HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Класифікація конституційний прав і свобод

у зарубіжних країнах»

ПЛАН

Вступ

1. Особисті права і свободи

2. Політичні права і свободи

3. Проблеми обмеження конституційних права і свобод

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої
особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку
політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій
містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які
звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації
і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: «Французький народ урочисто
проголошує свою відданість правам людини і принципам національного
суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789
року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року». Отже, тут має
місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої
їх деталізації.

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять
поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Такий
підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові
прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом. Слід також
зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або
відповідні розділи конституцій. У 60—80-і роки XX ст. майже в усіх
штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про
права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод
особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії.
Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріплялися основи
правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту,
прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не
створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у
Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду
приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими
обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не
заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг
прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди
точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними
обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як
свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бути реально
встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від
прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми
конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а
шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відображених
в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права
звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають і
соціально-економічні права. Наведена класифікація є дещо умовною,
оскільки не сприяє точному визначенню групової належності окремих прав і
свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи, поєднані з
політичним і соціально-економічним станом особи.

1. Особисті права і свободи

Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не
стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права
визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. Як
зазначалося, їх також називають громадянськими правами, але така назва
може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну
(політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної
держави. У текстах конституцій прийняті різноманітні формулювання
особистих прав і свобод, але вони піддаються узагальненням [2, c.71].

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста
недоторканність (особиста свобода). її головний зміст — захист від
необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська
процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII
ст., передбачає перевірку в суді обгрунтованості арешту особи. В
конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте
ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від
безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність
процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає
сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну
роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може
бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить
проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні
засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані
свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця
кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування,
права і свободи, пов’язані із шлюбним станом та сімейними відносинами
тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції [9, c.81].

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці
кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо
статичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього
поняття (таємниця листування, телефонного зв’язку тощо), а й загальна
свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного
характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах,
але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної
інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних
та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права
порушені.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію
приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з
них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з
інформацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це
право також проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його
безумовно прогресивний характер, слід вказати і на об’єктивну
обмеженість, яка передусім зумовлена різними застереженнями,
встановленими в законодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право
індивіда на ознайомлення з інформацією, нерідко фактично заперечують
його посиланнями на необхідність забезпечення функціонування державних
органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є об’єктом постійних
посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне
перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної
діяльності є звичайною поліцейською практикою. Її основи встановлюються
спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує
проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших
каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя.
Нерідко розв’язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти,
невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися різних
тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й
політичний характер [3, c.55].

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися щодо права
приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до
вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих конституціях
право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав
людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід
сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу,
стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

2. Політичні права і свободи

Іншу категорію прав і свобод становлять політичні права і свободи. У
поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий
традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони
проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку
політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова
(свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів,
мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об’єднань),
право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі
інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко
сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого
права охоплює право обирати, бути обраним, право на участь у виборчій
кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення
політичних партій, профспілок тощо.

Складний характер має також співвідношення між окремими політичними
правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище
і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим поняття свободи
висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно висловлювати
думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і зборах, через
засоби масової інформації тощо [2, c.72].

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокрема,
аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути
віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на
самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих
прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних
відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке політичне право, як виборче. Наслідком
реалізації його є формування таких ланок державного механізму, як
парламент і нерідко глава держави. Як зазначалося, саме з наявністю в
особи виборчого права звичайно пов’язують стан її громадянства. Однак у
деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих
і навіть загальних виборах іноземців.

Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі
встановленої за міждержавними угодами взаємності може бути надане
особам, які не є громадянами цієї держави. Існують і інші подібні
приклади.

Саме ж виборче право як суб’єктивне право особи (громадянина)
поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право —
це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи
державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право
означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути
обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди
зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. Ці
вимоги визначено в конституціях і виборчому законодавстві.

Згідно з концепціями виборчої дієздатності, що були запропоновані
теоретиками XVIII ст. і певний час домінували в Європі та Америці,
наявність виборчого права зумовлювалася цензами майнового характеру.
Однак з середини XIX ст. загальна картина поступово почала змінюватися.
Обмеження майнового характеру були поступово скасовані або зведені
нанівець. Ще однією рисою розвитку виборчого права у XIX—XX ст.ст. було
те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права
виходили з необхідності зрівняти його з віком повноліття. Проте спочатку
у більшості європейських країн відповідний віковий ценз становив 21—25
років.

Такий підхід об’єктивно обмежував політичну активність молоді. І тільки
в другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя призвела
до зниження вікового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у
Великобританії він становив 18 років. Наступного року такий самий ценз
законодавчо визначили ФРН і США, а згодом — Франція, Італія, Швеція,
спанія, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії
відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.

Разом з тим у наші дні зберігається різниця між віковими цензами для
активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший за загальним
правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів
Бельгії, Великобританії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і
21 року, Франції і Румунії —18 і 23 років, Італії, Канади, США та деяких
інших країн — 18 і 25 років, Японії — 20 і 25 років. Водночас у Данії,
Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для
активного і пасивного виборчого права збігаються.

Характерним є і те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де
вона існує і обирається, віковий ценз для пасивного виборчого права
звичайно вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати
представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат — з
30-річного. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії — 25 і
40 років, Чехії — 21 і 40 років, Франції — 23 і 25 років, Румунії — 23 і
35 років, Японії — 25 і 30 років [8, c.94].

Еволюція виборчого права призвела до скасування так званого статевого
цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право
було надане жінкам у США: в період з кінця XIX ст. і до першої світової
війни воно було встановлене законодавством шести штатів. На початку XX
ст. емансипація жінок на виборах мала місце в Австралії, а на
європейському континенті — в Норвегії та Фінляндії, причому в двох
останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на
виборах.

Ae

?????Т??озвинутих країн завершився лише після другої світової війни.
Наприклад, якщо в США на федеральному рівні виборчі права були надані
жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було зроблено
після другої світової війни, а у Швейцарії — в 1971 р. В наш час
формальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвинутих країнах
практично не існує.

Одна з характерних рис виборчого права XIX—XX ст.ст. — наявність цензу
осілості. Це відповідає історично зумовленим поглядам на виборчий округ
як на територіальну корпорацію, населення якої є певною єдністю з
різноманітними спільними інтересами. Однак на сьогодні виборчі округи
далеко не завжди збігаються з адміністративно-територіальними одиницями,
які могли б претендувати на визнання такими корпораціями. Як би там не
було, ценз осілості впроваджений у багатьох країнах. У США він дорівнює
одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії — трьом, у Бельгії Франції —
шести, у Канаді та Фінляндії — дванадцяти місяцям тощо. Звичайно цей
ценз зумовлює необхідність проживання протягом встановленого строку на
території відповідного виборчого округу або
адміністративно-територіальної одиниці.

В окремих країнах ценз осілості виражений узагальнено. Наприклад, у
Конституції Ісландії зазначено, що для участі в голосуванні на
парламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п’яти років
(ст. 33). Аналогічний строк осілості для надання активного виборчого
права визначений у Норвегії, для пасивного права він становить десять
років (§§ 50 і 61 Конституції). В Австралії, крім тримісячного цензу
осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджена вимога проживати
в країні протягом не менше півроку до початку складання виборчих
списків. Іноді ценз осілості встановлюється в непрямій формі. Зокрема, у
Великобританії до участі в голосуванні не допускаються ті громадяни, які
хоч і мають виборчі права, але за місяць до дня виборів не були
зареєстровані [2, с.75].

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному
обмеженні виборчого віку. Як зазначалося, майнові цензи в розвинутих
країнах практично відсутні. Єдиним реальним цензом у більшості випадків
залишається ценз осілості. Це не виключає обмеження громадян у виборчих
правах за законом. Звичайно, такі обмеження встановлюються для тих, хто
вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді позбавлення волі.
Законодавство ряду країн застерігає, що у виборчих правах обмежуються
банкрути, ті, хто утримується за рахунок суспільних фондів, та деякі
інші особи. Іноді встановлюються більш загальні обмеження щодо
соціальної поведінки виборців: у Конституції Італії припускається
обмеження виборчих прав у випадках скоєння «негідних вчинків, вказаних у
законі» (ст. 48).

Конституції і законодавство закріплюють принцип рівного виборчого права.
На практиці це означає, що, по-перше, кожний виборець має один голос і,
по-друге, всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах.

Законодавство передбачає необхідність утворення рівних за кількістю
виборців або населення округів, хоча вимога рівності виборчих округів
звичайно розглядається як загальна і майже повсюдно не виконується. Для
нерівності округів є певні об’єктивні підстави. Зокрема, виборчі округи
намагаються більш-менш точно узгодити з існуючим в тій чи іншій країні
адміністративно-територіальним поділом. Відповідні одиниці за кількістю
населення можуть помітно різнитися. Нерівна ж кількість виборців, які
проживають у різних округах, призводить до того, що голос, поданий в
одному окрузі, «важить» більше, ніж поданий в іншому. Як результат,
порушується принцип рівного виборчого права.

Проте ще більшою мірою таким порушенням сприяють свідомі аніпуляції з
виборчими округами, відомі як «виборча географія (геометрія)». Оскільки
визначення виборчих округів є звичайно прерогативою державних органів,
правлячі партії здобувають можливість забезпечити собі завищене
представництво в парламенті. Робиться це так: менша частина округів
формується таким чином, щоб там мешкала переважна більшість прибічників
опозиції. Остання буде домінувати в цих округах на виборах, а її
представники будуть обрані. В кожному з решти округів більшість серед
виборців, хоч і незначну, становитимуть ті, хто підтримує уряд. Звідси
при однаковій підтримці конкуруючих партій в цілому по країні в більшому
числі округів переможуть представники правлячої партії, що забезпечує їй
збереження влади. Подібна практика тією чи іншою мірою застосовується в
різних країнах, починаючи з часів проголошення самого принципу рівного
виборчого права [2, с.76].

Можливість порушень рівного виборчого права зумовлена і характером
прийнятих виборчих систем, розглянутих вище.

3. Проблеми обмеження конституційних права і свобод

Завершуючи розгляд питань конституційної регламентації прав і свобод
особи, зупинимось на проблемі їх обмеження. Хоча формулювання обмежень в
основних законах різні, всі вони звичайно мають загальний характер.
Наприклад, у ст. 12 Конституції Японії записано, що «народ повинен
утримуватися від будь-яких зловживань правами і свободами і несе
постійну відповідальність за використання їх на шкоду інтересам
суспільного добробуту».

Поряд з обмеженнями, що стосуються всього загалу і відповідним чином
сформульовані, конституції іноді передбачають позбавлення прав і свобод
як індивідуальну санкцію за зловживання ними. Як записано у вже
цитованій ст. 18 Основного закону ФРН, «кожний, хто використовує свободу
висловлення думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу
зборів, свободу створення спілок і товариств, таємницю листування,
поштовий, телефонний та інший зв’язок, власність або право притулку для
боротьби проти основ вільного демократичного порядку, позбавляється цих
основних прав». Однак і ці положення, незважаючи на зовні
індивідуалізований їх характер, є загальними за своєю природою.

Мало чим відрізняються від них обмеження прав і свобод, можливість яких
передбачена у зв’язку з проголошенням надзвичайного стану, та деякі
інші.

Іноді можливість обмеження прав і свобод органічно пов’язується з самою
їх природою. «Обмеження прав і свобод не можуть змінювати зміст і
сутність цих прав і свобод», — записано в ст. 13 Конституції Словаччини.
У ст. 54 Конституції Молдови встановлено, що «обмеження прав і свобод
мають відповідати обставинам, що їх зумовили, і не можуть заперечувати
саме існування права або свободи». Подібні положення, що об’єктивно є
демократичними за характером, можна знайти в основних законах Естонії,
Киргизстану, Угорщини та деяких інших держав [7, с.65].

Існування певних обмежень прав і свобод має об’єктивний характер.
Реалізація їх для кожного конкретного індивіда здійснюється в умовах
встановленого правопорядку і пов’язана з правами і свободами інших осіб.
Тому проблемою є не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх
закріплення. Формулювання в основних законах таких підстав для можливого
обмеження прав і свобод, як «необхідність захисту вільного і
демократичного ладу», «збереження суспільного добробуту, моралі і
здоров’я інших осіб» тощо, мають надто загальне значення і припускають
надмірно широке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав і
свобод особи.

Висновки

Отже, громадянське суспільство формується в процесі перетворення
підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної
держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити
політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються
їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з
перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе
нацією. Народ — це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння
нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід’ємних прав
людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних
владних органів — з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним
джерелом влади.

Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з організації, яка
стоїть над суспільством, на організацію, яка суспільству підпорядкована.

Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Це природне
право людини передусім містить принципи, які забезпечують фізичне
існування людини і людства в цілому, тобто право на мир. Декларація про
право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12
листопада 1984 р. (Резолюція 39/11): «…Генасамблея… переконана у
тому, що життя без війни слугуватиме основою… повного здійснення прав
і свобод людини…, що в ядерний вік встановлення міцного миру на Землі
є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його
існування…». Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх
конституціях — правових актах найвищої правової сили. Так, Основний
Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «…визнає непорушні і невід’ємні
права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і
справедливості в усьому світі»; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, «…здатні
порушити мирне спільне життя народів». Підготовку агресивної війни
Основний Закон ФРН проголошує антиконституційною дією. Згідно зі ст. 11
своєї Конституції «Італія відкидає війну як посягання на свободу інших
народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів…». Стаття 9 діючої
Конституції Японії проголошує: «Щиро прагнучи міжнародного миру,
заснованого на справедливості й порядку, японський народ на вічні часи
відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози
або застосування сили як заходу рішення міжнародних спорів». У ст. 18
Конституції України висловлюється прагнення нашого народу до миру в
такій формі: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на
забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного
співтовариства…».

Сучасне розуміння права на життя наполягає на скасуванні смертної кари.
Від смертної кари відмовились, або не застосовують її фактично, понад 80
держав світу. Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід’ємних
природних прав людини називає також право приватної власності: «Кожна
людина має право володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими.
Ніхто не може бути без-підставно позбавлений свого майна» (ст. 17 п. 1).
Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних
держав.

Більшість постсоціалістичних держав залучили до своїх конституцій
статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом…
Право приватної власності є непорушним.

Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших
нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною
владою. Але щодо природних прав людини, демократичні держави визнають їх
невід’ємність.

Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містила громадянські,
політичні, економічні та соціальні права. У ході опрацювання
обов’язкової до виконання Хартії з прав людини більшість держав
погодилася з тим, що для трансформації міжнародно визнаних норм у
національне право, достатнім є прийняття відповідного законодавчого
акту; для реалізації соціальних і економічних прав потрібно дійти
відповідного рівня економічного розвитку. Саме тому Міжнародний пакт про
громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність
кожної держави виконувати взяті на себе обов’язки; «Кожна держава —
сторона цього пакту зобов’язується поважати і забезпечувати всім особам,
які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, що
визнаються в цьому пакті…»(ст. 2).

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права
формулюється як побажання, як завдання на майбутнє: «Кожна держава, що
бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в
порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і
технічній галузях, вжити у максимальних межах заходів щодо забезпечення
поступового повного здійснення прав, що визнаються в цьому Пакті, усіма
належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів»
(ст. 2). І все ж таки органічний зв’язок між класичними політичними та
економічними, соціальними і культурними правами очевидний. Особа яка,
наприклад, не має відповідних елементарних знань, не може скористатися
своїми політичними правами згідно зі своїми інтересами, У той самий час
відсутність свободи і рівності перед законом не може дати гарантії
життя, гідного людини. Саме тому Віденська декларація, прийнята на
Всесвітній конференції з прав людини у 1993 р. встановила: «Усі права
людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв’язані.
Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально на
справедливій і рівній основі… держави, незалежно від їхніх політичних,
економічних і культурних систем, зобов’язані заохочувати і захищати
права людини і основні свободи».

Список використаної літератури

Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное право зарубежных стран. —
СПб., 2002.

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред.
В.О.Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 512 с.

Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ.
ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. — М., 1999.

Конституционное право: Учебник для вузов / Под ред. А.Е. Козлова. — М.,
1996.

Конституционное право: Энциклопедический словарь / Под ред. С.А.
Авакьяна. — М, 2000.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. — М., 2004.

Чудаков М.Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. —
Минск, 2001.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.,
2002.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Похожие записи