.

Митні формальності, митні права та митні декларації

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2796
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Питання

1) Митні формальності, митні права та митні декларації

2) Охарактеризувати типи готелів

3) Провести калькуляцію туру

1) Митні формальності, митні права та митні декларації

Згідно Митного кодексу України, митні формальності – це сукупність дій,
що підлягають виконанню відповідними особами і митними органами з метою
дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

Митні права. Декларант має право оскаржити рішення, прийняте митним
органом щодо правильності визначення митної вартості товару, згідно із
законодавством України.

Якщо декларант не згоден з коригуванням митної вартості товару,
здійсненим митним органом, то він має право не підписувати заповнені
бланки декларації митної вартості, у яких зазначено перераховану
посадовою особою митного органу митну вартість товарів.

У такому разі відповідно до статті 265 Митного кодексу України декларант
має можливість отримати у визначений термін роз’яснення на письмовий
запит до митного органу щодо причин, з яких заявлена декларантом митна
вартість не може бути прийнята митним органом.

Митна декларація – заява встановленої форми, в якій особою зазначено
митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, та передбачені
законодавством відомості про товари, умови і способи їх переміщення
через митний кордон України та щодо нарахування митних платежів,
необхідних для застосування цієї процедури. (ст 4 Митного кодексу
України).

2) Охарактеризувати типи готелів

Велика розмаїтість підприємств готельного сервісу, а також періодична
поява нових їх видів робить будь-яку систематизацію типів і
характеристик підприємств розміщення досить умовною. Сучасні готелі
відрізняються за призначенням, місткістю, поверховістю, типами
конструкцій, рівнями комфорту, режимами експлуатації (цілорічні,
сезонні), місцем розташування (місто, курорт тощо), функціональним
призначенням, забезпеченістю харчуванням, тривалістю проживання в них,
рівнями цін. Усі ці фактори враховуються при проектуванні і впливають на
склад приміщень готелю, архітектурно-планувальну структуру будівлі тощо.
Основні ознаки, що характеризують готелі, це: місткість, поверховість,
призначення і рівень комфорту.

Класифікація готельних підприємств за рівнем комфорту відіграє величезну
роль у вирішенні питань управління якістю готельних послуг. Рівень
комфорту – це комплексний критерій, складовими якого є:

– стан номерного фонду: площа номерів (м2), частка одномісних
(однокімнатних) номерів, частка багатокімнатних номерів,
номерів-апартаментів, наявність комунальних зручностей тощо;

– стан меблів, інвентарю, предметів санітарно-гігієнічного призначення
тощо;

– наявність і стан закладів харчування: ресторанів, кафе, барів тощо;

– стан будівлі готелю, під’їзних шляхів, облаштованість прилягаючої до
готелю території;

– інформаційне забезпечення і технічне оснащення, утому числі наявність
телефонного, супутникового зв’язку, телевізорів, холодильників,
міні-барів, міні-сейфів тощо;

– забезпечення можливості надання ряду додаткових платних і безкоштовних
послуг.

Перераховані критерії застосовуються практично у всіх наявних сьогодні у
світі системах класифікації готелів. Крім того, ряд вимог висувається до
персоналу і його підготовки: зовнішнього вигляду, віку, стану здоров’я,
освіти, кваліфікації, знання іноземних мов.

Рівень комфорту на сьогодні лежить в основі понад тридцяти відомих у
світі систем класифікації готелів. Найбільш розповсюдженими серед них є
такі:

– європейська, або, як часто її називають, система «зірок», що базується
на французькій національній системі класифікації, в основі якої лежить
розподіл готелів за категоріями від 1 до 5 зірок. Така система
застосовується у Франції, Австралії, Угорщині, Єгипті, Україні, Росії і
ряді інших країн;

– система букв (А, В, С, D), що використовується в Греції;

– система «корон», що застосовується у Великобританії,

– індійська система.

Що стосується країн, що розвиваються, то тут найбільш поширена індійська
система класифікації, що також включає 5 категорій:«1 зірка», «2 зірки»,
«З зірки», «4 зірки», «5 зірок», які надає спеціальна комісія на основі
бальної оцінки. За цією системою відповідність готелів вимогам для даної
категорії оцінюється в балах, при цьому по кожному пункту встановлюється
максимально можлива оцінка. Для одержання тієї або іншої категорії
необхідно набрати встановлену для даного класу мінімальну суму балів,
причому їхня кількість по кожному пункту має складати не менше 50%
максимальної оцінки.

У кожній окремій державі до розуміння рівня комфорту як критерію
класифікації підходять по-різному. Саме ця обставина, а також ряд
факторів, обумовлених культурно-історичними і національними традиціями
держав, перешкоджають введенню у світі єдиної класифікації готелів. У
цьому напрямку залишається сьогодні безрезультатною діяльність
Всесвітньої туристської організації (ВТО), Комітету готельної і
ресторанної індустрії ЄС, Міжнародної готельної асоціації (МГА). ВТО
запропонована лише стандартна класифікація засобів розмі-щення: мотелі;
молодіжні готелі; пансіонати; пляжні готелі; туристські готелі;
орендовані кімнати в приватних будинках; клуби з номерами; туристське
село (група будинків); орендовані приміщення в приватних агентів;
гостьові будинки; бунгало; підприємства соціального туризму; розміщення
в родичів і знайомих; інші засоби розміщення.

Слід також зауважити, що в різних країнах застосовуються два різних
підходи до оцінки відповідності готелю певній категорії. При першому
підході розробкою, проведенням і контролем займаються державні органи,
тобто існує офіційна державна класифікація за рівнем комфорту готельних
підприємств та, можливо, інших засобів розміщення. Зокрема, приклади
такого підходу спостерігаються у Франції, Україні та Росії. При другому
підході розробкою, проведенням і контролем займаються професійні
об’єднання і союзи. Наприклад, у Німеччині ці процеси здійснює
Об’єднання готельних і ресторанних господарств (EHOGA), у Швейцарії –
Швейцарський союз власників готелів.

За розташуванням на території певної місцевості готелі поділяються на
розташовані в місті (у центрі, на окраїні) та розташовані в сільській
місцевості (у тому числі і високогірній).

За місцем розташування можна виділити такі види готелів:

– готелі в центрі міста;

– пришляхові, як правило, малої поверховості з відкритими автостоянками;

– готелі в околицях міста й в аеропортах;

– плавучі готелі-плавзасоби, обладнані під готелі, для розміщення і
відпочинку туристів біля берега моря, ріки або озера. При необхідності
такий готель може бути відбуксований по воді разом з туристами до іншої
стоянки.

Місткість готелю визначається числом постійних спальних місць.
Класифікація готелів за місткістю в різних країнах різна. Наприклад, у
Швейцарії й Австрії готелі, що мають менше 100 місць, вважаються малими,
100-200 місць – середніми, більше 200місць-великими; у Чехії до 120
місць – малими, до 500 місць – середніми, понад 500 місць – великими; у
США до 100 номерів – малими, до 500 номерів – середніми, понад 500 –
великі.

В Україні діє така офіційна класифікація готелів за місткістю: до 150
місць (не більше 100 номерів) – готелі малої місткості, від 150 до 400
місць (до 300 номерів) – середньої місткості, більше 400 місць (понад
300 номерів) – великої місткості.

Слід зазначити, що світовий готельний номерний фонд в основному
розміщений у малих і середніх готелях.

За рівнем цін, що встановлюються на основні платні послуги (що надаються
в номерному фонді), готелі поділяються на бюджетні; економічні, середні,
першокласні, апарт-готелі, люкс-готелі.

За тривалістю перебування клієнтури розрізняють готелі для тривалого
перебування клієнтів та для короткочасного перебування.

За тривалістю функціонування протягом року готелі поділяються на
працюючі цілорічно та працюючі сезонно (влітку, взимку).

За способом надання харчування проживаючим у готелях клієнтам вони
поділяються на: ті, що забезпечують повний пансіон; ті, що пропонують
лише сніданок; не пропонують харчування (як правило, через відсутність
власного гастрономічного виробництва, тобто ресторану або іншого
підприємства).

Що стосується поверховості, то світова практика показує, що готелі
будують від одного-двох до 40 поверхів і більше. Питання поверховості
готелів залежать від економічних, містобудівних умов, нормативних вимог,
конструкцій і будівельних матеріалів, методів зведення будинків,
застосовуваних у тій або іншійкраїні.

Найбільш розповсюджена поверховість сучасних готелів така: в Україні і
країнах СНД -5-16 поверхів; у Чехії – 8-14 поверхів; в Угорщині в
невеликих містах – 4-5 поверхів, у більш великих і на курортах – 6-11
поверхів; у Німеччині – 8-10 поверхів; в Англії -10-15 поверхів.

Будинки готелів за поверховістю поділяються на такі групи:
малоповерхові(1-2 поверхи); середньоїповерховості(3-5 поверхів);
підвищеної поверховості (6-9 поверхів); багатоповерхової категорії
-10-16 поверхів; 2 категорії- 17-25 поверхів; 3 категорії- 26-40
поверхів); висотні будинки (понад 40 поверхів).

Малоповерхові будинки готелів, що мають, як правило, невелику місткість
(у межах 50-ти місць), в Україні будують в основному в селищах і
сільських населених пунктах. Готелі се-редньої поверховості в Україні в
основному мають висоту 3 або 5 поверхів, що пов’язано з вимогами до
обладнання їх ліфтами. Готелі підвищеної поверховості будують висотою
8-9 поверхів як найбільш економічні в цій групі. Багатоповерхові готелі
будують з міркувань містобудівного порядку.

За рівнем, асортименту і вартості послуг готелі поділяються на два типи:
дешеві готелі або готелі з обмеженим сервісом, що пропонують мінімум
послуг (наявність підприємств харчу-вання при таких готелях не
обов’язкова); готелі «люкс» – побудовані за індивідуальними проектами,
що відрізняються високоякісними меблями, добре обладнаними приміщеннями
й укомплектовуються, як правило, обслуговуючим персоналом більшої
кількості відносно числа номерів у них.

Готелі можна класифікувати за наявністю в них засобів пересування
(транспорту), за формою власності (муніципальні, державні, приватні,
орендовані тощо).

Виходячи з потреб клієнтури, готелі бувають різного призначення: для
діловихлюдей (загального типу, відомчі, для нарад тощо); готелі для
відпочинку (туристські, курортні, для автотуристів, мотелі, кемпінги);
спеціальні типи готелів (для транзитних пасажирів, для спортсменів
тощо).

В Україні найбільш поширені готелі загального типу, розраховані в
основному на людей, що приїжджають з діловими цілями на відносно
короткий термін, а також на громадян, що подорожують з різними цілями.
Такі готелі розташовуються в центральній частині міста, поблизу
суспільних, адміністративних, торгових центрів і передбачають добре
транспортне сполучення з різними районами міста.

Номерний фонд готелів загального типу в основному складається з одно-,
дво- і часто тримісних номерів, у яких, як правило, існує місце для
роботи. Число одномісних номерів у ряді готелів доходить до 40-50% від
номерного фонду. У готелях передбачають відділення зв’язку, у ряді
випадків – відділення банку, приміщення для проведення переговорів і
нарад.

Різновид готелів загального типу – відомчі готелі, розраховані в
основному на проживання людей, що приїжджають з діловими цілями у певне
відомство, установу або на підприємство. Такі готелі розташовуються
неподалік від цього відомства або в місцях, зручно пов’язаних з ним
громадським транспортом. Набір громадських приміщень у відомчому готелі
часто буває обмеженим і залежить від типу підприємства, яке він
обслуговує, і від складу приміщень громадського призначення в ньому.

b

-E- ¶ A”e#:&°&-‘H’a+–2¶7″9”9AE9X:¬:d??A/oeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee oooooooooooooooooooooooooooo мають розвинутий набір приміщень громадського призначення: зали для проведення конгресів, приміщення для нарад, конференцій, симпозіумів, різні типи ресторанів, відділення зв'язку і банків, телетайп, телекс, басейни, сауни, кегельбан. У готелях для діловихлюдей передбачають також приміщення для роботи і проведення невеликих нарад, торговельних операцій, для влаштування виставок зразків товарів, для організації представництва фірм, у ряді випадків влаштовують номери, які здатні трансформуватися, і дозволяють приймати в них відвідувачів, проводити невеликі переговори. Туристські готелі призначені для туристів, що проводять свій відпочинок активно. У нашій країні ці готелі розраховані головним чином на організований груповий туризм - екскур-сійний і спортивний. Туристські бази як традиційний тип установи туризму з регламентованим контингентом відпочиваючих, режимом завантаження, експлуатації і розпорядком роботи призначаються для приймання і обслуговування головним чином планових (частково - самодіяльних) туристичних груп, що роблять подорожі за маршрутами, прокладеними по спеціально розроблених і обладнаних піших, лижних, водних, гірських, кінних, санних, велосипедних, автобусних або комбінованих туристських трасах. Туристські бази поділяються на: гірські і гірськолижні, рівнинні і прибережні туристські бази, а також водні (аквателі, флотелі, марини тощо), розташовані безпосередньо на аквато-ріях. Курортні готелі призначаються для відносно тривалого відпочинку на одному місці, у ряді випадків з можливістю профілактичного лікування або доліковування. Для цього перед-бачаються приміщення лікувально-оздоровчого призначення відповідно до основного профілю курорту, можлива також організація дієтхарчування. Курортні готелі мають розвинутий склад приміщень культурно-масового обслуговування (зали багатофункціонального призначення, холи для відпочинку, бібліотеки, більярдні, приміщення для ігор тощо), іноді приміщення для відпочинку й ігор дітей, а також приміщення і спо-рудження спортивного призначення (плавальні і купальні басейни, спортзали, спортивні майданчики тощо). Таймшер - порівняно новий вид готельних послуг, має у своєму розпорядженні номерний фонд від 50-ти до 250-ти номерів, можливі окремі будівлі. Має номерний фонд квартирного типу, але умови й організація послуг аналогічні курортним готелям. Окремі квартири продані індивідуальним власникам, однак повна власність контролюється управляючою компанією. Готелі для транзитних пасажирів орієнтовані на короткочасне перебування в зв'язку з очікуванням транспортних засобів, а також відпочинком персоналу, що обслуговує транс-порт, і розташовуються в аеропортах і аеровокзалах, залізничних, морських, річкових вокзалах. Кемпінги являють собою готельні підприємства полегшеного типу для сезонної експлуатації і призначаються для відпочинку автотуристів і паркування їхніх автотранспортних засобів. Усі види обслуговування в кемпінгах спрощені: спальні місця розташовуються в будинках літнього типу, часто дерев'яних, без опалення, або в наметах; санітарні вузли в основному загальні. Широко розвинуті різні форми самообслуговування. Іноді при кемпінгах є автозаправні станції і майстерні дрібного ремонту автомобілів. Одержують розвиток також змішані види типу «мотель-кемпінг», що передбачають можливість літнього розширення місткості мотелю за рахунок розташованого на його території кемпінгу. Змішані види засобів розміщення одержують найнесподіваніші способи вирішення. Так, за кордоном, особливо в США, почали будувати такі типи готельних підприємств: - ротелі - для подорожуючих автомашинами із трейлером; - ботелі - прибережні готельні заклади, що обслуговують подорожуючих на воді, до складу яких входить житло, система культурно-побутового обслуговування, спеціалізовані будівлі і пристрої технічного обслуговування плавзасобів; - ботокемпінги - сезонні готельні установи типу кемпінгів; - наплавні сезонні флотелі і флотокемпінги, що поєднують функції готелю, а також стоянки технічного обслуговування і зимового зберігання плавзасобів; - флайтелі- готелі для власників особистих літаків (наприклад, флайтель-мотель поблизу м. Таласа, штат Оклахома, США) тощо. 3) Провести калькуляцію туру У процесі формування цін враховують специфічні особливості калькуляції різних видів турів та окремих туристичних послуг. За спрямованістю туристичних потоків розрізняють туризм внутрішній — подорожі громадян у межах власної країни; закордонний туризм — виїзд громадян за межі власної країни з метою відвідування інших країн; іноземний туризм — прийом і обслуговування іноземців, туристів, які прибули з інших країн. У процесі формування цін на вітчизняні, іноземні та закордонні тури механізм ціноутворення набуває певної специфіки. Так, за калькуляції ціни закордонного туру ціна пакета послуг має валютне вираження, а частина витрат (деякі види страхування, консульський збір, транспортні тарифи — частково) встановлюється в національній валюті. Всі ці витрати зводять за діючим валютним курсом до загальної ціни туру в іноземній валюті (найчастіше в доларах США). Слід зазначити, що на сучасному етапі за реалізації закордонних турів через інфляційні процеси, які відбуваються, туристична фірма може зазнати певних втрат у разі оплати туру в національній валюті, оскільки за час між оплатою туру споживачем і конвертацією туристичною фірмою одержаних місцевих грошових одиниць в іноземну валюту для розрахунку з фірмою, яка приймає туристів, може відбутися зниження курсу місцевої національної грошової одиниці. Збиток для туристичної фірми найбільш можливий, коли оплата туру здійснюється за безготівковим розрахунком через банк, який подовжує термін надходження грошей. Тому туроператор до своєї остаточної ціни часто додає певну валютну надбавку, яка нині в більшості діючих фірм оцінюється в розмірі до 5 % від ціни пакета послуг. Отже, під час формування цін важливим пунктом контрактної угоди з іноземними партнерами є умови розрахунків. При їх обговоренні погоджують усі деталі: форми і способи платежів, терміни платежів, підстави для платежів тощо. Під час калькуляції цін на тури здійснюється розрахунок прямих змінних витрат і розподіл непрямих умовно-постійних витрат на окремі види турів. Змінні витрати — витрати, сума яких збільшується зі зростанням обсягів продажу і зменшується при їх зниженні. Для туристичної галузі це прямі витрати, пов'язані з обслуговуванням туристів, зокрема змінні витрати на транспортування, розміщення, харчування та інші витрати, які включаються в ціну нетто, а також оплата послуг працівників, що супроводжують групу туристів. Умовно-постійні витрати — витрати, які залишаються незмінними незалежно від динаміки обсягу продажу. Це загальногосподарські й адміністративно-управлінські витрати фірми, зокрема витрати центрального офісу, амортизаційні відрахування, витрати на придбання і використання інформаційної бази даних, витрати на рекламу та інші витрати відповідно до кошторису витрат. У туристичній практиці прямі змінні витрати туру містять складові ціни нетто, передбачені у складі туру контрактною, агентською або іншою туристичною угодою, а також прямі виробничі витрати туристичної фірми на придбання прав на послуги сторонніх організацій, оплату праці виробничого персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, вартість послуг гіда, екскурсовода, перекладача і комісійну винагороду іншим посередникам — вітчизняним або іно- земним фірмам-партнерам. Типова структура непрямих умовно-постійних адміністративних, комерційних та інших загальних витрат туристичних фірм на виробництво і реалізацію туристичної продукції (В ) містить такі складові: де Bop — витрати на оплату праці працівників адміністративного апарату туристичної фірми (35 % ); Вsz — відрахування на соціальні заходи (12—15 %); Вp— витрати на рекламу (близько 20 % ); Вzb — витрати на інші заходи щодо стимулювання збуту (близько 10 %); Оn — усі інші витрати, у тому числі оренда офісу, комунальні послуги, опалювання, банківські послуги, амортизаційні відрахування тощо (близько 20 %)1. Іноді сума умовно-постійних витрат туристичних фірм розподіляється між різними турами на рівні частини, але такий метод розподілу витрат не можна вважати виправданим, оскільки асортименти турів, які реалізує підприємство, істотно відрізняється за ціною нетто (за інтенсивністю продажу) та іншими факторами. Некоректний розподіл умовно-постійних витрат є причиною помилок у планових розрахунках цін на тури, валового прибутку й інших показників діяльності на наступний період. Об'єктивнішим та економічно виправданим є метод розподілу умовно-постійних витрат, пропорційний до маржинального доходу, який входить у ціну пропозиції туру й обумовлюється туристичними угодами і контрактами. Розробляючи ціну на туристичний продукт, який реалізовується посередниками, враховують загальний розмір комісійної винагороди посередників. Практика туристичного бізнесу розрізняє такі види комісійних винагород: · комісійна винагорода туроператорів, які розробляють програми турів і реалізовують їх самостійно або через посередників, — 16—З0 % від ціни нетто; · роздрібна комісійна винагорода, яка виплачується тур-агентам, які реалізовують тури — 5—10 % від ціни нетто; · комісійна винагорода інших посередників між туристом і готелем, екскурсійним бюро, розважальною установою тощо — від б до 15 % від ціни нетто, з урахуванням обсягу реалізації послуг. Залежно від умов агентських угод між туроператором і тур-агентами, договорів і контрактів туроператора з виробниками послуг туристичні фірми формують свої доходи і прибутки за 1 Проаналізовано процес розрахунків витрат згідно з міжнародною комп'ютерною програмою "Galileo", яка використовується у більшості великих туристичних компаній. рахунок як виплаченої ним комісійної винагороди, так і надбавок до договірних цін. У практиці туристичних фірм такі надбавки мають назву "margin" (маржа) і становлять 15—25 % від ціни нетто, за якою туроператори розраховуються з авіакомпаніями, готелями й іншими виробниками туристичних послуг. Маржа використовується для покриття власних витрат туристичної фірми і формування її прибутку. Розрахунок загального планового об'єму маржинального доходу туристичної фірми необхідний для того, щоб визначити, чи зможе підприємство покрити постійні витрати та чи залишаться в нього засоби для формування прибутку. Маржинальний дохід — це загальна сума комісійних винагород і надбавок (маржі), що покриває постійні витрати, прибуток і податкові платежі підприємства. Рівень маржинального доходу — відношення величини маржинального доходу до обсягу виручки від реалізації турів, помножене на 100 %. Маржинальний дохід необхідно визначати окремо за кожним туристичним продуктом, оскільки тури нерівноцінні за своєю вартістю, різною є сума змінних витрат, які належать до собівартості туру. Складність планового розрахунку полягає в тому, що на момент розрахунку важко визначити, які саме тури матимуть найбільший або найменший попит у плановому році, адже виникає необхідність прогнозування кон'юнктури ринку туристичних послуг. Загальний обсяг маржинального доходу туристичного підприємства визначається як різниця між виручкою від реалізації турис- тичної продукції та прямими змінними витратами. Маржинальний дохід від організації туру з розрахунку на одного туриста обчислюється за формулою де Dm — маржинальний дохід з розрахунку на одного туриста; Z — ціна туру (брутто); S — обмежена собівартість туру (ціна нетто). Такий аналіз є одним зі стандартних прийомів, які застосовуються в бізнес-плануванні для обґрунтування ефективності інвестиційних проектів туристичних фірм, зокрема для визначення обсягу беззбиткової діяльності туристичної компанії, діяльності в зоні прибутковості, запасу фінансової стійкості туристичної компанії. Розрахунок вартості туру «Чарівна Угорщина для Вас!» PAGE PAGE 7

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019