HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

Кревська і Люблінська унії та їх значення

для державотворчих процесів в українських землях

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ, ОСОБЛИВОСТІ ТА НАСЛІДКИ ПІДПИСАННЯ КРЕВСЬКОЇ УНІЇ
ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

1.1. Передумови підписання Кревської унії

1.2. Українські землі за Кревською унією

1.3. Наслідки Кревської унії для українських земель

РОЗДІЛ 2. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

2.1. Умови та особливості укладення Люблінської унії

2.2. Значення Люблінської унії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що Кревська та Люблінська
унії свого часу досить суттєво вплинули на державотворчі процеси на
українських землях, точніше – загальмували їх. Вищезгадані унії
переслідували державотворчі цілі Польщі та Литви, ігноруючи у тій чи
іншій мірі державотворчі інтереси українських територій.

З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви
зрозуміли, що їх об’єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни
перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, який
панував на Балтійському узбережжі.

Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити
опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася
швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що
загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними
зв’язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями,
шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. Такою можливістю
стало укладення унії між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву
Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом). Дана угода
передбачала об’єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу
польської королеви Ядвіґи (з динaстiї П’ястів) і литовського князя . За
умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов’язувався прийняти разом з
язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути
на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської
корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди
приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об’єднанню польсько-литовських сил для боротьби
проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися
використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських
земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з
князем Вітовтом, двоюрідним брaтом Ягайла, яка домоглася збереження
Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див.
Городельська унія). У 1392 р. за Острівською угодою Ягайло був змушений
визнaти Вітовта своїм намісником, a 1398 р. Вiтoвт проголошує сeбe
повновладним Вeликим князeм Литoвським під нoмiнaльнoю зверхністю
польського короля, чим фaктичнo розриває Крeвську унiю.

У свою чергу вже пізніше Люблінська унія 1569 р. було логічним
продовженням Кревської унії, яка завершила процес об’єднання двох
держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 р. На чолі
об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і
Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному
польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі
та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця.
Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі
закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі,
що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське,
Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Люблінською унії спричинило
пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті
до західно-європейської політико-соціальної спільноти. Окремими
залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).
Велике Князівство Литовське (ВКЛ) залишило собі білоруські землі.

Об’єкт дослідження: Кревська польсько-литовська унія 1385 р. та
Люблінська унія, 1569 р.

Предмет дослідження: передумови підписання Кревської та Люблінської
уній, значення та наслідки для різних сторін: польської, литовської та
української.

У даній роботі спробую дослідити правове становище українських земель за
Кревською та Люблінською уніями, визначити більш детальніше причини,
умови та наслідки підписання Кревської та Люблінської уній тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка
складається з 2 розділів та підрозділів, висновків та списку
використаної літератури, додатку.

Методи дослідження: літературний, часовий, методи аналізу та синтезу,
порівняльний метод та інші.

Загальний обсяг роботи – 36 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ, ОСОБЛИВОСТІ ТА НАСЛІДКИ ПІДПИСАННЯ КРЕВСЬКОЇ УНІЇ
ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

1.1. Передумови підписання Кревської унії

Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити
опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася
швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що
загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними
зв’язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями,
шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів.

Завершенням боротьби було підписання унії, тобто об’єднання Польщі й
Литви під властю великого князя литовського, що засідаючи на польськім
троні, мав на віки прилучити всі землї литовські до Польщі,
„інкорпорувати”, тобто включити їх до Польщі так, що вони переставали
бути осібною державою, а переходили на прості провінції Польщі. Дану
пропозицію висунули польські пани.

У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану
пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську
королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом

(Ягеллом). Вони вибрали собі королевою меньшу доньку Людовика, аби
відділитися від Угорщини і спекатися впливів угорських панів, а потім
стали розглядати для своєї королеви чоловіка, який був їм на руку – міг
би своїми силами і засобами стати в пригодi, а в справи Польської
держави не мішався та не перешкаджав панам польським тут правити [8,
c.94].

Правда, Ядвіга була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма,
але такий шлюб їм не підходив, бо не мав ніякої сили. І тому погляд був
звернений у бік молодого великого князя литовського, Ольгердового сина
Ягайла.

Сподівалися, що за честь стати королем польським він їм буде несказанно
вдячний, на всі умови їх пристане, а силами своїми зможе стати в
пригодi. І не помилилися, Ягайло пристав на все що пани польські хотiли:
обіцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву і самому перейти на
латинство, (а перед тим був православний), обіцяв своїми коштами
здобувати утрачені Польщею землї, а саме найважнїйше: обіцяв „на вічні
часи прилучити свої землї, литовські і руські до корони Польської”.

М.Грушевський зазначає у одній зі своїх головних праць: “15 серпня 1385
року у невеликому білоруському місті в Креві, на Литві уклали умову
обидві країни. Це так звана „Кревська унія”, умова незвичайно важна, що
рішучо змінила напрям історії не тільки наших країв, а й всієї Східньої
Європи” [5, c.83].

Отримавши згоду зі сторони Ягайла, польські пани заходилися оженити його
з своєю королевою. В цьому були певні труднощі, оскільки мати молодої
мала дати останню згоду Вільгельмові, який приїхав до Кракова,
обвінчався з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім.
Польська шляха вирішила розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом, ні перед
чим не спиняючись. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова.

Ядвіга хотіла догоняти й вертати його – її приборкали силоміць; шлюб її
з Вільгельмом признано недійсним, а її саму духовні взялися
переконувати, що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла.
Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши цю справу,
насамперед, н7е боючися вже тепер Угорщини, за поміччю литовських князів
вернули собі назад Галичину, вигнавши звідти угорське військо, а далі
почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки – що він їм на вічні часи
прилучить до Польщі всі свої землі литовські і руські, тобто білоруські
й українські.

Значило це, що велике князівство Литовське як осібна держава не мало на
далі існувати, а всі землі, які були під литовськими князями,
українські, білоруські й литовські, мали стати від сього часу землями
королівства Польського. Так розуміли це і хотіли цього поляки. Ягайло,
виконуючи їх волю, звелів усім князям литовським, які сиділи в землях
українських і білоруських, аби видали записи, що вони будуть вірні
Ягайлу, його королеві і дітям та належатимуть до Польського Королівства.
Тому що князі однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя
литовського, ці обіцянки ніби й не мали для них особливого значення і
вони такі грамоти видали. Та далі князі та бояре зміркували, до чого
воно йде до того, що ними будуть правити й роспоряжатися краківські пани
польські, і це вже їм не подобалося зовсім.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі
Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від
угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося
достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать – надто впевненою
в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе.

1.2. Українські землі за Кревською унією

Маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Вітовтом заходилися формувати
більші князівства, які були в землях Великого князівства Литовського.
Україна майже повністю складалася з таких більших князівств, і тут ця
переміна особливо відчувалася.

Після укладення Кревської унії волинські землі Володимирська і Луцька по
смерті Любарта залишалися в руках його сина Федора, на якого Волинь
дивилася як на свого законного князя. На Поділлі княжив останній з
Коріятовичів Федір. Київщина з Задніпровщиною належала Володимиру
Ольгердовичу. На Поліссі припетськім було кілька меньших князівств, як
Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича,
Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича,
Ягайлового братанича.

В Чернигівщині були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута
Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське
Патрикия Наримунтовича, Ольгердового братанича. Такі просторі князівства
жили своїм окремим життям, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать
до великого князівства Литовського.

Однак, після укладення Кревської унії Вітовт з Ягайлом скидають головних
князів з їх престолів, переводять на меньші князівства, де вони не могли
вже мати такої сили, а їх давні волості або беруть від разу під свою
безпосередню владу і управління, або пускають через кілька рук, не даючи
новим князям укріплюватися. Кінець кінцем роблять з цих земель звичайні
свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам [7,
c.94].

Так насамперед, восени 1393 р. забрано Чернігівське князівство від
Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим стратив своє Брянське
князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича
відібрано спочатку Луцьку землю, а далі й цілу Волинь; в заміну давали
йому чернігівські волості.

Уряд, правда, й далі повторював по давньому, що воно старини не рухає, а
новин не заводить, але в дійсності почало перебудовувати свою державу на
польський взірець.

Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і
формування української народності відбувалося у складних політичних
умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності,
зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами –
Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв’язку з цим історична
доля українських територій була неоднакова.

Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то згодом
була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з
Львівською і Перемишльською землями перетворена у „Руське воєводство”.
Пізніше польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава
проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка
супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення
зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було
коритись введенню чужого польського права.

Основна ж частина політичне роз’єднаних Південно-Західних земель
опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська
держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля,
Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі
Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому
князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати
їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою
експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні
союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель
Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі
умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в
тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції
державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства,
„руські” (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась
поступово на Литовське-Руську державу [9, c.120].

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та
Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформовано союз двох
держав – Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло
зобов’язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для
Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до
Польського королівства „на віки вічні” усі підлеглі йому, в тому числі
українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний
польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності
південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів
над населенням українських земель.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління
були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь
Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип
обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у
середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер
та його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував
королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та
його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець
королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій. Крім
них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі
єпископи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави
держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою. На цій
основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого
входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в
подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з
королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили
представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства
збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав
законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З
часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського
королівства.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру
найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що
ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р.
Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло
став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і
Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої
Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість
спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з’їздів. Таким чином,
перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії.
Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха [12,
c.84].

Система місцевих органів державного управління українськими землями
будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу.
Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і
шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної
влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася
загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих
органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна
розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що
адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в
українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих
чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти
отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними
особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до
складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких
істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували
існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі,
кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств.
Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до
Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській
землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька
незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю
великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси
автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу
Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв
дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV-XV ст.
продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального
поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і
Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці –
повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і
волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в
українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських
общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або
старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків,
сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і
повного збирання податків до князівської скарбниці.

Правова система, що склалася в Україні наприкінці XIV за своєю суттю
була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів
місцевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її
основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпосницького
ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що
опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить
строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль
серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний
вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і
Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських
земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася
на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у
вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського
королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого
права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий
час воно діяло поряд з нормами писаного права.

Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право
широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з’єднане однією системою. Спроби кодифікації
робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена.

Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському.
Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з
польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак
своєрідність литовського права зберігалася.

Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності, у
польському, і у литовському праві поняття власності з’явилось досить
рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення.
Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували
термін „дідівщина”, тобто володіння речами, одержаними в спадщину „від
дідів”. Надалі його витиснуло поняття „власность” (власність).

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися,
зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і
церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки
розподілялися на декілька категорій: „отчини” або „дідини”, тобто
одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в
користування (держання) на визначених умовах, наприклад, „до волі
панської”; одержані внаслідок купівлі-продажу [5, c.92].

Шляхетська земельна власність усіх видів – родова, вислужена або куплена
– вважалась недоторканою. Однак з цього правила були винятки.
Великокнязівські піддані, що втекли „до землі ворожої”, розглядалися як
державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до господаря. Діти
злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти
батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди
батька і матері або одружилися з іноземцями.

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов’язані із
спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний
правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом,
заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали
спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку
спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і
перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував
рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було
синів, успадковувались дочками.

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню
злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини
XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика намагалися
розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого
виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив „гріх
жорстокості”.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які
розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найбільш
тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і
здоров’я господаря – великого князя, короля. Особливу групу складали
злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної
таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви
включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

1.3. Наслідки Кревської унії для українських земель

Пошук виходу з кризи, пов’язаної з визначенням правителя в польських
землях, призвів до укладення в 1385р. Кревської польсько-литовської
династичної унії. Після прийняття католицтва й одруження з
дванадцятирічною Ядвігою польським королем став великий князь Литовський
Ягайло (Ягелло), відомий під іменем Владислава II (1386-1434) –
засновника Ягеллонської династії.

Кревська унія поклала край нападам Литви на польські північно-східні
землі та суперництву за Галицьку Русь. В унії об’єднувалися дві держави
з метою дати відсіч небезпечному сусідові – Німецькому (Тевтонському)
орденові, який, захопивши польське Помор’я, остаточно відрізав
королівські землі від Балтійського узбережжя, гальмував їхній
економічний розвиток. Укладення унії підвищувало престиж польської
держави як форпосту римо-католицької церкви на сході Європи.

В самому Великому князівстві Литовському ставлення до унії з Польщею
було неоднозначним. Двоюрідний брат Ягайла – Вітовт (Вітаутас) – не лише
виступив проти унії, а й проголосив себе великим князем Литви. Для
боротьби з Ягайлом Вітовт, поступившися Жемайтією (Жмуддю), уклав союз
із Тевтонським орденом. Після укладення в 1401 р. нової
Віленсько-Радомської унії Вітовт урешті-решт визнав владу Ягайла, за що
мав довічно зберегти титул Великого князя. Була досягнута домовленість,
що в разі відсутності у Ягайла наступника не обирати польського короля
без згоди Литви.

Укладення польсько-литовської унії призвело до загострення відносин із
Тевтонським орденом, а згодом і до чергової війни. Приводом для неї
стало повстання жителів Жемайтії, які відмовилися сплачувати данину
тевтонцям. Воєнні дії розпочалися в серпні 1409 р., коли рицарі захопили
північ Куявії та Добжинську землю.

Протягом двох років після укладення Кревської унії було зігнано з
українських волостей усіх значніших князів. Правда Київську землю
віддано іншому князеві, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер;
чернигівські землі дано Свитригайлові, але й той тут довго не посидів.
На початках XV ст. на Україні залишилися тільки меньші князівства як ось
Ратенське, Пінське, Чорторійське, Стародубівське, Острозьке. Це були вже
не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на
маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не
мали політичного значення. І Україна стала провінцією великого
князівства Литовського.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь
політичне значення) збереження автономії Великого князівства було
справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків,
визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас
продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він
відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб „збирати руські
землі”, а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде
на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх
підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до
заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє
значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій
Великого князівства [6, c.77].

Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між
знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що
виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер
поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення
сталих політично-династичних зв’язків призвели до того, що українські
землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і
Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства
увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами.
Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно
впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського,
що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому
литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою
чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку.
Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з
її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для
українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і
ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі
Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти
високий рівень своєї правової культури.

Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі
(адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви).

Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти
свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392-
1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв’язки з
Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400
р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем
автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя
литовського.

РОЗДІЛ 2. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ, ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

2.1. Умови та особливості укладення Люблінської унії

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське
близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і
Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не
змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 рр.
наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув’язла в нову
триваючу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними
витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці
звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за
плату. Тепер головною умовою вони поставили об’єднати в одне політичне
ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.

Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими
конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів,
литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею.
Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала
поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися
польські феодали.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив
у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів,
магнати Великого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем
Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином
Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної
шляхти на Волині, у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих
земель до Польщі. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл
переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія.

6

?

i

6

?

i

??H?H????????H?H???????????????i

?Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного
виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але
Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве
врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до
Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали
литовцям.

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги.
Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох
століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі
хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у
суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте,
як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з
переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під
сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття
визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні
добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для
українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово
витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та
дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як
головний об’єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші
держави, котрі впливатимуть на Україну. Це – царство Московське, яке
швидко зростало, й Кримське ханство, пов’язане із всемогутньою
Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи
досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.

Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на
захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в
Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія
князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське
повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське
панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті
панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами
держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта
втрачала здатність боронити місцеві інтереси.

2.2. Значення Люблінської унії

1 липня 1569 року в місті Любліні Актом Об’єднавчого Сейму усіх станів
Польської Корони і Великого князівства Литовського було проголошено
утворення Речі Посполитої – федеративної держави „двох народів”, які
зливалися в „єдине нерозривне тіло”. Люблінська унія свідчила про
необхідність утворення на теренах Східної Європи поліетнічної
універсальної держави, своєрідного Балто-Слов’янського Світу: Рах
Ваltiса.

Після підписання Люблінської унії один з альтернативних шляхів еволюції
Речі Посполитої полягав у трансформації її з дуалістичного утворення в
триалістичне: Польща – Литва – Русь. Якщо зважити, що в тодішньому
менталітеті держава ототожнювалася з її володарем, то, зрештою,
необхідний був лише рівноправний представник третього члена об’єднаної
держави, який зміг би виступити з такою ініціативою і підтримати її
вагомими аргументами. Тобто в комусь мусив втілитися архетип єдиного
володаря Русі-України.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру
вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав
дедалі міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською
унією, відповідно до якої великий литовський князь Ягайло став одночасно
королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і Польщею
відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським
привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань,
польсько-литовських сеймів і з’їздів, „когда это будет нужно”, з „волей
и согласием короля”. Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали
характер особистої унії. Польська шляхта, як правило, запрошувала на
польський сейм чергових великих литовських князів. Обидві самостійні
держави об’єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося.
Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли
українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були
об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту (республіку). Великий князь
Литовський став одночасно і королем польським, який „згідно з давнім
звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в
Польщі, а не в іншому місці… Обраний у такий спосіб на Польське
королівство буде миропомазании і коронований у Кракові” [11, c.83].

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її
існування. Велику роль у цьому процесі відіграли так звані „Генрікови
артикули”, прийняті у 1572 р. у зв’язку з обранням королем Речі
Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ
Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем,
котрий обирався. Король визнавав „вільну елекцію”, тобто вільні вибори
глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону,
зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки
сенату, не скликати „посполитого рушіння” без згоди сенату, мати при
собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король також
зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і
домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій.
Артикули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти,
остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному
сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів:
короля, сенату й посольської зборні.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під
час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскільки сенат
об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої – воєвод,
каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не
голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання.
На цій основі король або від його імені канцлер формували загальну думку
сенаторів – „конклюзію” (висновок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська зборня. До її
складу входили 170 делегатів – послів від земської шляхти. Серед них
було 48 послів від Литви, які спочатку збиралися в Слонимі, щоб узгодити
свою діяльність на вальному сеймі. Скликалася посольська зборня
королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. В
універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі.
Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймах. Тут же
депутатам надавалися накази, які відображали вимоги шляхти. Отже,
депутати посольської зборні були уповноваженими шляхти відповідного
воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових
сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут
діяв принцип „вільної заборони” – так зване „libe-rum veto”.

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати
закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання
посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні
напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені
короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за
згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми:
„конвокаційні”, на яких вирішувалися питання про час і умови обрання
короля; „елекційні”, де обирали короля; „коронаційні”, на яких
відбувалася коронація і король давав присягу.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі
службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких
випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав
коронний, або великий, маршалок, його заступником був надвірний
маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний
(польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською
канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний
підскарбій відав скарбницею корони, литовський – скарбницею князівства.
Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний
гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди перебувала в
руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно
на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий
литовський гетьман. Польсько-литовські унії сприяли зближенню державного
ладу Литви і Польщі, однак у розвитку Великого князівства Литовського
деякі державно-правові відмінності збереглися: тут існували свої
центральні установи, зокрема адміністрація, власна скарбниця й армія.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління
українськими землями будувалася відповідно до
адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і
військова влада перебували в руках панства і шляхти, які мали широкі
повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй
діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами,
звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Суттєвою рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна
розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що
адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління на
українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих
чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і повіти
отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними
особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут спочатку
залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак
польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації
Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст.
старости, призначені королем, з’явились у Львові, Самборі, Галичі,
Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати
особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського
старости.

У XV ст. у Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і
перетворення їх у воєводства, які, у свою чергу, поділялися на повіти.
Цей процес захопив і Галичину. В 1434 р. вона стала Руським воєводством.
Спочатку до нього входили Львівська, Перемишльська і Галицька землі, а
пізніше були приєднані Сяноцька і Холмська землі. До середини XVI ст.
Північна Буковина, що поділялася на Чернівецьку та Хотинську волості,
мала певну автономію у Молдавському князівстві. Закарпаття, яке увійшло
до складу Угорської держави, поділялося на жупи, які пізніше стали
називатися комітатами.

Сприятливішим було становище тих територій, які опинилися під владою
Литви. Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель
до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких
істотних змін в їх політико-адміністра-тивний устрій. Продовжували
існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі,
кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств.
Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до
Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У
Чернігівсько-Сіверській землі з установленням тут влади литовських
князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних
князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю
великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси
автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу
Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв
дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. „Мы
старины не рушаєм, а новин не вводим», – говорилося в цих актах.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV-XV ст.
продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального
поділу. Наприкінці XIV ст. у південних частинах Київського і
Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці –
повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і
волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на
українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських
общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або
старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків,
сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і
повного збирання податків до князівської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс
на остаточне скасування державної автономії українських земель і
ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала
Волинь. У 1452 р. волинські землі були захоплені литовським військом, а
саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства
Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався
великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське
князівство, і тут замість князів „стали воєводи”. Отже, наприкінці XV
ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських
князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здіснює реформи,
які певною мірою уніфікують його адміністративно-територіальний устрій.
Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося
на повіти і волості. Так, Волинське воєводство – на Луцький,
Володимирський та Кременецький повіти; Київщина – на повіти, центрами
яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а
також Звягельську, Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.
Подільська земля (Східна Подолія) охоплювала Брацлавський і Вінницький
повіти.

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. Він
призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода
очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням
державних і великокнязівських податків, відав питаннями організації
війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій
адміністрації був староста. Він очолював повіт і наділявся широкими
адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт
воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства)
інколи називався каштелянією й очолювався каштеляном, який виступав тут
як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий
маршалок, стольник, хорунжий та ін. На Поділлі правили брацлавський і
вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в
руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564-1566 pp. здійснив реорганізацію місцевого
управління на українських землях, наблизив його за формою і структурою
до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія
Великого князівства Литовського (в тому числі й українські землі) була
поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалися 30 повітів.
Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський
повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) – на
Брацлавський, Звенигородський і Вінницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок
польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали
земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у
судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного
повіту на вальний сейм Великого князівства Литовського. Підсумок цих
реформ законодавчо був закріплений у II Литовському статуті 1566 р.

І нарешті, згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина
держава – Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до
структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції
– Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина
українських земель, загарбаних польськими феодалами, і Литву. Провінції
поділялися на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі
поряд з повітами зберігалися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузях
законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазнала значних
втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і
Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі.
Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9,
а повітів – до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською
одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалося королем за
службу.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на
Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення
Люблінською унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних
українських земель та місцевої знаті до західно-європейської
політико-соціальної спільноти. Окремими залишались деякі ознаки держави
( печатка, герб, мова, військо, закони). ВКЛ залишило собі білоруські
землі.

Отже, внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся
Україна. Непідвладними Польщі залишалися тільки ті українські землі, що
перебували під владою Угорщини (закарпатська Україна) і Молдавія
(Буковина), частина Пінщини і Берестейщини, які продовжували бути у
складі Литовського князівства, та Чернігівщина, що належала Московській
державі.

Люблінська унія 1569 р. стала визначальною для української історії.
Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох
століть створювало сприятливі для українців умови існування. Українські
князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у
суспільному та економічному житті, релігійних справах. Проте з переходом
українських земель від Литви до Польщі було поставлено під загрозу саме
існування українців етнічної спільноти.

ВИСНОВКИ

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки: після занепаду
Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від
Золотої Орди та внутрішніми боярськими заколотами, західні та
південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання в
їхнє політичне та суспільне життя з боку сусідніх держав. Успішні походи
польських правителів завершились підпорядкуванням в середині ХIV ст.
Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 р. їх остаточно було
включено до складу коронних земель. У 50-х рр. ХIV ст. розпочалося
просування литовців на Волинь та Подніпров’я, результатом чого стало
приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом
сюди ввійшло і Поділля. Оскільки 90% населення Литовсько-Руського
князівства складали українська та білоруська народності, реально це була
середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та
Галицько-Волинської держави інститути державної влади, правову систему,
судоустрій та судочинство, військову та адміністративну організацію.
Українські князівства користувались широкою автономією а оскільки на той
час Литва ще не сформувала ефективного державного апарату для здійснення
управління приєднаними князівствами, руські землі у складі Литви деякий
час зберігали свою автономію. Між Великим литовським князем і князями
руської землі встановилися відносини васалітету-сюзеренітету. У рамках
литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі
елементи національної державності, територію, суспільно-політичну
організацію, військо, фінансову та судову системи, систему оподаткування
тощо.

Політична ситуація на руських землях зазнала кардинальних змін після
укладення трьох польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який
тривав понад 180 р.).

Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула
захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. московський князь
Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви
ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р., коли руське
військо розгромило золотоординські полчища Мамая.

Поки великий князь Литовський стояв на роздоріжжі, обмірковуючи вибір
між Руссю з православ’ям та Польщею з римо-католицтвом, у Польщі
склалася нова ситуація, яка спонукала поляків докласти всі свої
дипломатичні здібності, аби привернути Ягайла на свій бік.

Зростаюча з боку Тевтонського ордену небезпека коштувала полякам
Померанії з Данцигом. Видатний польський король Казимир III мав
змиритися з цим, а його угорський наступник Людовік Анжуйський майже
нічого не зробив для поліпшення ситуації. По смерті Людовіка, за угодою
з польською знаттю, його десятирічна дочка Ядвіга була коронована на
„Короля Польщі” (1384 р.). Польська знать, прагнучи знайти сильного
союзника проти німців, переконала юну королеву, вже заручену з
Вільгельмом Австрійським, одружитися з Ягайлом Литовським. Цей шлюб
(1386 р.) не лише поклав край польсько-литовському суперництву за
Галичину й Волинь, але й привів до персональної унії між двома країнами.
Ягайло відвернувся від Москви і замість того, щоб прийняти православ’я,
пообіцяв – у Кревському договорі 1386 р. – стати римо-католиком,
навернути в католицьку віру весь свій народ, надати в розпорядження
Польщі литовське військо та об’єднати свої землі з Польщею.

На рішення Ягайла вплинуло те, що Тевтонський орден загрожував не лише
Польщі, а й Литві. Сам він набув гіркого досвіду в стосунках з орденом.
Його сходження на литовський престол після смерті батька Ольгерда не
обійшлося без кровопролиття. Аби завадити своєму дядькові Кейстуту
прибрати після Ольгердової смерті великокнязівський титул, Ягайло був
змушений укласти таємний договір з Тевтонським орденом, пожертвувавши
литовською провінцією Жемайтією та визнавши зверхність ордену.

Ягайлові вдалося перехитрити Кейстута, який помер у литовській в’язниці,
та ув’язнити ще одного свого суперника – двоюрідного брата Вітовта
(Вітаутаса). Але останньому вдалося втекти з полону і знайти притулок в
ордену. Коли ж Вітовт пообіцяв ордену подальші територіальні поступки і
заявив про своє бажання не лише охреститися, а й стати орденським
васалом, великий магістр відвернувся від Ягайла і став допомагати
Вітовту повернути вотчину. Лише примирення двох двоюрідних братів за
ініціативою самого Ягайла (1384 р.) врятувало Литву від перетворення на
васала ордену. Можливо, саме цей досвід стосунків з орденом спонукав
Ягайла відкинути пропозицію Москви і погодитися на обіцянки Польщі. Це
рішення завдало дуже серйозного удару політичним планам ордену, але воно
перетяло литовцям той шлях, яким кількома століттями раніше пішли
скандинавські варяги. Литовська династія прийняла римо-католицтво, і
народ мав наслідувати приклад Ягайла, який у хрещенні прийняв ім’я
Владислава.

Слід було чекати, що внаслідок цих подій ворожнеча Москви й Литви
посилиться. Москва, здається, саме з тих пір отримала право виступати не
лише як політичний центр усієї Русі, але також як єдиний захисник
руського православ’я проти латинства.

У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія.
Ягайло узяв за дружину королеву Ядвігу і став королем Польщі, однак за
це він обіцяв землі України і Литви назавжди приєднати до Польщі, а
литовців хрестити в католицьку віру.

Кревська унія 1385 р. передбачала коронацію правителем Польщі
литовського князя Ягайла, після одруження останнього з Ядвігою,
королевою Польщі. Ягайло зобов’язувався прийняти католицизм і утвердити
його у статусі державної релігії у своїй батьківщині. Литовські,
білоруські, українські землі приєднувались до Польського королівства.
Кревська унія посилила позиції Польщі та Литви у протистоянні німецьким
рицарям і Московській державі й разом із тим розпочала процес польської
культурної асиміляції українського населення.

Це перша з п’яти уній в польській історії (три політичні, дві останні –
релігійні). Її причиною стала загроза Польщі та Литві з боку
Тевтонського ордену, її результатом – політичний союз двох держав, що
був скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою
Ядвигою.

До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби
проти агресії німецьких хрестоносців.

На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських
феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та
українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських
феодалів та польського короля.

Унія створила умови для перемоги над Тевтонським орденом у
Грюнвальдській битві (1410 р.), приєднання Жемайтії та земель за Німаном
до Великого князівства Литовського, водночас сприяючи привласненню
українських земель польським панством, поширенню в Україні польського
шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося
створити єдину державу, але унія визначила процес зближення Великого
князівства Литовського і Польщі й поступове зменшення ролі руських
елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво
правлячої верхівки Великого князівства Литовського (1387 р.). У 1447 р.
Кревська унія 1385 р. перетворилася на династичну – через обрання
великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 р. –
Ягеллони, нащадки Ягайла).

Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося
становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства
українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення
загарбницької політики польських феодалів щодо населення цих земель.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з
князем Вітовтом, яка домоглася збереження Великого князівства
Литовського як окремої незалежної держави.

Щодо Люблінської унії, то це була угода про об’єднання Королівства
Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну
державу – Річ Посполиту, що була затверджена у місті Люблін 1 липня 1569
року.

Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 року на
спільному польсько-литовському сеймі у Любліні. Однак в березні того ж
року великі литовські магнати, які погоджувались на об’єднання тільки
при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства
Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи
підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена
пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати
такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда
II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель –
Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі
Литви у Лівонській війні 1558-1583 та прагнення отримати військову
допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили
литовських магнатів піти на відновлення переговорів.

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, яку 1 липня 1569
затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів.
Люблінська унія завершила процес об’єднання двох держав, що розпочався з
укладення Кревської унії 1385. На чолі об’єднаної держави стояв монарх,
який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його
мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в
Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат,
запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське
зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо,
уряд і адміністрацію.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на
Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення
Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних
українських земель та місцевої знаті до західно-європейської
політико-соціальної спільноти. Окремими залишались деякі ознаки держави
( печатка, герб, мова, військо, закони). ВКЛ залишило собі білоруські
землі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.:Видавничий центр «Академія»,
2002. – 656 с.

Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.

Верстюк В.Ф, Дзюба О.М., В.Ф. Репринцев. Історія України від найдавніших
часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. – 691 с.

Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т.4 / Редкол.:
П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1993. – 544 с.

Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. – К.: Либідь, 1991.
– 400 с.

Довідник з історії України / За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. – Т.І. – К., 1993; –Т.2. – К., 1995; – Т.3. – К., 2003.

Енциклопедія українознавства. Львів, 1993. – Т. 3. – 801 с.

История Европы с древнейших времен до наших дней в 8 томах. – М., 1988.

История Европы. – Т.3. – М., 1993. – 840 с.

История Литовской ССР. – Т.1. – Вильнюс, 1978. – 506 с.

Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правовик наук
України А. Й. Рогожина. – К.; Ін Юре. – 1996. – 368 с.

Історія західних і південних слов’ян / За ред. В.І. Ярового. – К., 2001.
– 416 с.

Історія України / Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997. – 488 с.

Історія України: нове бачення. У 2-х т. — К., 1995. – Т. 1. – 351 с.

Классен Е.И. Древнейшая история славян и славяно-руссов. – М., 2002. –
710 с.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996. –
248с.

Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 2000. –
737 с.

Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України.
Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. Харків: ВД „Школа”, 2007.
– С.106-119.

Пичета В. И. Белоруссия и Литва в XV-XVI вв. – М., 1961. – 390 с.

Рибалка К.І. Історія України. – Ч.І. – К., 1994. – 480 с.

Роман Є. Собор. 1596. Хроніка. // Світ молоді. – 15-21, листопада 1996
р. – С.3.

Семененко В.І., Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000. – 524 с.

Статут Великого княжества Литовського 1529 года. – Минск, 1960. – 54с.

Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – 736 с.

Тишик Б., Вівчаренко Б. Суспільно-політичний лад і право України у
складі Речі Посполитої та Литовсько держави. – Львів, 1996. – 184 с.

Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши: Перевод с
польського. – М., 2004. – 630 с.

Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – К., 1993.
– 501 с.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1997. – 309 с.

Додаток

Українські землі у складі Польщі за Люблінської унії, 1569 р.

PAGE

PAGE 37

PAGE

Похожие записи