HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Літературна дискусія 1925-1928 рр.»

ПЛАН

Вступ

1. Сутність літературних дискусій, їх вплив на розвиток літератури та
пошук істини

2. Головні етапи літературної дискусії 1925-1928 років

3. Головні учасники літературної дискусії 1925-28 рр., їх позиції та
основні аргументи

4. Головні світоглядні розбіжності учасників літературної

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Двадцяті роки XX століття — це бурхливі роки, коли з минулим
боролись, коли масово ліквідували життєві негаразди. Тоді ж і
почали масово закликати молодь до літератури.

1925 року М. Хвильовий пише «Листи до молодої молоді», де
порушує питання мистецтва, стверджуючи, що масовість у літературі
— це дуже низький рівень. З цього і почалась літературна
дискусія.

Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття
породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а
також об’єднали близьких за поглядами письменників у літературні
організації: «Плуг», «Гарт», «Аспанфуг», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та
інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та
її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути
мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці
питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років,
шукали відповіді літератори.

Актуальність дослідження літературної дискусії 1925-1928 років
зумовлена тим, що під час даної дискусії велося публічне
обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та
завдань нової української радянської літератури, місця і ролі
письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі
розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед
українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію
літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи
Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів
та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної
«червоної графоманії».

Цікава дана дискусія виглядає й тому, що активну участь у
дискусії взяли різнопланові літературні організації «Гарт»,
«Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і
громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, А.Хвиля, Сергій
Пилипенко, О.Дорошкевич, С.Щупак, М.Скрипник та ін. Дана дискусія
була досить плодовитою, так у ході дискусії було опубліковано
понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи
Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки
проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії
зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24
травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в
Харкові 21 лютого 1928 р.

Ще вивчення даної дискусії актуальне й тому, що ця літературна
дискусія мала також політичний аспект, літературна критика
використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних
ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил.
Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ
провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики
партійного апарату.

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на
основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел
та наукових публікацій, літературного життя в Україні
досліджуваного періоду.

Об’єкт дослідження: літературна дискусія 1925-28 рр.

Предмет дослідження: головні напрямки обговорення в літературноій
дискусії 1925-28 рр., представники літературного світу, які
прийняли участь у даній дискусії, головні ідейні розходження
сторін, які вели диспут, культурні та політичні наслідки даної
дискусії тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної
частини, яка складається з 4 розділів, висноків та списку
використаних джерел.

Методи дослідження: літературний, часовий, методи аналізу,
синтезу, порівняння, узагальнення та ін.

Загальний обсяг роботи: 26 сторінок.

1. Сутність літературних дискусій,

їх вплив на розвиток літератури та пошук істини

Літературна дискусія (лат. discussio — дослідження, розгляд) —
публічні обговорення назрілих, звичайно спірних питань про шляхи
розвитку літератури чи історико-теоретичних проблем, зумовлені
потребою пошуків істини.

Літературна дискусія незрідка виявляла поворотні пункти у
складній еволюції естетичної свідомості в досить широких
загальноєвропейських та світових масштабах, як, принаймні,
бурхлива полеміка між прихильниками романтичної художньої
концепції (А. та Ф.Шлегелі, Ж. де Сталь, С.-Д.Колрідж та ін.),
які наполягали на першорядному значенні митця в ірраціональних
світотворчих процесах та раціоналістичних, замкнених на собі
принципів класицизму (кінець XVIII — початок XIX ст.) [18, c.4].

Українська література пережила також ряд відповідальних дискусій.
Однією з перших вважається хвиля полемік XVII ст., яка
торкалася передовсім проблеми віри, мала конфесійне, а не
літературне спрямування. Суто художню проблематику порушувала
дискусія між оборонцем традиційної версифікації, канонічної
християнської заангажованості Варлаамом Ясинським та Лазарем
Барановичем, точніше його збіркою «Аполлонова лютня», яка була
виповнена духом ірраціональної естетики бароко, загадковості та
кончетизму. Не спромоглася розв’язати поставлених перед собою
серйозних питань дискусія 1873-78, що точилася на сторінках
львівського часопису «Правда». Започаткована М.Драгомановим, вона
швидко зазнала підміни понять, бо йшлося не про розвиток
української літератури на іманентній основі, а про те, що вона,
мовляв, є «дитина Росії XIX ст.», як писав М.Драгоманов, що
викликало справедливий протест серед українського письменства. Ця
літературна дискусія виявилася безперспективною, її помилки були
повторені у 1925-28 рр.

Поставши з усвідомлення потреби підвищення мистецької
майстерності, орієнтації на європейську класику та вивільнення
від залежності з-під «московської диригентської палички» на
теренах українського письменства, вона не змогла розкрити не
тільки ці важливі для творчості аспекти, а й основну, порушену
нею онтологічну проблему всенаціонального значення: бути чи не
бути. Справа не лише в тому, що знову відбулася груба підміна
понять, цього разу естетичних політичними, в експансивній
більшовицькій редакції.

Річ у тім, що М.Хвильовий та чимало інших учасників цієї
дискусії намагалися розв’язати долю України на хибних засадах
націонал-комунізму. Тому вона була приречена на поразку, дарма
що «неокласики» намагалися дисциплінувати її хаотичні потоки,
цілеспрямувати їх.

Упродовж XIX ст. виникали і локальні літературні дискусії, які
стосувалися безпосередньо літературного життя, як-от: полеміка між
прихильниками реалістичного мімезису, часто в народницькому
розумінні, та модерністами на початку XX ст., зокрема між
С.Єфремовим та Лесею Українкою, С.Єфремовим та Г.Хоткевичем, між
газетою «Рада» та часописом «Українська хата» та ін. [8, с.21]

Привертає увагу і полеміка між «Молодою Музою», М.Вороним та І.
Франком, котрий поступово відходив від позитивістських настанов
у мистецтві, але й не сприймав новітніх художніх концепцій, хоч
сприяв збіркою «Зів’яле листя» чи студією «Із секретів
поетичної творчості» їхньому утвердженню на теренах української
літератури.

Чимало літературних дискусій, які висвітлювали часткові моменти
літературного процесу (про романтизм у 20-ті чи про призначення
митця в еміграційному середовищі, що турбувало поетів «празької
школи» та емігрантів періоду МУРу тощо), попри минущі
вульгарно-соціологічні нашарування, привносили у творчий процес і
конструктивні елементи, хоч деякі з них, як-от епатажні
декларації панфутуристів чи надумана проблематика соціалістичного
реалізму, попри всі домагання на дискусійність, так і лишилися
безплідними.

2. Головні етапи літературної дискусії 1925-1928 років

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне
відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 —
1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до
класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись
лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і
новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Але центральним питанням було бути чи не бути українській
літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті
світового духовного розвитку.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про
сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших
“просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети
«Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи
партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували
мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини
пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг»,
пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література,
яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема,
захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного
дописувача до газети «письменником» [17, c.112].

Дискусія проходила в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що почалася статтею Г.Яковенка «Про
критиків і критику в літературі», відповіддю йому М.Хвильвого
«Про сатану в бочці…», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять
статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету
«Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював
центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх
реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу
та членам політбюро ЦК КП(б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту
«Шляхи розвитку сучасної літератури» в Будинку імені
В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р. На ньому
були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх
літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко
(голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний,
С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван
Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін.
Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового,
доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому
дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а
пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами,
перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів
імперіалізму», «націоналістів»;

3) втручання партійних органів та функціонерів у дискусію, яка
набула політичного спрямування. Дискусія захлинулася, розчинившись
у схоластичній риториці, почалися політичні звинувачення,
процвітає сталінська теза про «загострення класової боротьби»,
утверджується сталінізм: письменникам навішуються ярлики, при чому
партійні опоненти виголошували їх від імені компартії й народу.
У 1934 — 1937 рр. радянські каральні органи за участь митців
у дискусії їх арештовували й фізично знищували [12, c.58].

3. Головні учасники літературної дискусії 1925-28 рр., їх
позиції та основні аргументи

Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий.

М. Хвильовий у циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди
йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926),
«Україна чи Малоросія» (1926), висловив свої думки щодо
розвитку української літератури XX століття та окреслив програму
українського національного відродження.

Один із основних літературних принципів — це високий рівень
художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без
цього «політична правильність — ніщо». М. Хвильовий виступав за
орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки,
філософської думки і застерігав від російського культурного
впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М.
Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років —
«романтика вітаїзму», тобто життєстверджуючий романтизм.

М.Хвильовий закликав митців орієнтуватись на кращі класичні
зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на
культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на
пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії,
відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже
російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали
вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні
тенденції, нігілістично ставилися до української культури та
мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в
«Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не
на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури,
від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати…
Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його
стиль, на його прийоми… Москва сьогодні є центр всесоюзного
міщанства». [20, c.61]

На його погляд, повинен настати кінець імперській,
великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна
держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське
мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію —
ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики
вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку
Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства.
Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те
вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському
трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б
здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить
між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх
контакти.

Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками,
то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену
енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна
стала центром появи нового стилю відродження — романтики
вітаїзму [8, c.63].

Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського
ренесансу» в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм —
стане стилем четвертої епохи Відродження. «Азіатський ренесанс»,
— писав Хвильовий, — це епоха європейського відродження плюс
незрівняне греко-римське мистецтво… Зерови відчули запах нашої
епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків
античної культури». А тому молодим митцям потрібно вчитися,
освоюючи багату класичну спадщину. Вони мають бути
«інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми», а
не представниками «червоної халтури», графоманами, що
прикриваються партійними гаслами й творять низькопробне чтиво.

До речі, М.Зеров під час дискусії так само наголошував, що
широке використання здобутків світової культури «підійме на
вершину мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній
культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски
і сміття графоманів». Талановитий поет й літературознавець
закликав митців слова «вибагливо і незалежно від попередніх
оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми
повинні знов по-новому придивитися до наших уславлених
письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх
значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій
літературній традиції».

Разом з М.Рильським він звертався до митців опановувати
секретами художньої творчості, удосконалювати мову як першоелемент
літератури, культивувати наше «степове, пахуче», але «дике ще
слово», працювати над словниками, що було дуже актуальним для
культурного відродження України та державного статусу її мови.

Виступи Хвильового заторкували не тільки проблеми літератури,
розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології,
врешті питання — бути чи не бути українській нації, як їй
вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну
самобутність під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської
імперії.

Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його
підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики, зосібно
М.Зеров, М.Рильський, М.Могилянський, відомий польський поет
Б.Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук
(УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст
М.Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що
більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську
колоніально-економічну політику на Україні. Тому він вимагав
зробити її незалежною від імперського центру — Москви. А член
ЦК КП(б)У О.Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й.Сталіна
усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України,
сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію
втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та
інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому
виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах»
звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто
націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти
духовно-національного відродження України, виступили «рідні»
партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму»
як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.

Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися
політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У
такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не
маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія
вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців,
провокацій, голодомору 1933 р.

У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий —
він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю
кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу
фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.

4. Головні світоглядні розбіжності учасників літературної дискусії
1925-1928 років

У 20-х роках надзвичайно гостро прозвучало питання: «Як
заступити провінціяльний патос «гопаківсько-шароварницької неньки»
у всеобіймаючий патос сильних рас, що творить епохи в життю
людства?» (Донцов, 1958; 102). Відповідь мала дати літературна
дискусія, що «сконцентрувала у собі енергію полемічних збурень
на терені мистецтва і життя, загострила громадянське сумління,
порушивши найсуттєвіші питання: бути чи не бути українській
літературі і культурі загалом як повноцінному суверенному явищу
в контексті світового духовного розвитку» [8, 10].

Та відповідь — у мистецьких уподобаннях тогочасних письменників,
романтичність художніх світів яких, безперечно, є осяжнішою від
постульованого теоретичними засадами дискусії 1925 — 1928 років,
у яких фігурує також і термін «романтика» у поєднанні з
реаліями й сутностями (як, наприклад, поняття «загірна комуна»),
що іманентно мистецьких глибин й особливостей наголошеного
феномену не покривають. Власне, й витоки своїх творчих уподобань
романтик — апологет «азіатського ренесансу» М.Хвильовий шукає
скрізь, але не «вдома», де ця стильова течія й
світовідчувальний напрям мають довгу і аж ніяк не колапсовану
підневільністю України історію. У цьому контексті доречно було б
згадати іще одного предтечу «романтики вітаїзму» — український
за духом і формою неоромантизм.

L

I

TH

$ ¬

L

R

I

Ue

TH

$ ?

r

t

?

???????¤?¤?$??????ційно декларованого. У періодиці з’являються тези
на кшталт легендарної Скрипниківської: «Що менше мистецтва в
мистецькому творі, то цей твір менш шкідливий» [15, c.38].
Психологізація сюжету, абстрактність образного світу, самобутні
національні характери — ці особливості мистецького твору
оголошено поза законом, піддано однозначному осудженню і
цькуванню, адже «Чиста художність — це провінція у ставленні до
формальних питань літератури» [14, c.39].

Донцов констатує, що відбувся розкол на «письменників з талантом
(серед яких називає і Хвильового, і Михайличенка) і загал, що
«шукає галасливо нових форм, але забуває, що смілий жест творця
не те саме, що чудернацький скок кловна, та що завдання поета
не лише опанувати форму, але й пристосувати її до змісту. Що
ж до змісту, то тягар старого сентиментального світогляду
апостолів «краси» тяжить і над «новими», як би вони себе не
звали, поетами будуччини, чи комуністами» [4; c. 62]. Проблему
критик бачить у тому, що останні «збудовати динамізм своєї
творчості на запозичених російсько-комуністичних мотивах — не
вдається, угрунтувати його на національній стихії не можуть. На
заваді — брак оригінальности в їх творчості, що рабськи малпує
московську і не може розрізнити поняття революція від революції
московської, а крім того майже повна відсутність динамізму в
старім національнім українськім письменстві, до якого вони проти
волі вдаються, вертаючи до «рідної хати». Все те приневолює їх
вічно хитатися між селом і містом, між теоретичним, розумовим
прийняттям комунізму і чуттєвим його відкиненням, що цілій їх
нібито динамічній творчості надає відпечаток чогось в’ялого,
нерішучого, штучного і зовсім непереконучого» [4; c.62].

Цю «хитавицю» між розумом і чуттям констатують найбільш
прогресивні сучасники. Так, Микола Хвильовий зазначає:
«Літературна доба наша своєю діаметральною протилежністю подібна
до тієї, яку сотню літ тому пережила молода тоді буржуазна
Німеччина. Великі поетичні генії Гете, Шиллер, Гейне були свої
люди в науці, а філософи часом чарівними поетами. Ми лірики,
але повинні стати мудрецями» [9, c.36]. У цьому письменник
вбачав проблему «активного романтизму» (як він його називає).
Цей новий напрямок він чітко протиставляє «пануючому тепер в
нашій літературі натуралізмові, офіційно рекомому «монументальним
непорозумінням» [Легкосиня даль, 36]. Дивує, як точно
спрогнозував Хвильовий, у що переросте «соціальне замовлення» на
суцільний оптимізм і обов’язкову поляризацію типу добро — зло,
«червоні» — «білі»: у виродження глибинного таланту Тичини, у
цькування духовної прози Загребельного, нарешті, у засилля на
українській сцені «недалекої» драми «речника доби» Корнійчука…
Страшні, безповоротні наслідки фізичних і моральних репресій у
двадцятих можна було ще попередити.

Так виникає Вапліте (Вільна Академія Пролетарської Літератури).
Заснована 20 грудня 1925 року в Харкові. Ліквідована 14 січня
1928 року. До неї ввійшли М.Яловий, М.Хвильовий, О.Слісаренко,
Г.Епік, О.Довженко, П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, М.Йогансен,
І.Дніпровський, А.Любченко, О.Копиленко, В.Вражливий, О.Громів,
А.Лейтес, Д.Фельдман, М.Майський, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Смолич,
Ю.Яновський та ін.

Більшість із цих письменників були надзвичайно відомими і
популярними, усі обстоювали свої переконання. «Незважаючи на те,
що політика була одним з головних стимулів до заснування й
діяльності Вапліте, і також головною причиною її розв’язання,
характер цієї літературної групи залежав у рівній мірі від
особистостей її членів і їх мистецького світовідчування» [9,
c.36].

Саме романтичне світовідчування проектується на роздвоєння
свідомості автора, відображується у протистоянні розуму і чуття:
«Тут приходять в гру суперечності вищого порядку: «земля» з
одного боку, «голота» та «Ленін-антихрист», червоний папа — з
другого (Тичина), «українська голуба Савоя» — і «московська
культура», «українська гострореальність» — і російська комуна
(Валер’ян Поліщук), свій Месія — і чужий Месія (Коряк), Україна
і «Юг Росії» (той самий Поліщук) — ось у яких суперечностях,
мов у зачарованому колі, б’ється «двісті-розіпята» душа» [4;
85].

Тенденція романтичного світовідчуття характерна для переважної
більшості митців 20-х років. Микола Хвильовий сповідався: «Я,
знаєте, належу до того художнього напрямку, який зараз не в
моді. Я, пробачте за вольтер’янство, — я […] романтик! Саме
відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе»
[20, c.17].

Для Д.Донцова очевидним є той факт, що «романтика Хвильового,
як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила не
з неба, а з грішної своєї романтичної землі, овіяна її чаром,
з любові до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно, якою
барвою закрашена, ціла романтика грізного і чарівного степу»
[Донцов, 1942; 6].

Називаючи Миколу Хвильового «полудневим романтиком» [Донцов, 1942;
5], дослідник підкреслює, що митець скрізь декларував жорстоку
сатиру на сучасну дійсність, тугу за новою людиною, протест і
заклик: «В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, наллятім
непохитним переконанням і горінням, напруженою думкою, кпинами зі
снобів і філістерів, сміливим відслоненням трагічних і глибоких
проблем не лише нашої дійсності, як людина і середовище,
одиниця і загал, партикулярне і загальне, любов і насильство,
романтика і реалізм» [5; c.20-21].

Тільки розвиток людяності є справжня культура — таку думку
культивував у своїх працях теоретик німецького романтизму Фрідріх
Шлегель. Прагнучи утвердити українську культуру як «справжню»,
істинну і на часовій осі, і в загально мистецькій площині,
Микола Хвильовий висунув власну теорію обґрунтування сучасного
йому літературного процесу — «романтики вітаїзму», «активної
романтики», вочевидь пам’ятаючи, що «ні одна ідея не перемогла,
яка не носила прикмет «романтичної» доктрини, яка не мала своїх
фанатиків, але також і не перемагала та ідея, що не посувала
людськість в її розвою хоч на один крок уперед» [6; c.443].

Водночас, варто зауважити, що «таких нот не чути в російській
революційній поезії… не було розбрату між думкою і чуттям»
[4; c.63-64]. Це підтверджує і знамените гасло Миколи Хвильового
«Геть від Москви», проголошення якого стало початком кінця —
не врятували ні публічні покаяння лідерів угруповання —
Досвітнього, Хвильового, Ялового, ні навіть ліквідація ВАПЛІТЕ
під тиском адміністративно-бюрократичного пресу. Однак, що, на
думку багатьох дослідників, найголовніше, ВАПЛІТЕ залишило по
собі видатний літературний доробок і «маркантний напрямок, який
Хвильовий охрестив «вітаїзмом». Це найперш гасло, ніж естетична
теорія, але воно перегукувалось з «вітаїзмом» польського
«Скамандра» і було продовженням модернізму з його прозахідною
орієнтацією і неоромантичним барвленням» [10, c.114]. Це також
була спроба «обґрунтувати романтичну стильову течію в жовтневій
українській радянській поезії (В. Еллан- Блакитний, В.Чумак, О.
Влизько, М.Бажан)» [8, 22].

У листі до редакції «Культури і побуту» (1926) Микола Хвильовий
дає таке пояснення термінів «азіатський ренесанс» і «романтика
вітаїзму»: «оскільки боротьба проводиться зараз під гаслом
соціальних процесів і їхніх впливів на літературно-мистецький
рух, остільки і варт чинити «азіатський ренесанс». Бо й
справді, що визначає вжиті мною терміни? Не що інше, як певну
мистецьку школу. І тільки!» [9, c.22-23]. Як слушно зауважив
Юрій Шерех, оцінюючи хаотичність памфлетів М.Хвильового, «гра
«хаотичність» була демонстрацією «романтики вітаїзму […] вона
була не тільки природна, але й програмована, не тільки
стихійна, але й зорганізована. Хвильовий справді вірив у те, що
порох є ще в романтичних порохівницях і Дон Квізадо живий»
[21; c.321].

Так романтична модель минулого наклалася на ситуацію в Україні
пореволюційних років. Революція 1917-го та її наслідки
переосмислювались творчою інтелігенцією у ключі
загальноєвропейського мистецького процесу. Ю.Яновський звертається
до творчості «Едгара По, Тенісона, Бровнінга, Шеллі, Кіплінга…
Надзвичайні мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із
захопленням» [9, c.122]. А.Любченко у листі до М.Хвильового
піднімає болючу проблему другорядності, дублювання: «Колись один
із менестрелів тієї ж країни романтично співав про Захід:

А там десь голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж

(М.Рильський. «Синя далечінь»(1922)).

Якщо він і мав рацію, то тільки зокрема це стосується до
прекрасної спадщини, що лишилась нам від буремних днів
Робесп’єра і Марата. А зараз… Я вже казав, що зараз
червонію. Ми тут живемо за рахунок колишньої слави, і тільки
нечувані, могутні метаморфози Східнього Ренесансу підбадьорюють
нас, заохочують, зроджують надію до нових, сміливих вчинків» [9,
c.133].

Звичайно, мистецький процес 20-х років ХХ століття не був
простим наслідуванням старих європейських традицій. Він творчо
використовував цінні надбання минулого, але будував принципово
нову літературну школу. Бунт, повстання великого художника за
всіх часів ставав передвісником великих зрушень не тільки в
царині мистецтва, а й у соціально-філософській системі.
Інтуїтивне, глибинне почуття дозволило багатьом митцям побачити
трагічність ситуації, що склалася: як і Французька буржуазна
революція, жовтневий переворот захлинувся ріками крові. І тут
очевидні мистецькі паралелі, адже «сама Українська революція діє
у Хвильового в перуках Французької і, мабуть, не тому, що
серед предків автора були й французи, а тому, що якщо
революція, то обов’язково — Франція. Бо ж і сама вона,
українська революція, вдягалася «спогадами» про ту, первісну.
Тому так густо напахчено революційними запахами імен Nikolas,
Огре, Карно, Анарх, Б’янка, Сайгор. Уся Європа й, більше, вся
європейська література бере участь у цій комунарській,
всеукраїнській Червіньковій революції» [11, 145]. Та все ж
розв’язка кривавої бійні закономірна — бунт заздалегідь був
приречений на невдачу. Як слушно зауважив О.Солженіцин,
«революція — це палаюча хвороба і катастрофа. Це розмах від
великих, високих надій і обмеженості первинних завдань — до
цілковитої руйнації країни, всезагального голоду […] народної
втоми, нудотної байдужості, і гірше — до озвіріння, до
атмосфери всезагальної ненависті, […] пориву найпервісніших
інстинктів, до розпаду національного характеру і псування мови»
[16, c.209-210]. Заздалегідь катастрофічним був і Азіатський
Ренесанс. Хоча Хвильовий трактував його як певну мистецьку
школу, та школа ця замкнулася в трикутнику: Національне
Відродження — марксистсько-ленінська ідейність — західноєвропейська
цивілізація. Глибока прірва невідповідності між цими системами
вирішила долю Східного Ренесансу, а заодно і сотень митців цієї
епохи — епохи Розстріляного Відродження.

Висновки

За основу визначення хронології дискусії береться період
1925-1926 рр. Вибір такої періодизації зумовлений тим, що саме
в цей період піднімалися основні суспільно-політичні питання —
місце і роль мистецтва в суспільному житті, вибір духовних
орієнтирів, критики навколо впливу російської культури на
українську.

Поштовхом до літературної дискусії стала криза в середовищі
українських літераторів. Ідейне підгрунтя полягало в спробах
молодих літераторів переосмислити наслідки впливу російської
народницької літератури на українську. Крім того, літературна
дискусія засвідчила живий відгук серед українських письменників
на ті зміни, що відбувалися в культурному просторі Європи.

Літературна дискусія розпочалася в 1925 р. як виключно мистецька
полеміка. Іноді вона навіть більше нагадувала зведення особистих
рахунків. Однак дискусія одразу стала подією номер один в
культурному житті України, оскільки М.Хвильовий уперше висловився
проти засилля утилітарного методу в літературі, що давно
хвилювало багатьох письменників. Перший етап засвідчив також
розгубленість та неспроможність партійного керівництва чітко
сформулювати свою позицію стосовно шляхів розвитку української
культури. Червнева постанова КП(б)У наочно продемонструвала, що в
той час більшовики ще не виробили основні засади політики в
галузі літератури. І якщо вони могли боротися з своїми
ідеологічними противниками карально-репресивними засобами, то з
членами партії їм доводилося рахуватися. Крім того, участь у
дискусії одного з представників націонал-комуністичної групи в
КП(б)У — В.Блакитного — начебто надавала їй офіційного статусу.

Дискусія зумовила також розмежування серед літераторів. Влітку
1925 р. Гарт перестав існувати як всеукраїнська організація.
Більшість письменників, котрі вийшли з Гарту, створили нову
організацію з претензійною назвою Вільна академія пролетарської
літератури. Ваплітяни відкрито проголосили примат мистецького
хисту над ідеологічними догмами.

В цей же період сформувалися два табори: один очолював
М.Хвильовий, другий — лідер “масовістів” С.Пилипенко. Обговорення
в Україні такого, на наш погляд, простого питання, як
елітарність та масовість у літературі в той час обов`язково
мала привести до питання -Європа чи Просвіта.

В 1926 р. починається другий етап дискусії. Характерною її
ознакою було те, що в уявленнях М.Хвильового Просвіта
асоціюється з Москвою. Оскільки письменник говорив про
психологічну Европу як основний мистецький орієнтир, то рано чи
пізно він мусив більш чітко сформулювати антитезу європейській
“фаустівській душі”. Памфлети з циклів “Думки проти течії” та
“Апологети писаризму” (1926 р.) показують трансформацію поглядів
письменника. Він відкрито виступає проти культурного епігонства
як одного з найганебніших явищ у літературі. М.Хвильовий
виступив також проти культурного домінування Росії в межах
України.

На цьому етапі до літературної дискусії залучаються партійні
органи.Переломним моментом став лист Й.Сталіна до
Л.Кагановича(квітень 1926 р.), в якому “вождь народів” цілком
відверто заявив, що українізація призвела до появи
буржуазно-націоналістичних ухилів. Це стало сигналом для згортання
політики українізації. Відтоді головними опонентами М.Хвильового
стають “чиновники від літератури”. Архівні документи та
публікації того часу свідчать про участь в дискусії головного
організатора кампанії переслідування опозиціонерів — А.Хвилі, який
тоді займав посаду голови Агітпропу при ЦК КП(б)У. Цей факт
ще раз підкреслює головну роль більшовицької партії в
переслідуваннях письменників.

Характерною ознакою цього періоду стало використання більшовиками
репресивних органів у дискусії.

Тиск здійснювався і на літературні організації, зокрема на
ВАПЛІТЕ та на неокласиків. Політика постійного політичного
залякування членів спілки давала свої результати. Для того, щоб
зберегти організацію, М.Хвильового, М.Куліша та М.Ялового було
виведено зі складу керівництва.

Ідейне підгрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з
національним відродженням, виходом української культури на
європейський простір та усвідомленням її ролі в
загальноцивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення
початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського
відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з
уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною
причиною літературної дискусії;

Основні положення дискусії були діаметрально протилежними
русифікаторській політиці Москви, що й викликало згортання
українізації та посилення ідеологічного наступу більшовиків у
літературі. Протягом 1925 р. головними учасниками дискусії були
літератори, однак після листа Й.Сталіна Л.Кагановичу (в квітні
1926 р.) ситуація змінилася. Опонентами М.Хвильового стають
високопоставлені партійні працівники. Партійні органи через
контрольовані ними засоби масової інформації почали активно
втручатися в літературну дискусію, перетворюючи її на політичну.

Літературна дискусія 1925-1926 рр. мала важливі політичні
наслідки. По-перше, вона послужила поштовхом до згортання
українізації. По-друге, саме в цей період були вироблені основні
методи боротьби партії більшовиків з опозицією. Відбувся розкол
у письменницькому середовищі за лояльністю до режиму. Крім того,
матеріали дискусії пізніше активно використовувалася каральними
органами для фальсифікації політичних справ.

Доля М. Хвильового — трагедія знівечених ідеалів. (Відданий
революції, пристрасний романтик світлої комуни майбутнього став
свідком того, як благородна ідея обернулася чорною реальністю:
арешти, «чистки», сфарибковані суди, репресії. Що відбувалося? М.
Хвильовий не знаходив відповіді на ці питання і не бачив
виходу, тому так трагічно обірвалося його життя 13 травня 1933
року.

Список використаних джерел

Архівні матеріали як джерело до вивчення літературного життя
України в 20-х рр. ХХст.//Вісник Київського університету імені
Тараса Шевченка. Історія. — Вип.41. — К.,1999. — С.43-46.

Більшовицька влада і літературний рух в Україні 1920-1923рр.
//Міжнародна наукова конференція “350-річчя Української держави
Богдана Хмельницького”. — К., 1998. — С.145-150.

Відображення суспільних процесів у творчості Миколи Хвильового
//Третя міжнародна науково-методична студентська історична
конференція. — К., 1996. — С.113-114.

Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Торонто: Гомін України,
1958

Донцов Д. Микола Хвильовий. — Б.М., 1942;

Донцов Д. Націоналізм // Історія філософії України .- К., 1993

Ідеологічний наступ владних структур на творчість українських
літераторів у 1921-1922 рр. //Наукові записки з української
історії.- Вип.У. — Київ-Переяслав-Хмельницький-Чернівці, 1998. —
С.51-52.

Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925-1928 рр. — К., 1990

Легкосиня даль: Ваплітянський збірник / Упор. Юрій Луцький. —
Нью-Йорк: Пролог, 1963

Луцький Ю. Роздуми над ВАПЛІТЕ // Сучасність. — 1993. — №12;

Плющ Л. 1-3, але Кантор мав рацію // Сучасність. — 1993. —
№10;

Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія
1920-х років / Пер. з англ. Микола Климчук; науковий редактор
Ярина Цимбал. — Київ: Ніка-Центр, 2006. — 384 с.

Проблема визначення мистецтва та його функцій в українському
літературному середовищі 20-х років //Друга всеукраїнська
науково-практична конференція молодих науковців: Національні та
етносоцільні процеси в Україні. Матеріали. — Чернівці, 1997. —
С.134-137.

Редінг Оскар. Бур’яни провінції // Нова Генерація — 1930. —
№2. — С.34-39;

Скрипник Л. Література // Нова Генерація. — 1929. — № 5;

Солженицин А. Черты двух русских революций // М.: Новый мир,
1993;

Ставлення режиму до літературної дискусії 1925-1926рр. //Пам`ять
століть. — 1999. — №1. — С.111-116.

Урбаністичні процеси в українській літературі 20-х років
//Збірник наукових праць. Етнічна історія народів Європи. — К.,
1999. — С.3-5.

Формування позитивного образу партії більшовиків в українській
пресі 1920-1921 рр.//Нова політика. — 1998. — №3. — С.7-11.

Хвильовий М. Сині етюди. — К., 1989;

Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — К.:
Дніпро, 1993.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 28

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи