HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Культура епохи Відродження”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови епохи Відродження

2. Світогляд епохи Відродження

3. Мистецтво – як головна ознака епохи Відродження. Головні представники
та напрямки

4. Література і театр Відродження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Термінами «Відродження» і «Реформація» характеризують певний період в
історії Західної Європи. Цей період визначають як перехідну добу від
Середньовіччя до Нового часу. Відродження — поняття більш широке, його
застосовують для позначення цієї доби в цілому.

Реформація зазвичай розглядається як другий етап у розвитку
західноєвропейського Відродження і мала місце у країнах Центральної та
Північної Європи (т. зв. Північне Відродження).

Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», італ. «Рінашіменто») було введено
в ужиток у XVI cт. італійським живописцем та істориком мистецтва Джорджо
Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді
вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до
ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим
Воскресінням — Великоднем (відродження до нового життя після страждань і
смерті). У XVIII ст. видатний французький філософ Вольтер та інші
просвітники протиставляли цей період Середнім вікам, які вважали
відсталими у культурному відношенні, а період XIV — XVI ст. був, на їхню
думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва. З легкої руки
французьких просвітників XVIII ст. у науці надовго закріпилася
антиісторична схема: антична культура — Середньовіччя (зупинка в
культурному розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі
(початок нової історії).

Епоха Відродження відноситься до визначних періодів розвитку людської
цивілізації. Злет наукової та мистецької думки, розвиток різних галузей
– далеко не повний перелік досягнень Відродження.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації,
зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство
досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. Носіями нового
світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які
вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їхнього вивчення
стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження — період в історії культури Західної Європи, який
почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн
XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін
“Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі — італійський художник
XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва,
автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і
зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу
до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії
про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження.
Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження
суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське,
японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею
пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування
середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.
Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха
Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії
людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в
житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини… Ренесанс був не
стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс — це
період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови
середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства
ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її
виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес
розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для
Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою
роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою
посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових
факторій, в тому числі і в Криму: Кафа — Феодосія, Солдайя — Судак,
Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних
операцій до кредитних. Італія — батьківщина банківської справи (слово
“банк” походить від італійського “банко” — лава, — малася на увазі лава
міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості —
з’являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку
XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3
рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало
до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний
соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від
кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу,
втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу.
Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству — найманих
робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав
12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на
ув’язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна
особливість ранньої буржуазії — складна економічна база (торгові,
банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать
втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах
встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і
політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю:
можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього
(загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і
т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не
накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників,
поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів,
юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла
потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з’являється
інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури
Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий
клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з
різних станів суспільства, була пов’язана з традиціями народної
культури.

 

2. Світогляд епохи Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження,
що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах,
склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної
епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична
традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти
не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів,
пам’ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної
культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній
культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці
систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея
“гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових
поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою — людина).
Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал
гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна
насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської
думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу
Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо
є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог
створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу,
дивувалася його величчю… Людина може рости, удосконалюватися вільно. У
ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її
розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство,
могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у
прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з
яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь
корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням
раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої
людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно
прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх
ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей
світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху,
самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань
феодально-церковної культури. Новий світогляд об’єктивно містив
заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог,
знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів
і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії,
відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів
було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком
став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи
римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося
біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на
замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви
(Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення,
вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту
з католицькою церквою дуже довго не виникало.

3. Мистецтво – як головна ознака епохи Відродження.

Головні представники та напрямки

Для мистецтва раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний
цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці
не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя,
точніше, його виразу). Скульптори і художники Середньовіччя дуже рідко
зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і
виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло
зображувалося позбавленим сили ,і привабливості. Характерною рисою
мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт
реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв’язку між
досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження
головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і
Ісус, і святі — це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують
їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці
вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб
стверджувалася ідея потенційної «богоподібності» реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах досягають свого
розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і остаточно перейшли до
рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали
добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов’язувався
раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою стало повернення до
античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо
переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас
передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну
винагороду як оцінку свого особливого бачення. Певні ознаки
спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються
(подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування
композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче
змінюються, стаючи напрочуд реалістично близькими й знайомими кожному
глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції
людського тіла набувають у цей час для художників ще більшого значення,
ніж для готичних майстрів. «Зображувати так, як ми бачимо, як відображує
поверхня дзеркала», — ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних
художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження.
Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) — творець нових
канонів ренесансної світської архітектури — палаццо; Мазаччо (1401-1428)
— художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони
тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи; скульптор
Донателло (1386-1466) — відродив тип округлої скульптурної статуї як
самостійний твір мистецтва, не прив’язаний до архітектури (шедеври
Донателло — статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний
постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і
Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які
втілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на світські
твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників,
наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було
по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває
виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське
мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук
Козімо Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким
політиком, справжнім тираном, Лоренцо Прекрасний разом з тим був одним з
найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному
значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої
культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко
делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником
витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі використовував як
античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини —
«Народження Венери» і «Весна». На першій з цих картин художник зображує
прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка,
підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї
чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка,
обличчя не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Разом з тим,
дивлячись на дівчину, відчуваєш передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей
же жіночий тип ми можемо зустріти і у «Весні», і в образах уславлених
боттічелівських Мадонн.

В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва.
Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому
церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в
ренесансній на перший план виходить індивідуальна творчість архітектора
і художника. Причому, відчутно активне звернення до естетичних засад та
принципів античної архітектури.

У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження, створюються
великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього
задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато
Браманте, Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм
архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі
становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци
Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор
Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані
(архітектор Брамонте) та ін.

В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається
прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної
культури, з’являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега —
манера) — образотворчої течії, позначеної штучно ускладненою
композицією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть служити Стара
бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє
подвір’я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.

(

,

???????$??$??????оріс), палацу в Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У
такому ж архітектурному ключі споруджувалися не тільки ратуші, а й
будинки цехів та гільдій. Специфічний місцевий стиль, орієнтований на
античність та італійську архітектуру, формується і в інших країнах
Західної та Східної Європи.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в
Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан,
Мікеланджело.

Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня
унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для
подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із властивою лише йому
майстерністю) прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим
викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у
природі людини. Візьмімо для прикладу фреску «Таємна вечеря». За
трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів.
Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли
реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно
ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші
спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають
нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю
глибину цього вражаючого моменту. Нев’януча слава «Мони Лізи»
(«Джоконди») також пояснюється майстерним створенням таємничості: у
виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого
людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.
Ознаки часу на блакитно-зеленому «місячному» тлі картини неясні і майже
невідчутні.

«Сикстинська мадонна» Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи
одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини
(заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з
витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини,
в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе
і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був
універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором,
живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св.
Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї «Давида», «Мойсея»,
статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі
Сикстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело
є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній
витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої
природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття.
«Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею
великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді
твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця
світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років Мікеланджело. Лише
через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок
занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу
творчої спадщини Мікеланджело.

Найзначнішими осередками мистецтва Відродження на Півночі Європи стали
Нідерланди, Німеччина та Франція.

У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра
світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських
герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й
талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще
середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу
навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко
цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя,
в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену
красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як
дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдосконаливши нову
на той час техніку олійного живопису.

Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах
розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько «Мужицький»
(1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена
філософських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність
народного життя («Збирання врожаю», «Мисливці на снігу»). Це було дещо
новим для європейської художньої культури.

Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизначніших центрів
Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та
Селянської війни мистецтво набуло тут особливо напруженого й
драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта
Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на
рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина,
охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо,
поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури.
Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час
озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності
реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння
високих надбань італійського мистецтва.

У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму працювали і
такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший
(1472—1553).

4. Література і театр Відродження

Новою за формою і за змістом стає в цей час і література, завдяки своїм
можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху
Відродження з’являються національні літератури (іншими словами —
літературні твори національними мовами).

Італійська література. В італійській літературі на грані між старим,
церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом — кінець
XIII-початок XIV ст. — знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321).
Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником
демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем
до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо
назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури.
Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно
крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки —
середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно
зв’язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана
народним тосканським наріччям, яке і легло в основу італійської
літературної мови (Тоскана — область Італії, столиця якої — Флоренція).
“Божественна комедія” багато в чому ще пов’язана з світоглядом
католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає
фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко
використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона
складається з 100 пісень, перша з яких — вступна, а інші розділені по 33
пісні на 3 частини — “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте
вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить
Вергілій — римський поет і мислитель, а в рай — Беатріче, — прекрасна
кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє
почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були
Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями
італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке
значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально
схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував
науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя
займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір,
наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці
парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав.
Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років
після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга
пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому
одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела.
Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в
захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і
традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство,
пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси
заборонених книг, “Декамерон” відразу туди потрапив. Перу Бокаччо
належить перший в європейській літературі психологічний роман
“Фьяметта”.

Література Німеччини, Франції, Іспанії. Німеччина — батьківщина
Реформації, і німецькі письменники були тісно пов’язані з ідеями і
настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли
релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах
поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності
народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: “Корабель дурнів”
Себастьяна Бранта, “Похвала дурості” Еразма Роттердамського, “Листи
темних людей” Ульріха фон Гуттена.

Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле
(1494-1553). Народився він в сім’ї адвоката, в юності поступив у
монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був
лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів
“Гаргантюа і Пантагрюель” він ввів у літературу образи, прийоми народної
сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень
(1533-1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження,
міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів “Досліди”. Вони
увібрали і дух своєї епохи, і думки “на всі часи”.

Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес
(1547-1616), з чиєю творчістю пов’язане завершення перетворення
кастільського діалекту на літературну мову. “Дон Кіхот”, недостатньо
оцінений сучасниками, в XIX-XX ст. був оголошений одним з найбільших
творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, “Дон
Кіхот” насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі
Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає
безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом
матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму,
ввів у мистецтво тему “донкіхотства” — вірності своїм поглядам і
боротьби за них всупереч усьому.

Театр. Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література
й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри — містерії і
фарси, залишалися основними до самого кінця XV ст. Лише в середині XVI
ст. в Італії виникає перший професіональний європейський театр епохи
Відродження — комедія “дель арте”, комедія масок. Спектаклі цього театру
представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого,
схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами.
Із спектакля у спектакль переходили маски-типи: слуги — Брігелла,
Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і
боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які
розгорталися на дерев’яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили
релігійні містерії.

Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок
було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з’явитися, коли, крім
нових письменників, з’явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен
був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр —
мистецтво масове і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки
в кінці XVI – на початку XVII ст. настає розквіт театрального мистецтва,
але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження
практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а
проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим
масовим успіхом. З’являються постійні театри, типу “Глобуса” в Лондоні,
приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і
трагедія, які відповідали масштабу епохи.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального
Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В.Шекспіра
(1564-1616). Оновлення театру було підготовлене багатьма джерелами:
старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й
історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме
творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово
іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов’язково відбувалися в
одному місці протягом короткого проміжку часу, то у Шекспіра події часом
охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за
різних обставин. У подіях беруть активну участь і другорядні герої.
Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування
характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї
риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку.
Шекспір відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з’єднує в своїх
п’єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру
він заповнив багатством, образністю мови, діалогів.

Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм (“Річард
II”, “Генріх IV”, “Король Джон”, інш.), в яких він відмовляється від
парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його
комедії — “Багато шуму з нічого”, “Дванадцята ніч”, характерна
особливість яких — доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір
створює знамениті трагедії: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Отелло”,
“Макбет”, “Король Лір”, “Антоній і Клеопатра”. У кожній з них життя
головних героїв обривається, однак головна драма — не в фізичній смерті.
Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих
ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи
помилковість цих принципів. При тому, що його п’єси створювалися для
конкретної трупи театру “Глобус”, коли враховувалися навіть особистісні
риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських
узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова
дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.

Висновки

Отже, доба Відродження повністю охоплює два століття — XV і XVI. Однак
«прелюдія» починається вже з ХІV ст. — першими «людьми Відродження»
вважають італійців філософа й поета Кола ді Рієнці і поета Франческо
Петрарку. Прийнято вважати також, що «на порозі» цієї доби стояв
видатний італійський поет Данте Аліг’єрі, якого називають останнім
поетом Середньовіччя і разом із тим — першим поетом Нового часу.
«Епілог» доби припадає на початок XVII ст. — останнім представником
Відродження вважається італійський письменник-гуманіст Томмазо
Кампанелла.

Доба Відродження була перехідною у більшості країн, що через неї
пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до культури Нового часу у
літературах європейських країн виникають індивідуальні стилі.
Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії.
Індивідуальний стиль Петрарки й Боккаччо стає у середньовічній,
феодально-роздрібненій Італії першим європейським національним стилем,
тобто однією з тих основних естетичних форм, у яких народ пізнавав себе,
свою цінність і своє історичне значення.

В Італії доба Відродження тривала близько трьох століть, а в інших
країнах лише кілька десятиліть, останній період пізнього або високого
Відродження та Ранньої Реформації можна розглядати тільки виходячи з
умов загальноєвропейського розвитку, хоча специфіку кожної окремої
країни необхідно враховувати.

У 20 – 50-ті рр. XVI ст. у культурному житті не лише Італії, а й інших
країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою
маньєризму». Відповідно формується новий стиль. В італійській літературі
стиль «маньєризм» сформувався до початку Контрреформації. Він виник як
один із закономірних наслідків внутрішніх протиріч доби Відродження. У
літературі Північного Відродження до доби маньєризму, або контрренесансу
належить ціла низка письменників Франції й Англії. Це поети Плеяди,
Монтень і Шекспір.

Список використаної літератури

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.

Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.

Любимов Л. Искусство Западной Европы. – М., 1986.

Основи художньої культури. Ч.1.: Теорія і історія світової художньої
культури. – Х., 1997.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1999.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.,
1992.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи