HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Конституція як основний офіційний документ.

Історичний огляд українських нормативно-правових документів»

ПЛАН

ВСТУП

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НА УКРАЇНІ

1.1. Перша Конституція України

1.2. Конституція УНР та особливості українських Конституцій радянського
періоду

2. КОНСТИТУЦІЯ – ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Поняття конституції

2.2. Основні способи розробки і прийняття Конституції

2.3. Юридичні властивості Конституції України

2.4. Види конституції, їх структура та особливості

3. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність даного питання пояснюється тим, що основним джерелом
конституційного права є Конституція (Основний Закон). Верховенство
Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не можуть стояти
не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші
соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування
тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є
основою законності.

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні
традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між
князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних
редакціях «Руської правди».

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало підвалини для
розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ
сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її
формування – це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми
тепер перебуваємо.

Актуальність досліджуваного питання пояснуюється тим, що розвиток
цивілізованої держави постійно супроводжується конституційним розвитком:
вдосконаленням Конституції, регулюванням конституційних правовідносин
тощо.

Україна, як держава яка прагне бути юридично цивілізованою, також
переживала і переживає конститційний розвиток. З прийняттям Акта
проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною,
суверенною державою, розвиток якої потребував перш за все правового
закріплення. Це завдання було покликано виконати, перш за все,
конституційне право як провідна галузь системи національного права, що
конституює державу. Проте воно ускладнювалося тим, що не можна було
автоматично переносити положення конституційного права колишнього
Радянського Союзу в нову добу розбудови української державності.
Потрібно було на засадах принципово нових концептуальних підстав
створити конституційне право України і конституційно-правову ідеологію,
які грунтувалися б на досвіді конституціоналізму демократичних країн
світу, який, на жаль, не брався до уваги в період існування СРСР.
Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи буржуазної науки
конституційного права, які здобули своє втілення у багатьох конституціях
світу:

— ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей
права та державної влади;

— принцип верховенства закону над іншими нормативними актами;

— принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

— принцип народного представництва і верховенства парламенту;

— рівність усіх перед законом;

— пріоритет природних прав людини над державою та її органами.

В даній курсовій роботі будуть розглянуті такі питання, як історичні
аспекти конституційного розвитку на Україні, огляд українських
нормативно-правових документі різних часів, поняття конституції, основні
способи розробки і прийняття Конституції, юридичні властивості
Конституції України тощо.

Обєкт дослідження: конституція як основний офіційний документ.

Предмет дослідження: сутність та ознаки конституції, види, структура та
особливості, основні способи розробки і прийняття тощо.

Під час проведення дослідження обраної теми, були використані
різноманітні літературні джерела.

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НА УКРАЇНІ

1.1. Перша Конституція України

Конституція 1710 р. — визначний український народнополітичний документ,
у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації.
У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той
час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на
непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме
через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків
до свободи, самостійності — і намаганням сусідів забрати у ясир і
уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та
мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина,
прагнули зв’язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити
модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації.
Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку
України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її
політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як
очеревлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як
удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій
це все викладено, не позбавлна хиб (точніше особливостей свого часу),
але це ж перша українська конституція [5, c.84].

  Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й
загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого
Пилипа Орлика: »Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили
і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше
завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини
України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому». Текст Конституції
дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська
версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та
опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була
варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте
обидві версії вважають оригінальними.

   Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об’єднані
у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко
схематично викладено »Історію Війська Запорозького і всього руського
народу», яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини — Київської
Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і
переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції —
проголошення незалежності України від Польщи та Москви. Другим пунктом
було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання
Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне
становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування
київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала
традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність
території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків,
що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також
становищу міщан, посполитих та козаків — »людей убогих», точно
визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція
обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно
встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого
обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу.
Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над
гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала
»другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка
завдала великого удару гетьманській владі». Ця конституція, в якій було
поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верствиУкраїни,та
Зопоріжжя, як військової сили, »була в той же час маніфестом державної
волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним
пам’ятником української державнополітичної думки», — так
охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин [7, c.105].

   Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських
статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що
вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української
держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього
українського народу. Проте слово »конституція», що вжите у назві, ще
не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей
документ конституцією у сучасному розумінні.

   Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей,
була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно
випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади
кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

   Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на
Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в
момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто
теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її
укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а
тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна
юридична платформа »мазепинського руху» і, найголовніше, як один із
перших конституційних актів в історії Європи, який обгрунтовує
можливість існування парламентарної демократичної республіки.

   Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови.
Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до
розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню
національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні
мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика —
своєрідна мовна пам’ятка українського народу. Пам’ятники руйнуються з
плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються.
І саме з них ми черпаємо наші знаня, саме вони нагадують нам про наші
коріння [10, c.53].

   Карл ХІІ підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності
України.

   Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності
проходять через зростання національної самосвідомості, через
усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу
України, через боротьбу — і самих українців, і представників інших
національностей і народностей, які пов’язали свою долю з долею України.

1.2. Конституція УНР та особливості українських Конституцій радянського
періоду

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І
Універсал Української Центральної Ради «До Українського народу на
Україні й поза Україною», прийнятий 10 червня 1917 p., проголосив
Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917-1920)
позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які
передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них
слід віднести III Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада
1917р.

Великого значення для подальшого розвитку конституційного ладу в Україні
мав IV Універсал від 9 січня 1918 p., який проголосив Українську Народну
Республіку самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною
державою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла
Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вільності УНР), яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон про тимчасовий державний
устрій України.

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає
Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України.
Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною і ні від кого
не залежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР належить народові
України, а за формою правління УНР є парламентською республікою,
верховним органом влади якої е Всенародні збори.

За формою державного устрою УНР була унітарною державою з широким
місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади якої
будувалася на основі принципу децентралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою будувалися відповідно до
принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

У Конституції визначалося, що організація державної влади базується на
засадах принципу розподілу влади.

Органом законодавчої влади проголошувалися Всенародні збори, які
формували інші гілки влади.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а вищим органом
судової влади був Генеральний суд УНР.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, встановлення влади
гетьмана П. Скоропадського призвели до того, що положення першої
Конституції України 1918 р. не були реалізовані.

Незважаючи на те, що керівництво УНР у 1918 р. переїхало до Житомира,
робота над відповідними конституційними актами тривала.

Зокрема, 13 листопада 1918 р. був прийнятий Тимчасовий основний закон
про державну самостійність колишньої Австро-Угорської монархії,
ухвалений Українською Національною Радою.

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: «Про
тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р. та «Про
верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і
перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї
України» від 1 серпня 1918 р.

Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи
її унітарний державний устрій. Главою Української держави проголошувався
Гетьман України, виключно якому належала «влада управління». Гетьман
України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради
Міністрів), затверджував склад уряду, призначав на посаду та звільняв
членів уряду, був «Верховним воєводою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично закріплювала
режим особистої влади Гетьмана України, вона містила й деякі
демократичні положення, які, зокрема, передбачали недоторканність особи,
недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання,
недоторканність власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання,
очолюваного Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного
розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад
УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p.,
відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою,
скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані
«проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних
принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії,
її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний
передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал
(Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної
УНР.

Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад
Української держави був істотним кроком уперед порівняно з «гетьманською
конституцією», хоч він і не відтворював повністю принципи Конституції
УНР від 29 квітня 1918 р.

Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади
(законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве
самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного
суверенітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому
народові України» тощо.

У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий
проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і
345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще
два конституційні акти: Закон «Про тимчасове верховне управління і
порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та Закон «Про
Державну Народну Раду Української Народної Республіки».

В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово
здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних
Міністрів на засадах поділу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені
Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О.
Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української
держави, а другий — федеративний.

За радянського періоду української державності було прийнято чотири
конституції: Конституцію УСРР 1919 p., Конституції УРСР 1929, 1937 і
1978 р. У конституції законодавче закріплювали так звану радянську
модель організації влади, основою якої був ленінський принцип поєднання
у Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управління. Тим самим
заперечувався визнаний у багатьох демократичних державах принцип
розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянські конституції України
фактично закріплювали нерівність людей. Всі вони фактично текстуально
відтворювали структуру і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не правового, а
ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх
не конституціями, а «політичними деклараціями».

2. КОНСТИТУЦІЯ – ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО

КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1. Поняття конституції

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід
враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та
марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл
неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники
природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір,
який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової
норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише
держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм,
принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію
державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і
громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст
конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і
правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається
конституція (норми, інститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її
властивостей (юридичних, політичних тощо).

1. Конституція як юридичний документ. Терміни «конституція» і «Основний
Закон» — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного
права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного
законодавства.

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто
пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується
особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її
вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак
правової держави — верховенство права і перш за все конституції.

3. Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності,
сталості всієї правової системи і організації державної влади,
визначення правових відносин між особою і державою. Прикладом такої
стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 pp. члени конгресу
внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий
захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм
Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими,
фізичними і юридичними особами.

Суб’єктами правового захисту Конституції є:

— сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру змін відносно
неї. Прикладом такої процедури є розділ ХНІ «Внесення змін до
Конституції України»;

— глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102
Конституції є гарантом додержання Конституції;

— Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної
влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1
ст. 85 Конституції);

— Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції
забезпечує виконання Конституції і Законів України;

— центральні і місцеві органи виконавчої влади;

— правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура;

— Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції,
до повноважень якого належить вирішення питання про відповідність
Конституції, законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне
тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 Конституції).

Викладене дає змогу визначити загальне поняття конституції. Це можна
зробити, визначивши місце і роль цього нормативно-правового акта в
загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й
особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від
усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими
рисами:

— особливим суб’єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого
він приймається (народ, парламент, установчі збори);

— всеосяжним об’єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою
політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

— особливими юридичними властивостями: верховенством у системі права,
вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в
конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо
народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило —
парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ,
як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом,
як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті
засади державного і суспільного устрою, які визначає народ [8].

Що стосується всеохоплюючого об’єкта конституційного регулювання, то він
виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у
специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і
закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються
також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в
особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст
відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових
актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за
допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,
закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського
суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади
устрою суспільства і держави, визначають суб’єктів влади, а також
механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб
організації матеріалу, який у ній міститься.

Традиційно конституційна доктрина за формою поділяла конституції на
писані (Україна, Франція, ФРН) і неписані (Велика Британія, Нова
Зеландія, Ізраїль). Зокрема, в Ізраїлі з 1958 по 1984 pp. кнесет прийняв
8 так званих основних законів (про землі Ізраїлю, про президента, про
уряд, про державну економіку, про армію, про Єрусалим — столицю Ізраїлю,
про судоустрій).

Проте, в сучасний період розвитку конституціоналізму згадана
класифікація конституцій не підтримується, оскільки всі основні закони
писані.

Зокрема, виділяють кодифіковані (єдиний акт) і некодифіковані
(сукупність нормативних актів, які рівною мірою мають вищу юридичну
силу) конституції.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності
становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну
частину, заключну частину та перехідні положення.

Преамбула, її положення у концентрованому вигляді втілюють основні
політико-правові ідеї «батьків конституції». Значення преамбули важливе
для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її
основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про дію законодавства, яке
було прийняте до вступу в силу нового Основного закону; про час
здійснення влади до створення передбачаючих її організацію інститутів;
про тимчасове виключення застосування колишніх конституційних норм; про
строки прийняття законів, видання яких передбачає Конституція.

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок
реалізації нової Конституції, забезпечуючи в той же час продовження
нормального функціонування державного механізму і правової системи в
перехідний період.

Відповідно до ст. 160 Конституція України набула чинності в день її
прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 р. на 5-й сесії.
Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів
голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному
засіданні Верховної ради України.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та
14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Розділ III. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосудця.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення [1].

2.2. Основні способи розробки і прийняття Конституції

Конституція, як основний закон держави, відрізняється від інших
нормативних актів особливістю її розробки і прийняття. Особливості ці
полягають, по-перше, у тому, що в розробці конституції бере участь
значно більша кількість осіб порівняно з підготовкою інших нормативних
актів. По-друге, ці особи наділяються законодавчим органом особливим
статусом порівняно зі статусом органів та осіб, які залучаються до
підготовки відповідних правових актів. Склад органів, або комісій, які
повинні розробляти проект конституції, утворюється законодавчим органом.
По-третє, особливістю відзначаються і способи прийняття конституції.

Конституційній практиці сучасних країн світу відомо кілька способів
розробки проектів і прийняття конституції.

Перша конституція — Конституція США, була розроблена установчими
зборами, а потім ратифікована конституційними конвентами штатів.

У Франції проект чинної Конституції (1958 р.) вироблений конституційним
комітетом і згодом був схвалений шляхом референдуму.

Конституції Італії та Індії були розроблені і остаточно схвалені
установчими зборами.

Деякі конституції (наприклад, Греції 1975 p., Іспанії 1978 р. були
розроблені парламентом, а згодом винесені на референдум.

Відверто реакційним способом розробки і прийняття конституції є
откроїрування, тобто здійснення всіх процедур, пов’язаних з введенням
конституції у дію, одноособовим актом виконавчої влади — монархом або
президентом. У Росії таким актом був Маніфест Миколи II від 17 жовтня
1905 р. Майбутню конституцію Росії розробляли і мали прийняти Установчі
збори, які у січні 1918 р. були розігнані більшовиками. В Україні перша
Конституція Української Народної Республіки 1918 р. була розроблена
Українською Центральною Радою.

Усі радянські конституції готувалися конституційними комісіями, а у 1936
і 1977 pp. виносилися на загальнонародне обговорення, наслідки якого по
суті не мали ніякого значення, оскільки пропозиції населення вважалися
лише рекомендаційними за своїм характером, а згодом приймалися Верховною
Радою, причому порядок введення у дію конституції визначався законом,
який приймав той самий законодавчий орган.

Отже, на підставі викладеного, можна зробити певні висновки. Розробка
проекту конституції, як свідчить світова практика, здійснюється
місцевими органами влади (США), установчими зборами, конституційними
комітетами або самим парламентом.

Верховна Рада України пішла перевіреним шляхом розробки конституції
шляхом створення конституційних комісій. Це не найкращий спосіб
підготовки проекту Основного Закону, по-перше, тому, що ці комісії
навряд чи спроможні створити дійсно якісний проект Конституції. Вони
складалися з депутатів, серед яких фахівців-державознавців по суті не
було, оскільки при формуванні депутатського корпусу триває негативна
практика радянського періоду недопущення юристів до розв’язання
державних справ. Кількість фахівців у таких комісіях незначна,
спеціалістів у галузі конституційного права в Україні дуже мало, і вони
в переважній більшості не залучалися до роботи у комісії. І, по-друге,
не можна механічно порівнювати склад комітетів у закордонних країнах зі
складом комісії в Україні, оскільки кількість юристів-парламентаріїв за
кордоном і у нас — речі непорівнянні. Тому більш доцільна форма
підготовки проекту конституції в Україні — створення Установчих зборів
або Конституційної наради з числа фахівців різних галузей права і
надання їм відповідних повноважень з підготовки проекту конституції [3].

Що стосується способів прийняття конституції, то світова практика
виробила чотири основні способи: ратифікація проекту місцевими органами
влади, прийняття конституції парламентом, установчими зборам і
референдумом. Найбільш демократичним є, безумовно, спосіб прийняття
Основного Закону шляхом проведення референдуму.

2.3. Юридичні властивості Конституції України

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави,
конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її
місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та
особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних
властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи
нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права,
оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час —
специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна
галузь національного права і всієї правової системи України.

Конституція України — це особливий нормативно-правовий акт — Основний
Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за
рахунок суто «державної сфери» призвело до того, що в юридичній науці
радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це
Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся
система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і
будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта,
характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі
її органів.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона
закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі
принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною
і громадянами. Система національного права України — це не просто сума,
сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права
визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона
сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації
права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов’язані
властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у
розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і
практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для
вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке
пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу.
Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві
має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її
дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну
силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші
нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до
Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її
статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим
порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з
тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду
статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з
іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в
самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б
утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих
правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це
положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про
необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд
України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у
яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції
положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя
група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів,
які «не замкнуті» на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший
розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з
Конституцією України [6].

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь
на питання про обсяг конституції і «конституційну мову». Як свідчить
практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція
безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше,
короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного
мовою.

L

?

i

b

n2„3ththb

t

Ae

R

T

T

???????$??$??????Конституція України, як і інші конституції
цивілізованих країн, повинна виступати юридичним виразом обмеження
державної влади. Саме Конституція визначає межі здійснення повноважень
кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого
роду загально-правовий характер Конституції ставить її в один ряд з
іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати
про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших
нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет
її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і
громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин,
регулювання яких у поточному законодавстві не спиралося б на
Конституцію. Різниця між Конституцією та іншими законами визначається,
таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які
мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі.
Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція
характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих
відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у
ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення
конкретизується у галузевому законодавстві.

Конституція України має установчий характер. Це властивість Конституції
наділяти певні суб’єкти (органи, організації, посадові особи)
конкретними правами та обов’язками.

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття,
доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України
законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий
до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю
від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього
проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу
III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції
України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується
всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і
ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або
надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався
Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до
Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення
щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі
змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158
Конституції [1].

2.4. Види конституції, їх структура та особливості

Види певних явищ є складовими відповідної класифікації. Повною мірою
вони властиві і конституції.

Підставою видової диференціації є певні критерії.

Зокрема, залежно від періоду дії розрізняють постійні конституції (у
більшості країн світу) і тимчасові (наприклад, Мала конституція Польщі).

За порядком зміни конституцій, розрізняють жорсткі (стабільні; США),
гнучкі (Франція, Венесуела) та змішані Основні Закони (Велика Британія,
закони якої включають парламентські закони; судові прецеденти, акти
тлумачення; статути, конституційні угоди, які містять так звані
конвенційні норми).

Підставою видової класифікації може бути державний режим, залежно від
якого розрізняють демократичні та авторитарні конституції; різновидом
останніх можуть бути тоталітарні конституції.

За формою правління виділяються монархічні і республіканські
конституції.

В юридичній науці часто-густо стверджується, що існують, на жаль, без
визначеного певного критерію юридична і фактична різновиди конституції.

Юридична конституція у матеріальному і формальному значенні — це завжди
певна система правових норм, які регулюють відповідне коло суспільних
відносин.

Щодо так званої фактичної конституції, то аж ніяк не можна погодитися з
позицією деяких учених, згідно з якою фактична конституція — це реальний
стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного
регулювання.

Вже зазначалося, що предмет правового регулювання, в тому числі і
конституційного, включає дві взаємопов’язані складові — суспільні
відносини і норми, що їх регулюють. Виходячи з цього, фактична
конституція — це самі суспільні відносини, тобто те, що реально існує
поза межами правового регулювання. Тому не може бути так званої
фактичної конституції, доки вона не буде «одягнена» у відповідну правову
форму.

Отже, твердження щодо тлумачення фактичної конституції, тобто реального
порядку фактичних стосунків між особою і державою, організації і
здійснення державної влади, не витримує будь-якої критики. З цього
випливає, що об’єктивно існують конституційно-правові відносини навіть
поза межами і наслідками відповідного правового регулювання.

Тим самим формулюється і обґрунтовується абстракція, що суперечить
основним засадам юридичної теорії і практиці правозастосування.

Нарешті, за формою територіального устрою розрізняють конституції
федеративних (США, колишній СРСР) і унітарних держав (Польща, Угорщина
та ін.), різновидом яких є унітарні держави, у складі яких є автономні
утворення.

Виходячи з цього підвиду, в Україні існують два види конституцій:
Конституція України і Конституція Автономної республіки Крим. Для
з’ясування сутності цих видів необхідно виявити їх загальні й особливі
риси.

Загальним для цих видів конституцій є те, що вони побудовані на основі
єдиних принципів і властивостей, які характерні для сучасного
конституційного будівництва в Україні.

Особливості виявляються:

— у неоднаковій юридичній силі цих конституцій. Конституція України має
вищу юридичну силу на всій території України, Конституція Автономної
Республіки Крим лише на території Криму як частини території України.
Крім того, всі нормативні акти, які видаються у Криму, повинні
відповідати нормам і не суперечити Конституції України;

— Конституція України — Основний Закон унітарної держави. Ця особливість
знаходить своє відображення у змісті Конституції;

— Конституція Автономної Республіки Крим — Конституція автономної
республіки, яка є складовою невід’ємною частиною території України;

— Конституція України виражає волю всього українського народу, визначає
організацію України як єдиної багатонаціональної держави, основи
правового статусу Автономної Республіки Крим, побудови на її території
органів представницької, виконавчої і судової влади. Конституція
Автономної Республіки Крим виражає волю народу, який проживає на її
території і який є часткою народу України, організовує побудову влади на
своїй території на підставі основ її організації, визначених
Конституцією України;

— специфічні структура й особливості, які спостерігаються у згаданих
видів конституцій [3].

3. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Конституційна реформа в Україні була підпорядкована ситуативним
мотиваціям окремих політичних угруповань і призвела до численних
дисбалансів у політичній системі країни. Про це свідчить аналіз
інституційних аспектів реформи та її наслідків для функціонування
органів влади.

Зміни, внесені до Конституції України 8 грудня 2004 року змістили баланс
повноважень в межах змішаної форми правління на користь парламенту, в
одній, окремо взятій ділянці — в процедурі формування Кабінету Міністрів
та контролю за його діяльністю. При цьому за Президентом закріплено ряд
конституційних функцій, які неможливо реалізувати без застосування
виконавчої влади — гарантія суверенітету і територіальної цілісності
країни, гарантія прав і свобод громадян, здійснення керівництва
зовнішньополітичною діяльністю держави.

Таким чином, на зміну більш-менш зрозумілій схемі, в якій Президент
реалізує свою функцію глави держави через керівництво виконавчою владою,
але при цьому спирається на нормативно-правову базу, сформовану
Верховною Радою, у тому числі, на затверджений нею Державний бюджет,
прийшла інша, менш зрозуміла і явно непослідовна в своїй реалізації.
Апендикс президентських повноважень у сфері виконавчої влади, який
частково планувалося ліквідувати внаслідок реформи системи місцевого
самоврядування, так само частково має зберегтися й у випадку прийняття
законопроекту 3207-1, чи подібного за логікою закону. Адже і в разі
передачі повноважень виконкомам місцевих рад державні адміністрації
збережуть частину своїх функцій у сфері контролю і координації
діяльності місцевих відділень центральних міністерств і відомств.
Збережуться також і канали централізованого бюджетного фінансування.

Але найбільше проблем виникло внаслідок неврегульованості численних
процедур, які новий баланс повноважень передбачав, але які не були
прописані ні в самій Конституції, ні в законах, якими б її положення
підкріплювалися.

Почнемо з Верховної Ради — органу, якому було надано величезні
повноваження і на який, до речі, покладається завдання законодавчого
закріплення проведених змін. Сама робота цього органу державної влади
організована не на основі закону, як цього вимагає Конституція, а на
основі корпоративного документу — Регламенту, прийнятого постановою ВР.
Різниця не лише в рівні легітимності. Регламент затверджується без
здійснення основних законодавчих процедур, на нього не може бути
накладено вето Президента, він не може бути оскаржений у Конституційному
Суді.

Крім того, саме Верховна Рада впродовж усього перехідного періоду,
протягом якого мало бути здійснено законодавче закріплення внесених змін
(без якого в принципі не можна було допускати набуття чинності нової
редакції Конституції) блокувала діяльність Конституційного Суду, який є
найважливішим інструментом конституційного процесу і дотримання
законності в державі.

Нова Конституція, під гаслом підвищення політичної відповідальності
парламентських сил, надала величезні повноваження т.зв. коаліції
депутатських фракцій, але при цьому не передбачила механізмів її
формування, процедур легітимації, розпуску, включення і виключення
членів, прав окремих депутатів і керівництва фракцій, за виключенням
часових рамок проголошення і подання кандидатури прем’єр-міністра.

Про те, яким чином функціонуватиме парламентська більшість після
сформування уряду, законодавець взагалі не подумав. Зберегти зафіксовану
конфігурацію більшості й меншості в парламенті спробували за допомогою
запровадження імперативного мандату — архаїчної норми, відсутньої у
практиці розвинутих демократій. Однак і ця спроба обернулася правовим
казусом. Повноваження депутата припиняються вищим керівним органом
партії або виборчого блоку в разі його виходу з фракції чи невходження
до фракції. Але процедури виключення з фракції Конституція не
передбачила, тоді як формальне перебування в складі фракції зовсім не є
перешкодою для тих чи інших результатів голосувань депутата з конкретних
питань порядку денного.

Окремо слід сказати про програмні засади утворюваної парламентської
більшості і сформованого нею уряду: поняття коаліційної угоди в
Конституції відсутнє й замінене туманним формулюванням «узгодження
політичних позицій». Отже, конституційними змінами запроваджено
інститут, який не має прозорої процедури свого створення і
функціонування. І саме цей інститут наділений ключовими повноваженнями у
сфері державної політики — правом формування уряду. Відсутність
програмної складової у формуванні виконавчої влади підтверджується і
політичною практикою: ані принципові програмні розбіжності між
учасниками правлячої коаліції, ані відсутність затвердженої парламентом
Програми дій Кабінету Міністрів не стали перешкодою для роботи уряду та
існування самої коаліції.

Тож чи є ефективною система балансів і противаг, реалізована у річищі
конституційних змін? Розглянемо під цим кутом зору статус і механізми
функціонування органів виконавчої влади. Нормами діючої Конституції
закладено інституційну суперечність в діяльність Кабінету Міністрів, про
яку йшлося вже вище: частина його членів призначається за поданням
коаліції депутатських фракцій, а частина — за поданням Глави держави.
Отже, якщо законодавець хотів створити противаги в межах політичної
системи, то тут вони проходять не між гілками влади, а всередині одного
органу, тим самим ставлячи його роботу під загрозу постійного
внутрішнього конфлікту. Тим більше, що в конкуренцію тут вступають
різнорівневі суб’єкти — Прем’єр-міністр як представник парламентської
більшості й голова виконавчої влади одночасно, та Президент,
повноваження якого у сфері виконавчої влади декларативно скасовано, але
функцій Глави держави з якого ніхто не знімав. І цей конфлікт пронизує
всю систему виконавчої влади — від відомої всім колізії з процедурою
контрасигнацій, питання призначення заступників міністрів, проблему
співвідношення між указами Президента і постановами Кабінету Міністрів й
до узгодження призначень голів державних адміністрацій і поточного
контролю за їх діяльністю.

Головна причина, яка забезпечила переконливість і популярність гасла
політреформи впродовж 1998-2004 рр., лежала в площині діяльності уряду,
а якщо конкретніше, то стосувалася передовсім статусу Прем’єр-міністра.
Уся динаміка політичних процесів 90-х років пов’язана була з
суперечливістю цієї посади в державно-політичній ієрархії. Відставні
прем’єри, починаючи з самого Л.Кучми, ставали ключовими фігурами
політичної гри. Є.Марчук, П.Лазаренко, В.Ющенко, Ю.Тимошенко — усі вони
вийшли на політичну орбіту через крісло керівника уряду. І це
відбувалося цілком закономірно, в силу тієї суперечності, яка була
закладена в цей інститут при його формуванні.

Статус прем’єра в українському варіанті президентського республіканізму
був подвійним. З одного боку він був у повній залежності від
прихильності президента, і цим був схожий на віце-президента з класичної
президентської моделі, але з іншого — він перебирав на себе
відповідальність за успішність державної політики, проводити яку йому
нібито доручав президент, замість того, щоб керувати самому. Модель була
запозичена з повоєнної Франції і відображала специфічний стиль
керівництва президента Де Голля, який власне і був автором відповідного
тексту французької конституції. Прем’єр при харизматичному генералі
займався внутрішньою політикою, переважно в її
адміністративно-господарських аспектах і навіть не думав складати
політичну конкуренцію главі держави. Зовсім інакше складалася доля
прем’єра при українському президентові. Скажімо, у випадку Л.Кучми брак
харизматичності і довіри населення, що компенсувалися підвищенною
амібіційністю і підозріливістю перетворили посаду керівника уряду в
«хлопчика для биття», на якого можна було «списувати» усі провали й
недоліки державної політики. Відставка прем’єра стала ніби формою
відповідальності перед народом президента, який у такий спосіб визнавав
свої «помилки», а з іншого — зручним інструментом розправи з політичним
конкурентом.

Таким чином, перед амбіційним керівником уряду в старій моделі
державного управління був один шлях — в опозицію, і на президентські
вибори. Зрозуміло, що така логіка політичного процесу зовсім не
задовольняла потреб держави, народу, не дозволяла реалізовувати
стратегічні завдання і загальнонаціональні проекти. Вона перманентно
породжувала політичні кризи і нестабільну роботу усіх політичних
інститутів. Ось, чому прихильниками політреформи в різний час виступали
практично усі тверезомислячі й конструктивні політичні сили в Україні.
Але відповідь на цей виклик нова редакція Конституції дає цілковито
безглуздий і неадекватний. Вона фактично створила дві виконавчі влади —
одну для Президента, іншу — для Прем’єра, і не передбачила механізмів
взаємодії між ними. Натомість у без того нежиттєздатну конструкцію був
долучений ще один дестабілізуючий фактор — залежність роботи уряду від
парламентської коаліції.

Розглянемо нинішній механізм створення і функціонування Кабінету
Міністрів детальніше. Нині уряд формується фактично на ситуативних
засадах, оскільки для його сформування необхідно а) подання Коаліції
депутатських фракцій на ім’я Президента стосовно висунення кандидатури
прем’єр-міністра коаліцією парламентської більшості і б) результативне
голосування у стінах Верховної Ради простою більшістю голосів. При цьому
лишається невідомим, що робити, якщо існують альтернативні подання, або
Президент не вносить кандидатуру на розгляд парламенту.

Сама ж коаліція може бути утворена лише для офіційного подання
кандидатури прем’єра. Фактично Кабмін як самостійна корпорація може
починати діяти вже з цього моменту. Адже навіть для голосування за його
персональний склад потрібно 226 голосів — будь-яких депутатів. Надалі ця
більшість, що може бути сформована будь-якими методами з багатого
арсеналу засобів впливу на депутатів, сформованого ще в період 2000-2005
рр., у тому самому чи змінюваному складі, стає гарантом повноважень
Кабміну на всю каденцію відповідного депутатського корпусу. Можливості
Президента щодо розпуску Верховної Ради обмежені суто формальними
процедурними моментами — дотримання термінів сформування коаліції і
Кабміну, регулярне проведення пленарних засідань. Змістовно впливати на
роботу міністрів він теж не може. Такі типові для парламентських
республік причини відставки уряду, як розпад коаліції, Основний Закон
залишає на розсуд Регламенту, себто, знов-таки, у сфері корпоративних
інтересів депутатів, а наша практика робить процес перетікання голосів
настільки невловимим, що подібного розпаду і навіть створення нової
«коаліції» — неформальної більшості — ніхто, крім експертного
середовища, й не помітить. Безкінечні «переформатування» більшості, такі
звичні для українського парламентаризму, досить суттєво відрізняють його
від класичних форм демократії.

З іншого боку, Кабмін не має жодних гарантій своєї стабільності у
взаєминах з тією ж таки парламентською більшістю (не коаліцією!), склад
і характер якої, як було показано вище, може бути дуже мінливий. Усе це
доводить: система вищої державної влади в Україні опинилася під повним
контролем тих сил, які здатні забезпечити в конкретних умовах голоси
конкретних 226 народних депутатів.

Таким чином, слабкий прем’єр буде заручником волі
адміністративно-економічних груп, представлених партійними фракціями у
парламенті. А сильний прем’єр зможе контролювати ситуацію в парламенті і
таким чином забезпечуватиме свій статус — на відміну від Президента —
незалежно від волі виборців. Очевидно, що обидва варіанти мають небагато
спільного як з національними інтересами, так і з принципами
народовладдя.

Висновки

Суть конституційної реформи 2004 року можна узагальнити наступним чином.
Вона порушила розподіл влади на законодавчу і виконавчу, натомість
створивши низку гібридних конструкцій: 1) створила в межах парламенту
напівлегітимну інституцію коаліції депутатських фракцій, діяльність якої
лишилася законодавчо неврегульованою; 2) відірвала функції Глави держави
від його повноважень; 3) утворила в складі Кабінету Міністрів дві
фракції — президентську і прем’єрську, не передбачивши механізмів їхньої
взаємодії між собою та з обома центрами прийняття рішень. Наслідком
функціонування такої політичної системи є неминучі конфлікти без ясних
процедур їхнього розв’язання, нагромадження позаінституційних механізмів
і взаємодій, поглиблення прірви між владою і народом.

Який був політичний зміст у задумі конституційного реформування, теж не
є секретом. Нею здійснено частковий демонтаж інституту президентства.
Вона залишила президента на півдорозі до втрати своїх повноважень, у
становищі, з якого є два виходи — до відновлення свого впливу на
виконавчі структури або до скасування інституту як такого.

У такому підвішеному стані не може довго перебувати ні інститут
президентства, ні політична система країни в цілому. Це прекрасно
розуміли й автори реформи, які свідомо залишили систему в амбівалентній
готовності до подальшої еволюції в той чи інший бік. Навряд чи в цьому
полягають принципи конституційного будівництва, але найбільша шкода від
реформи навіть не ця. Справа в тому, що нинішня система владних
повноважень не передбачає скільки-небудь цивілізованого виходу з того
клінчу, в якому опинилися основні актори вітчизняного політикуму. Діюча
редакція Конституції відкрила широкі можливості для силового
«перетягування» повноважень, але не залишила шансів для їхнього
правового розмежування. Тим же силовим способом вирішуватиметься і доля
інституту президентства в Україні. У народу ж фактично не лишилося
конституційних способів впливу на цю ситуацію.

В Україні склалася ситуація реального двовладдя, і причина цього —
конституційна реформа.

Завершення політреформи у вигляді скасування інституту президента,
навіть при його формальному збереженні, завдасть серйозного удару по
суверенітету держави, національних інтересах, можливостях громадян
визначати зміст державної політики.

Завершення політреформи у вигляді відновлення повноважень президента як
глави виконавчої влади поверне політичну систему до базової моделі і
вимагатиме посилення самостійності парламенту в його основній
законодавчій функції та додаткового врегулювання питань взаємного
контролю і стримувань гілок влади.

Тим часом, поки ці два варіанти не будуть здійснені, політичну систему
країни чекає агонія, впродовж якої вона намагатиметься адаптуватися до
тих дисбалансів і прямих суперечностей у писаному праві, які зазначено
вище. Цілком очевидно, що ця адаптація буде здійснюватися за рахунок
поширення норм неписаних, практик непублічних, взаємин
позаінституційних. Тому незавершеність політреформи є найгіршим
варіантом розвитку ситуації, що неминуче призведе до кризи державності й
відкриває шлях до узурпації владних повноважень тими, для кого положення
Конституції — лише інструмент боротьби за владу і засіб її збереження
попри всі несподіванки демократії.

У зв’язку з цим пропонується розробити стратегію політичного
реформування, яка б спиралася на консенсус політичних сил у базових
питаннях національних інтересів та спільну зацікавленість у
запровадженні чітких правил політичної боротьби та розмежуванні сфер
впливу і відповідальності.

Базовими для цієї стратегії є положення:

А) відмова усіх учасників політичного процесу від перегляду в
односторонньому порядку прийнятих раніше рішень і угод;

Б) визнання існуючої системи розподілу повноважень такою, що є
незбалансованою і потребує термінового реформування;

В) визнання того, що запровадження нової системи можливе тільки в
комплексному вигляді, на основі узгодженої моделі, з прийняттям змін до
Конституції і пакету законопроектів щодо їх реалізації;

Г) міра повноважень кожного інституту влади у новій моделі має бути
чітко співвіднесена з мірою його зобов’язань і відповідальності.

У якості основи для подальшого узгодження позицій сторін можуть бути
запропоновані деякі принципові для нової редакції Конституції тези:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції,
прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і
зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним
голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на
основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна
Рада обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих
блоків на 4 роки.

3. Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади, підзвітний і
підконтрольний Президенту і Верховній Раді. Склад Кабінету Міністрів
формується коаліцією більшості у парламенті. Подання кандидатури
Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради є винятковою
прерогативою Президента. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає
підставу Президенту відправити уряд у відставку.

На основі таких положень, зафіксованих у відповідному меморандумі
підписами Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради, може
розпочати свою роботу конституційна комісія щодо підготовки відповідних
законопроектів.

Якщо ж керівники держави не зможуть досягнути згоди навіть у цих
принципових питаннях, то відповідь на них має дати всеукраїнський
референдум.

Протидія проведенню такого референдуму з боку парламентсько-урядової
коаліції, що означатиме фактичне блокування реформи, легітимізує
подальші президентські ініціативи щодо проведення дострокових
парламентських виборів.

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Форми, в яких виражені норми конституційного права, є джерелами
державного права України.

Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи
держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи
властивостям, як: системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної
системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції
України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру;
нормативність, за допомогою якої визначається характер установ
конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто
охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій,
встановлених Конституцією України.

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон).
Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не
можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й
будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого
самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу
Конституції, що є основою законності.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загально-соціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер, закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-правові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. Її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для їх застосування. Пряма дія конституції
властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної
Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми
якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції
служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций. — М.,
2001.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Конституційне право України / Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2001.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2002.

Марчук Е., Селиванов А. Какой быть конституционной реформе // Голос
Украины. — 1997. — 18 ноября.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. — № 8. – С.14-17.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2003. – 416 с.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів:
Центр Європи, 1999. – 166 с.

Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти и управления. // В кн.:
Проблемы правоведения. — К., 1988.

Пикулькин А. В. Система государственного управления. — М., 1997.

Разделение властей: история и современность. — М., 1996.

Рут Доминик, Сульє Даниель. Конституційне право.— К., 1995.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

Цветков В. В. Джерела конституційного права. — Харків, 2002.

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи