАЗИ ГОЛОВНИХ ПЕРСОНАЖІВ «СХІДНИХ ПОЕМ»

Про образ головних персонажів східних поем написано дуже багато. Але
майже всі дослідники підкреслювали їх демонічність. Вони бунтівники, що
повстали проти людей і Бога, носії ідеї нічим не обмеженої
індивідуальної свободи, які заради неї руйнують на своєму шляху чужі
долі, розбивають серця тих, хто їх любить, порушують суспільні закони і
моральні норми. їхній бунт не має соціального чи політичного підґрунтя.
Його тьмяні причини коріняться у якихось особистих образах, жазі помсти,
відразі до колишнього оточення, яке їх не розуміло, переслідувало. їх
індивідуалізм і аморальність не знають меж, вони відчувають себе
надлюдьми, що взяли собі право карати інших, як суддя і кат одночасно.
Вони переступають через чужі долі і життя без співчуття і сумнівів.
Майже кожний з них має на-своєму сумлінні одне чи багато вбивств, або
принаймні прагне когось вбити. Тобто кожний з цих персонажів — носій
зла, щоправда приречений на загибель.

Однак і Гяур, і Селім, і Корсар, і Лара, і Альп, і Уго змальовані
автором так, що викликають подвійне почуття. Так, вони приносять іншим
лише страждання, але трагічно страждають і самі. їхня зовнішність
романтично прегарна — бліде обличчя, палаючі очі, розвіяні чорні кучері,
зморшки на чолі — свідчення пережитих мук, пристрастей і похмурих дум.
Насправді, це варіації одного людського типу, одного характеру. Хай їх
походження, національність, події, що їх сформували такими, якими вони
є, відмінні, але основа особистості титанічного індивідуаліста лишається
тією ж. Він лише обертається в кожній поемі якимись гранями, котрі
доповнюють цей образ-тип.

Зразком структури та образної системи, конфлікту і центральної постаті
східних поем може бути перша з них — «Гяур». Події в ній дійсно
відбуваються на схід від Англії, на соняшному Півдні під блакитним
небом, «де кипарис і томний мирт цвітуть», у Туреччині (як свідчить
підзаголовок поеми — «Фрагмент турецької повісті»). Час, про який
ідеться, визначений у передмові автора, але ніяк не відтворений у
тексті. Це час південних лінощів і розкішної знемоги в палаці багатія
Гассана,час кривавих сутичок між ворогуючими загонами, нескінченно довгі
дні спогадів і страждань Гяура в монастирі і години його останньої
сповіді. Про головного героя сказано на початку твору мало. Невідоме
навіть його справжнє ім’я, бо «гяур» — це зневажливе прізвисько
«невірного», тобто християнина взагалі. Лише у передмові згадується, що
він венеціанець. Гяур, певно, зрікся своєї віри і служив магометанам.
Так він зміг зустріти невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав.
Вона відповіла на його почуття і погодилась втекти з ним. Про все це
можна лише здогадуватися за натяками, розкиданими в тексті.

Автор не випадково назвав свою поему «Фрагментом турецької повісті».
Точніше було б сказати — «Фрагменти», бо саме з них складається сюжет.
Ще нічого не відаючи про основні події, читач дізнається про важкий сум
Гассана по його улюбленій Лейлі — зірниці його гарему. Потім він бачить
руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана і дізнається, що
молодий власник загинув у бою. Далі подається фрагмент про те, як у ночі
група якихось людей кидає далеко в морі щось загорнуте у сувій, схоже на
тіло. Лише поступово фрагменти складаються у цілісну історію. Стає
зрозумілим, що заздрісний Гассан убив Лейлу, а її труп було кинуто в
море. Гяур на чолі загону напав на воїнів Гассана, вбив свого ворога, а
потім сховався від людей і світу в монастирі. Він не спілкується з
ченцями, не молиться у церкві і вони вважають його жахливим грішником,
що не розкаявся. Лише перед смертю колишній християнин сповідується
перед святим отцем (таку ж сцену сповіді знаходимо в «Мцирі» Лєрмонтова)
і розповідає про всю безмежність свого кохання до Лейли, чия загибель
позбавила його бажання жити, про помсту на Гассані, яка не заспокоїла
його серця. Головна частина поеми і є цей довгий ліричний
монолог-сповідь про жагучу пристрасть і безмежну, нелюдської сили тугу
за коханою. До речі, кохання є основою, головною пружиною дії і
предметом ліричних сповідей в усіх східних поемах, лише в деяких воно
відіграє підпорядковану роль, як у «Корсарі» чи «Облозі Корінфа».

Постать Лейли — героїні любовного трикутника (такий трикутник присутній!
майже у всіх поемах) -: змальбвана у східному поетичному стилі, пишному
і солодкому. У неї очі сумної газелі, ароматне волосся, що падає чорною
хвилею аж до землі, біломармурові ніжки тощо. Вона лагідна і пристрасна,
свята і грішна, прегарна тілом і душею. Своє кохання до Гяура Лейла
сплачує життям, не боячись смерті і не благаючи про пощаду. Такими
будуть і героїні наступних поем, які відрізняються одна від одної
іменами та кольором очей і волосся. Єдиний сенс їхнього життя — кохання.
Своєму коханому вони віддані до смерті, ладні терпіти від нього все — і
байдужість, і зарозумілість, і його жорстокий егоїзм.

В поемі «Гяур» звучить кілька голосів, крім автора-оповідача, який
дозволяє собі досить далекі відступи від теми (наприклад, на початку
Байрон висловлює вже відомі з «Чайльд Гарольда» думки про поневолення
Греції і закликає патріотів Еллади боротися за визволення з-під
османського ярма, про що далі в поемі не йдеться), про сумну історію
Гяура, Лейли і Гассана розповідає сам головний герой, про його
перебування в монастирі хтось з ченців. Але постійно у всіх оповідях
відчутний ліричний струмінь, не події, а почуття ними викликані. Вони
головні і тоді, коли автор змальовує руїни палацу Гассана, розповідає
про те, як мати багатого турка чекає марно на повернення сина з бою,
коли ченець намагається зрозуміти загадкового самітника, що несе на чолі
печать гріха і страждання. В «Гяурі» автор помітний, хоч він і
намагається сховатися за постаттю якогось уявного оповідача — тих, хто
пускає чутки про втечу Лейли, рибака, присутнього при зануренні її тіла
у морські хвилі. В інших східних поемах автор намагається звести свою
присутність до мінімуму, або уникнути її зовсім, що, звичайно вдається
йому лише формально, бо голос лірика Байрона звучить виразно і сильно в
усіх творах циклу.

Попри всю спорідненість центральних конфліктів і героїв всіх цих творів,
їхній спільний мелодраматизм і гучну педальованість почуттів, сюжетні
перипетії в них, природно, мають оригінальне забарвлення. В «Абідосській
нареченій» юнак Селім вважав батьком Джаффір-пашу, котрий його виховав,
та раптом дізнався, що той убив його справжнього батька, а свого брата.
Селім стає на чолі банди розбишак, мріючи помститися вбивці. Та він
закоханий у дочку Джаффар-паші Зюлейку і ніяк не наважиться здійснити
помсту її батькові. Під час зустрічі з Зюлейкою Селім гине від рук свого
жорстокого і підступного дядька. «Парізіна» побудована за мотивами
італійської хроніки XV століття. Гуго, син феррарського князя Азо до
нестями закохується у свою прегарну молоду мачуху Парізіну. Тиран князь
змушує підлеглих йому суддів засудити власного сина на страту. Гуго
вмирає на пласі під сокирою ката при мовчанні заляканого натовпу.
Ватажок піратів Конрад йде у бій із своїм загоном проти сильнішого
ворога і потрапляє в полон. Рятує його закохана в нього Гюльнара, яка
вбиває його ворога Селіма. Та за час відсутності Конрада вмирає його
кохана Медора, єдиний сенс життя романтичного самотнього пірата
(«Корсар»). JIapa, родовитий шляхтич, повертається на батьківщину після
тривалих мандрів. Він зустрічає свого запеклого ворога, який невдовзі
зникає. Лару підозрюють у вбивстві. Аристократи, яким Лара колись зробив
багато прикрого, щиро висловлюючи свою думку про них, готуються
помститися йому. На чолі бунтівних селян Лара йде проти своїх ворогів.
Та повстання придушене. Вмираючий Лара думає про своє таємниче минуле,
про яке знає лише його паж чужоземець Калед. Цей Калед виявляється
закоханою в Лару жінкою, яка до останнього подиху лишається з ним. В
«Осаді Корінфу» зрадник Альп веде на свій рідний Корінф військо
магометан, щоб помститися за образи, які він незаслужено прийняв від
співвітчизників. В борні він гине.

Байрон черпав сюжети з різних джерел, розцвічуючи їх барвами власнвї
фантазії, гіперболізуючи емоції, накидаючи таємничий флер на минуле
героїв, і це приваблювало читачів.

5. ОБРАЗ ГЕРОЯ ТА ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ РОМАНТИЧНОЇ ПОЕМИ Дж.Г. Н.
БАЙРОНА «КОРСАР»

У грудні 1813 року Байрон почав роботу над новою поемою «Корсар»,
«написаної з любов’ю та взятої з життя». Він поставив епіграфом вірші
Тассо.

Повість починається з передмови, яка присвячується Томасові Муру. Поема
складається з трьох пісень, з яких кожна починається з епіграфа.
Епіграфом служать віршовані рядки Данте.

Герой поеми є вождем піратів – безстрашних людей, які переступили
деспотичний закон власницького суспільства, тому що вони не можуть жити
серед «похітливих рабів» і

Честолюбивцев, жаждущих утех,

Чей сон не крепок, чей не весел смех…

Вони воліють вести вільне життя на незаселеному острові, вдалині від
неволі великих міст.

Корсар, їх сміливий і мудрий проводир, — такий же бунтар і відщепенець,
як і Гяур. На острові піратів усі його поважають і бояться. Він суворий
і владний. Команди піратських бригів слухняні помаху його руки, вороги
тріпотять при одному його імені. Але він страшно самотній, у нього немає
друзів, фатальна таємниця тяжіє над ним, ніхто не знає нічого про його
минуле. Лише по двох-трьох натяках, кинутим мимохіть, можна припустити,
що Конрад у юності, подібно іншим героям «східних поем», жагуче жадав
«творити добро» [15, c.79].

Як і долі Гяура, любов грає в житті Конрада фатальну роль. Полюбивши
Медору, він назавжди зберігає вірність їй одній. Зі смертю Медори всяка
радість життя втрачена для Конрада, він таємничо зникає. Який був кінець
Конрада, нікому не відомий.

Герой «Корсара» ніби увесь час занурений у свій внутрішній світ, він
любується своїми стражданнями, своєю гордістю і ревниво оберігає свою
самітність, не дозволяючи нікому порушувати свого роздуму; у цьому
ховається індивідуалізм героя, що стоїть як би над іншими людьми, яких
він нехтує за незначність і слабість духу. Так, він не в змозі оцінити
жертовної любові красуні Гюльнарі, що врятувала його з ризиком для життя
з темниці. Образ Гюльнарі теж овіяний похмурою романтикою. Раз у житті
вона віддалася щирому коханню. З тих пір вона вже не може миритися з
осоружним життям наложниці і раби Сеіда; її бунт проти мерзенної
дійсності носить діючі форми: вона здійснює суд над своїм тираном
Сеідом, убиває його і назавжди відмовляється від батьківщини, куди їй
більше немає повернення.

Конрада ріднить з Гяуром і іншими героями «східних поем» могутня сила
духу. Однак безстрашна, вогненна натура його, незважаючи на властиві їй
риси індивідуалізму, усе-таки багатообразніша і складніша, ніж характери
героїв інших поем; у ній є місце не тільки для гніву, але і для жалю.

Хоча поема і була узята з життя, Конрад не був Байроном; але це був
герой байронічного типу – лютим і відлюдним, диким, керованим своєю
долею, ураганом, який обрушується на світ. Про нього не знають, відкіля
він йде і куди згодом піде.

Він оповитий таємницею. У його минулому завжди ховається злочин, який
читачеві залишається невідомим. «Для нього не існує ні каяття, ні
розпачу, ні спокуси, то, що зовсім, не може бути знищено, — не можна
вирівняти незгладиме; він знайде спокій тільки в могилі». Це найчастіше
віровідступник або атеїст, він не шукає раю, він шукає відпочинку. Щоб
відвернутися від самого себе він кидається в дію, у боротьбу; корсар чи
пірат, він оголошує війну суспільству: женеться за сильними відчуттями.
Незважаючи на чатуючу на нього загибель – він готовий за будь-яку ціну
купити рятування від нудьги.

Наявність в душі героя двох почуттів — любові і ненависті-свідчення його
винятковості, яка проявляється також у тому, що в душі Конрада йде
постійна внутрішня боротьба, йому властиве вічне хвилювання, безперервна
робота душі. Характерно початок поеми: на піратському острові розбійники
бенкетують після вдалого походу. Лише Конрад не присутній на святі: він
шукає усамітнення посеред скель, де занурюється в болісні роздуми.

Байрон використовував у поемі прийом контрасту, який допомагає створити
образ виняткової особистості: Конрад різко протиставлений всім героям
поеми — підлому і боягузливому Сеїд, безпосередньому оточенню, членам
його зграї, на яких герой дивиться як на засіб помститися світу. Він
протиставлений іншим піратам як свого роду істота вищого порядку, носій
розуму і думки, величезної сили волі. Важливо, що герой користується
безмірним авторитетом, його бояться не тільки вороги, а й розбійники.

Автор не дає конкретних деталей зовнішності героя, зазначаючи лише
традиційні для романтичного героя «чорні кучері» і «бліде чоло». Увага
фіксується на те враження, яке справляє пірат на оточуючих, і на його
особливому погляді.

Доповнює характеристику героя «диявольська посмішка на вустах», яка
навіює страх. Байрон порівнює Конрада з ченцем, змією. Важливий у поемі
драматичний елемент: персонажі і сам Конрад розкривають себе в довгих
монологах. Їх мова позбавлена ??індивідуальності: всі герої і автор
виражаються єдиним піднесеним мовою, що відрізняється підвищеною
експресивністю. Присутній в поемі і ліричний герой, виражає почуття
автора: на початку третьої пісні поеми звучить тема античної Греції,
прекрасної Еллади, красою якої зачарований ліричний суб’єкт.

Поема справила величезне враження на сучасників: їх вразила історія
загублених людських можливостей в сучасному суспільстві. Можна
спостерігати своєрідну еволюцію байронівського героя: Чайльд-Гарольд
пасивний, герой «Східних поем» — бунтар, активна особистість.

Конрад був людиною дії, вождем піратів; Байрон, якого гнітила його лінь,
бездіяв. Конрад був сильний, Байрон – кульгавим; Конрад – смаглявий,
Байрон – блідий. Сміх Конрада був уїдливим глузуванням, «який приводив
людей у лють і в здригання»; у Байрона сміх був веселий і чарівний.

Загадковий героїчний образ Конрада розбудив глибокий інтерес у всій
Європі того часу. Як відзначив Пушкін, сучасники побачили в цьому образі
романтичне зображення «чоловіка долі», Наполеона, з яким Конрада ріднить
безмежна влада над військами і постійне бойове щастя.

Поема «Корсар» – шедевр англійської поезії. Жагуча сила романтичної мрії
сполучається в ній з порівняльною простотою художньої розробки теми;
грізна героїчна енергія вірша в «Корсарі» сполучається з найтоншою його
музикальністю; поетичність пейзажів – із глибиною в окресленні
психології героя [27, c.10].

ВИСНОВОК

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Творчість Байрона належить до англійського романтизму. Для того щоб
краще зрозуміти творчість видатного поета, необхідно розкрити сутність
даного напрямку в літературі.

Романтизм – напрямок у європейському мистецтві 1-й половини XIX ст.
Термін походить від слова “роман” (“романами” у XVII ст. називали твори,
написані не на латині, а на романських мовах: французькій, італійській
та ін., а пізніше так називалося все таємниче і чудове).

Романтизм XIX ст. багато в чому протилежний класицизму. Для романтизму
характерно загострена увага до щиросердечного світу людини, але, на
відміну від сентименталізму, романтиків цікавить не звичайна людина, а
виняткові характери у виняткових обставинах. Романтичний герой випробує
бурхливі почуття, “світову скорботу”, прагнення до досконалості, мріє
про ідеал – не випадково символом романтизму стала “блакитна квітка”,
пошукам якого присвячує життя один з героїв Новалліса.

Порив до ідеалу, часом ілюзорного або недосяжного, обертається
неприйняттям повсякденного життя, цьому ідеалу не відповідає. Звідси –
так звана “романтична іронія” стосовно устояної дійсності, яку обиватель
приймає всерйоз. Звідси і внутрішня роздвоєність романтика, змушеного
жити в двох несумісних світах ідеалу і реальності, переростаюча часом у
протест не тільки проти закостенілої дійсності, але і проти
божественного світопорядку (“богоборчі” мотиви в Байрона)

Композиція і стиль «східних поем» дуже характерні для мистецтва
романтизму. Де відбувається дія цих поем, невідомо. Вона розгортається
на фоні пишної, екзотичної природи: даються описи безкрайнього синього
моря, диких прибережних скель, казково прекрасних полонин. Однак марно
було б шукати в них зображення ландшафтів якої-небудь визначеної країни.
Кожна зі «східних поем» є невеликою віршованою повістю, у центрі сюжету
якої стоїть доля одного певного романтичного героя. Вся увага спрямована
на те, щоб розкрити внутрішній світ цього героя, показати глибину його
бурхливих і могутніх пристрастей.

Героєм «східних поем» Байрона є звичайно бунтар-відщепенець, що відкидає
всі правопорядки власницького суспільства. Це – типовий романтичний
герой; його характеризують винятковість особистої долі, надзвичайні
пристрасті, непохитна воля, трагічна любов, фатальна ненависть.
Індивідуалістична й анархічна воля є його ідеалом. Цих героїв найкраще
охарактеризувати словами Белінського, сказані ним про самого Байрона:
«Це особистість людська, що обурилася проти загального і, у гордому
повстанні своєму, оперлася сама на себе». Вихваляння індивідуалістичного
бунтарства було вираженням духовної драми Байрона, причину якої варто
шукати в загибелі визвольних ідеалів революції і встановленні похмурої
торійської реакції. Цей байронівський індивідуалізм був згодом дуже
негативно оцінений передовими сучасниками англійського поета.

У суперечливій свідомості героїв байронівських романтичних поем
змішалися поняття добра і зла, але поету його герої дороги саме такими,
вони близькі йому за духом. Об’єктивно ж Байрон-художник показав
трагедію індивідуалізму, коли герой, зруйнувавши свої зв’язки з людьми,
втрачає інтерес до власного життя, і бунт його в ім’я особистої волі
позбавляється змісту.

Між Байроном і байронічним героєм були явні риси подібності: високе
походження, палке і чуйне серце в юності, розчарування, злість, розпач.
Але байронічний герой переживав драми, про які Байрон тільки мріяв.

У «східних поемах» Байрон розвив далі жанр романтичної поеми. Композиція
й ідейний задум цих поем не укладаються в класицистичні норми.

Фрагментарність «східних поем», стрімка динаміка в розвитку дії, ліричні
описи неймовірно яскравих і сміливих почуттів, протиставлюваних
тьмяності і сірості обивательського світу, — усе це вимагало нових
жанрово-стилістичних форм.

Використовуючи для більшості «східних поем» англійський римований
п’ятистопний вірш, Байрон насичує його новими мовно-стилістичними
прийомами, які дозволили йому домогтися найбільшої виразності для
зображення дії, настроїв героя, описів природи, відтінків щиросердечних
переживань людей. Він вільно звертається з питаннями до читача, широко
застосовує окличні речення, будує свої сюжети не в строгому логічному
порядку, а відповідно до характеру і настрою героя. З приводу композиції
«східних поем» Пушкін писав у статті «Про трагедію Оліна «Корсар»
(1828): «Байрон мало піклувався про плани своїх творів чи навіть зовсім
не думав про їх. Кілька сцен, слабко між собою зв’язаних, були йому
достатні для цієї безодні думок, почуттів і картин».

Слід також зазначити й еволюцію героя Байрона: для бунтарів «східних
поем» весь сенс життя полягає в дії, боротьбі. На несправедливості,
чинені «беззаконним законом» «цивілізованого» суспільства, вони
відповідають безстрашним протиборством, однак безперспективність їх
самотньої боротьби породжує їх «гордий і лютий розпач». Причиною
духовної драми Байрона була відсутність у нього чітких політичних
ідеалів і розуміння законів розвитку суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексеев М.П. Байрон и английская литература. – В кн.: Из истории
английской литературы. – М., 1960. – С.302-330.

Алексеев М.П. Русско-английские литературные связи (ХVIII в. – первая
половина ХІХ в.) // Литературное наследство. – М., 1982. – С.91

Байрон Дж. Г. Избранные произведения в одном томе / Под ред. М.Н.
Розанова. – М., 1935.

Байрон Д. Г. Собрание сочинений в 4-х т. Т. 1. — М.: Правда, 1981.

Берковский Н.Я. Лирика Байрона. – М., 1967. – 192 с.

Бочкало И.Б. Джордж Гордон Байрон. Обране. – М., 1997

Великий романтик. Байрон и мировая литература. – М.: Наука, 1991. – 239
с.

Джон Гордон Байрон. Твори. Переклад з англійської Валерії Богуславської.
— К:Дух і Літера, 2004

Дьяконова Н. Байрон-поэт и Байрон-прозаик // Вестник ЛГУ. – №4. – 1970.
– С.15-16

Дьяконова Н.Я. Байрон // Лермонтовская энциклопедия. – М., 1981. – С.45

Дьяконова Н.Я. Лирическая поэзия Байрона. – М.: Наука, 1985. – 168 с.

Елистратова А. А. Байрон. — М., 1986

Елистратова А. Джордж Гордон Байрон. – В кн.: Дж. Г. Байрон.
Паломничество Чайльд-Гарольда. Дон-Жуан. – М., 1972

Елистратова А.А. Байрон. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 264 с.

История зарубежной литературы ХIХ века / Под ред. Н.А.Соловьевой. – М.:
Высшая школа, 1991. – 637 с.

Клименко Е.И. Английская литература первой половины ХІХ века. – Л.,
1971. – 523 с.

Кургинян М. Джордж Байрон. — М., 1985.

Кургинян М. Джордж Байрон. Критико-биографический очерк. – М., 1958. –
216 c.

Литературная энциклопедия. – М., 1989.

Любимов B. Любовь к свободе в творчестве Дж. Байрона. – М., 2001.

Мелик-Пашаев А.А. Сучасний словник-довідник по мистецтву. – М., 1999

Мировая литература ХVIII-XIX вв. / Под ред. Малышева В.И. – М., 1990.

Михальская Н.П. Історія закордонної літератури XIX століття. – М., 1972

О Байроне // Энциклопедия для детей. – Т. 11. Зарубежная література.
М.: Аванта+, 1998. – С.160-170

Усманова Р.Ф. Джордж Гордон Байрон. Зібрання творів у чотирьох томах. Т.
1. – М., 1981.

Чудаков С.Б. О некоторых художественно-стилистических особенностях
лирики Байрона // Филологические науки. – №4. – 1992. – С.9-10.

PAGE

PAGE 31

Похожие записи