HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
«Народовці і москвофіли»
ПЛАН
Вступ
1. Особливості створення та громадська діяльність народовців
2. Політична діяльність народовців
3. Москвофіли та москвофільство
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
За умов посиленої полонізації українська інтелігенція, втрачаючи віру у
власні сили, почала шукати зовнішньої підтримки. Почуття слабкості й
безпорадності спрямувало погляди багатьох освічених українців на Росію,
що зумовлювалося кількома обставинами. Саме тоді слов’янські народи
(чехи, серби, болгари) теж зверталися до росіян у пошуках підтримки
проти німецького й турецького гноблення. Російські політики одразу ж
почали використовувати цю ситуацію, поширюючи проросійські настрої. Так
зароджується москвофільство.
Подібно до «старих русинів», що стали москвофілами, багато молодих
західних українців теж звертали свої погляди на схід, але не в бік
могутньої Російської імперії. їх насамперед цікавили постаті Т.
Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Це були молоді інтелігенти —
учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Найпомітнішими
серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт
Климкович, Данило Танячкевич та ін. Вони продовжували традиції «Руської
трійці» і наполягали на тому, що українці — окремий самобутній
слов’янський народ (звідси й пішла їхня назва 226 «народовці»), який
проживає на просторах від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його
самовираження є народна мова. Тому головним національним питанням для
народовців були українська мова та література.
Особливості становлення та громадсько-політичної діяльності народовців
та москвофілів буде розглянуто в даному рефераті.
1. Особливості створення та громадська діяльність народовців
Народовський рух виник на ґрунті ідей національного відродження,
започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і
сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша,
Миколи Костомарова.
Сформувалася на противагу консервативній політичній течії —
москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична
переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духовенства,
на Російську імперію.
Народовці, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала
на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх
українських земель та розвиток єдиної української мови на основі
народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну
культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами
народовського руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862-63),
«Мета» (1863-64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).
До народовців належали переважно представники української
інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група
письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, Сидір Воробкевич,
Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль,
Данило Танячкевич, Корнило Устиянович — організували на зразок київської
Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних
закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали
українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний
матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, народовці прагнули
пробудити національну самосвідомість в української молоді.
Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським
урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська
Бесіда» (1861), а при них — український театр (1864), «Просвіту» (1868).
Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських
письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та
щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і
моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло
Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892
реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка.
2. Політична діяльність народовців
Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали
вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані
москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх
представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних
часописів: «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих
видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, Володимир
Навроцький, О. Огоновський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин, Дем’ян
Гладилович та ін. У 1885 народовці створили нову політичну організацію —
Народну Раду.
Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль
відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і
Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання
українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук,
Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві
Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і
австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери».
Від імені уряду намісник Галичини граф Казімір Бадені пообіцяв надати
кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в
судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії,
утворити кафедру української історії і другу кафедру української
літератури у Львівському університеті, отримати право на створення
страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою
урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук
від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської
держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у
Галичині.
В 1890 значна частина народовців об’єдналась в Русько-Українську
Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила
опозиційну боротьбу. В 1894 частина народовців на чолі з Ю. Романчуком
перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С.
Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А.
Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило
народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.
В 1899 основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську
Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З
1919 ця партія стала називатися «Національно-Трудова Партія». В 1925 р.
ввійшла до Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).
Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині
і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких
організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну
участь брали Юрій Федькович, Є. Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович
та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці 19 —
початку 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї
яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих
українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Ю. Жаткович,
Гіядор Стрипський та ін.
3. Москвофіли та москвофільство
Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом
власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і
відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та
низький рівень національної самосвідомості мас .
Перші прояви москвофільства у Закарпатті сягають кінця 18 — початку 19
ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі
І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які зайняли високі
посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися
великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі
своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією,
особливо її культурним життям, мовою і літературою.
Після входження Галичини 1772 р. і Буковини 1774 р. до складу імперії
Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та
культури українського та російського народів, постійно підозрював
місцеве населення у тяжінні до Росії. Це недовір’я пітримувалося
польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких
проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх
намагання відстоювати власні права «інтригою Москви». Власне тому такий
сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного
відродження у Галичині: заснування просвітницького «Товариства
священиків» у Перемишлі, заходи митрополита Михайла Левицького по
впровадженню рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик,
викладання «руською» мовою в університеті, діяльність «Руської Трійці».
Першим пропагандистом общерусских ідей у Галичині був відомий ідеолог
панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839-40 побував у Львові й
познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв’язки він
налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися
коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі
з Великоросією.
Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію
прискорила революція 1848—1849 в Австрійській імперії. Внаслідок
недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку,
український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних
національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську
і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній
динаміці, у зв’язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й
світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу
австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом
обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів
галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації
значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття
на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.
вич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів
потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський
Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — Зоря
Галицька, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека,
видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської
словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і
розпоряджень державних і церковних властей.
Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням
москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями
займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О.
Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою
Вістник державних законів (1850-58) та часописи Церковная газета
(1856-58) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у
нав’язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського
посольства у Відні М. Раєвський.
Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення
конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді
українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства
у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та
культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів
були: Слово (1861-87), Страхопуд (1863-65), Золотая грамота (1865-66),
Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з
1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово
(1890—1914), Прикарпатская Русь (1909-15), Голос Народа (1909-14),
Русскій Голосъ (1922—1939), Русская земля (1919-1938).
Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки
Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого
проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р.
в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька,
Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом
етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим
єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови
галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між
москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті
Галичини.
У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка
нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу
Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Общество им. Качковського»
1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень
в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику
увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи
під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації
російське православ’я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про
намір перейти на православ’я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині.
Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню
цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та
найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над
провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти
О.Грабар і товаришів (А.Добрянського, І.Наумовича, В. Площанського,
Й.Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді,
завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про
«патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх
перетворення у платних агентів царизму.
У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині,
де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи:
«Руська Бесіда» і «Руська Рада». На москвофільських позиціях залишилась
нечисельна групка діячів (В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко,
Богатирець Касіян Димитрович), що гуртувалася навколо часописів
«Православная Буковина» 1893—1901, «Буковински Відомости» (1895—1909),
«Православная Русь» (1909-10), «Русская Правда» (з 1880).
В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців,
галицькі москвофіли у 1900 р. об’єдналися в Русскую Народную Партію,
радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д.
Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією
і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з
реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та
привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С.
Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських
національно-демократичних сил.
Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час
Першої світової війни 1914—1918. Створений у Києві 11 серпня 1914 р.
«Карпаторусский Освободительный Комитет» закликав населення Галичини
виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова
російськими військами комітет передав свої повноваження «Русскому
Народному Совету» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів
привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного
українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у
сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних
таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії
призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них
розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь
в українських національно-визвольних змаганнях 1917-1921.
В той же час противники москвофільства утворили у Львові Головну
Українську Раду (ГУР), яку очолив лідер УНДП Кость Левицький і для
захисту краю від російських загарбників сформували Легіон Українських
Січових Стрільців (УСС), до якого висловили бажання вступити майже 28
000 добровольців. УСуСуси прославили себе в боях з часто переважаючим
ворогом і в майбутньому значна частина стрільців брала участь в здобутті
влади ЗУНР та захисті її в складі УГА, стала членами УВО та ОУН.
Нечисельні прихильники москвофілів у самій Галичині у 1920-30-х рр. або
перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно
скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. У цей час
москвофільскі погляди на Галичині відстоювала Руська Народна
Організація, та, з 1928 – Руська Селянська організація на Руська Аграрна
партія, серед найпомітніших представників – Всеволод Труш, Василь
Ваврик, Роман Мирович, Семен Бендасюк, Михайло Бачинський[4]. Дещо
міцнішими були позиції москвофілів у міжвоєнний період на Лемківщині й
Закарпатті, але й там у кінці 1930-х рр. переміг український
національно-державний курс. Досі впливи москвофілів залишаються
помітними у середовищі української еміграції в США і Канаді.
Висновки
Отже, зі сказаного вище можна зробити наступні узагальнення:
Народовці — суспільно-політична течія серед молодої західно-української
інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках 19 століття
у Галичині.
Проводила культурно-освітницьку роботу, організувала Товариство імені
Шевченка у Львові (1873), українські інституції «Просвіта», «Руська
Бесіда» та ін.
В 1899 році народовці з частиною радикалів організували Українську
національно-демократичну партію, яка відіграла основну роль в уряді
ЗУНР. З 1919 ця партія стала називатися «Українська трудова партія». В
1925 ввійшла до Українського національно-демократичного об’єднання
(УНДО).
Москвофільство (русофільство) — мовно-літературна і суспільно-політична
течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у
1819—1930-х рр. Обстоювала національно-культурну, а пізніше —
державно-політичну єдність з російським народом і Росією.
Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не
ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не
вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у
боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та
поміщиками. Серед українського селянства розповсюдженими були монархічні
настрої, надії на те, що імператор Франц-Йосиф багато зробить для
покращення їхньої долі, не знаючи, що «цісар» якраз і не був їх
прибічником. І ці погляди не розвінчувалися, не критикувалися. Рух
народовців у 60-70-х роках характеризувався обмеженістю,
консервативністю в політичних питаннях, звужувався лише до окремих
проблем Галичини (так зване рутенство). Тому і політична активність мас
була надзвичайно низькою, проявом чого була поразка українців на виборах
до галицького сейму, коли вони провели всього двох своїх депутатів.
Решта депутатських місць була захоплена поляками, які твердили, що лише
вони представляють всю Галичину.
Щоб не допустити подальшого і зміцнення становища поляків, народовці
повертаються обличчям до політичного життя. Новий напрям діяльності вони
починають, користуючись конституційними правами, із створення політичних
газет «Батьківщина» та «Діло». Перша вважалася органом селян, друга —
інтелігенції. «Діло» — найкрупніша, найстаріша і найавторитетніша
щоденна газета в історії Галичини. Першим її редактором був один із
авторитетних публіцистів і політиків, організатор культурного процесу в
Галичині В.Барвінський, який підтримував постійні контакти з
Костомаровим та Драгомановим. Він започаткував виважений, об’єктивний
курс газети, її тісний зв’язок з конкретними економічними справами
народу. Поряд з цим народовці запроваджують ефективний метод зміцнення
зв’язків з масами — селянські віча (величезні мітинги), на яких
обговорювалися проблеми суспільно-політичного і соціально-економічного
розвитку Галичини та приймалися важливі рішення.
Список використаної літератури
Аркуша О.Г. Русофільство в Галичині в середині XIX—на початку ХХ ст.:
генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. —
Серія історична. — Вип. 34. — Львів, 1999. — С. 231-268.
Вендланд А.В. Русофільство: ще один український проект? // Часопис «Ї» /
Незалежний культурологічний журнал. – №18 (2000), Львів. – С.113-122.
Енциклопедія українознавства. В 6-ти тт. – К., 1994-1996.
Коцур А., Мандрик М. Національна ідея в інтелек¬туальній спадщині
української та російської еліти кінця ХVІІІ–ХХ ст. — Чернівці, 2000.
Лозинський М. Українство i москвофільство серед українсько-руского
народу в Галичині. Репринт — Стрий, 1994. – 93 с.
Пашаева Н. М. Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX—XX вв.
Москва, 2001. – 201 с.
PAGE
PAGE 14
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
