HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
“Михайло Старицький на ниві драматургії”
ПЛАН
Вступ
1. Біографічна довідка
2. М.Старицький як «батько українського театру»
3. І.Франко про внесок М.Старицького в драматургію
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Миха?йло Петро?вич Стари?цький (* 2 грудня (14 грудня за новим стилем)
1840, Кліщинці — † 14 квітня (27 квітня за новим стилем) 1904, Київ) —
український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і
культурний діяч.
М. Старицький безмежно любив театр, але завжди болісно відчував
обмеженість українського сценічного репертуару. Тому він пише низьку
п’єс за сюжетами інших авторів. Так, за мотивами творів М.Гоголя на
українські теми були створені п’єси “Різдвяна ніч”, “Сорочинський
ярмарок”, “Тарас Бульба”, лібрето опери “Утоплена, або Русалчин
Великдень”. Він інсценізував твори Елізи Ожешко “Зимовий вечір”, Юзефа
Крашевського “Хата за селом” (переробка Старицького отримала назву
“Циганка Аза”), удосконалив, пристосувавши до театральних вистав,
малосценічні п’єси Якова Кухаренка “Чорноморський побут на Кубані”,
Нечуя-Левицького “На Кожум’яках”, П.Мирного “Перемудрив”.
Старицький збагатив українську драматургію й такими відомими
оригінальними драмами, як “Не судилось”, “У темряві”, “Талан”. Він
прагнув розповісти молодим сучасникам про героїчне минуле України, тому
він пише драми “Богдан Хмельницький”, “Остання ніч”. Йому належать також
водевілі “По-модньому” і “Чарівний сон”.
З 1883 по 1885 рр. М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу
об’єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним
підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на
Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М.
Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші
видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві та в усьому
генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати і виступала в
Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиневі, інших
місцях.
Так, почавши писати п’єси з необхідності, М. Старицький досяг у них
високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних
драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури
вагомого значення у культурному процесі.
Своє розуміння ролі та завдань театру в житті суспільства Старицький
висловив у доповіді на Першому всеросійському з’їзді сценічних діячів
(15 березня 1897 р.). Він звернувся до з’їзду з проханням допомогти
українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків.
Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що
завдяки йому з’їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були “значні
пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії”.
1. Біографічна довідка
Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим
стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині
(нині Чорнобаївського району Черкаської області). Походив зі
шляхетського роду.
Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було
вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона
походила з родини Лисенків.
Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька — батька
композитора Миколи Лисенка.
Старицький 1856 року закінчив Полтавську гімназію, 1865 року — Київський
університет.
1871 року оселився у Києві, увійшовши в творчу співпрацю з Миколою
Лисенком: вони спільно організували Товариство українських сценічних
акторів.
Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи
Лисенка, писав лібретто до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці»,
«Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).
Під тиском імперських властей Старицький змушений був 1878 року
емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну 1880 року і
знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
1883 року Михайло Старицький очолив перший професійний український
театр. 1885 року з низки причин він залишив трупу корифеїв і заснував
нову з молодих акторів. 1895 року залишив театральну діяльність і цілком
віддався літературній творчості.
Перші твори Старицького були надруковані у 1865. Старицький був
справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику
роль в організації літературного і громадського життя 1890-их pp.
Михайло Старицький переробляв п’єси інших авторів та інсценував прозові
твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були
написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас
Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.
Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна,
Михайла Лєрмонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона,
Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.
Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних
виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М.
Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876),
збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.
Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі
Старицького (1882).
Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його
громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними
(«До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого
(«Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка
поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про
кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями
(«Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та
вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).
В останні роки свого життя, незважаючи на хворобу, Старицький написав
історичні роман «Облога Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897),
«Разбойник Кармелюк» (1908) та інші російською мовою.
Окреме місце в творчості М.Старицького займає драматургія. Розглянемо її
окремо.
2. М.Старицький як «батько українського театру»
«Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Іван
Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку
вітчизняної драматургії.
В українському театрі М. Старицький був і драматургом, і автором, і
режисером, і організатором театральних труп. Його перу належать п’єси, в
основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для
пореформеної України: «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на
вечорниці», «У темряві», «Розбите серце», «Талан».
Ще на початку літературної творчості, й особливо в останні роки життя,
увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький — автор
багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан
Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», у
яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну
боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти.
«Богдан Хмельницький» — одна з кращих п’єс української класичної
драматургії; вона була написана на основі глибокого вивчення історичних
та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних
пісень та дум про Хмельницького.
П’єса охоплює у часі кілька років боротьби українського народу за своє
національне визволення з-під гніту польської шляхти. У ній, поряд із
соціальними, подані виразні особисті мотиви: драма Ганни, яка таємно й
безнадійно закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само
безнадійно кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка заграє то з
Тимком, то з Чаплинським. Головні герої й інші персонажі — носії
патріотичної ідеї визвольної боротьби — наділені рисами не тільки
визначних, а й водночас звичайних реальних людей.
За всієї складності та суперечливості постаті гетьмана Богдана
Хмельницького як державного діяча, що став на чолі українського народу в
один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальований
Старицьким правдиво, з любов’ю і щирою симпатією.
До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма
Старицького «Маруся Богуславка» (1897), в якій автор змалював правдиві
картини з історії українського народу, пов’язані з його боротьбою проти
турецьких загарбників. Та головна увага автора — на образі Марусі
Богуславки. Ми пересвідчуємося, що душа її належить Україні — жінка без
вагань звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися в Україну.
Розриваючись між материнськими почуттями і тугою за рідною землею, вона
помирає на руках у матері та Сахрона.
Драма «Оборона Буші» (1899) представляє нам один з трагічних моментів
боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників уже
після Переяславської ради. П’єса наснажена могутнім пафосом справжнього
народного патріотизму, любові до своєї вітчизни: усі знають, що йдуть на
вірну загибель, але ніхто не вагається, бо треба допомогти з’єднатися
силам Хмельницького і Богуна.
?????¤?¤?$????Звертаючись до складних і драматичних періодів історії
українського народу, змальовуючи героїв своїх історичних творів
сповненими сили і душевної краси, Старицький виявив віру в краще
майбутнє України.
3. І.Франко про внесок М.Старицького в драматургію
Поряд з оцінками колективних заслуг театральних діячів кінця ХІХ ст.,
Франко залишив деякі характеристики, які стосуються одного Старицького.
Конкретно доробок драматурга Іван Франко оцінює в праці “Михайло
Петрович Старицький”, в рецензіях на театральні вистави, частково у
дослідженнях, присвячених театрові: (“Нарис історії українсько-руської
літератури”, “Про театр”).
Загалом І. Франко високо поціновує роль Старицького у справі розвитку
українського театру, меценатстві, у постанні першої української трупи
“на висоті взірцевої трухпи”. Що ж до власне письменницької діяльності в
галузі драматургії читаємо таке: “Що ж до праці Старицького на
драматичнім полі, то досить буде згадати його прегарну драму “Не
судилося”, щоб оцінити її по заслузі… Правда, М. Старицький не оправдав
надій, висловлених при появі сеї драми, не дав українській літературі
другого твору, що зміг би дорівнятися їй вартістю й артистичним
виконанням”.
І. Франко вказує, що і в ліриці, і в драмі М.Старицького “слідно” важкий
процес творення, перевагу рефлексії та обміркування над життям”.
Знаходимо у працях Франка деяке жалкування, що завдяки театрові
Старицький перервав видавничу діяльність, так гарно розпочату у 80-х
роках.
Слід вказати, що І.Франко у своїх працях про театр використовував
поняття “людова драма”, маючи на увазі п’єси про село. Саме “людова
драма”, за словами Івана Яковича, змальовувала “українське село з його
поезією і його душевною темнотою, природною красою і п’явками та
визискувачами”. Конкретизуючи поняття “природна краса” у визначенні І.
Франка, скажемо, що це “сільська вулиця, співи та забави дівчат і
парубків, фольклорно-етнографічне багатство, в якому розкриваються
моральні принципи людини (селянина), його внутрішня краса”. До авторів
людової драми І.Франко відносить насамперед М.Старицького. Яскравим
прикладом такої драми Іван Якович називає п’єсу “Ой не ходи, Грицю, та й
на вечорниці”, в якій, на його думку, показано переважно “поетичні
сторони” сільського життя з багатьма етнографічними сценами та великою
кількістю дійових осіб. Але І. Франко вважав, що такі особливості не
завжди є позитивними – вони уповільнюють дію, “не мають крові і кості”.
Напевне, І.Франко занадто критично оцінював п’єсу “Ой не ходи, Грицю”,
пророкуючи їй, як і подібним п’єсам митця, невдачу на сцені. Адже, окрім
поетичного чинника, знаходимо у п’єсі і глибокий
внутрішньо-психологічний конфлікт. І хоча, можливо, етнографічні картини
не завжди сприяють розгортанню конфлікту твору, але саме етнографічний
матеріал надавав п’єсі яскравості й забезпечив їй довге життя.
Повторимося, що ґрунтовною працею про творчість М. Старицького є
розвідка “Михайло Петрович Старицький”. Але мусимо вказати, що в ній
Франко писав переважно про Старицького-поета, Старицького-перекладача.
Має місце тут і розділ, присвячений Старицькому-драматургові, хоча
Франко обмежується поверхневими оцінками п’єс митця: “Ми можемо
обмежитися короткою розмовою про драматичну діяльність Старицького не
тому, що діяльність мала меншу вагу, а тому, що вона далеко більш звісна
і в значній частині оцінена по заслузі. В Старицькім давно признано
одного з батьків нового українського театру”.
У праці Франко акцентує увагу на тих драматичних п’єсах М. Старицького,
які, на його думку, мали справді високу літературну вартість. Це,
найперше, оригінальні твори, серед яких Іван Якович виділяє драму “Не
судилося”: “Вперше у Львові йшла драма М. Старицького “Не судилося”, яку
критика визнала одним з найкращих творів нової української літератури…
Драма “Не судилося” з кожного погляду заслуговувала б на те, щоб її
присвоїти польській сцені”. У “Нарисі історії українсько-руської
літератури до 1890 р.” Франко і сам називає п’єсу твором першорядної
стійкості, першим весняним громом після довгих місяців “морозів, сльоти
та занепаду”. Новизна зображеного життєвого матеріалу, ідейно-художня
викінченість і суспільна вагомість створених автором образів дала
підстави І. Франкові класифікувати драму “Не судилося” як новаторську.
Висока оцінка п’єси зрозуміла, хоча в основі сюжету традиційний любовний
трикутник, письменник розкриває лицемірне обличчя фальшивого
вболівальника за долю народу.
Історичні драми Старицького Іван Якович розглядав як продовження драми
“Не судилося” й одночасно як “поворот” його від сценічного ремесла до
щиро артистичної творчості. Цитуємо: “Окремого розбору заслугували б
історичні драми д. Старицького “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші” і
“Остання ніч”… Усі три драми вже своєю віршовою формою показують, що
автор задав собі над ними більше праці і старався вложити в них більше
своєї душі, ніж у твори, писані просто для потреб сцени.
Тут тільки зазначу, що якби хто й не високо ставив ті твори, то в
історії українського театру вони (особливо “Богдан Хмельницький”) мають
своє визначне місце…Він (“Богдан Хмельницький”) мав немалий успіх, а се
факт немаловажний, коли мати на увазі той гарячий подих українського
патріотизму, яким пройнята драма”. Але оскільки у всіх історичних
творах, не лише писаних Михайлом Петровичем, Франко знаходив недоліки,
то і в п’єсі “Богдан Хмельницький” були відзначені негативні, на погляд
критика, моменти. Так, на думку Франка, Старицькому “не вдалося викроїти
з історії Хмельниччини драму, яка б, окрім чисто психологічного
інтересу, ані разу не “грішила проти історичного колориту”.
Показовим є той факт, що М.Старицький один зі своїх історичних творів –
“Облогу Буші” – присвятив І.Франку. Наведемо уривок з листа
М.Старицького до Івана Яковича: “Тепер я прошу дозволу у Вас тільки що
викінчену нову мою драму “Облога Буші” прочитати і запитати чи можна її
надрукувати у “Літературно-науковому віснику”. Ця посвята свідчить про
те, що Франко був авторитетною особою для Старицького.
Висновки
Отже, М.Старицького по праву вважають одним із фундаторів української
драматургії й театру. В історію літератури він увійшов як знавець
театральної справи, талановитий поет, прозаїк, видатний драматург і
режисер.
Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з
інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, Старицький
написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них
соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан»
(1894).
Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на
вечорниці» (1890).
Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький»
(1897), «Маруся Богуславка» (1899).
В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний
майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.
Незважаючи на значущість Старицького для розвитку української
літератури, над його драматичними творами та й усією спадщиною в цілому
нависає певна упередженість, часто породжена суб’єктивними, може, не
завжди зваженими оцінками авторитетних людей чи самою добою. Ще за життя
М. Старицькому доводилося чути несхвальні відгуки про його творчість з
боку критиків і “критиків”.
І.Франко досить прискіплидво стежив за творчістю М.Старицького, зокрема
за його драматургічною творчість. Йому присвячене окреме дослідження.
Однак у поле зору Франка потрапили не всі п’єси М.Старицького, і хоча
аналізовані ним твори не завжди мали позитивну оцінку щодо літературної
вартості, все ж важливим мірилом їхньої вагомості в історії драматургії
ставало сценічне життя п’єс. На важливу заслугу драматурга вказує
Франко, коли називає його разом з І.Карпенком-Карим “головними
репрезентантами” нашої національної драми в Росії.
Список використаної літератури
Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
Франко І. М. П. Старицький, ЛНВ, кн. V — VII. Л. 1902;
Пчилка О. М. П. Старицкий. Памяти товарища. «Киевская Старина», кн. V —
VI К. 1904;
Старицикий М. Зо мли минулого. Уривки спогадів, ж. «Нова Громада», кн.
8. К. 1906;
Зеров М. Літературна позиція М. Старицького. ж. «Життя і Революція», кн.
6. К. 1929;
Куриленко Й. М. П. Старицький. К. 1960;
Сокирко Л. М. П. Старицький, ж. «Літературна критика», ч. 11 — 12. К.
1940;
Скрипник І. Михайло Петрович Старицький. У кн. Матеріали до вивчення
історії української літератури, т. III. К. 1990;
Сокирко Л. М. П. Старицький. Критико-біографічний нарис. К. 1960;
Комишанченко М. Михайло Старицький. – К. 1986.
Франко І.Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //
Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.,1983. – Т.41. – 337 с..
Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.,1983. – Т. 8.
PAGE
PAGE 4
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
