HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Реферат з історії України

на тему:

“Літературно-наукові тижневики Галичини та їх роль у розвитку
української літератури ХІХ ст.”

ПЛАН

Вступ

1. Наукова діяльність на сторінках тижневиків Галичини ХІХ ст.

2. Літературні та наукові публікації

періодичних видань Галичини другої половини ХІХ ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Суспільні обставини, що склалися в Галичині у І-й пол. ХІХ ст., сприяли
активізації громадського життя серед українців. Оновлена після революції
1847 р., Європа втягувала у вир громадського життя тисячі галичан.

Українська література другої половини ХІХ — початку ХХ ст. відзначилася
живою мовою, художньою майстерністю, небайдужістю до соціальних та
національних проблем українців. Письменники цього часу були не лише
неперевершеними майстрами пера, а й активними громадсько-політичними
діячами, які відстоювали права своєї нації на власну мову, культуру та
державність.

1. Наукова діяльність на сторінках тижневиків Галичини ХІХ ст.

У часописах Галичини ХІХ ст. публікувалися фольклорні матеріали. Такі
дослідники, як Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса вбачали у
фольклорі не просто «пам’ятки» чи лише тексти, а специфічний вид
народної діяльності, складний психокультурний феномен. Тому на цих
(психологічних) аспектах усної словесності наголошували у зверненнях,
питальниках, програмах для дослідження фольклору. Так, у першому номері
часопису «Народ» (січень, 1890) І.Франко і Михайло Павлик оголосили
відозву «Про записування галицько-руських простонародних пісень», у якій
звернулися до збирачів з вказівками як та від кого записувати, куди
надсилати записи. Друга частина відозви за браком місця не була тоді
опублікована, лише згодом її підготував до друку Олексій Дей . У ній
висловлено цікаві міркування про суспільну роль народної пісенності, її
вплив та значення для вивчення світогляду і потреб народу.

Саме у зверненні до фольклору І.Франко вбачав своєрідну школу виховання
інтелігенції. Він закликав записувати уснопоетичний матеріал, бо твердо
вірив, що народні твори дають те, «чого не дає нам ніщо инше на світі —
дають нам заглянути в душу иншої людини, чи цілого народу, показують
нам, що його болить, що радує, що смутить, і заставляють нас самих з ним
радуватись, тужити та сумувати». Суттєвого значення учений надавав
фольклорним творам ще й тому, що вони привертають до народу його власну
інтелігенцію, вчать її говорити й думати так, як народ, і любити свій
народ. Нарешті, важлива для інтелігенції усна словесність тим, що
розширює знання про народ і вказує їй, «де й чого вона має вчитися та
набирати з великого скарбу людської освіти, щоб нести підмогу тому
народові, а не губитися в пустих і ні для кого не пожиточних
мудруваннях». Такі міркування І.Франка про фольклор, його вплив та
значення для інтелігенції, є яскравим свідченням виняткової уваги
вченого до усної словесності свого народу та обов’язкової потреби її
фіксування. Вони актуальні тепер, коли замість звернення до автентичних
творів, деякі дослідники часто поринають у «пусті мудрування»
псевдонауки.

І.Франко, М.Павлик висували вимоги до записування не лише тексту, а й
контексту, в якому побутує народний твір, відтворювати «зовнішню» і
«внутрішню» обстановку, при якій вдалося почути пісню чи казку.

На сторінках часопису «Народ» уже за 1900 р. фольклорно-етнографічні
матеріали було опубліковано в таких номерах: 4, 6, 9, 12, 17.
Переважають фіксації народних пісень (колядки, голосіння, балади,
пісні-хроніки, емігрантські), зрідка трапляються казки, звичаї та обряди
(«Святий вечір у Грибовичах піді Львовом»). Серед збирачів значаться
Філарет Колесса (запис казки «Старий вовчище» з Ходович на Стрийщині),
Марія Гаморак (голосіння зі Стецева на Снятинщині), Іван Бушак
(пісня-хроніка «В Дебеславцях серед села неслава сі стала» з с.
Замулинці Коломийського повіту) та ін. Фольклорні записи паспортизовані,
хоча натрапляємо і на неконкретні відомості, як-от: «Від людей записала
Ганка В.» Більш послідовно дотримано вимог у публікаціях уснословесних
матеріалів в часописі «Житє і слово» (1894-1897), який заснував і
видавав І.Франко.

Окремо Етнографічна комісія розробляла квестіонари, пов’язані з
підготовкою до видання жанрово-тематичних груп фольклору. Так, у
«Літературно-науковому віснику» за 1899 р. було надруковано програму «В
справі збирання народних легенд», яку підписали І.Франко та В.Гнатюк [4,
с. 176-178]. У ній відзначено вісім основних тематичних циклів, які, до
речі, згодом увійшли до розділів двотомної збірки «Галицько-руські
народні легенди». Крім класифікації, подано поради щодо фіксації легенд.
Рекомендувалось «записувати всяку, хоч би й малу дрібницю, бо з деяких
оповідань, певно, лишилися в народній традиції тільки шматки, і тільки
зібравши ті відривки і впорядкувавши їх відповідно, можна буде
відтворити первісну цілість» [4, с. 178]. Зауважимо, що в практиці
видань НТШ не допускалася контамінація варіантів. Оскільки цілісність
прозових жанрів не завжди зберігалася в пам’яті інформаторів, то у
випадку реконструкції певного сюжету окремі його елементи можна було
почерпнути з близьких варіантів.

2. Літературні та наукові публікації

періодичних видань Галичини другох половини ХІХ ст.

Слід сказати, що плідна творча та громадська діяльність багатьох з них
була оцінена не відразу. Саме тому, на нашу думку, варто зробити аналіз
публікацій періодичних видань Галичини міжвоєнного періоду, які
висвітлювали літературне життя ХІХ ст.

 Обрана тема зацікавила багатьох українських та зарубіжних дослідників.
Радянська історіографія не звернула належної уваги на вивчення цієї
проблеми, приділивши їй непропорційно мало місця в узагальнюючих працях.
Коротку інформацію про зміст періодичних видань Галичини міжвоєнного
часу можна знайти в наукових розвідках англомовних істориків. У
дослідженнях сучасних учених М.Романюка, М.Галушко, Ю.Шаповала,
О.Дроздовської, В.Качкана, присвячених історії української преси та
літератури, відображено ряд цікавих аспектів проблеми, що досліджується.

 Преса міжвоєнного періоду не могла оминути увагою життєвий та творчий
шлях І.Франка. Досить цікаву розвідку про нього опублікував
М.Свєнціцький у мистецько-публіцистичному часописі “Нові шляхи”, де
розповів про листування І.Франка з М.Драгомановим. Оцінюючи співпрацю
між двома визначними громадсько-політичними діячами, автор зазначив:
“Завдяки цьому політичному схрещенню думок діялося перероджування
русинів-народовців-українофілів у справжніх українців”.

 Чимало статей науково-популярного характеру про І.Франка вмістили на
сторінках інформаційних календарів товариства “Просвіти” та жіночих
часописів. Вшановуючи десяту річницю з дня смерті Великого Каменяра,
1926 р. періодичні видання опублікували найкращі його літературні твори,
розповіли про активну політичну позицію, небайдужість до проблем свого
народу і закликали громадськість організувати різноманітні заходи
літературно-мистецького характеру, присвячені пам’яті І.Франка.

 Не менше уваги постаті Великого Каменяра приділили згадані часописи
1936 р., з нагоди двадцятої річниці з дня його смерті. Зокрема
В.Верниволя, публікуючи розвідку про І.Франка, звернув увагу на його
плідну повсякденну працю, значну кількість творів зарубіжної літератури,
перекладених українською мовою, та величезне значення праць І. Франка
для нащадків: “Двадцять літ минає саме цього року, як Галицька Земля
прийняла до себе свого найкращого Сина… Та від того часу ми ще більше
навчилися шанувати й любити свого Мойсея, бо ще болючіше відчули на собі
правдивість усіх тих слів, що він кров’ю свого серця списував на папері
— для нас, для своїх братів, яким тільки добра бажав”.

 Непересічним явищем у літературному житті Галичини кінця ХІХ — початку
ХХ ст. була творчість В.Стефаника. Ілюстрований мистецько-публіцистичний
двотижневик “Світ” один з випусків 1926 р. присвятив тридцятиліттю його
літературної праці. Крім статей, де автори розмірковували про творчість
письменника, досить цікавою була розвідка Л.Янушевича “В гостині у
Василя Стефаника”, де він поділився з читачами враженнями від особистого
знайомства з митцем, розповідаючи про декілька днів, проведених в оселі
письменника, в селі Русові, що на Снятинщині. Розповідь супроводжували
майстерно зроблені світлини, де показали будинок, у якому жив
В.Стефаник, вид з його вікна на село, фото разом з Марком Черемшиною.

 1927 р. календар товариства “Просвіта” в статті “За працю для народу”
познайомив своїх читачів з найцікавішими фактами з біографії
В.Стефаника, змістом його літературних збірок, коротенькими оповіданнями
з життя селян, що вражали своєю правдивістю та трагічним змістом. Автор
високо оцінив талант письменника наступними рядками: “Кожна картина
селянського горя змальована так, немов виконана зі сталі, немовби
витесана з найтвердішого каміння. Кожне слово оповідання б’є читача
немов молотом по нервах… заставляє оглянутися за причинами того
невимовного горя, змушує працювати для поправки селянської долі”.

 Не менш цікавими були розвідки про В.Стефаника відомого дослідника
української культури М.Семчишина, надруковані на сторінках педагогічного
журналу “Шлях виховання й навчання” та мистецько-публіцистичного
часопису “Назустріч”. Автор розповів про життєвий шлях письменника,
вихід у світ збірок новел “Синя книжечка” (1897 р.), “Камінний хрест”,
“Дорога” (1901 р.), “Моє слово” (1904 р.); політичну діяльність
В.Стефаника, який впродовж 1908-1918 рр. був депутатом австрійського
парламенту від Української радикальної партії, хоча особливо активною
участю у партійному та громадському житті не відзначився. З цього
приводу Л.Граничка у журналі “Вісник” писав: “І в Відні Стефаник
помислами жив переважно в Русові, і спомини з рідного кутка, рідної
землі, були переважно темою його розмов у товаристві”. Найважливішою для
нього, в довоєнний період, була літературна праця; підтримував дружні
стосунки, окрім Л.Мартовича та Марка Черемшини, з І.Франком, творчість
якого оцінював дуже високо.

2

p

~

(

&

(

???????¤?¤?$??????ник, автор коротких новел І.Семанюк, який підписував
свої оповідання псевдонімом Марко Черемшина. Вшановуючи його пам’ять,
часопис “Світ” один з випусків присвятив цій сумній події. На його
сторінках вмістили коротку автобіографічну розвідку, де Марко Черемшина
згадував роки навчання в Коломийській гімназії, статтю В.Дорошенка, де
літературознавець проаналізував творчість Марка Черемшини; розповідь
М.Галущинського під назвою “Проводи в дорогу” про похорони письменника,
на які приїхало чимало як видатних діячів українського національного
руху, так і селян з навколишніх сіл.

 Періодичні видання Галичини міжвоєнного періоду не оминули увагою ще
одного із митців так званої “покутської трійці”, до якої, крім
В.Стефаника, Марка Черемшини, заслужено належав Лесь Мартович, який “не
був ідеалістом, не любив мужика сліпо, він любив його тверезо, здорово і
сильно, як сам мужик свою дитину”. Характеризуючи літературну працю
галицьких майстрів коротенького оповідання, В.Дорошенко зазначив: “Їх
ріднить між собою імпресіоністичний спосіб малювання, але поза тим
кожний з них має свою окрему фізіономію. Не вдаючись у детальне
вирішення індивідуальних рис літературного обличчя кожного члена нашої
славної трійці, зауважимо тільки, що в Стефаника переважає, так би
мовити, момент трагічності, у Мартовича вибивається сатиричний момент, а
Черемшини — ліричний”.

 На сторінках періодичних видань Галичини 1918-1939 рр. вмістили чимало
публікацій і про інших письменників краю. Заслуговує на увагу розвідка
про Богдана Лепкого, написана з нагоди двадцятип’ятиліття його
літературної праці. Автор зазначив, що найкращі збірки поет написав у
перші роки своєї письменницької діяльності, такі як “Для ідеї” та “В
Тарасові роковини” на честь століття з дня народження відповідно
М.Шашкевича і Т.Шевченка.

 На 1920 р. також припало двадцятип’ятиліття літературної творчості
одного з неперевершених знавців театрального мистецтва, режисера театру
“Руська бесіда”, талановитого поета Степана Чарнецького, перша збірка
віршів якого “В годині сумерку” побачила світ 1908 р. З нагоди
вищевказаного ювілею журнал “Життя і мистецтво” опублікував досить
змістовну статтю про багатогранну діяльність митця.

 Часопис “Сьогочасне і минуле. Вісник українознавства”, який видавало
НТШ у Львові, вмістив 1939 р. посмертну розвідку “Наші втрати” про
одного із активних учасників наукового товариства — Володимира
Левицького, більше відомого під псевдонімом Василь Лукич. 1881 р. він
разом з І.Франком впорядкував антологію української поезії. Крім цього,
В.Левицький редагував студентський журнал “Друг” (1874-1877 рр.),
літературні альманахи “Ластівка” (1875-1937 рр.) та “Ватра”, у Стрию, до
співпраці в якому залучив письменників із Наддніпрянщини (1887 р.),
календарі товариства “Просвіти” (з невеликими перервами впродовж
1880-1918 рр.), часопис “Зоря”, що видавало НТШ (1890-1897 рр.). Автор
статті високо оцінив В.Левицького як редактора “Зорі” наступними
словами: “Новий редактор стояв здалека від тодішніх політичних таборів…,
але одночасно був людиною ширших виднокругів, літературно освіченою та
всіма ціненою… Використовуючи зв’язки з часів редагування “Ватри”, він
притягав до “Зорі” значні літературні таланти Наддніпрянщини, що стали
окрасою цього часопису його редакції, а також об’єднувало, зближувало
між собою письменників, знайомило широкі кола з українським рухом та цим
чисельно підносило, а то особливо на Наддніпрянщині, збуджувало
національну свідомість”.

 Варто звернути увагу й на інші розвідки, вміщені в періодичних виданнях
Галичини міжвоєнного періоду, зокрема ті, що присвячені літературознавцю
Василю Щурату, письменнику Миколі Устияновичу та його сину Корнилу
Устиновичу (художнику та автору історичних драм), активному
громадсько-політичному діячеві та письменникові Андрію Чайковському
тощо.

У 80-ті рр. ХХ ст. в Галичині активізувалася боротьба українського
жіноцтва за свої громадянські права, яку очолили непересічні особистості
свого часу — Наталя Кобринська, Уляна Кравченко та інші. Окрім плідної
громадської діяльності, вони відзначилися і літературною працею:
Н.Кобринська була авторкою цікавих оповідань, в яких змальовувала своїх
сучасників; Уляна Кравченко написала чимало оригінальних поетичних
творів. Саме тому в галицькій пресі міжвоєнного періоду з’явилися
статті, де автори звернули увагу на творчий доробок вищезгаданих
майстринь пера, належно оцінили їхню письменницьку працю, зазначивши при
цьому, що громадська діяльність не дозволила повністю реалізуватися
Н.Кобринській та Уляні Кравченко на літературному поприщі.

Періодичні видання Галичини 20-30-х рр. ХХ ст., відображаючи соборницькі
прагнення українців, публікували чимало різнопланових розвідок про
письменників Наддніпрянщини та Буковини, щоб познайомити читачів з
їхньою творчістю. Досить цікавими були статті про Т.Шевченка на
сторінках педагогічного часопису “Рідна школа”, зокрема літературознавця
В.Сімовича, про буквар, написаний поетом у 1861 р., який був “передусім
джерелом для пізнання поглядів Шевченка на духовні потреби нашого
народу”.

 У розвідці “Дещо з шевченкознавства” Д.Лукіянович розповів про наукові
осередки, що вивчали творчість Великого Кобзаря: кафедри української
мови у Львівському та Чернівецькому університетах, філологічну секцію
при НТШ та результати їхньої діяльності, які сприяли глибокому вивченню
як непростого життєвого шляху, так і феномену його геніального таланту.
Скласти власне уявлення про Т.Шевченка читачі могли, прочитавши уривки з
його щоденника, які також надрукували на сторінках “Рідної школи”.

 У контексті вищезгаданого заслуговує уваги науково-популярна стаття
С.Русової, опублікована в журналі “Жіноча Доля”, де авторка досить
доступно розповіла про Великого Кобзаря і закликала українське жіноцтво
виконувати його заповіти, зазначивши при цьому таке: “Адже ж не даремно
він їх вистраждав і постав перед нами не словами одними, а всією душею
чулою, пророчою душею великого народного Поета, Апостола правди і
науки”.

 Також у часописі “Жіноча Доля” вмістили чимало розвідок
науково-популярного характеру про життя та творчість Лесі Українки,
порівнюючи велич її таланту та силу духу з генієм Великого Кобзаря:
“Вона, ця квола тілом жінка, здавалося, схопила з рук Пророка Шевченка
палаючий смолоскип, щоб показувати, освітлювати шляхи “малим дітям
великих батьків”. Досить цікаву статтю про Лесю Українку опублікував
суспільно-політичний та мистецько-літературний часопис “Нові шляхи”,
основою якої стало листування поетеси з М.Павликом, яке дозволило
встановити нові факти її біографії, творчого світогляду, ставлення до
суспільно-політичних процесів, що проходили в Галичині.

 У посмертній згадці про матір Лесі Українки “Перша всеукраїнка Олена
Пчілка” часопис “Новий час”, крім повідомлення про її похорон 7 жовтня
1930 р. на Байковому кладовищі в Києві, вмістив розвідку про
письменницю, де звернув увагу на те, що вона відіграла неабияку роль у
духовному єднанні українців Наддніпрянщини та Наддністрянщини, адже вже
в 70-х рр. ХІХ ст. листувалася з молодими галицькими політиками; з 1883
р. надсилала свої оповідання, поезії, переклади, дитячу літературу до
провідних українських літературних часописів Галичини: “Зорі”, “Ватри”,
“Діла”, дитячого журналу “Дзвінок”.

 Українські часописи Галичини впродовж 20-30-х рр. ХХ ст. опублікували
ряд статей і про інших майстрів пера з Наддніпрянщини, зокрема Ганну
Барвінок, О.Олеся, І.Манджуру. Періодичні видання зазначеного часу не
оминули увагою й творчості літераторів з Буковини. 1929 р. журнал для
домашнього читання й виховання “Нова хата”, вшановуючи 25-ті роковини з
дня смерті Євгенії Ярошинської, познайомив своїх читачів з творчістю та
громадською діяльністю буковинської письменниці, яка, як зазначив автор,
була “передова і поступова жінка 80-х рр. ХІХ ст.”. Окрім плідної
літературної творчості, її знали на Буковині як збирачку українського
фольклору краю.

 В.Сімович у статті “В століття народин Ю.Федьковича”, в часописі “Рідна
школа”, розповів про непростий життєвий шлях письменника з Буковини,
велич його таланту та любов до рідного краю. 1872 р. він був головним
редактором видань товариства “Просвіти”, проте виконував свої обов’язки
недовго, адже сумував за рідним краєм, тому й повернувся до рідного
Путивля. Також не погодився обійняти посаду шкільного інспектора
Вижницького повіту, оскільки не бажав відмовитися від гуцульського
одягу.

Висновки

Отже, на сторінках галицьких літературно-публіцистичних, жіночих та
окремих педагогічних часописів досліджуваного періоду публікувалося ряд
матеріалів про літературне життя краю ХІХ ст., де автори намагалися
познайомити українців з громадською та творчою працею письменників
Галичини, Буковини, Наддніпрянщини та показати їхній вагомий внесок у
розвиток національно-культурних процесів вказаного періоду.

Впродовж ХІХ ст. були зроблені перші спроби оцінити творчість та
громадську діяльність письменників другої половини XVIII — початку ХIХ
ст. Як правило, у статтях, написаних з цього приводу, автори відзначили
високу літературну майстерність згаданих майстрів пера, звертаючи увагу
й на певні недоліки їхньої творчості. Особливо схвальні відгуки про свою
працю в періодичних виданнях Галичини міжвоєнного періоду отримали ті з
письменників, які відзначалися активною політичною позицією,
громадянською мужністю, небайдужістю до долі свої нації.

Список використаної літератури

Галушко М. Українські часописи Станіслава (1879-1944 рр.):
історико-бібліографічне дослідження. — Львів, 2001. — 304 с.

Дроздовська О. Українська преса повітових міст Галичини (20-30-ті рр. ХХ
ст.): до питання історіографії // Збірник праць Науково-дослідного
центру періодики. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 564-579.

Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

Історія української літератури. — Київ: Наукова думка, 1987. — Т.8. —
320 с.

Качкан В. Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ-ХХ
ст.): Навчальний посібник-хрестоматія. — Коломия: Вік, 2005. — 416 с.

Сиваненко М. Сторінки історії української літератури і фольклористики. —
Київ: Наукова думка, 1990. — 250 с.

Шаповал Ю. Діло (1880-1939): поступ української суспільно-політичної
думки. — Львів, 1999. — 384 с.

Похожие записи