HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Кримінальна відповідальність

за крадіжку” ПЛАН

Вступ

I. Поняття крадіжки та кримінальної відповідальності за неї

1.1. Загальна характеристика крадіжки

1.2. Об’єкт та предмет крадіжки

1.3. Об’єктивна та суб’єктивна сторони крадіжки

1.4. Суб’єкт крадіжки

1.5. Відмежування крадіжки від суміжних складів злочину

II. Кваліфікаційні ознаки злочину

2.1. Повторність крадіжки

2.2. Крадіжка, скоєна за попередньою змовою групою осіб, організованою
групою

2.3. Крадіжка з проникненням у приміщення, інше сховище чи житло

2.4. Крадіжка, вчинена у великих розмірах, особливо великих розмірах,
із завданням значної шкоди потерпілому

Висновок

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена тим, що згідно із ст. 41 Конституції
України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю
власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41 Конституції
України). Стаття 13 Конституції України наголошує, що держава забезпечує
захист прав усіх суб’єктів права власності.

Конституційні економічні права і свободи громадян України, їх
проголошення і захист мають особливе суспільне значення, оскільки
економічна свобода власності є підґрунтям політичної, національної та
релігійної свободи.

Законом України «Про власність» закріплено три рівноправні форми
власності – державну, колективну та приватну. У статті 2 вказаного
закону визначається, що право власності – це врегульовані законом
суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.
Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує
стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин України має право
володіти, користуватись і розпоряджатися майном особисто чи спільно з
іншими».

Таким чином, економічні відносини власності – це забезпечена
суспільством і державою можливість володіти, користуватися і
розпоряджатися предметами власності.

Суспільна сутність відносин власності полягає в тому, що власник має
можливість володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому
майном, а всі інші члени суспільства зобов’язані не перешкоджати йому в
його можливостях, не руйнувати їх. Саме тому держава закріплює
економічні відносини власності правовими нормами – заборонами, головною
з яких є норма – заповіді: «не вкради».

Охоронювані законом можливості власника володіти, користуватися і
розпоряджатися належним йому майном і об’єктом посягань злочинів проти
власності. На ці можливості власника посягають всі злочини проти
власності, на час чи назавжди руйнуючи (пошкоджуючи) їх. Суспільна
сутність і шкідливість злочинів проти власності полягає в тому, що вони
руйнують, пошкоджують чи зовсім знищують (анулюють), економічні
відносини власності, позбавляють власника можливостей володіти,
користуватись і розпоряджатись своїм майном.

Самим поширеним є таємний спосіб викрадення чужого майна, грошей,
цінностей, передбачений ст. 185 Кримінального кодексу України (далі по
тексту КК України) «Крадіжка».

Зниження життєвого рівня населення, безробіття, нерегулярні виплати
заробітних плат, слабкість соціальної захищеності населеності і, як
наслідок, збільшення частки малозабезпеченого елементу, потенційно
готових до скоєння злочинів проти власності, процеси приватизації,
розширення мережі приватних будов, особистого транспорту, відсутність
засобів, необхідних для забезпечення захисту об’єктів від злочинних
посягань тощо – ось далеко не повний перелік причин, які призводять до
крадіжки чужого майна.

Іноді суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб,
відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність
або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних
покарань.

Суди не завжди вимагають від органів попереднього слідства вжиття
необхідних заходів до забезпечення відшкодування шкоди і можливої
конфіскації майна, самі не усувають цих недоліків. Нерідко неправильно
визначається розмір матеріальних збитків, завданих корисливими
посяганнями на приватну власність, допускаються помилки при вирішенні
цивільних позовів потерпілих.

Не в усіх справах виявляються причини і умови, що сприяли вчиненню цих
злочинів, і не вживаються заходи до їх усунення.

I. ПОНЯТТЯ КРАДІЖКИ ТА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЇ

1.1. Загальна характеристика крадіжки

Розкрадання — це навмисне незаконне обертання визначеним способом майна
власника у свою користь, чи на користь інших осіб з корисливих мотивів.

Під формами розкрадання наука карного права розуміє ті способи,
конкретні прийоми здійснення суспільно небезпечних дій, у результаті
яких винний протиправно і безоплатно вилучає майно з володіння власника
з метою звертання викраденого у свою користь, чи на користь третіх осіб.

Крадіжка — одна з форм розкрадання майна власника. Це самий
розповсюджений корисливий майновий злочин.

Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна [2, ст.185].

Сутнісний зміст крадіжки як об’єктивно, так і суб’єктивно визначається в
тім, що винний (злодій) прагне уникнути будь-якого контакту з особами, у
власності чи під охороною яких знаходиться майно, що викрадається , чи
зі сторонніми особами, які знаючи про факт розкрадання, могли б якось
перешкодити йому, вчинивши протидію, чи здатні були б як очевидці
викрити злочинця.

В ряді всіх форм розкрадання крадіжка майна власника може бути признана
найменш небезпечною:

вона не супроводжується застосуванням фізичного чи психологічного
насильства, що характерно для грабежу або розбою;

винний не використовує для розкрадання наявні в нього повноваження щодо
майна, чи своє посадове положення;

не застосовує й обману як способу заволодіння майном.

Крадіжка — завжди протиправна дія винного. Її протиправність полягає в
тому, що:

по-перше, викрадач не має ніяких повноважень відносно майна, що
викрадається, і вилучає його, усвідомлюючи протизаконність своїх дій,
зокрема те, що він не має ні дійсного, ні припустимого права на це
майно;

по-друге вилучення відбувається без відома осіб, у власності чи під
охороною яких знаходиться майно, що викрадається.

На практиці можливі, звичайно, і такі випадки, коли вилучення майна
здійснюється з відома та згоди особи, якій доручена його охорона. Така
«згода», по суті справи, не що інше, як змова на спільне здійснення
крадіжки.

Крадіжка завжди виражається у вилученні предмета розкрадання зі сфери
володіння власника, у розриві зв’язку майна з його законним власником,
коли останній позбавляється реальної можливості розпоряджатися цим
майном. Вилучені цінності переміщаються в незаконне володіння злодія.
Шляхом крадіжки винний прагне привласнити вилучені цінності і замістити
собою законного власника. Однак очевидно, що скоєні ним протиправні дії
не породжують права власності злодія щодо викраденого ним майна
володіння захопленим майном не охороняється законом, а суб’єкт права, з
володіння якого майно викрадене, продовжує, за законом, залишатися
єдиним його власником.

Таким чином, під крадіжкою мається на увазі навмисне протиправне, таємне
і ненасильницьке заволодіння чужим майном шляхом вилучення його з чужого
володіння з метою присвоєння. У цьому визначенні міститься
характеристика необхідних ознак крадіжки:

1. протизаконне вилучення чужого майна з чужого володіння і заволодіння
ним;

2. таємний і ненасильницький спосіб переходу майна від потерпілого до
викрадачу;

3. навмисний характер дій і спеціальна корислива мета — присвоєння.

Стаття 185 Кримінального кодексу України містить чотири частини, що
передбачають відповідальність за:

1. просту крадіжку (карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або позбавленням волі на строк до трьох років);

2. крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб
(карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк);

3. крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище
або що завдала значної шкоди потерпілому (карається позбавленням волі на
строк від трьох до шести років);

4. крадіжка, вчинена у великих розмірах (карається позбавленням волі на
строк від п’яти до восьми років);

5. крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою
групою (карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти
років з конфіскацією майна) [2, ст.185].

Особа може бути обвинувачена в здійсненні крадіжки і притягнута до
карної відповідальності по ст. 185 Кримінального кодексу України лише в
результаті проведених встановлених законом слідчих дій, які
підтверджують наявність у винного наміру на крадіжку майна, що є чужою
власністю і здійснення протиправних дій по досягненню наміченої мети.

1.2. Об’єкт злочину і предмет крадіжки

Об’єктом крадіжки є суспільні відносини власності, охоронювані карним
законом. Родовим об’єктом крадіжки визнаються відносини власності в їх
широкому змісті, тобто суспільні відносини виробництва, розподілу й
обміну матеріальних благ, призначених для колективного чи
індивідуального споживання; відносини, що закріплюються і регульовані
системою норм об’єктивного права [12, с.97].

Безпосереднім об’єктом варто визнати суспільні відносини конкретної
форми власності, а також майнові інтереси власника.

При розслідуванні крадіжок установлення безпосереднього об’єкта
злочинних зазіхань звичайно не викликає труднощів: виявляється
приналежність викраденого майна тому чи іншому суб’єкту права (державне
підприємство, приватна фірма, окрема приватна особа, якій майно належало
на праві власності) і встановлюється, що воно знаходилося в його фондах
до моменту здійснення злочину.

При крадіжці майна власника винний зазіхає не на всі суспільні
відносини, а лише на його елемент — на право власності, відповідно до
якого здійснюються володіння, користування і розпорядження майном.

При аналізі крадіжки майна власника необхідно розрізняти не тільки
об’єкти, але і предмет злочину, тобто майно, що викрадається.

Розглядаючи майно як предмет зазіхання, його в той же час не можна
досліджувати у відриві від об’єкта злочину.

Об’єкт та предмет — категорії, що співвідносяться, лежачі в одній
площині явищ. Оскільки предмети є матеріальною передумовою майнових
відносин, то предмет зазіхання є складовою частиною, елементом об’єкта
злочину, отже відносини власності поза зв’язком з майном не існують.

Саме шляхом впливу на майно, збиток заподіюється самим відносинам
власності. Крадіжка речей порушує відносини власності, які існували з
приводу цих речей як частини майна. Іншими словами, власник
позбавляється права володіти, користуватися і розпоряджатися конкретною
річчю.

Викрадення або заволодіння документами, які не мають грошової оцінки,
вогнепальною зброєю (крім гладкоствольної мисливської), бойовими
припасами до неї або вибуховими речовинами, радіоактивними матеріалами,
наркотичними засобами, психотропними речовинами, предметами, які
знаходяться в могилі, чи на могилі, не може кваліфікуватися за статтями
185 — 187 КК України [2]. За наявності відповідних підстав
відповідальність за ці дії настає за відповідними розділами КК України.

Не може розглядатися як порушення відносин власності і викрадення речей,
що знаходяться в могилі чи на могилі. Родичі чи близькі померлого,
помістивши ті чи інші предмети в поховання, тим самим добровільно
виключили їх зі складу свого майна. Тому викрадення предметів, які
знаходяться в місці поховання утворить самостійний склад злочину, який
має свої об’єктом моральні засади суспільства в частині поваги до
померлих та місць їхнього поховання [2, ст.279] .

Нарешті, слід зазначити, що предметом крадіжки може бути лише майно, яке
не належить винному, що є для нього чужим. Тому, коли власник, що має
право передати своє майно в тимчасове володіння і користування іншій
особі, не втрачаючи разом з тим права власності на нього, самовільно,
мимо волі титульного власника вилучає раніше передане майно, то, в
даному випадку, він робить не крадіжку, а акт розпорядження цим майном,
тобто здійснює одне зі своїх повноважень, хоча самоуправно. Хоча на
думку А.А. Піонтковского, такі дії повинні кваліфікуватися як крадіжка
майна.

Те чи інше майно на праві загальної власності може належати декільком
особам: дружинам, членам кооперативу й ін. Майно, яке складає загальну
спільну власність, у випадку, якщо один з його співвласників самовільно
розпоряджається ним навіть на шкоду інтересам інших власників, також не
може розглядатися як предмет крадіжки, тому що це майно для самовільно
діючої особи не є чужим.

Не виникає право загальної спільної власності між батьками та дітьми, а
також між спільно проживаючими особами, які навіть за згодою власника
користуються тими чи іншими його речами. Тому самовільне вилучення
дітьми речей, що належать їхнім батькам (піклувальникам, опікунам), при
певних умовах може скласти ознаки крадіжки. Тим більше не набувають
права на майно особи, що спільно проживають із власником в якості
квартирантів, гостей, особистого шофера, няньки і т.д. Вони мають
можливість широкого господарського використання майна власника, але
розпорядження ним вони можуть здійснювати лише з волі й в інтересах
власника. Самовільна їх дія у відношенні майна власника може становити
склад злочину — крадіжку.

Таким чином, об’єктом крадіжки є відносини власності в різноманітних
формах прояву цієї власності: приватна, колективна, державна
(комунальна) . Предмет крадіжки — це майно, створене в результаті
людського праці, що є для викрадача свідомо чужим.

1.3. Об’єктивна та суб’єктивна сторона крадіжки

По своїх об’єктивних ознаках крадіжка являє собою протиправне, таємне,
без насильства вилучення майна з володіння чи власника особи, у чи
веденні під охороною якого воно знаходиться.

Крадіжка може бути зроблена тільки шляхом дії, коли злодій визначеним
способом, прийомом вилучає свідомо чуже майно з володіння власника;
крадіжка не може бути зроблена шляхом бездіяльності.

Отже, об’єктивну сторону крадіжки можна розчленувати на дію, наслідок і
на причинний зв’язок між дією і наслідком.

Найважливішою ознакою, що виділяє крадіжку як особливу форму
розкрадання, є таємний спосіб вилучення майна. Саме на це звертає увагу
ст.185 КК України, визначаючи крадіжку як «таємне викрадення чужого
майна» [2].

Крадіжка може бути зроблена різними способами:

1. за допомогою різноманітних форм зломів;

2. за допомогою розборів стельових перекриттів, видавлювання скла у
вікні тощо;

3. підбор відмичок до запірних пристроїв;

4. кишенькові крадіжки;

5. так званий «вільний доступ».

Таємним визнається таке розкрадання, що відбувається непомітно. Це
викрадення, непомітне для осіб, у володінні, під охороною чи доглядом
яких знаходиться майно. Злодій, наприклад, проникає в сховище і викрадає
з нього майно, користаючись тим, що сторож пішов на інший об’єкт
охорони, чи, користуючись неуважністю людини, краде гаманець з його
кишені в автобусі.

У ряді випадків при розкраданні присутні сторонні, чи так звані треті
особи. Ними можуть бути покупці в магазині, громадяни, що проходять повз
склад і т.д. Ці особи не несуть ніяких службових чи договірних
обов’язків по охороні чи догляду за майном.

У літературі не відразу склалася визначена думка про роль третіх осіб.
Згідно однієї точки зору, можливість спостереження ними факту
розкрадання не має значення для кваліфікації злочину, вчиненого як
крадіжки майна власника. Так, А.И. Санталів взагалі не згадує про третіх
осіб, вважаючи їхню чи присутність відсутність байдужним для рішення
питання про наявність крадіжки [12, с.95].

Однак треті особи — це очевидці, що у разі потреби можуть перешкоджати
злодію в здійсненні розкрадання, а також можуть згодом впізнати його, як
винного, і викрадач прекрасно це усвідомлює. У зв’язку з цим розкрадання
буде таємним тільки в тих випадках, коли злочинець вилучає майно
способом, непомітним для третіх осіб [3]. У противному випадку крадіжка
переросте в грабіж. Більш того, Кримінальний кодекс України узагалі не
обмежує коло осіб, у відношенні яких винний повинний діяти таємно.

Таким чином, викрадення залишається таємним, якщо потерпілий чи сторонні
особи хоча і присутні на місці злочину, але не усвідомлюють
протиправного характеру дій винного. Тому, наприклад, кваліфікуються як
крадіжка дії особи, що заволодіває чужими речами навіть у багатолюдному
місці, якщо присутні бачать у ньому власника цих речей або особу, яка з
його доручення. Таке переконання в очевидців здатний створити сам злодій
усім характером свого поводження; він може удатися і до обману, видавши
себе за власники чи особу, що має право забрати ці речі.

Таємним визнається, наприклад, викрадення речей з автоматичних камер
схову. Злочинець, тим чи іншому способу шифр, що довідався, і викрадає з
чарунки камери схову речі, що там знаходяться, не побоюється, що є
присутні, які можуть запідозрити у ньому злодія, тому що вони не знають
і не можуть знати, що особа, яка натискає на циферблаті строго визначену
комбінацію цифр, відому лише власнику речей, насправді злочинець.

Варто розглядати як крадіжку і викрадення майна, зроблене в присутності
особи, свідомо для винного не здатного розуміти характер і значення
малолітства, що відбувається в силу, психічного чи іншого хворобливого
стану, перебування в стані сну чи сильного алкогольного сп’яніння тощо
[13, с.205].

Серед юристів немає єдиної думки про те, як варто кваліфікувати випадки
несподіваного зривання з потерпілого головного убору, вихоплювання
ручної ноші і тому подібні дії, тобто таке вилучення майна, що скоюється
раптово, одночасно. На перший погляд представляється, що таке
викрадення, нерідко іменоване «ривком», завжди відбувається відкрито і
повинно підпадати під дії ст. 186 КК України — грабіж. Однак такий
висновок може бути визнаний вірним далеко не у всіх випадках раптових
викрадень.

Викрадення є таємним насамперед тоді, коли в момент вилучення майна
свідомістю потерпілого цей факт не охоплюється. Якщо, наприклад
потерпілий помітив кишенькову крадіжку в момент, коли злодій намагався
сховатися з викраденим гаманцем, скоєне таємне викрадення не стає від
цього відкритим.

З суб’єктивної сторони крадіжка передбачає тільки навмисні дії, тому що
необережне заволодіння чужим майном не утворює складу злочину крадіжки.

Здійснюючий крадіжку, злочинець усвідомлює, що він таємно викрадає чуже
майно, передбачає суспільно небезпечний результат і бажає настання
збитку власності.

Отже, крадіжка відбувається тільки при наявності прямого наміру, що може
бути як заздалегідь обміркованим, так і раптово виниклим.

Намір при крадіжці містить у собі свідомість того, що майно, що
викрадається є для злодія чужим.

Омана злодія з приводу властивостей предмета крадіжки не має значення
для кваліфікації злочину. Злодій, наприклад, проникнув у квартиру, щоб
викрасти комп’ютер, але через відсутність його вкрав магнітофон.

Істотне правило суб’єктивної сторони укладається в тому, що всі
обставини, що перетворюють крадіжку в кваліфіковану (великі її розміри,
наприклад), можуть ставитися в провину тільки в тому випадку, якщо
охоплювалися свідомістю винного.

Важливість висловленого положення очевидна, тому що тільки при наявності
подібної свідомості злодія можна уникнути помилки в кваліфікації і так
званого об’єктивного зобов’язання.

У випадках заволодіння паспортами чи іншими важливими документами
громадян, коли намір злодія був спрямований на викрадення матеріальних
цінностей (наприклад, викрадено кожух, у якому виявився і паспорт
потерпілого), учинене варто кваліфікувати як крадіжку і додаткової
кваліфікації не потрібно.

Якщо ж намір був спрямований спеціально на викрадення таких документів і
при цьому злодій заволодіває матеріальними цінностями потерпілого, все
скоєне треба кваліфікувати по сукупності ст.185 та відповідної статті КК
України [2].

Суб’єктивна сторона відображає і спосіб його здійснення. Викрадач
вважає, що він діє таємно, непомітно як для потерпілого, так і інших
осіб. При дослідженні цього суб’єктивного моменту можна затверджувати,
що скоєне характеризується таємним способом дій.

Таким чином, у суб’єктивну сторону крадіжки входить намір, мета і мотив
крадіжки. Крадіжка може бути зроблена тільки з прямим наміром на
заволодіння майном. Злочинець при здійсненні крадіжки має спеціальну
мету — звертання чужого майна у свою власність. Крадіжка відбувається по
мотивам користі: бажання незаконного збагачення.

1.4. Суб’єкт крадіжки

Суб’єктом крадіжки може бути тільки фізична осудна особа, що досягла
визначеного законом віку.

Відповідальними за крадіжку згідно із ч. 2 ст. 22 КК України є всі
осудні особи, що досягли чотирнадцятирічного віку.

Питання про залучення неповнолітніх до карної відповідальності є
надзвичайно серйозним уже тому, що мова йде про людей, які тільки що
вступили у життя. Вимоги, пропоновані до неповнолітнього в змісті норми
закону, повинні бути трохи іншими, ніж вимоги до дорослого.

Карний закон спрямований насамперед на боротьбу із соціально
небезпечними елементами, що свідомо стали на шлях злочинів. Що ж
стосується неповнолітніх, то вчинені ними крадіжки нерідко продиктовані
не користными мотивами, а дитячим бешкетництвом, бажання виділитися
серед підлітків своєю сміливістю.

Питання про відповідальність малолітніх злочинців може бути вирішене і
через комісії у справах неповнолітніх.

Практика боротьби зі злочинами серед неповнолітніх свідчить про те, що
джерелом їх нерідко є негативний вплив дорослих правопорушників.

Втягуючи неповнолітніх у злочинну діяльність дорослі злочинці підбурюють
їх до здійснення крадіжок, навчають навичкам відкривання замків,
непомітного «обстеження» кишень пасажирів тролейбусів, автобусів,
ліквідації слідів злочину, прилучають до алкоголю, наркотиків та
азартних ігор.

Все це робиться тому, що досвідчені злочинці усвідомлюють, що у випадку
судового розгляду малолітній злодюжка чи взагалі не буде притягнутий до
кримінальної відповідальності (якщо не досяг 14 років), чи покарання
буде м’яким, приймаючи в увагу вік неповнолітнього.

Варто також мати на увазі, що якщо підлітки у віці 14-16 років досить
часто роблять крадіжки з бешкетництва, то 16-18-літні йдуть на такі
злочини з корисливих мотивів. Особливо часто стали ними скоюватися
кишенькові крадіжки, крадіжки автомагнітол з машин, квартирні крадіжки.

Велику роль у формуванні особистості грає його оточення. У більшій
частині злодії — люди з низьким рівнем освіти, що закінчили 9 класів (а
то і менше загальноосвітньої школи і більше не продовжували ніде свою
освіту. Низький загальноосвітній рівень, недостатній загальний розвиток
значно звужують і спрощують інтереси, приводять до огрубіння моралі.
Часто на лаві підсудних виявляються люди у віці до 20 і більш років, що
у силу своєї духовної обмеженості не в змозі грамотно, логічно
відповідати на питання суду. Найчастіше це люди, що кинувши школу і інші
навчальні заклади, одержали свою «освіту» на вулиці, у підвалах.

Як правило, крадіжки відбуваються особами з важким матеріальним
положенням. Але парадоксальним виключенням з цього правила є випадки,
коли злодіями стають освічені, досить матеріально забезпечені люди.

Це може обґрунтовуватися двома причинами:

особа робить крадіжку під впливом яких-небудь життєвих проблем, чи
піддаючись спокусі в результаті «зручної» обстановки;

прагнення до збагачення, навіть, якщо це саме збагачення відбудеться
незаконним шляхом.

Нерідко крадіжки відбуваються для того, щоб дістати кошти на придбання
спиртних напоїв, наркотиків, коли особа продає викрадене майно дешевше
чи обмінює на алкоголь.

Злодіями не народжуються, злодіями стають у силу об’єктивних
(безробіття, несприятливі сімейні умови) і суб’єктивних причин
(небажання працювати учитися, прагнення до швидкого і легкого збагачення
тощо).

1.5. Відмежування крадіжки від суміжних складів злочину

Поняття «розкрадання» є родовим, яке поєднує спільні ознаки цілої
низки посягань на чужу власність — крадіжки, грабежі, розбої,
шахрайства, привласнення тощо. Різноманітні види розкрадань
відрізняються способом їх вчинення. Способи розкрадань визначені
законом:

1. крадіжка – таємно [2, ст.185];

2. грабіж — відкрито та з застосуванням насильства [2, ст.186];

3. розбій – нападом [2, ст.187];

4. шахрайство обманом [2, ст.190];

5. привласнення чи розтрата — зловживання довір’ям відносно чужого
майна[2, ст.191];

6. вимагання — психічного насильства (погроз та шантажу) [2, ст.189];

7. зловживання посадовим становищем [2, ч.2 ст. 191].

Родовим об’єктом злочинів проти власності є економічні відносини
власності як закріплювані суспільством і державою можливості власника
володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Видовими об’єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини
власності, на які посягають окремі, конкретні види посягань — крадіжка,
грабежі, розбої, шахрайства та ін.

Однак між ними маються й істотні розходження.

Крадіжка — таємне викрадення чужого майна, грабіж — відкрите викрадення
чужого майна, розбій — напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний
із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала
нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Таким чином, відкритий спосіб розкрадання майна є визначальною ознакою
грабежу, яким він відрізняється від крадіжки, вчиненої таємно.
Розкрадання, вчинене відкрито на очах в інших осіб, що усвідомлять
злочинний характер дій винного, свідчить про особливу зухвалість
злочинця.

Відкрите, навіть не насильницьке викрадення, вважає В.А. Владіміров,
завжди таїть у собі погрозу застосування насильства і значно частіше,
ніж крадіжка, може перерости в насильницьке, якщо викрадач зіткнеться з
дуже ймовірним спротивом потерпілого чи сторонніх осіб.

Особливої уваги заслуговує питання про відмінність крадіжки від грабежу
з насильством і від розбою. Ці діяння відрізняються насамперед по
об’єкту злочину.

Об’єктом крадіжки є відносини власності, тоді як об’єктом грабежу з
насильством і розбою — розкрадання майна власника з застосуванням
насильства небезпечного для життя і здоров’я, або погрози застосування
такого насильства — крім відношення власності, визнається й особистість
потерпілого ( при грабежі — особиста недоторканність і особиста свобода;
при розбої — життя і здоров’я потерпілого).

Слід зазначити, що в юридичній літературі тривалий час панувало
переконання, що крадіжка по об’єкту зазіхання не відрізняється від
розбою. Ця точка зору одержала відображення в роботах М.М. Ісаєва, А.
Лаптєва й інших авторів. Сьогодні подвійний об’єкт розбою та грабежу з
насильством визнається більшістю дослідників карного права.

Часто в судово-слідчій практиці зустрічаються помилки, коли дії, які
мають ознаки крадіжки, в окремих випадках визначаються як грабіж і
навпаки.

При розмежуванні розглянутих злочинів необхідно мати на увазі, що дії,
які містять спочатку ознаки крадіжки, надалі можуть перерости в грабіж
(коли, наприклад, особа, в якої в тролейбусі викрали гаманець, помітила
викрадача і кричить про крадіжку для привернення уваги, а злодій не
позбавляючись гаманця, пробивається до виходу), а при застосуванні
насильства до потерпілого — можуть перерости в грабіж з насильством чи
розбій.

Дані злочини відрізняються також і по наміру суб’єкта. Так, при крадіжці
винний робить розкрадання таємно, не застосовуючи насильства. При
грабежі він може чи не застосувати насильство, небезпечне для чи життя
здоров’я потерпілого. При розбої ж злочинець завжди застосовує
насильство, небезпечне для чи життя здоров’я особи, на яку нападає.

Отже, крадіжка відмежовується від грабежу та розбою за наступними
ознаками:

1. крадіжка відбувається таємно, а грабіж – відкритий;

2. крадіжка у всіх випадках виключає насильство над особистістю, тоді як
грабіж можливий із застосуванням насильства, не небезпечного для життя
чи здоров’я потерпілого, розбій же у всіх випадках відбувається тільки
із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я
потерпілого;

3. об’єктом зазіхання крадіжки є власність суб’єкта права, а об’
єктом грабежу і розбою, крім власності, є особистість потерпілого (при
грабежі з насильством — особиста недоторканність і особиста свобода, а
при розбої — життя і здоров’я).

Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких
дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його
близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих
осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в
їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які
потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці [2,
ст.189].

Вимога, як ознака вимагання, означає викладену в рішучій формі
пропозицію винного до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під
охороною яких перебуває майно) про передачу майна, права на майно або
вчинення останнім інших дій майнового характеру.

Отже, на відміну від крадіжки вимагання характеризується відкритістю
дій винного, які призводять до заволодіння чужим майном, правом на чуже
майно або до вчинення дій майнового характеру .

При вимаганні винний може не вживати активних дій до безпосереднього
заволодіння майном, а прагне задовольнити своє домагання в результаті
певних дій особи, до якої звернуто таку вимогу – щоб та сама передала
(віддала, вручила, надіслала, поклала в умовлене місце тощо) йому майно,
право на майно або вчинила інші дії майнового характеру. У ряді випадків
винний взагалі не може без певних дій потерпілого досягти злочинного
результату (зокрема, коли від потерпілого вимагається вчинити такі дії
майнового характеру, як наприклад, виконання на користь винного певної
роботи).

Основним безпосереднім об’єктом вимагання є право власності, а його
додатковими обов’язковими об’єктами виступають психічна та фізична
недоторканість особи, її особиста свобода, здоров’я. Додатковими
факультативними об’єктами злочину можуть бути: честь, гідність, право на
таємницю приватного життя та інші права громадян, тоді ж як об’єктом
крадіжки можуть бути тільки відносини власності. Предметом крадіжки може
бути лише майно (гроші, цінні папери тощо), то предметом розкрадання
поряд з майном може бути й право на майно, а також будь-які дії
майнового характеру.

Отже, відмежувати вище вказані злочини можна по таким ознакам:

1. крадіжка відбувається таємно, а вимагання – відкрито;

2. крадіжка у всіх випадках виключає насильство над особистістю, тоді як
вимагання можливе із застосуванням погроз, насильства, небезпечного для
життя чи здоров’я потерпілого, пошкодженням майна, завдання майнової чи
моральної шкоди потерпілому;

3. об’єктом зазіхання крадіжки є власність суб’єкта права, а об’єктом
вимагання, крім власності, є психічна та фізична недоторканість особи,
її особиста свобода, здоров’я).

Шахрайство — заволодіння чужим майном або придбання права на майно
шляхом обману чи зловживання довірою.

Специфіка шахрайства полягає в способі його здійснення. На відміну від
крадіжки, якій притаманний фізичний (операційний) спосіб дій, при
шахрайстві спосіб дій злочинця носить інформаційний характер або
будується на особливих довірчих відносинах, що склалися між винним і
потерпілим. Як спосіб заволодіння майном у формі шахрайства закон
називає обман і зловживання довірою, що і характеризує якісну
своєрідність даного злочину. У такий спосіб для шахрайства характерна
наявність контакту між злочинцем і потерпілим, по відношенню до
визначеного майна, у результаті якого відбувається добровільна передача
потерпілим майна чи права на майно винному під впливом обману чи
зловживання довірою [3]. А при крадіжці між злодієм і потерпілим не може
бути ніякої розмови з приводу визначеної речі і, тим більше, ніякої
добровільної її передачі, тому що головною особливістю крадіжки є
таємний (без ведена потерпілого) спосіб дії.

Отже, крадіжка відмежовується від шахрайства за такими ознаками:

1. крадіжка у всіх випадках відбувається таємно, при відсутності згоди і
відома потерпілого з приводу вилучення речі, а вилучення майна злочинцем
в результаті шахрайства ґрунтується на обмані чи зловживанні довірою
потерпілого;

2. об’єкт крадіжки — будь-яке рухоме майно, у створення якого вкладена
людська праця, а об’єктом шахрайства, може бути ще й нерухомість та
право на майно;

3. кримінальна відповідальність за скоєння крадіжки настає з 14 років,
за шахрайство з — 16 років.

Відповідальність за три форми розкрадання — привласнення, розтрату і
заволодіння шляхом зловживання службовим становищем установлює ст.191 КК
України [2].

При кожній з цих форм зазіхання порушуються не тільки відносини
власності, але і надані особі повноваження по розпорядженню, управлінню,
збереженню майна. У цьому полягає підвищена небезпека і подібність даних
форм розкрадання, що визначило їхню законодавчу характеристику в одній
статті і більш строгу караність, чим крадіжки.

Вирішуючи питання про кваліфікацію дій водіїв, трактористів, візників,
які обернули в свою власність або на власність інших осіб
сільськогосподарську продукцію при збиранні врожаю та його
транспортуванні з поля на тік або у сховище, суди повинні мати на увазі,
що вчинення таких дій щодо продукції, ввіреної для транспортування
(доставки) на підставі товарно-транспортної накладної, талону або іншого
внутрігосподарського документа із зазначенням кількості (ваги)
продукції, слід кваліфікувати як привласнення або як розтрату державного
чи колективного майна.

Розкрадання ж чужого майна, вчинене особою, яка не була наділена певною
правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності мала
лише доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої
охорони та ін.), повинно кваліфікуватися як крадіжка.

Таким чином, відмежування крадіжки від злочину, передбаченого ст. 191 КК
України відбувається за такими ознаками:

1. привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи
перебувало в її віданні відбувається спеціальним суб’єктом — особою,
якій це майно було ввірено, суб’єктом крадіжки може бути лише особа, що
зазіхає на чужу річ;

2. предметом злочинного зазіхання при привласненні, розтраті майна або
заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем може бути не
будь-яке майно, а тільки довірене викрадачу власником для визначення
цілей, а предметом крадіжки може бути будь-яке чуже майно, у створення
якого вкладена людська праця;

3. кримінальна відповідальність за скоєння крадіжки настає з 14 років; а
за скоєння злочину, передбаченого ст.191 КК України — з 16 років [2,
ст.191].

II. КВАЛІФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ

Кримінальному закону відомі обставини, які включаються в число
кваліфікуючих ознак складу злочину. У науці карного права й у правовій
практиці їх прийнято іменувати кваліфікуючими ознаками злочину. Їхнє
встановлення в числі ознак скоєного діяння впливає на його кваліфікацію,
перетворюючи скоєне в кваліфікований чи навіть особливо кваліфікований
вид відповідного складу злочину.

Злочин може визнаватися кваліфікованим його видом при умові, що винний,
усвідомлює наявність у зроблених ним діях ту чи іншу кваліфікуючу
ознаки.

Ст. 185 КК України передбачає три групи кваліфікуючих обставин крадіжки:

1. скоєна повторно;

2. скоєна за попередньою змовою групою осіб;

3. скоєна у великих розмірах;

4. скоєна в особливо великих розмірах;

5. скоєна організованою групою;

6. поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище;

7. що завдала значної шкоди потерпілому [2].

Скоєна винним крадіжка може одночасно містити в собі декілька
кваліфікуючих ознак (наприклад, крадіжка, скоєна за попередньою змовою
групою осіб і, одночасно з проникненням у сховище). Кваліфікація
вчиненого в подібних випадках повинна ґрунтуватися на основі найбільш
небезпечного з кваліфікуючих ознак [3]. Отже, крадіжка, скоєна за
попередньою змовою групою осіб і, одночасно з проникненням у сховище
утворить склад злочину, передбачений ч. 3 КК України.

При цьому наявність у скоєному менш небезпечних кваліфікуючих ознак
цілком поглинається більш небезпечним, і скоєне діяння кваліфікується не
по сукупності різних частин однієї і тієї ж статті, а тільки по тій її
частині, що передбачає найбільш кваліфікуючу ознаку.

2.1. Повторність крадіжки

Неодноразове здійснення особою розкрадання майна власника признається
обставиною, що підвищує насамперед суспільну небезпеку злочинця, а
звідси і скоєних ним злочинних дій.

Вказуючи на повторність розкрадань, закон рівною мірою має на увазі як
скоєні вдруге, так і в будь-якому наступному після першого злочину
разів.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 185 крадіжка, грабіж, вимагання,
шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом
зловживання службовим становищем визнаються вчиненими повторно, якщо
вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів,
розбій (ст. 187 КК України) чи викрадення, привласнення, вимагання
вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів,
вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем
[2, ст.262].

Повторності не буде, якщо:

1. на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення
до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше
вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування,
погашена чи знята згідно із ст. 88-91 [2];

2. винна особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки
злочинів, передбачених у п. 1 примітки до ст. 185 КК України, була
звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими
законом.

У випадку вчинення особою декількох злочинів, передбачених ст.ст. 185,
186, 189, 190, 191, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак слід
кваліфікувати за частиною другою ст.ст. 185, 186, 189, 190, 191
відповідно. Додатково кваліфікувати перший злочин ще і за частинами
першими ст.ст. 185, 186, 189, 190 або ч. ч. 1 чи 2 ст. 191 не потрібно.
У разі вчинення декількох посягань на власність різними способами перший
злочин (за відсутності інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за
частиною першою відповідної статті (у разі вчинення злочину,
передбаченого ст. 191, частинами першою чи другою цієї статті), а інші,
як вчинені повторно за частинами другими відповідних статей КК України
(у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 191, частиною третьою цієї
статті).

Для визнання будь-якого із зазначених злочинів повторним не має
значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою
як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його
вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за
перший і новий злочини. Водночас зазначені моменти впливають на
кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів
проти власності, одні з яких були закінченими, а інші – ні, незакінчені
злочини повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень
закону про попередню злочинну діяльність (ст.ст. 14, 15). Якщо винна
особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших
– організатором, підбурювачем чи посібником, останні злочини повинні
отримувати самостійну правову оцінку з посиланням на відповідну частину
ст. 27.

Повторення однією особою злочинів, особливо однорідних, є свідченням
того, що злочин не є для нього випадковим епізодом. А саме, коли
повторно відбуваються корисливі посягання на чуже майно (у тому числі і
крадіжка), продиктовані прагненням до протиправного збагачення.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб
слід відмежовувати від продовжуваного викрадення. Продовжуваним злочином
визнається неодноразове незаконне безплатне вилучення чужого майна чи
заволодіння ним, що складається із ряду тотожних злочинних дій
(вчинюється одним способом), які мають загальну мету незаконного
вилучення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним
умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.

F ^ h j v i v

?

E Ue a

e

v

?

i

?

e

ue

e

e

???????????????

?????????????????????????

?????????????

?????? ???????

???

?????????

???????

ue

???

?????

??????????????????ого майна не може кваліфікуватися як повторне, коли
судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії
чи помилування, погашена чи знята згідно зі ст. 89 КК України; якщо на
момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до
відповідальності за раніше вчинений злочин; у випадках, коли винна
особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки злочинів,
зазначених у примітці до ст. 185 КК, але була у встановленому законом
порядку звільнена від кримінальної відповідальності [3].

Повторність — ознака насамперед суб’єктивна, що характеризує головним
чином суспільну небезпеку особистості самого винного. Тому він не може
поширюватися на тих співучасників крадіжки, які вперше приймають у
здійсненні злочину.

2.2. Крадіжка, скоєна за попередньою змовою групою осіб, організованою
групою

Одним із кваліфікуючих обставин, які істотно підвищують небезпечність
злочинів проти чужого майна у формі крадіжки, закон признає їх
здійснення групою осіб по попередній між ними змові.

При здійсненні крадіжки кількома особами відбувається об’єднання їхніх
злочинних сил і можливостей, примноження дій, спрямованих на досягнення
злочинного результату. При груповому здійсненні крадіжки інтересам
власника, заподіюється, як правило, більший збиток, ніж у результаті дій
винного, я одноосібно здійснюючий злочин. Саме тому КК України
передбачає більш строге покарання за крадіжку, вчинену за попередньою
змовою групою осіб передбачене п. 2 ст. 185 КК України ніж за просту
крадіжку. [2, ст.185]

Шляхом підсумовування своїх злочинних дій злочинці одержують можливість
скоювати такі крадіжки, які або взагалі не могли бути скоєні без
сприяння інших осіб, або одноособове здійснення яких було б істотно
утруднене. Учасники групи знаходять підтримку і допомогу з боку
спільників, тим самим підбурюючи один одного в рішучості скоїти злочин.
Вдале, з їхнього погляду, здійснення першої крадіжки створює в учасників
групи впевненість у своїй невразливості і безкарності, тому надалі вони
можуть згуртуватися, не тільки для скоєння чергового злочину, але навіть
для більш-менш тривалого заняття злочинної діяльності.

Щоб оцінити крадіжку як кваліфіковану по ознаці здійснення її за
попередньою змовою групою осіб, необхідно встановити, по-перше, що вона
була скоєна двома чи більшою кількості осіб, і, по-друге, що між ними
відбулася попередня змова на спільне її здійснення.

Крадіжка не може кваліфікуватися як вчинена за попереднім зговором
групою осіб, якщо розкрадання було вчинене безпосередньо однією особою,
а інші були підмовником чи посібником. Неправильно були кваліфіковані,
наприклад, дії М-кова за ч. 2 ст. 185 КК України, а дії М. – за ч. 5 ст.
27 та ч. 2 ст. 185 КК України. Вони були засуджені за крадіжку за
попереднім зговором державного майна (водій автомашини М-ков на прохання
М. продав йому 400 л бензину під час перевезення з нафтобази до
радгоспу). Із справи вбачається і суд визнав це встановленим, що бензин
вкрав М-ков, а М. без посередньої участі у злочині не брав, він лише
підмовив М-кова вчинити крадіжку і купив у нього цей бензин.
Розкрадання, вчинене за попереднім зговором групою осіб, розуміється
таке, — зазначила президія обласного суду, розглянувши цю справу, — в
якому брали участь двоє або більше осіб, котрі заздалегідь домовилися
про це. Оскільки ж М. безпосередньої участі у злочині не брав, його дії
і М-кова не можуть кваліфікуватися як крадіжка державного майна, вчинена
за попередньою змовою групою осіб.

На підставі наведеного президія обласного суду вирок змінила і
кваліфікувала дії М-кова як крадіжку державного майна у значних розмірах
за ч. 1 ст. 185 КК України, а М. – як підмову до вчинення зазначеного
злочину за ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 185 КК України.

У результаті попередньої змови всі співучасники можуть домовитися про
таке спільне скоєння крадіжки, коли кожний з них повинен прийняти
однакову з іншими участь у самому акті заволодіння майном. Однак між
співвиконавцями у груповій крадіжці може існувати також і розподіл
обов’язків, але він провадиться, так би мовити, усередині самого скоєння
злочину і тому має не юридичне, а чисто «технічне» значення.

Особливість співучасництва полягає в тому, що всі співучасники діють
спільно, об’єднані в злочинну групу загальним злочинним наміром, єдністю
місця, часу і дій, причому кожний з них виконує не повністю весь склад
злочину, а лише частину його. У своїй сукупності їх дії складають
«цілий» злочин, будучи необхідними ланками одного злочинного ланцюга. В
залежності від домовленості і ряду інших обставин (наявність
«злодійського досвіду», фізичні особливості і т.п.) окремі співучасники
можуть виконувати нерівні частини крадіжки, які розрізняються по
характері дій, їхній питомій вазі в спільному злочині і т.п. Тому, один
зі співвинуватців може відігравати головну роль, а іншої — допоміжну,
усі вони розглядаються, як співвиконавці, якщо кожний приймав хоч
яку-небудь участь у безпосереднім виконанні діяння.

Для признання групи осіб, що скоюють розкрадання, необхідна, зрозуміло,
не тільки кількісна ознака — участь у ній двох чи більше осіб, але і
якісна: наявність між ними попередньої змови, на спільне здійснення
крадіжки.

Попередньою повинна визнаватися змова, що відбулася між учасниками
спільного розкрадання до початку здійснення крадіжки. Початком
здійснення злочину прийнято вважати момент, коли винний приступає до
скоєння дій, що утворюють об’єктивну сторону крадіжки. Цей момент
припадає, як правило, на стадію замаху. Тому попередньою повинна
визнаватися змова, що відбулася не пізніше, ніж на стадії готування до
крадіжки. Наявність попередньої змови між злочинцями саме і підвищує
небезпеку спільного розкрадання, додаючи учасникам групи рішучість на
його здійснення за підтримкою інших учасників, створюючи в них
упевненість у більш успішному здійсненні злочинних планів і в прихованні
злочину. В тому ж випадку, коли крадіжка вчинена хоча і спільно
декількома особами, але без попередньої між ними домовленості, у
результаті випадкового збігу злочинних намірів цих осіб, скоєна ними
крадіжка не кваліфікується за п. 2 ст. 185 КК України [2].

2.3. Крадіжка, із проникненням у приміщення,

інше сховище чи житло

Така ознака, як крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше
приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому карається
позбавленням волі на строк від трьох до шести років. [2, п.3. ст.185].

Правильне застосування закону з урахуванням проникнення у житло, інше
приміщення чи сховище викликає труднощі, особливо якщо не відволікатися
від того факту, що в переважній більшості випадків майно власника, яке
викрадається винним, перебуває не в доступному місці.

Проникнення – це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою
вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно
так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і
безперешкодно, шляхом обману тощо, а також за допомогою різних знарядь,
які дають змогу винній особі викрадати майно з житла, іншого приміщення
чи сховища без входу до нього. Спосіб проникнення значення для
кваліфікації не має. Якщо в результаті дій, спрямованих на проникнення
до житла, іншого приміщення чи сховища, було знищено чи пошкоджено
майно, то винний за наявності для цього підстав може додатково нести
відповідальність ще й за ст.ст. 194 або 196 [17, с.453].

Проникнення – це вторгнення нелегальне, без дозволу, поза волею
посадових чи матеріально відповідальних осіб або мешканців, присутніх
або відсутніх у приміщенні, сховищі, житловому будинку чи квартирі.

Викрадення не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у
приміщення, сховище чи житло, якщо винна особа була допущена в
приміщення, сховище чи житло, якщо винна особа була допущена в
приміщення, сховище чи житло уповноваженою особою або особою, яка
мешкала там, або опинилася там з їхнього дозволу, на їх запрошення, або
якщо винний мав право туди увійти. Тому, зокрема, викрадення товарів з
магазинів під час його роботи не може кваліфікуватися як вчинене з
проникненням у приміщення, оскільки за таких обставин немає проникнення.

Не можуть вважатися такими, що проникли в приміщення чи сховище, ті
особи, які в цих приміщеннях працюють (сторожі, підсобні робітники,
Вантажники) якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Не може бути кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло» в діях особи,
яка проживала з потерпілим в одній квартирі. Таку помилку зробив
районний народний суд у справі Б., засудивши його за ч. 3 ст. 140
«Крадіжка» [2, ч. 3 ст.185]. Його було визнано винним у тому, що,
заволодівши ключем від квартири своєї матері, він викрав у неї 7800 грн.
Того ж дня Б. було затримано, гроші у нього були вилучені і повернуті
матері.

Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Б. неправильною і
зазначила, що Б. був членом сім’ї матері, постійно жив у її квартирі.
Тому висновок органів попереднього слідства і суду про те, що Б.
протиправно проник у квартиру, де проживав, є невірним і суперечить
змісту ч. 3 ст. 140 КК України «Крадіжка» (в новому КК України ч. 3 ст.
185). У зв’язку з цим президія обласного суду дії Б. перекваліфікувала з
ч. 3 на ч. 2 ст. 140 КК України за ознакою заподіяння потерпілому
значної шкоди.

Проникнення у приміщення, сховище чи житло є кваліфікуючою ознакою не
само по собі, а лише за наявності мети – викрасти майно чи гроші. При
чому треба довести, що цю мету винний мав, уже проникаючи в приміщення,
сховище чи житло. Якщо ж така мета виникла у винного вже під час
перебування в приміщенні, сховищі чи житлі, куди він увійшов легально,
за дозволом чи на запрошення, то його дії не мають такої кваліфікуючої
ознаки. В тих випадках, коли винний потрапив у приміщення, то його дії
не мають такої кваліфікуючої ознаки. В тих випадках, коли винний
потрапив у приміщення, сховище чи житло з відповідного дозволу,
використавши для цього дійсний чи вигаданий привід з метою викрасти
майно чи заволодіти ним, його дії кваліфікуються як вчинені з
проникненням у приміщення, сховище чи житло [3].

Підвищена суспільна небезпека крадіжки, скоєної шляхом проникнення в
приміщення, житло чи інше сховище, визначається тим, що для її скоєння
винний застосовує певні і, часом, значні, зусилля, для того, щоб
одержати доступ до майна: злом замків та інших запорів, дверей,
стельових перекриттів тощо. Для проникнення можуть бути використані
різні люки, розбиті з цією метою вітрини магазинів чи вікна складу,
будинку тощо. Іншими словами, щоб зробити крадіжку з місць, де
зберігається те чи інше майно, злодію приходиться затрачати додаткові
зусилля, виявляти своєрідну винахідливість, чи спритність застосовувати
обман в злочинних цілях, щоб одержати можливість проникнути в
приміщення, житло, сховище [13, с.218].

2.4. Крадіжка, вчинена у великих , особливо великих розмірах,

із завданням значної шкоди потерпілому

Згідно із частиною другою примітки до ст. 185 КК України розкрадання
визнається вчиненим у великих розмірах і вважаються таким, що завдало
великої майнової шкоди, якщо воно вчинено однією особою чи групою осіб
на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподаткований
мінімум доходів громадян, встановлений законодавством України.

Для визначення розміру розкрадання застосовуються державні роздрібні
ціни, а за їх відсутності – ціни на аналогічні товари.

Крім вартості викраденого майна враховується також вага, обсяг,
кількість викраденого та значущість його для власника. Але вирішальною є
грошова вартість викраденого майна, оскільки в ній відбиваються і всі
інші показники.

У справах про розкрадання державного майна, коли заподіяні матеріальні
збитки стягуються у кратному обчисленні (наприклад, при розкраданні
м’яса та м’ясопродуктів), дії винних за ознакою значного, великого, або
особливо великого розміру розкрадання у всіх випадках кваліфікуються
виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду
продукції за роздрібними, закупочними або іншими державними цінами [17,
с.192].

При викраденні майна та інших цінностей, відносно яких законодавством
встановлено особливий порядок, визначений розмір заподіяної шкоди
(дорогоцінні метали, камені тощо) вартість викраденого визначається за
цим порядком. Кваліфікація розкрадання при цьому проводиться виходячи із
однократної вартості викраденого, без врахування додаткових
коефіцієнтів.

При кваліфікації викрадень іноземної валюти, платіжних документів,
фондових цінностей в іноземній валюті їх вартість визначається за курсом
Національного Банку України на день вчинення злочину, а розмір
відшкодування заподіяних злочинів збитків – за відповідними цінами на
час вирішення справи в суді.

Розмір шкоди, заподіяної розкраданням квитків до театрів, оплачених
талонів єдиного державного фонду на паливні та мастильні матеріали,
одноразових проїзних автобусних чи тролейбусних квитків, визначається за
їх номінальною вартістю і кваліфікується як закінчений злочин.

При визначенні розміру розкрадання враховується:

1. все майно, викрадене із одного і того ж місця, одним і тим же
способом;

2. все майно, викрадене групою осіб, незалежно від частки кожного зі
співучасників;

3. все майно (та гроші) використане, реалізоване чи повернене.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення у
великому розмірі, але фактично крадіжку було вчинено лише на незначну
суму, дії винного кваліфікуються як замах на розкрадання у великому
розмірі за ст. 15 КК і ч. 4 ст. 185 КК України [2].

Згідно з частиною 3 примітки до ст. 185 КК України розкрадання
державного або колективного майна визнається вчиненим в особливо великих
розмірах, якщо воно вчинено однією особою чи групою осіб на суму, що в
шістсот і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів
громадян, встановлений законодавством України. При визначенні особливо
великого розміру розкрадання враховуються:

1. всі розкрадання, вчинені винним, незалежно від витоку, способу, форми
і часу вчинення злочинів;

2. вся вартість викраденого групою осіб незалежно від частки, отриманої
кожним співучасником (вирішальним є не розмір прибутку кожного злодія, а
розмір заподіяної власнику майнової шкоди їх спільними діями).

Разом з тим при вчиненні викрадення в особливо великих розмірах групою
осіб, дії окремого співучасника кваліфікуються за ч. 5 ст. 185 КК
України тільки у випадках, коли ця особа брала безпосередню участь у
викраденні чи допомагала в цьому іншим співучасникам. У загальну суму
викраденого не зараховується вартість викраденого злочинами:

1. за які особа уже була засуджена, чи відносно яких витекли строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності [2, ст.49];

2. які були вчинені одним із співучасників самостійно, незалежно від
інших.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення в
особливо великих розмірах, але за незалежних від нього причин він не
зміг досягти цих наслідків, його дії кваліфікуються як замах на
викрадення майна в особливо великих розмірах за ст. 15 КК України і
частинами 4 чи 5 ст. 185 [2].

ВИСНОВОК

Отже, українське кримінальне право приділяє багато уваги
відповідальності за крадіжку, передбачає широкий діапазон мір покарання
злочинця.

Сьогодні вкрай необхідно теоретичне усвідомлення нового законодавства
про кримінальну відповідальність за крадіжку, практики його
застосування.

Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) — карається штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох
років.

Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, —
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі
на той самий строк.

Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище
або що завдала значної шкоди потерпілому, — карається позбавленням волі
на строк від трьох до шести років.

Крадіжка, вчинена у великих розмірах,- карається позбавленням волі на
строк від п’яти до восьми років.

Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою,
— карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з
конфіскацією майна.

Аналіз кримінальних справ про крадіжку чужого майна, бесіди зі слідчими,
керівниками слідчих підрозділів, оперативними уповноваженими, експертами
дозволяють робити висновок про те, що ефективність розслідування
крадіжок залежить від активності процеса розслідування, що передбачає:

своєчасне одержання інформації про крадіжки;

швидкий виїзд оперативно-слідчої групи для огляду місця скоєння
крадіжки;

ефективне забезпечення роботи повного складу оперативно-слідчої групи на
місці скоєння крадіжки із застосуванням сучасних науково-технічних
засобів та криміналістичних методів;

максимальне та своєчасне одержання інформації із слідів та предметів,
виявлених на місці скоєння крадіжки;

швидке використання та перевірка (в т. ч. по оперативно-довідкових,
розшукових та криміналістичних облікових базах,
експертно-криміналістичним колекціях та картотеках,
інформаційно-пошукових системах тощо) інформації, одержаної при
проведенні початкових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;

вміле аналізування зазделегідь одержаної інформації про злочин та
співставлення з даними регіональної криміналістичної характеристики
даного виду, з метою вибору найбільш оптимальних напрямів розслідування
вже на початковому етапі розслідування;

якісне проведення слідчих дій;

належна взаємодія слідчих з експертами, криміналістами тощо.

Активність розслідування не вичерпується послідовністю слідчих дій на
початковому етапі розслідування. Цілеспрямована робота по кримінальній
справі повинна здійснюватись і на наступному етапі розслідування. В цей
період також повинен застосовуватися комплекс слідчих дій, які
забезпечують повноту та об’єктивність цього специфічного процесу
пізнання.

На жаль, приходиться констатувати, що слідчі не завжди проводять слідчі
дії, які диктуються необхідністю. До того ж при їх проведенні
допускається багато процесуальних та тактичних помилок.

В свою чергу судам необхідно пред’являти належні вимоги до якості
попереднього слідства у справах про злочини проти власності. У стадії
віддання обвинуваченого до суду і в судовому засіданні ретельно
перевіряти повноту, об’єктивність і всебічність попереднього слідства,
з’ясовувати, чи притягнуто до відповідальності всіх осіб, викритих у
вчиненні злочину, чи вжито заходів до забезпечення відшкодування
збитків, завданих злочином, і можливої конфіскації майна.

У випадках, коли на попередньому слідстві не було вжито належних заходів
до забезпечення відшкодування збитків і можливої конфіскації майна, їх
слід вживати судам шляхом накладення арешту на майно обвинуваченого або
осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії.
Якщо ці заходи не можуть бути вжиті безпосередньо судом, суддя чи суд
згідно зі ст. 247 або ст. 329 КПК вправі зобов’язати відповідні органи
вжити необхідних заходів до такого забезпечення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативний матеріал:

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К., 1996. – 111 с.

Кримінальний кодекс України: (Прийнятий сьомою сесією ВР України 5
квітня 2001 року): Офіційний текст/ Міністерство юстиції України. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – 239 с.

Постанова Пленуму Верховного суду України від 25 грудня 1992 року № 12
«Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної
власності»

Навчальна та спеціальна література:

Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы
квалификации. – Х.: НКВФ «Консум», 1995. – 99 с.

Бородин С.В. Преступления против жизни. Москва: Юрист. – 1999 р. – 356с.

Гороховська О.В. Вбивство, вчинене через необережність: мотив та мета //
Держава та регіони. Серія:Право. – 2001. — №3. – С.76-80.

Грищук В. Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за
Кримінальним кодексом України 2001 року // Вісник ЛНУ ім. І.Франка. –
Серія юридична. – 2002. – Вип.37. – С 407-416.

Грищук В.К. Загальний, родовий та безпосередні основні об’єкти злочинів
проти життя і здоров’я людини // Вісник Львівського інституту внутрішніх
справ. – 2002. – Вип.1(16). – с.77-89.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.:
ТОВ «Атіка»: Академія: Ельга. – Н., 2001. – 654 с.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. — К.,
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник за ред. проф.
П.С.Матишевського, С.С.Яценка, доц. П.П.Андрушка. – Київ: Юрінком Інтер.
– 1999р.

Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Бажанова,
В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2003. – 496 с.

Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Мельника,
В.А.Клименка. – Київ: Юридична думка, 2004. – 656 с.

Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина. — К.:
А.С.К., 2001.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під заг.
Ред. М.О.Потебенька, В.Г.Гончаренка. У двох частинах. Особлива частина.
– К.: Форум, 2001 р. – 942 с.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під
загальною редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. – К.: «Форум»,
2004., у 2-х ч. – Ч.2. – 984 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К.,
2003. – 1104 с.

Пинаев А.А. Курс лекций по общей части уголовного права Украины. —
Харьков. — 2002.

ДОДАТОК

Додаток 1

Викрадення грошей та майна із скрині невірно кваліфіковано за ч. 3 ст.
185 КК України як вчинене з проникненням у сховище

Ухвала

спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової
судової колегії Верховного Суду України

від 26 січня 2007 р. (витяг)

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у
кримінальних справах та Військової судової колегії розглянув у судовому
засіданні в м. Києві 26 січня 2007 р. справу за клопотанням заступника
Генерального прокурора України, внесеного за поданням п’яти суддів, про
перегляд в порядку виключного провадження вир. Козельщинського районного
суду Полтавської області від 9 серпня 2005 р.

Цим вироком Б. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки
позбавлення волі, а за сукупністю вироків, на підставі ст. 71 КК
України, до остаточного покарання у виді 4 років 2 місяців позбавлення
волі.

На підставі ст. 96 КК України Б.. призначене примусове лікування від
алкоголізму в місцях позбавлення волі.

В апеляційному та касаційному порядку справа не розглядалася.

Б. визнано винним у викраденні чужого майна з проникненням у сховище.

Як визнав суд, 15 червня 2004 р., перебуваючи в селі, на запрошення
господаря Б.Д. в його будинку, скориставшись тим, що той пішов до
крамниці, раніше судимий за крадіжку Б. таємно проник у скриню, звідки
викрав гроші в сумі 1тис. 520 грн та речі потерпілого, заподіявши йому
шкоду на загальну суму 1 тис. 847 грн.

У клопотанні заступника Генерального прокурора України порушено питання
про зміну вир. та перекваліфікацію дій Б. з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК
України та виключення з вир. рішення суду про призначення йому на
підставі ст. 96 КК України примусового лікування від алкоголізму.

Клопотання заступника Генерального прокурора України внесено на судовий
розгляд спільного засідання за поданням, підписаному п’ятьма суддями
Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який
підтримав своє клопотання, перевіривши матеріали справи та наведені у
клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та
Військової Судової колегії Верховного Суду України вважають, що
клопотання прокурора підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановивши обставини, за яких засуджений Б. вчинив крадіжку майна
потерпілого Б.Д., суд кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК України

Приймаючи таке рішення щодо кваліфікації злочинних дій Б. органи
досудового слідства та суд виходили з того, що крадіжка із скрині є
крадіжкою із проникненням у сховище.

Проте такий висновок є помилковим, оскільки під сховищем слід розуміти
таке місце, яке призначене для зберігання майна та має засоби охорони
від доступу сторонніх осіб. Такими сховищами мають визнаватися
контейнери, товарні вагони, охоронювані загони для худоби, тощо.

Тому викрадення грошей та майна із скрині, яка знаходилася у будинку
потерпілого, де Бузький С.А. знаходився на запрошення потерпілого Б.Д.,
не можна визнати таким, що вчинене із проникненням у сховище.

За таких обставин дії засудженого Б. підлягають перекваліфікації з ч. 3
ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України.

Крім того з вир. підлягає виключенню рішення суду про призначення Б.
примусового лікування від алкоголізму на підставі ст. 96 КК України,
оскільки хронічний алкоголізм не відноситься до хвороб, що становлять
небезпеку для здоров’я інших осіб.

На підставі наведеного, керуючись статтями 4004, 40010 КПК України,
Верховний Суд України

у х в а л и в :

клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Вирок Козельщинського районного суду Полтавської області від 9 вересня
2004 р. щодо Б. змінити.

Перекваліфікувати дії засудженого Б. з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 2
ст. 185 КК України і за цим законом призначити йому покарання у виді 3
років позбавлення волі, а за сукупністю вироків, на підставі ст. 71 КК
України, остаточно визначити йому покарання у виді 4 років 2 місяців
позбавлення волі.

Виключити з резолютивної частини вир. рішення суду про призначення Б.
примусового лікування від алкоголізму на підставі ст. 96 КК України.

Додаток 2

2002-61. Дії, які були розпочаті як крадіжка з проникненням у житло і
переросли в грабіж, належить кваліфікувати за ч. 3 ст. 141 КК України

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України
(витяг)

від: 01.11.2001

Вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 2 березня 2000 р.
П. і К. засуджені за ч. 3 ст. 141 КК на вісім років позбавлення волі
кожний. Їх визнано винними в тому, що 5 жовтня 1999 р. вони за
попереднім зговором між собою проникли у квартиру А., де таємно викрали
індивідуальне майно потерпілої на загальну суму 674 грн., чим завдали їй
значної шкоди. Коли засуджені виходили з під’їзду будинку, їх побачила
А. і, впізнавши своє майно, спробувала зупинити. Проте К. і П.,
продовжуючи свої злочинні дії, з метою утримання майна зникли з ним із
місця події.

Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Севастопольського
міського суду від 20 липня 2000 р. вирок щодо П. і К. залишено без
зміни.

Постановою президії того ж суду від 27 жовтня 2000 р. за протестом його
голови вирок було змінено: дії засуджених перекваліфіковано з ч. 3 на ч.
2 ст.141 КК і пом’якшено призначене кожному з них покарання до п’яти
років позбавлення волі.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про
скасування постанови президії Севастопольського міського суду від 27
жовтня 2000 р. як незаконної. Перевіривши матеріали справи та
обговоривши доводи протесту, судова колегія в кримінальних справах
Верховного Суду України протест задовольнила з таких підстав.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, і
вони в постанові президії Севастопольського міського суду не
заперечуються. Але юридична оцінка дій засуджених у цій постанові є
помилковою. Перекваліфіковуючи дії П. і К. з ч. 3 на ч. 2 ст. 141 КК,
президія міського суду мотивувала своє рішення так. Вчинений злочин
почався як крадіжка індивідуального майна громадян з проникненням у
житло. Коли ж П. і К. виходили з викраденими речами, їх побачила
потерпіла, і вони з метою утримання майна стали тікати від неї та Ш.,
які їх переслідували. Президія дійшла висновку, що дії засуджених були
розпочаті як крадіжка з проникненням у житло, а потім переросли в грабіж
поза межами житла.

При цьому судом наглядної інстанції не було взято до уваги роз’яснення
Пленуму Верховного Суду України, що міститься в п. 30 постанови від 25
грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику у справах про корисливі злочини
проти приватної власності». Там сказано: якщо дії, розпочаті як крадіжка
з проникненням у житло, переросли в грабіж, їх належить кваліфікувати за
ч. 3 ст. 141 КК як вчинені з проникненням у житло.

Як убачається з матеріалів справи, потерпіла А. протягом попереднього та
судового слідства послідовно показувала, що 5 жовтня 1999 р.,
повертаючись додому, вона біля свого під’їзду звернула увагу на двох
незнайомих хлопців, що несли в руках речі, серед яких вона впізнала
коробку від свого відеомагнітофона. Вона почала переслідувати злодіїв та
кричати, щоб їх затримали. Двоє громадян, які проїжджали неподалік на
машинах, спробували наздогнати злодіїв і затримали одного з них. А.
впізнала К. як одну з тих осіб, що вчинили у неї крадіжку.

Свідок Ш. показав, що, почувши крик А. про допомогу в затриманні
злодіїв, він разом із К-ком почав переслідувати двох чоловіків (П. і
К.), одного з яких вдалося затримати. При ньому були викрадені речі, які
потерпілавпізнала. Як засвідчила потерпіла, вхідні двері в момент
виявлення крадіжки в її квартирі були відчиненими. Із даних протоколу
огляду квартири А. вбачається, що балконні двері та дверцята балконної
рами були в такому ж стані. Засуджений П. під час попереднього та
судового слідства підтвердив, що проник у квартиру А. через вікно
балкону.

Таким чином, матеріалами справи доведено, що, заволодівши майном А.
шляхом крадіжки з проникненням у житло та відкрито утримуючи викрадене,
засуджені вчинили грабіж.

Суд наглядної інстанції дав неправильну юридичну оцінку діям П. і К.,
залишивши поза увагою кваліфікуючу ознаку злочину — проникнення у житло
потерпілої. Ці дії суд першої інстанції правильно кваліфікувавзач.3
ст.141 КК, а призначене ним покарання відповідає вимогам ст. 39 КК. За
наведених обставин судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду
України визнала вирок та ухвалу касаційної інстанції законними,
апостанову президії Севастопольського міського суду скасувала у зв’язку
з неправильним застосуванням кримінального закону.

Додаток 3

2002-59. Викрадення майна слід вважати закінченим з моменту, коли винна
особа вилучила чуже майно і має реальну (хоча б початкову) можливість
розпоряджатися чи користуватися ним. Якщо такої можливості немає, дії
винної особи треба розглядати як замах на вчинення даного злочину

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України
(витяг)

від: 13.03.2001

Вироком Харківського районного суду м. Києва від 23 травня 2000 р. К.
засуджено за ч. 3 ст. 141 КК на сім років позбавлення волі. Ухвалою
судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 13
липня 2000 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком, К. уночі 31 грудня 1996 р. проник з метою викрадення
індивідуального майна у квартиру Б. і почав складати в пакет належне
потерпілому майно. Коли працівники міліції застали К. на місці злочину,
він, утримуючи при собі пульти дистанційного керування телевізором та
відеомагнітофоном (загальною вартістю 70 грн.), вистрибнув через вікно з
помешкання і втік. Цього ж дня приблизно о 10-й годині працівники
міліції затримали його, а викрадене майно повернули потерпілому.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про
зміну судових рішень щодо К. і пом’якшення призначеного засудженому
покарання на підставі ст. 44 КК. Обговоривши наведені у протесті доводи,
судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України
задовольнила його з таких підстав.

Як видно з матеріалів справи, і це визнав установленим суд, К. з метою
викрадення індивідуального майна проник уночі в квартиру Б., де його
помітили працівники міліції. Щоб уникнути затримання, засуджений втік
через вікно, облишивши під ним пакет із пультами дистанційного
керування, які належали потерпілому. Ці обставини частково визнав сам
К., також вони підтверджуються показаннями свідків Р., П., К.В., які
його затримали, даними протоколу огляду місця події та речовими
доказами.

Xоча К. заперечував наявність у нього умислу на викрадення
індивідуального майна, а свою появу вночі у квартирі Б. пояснював
особистими мотивами, суд, ураховуючи фактичні обставини справи,
правильно визнав, що засуджений діяв із умислом на викрадення
індивідуального майна і саме з цією метою таємно проник у житло
потерпілого. Однак юридична кваліфікація дій К. за ч. 3 ст. 141 КК як
відкритого викрадення майна з проникненням у житло не відповідає
матеріалам справи.

Визнаючи доведеною винуватість К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3
ст. 44 КК, суд виходив з того, що засуджений, тікаючи від працівників
міліції, які застали його на місці злочину, тримав при собі пакет із
вилученим із квартири потерпілого майном, а це, за висновком суду,
свідчило про спрямованість умислу винного на відкрите заволодіння
майном. Проте цей висновок не грунтується на аналізі доказів, які
наведено у вироку, і не відповідає фактичним обставинам справи.

Tак, за показаннями свідків Р. і П., вони у зв’язку з тим, що спрацювала
сигналізація у квартирі Б., виїхали на місце події. П. зайшов у
квартиру, де побачив молодого хлопця, котрий з розбігу вибив вікно й
одразу ж вистрибнув на вулицю. Р. залишався поблизу будинку, але не міг
затримати підозрюваного, який вистрибнув із вікна й утік, а під будинком
залишився поліетиленовий пакет чорного кольору. Крім того, свідок П. під
час очної ставки з К. деталізував свої показання і пояснив, що останній
розбив шибку, прикриваючи голову поліетиленовим пакетом, щоб не
поранитися, після чого вистрибнув на вулицю, впав, миттєво підвівся й
утік, а пакет так і залишився під будинком.

К.В. і Т., які цього ж дня затримали К. в іншому під’їзді будинку,
засвідчили, що в затриманого не було з собою ніяких речей. Сам К.
пояснював, що він розбив шибку і вистрибнув із квартири з однією метою —
утекти й заховатися від працівників міліції, які застали його в чужій
квартирі.

Згідно з даними протоколу огляду речових доказів, у поліетиленовому
пакеті, знайденому на вулиці під вікном квартири Б., виявлено належні
потерпілому пульти керування телевізором і магнітофоном. Проаналізувавши
наведені докази та врахувавши фактичні обставини справи, судова колегія
в кримінальних справах Верховного Суду України визнала необгрунтованою
оцінку судом дій К. як відкритого викрадення майна, оскільки він, маючи
намір таємно заволодіти останнім, тікав із квартири у зв’язку з появою
на місці події працівника міліції не зметою утримати зазначені пульти, а
щоб уникнути затримання, і, крім того, поліетиленовий пакет, у якому
знаходилися пульти, він використовував дляпом’якшення удару головою об
шибку, коли вистрибував із квартири через вікно. Тому дії К. підлягають
кваліфікації за ст. 17, ч. 3 ст. 140 КК як замах на таємне викрадення
індивідуального майна громадян із проникненням ужитло, вчинений
повторно, оскільки К. раніше був судимий за ч. 2 ст. 141 КК.

У зв’язку з викладеним судова колегія в кримінальних справах Верховного
Суду України постановлені у справі судові рішення змінила:
перекваліфікувала дії К. з ч. 3 ст. 141 на ст. 17, ч. 3 ст. 140 КК і
відповідно до вимог ст. 39 КК призначила йому покарання в межах даного
закону з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності
вчиненого злочину та даних про особу винного (який на момент вчинення
злочину був неповнолітнім, а також раніше судимим) у вигляді позбавлення
волі строком на чотири роки.

Додаток 4

2002-60. Коли група осіб мала намір вчинити за попередньою змовою
крадіжку, а один із її учасників, виходячи за межі цієї домовленості,
відкрито заволодів майном потерпілої особи, то його дії слід
кваліфікувати як грабіж, а дії інших учасників злочину як крадіжку

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України
(витяг)

від: 17.05.2001

Вироком Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 грудня
2000 р. П. засуджено за ч. 2 ст. 141 КК із застосуванням ст. 461 КК на
двароки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на один рік та
сплатою штрафу в розмірі 680 грн. Цим же вироком Б. засуджено за ч. 2
ст.141 КК.

У касаційному порядку справа не розглядалась.

Постановою президії Миколаївського обласного суду від 9 лютого 2001 р.
протест заступника прокурора області, в якому порушувалося питання про
зміну вироку щодо П., залишено без задоволення.

П. засуджено за те, що він 18 березня 1997 р. за попередньою змовою з Б.
з метою викрадення індивідуального майна прийшов до будинку потерпілої
З. Згідно з розподілом ролей під час вчинення злочину П. залишився
насторожі, а Б. проник у підвал і в присутності господині відкрито
викрав дві каністри вина (20 літрів) загальною вартістю 100 грн.,
заподіявши потерпілій значноїшкоди.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про
перекваліфікацію дій засудженого П. з ч. 2 ст. 141 на ч. 2 ст. 140 КК.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України протест
задовольнила з таких підстав.

Фактичні обставини, за яких з підвалу потерпілої З. було викрадено вино,
повністю встановлені з показань потерпілої та зізнань Б. і П. Суд
визнав, що засуджені за попереднім зговором групою відкрито заволоділи
індивідуальним майном потерпілої, чим завдали їй значної матеріальної
шкоди, і кваліфікував ці дії за ч. 2 ст. 141 КК.

Проте судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України,
погодившись із доводами, викладеними у протесті, визнала, що така
кваліфікація дій П. є неправильною.

Відповідно до пояснень засуджених П. і Б. вони попередньо домовилися про
таємне викрадення індивідуального майна З. і розподілили між собою ролі.
Згідно з цим розподілом П. залишився на вулиці насторожі, а Б.,
зав’язавши вхідні двері будинку потерпілої мотузком, зламав замок на
дверях підвалу, проник туди і налив вино у заздалегідь наготовлені
каністри. Під час таємного викрадення Б. виявила З. Виходячи з підвалу,
засуджений відштовхнув потерпілу і вийшов з викраденим вином за ворота,
де на ньогочекав П.

З. пояснила, що почувши серед ночі гавкання собаки, вона вийшла на
подвір’я і побачила відкритий підвал, а коли наблизилася до
споруди,звідти вийшов із двома каністрами вина Б., відштовхнув її та
зник за воротами. Таким чином, із обставин справи, як їх установлено
судом, убачається, що дії Б., які розпочинались як крадіжка, але
незважаючи на виявлення його потерпілою були продовжені з метою
заволодіння майном, правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 141 КК як
грабіж. Що ж стосується П., то він безпосередньої участі у викраденні
вина не брав (на місці злочину З. його не бачила), проте, діючи
відповідно до попередньої домовленості з Б. про таємне викрадення майна,
під час вчинення злочину виконував заздалегідь обумовлену роль, яка
зводилася до спостереження за навколишньою обстановкою. При цьому дії,
спрямовані на відкрите заволодіння майном потерпілої, умислом П. не
охоплювались, і даних, які б свідчили про відкритий характер його дій чи
про усвідомлення потерпілою, що злочин вчиняється відкрито кількома
особами, у справі не встановлено.

Виходячи зі спрямованості умислу П. його дії слід розглядати як таємне
викрадення майна З., вчинене за попереднім зговором групою осіб із
заподіянням потерпілій значної шкоди. За таких обставин судова колегія в
кримінальних справах Верховного Суду України судові рішення змінила,
перекваліфікувавши дії П. з ч.2 ст.141 на ч. 2 ст. 140 КК, за якою із
застосуванням ст. 461 КК призначила йому таке ж покарання, яке визначив
суд першої інстанції.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

В.С.Шикунов «Кража и ответственность», Минск 1971 г., стр.50

Постанова Пленуму Верховного суду України від 25 грудня 1992 року №
12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної
власності»

PAGE

PAGE 48

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи