HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Географія економічна”

на тему:

“Національні, етнічні, релігійні проблеми Азії”

ПЛАН

1. Вступ. Загальний огляд проблем Азії

2. Близькосхідний конфлікт – постійна проблема Близького Сходу

3. Індійсько-Пакистанське протистояння

Список використаної літератури

Вступ

Етнічні і релігійні суперечності країн Азії, зокрема – Південно-Західної
Азії — причина нескінченних місцевих конфліктів. Це дуже неспокійний у
політичному відношенні регіон і найбільший у світі імпортер зброї. Майже
півстоліття триває арабо-ізраїльський конфлікт у Палестині. Досі не
вирішена курдська проблема. Південь Месопотамії став яблуком розбрату
між Іраком, Іраном і Кувейтом. Греко-турецькі чвари призвели до поділу
на дві частими Кіпру. «Гарячими» точками залишаються Ліван і Афганістан.
Курди — народ, що населяє прикордонні території Туреччини, Сирії, Іраку
та Ірану. Усього на цих територіях проживає більш як 15 млн курдів.

Активне зміцнення військового потенціалу відбуватиметься, передусім, у
Північно-східній Азії. Японія до 2020 року продовжить володіти найбільш
технологічно оснащеними збройними силами в регіоні, після американських.
Конституція Японії буде переглянута у бік посилення ролі країни у
власній обороні. Південна Корея продовжить зміцнення збройних сил, але,
передусім, не з огляду на загрозу з боку Північної Кореї, а задля
створення можливостей оборони майбутньої об’єднаної країни. Модернізація
армії Китаю просуватиметься швидкими темпами, обумовленими, зокрема,
побоюванням військової інтервенції США в Тайванській протоці.

Країни Південно-східної Азії, окрім Сінгапуру, продовжуватимуть володіти
слабкими і недостатньо оснащеними збройними силами. Ситуацію здатна
змінити лише несподівана гонка озброєнь. В той же час, в цих країнах
створені передумови для розвитку, в разі потреби, серйозних
військово-морських та військово-повітряних сил. Головною метою цих країн
в найближчому майбутньому залишатиметься купівля більш сучасних ракет.

Ймовірність міждержавного конфлікту у Східній Азії до 2020 року
залишатиметься порівняно високою. Ситуація на Корейському півострові та
у Тайванській протоці дійде у цей період до свого апогею, загрожуючи
новими конфліктами. Об’єднання Кореї поставить під питання необхідність
присутності американських військ у Північно-східній Азії, яка наразі
пояснюється необхідністю захисту Південної Кореї, і може призвести до
появи у Японії та об’єднаної Кореї ядерних сил. Вирішення проблеми
Тайваню може переорієнтувати політику Китаю в інші частини регіону. Ще
одним детонатором конфліктів у регіоні може стати знаходження значних
покладів енергоресурсів у Південно-китайському морі.

Конфлікти у країнах Південно-східної Азії у формі сепаратистських рухів
та тероризму продовжуватимуться. Можливість збройного повстання загрожує
Китаю або у вигляді повстання сепаратистів на Заході країни, або бунту
безробітних, особливо демобілізованих військових.

Тривале протистояння між мусульманами та немусульманами у в східній
Індонезії, яке розповсюджується на південні Філіппіни, Малайзію та
Таїланд. Вбивства етнічних китайців викликають внутрішній тиск у Китаї з
вимогами втрутитися у ситуацію. Надзвичайно ісламізований Пакистан та
ісламські терористичні групи попереджують Китай проти вторгнення.

1. Близькосхідний конфлікт –

постійна проблема Близького Сходу

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході)
позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років
в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні
арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР,
Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту
завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід
припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та
геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові
релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом
деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне
культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття
зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника.

Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими
протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави
Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території
Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в
Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського
мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської
держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В
цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави,
мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні,
пов’язані із «дилемою безпеки». Пізніше нашарування ідеологічних,
релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт
зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав,  перетворило конфлікт
на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське
царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною
батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу
арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини.
Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв.
На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000
євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які
інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення
як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби
наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї
причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким
передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав.
Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними
каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова
власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно
недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в
арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть
неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту:

належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація
цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто
етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та
теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася
задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил,
викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена
арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні
Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави
для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно
втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування
(сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало
наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні
сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було
покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст.
єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі
національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні
фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому
Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, — панісламізму.
Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман.
Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних»
ідеологій загострює протікання конфлікту.

Політичний контекст конфлікту:

Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав
під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на
конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна
важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід
конфлікту від самого його початку.

Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів
конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам
конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті
домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап
близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного
тероризму та активізації боротьби з ним.

 Основні етапи конфлікту:

 1)      Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

2)      Суецька війна 1956 року

3)      Шестиденна війна 1967 року

4)      Війна на виснаження 1970 року

5)      Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії)
1970-1971 років

6)      Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

7)      Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

8)      Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

9)      Ліванська війна 1982 року

10)  Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

11)  Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

12)  Війна в Перській затоці 1990-1991 років

13)  Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

14)  Війна в Іраку 2003-2006 років

15)  Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки
арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак
кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку
розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості
всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту. Ми
детальніше розглянемо деякі з основних етапів конфлікту, насамперед ті,
що стосуються арабо-ізраїльського протистояння або є актуальними і
сьогодні.

2. Індійсько-Пакистанське протистояння

Тероризм в Індії став явищем досить поширеним. Так за оцінками The
Global Terrorism Database, від 1970 року в Індії було скоєно 4108
терористичних актів, котрі забрали багато сотень людських життів. В
останні роки мали місце численні вибухи й теракти по всій Індії. При
цьому, в останні місяці найбільші теракти були здійснені в основному
індійськими мусульманами. Все це вказує на небезпечне зближення і
координацію дій мусульманських терористичних угруповань на всьому
субконтиненті (а не лише в Індії чи Пакистані), котрі створили зловісну
терористичну коаліцію, котра намагається посіяти нестабільність по
всьому регіону.

Ісламські фундаменталісти силуються стравити між собою дві ядерні
держави, які й без того мають чимало взаємних претензій одна до одної. В
Пакистані думають, що Індія являє собою загрозу для нього, а в Індії
вважають, що Пакистан підбурює заворушення в середині країни. Також
Ісламабад вважає, що Делі намагається збільшити свій вплив в
Афганістані, використовуючи його як засіб, щоб «оточити» Пакистан. В
Індії вважають, що ІSІ несе відповідальність за підтримку руху
«Талібан». Таким чином утворюються порочне коло недовіри, роздратування
і деструкції, з яким нездатна справитися жодна дипломатія.

Терористичні атаки в Індії мають й свої власні причини. Ісламабад і Делі
перебувають в конфлікті від 1947 року, коли Пакистан відділився від
Індії і здобув незалежність як національний дом для мільйонів мусульман
субконтиненту. (Нагадаємо, що власне, в самій Індії сьогодні проживає
більше 150 мільйонів мусульман.) Три війни між країнами увічнюють
конфлікт, епіцентр якого знаходиться в районі Кашміру, який, як
стверджує кожна із країн, є її власністю. Тим не менш існуюча велика
загроза, спровокованого пакистансько-індійського конфлікту полягає не у
перспективі повторення широкомасштабних терактів, а того, що подібні
напади можуть швидко призвести до ядерної загрози, подібної до тої, коли
терористи вчинили напад на індійський парламент у 2002 році.

Тому конфлікт між Індією і Пакистаном це не лише протистояння між
ісламом і індуїзмом, чи ісламом і Заходом. Це і війна за території, в
якій одна сторона – Пакистан, не в змозі контролювати терористичні
групи, які проникають в Індію і Афганістан, і чия діяльність
підживлювалася допомогою пакистанської розвідки. Це країна, в якій уряд,
сформований після відставки генерала Первеза Мушаррафа, не може
переконати світ у своїй боротьбі з тероризмом, і чий ступінь контролю за
власною армією залишається неясним. Причому Пакистан володіє ядерним
арсеналом і спирається на підтримку радикальних ісламських рухів для
підтримки своєї стабільності.

Список використаної літератури

Економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни. Навчальний посібник
/ Сюткін С.І., Леонтьєва Г.Г. — К.:Університетська книга, 2004. — 246 с.

Безуглий В. В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн. – К.,
2007.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи