HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Людина в пошуках сенсу життя”

ПЛАН

Вступ

1. Сутність людини через пізнання буття

2. Основні концепції сенсу життя людини

3. Особистість у пошуках сенсу життя

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну
людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у
побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так,
щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш
байдужа та духовно спляча людина.

Неминучість смерті та її провісників — старіння та хвороб, факт
скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх
позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про
невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина — істота вільна
та усвідомлююча власну смертність — неминуче приходить до роздумів про
сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В
умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка
традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість
людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан
екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до
психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік
масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не
захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує
вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих
уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та
неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут
виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні
основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що
життя переживається людиною суб’єктивно, все ж життя не втрачає власних
об’єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що
робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання
про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету,
цінності зробити вихідними, життєво визначальними.

1. Сутність людини через пізнання буття

Розуміння суті людини як діяльнісної та духовної істоти можливе лише на
основі визнання багатогранного ставлення людини до навколишнього світу і
до себе самої. Для аналізу всіх суттєвих характеристик і оцінок людини
треба розкрити і основні властивості світу, де відбувається
життєдіяльність людини. Саме основні властивості світу дозволяють
правильно зрозуміти особливості розвитку людини, її природної
організації і знайти ключ до сутності. Відносини людина — світ —
принципово важлива філософська проблема.

Зміст поняття світ розкривається через систему онтологічних категорій:
буття, дійсність, суть, існування, субстанція, матерія, рух, простір,
час, системність. У них та інших споріднених категоріях здійснюється
філософське осмислення світу. Термін онтологія (ontos — з грецької —
рід, відмінок, суще; logos — вчення) ввів у філософію Гокленіус у праці
«Філософський лексикон» і потім підтриманий Вольфом.

Людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок,
стосунки і відносини з іншими людьми тільки через пізнання світу, його
сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування.

На ранніх етапах розвитку суспільства людина не могла сама одна
протистояти навколишньому світу. Об’єктивні умови становлення
суспільства викликали формування спільних зусиль, потреб, цінностей,
норм поведінки. Спільно вироблені правила, норми життя регулювали
стосунки не тільки в середині общини, але й з природою. Формувалося і
цілісне уявлення людей про коло речей, властивостей, стосунків,
утворювалася певна єдність людей між собою і з природою. Важливо, що
тоді змінюється характер ставлення общини до природи: людина переходить
від пристосовництва та збиральництва до діяльності, спрямованої на
виробництво з предметів природи знарядь праці, а з їх допомогою — до
перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб людини.
Природа безпосередньо включається до сфери активної діяльності людини.
Уявлення людей про себе, природне оточення, а також взаємовідносини
людини і природи знайшли відображення у понятті світ. Зрозуміло, світ —
це цілісна система, що розвивається в діалектичній єдності природи і
суспільства.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу
на світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її існування і
життєдіяльність, а з іншого, — руйнує природу і створює загрозу власному
існуванню. Таке розуміння категорії світ простежується у багатьох мовах,
де нерідко вживається у значенні общини.

У процесі суспільної практики поняття світ змінювалося і наповнювалося
змістом, всебічно відбиваючи часто суперечливі аспекти людської
діяльності, що ускладнювалися.

У сучасній філософії існують різні підходи до розуміння категорії світ.
В екзистенціалізмі світ є те, що утворює світовість існування, тобто
буття людини у світі. Зокрема, під світом розуміють: по-перше, все
існуюче, що є у світі; по-друге, буття існуючого, яке може виступати у
певних визначених групах: світ математики, світ мистецтва та ін.;
по-третє, те, де існує, живе людина (суспільний світ, або власне, або
найближче повсякденне середовище); по-четверте, світовість, яка існує
одночасно в собі й апріорі (тобто у знанні, що передує досвіду і не
залежить від нього) і як модус (спосіб) різних світів.

За твердженням відомого німецького філософа Мартіна Хайдеггера, світ —
вид буття людського існування і проникнення у трансцендентний (тобто
вихід за межі кінцевого існування) стан людського існування, який робить
можливим подолання поняття свідомості і супутнього йому поняття
відчуженості від світу й ізольованості суб’єкта. Отже, поняття світ
охоплює натуральну і штучну природу, соціальні відносини, духовний світ
людини, способи і продукти духовної творчості. Якщо зникне людина,
зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа
і зміни, які сталися в ній за допомогою людини. Природа втратить свою
якісну визначеність як світ буття людини.

2. Основні концепції сенсу життя людини

Звідки постає проблема сенсу життя людини? Суттєвою рисою людського
буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про
людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі
питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності
від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб
власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська
проблема сенсу людського буття, як і пов’язана з нею проблема свободи
волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у
світі.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення
життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується
марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому
суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й
дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній
світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю
природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся
дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який
люди об’єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї
діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття
людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та
прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і
духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і
забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі
свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський»
сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними
пов’язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності
та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема,
такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр.
Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті,
тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою
осмислення людського існування, окремі

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення
людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у
духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали
б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної
осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно»,
«правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи
іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так
само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

«….Таємниця буття людського. – читаємо в романі Ф. Достоєвського
«Брати Карамазови», – не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого
жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться
жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї
все були хліби».

Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені
красиві слова в романі виголошує не хто інший, як… Великий інквізитор,
про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна
говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова
безперечно можна погодитися – це те, що людині з сумлінням, справді, в
житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене
для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі.
«Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що.
спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в
безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших
засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат,
слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі – цього, як вважає
Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії
страждає людство.

P»W»n$n&npn?r uIweyth|H~E‚?„°?u‹$‘O™  eeeeeeOOeeeeAEAEAEAE?AEAEAEAE

gd/li », єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої
людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали
або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких
інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий
центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре
зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому
разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до
утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.

3. Особистість у пошуках сенсу життя

Всі людські імпульси суть не більше ніж явища її життя, за якими
«криється» дещо істотне: сенс життя, проблема щастя, неминучість смерті
тощо. Так ось, будь-яка людина реагує на внутрішні та зовнішні явища
свого життя відповідно до своєї сутності. Буття як дещо загальне
відповідним чином реагує на діяльні акти за принципом: характер
діяльності виходить з характеру буття. Тому сутність останнього не може
мати емпіричний характер, хоча і визначається-таки людською діяльністю,
але яка має соціальне, а не індивідуальне значення.

Духовний аспект здоров’я передбачає розуміння нами цілісності
особистості, визначає сенс життя людини, її гармонійність як індивідуума
й у спілкуванні з оточуючими. Невід’ємною частиною духовного здоров’я
людини є її здатність до співпереживання та співчуття, добросовісність,
доброзичливість, порядність, терпимість.

Здоровий спосіб життя людини допомагає їй зрозуміти, у чому полягає сенс
життя. Він виховує певною мірою співчуття, доброзичливість, терпимість
до оточуючих. Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації
особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його
устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, яка склалася в його
уяві.

Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров’я
особистості та суспільства в цілому. Він включає в себе цінності
високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію
людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.

Як вiдомо, людина народжується на свiт з певним потенцiалом життєвих сил
та волею. Подальший її розвиток вiдбувається в спiльностi людей, у
моральному континуумi, де разом з фiзичними дiють духовнi, космiчнi
закони буття. Закладений природою особистий енергетичний потенцiал
прагне реалiзацiї. I кожен досягає цього залежно вiд умов, якi склалися
в реальному життi для особистiсного розвитку.

Життя людини схематично можна уявити як сходження до вершини. У кожного
своя вершина i далеко не всi розумiють, що необхiдно робити новий крок,
долаючи iнертнiсть.

Що стосується руху вперед, то тут варiантiв у нас два. Або людина
рухається вперед, розв’язуючи свою iндивiдуальну задачу, i при цьому
вона почуває себе здоровою та натхненною. Або пiд впливом шкiдливих
соцiальних стереотипiв та iррацiональних вiрувань людина зупиняється, не
докладаючи зусиль для подолання нової сходинки буття, i, таким чином,
потрапляє в порочне коло неврозiв, комплексiв, патологiзує власне життя
i життя своїх близьких. Таким загалом, кожна подiя в життi людини поряд
iз побутовим та соцiальним значенням, має свiй сенс i з погляду
цiлiсностi її життя.

Творча реалiзацiя життєвого потенцiалу людини є основною передумовою
фiзичного здоров’я та психологiчного благополуччя. Слiпе некритичне
наслiдування соцiальних стереотипiв, норм i правил приводить людину до
небажаних подiй.

Людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до
визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета
ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не
просвітлені уявленням про сенс життя. Сенс життя завжди повинен бути
більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в
ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма.
Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу — фанатизм,
фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній.

Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя —
розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати
ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.
Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які
цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення
до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії
— це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може
надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не
для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки — вона їсть, п’є тощо для
того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є
навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання,
які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки
відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з
абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде
справжності та сенсу.

У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмисленості життя,
і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини — творити добро
заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично
спрямованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої
виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у
прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення
повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У християнській
традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха,
Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті,
яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу.
Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював,
що любов — це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське
служіння, знищення себе заради іншого. Любов — таке подолання людського
корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту
справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через
подолання суперечності між моїм та чужим, суб’єктивним та об’єктивним.

Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в
епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, — це ідея
реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення
особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею
не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її
можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого
та загального, що дозволила б подолати дві крайні життєві настанови:
самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як
зовнішній авторитет, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм
та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть
до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та
релігійний філософ Володимир Соловйов).

Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і узагальнення
можливих шляхів надання життю сенсу. Віктор Франкл, засновник сучасної
логотерапії, виділяє такі можливі шляхи: по-перше, це те, що людина дає
світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від
світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до
життя (позиції, які вона обирає відносно того, що вона не в змозі
змінити, а може лише оцінити). Відповідно до того відокремлюють три
групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності
переживання, цінності відносин. Цінності ставлення людина реалізує, коли
опиняється у владі трагічних обставин, які не може змінити. Цінності
ставлення дозволяють прояснити не тільки сенс життя в цілому, але й
конкретних життєвих ситуацій, не втратити сенс життя навіть перед
стражданнями, тяжкими життєвими випробуваннями.

Висновок

Таким чином, справжньої гостроти питання про сенс життя набуло не
одразу. За часів нероздільного панування в суспільстві міфологічної й
релігійної свідомості людина найчастіше мала щодо цього готову
відповідь, перш ніж встигала про щось спитати: з монолітної духовної
традиції, поза якою годі було ввійти до даної суспільної групи, вона вже
«знала», як виник світ, у чому сутність добра і зла, як треба
поводитися, який спосіб життя обрати, аби сповнити останнє повноцінним і
спасенним смислом.

В міру того, як людське мислення діставало самостійність, зазначена
проблема набувала філософсько-етичного змісту. Серед великих учителів,
які допомагали людям робити своє життя осмисленим, — Лао-цзи, Конфуцій,
Сократ, Платон, Арістотель. Одначе кардинальний поштовх до розвитку був
даний проблемі сенсу людського буття пізніше. В Європі, зокрема, — на
ґрунті засвоєння досвіду епохи Відродження і постренесансних сторіч.

Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити,
аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини
унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому,
щоб знайти та реалізувати сенс життя. Але свободу не можна ототожнювати
з свавіллям, її варто сприймати з точки зору відповідальності.

Людина відповідає за вірно знайдений та реалізований сенс життя,
життєвих ситуацій, проте, слід не тільки знайти сенс, але й реалізувати
його. Тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому життя набуває
сенсу. У знаходженні та реалізації сенсу життя людині може допомогти
самопізнання, виявлення власного призначення, а також її совість, що
узгоджує універсальні смисложиттєві цінності з конкретними життєвими
ситуаціями.

Список використаної літератури

Вступ до філософії. Навчально-методичний посібник / Під заг. ред.
Волинки Г.І. — К., 1993.

Введение в философию. Учебник для высших учебных заведений в двух частях
/ Под общей редакцией И.Т.Фролова. — М., 1989.

Мир философии. Книга для чтения. В 2-х частях. — М., 1991.

Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей /
Историко-философские очерки и портреты. — М., 1991.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1984.

Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Під ред.. Волинки Г.І. — К.,
1993.

Філософія. Курс лекцій. Навчальний посібник / Бичко І.В.- та ін. — К.,
1991.

Философский энциклопедический словарь. — М., 1993.

Похожие записи