HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Невербальне спілкування та паралінгвістика»

ПЛАН

Вступ

1. Невербальні засоби комунікації як паралінгвістика

2. Фонація

3. Кінетика – наука про семіотику рухів тіла

4. Інші невербальні засоби комунікації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес вербальної комунікації відбувається завжди у деякій конкретній
ситуації, що містить множину факторів, які мають значення для змісту
самої комунікації. Так, будь-який діалог, наприклад, завжди
“прив’язаний” до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки,
до контексту – теми розмови і т. д. Всі ці умови перетворюють загальну
схему комунікації в мовленнєвий акт з участю власних мовних факторів,
наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими
побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції,
присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання “натяків” і
т. д.). Як бачимо, людське мовлення супроводжують невербальні
(несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють
найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в
писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне
мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та
інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при
спілкуванні. Отже, вивчення процесів вербальної передачі інформації
завжди повинне спиратися як на мовні, так і на немовні фактори.

Усвідомлення необхідності включення у тій чи іншій формі у сферу
лінгвістичного дослідження факторів, які безпосередньо супроводжують
мовлення, у сучасному мовознавстві було чітко виражено у “Тезисах
Празького товариства”, у яких концепція функціонального підходу до мови
природно вимагала розширення поняття “засоби мовленнєвого спілкування”.
У зв’язку з цим у вищевказаних тезисах звертається увага на те, що “слід
систематично вивчати жести, які супроводжують і доповнюють усні прояви
мовця за його безпосереднього спілкування із слухачем, жести, які мають
значення для проблеми лінгвістичних регіональних союзів”.

У живе мовне спілкування вплетено множину обставин, які супроводжують як
ціле висловлювання, так і його фрагменти, причому всі немовні фактори
грають допоміжну роль у спілкуванні, мова ж – головну: для неї завжди
відкрита можливість використовувати для спілкування лише власні мовні
засоби.

Про важливість невербальних засобів комунікації свідчать численні
приклади. Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову
промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши
її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім
інша промова. Однак це була та ж промова, промова великого майстра
слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі
своєї сили впливу.

1. Невербальні засоби комунікації як паралінгвістика

Невербальні засоби комунікації вивчає паралінгвістика. Це досить нова
мовознавча дисципліна, що займається вивченням факторів, які
супроводжують мовне спілкування та які беруть участь у передачі
інформації. Паралінгвістика розвинулась у 50-і роки ХХ століття. На
сьогодні назва “паралінгвістика” міцно утвердилася у мовознавстві для
позначення галузі науки, яка займається загалом сферою несловесної
комунікації.

Коло питань, які обговорюються у межах паралінгвістики, охоплюють всі
види кінесики (від жестів до пантоміми), всі види фонації (від мовлення
до вокального мистецтва) і всі види спілкування за участі так званого
ситуативного тексту.

Як вважають деякі лінгвісти, паралінгвістика як наука про мову не
співіснує із соціолінгвістикою, етнолінгвістикою і т. д. (як порівняно
самостійними розділами мовознавства), а є, скоріше, частиною
інтралінгвістики, оскільки вивчення функціонування мови містить у собі
вивчення зв’язків внутрішніх засобів мови з факторами, що супроводжують
мовне спілкування і беруть участь у передачі інформації.

Власне лінгвістика не може обійтися без пояснення тієї чи іншої
структури висловлювання у випадках, коли ця структура зумовлена участю
яких-небудь паралінгвістичних засобів, і оскільки паралінгвістика є
чисто функціональною частиною комунікації, то, природно, вона і повинна
входити у загальну сферу інтралінгвістики.

Таким чином, відбувається зіткнення двох систем: первинної – мовної і
вторинної – паралінгвістичної як функціонально мовної. У зв’язку з цим
завданням паралінгвістики є “вивчення можливого згортання структури
висловлювання в умовах реального спілкування й аналіз немовних
елементів, які є опорою для експліцитного розгортання конкретного
висловлювання при сприйнятті повідомлення”.

2. Фонація

У даний час увага лінгвістів зосереджена головним чином на вивченні
паралінгвістичних засобів біологічного походження, але функціонально
використовуваних у комунікації.

До паралінгвістичних явищ, або до паралінгвізмів, звичайно відносять
властивості звукової фонації, а також міміку, жести й інші виразні рухи,
що супроводжують мовне висловлення і несуть додаткову до його змісту
інформацію. Зупинимося насамперед на явищі цього виду, що позначається
терміном широкого змісту – “фонація”.

Своєрідність артикуляції людини полягає в тому, що, крім утворення
одиниць комунікації за допомогою органів мовлення і насамперед голосу, у
самому акті комунікації втілюються всі характеристики властиві мовцю, що
виявляються, крім жестів і міміки, насамперед голосовими якостями
людини.

Артикуляція в широкому розумінні є ніби синтезом фонаційних моментів у
процесі комунікації, і завдання лінгвістичного аналізу полягає не лише в
тому, щоб досліджувати самі мовні форми, але і встановити суттєві ознаки
власної мовної артикуляції і відрізнити їх від ознак, властивих фонації.

Фонація як явище в цілому фізичне, пов’язана з усіма властивостями
голосового апарату людини, виявляє тому ті ознаки, що властиві
насамперед мовцю як фізичному індивіду.

Загальні фонаційні ознаки, такі, як сила голосу, тембр, обертони, дикція
і т.д., за своєю природою пов’язані з фізіологічними особливостями
суб’єкта і залежні від його психічного стану, завжди супроводжують мовну
артикуляцію і є зовнішнім показником фізичного стану суб’єкта.

Фізичні дані голосу, безумовно, несуть у собі інформацію, що є для того,
хто сприймає, основою різноманітних умовиводів із залученням власного
досвіду і знань про ті або інші властивості суб’єкта. Оскільки ця
інформація не пряма, а явно непряма, то вона не завжди навіть може
розшифровуватися однозначно через не строго визначений обсяг ознак.

Відомо, що сила голосу характеризує мовлення людини, оскільки вона
завжди виявляється або може виявитися в мовній комунікації, але особливо
показова сила голосу у співі, коли в чистому вигляді виступають
властивості голосового апарату людини.

Тембр голосу часто називають “забарвленням звуку”, “колоритом” або
просто “кольором голосу”. За тембром ми легко розрізняємо голоси
знайомих. За “кольором” голосу вокальні педагоги визначають тип голосу
співака (баритон, бас, тенор і т.д.).

Із загальнофонаційних ознак мовлення, частина з яких не має відношення
до мови як засобу артикуляції, тобто виробництва словесних
комунікаційних одиниць, необхідно виділити ще одну сферу, а саме
інтонацію, що лежить на стику двох функцій мови .

Одна з цих функцій є чисто граматичною властивістю, що входить у систему
засобів мови й утворює компонент структури фрази (поряд із граматичними
категоріями типу порядку слів). Це явище досліджувалося лінгвістами з
боку фонетичних і граматичних особливостей.

Інтонація у фоні логічного наголосу (тут можна розглядати логічний
наголос як особливий інтонаційний засіб виділення члена речення)
використовується в різноманітних мовах по-різному, в залежності від типу
мови (аналітичний або синтетичний лад, розвинута відмінкова система і
т.д.).

Особливим видом фонації, що супроводжує мовне висловлювання, є
характеристика суб’єкта не з погляду його фізичних даних, а з погляду
несуб’єктних обставин, що супроводжують мовне висловлювання.

Інтонація є найбільш складне явище серед фонаційних особливостей мови,
пов’язаних із мовленням і мовцем.

Мартін виділив чотири нових аспекти вивчення інтонації: 1) акцентний, 2)
інтонаційний, 3) експресивний (контрольований) і 4) афективний
(неконтрольований).

Відповідно до сучасного тлумачення проблеми емоційної інформації в мові
багато спеціалістів, що вивчають інтонацію, виділяють в інтонації
емоційну функцію називаючи її найчастіше експресивною з деталізацією.

Цілком очевидно, що вся область експресивної інтонації функціонально не
входить у внутрішню структуру мови, а є надбудовною і не включається у
власне лінгвістичну проблематику.

Безумовно, що ці особливості нелінгвістичної функції інтонації, що мають
своїм джерелом психіку людини, можуть бути зафіксовані об’єктивно за
визначеними параметрами і схарактеризовані в якості визначених стимулів
для одержання немовної інформації про суб’єкта, що говорить.

Леон експериментально встановив такі акустичні параметри інтонації для
вираження емоцій (гнів, смуток). Наприклад, для смутку: 1) вузький
мелодичний інтервал; 2) рівний мелодичний контур; 3) повільний темп; 4)
слабка інтенсивність. Відповідно для гніву, наприклад, четвертим
параметром буде велика інтенсивність і т.д.

Інтонація подібних емоцій як вираження немовної інформації, на відміну
від інших фонаційних даних, є більш вузькою сферою звукової мови, і
фахівці з інтонації відстоюють тому право займатися функцією інтонації в
цьому плані.

Напевне, функціональний підхід до всієї області фонації повинний бути
спрямований на чітке відмежовування також і в сфері інтонації чисто
лінгвістичних особливостей як структурних рис мови від усіх видів
нелінгвістичної інтонації як просодичних ознак, що стосуються немовної
інформації, що нашаровуються на артикуляцію мови.

Емоційні чинники, що не стосуються безпосередньо внутрішнього змісту
фрази, але використовувані при висловлюванні, є показниками контексту
комунікації, проте виходять за межі не тільки мовних засобів, але навіть
паралінгвістичних, — це такі чинники, як переконаність, грубість,
задушевність, презирство, гнів, радість і т.д. Вони не є складовими
частинами словесного висловлення, якщо не входять як елемент змісту в
структуру.

Подібна фонація належить до власне чистих екстралінгвістичних чинників,
тобто чинників, на основі яких слухач може робити висновки про настрій і
стан мовця. Але фонація не є за своєю функцією компенсувальним засобом
для оформлення фрази, тому дані фонаційні засоби можуть розглядатися або
як маргінальний випадок у паралінгвістиці, що виходить за межі
висловлювання, але що перебуває в межах самої мови, або як немовний і
непаралінгвістичний засіб.

Треба сказати, що ці характеристики комунікації надзвичайно поширені і
фактично завжди наявні навіть у нейтральній функції (на основі опозиції
в кожному висловлюванні).

Таким чином, при дослідженні властивостей мовної фонації ми насамперед
виявляємо можливість розгляду проблеми в чотирьох аспектах.

Перший аспект є чисто мовним, тому що він пов’язаний із вивченням
артикуляції мовних одиниць і стосується тому компетенції власне
лінгвістики.

Другий аспект також безпосередньо пов’язаний із вивченням артикульованої
мови, але не окремих звуків, як таких, а супрасегментних відрізків, до
яких насамперед належать інтонація і фразовий наголос як елементи
мовного виявлення структури висловлювання. Цей аспект розглядається, як
і перший, у сфері власне лінгвістики.

Третій аспект не пов’язаний безпосередньо з вивченням артикуляції і
виявленням структурних елементів висловлювання, а досліджує артикуляцію
як деяку просодичну ознаку, що виявляє загальні умови комунікації
(виявлення таких ознак конкретного процесу комунікації, як впевненість
або сумнів, грубість або делікатність мовця і т.д.). У кожному мовному
колективі створюється певний стереотип цих просодичних ознак
комунікації, що входить у поняття комунікації як деяка підсистема
нарівні з підсистемою жестів, міміки, але з функцією не структурного
оформлення висловлювання, а передачі деякого фонаційного стереотипу
надфразового характеру. Цей третій аспект може розглядатися тому як
маргінальний випадок паралінгвістичного використання фонаційних
можливостей людини.

І, нарешті, четвертий аспект — дослідження мовної фонації як чисто
психофізичного явища, пов’язаного вже безпосередньо з особливостями
голосу, тобто явища, що не стосується мовної артикуляції й виявляє лише
психофізичний стан мовця (роздратування, знервованість і т.д.).

Проте явища, що розкривають психофізичний стан людини, як і деякі жести
і міміка, не входять у підсистему мовної комунікації і можуть
відбуватися навіть без участі мови, не супроводжуватися мовними актами,
отже, вони функціонально незалежні від мови, тому і не розглядаються як
засоби паралінгвістики.

3. Кінетика – наука про семіотику рухів тіла

Для позначення особливої дисципліни, яка вивчає семіотику рухів тіла,
найчастіше вживається термін «кінесика».

Початок науковому вивченню кінесики, по суті, був покладений Ч.
Дарвіном, який фундаментально дослідив питання зв’язку між походженням
мови та розвитком жестів і міміки. Уже в ХХ столітті було багато праць,
присвячених вивченню невербальної комунікації.

?—oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeioeoeoeaaa

????????H?H???????? ??H?H???Паралінгвістична кінесика може розглядатися
як деяка частина вербальної комунікації, властивій лише людині, і вона
повинна бути виділена як особлива частина «кінетичної» поведінки людини.

Можна припускати, що постійний супровід звуку різноманітними жестами був
споконвічним і завжди залишається для людини невід’ємною частиною
комунікації. Різноманітними можуть бути протягом історії розвитку мови
тільки їхнє співвідношення і взаємодія. Якщо для початкового стана
антропоїдів кінематична мова могла являти собою дійсно деяку знакову
систему спілкування, то утворення мови замінило собою стару систему,
витіснивши першу як систему спілкування. Те ж саме порівняння сучасної
мовної системи людини з різноманітними видами біологічного спілкування
всіх істот, крім людини, може мати сенс тільки як віддалена аналогія. У
зв’язку з утворенням звукової мови як єдиної системи спілкування людини
всі інші види спілкування відмерли як самостійна система і перетворилися
у додаток до тотальної системи вербальної мови.

Багато дослідників указували на те, що людина як біологічний вид
зберігає в собі ознаки тваринного характеру й у системі засобів
комунікації (тактильна, візуальна, навіть хімічна системи), але всі ці
форми, по-перше, існують у людини одночасно зі звуковою мовою, а
по-друге, ніколи його не заміняють. Крім того, жестова система,
наприклад, людини, не носить іконічного характеру,- вона абстрактна й
універсальна на противагу дії сигналізації у тваринною, визначальної
чисто конкретне поведінку особи.

Не можна не погодитися з тим, що немовні комунікативні системи людини є
підпорядкованими, вторинними системами, але, незважаючи на
найрізноманітніше їхнє походження, вони по своїй функції лише є додатком
до мови, використовуються мовою і декодуються за допомогою мови. Ця
обставина дає підставу не вважати зазначені системи самостійними, бачити
в них структурно організовану систему, а не допоміжні засоби,
використовувані звуковою мовою. У цьому значенні всі паралінгвістичні
засоби можуть бути об’єднані тільки за своєю функцією, тобто за
функцією участі у формуванні інформації мовного висловлювання, а не за
своїм матеріальним статусом. Ті самі матеріальні форми «немовної
поведінки» (nonverbal behavior) людини, з одного боку, повинні
розглядатися паралінгвістикою, а з іншого боку — будь-якою іншою галуззю
науки (наприклад, генетикою і т.д.). З цього погляду, наприклад,
вивчення жестів можна проводити в аспектах: біологічному,
культурно-історичному, етнографічному і паралінгвістичному.

Більш детальний опис видів рухів тіла можна дати в зв’язку з тією або
іншою поставленою метоюДля лінгвіста важливо, проте, у всіх цих випадках
проводити чітку межу між паралінгвістичною і біологічною функціями цих
засобів.

Поряд із широким ситуаційним паралінгвістичним контекстом, усне
спілкування широко використовує типізовані фізичні прояви мовця,
спрямованими на орієнтацію слухача однозначно сприймати висловлювання.
До цих засобів належать насамперед жести і міміка. До жестів належать
різноманітні рухи тіла, тобто кінесика, а до міміки – вираз обличчя
мовця.

Слово “жест” запозичено з французької мови, а у французкій мові це слово
успадковано з латинської мови: gestus означає “постава, поза, рух тіла”.

Значення окремого жесту коливається від цілого повідомлення до
позначення окремого звуку. Мова жестів засвідчена у народів первісної та
розвинутої культури, в умовах багатомовності (в індіанців Північної
Америки), природної німоти (мова жестів глухонімих) та штучної (мова
жестів цистерціанців, жінок у деяких місцях Кавказу). Жестами
американські індіанці могли переказувати повідомлення на досить значні
відстані в межах видимості, але за межами чутності. В їхній кінетичній
мові образних та вказівних знаків були також умовні знаки, за допомогою
яких можна було передавати власні імена та назви.

Антропологи виявили, що людське тіло може приймати до тисячі
найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене
комунікативне призначення. Міміка та жести підсилюють інформацію, а
іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють
сказані слова, таким чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для
того, щоб приховувати свої дуки. Не треба упускати з уваги й те, що у
спонтанному мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його
заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або
брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані,
мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в
горизонтальному положенні похитувати пальцями.

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо
якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчується
створенням в останній час словників жестів і міміки.

За своєю роллю в комунікації виділяються дві групи жестів: жести знакові
(що мають як план вираження, так і планом змісту) і жести незнакові.

Як показує розгляд гіпотез походження людської мови, всі філософи та
представники різних наук підкреслювали особливу роль у становленні
людської свідомості і звукової мови “кінетичної мови” – мови жестів і
пантоміми. Про це свідчать, зокрема, спостереження над спілкуванням
племен.

Мова жестів спостерігається у багатьох племен. У австралійського племені
аранда відомо близько 450 різноманітних жестів, які не лише вказують на
конкретні предмети, але й позначають загальні поняття. Мова жестів в
аранда, як і в інших племен, доповнює звукову і застосовується в
особливих випадках.

Про роль жестів у виникненні людської мови писали дослідники, що
притримувалися різних теорій походження звукової мови. Так, В. Вундт
(1832-1920), прихильник вигукової теорії, вважав, що спочатку існували
дві мови – мова жестів (рухи рук і обличчя) та мова звуків (рухи язика і
губ). За допомогою звуків виражали почуття, за допомогою жестів –
уявлення про предмети. Рукою та мімікою виражали дозвіл і заборону,
наказ і прохання, загрозу та радість.

Жестикуляція – явище історичне та соціальне. Деякі риси жестикуляції і
міміки людини нагадують рухи тварин, про що ще писав Ч. Дарвін, зокрема
у праці “Вираження емоцій у людини і тварин” (1872). Поступово
примовленнєва жестикуляція починає відігравати різну роль у різних
народів.

В ході еволюції людини звукова мова все більше і більше вдосконалюється,
а мова жестів починає відігравати все більш допоміжну роль. Жести є менш
зручними, ніж звук: їх не видно вночі, ними не можна користуватися, коли
руки зайняті роботою. Звукові сигнали могли удосконалюватися як за
рахунок диференціації звуку, так і за рахунок складення звукових
сигналів.

Ще більше на виникнення звукової мови вплинула пантоміма. Стародавні
драматичні видовища відображали ті моменти реальної ситуації, які
сприймалися з більшим емоційним хвилювання, відображаючи радість,
відчай, жах і т.п. Г. В. Плеханов зазначав, що танці та пісні
відображали полювання, відтворювали сцени битви. Мистецтво було вплетено
у виробництво, було його безпосереднім образом.

З часом ігрові ситуації стали протиставлятися реальним, із синкретичного
драматичного дійства виділяються танці, пісні та мова. “Звуковий
супровід” (пісні та вигуки) був частиною зображеної події; в результаті
скорочення пантоміми звуки стають символами і всієї ситуації, і її
окремих елементів. Мислення та свідомість уже виражається
словами-реченнями, а згодом і лексико-граматичними значеннями слова.

4. Інші невербальні засоби комунікації

Існують і принципово інші засоби перевтілення мови, коли остання
копіюється більш-менш точно, стаючи в результаті вираженою не в
послідовності фонем, а в послідовності інших елементів — оптичних або
звукових. За першим прикладом немає необхідності ходити далеко. У даний
момент перед вами письмовий текст, що є не що інше, як найточніше
зображення мови. Саме тому той засіб письма, яким ми користуємося, і
називається фонетичним. У ньому кожному елементарному звуку мови
(фонемі) відповідає один-єдиний графічний елемент — буква, або графема.
Найбільш послідовними в цьому плані були античні греки.

У своєму розвитку фонетичне письмо — як найадекватніше зображення живої
мови — пройшло довгий шлях. Спочатку люди намагалися зобразити свої
думки, малюючи послідовну низку малюнків, кожний з яких відповідав
певному предмету або явищу зовнішнього світу. Це так зване піктографічне
письмо, зразки якого трапляються і зараз у народів, що не мають власної
писемності. Малюнки-піктограми поступово спрощувалися, стилізувалися і
перетворювалися, таким чином, в умовні знаки, кожний з який позначав
окреме слово. У найбільш повному вигляді таке словесне, або
ідеографічне, письмо зберігається вже майже 4000 років у китайській
культурі. Повний словник китайської мови містить біля 50 000 ієрогліфів,
причому малюнковий характер деяких із них помітний ще і сьогодні. Не всі
слова вдасться зобразити за допомогою одного-єдиного значка. Тому,
наприклад, поняття «співати» позначається стилізованими малюнками рота і
птиці, поняття «слухати» — зображенням вуха, зверненого до відкритих
дверей, поняття «сварка» — фігурками двох жінок. Цілком очевидно, що
знаки ідеографічного письма — ідеограми, ієрогліфи — не можуть слугувати
для графічного зображення звуків мови. Це стає зрозумілим при порівнянні
цифр, що є, по суті, ідеограмами, і словесного позначення чисел.
Наприклад, цифра 7 позначає поняття «сім», але нічого не говорить про
звучання слів «сім» «seven», «sieben».

Всяке письмо, і фонетичне зокрема, є зручним сурогатом мови в тих
випадках, коли є необхідність надовго зафіксувати, ніби «законсервувати»
сказане. Великі твори літератури і видатні здобутки науки не могли б
зберегтися для сучасників і нащадків, якби вони не були переведені у
форму рукописного або друкарського тексту. Фігурально висловлюючись,
писемність спроможна передавати мовні повідомлення, долаючи найскладнішу
перепону — перепону часу.

Висновки

Отже, невербальні засоби комунікації – невід’ємна частина нашого життя.
Чи можемо ми, наприклад, розмовляти, не жестикулюючи? Напевне, ні.
Спілкування стане ускладненим, адже міміка, інтонація та жестикуляція
посилюють, доповнюють смисл мовлення та дають додаткову інформацію. Ще
дві тисячі років тому Цицерон учив ораторів: “Усі рухи душі повинні
супроводжуватися жестами, здатними пояснити справи душі і думки: жести
кисті руки, пальців, усієї руки, простягнутої уперед, ноги, що вдаряє об
землю, особливо міміка очей; жести подібні до мови тіла, яку розуміють
навіть дикарі та варвари”.

Невербальна комунікація є культурно-історичним і психологічним феноменом
внутрішньоособистісної природи, тісно пов’язаним з розвитком і
становленням особистості, її психічним станом і властивостями. Вона
слугує засобом об’єктивізації, одним із шляхів пізнання людини.

Сучасні люди, вступаючи у взаємодію з іншими, спираються багато в чому
на невербальні засоби комунікації. Наприклад, коли одна людина дає своє
судження про істинність висловлювання іншої, основним для неї буде саме
невербальна поведінка останньої. Чи люди, які вперше зустрілися, завжди
звертають увагу насамперед на зовнішність, манери, інтонацію та
жестикуляцію один одного; іноді більшою мірою, ніж на те, що
обговорюється. У деяких випадках можна навіть казати про вербальний
компонент невербального спілкування. Так, іноді людина навмисно
повідомляє іншій деяку вербальну інформацію з метою побачити її
безпосередню реакцію.

Сучасна лінгвістична наука не визнає автономії невербальних засобів
комунікації, називаючи їх паралінгвістикою. У той же час, лінгвісти
визнають пріоритет невербальних засобів комунікації у становленні людини
мовної, зазначаючи, що в культурно-історичному розвитку, під натиском
досконаліших засобів вербального спілкування вони втратили свою першість
і перетворилися у додаток до мовлення. Жестова мова знаків розвивається
і вдосконалюється всередині суспільства, переважна більшість членів
якого володіє найефективнішим засобом пізнання світу та комунікації,
яким є наша звукова мова. І хоча, жестова мова відіграє надзвичайно
велику роль у людському спілкуванні, нема жодних сумнівів у тому, що без
впливу уже існуючої високорозвиненої культури і тісно пов’язаної з нею
звукової мови, жестова мова знаків не змогла б стати тим, чим вона є
зараз.

Отже, система невербальних засобів комунікації є найпростішою і
найекономічнішою системою, що усуває зайві формальні засоби та дозволяє
досягти однозначності комунікації за умов узагальненого та
полісемантичного характеру власне мовних засобів

Список використаної літератури

Аленикова С. Язык жестов // Наука и жизнь. – 1985. — №7.

Андрианов М. С. Анализ процессов невербальной коммуникации как
паралингвистики // Психологический журнал. – 1995. — №5.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство: Навч. посібник для студентів
філол. спец. вищ. навч. закладів. – К.: “АртЕк”, 1997. – 224 с.

Большая Советская Энциклопедия. – Т. 20. – Москва, ОГИЗ РСФСР, 1932.

Кодухов В. И. Введение в языкознание: Учеб. для студентов пед. ин-тов по
спец. №2101 ”Рус. яз. и лит.”. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.:
Просвещение, 1987. – 288 с.: ил.

Колшанский Г. В. Паралингвистика. – М.: Наука, 1974.

Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів
філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Видавничий
центр “Академія”, 1999. – 288 с.

Панов Е. Н. Знаки, символы, языки. – М.: Знание, 1980. – 191 с.

Русская разговорная речь. Отв. ред. Е. А. Земская. – М.: Наука, 1973.

PAGE 1

PAGE 4

Похожие записи