HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Керівництво, управління, правове регулювання.
1. Основні ознаки керівництва, управління, правового регулювання.
2. Види правового впливу в процесі керівництва, управління, правового
регулювання.
3. Норма правового впливу в процесі керівництва, управління, правового
регулювання.
1. Основні ознаки керівництва, управління, правового регулювання
Керівництво і управління
Центральною фігурою будь-якої групи або організації є її керівник, тобто
посадова особа, яка наділена адміністративною владою щодо очолюваного
нею певного колективу службовців і здійснює внутрішньоорганізаційне
управління ним. Виходячи з цього визначення, керівництво – це здійснення
адміністративної влади всередині певного колективу службовців, а також
здійснення внутрішньоорганізаційного управління цим колективом.
Специфічними ознаками керівництва є:
перебування керівника на чолі певного службового колективу;
управління підлеглими має внутрішній (у межах організаційної структури
керованої системи) організаційний характер;
управління здійснюється на основі прямого підпорядкування, що у правових
відносинах набуває характеру юридичної залежності однієї сторони від
іншої;
виключна прерогатива керівника приймати, в межах своєї компетенції,
управлінські рішення, видавати акти управління (накази, розпорядження,
тощо);
визначення юридичного змісту відносин, які керівник встановлює у
колективі (надання, перерозподіл чи позбавлення прав підлеглих,
покладення на підлеглих обов’язків).
Розрізняють керівників:
лінійних – здійснюють комплексне управління об’єктом у цілому та всіма
його підрозділами, зокрема через реалізацію переважно
адміністративно-розпорядчих повноважень, що відображають найвищий
ступінь владності і є обов’язковими для суб’єктів, до яких вони
звернені; відповідають не лише за результати своєї праці, а й за
організацію діяльності членів керованого ними колективу (керівники
державних органів, підприємств, установ і організацій та їх заступники;
функціональних – керують всередині організаційних структур виконанням
певних функцій управління або елементами цих функцій, несуть
відповідальність за результативність такого керівництва, здійснюють
організаційну, інформаційну, економічну, правову, матеріально-технічну
підготовку управлінський рішень (керівники та їхні заступники
підрозділів апарату управління державних органів, підприємств, установ,
організацій різних форм власності, їх структурних підрозділів).
Визначальна роль керівника в організації чи установі обумовлює сфери
його персональної відповідальності, які полягають у: забезпеченні
продуктивної діяльності задля досягнення ефективності в найпростіший
спосіб; управлінні соціальними наслідками впливу організації на зовнішнє
середовище. Керівництво передбачає створення спільних цінностей і
культури, роз’яснення мети всім працівникам організації (установи),
підтримання у персоналу бажання виконувати завдання на найвищому рівні,
найкращим чином.
Більшість людей не помічають відмінності між поняттями “лідерство”,
“керівництво” та “влада”, і вважають, що, перебуваючи на керівній
посаді, ця особа автоматично має владу над підлеглими і є лідером
колективу.
Лідерство – це сила, що сприяє формуванню в групи людей здатності робити
щось краще і більше в напрямі реалізації спільної мети.
Керівництво полягає у праві особи давати офіційні доручення,
розпорядження і вимагати їх виконання, тобто це процес управління
спільною діяльністю членів групи.
Влада – це можливість реально вплинути на поведінку інших людей, тобто
влада – це знаряддя впливу. Страх, винагорода, традиції, харизма,
переконання та участь в керівництві є інструментами, які керівник
використовує для впливу на працівників, апелюючи при цьому до їх потреб.
Чим більша залежність підлеглих від керівника, тим більша влада
керівника над підлеглими.
“Лідерство”, як тип управлінських стосунків, відрізняється від поняття
“керівництво”. Керівництво та лідерство є двома відмінними, але
взаємодоповнюючими системами, кожна з яких має свої функції та
характерні види діяльності, причому обидві є необхідними складовими
управління будь-якої організації.
Поняття “лідер”, в порівнянні з поняттям “керівник”, є більш містким,
оскільки охоплює риси особистості як керівника, так і лідера, а це
означає, що керівник, який володіє якостями лідера, може здійснювати
вплив на працівників з метою запровадження змін в організації, виходу на
вищий, якісно новий рівень.
Не кожний керівник використовує лідерство в своїй поведінці.
Продуктивний керівник не обов’язково є ефективним лідером, і навпаки. А
успіх в управлінні не компенсує поганого лідерства.
Стиль керівництва – це система методів, прийомів і засобів, які
домінують в управлінській діяльності керівника, а також індивідуальні
особливості їх вибору та застосування. Під стилем розуміється манера
поведінки керівника стосовно підлеглих, що дозволяє вплинути на них і
змусити виконувати те, що в даний момент потрібно.
Існує досить багато типів диференціації стилів керівництва, але найбільш
поширена така класифікація: авторитарний, демократичний та ліберальний
стилі керівництва.
Можна визначити риси особистості, що відповідають певному стилю
управління і використовуються керівником в залежності від ситуації.
Загальні риси особистості: рішучість, відповідальність, демократичність,
толерантність, послідовність, справедливість, чесність, виваженість,
почуття гумору, порядність, комунікабельність, сила волі, працьовитість,
компетентність, вихованість, фаховість, стабільність, наполегливість,
гнучкість, авторитетність.
Риси особистості, необхідні при прийнятті рішень: рішучість,
відповідальність, справедливість, цілеспрямованість, виваженість,
послідовність, компетентність, вимогливість, фаховість, вміння
аналізувати.
Риси особистості, що проявляються у вирішенні конфліктних ситуацій:
толерантність, виваженість, відкритість, справедливість, рішучість,
врівноваженість, стійкість, сила волі, послідовність, гнучкість,
терплячість, вміння бути психологом, чесність.
Для ефективного управління керівнику необхідно змінювати стилі
управління в залежності від ситуації. У процесі управління неможливо
керуватись лише одним стилем, а необхідно застосовувати їх поєднання.
Ефективний керівник використовує різні стилі керівництва (авторитарний,
демократичний або ліберальний) в залежності від обставин. В загальному,
керівник спирається на принципи демократичного стилю управління,
демонструючи при цьому гуманність, розуміння та підтримку. У випадку
виникнення конфліктної ситуації найбільш доцільним є демократичний чи
ліберальний стиль керівництва. У ситуації необхідності прийняття рішення
ефективним є авторитарний стиль, що характеризується відповідальністю,
рішучістю та професіоналізмом.
Треба звернути увагу на необхідність гнучкого підходу до керівництва.
Для того, щоб точно оцінити ситуацію, керівник повинен чітко розуміти
свої власні здібності та здібності своїх підлеглих, природу задачі,
потреби та повноваження працівників.
Керівник повинен завжди бути готовим змінити свою думку і, якщо
необхідно, змінити стиль керівництва. Керівник, який вибрав певний стиль
лідерства і чітко його дотримується (оскільки цей стиль добре
зарекомендував себе у минулому) може виявитися не здатним здійснювати
ефективне керівництво в іншій ситуації і на іншій посаді. Керівник, який
хоче працювати якомога ефективніше, отримати від своїх підлеглих
максимальну віддачу, не може дозволити собі застосовувати якийсь один
стиль впродовж всієї кар’єри. Сучасний керівник повинен адаптувати свій
стиль управління для конкретної ситуації, оскільки найефективніші
керівники – це ті, хто уміють поводити себе по-різному – залежно від
вимог реальності.
Управління та його види
З позицій кібернетики управлінський процес дістав вияв практично у
будь-якій сфері живої або неживої природи і концентрується у трьох
глобальних управлінських системах: механічній, біологічній і соціальній.
Залежно від цього виділяють й три основні види управління:
• технократичне –- управління технікою, механізмами, машинами;
• біологічне – управління живими організмами рослин і тварин;
• соціальне – управління суспільними процесами та персоналом колективів.
Перші два види управління – це в основному сфера природничих, а також
наук техніко-математичного профілю. Дослідження соціального управління є
безпосереднім завданням суспільних наук. Що ж до кібернетики, то її
пріоритети обмежені «трансплантацією» в галузь соціальних досліджень
найбільш загальних абстрактних понять про категорії управління.
Кібернетичний підхід до поняття управління – це підхід формалізований.
Практичне застосування він дістав у сфері кількісних показників, там, де
управлінські категорії представлені здебільшого математичними формулами
та символами. У такому вигляді вони реально можуть використовуватися
лише у сфері техніки: комп’ютерах, калькуляторах, касових апаратах,
аудіо- і відеосистемах, навігаційних, криміналістичних та інших
пристроях.
Внаслідок такого роду особливостей кібернетика не може пояснити ті
управлінські процеси, які реалізуються у соціальних системах, де
головною дійовою особою виступає людина. Прийнятна як найбільш загальна
і в основному формальна наука про управління, вона виявляється
неспроможною, коли йдеться про своєрідність управлінських відносин у
людському суспільстві.
Наділені волею і свідомістю, люди виступають при цьому і в ролі
керуючих, і в ролі керованих. Вони одночасно є і джерелами керуючого
впливу і об’єктами, які відчувають цей вплив на собі. Люди формують
інформаційні потоки, оцінюють ефективність впливу, визначають цілі та
завдання управління, приймають рішення, реалізують управлінські команди.
Іншими словами, управління у соціальних системах знаходить прояв у
свідомо-вольових зв’язках людей. Усі основні управлінські категорії
(суб’єкт, об’єкт, керуючий вплив, зворотні зв’язки) не є абстрактними.
Вони матеріалізовані у конкретних діях людей, колективів, у
взаємовідносинах між ними. Саме тому, за змістом структурних елементів,
управлінських взаємозв’язків та взаємозумовленостей, найбільш складним
визнається соціальне управління, тобто управління серед людей та
всередині їх колективів. Пізнання ж як соціального управління в цілому,
так і окремих його сторін є завданням багатьох наук соціального профілю,
в тому числі й адміністративного права.
До основних компонентів управлінської системи належать:
1) суб’єкт управління, тобто джерело керуючого впливу, той, хто
управляє, виконує функції керівництва і впливає на об’єкт з метою
переведення його у новий стан;
2) об’єкт управління, тобто те, на що спрямовано керуючий вплив
суб’єкта; що функціонує під цим впливом;
3) керуючий вплив, тобто комплекс цілеспрямованих і організуючих команд,
заходів, прийомів, методів, за допомогою яких здійснюється вплив на
об’єкт і досягаються реальні зміни у ньому;
4) зворотні зв’язки, тобто інформація для суб’єкта про результативність
керуючого впливу та зміни в об’єкті.
На підставі викладеного можна сформулювати універсальні, найбільш
загальні, абстрактні (кібернетичні) визначення категорій «управління» та
«універсальна система».
У найбільш узагальненому вигляді управління – це діяльність суб’єкта, що
дістає вияв у цілеспрямованому, організуючому впливі на об’єкт
управління, здійснюваному з метою приведення останнього у бажаний для
суб’єкта стан.
Управлінська система – це єдине ціле, що існує і розвивається завдяки
взаємодії його компонентів.
Учені пропонують й інші визначення цього поняття. Наприклад, під
управлінською системою розуміють сукупність компонентів, які у процесі
взаємодії утворюють єдине ціле; сукупність компонентів, взаємодія яких
породжує нові якості, не притаманні її складовим (живий організм,
будівля, годинник, комп’ютер, навчальна група тощо); сукупність
взаємозв’язаних і взаємодіючих елементів, які становлять єдине ціле і
розвиваються відповідно до заданої мети, що є загальним для всіх цих
елементів; певну цілісність (єдність), яка існує завдяки внутрішній
взаємодії і зв’язкам між елементами, що її утворюють.
Соціальне управління – це управління, здійснюване у людському
суспільстві, людьми по відношенню до людей. Суб’єкт управління
представлений тут людиною, а об’єктом є суспільні відносини та воля
людей. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному
середовищі, головним і провідним є людський фактор.
Основними категоріями соціального управління є ті самі суб’єкт, об’єкт,
керуючий вплив, зворотні зв’язки, управлінська система. Проте їх зміст,
форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються,
стають зовсім іншими, кардинально відмінними від того, що
спостерігається у технократичних і біологічних системах. Усі відомі
категорії набувають у соціальному управлінні конкретного вираження у
діях людей, їх колективів, у їх взаємозв’язках.
Управління має місце у будь-якому суспільстві і, практично, у будь-якому
людському колективі. Залежно від історичних, екологічних, політичних та
інших обставин можуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною
залишається необхідність в управлінні.
Основою потреби в управлінні є проста на перший погляд обставина,
властива у будь-якому людському колективу. Це – співробітництво людей
всередині колективу. Саме співробітництво, спільна діяльність заради
досягнення конкретних цілей, перетворює окремо взятих людей у колектив.
Уявімо, що зібралася група людей, кожен прагне до адекватної для всіх
мети (наприклад, до створення фірми, підприємства, громадського
формування). У який спосіб найкраще розв’язати спільну для всіх і для
кожного окремо проблему? Певна річ, найефективніший спосіб –
співробітництво, спільна діяльність, спільне подолання труднощів і
розв’язання завдань, що постають на шляху досягнення мети. Іншими
словами, треба створити колектив і, використовуючи знання, психічні,
фізичні та інші можливості його членів, розпочати спільно діяти. Зробити
це можна тільки одним шляхом, – впливаючи на кожну людину, щоб досягти
усвідомлення кожним необхідності в спільній праці. В результаті будемо
мати соціальну управлінську систему, де є суб’єкт, об’єкт і керуючий
вплив.
Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці
об’єктивно породжує потребу управління. Водночас, ця потреба завжди
виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності
людей. Управління в даній ситуації являє собою засіб забезпечення
спільної діяльності, умову її нормального функціонування,
Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх
співробітництва. Більше того, в подібному розумінні суспільство –
найвища форма спільної праці людей, а управління – атрибут суспільного
життя.
Виходячи з викладеного, визначимо найсуттєвіші, на наш погляд, ознаки
соціального управління:
1) соціальне управління завжди присутнє там, де виникає спільна
діяльність людей;
2) його головне призначення полягає у здійсненні регулюючого впливу на
поведінку учасників спільної діяльності;
3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування,
контроль, нагляд, примус) реалізуються в рамках суспільних відносин;
4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські
відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, –
вольових відносин;
5) соціальне управління є різновидом людської діяльності.
На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального
управління.
Соціальне управління – це вид вольової діяльності, вираженої у
цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою
забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх
колективів в інтересах ефективного розв’язання завдань, що стоять перед
ними.
Соціальне управління – функція суспільно організованих систем, вплив на
суспільство з метою збереження і розвитку притаманних йому якостей.
Зміст і складність функції соціального управління віддзеркалюють рівень
суспільного буття. Практично всі сфери людської діяльності пов’язані з
проблемою соціального управління. Без нього неможливі цілеспрямоване
функціонування суспільства, спільні дії мас, нації, народу.
Соціальне управління є своєрідною соціальною функцією, а управлінська
праця – різновид суспільної праці. Соціальне управління здійснюється за
умов певної соціальної формації і відображає й політичні та економічні
особливості. В управлінському процесі беруть участь суб’єкти, які
управляють, і об’єкти, якими вони управляють.
Залежно від класифікаційних ознак існує багато видів соціального
управління: державне і суспільне, колегіальне і одноосібне, управління
сферою суспільного життя, галуззю виробництва, підприємством, фірмою,
установою тощо.
Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має системний
характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. До
факторів, які детермінують ці системи, належать такі:
1) єдність системи по відношенню до середовища і багатоманітність її
зв’язків з ним;
2) наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворені
її керуюча і керована підсистеми;
3) інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система)
набуває властивостей і характеристик, які відсутні в окремих складових
систем, тобто наявність у системи інтегративних якостей;
4) наявність всередині системи суперечностей, що є рушійною силою її
саморозвитку, які породжують необхідність самоуправління,
цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);
5) історичність системи, тобто розвиток її у часі.
Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у
суспільстві, – багатопланове й багатогранне явище. Цим і породжена
величезна кількість спроб здійснення його видової класифікації.
Управління може здійснюватись однією людиною і колективом людей.
Управляти можна економікою, соціально-політичною, духовною сферами тощо.
Однак найбільш послідовне врахування характеристик соціального
управління, специфіки керуючого впливу знаходить вияв у його поділі на
такі два основних види:
• державне управління, де суб’єктом виступає держава в особі відповідних
структур;
• громадське управління, де суб’єктами є недержавні утворення.
Треба зазначити, що в суспільстві, організованому на державній основі,
переважне значення має державний канал соціально-керуючого впливу. Нині
у суспільному житті неможливо відшукати хоча б одну сферу, якої так чи
інакше не торкався б управлінський вплив держави.
Поряд з цим, в умовах адміністративної реформи і ринкових перетворень в
економіці зростає активність недержавних формувань і структур. Вони
беруть дедалі активнішу участь в управлінні не тільки суспільними, а й
державними справами, у розв’язанні політичних, господарських і
соціально-культурних проблем.
Визнаючи наявність у них можливостей правильно розв’язувати такі
проблеми, держава наділяє деякі недержавні об’єднання повноваженнями
державно-владного характеру.
Державне і громадське управління не є видами діяльності, що протистоять
один одному. Як різновиди соціального управління вони мають багато
схожого. Спільні риси, які досить легко можна у них виявити, зумовлені
єдністю цілей і завдань, у виробленні яких ці дві системи беруть активну
участь, а також самою природою управлінської діяльності.
Поряд з цим кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні
специфічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення. Відмінності
між ними зумовлені особливостями їх організації, характером
використовуваних форм і методів впливу.
Так, державне управління здійснюється спеціальним апаратом держави, в
якому на платній основі працюють державні службовці. Діяльність такого
апарату має юридично-владний характер і забезпечується примусовою силою
держави. Суб’єкти державного управління виступають від імені держави.
Рішення, які приймаються у рамках цієї системи, обов’язкові для всіх
учасників суспільних відносин, у тому числі й для недержавних
організацій та формувань.
Громадське управління, як правило, не підкріплюється примусовою силою
держави в обсязі, характерному для державного управління. Діяльність
основної маси недержавних організацій має головним чином
морально-організаційний характер.
Відмінності між державним і громадським управлінням не перешкоджають
зростаючій взаємодії органів держави і громадських організацій.
Превалююча роль державного управління у розв’язанні завдань, що стоять
перед суспільством, – об’єктивна закономірність і одна з найважливіших
умов реалізації волевиявлення народу.
Існування управління обумовлено насамперед системною природою всякого
суспільства, соціальним характером праці, потребами обміну продуктами
матеріальної і духовної діяльності, підтримкою визначених норм
співжиття. Воно пов’язане з цілеспрямованою діяльністю людей і
здійснюється за допомогою певних суспільних інститутів – органів і
організацій, що реалізують свідомий вплив на ту або іншу соціальну
систему з метою досягнення визначеного результату. Безпосереднє
управління всіма сферами громадського життя складає компетенцію органів
державної влади. Специфічною властивістю державного управління є
поширеність управління на все суспільство на відміну від інших відомих
видів управління, тому що воно здійснює практичний, організуючий і
регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її
упорядкування, зберігання або перетворення.
Поняття управління використовується людиною вже досить давно, проте йому
надають різне значення і застосовують до ситуацій різного ступеня
складності. Математик Н. Вінер, наприклад, вкладав у поняття управляти
значення регулювати. Ф. Друкер, який вважається провідним теоретиком в
галузі управління й організації, запропонував під терміном управління
розуміти особливий вид діяльності, що перетворює неорганізовану юрбу в
ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу. Український вчений
академік В.М. Глушков під управлінням розумів переробку інформації в
сигнали, що коригують діяльність машини й організму. Спеціаліст у галузі
державного управління Г.В. Атаманчук визначає управління як
«цілепокладаючий (свідомий, умисний, продуманий), організуючий і
регулюючий вплив людей на власну, суспільну, колективну і групову
життєдіяльність, здійснюваний як безпосередньо (у формах
самоврядування), так і через спеціально створені структури».
Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що управління починається
тоді, коли в будь-яких взаємозв’язках, відносинах, явищах або процесах
присутні свідомі засади; воно існує в рамках взаємодії людей, у межах
суб’єктивного чинника і виступає як самоврядування, в основі якого
лежить принцип зворотного зв’язку. У літературі про управління
фіксується тенденція розглядати управління як процес, що складається з
чотирьох взаємозалежних функцій: планування, організації, мотивації і
контролю.
Якщо з визначенням поняття управління не виникає особливих розбіжностей,
то відносно поняття керівництво вони існують. Ці розбіжності пов’язані
як із його формулюванням, так і зі співвідношенням керівництва й
управління.
Розглянемо варіанти тлумачення цих понять, наведених в літературі про
управління. У російському перекладі книги «The Theory and Management of
Systems» (1970 р.) термін management перекладений як керівництво, і
управління розглядається як одна з функцій керівництва.
В.Г. Афанасьєв у першому виданні книги «Научное управление обществом»
поняття управління і керівництво ототожнював. Проте в другому її виданні
він фіксує різницю між ними «по суб’єкту, конкретному змісту, а головне
– по формах, засобах впливу на об’єкт», признаючи при цьому їхню
одноплановість, тотожність у загальному значенні слова, оскільки «і те,
й інше є свідомий вплив на суспільство або його ланки». При цьому автор
констатує, що «управління притаманне всякому суспільству, а керівництво
– тільки класовому суспільству».
О.О. Дейнеко, досліджуючи методологічні проблеми науки управління
виробництвом, підкреслюючи факт охоплення «господарського керівництва» і
«виробничого управління» одним видом відношень, вказав на необхідність
розмежування цих категорій: «Ці категорії відображують дві різні
функції, що хоча і належать одній державі, але виконуються на різних
рівнях, різними керуючими системами і різними методами… Господарське
керівництво відноситься до верхніх рівнів ієрархії керуючої системи…
Управління ж виробництвом охоплює бригаду, дільницю, цех, підприємство,
об’єднання, комбінат».
На існуванні різниці між управлінням і керівництвом акцентували і
продовжують акцентувати увагу американські фахівці з менеджменту:
«Різниця «управління» і «керівництва» стала усвідомлюватися вперше після
того, як у деяких великих американських корпораціях склалися так звані
«адміністративні служби…»; «Керівництво розглядається як самостійна
діяльність. Воно припускає можливість впливу на окремих працівників і
групи працівників таким чином, щоб вони працювали в напрямі досягнення
цілей, що вкрай істотно для успіху організації».
Відомий радянський методолог Г.П. Щедровицький дав доволі чітке
визначення поняттям діяльність управління і діяльність керівництва і
показав існування їхнього організаційного поділу: «Діяльність
керівництва може здійснюватися в рамках і за допомогою адміністративних
структур. У чистому вигляді вона можлива тільки в тих випадках (і в тих
межах), коли підлеглі системи не мають власного незалежного
функціонування, не ставлять перед собою самостійних цілей і завдань, а,
навпаки, цілком і повністю приймають цілі і завдання керівних органів.
Керівництво припускає, що вся керована система виступає як один складний
засіб у досягненні цілей, поставлених керівництвом… Діяльність
управління, навпаки, здійснюється в тих випадках (і в тих межах), коли
підлеглі системи мають власне функціонування (або навіть розвиток) і
керуючий орган не пов’язаний із ними безпосередніми адміністративними
зв’язками; керовані об’єкти завжди мають власне «природне»
функціонування, свої власні «внутрішні» цілі і не можуть відмовитися від
досягнення їх, не зруйнувавши при цьому самих себе».
У чому ж спільність і відмінність термінів управління і керівництво?
Раніше, ніж відповісти на поставлене запитання, розглянемо концептуальну
основу керівництва. М. Вебер поняття керівництво зв’язував із владою і
впливом: «Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно
широкий смисл і охоплює усі види діяльності по самостійному керівництву…
Отже, «політика», зважаючи на все, означає прагнення до участі у владі
або надання впливу на розподіл влади…». На аналогічних позиціях стоять
М. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедоурі: «… ніколи теорії управління не
славилися тим, що спонукали до дії. Коли ви залишаєте башту зі слонячої
кістки і спускаєтеся в реальний світ, там робота керівника зводиться до
того, що ви змушуєте інших робити щось і так, як бажаєте цього ви. Що
дійсно має значення… так це – ефективне використання статусу лідера,
впливу і влади».
С. Бір розглядає систему, що складається з двох різних за цілями
підсистем. «Керівник застосував свої розумові здібності (а також своїх
підлеглих) для пошуку оптимальних станів кожної підсистеми… Коли
досягається ультрастійкий стан… тоді можна визначити значення двох
оптимальних завдань і прийняти їх надалі як оптимальне рішення», що
підлягає точному виконанню колективами підсистем, на чолі яких стоять
призначені керівники. Роль керівників зводиться до координації і
спрямування загальних зусиль підлеглих їм колективів (груп,
особистостей) на виконання визначених завдань в результаті ухваленого
оптимального рішення.
Результати наведеного аналізу пояснюють як характер управління, сутність
якого полягає у виробленні керуючих рішень, так і характер керівництва,
пов’язаного з реалізацією підлеглими поставлених організації завдань,
які є видом діяльності, що «пронизує» усю систему управління: неможливо
ефективно виконувати функції планування, організації, мотивації і
контролю, якщо немає ефективного керівництва.
Отже зробимо висновок:
1) управління – це багатоцільова і за внутрішньою будовою складна
свідома діяльність, що включає в себе ряд незалежних компонентів. Воно
повинно передбачати можливі природні зміни організації, на яку
спрямовується управління, і прогнозувати її майбутній стан
(прогнозування); виробляти й описувати в необхідних деталях бажані стани
організації, на яку спрямовується управління, (цілевизначення);
враховувати наслідки впливу людини на організацію, усувати руйнуючий
вплив штучних і природних процесів один на одного, об’єднувати природні
перетворення і штучні утворення в єдиному плані розвитку, що враховує
перебіг часу (планування); робити спланований розвиток органічним
аспектом і моментом функціонування організації, а для цього специфічним
способом структурувати її елементи (організація); створювати внутрішнє
заохочення людини для досягнення цілей організації відповідно до
розробленого плану (мотивація); забезпечувати дійсне досягнення
організацією своїх цілей (контроль); забезпечувати необхідні темпи
розвитку, як об’єкта, так і суб’єкта управління (розвиток); підкоряти
процеси природної зміни організацій, на які спрямовується управління,
своїм специфічним цілям і робити їх умовами і засобами досягнення своїх
цілей (політика);
2) керівництво є компонентом ефективного управління і являє собою
діяльність керівника (начальника) для спрямування зусиль колективу,
групи, особи на виконання загальних завдань організації
Функції державних керівних органів не повинні зводитися тільки до одного
лише управління (або прийняття управлінських рішень), а завжди потрібно
керувати різними галузями народного господарства, системами освіти,
охорони здоров’я і т.д. при вирішенні організаційних питань, питань
удосконалювання і подальшого розвитку, для забезпечення їх ресурсами і
встановлення необхідних зв’язків.
Неврахування різниці між управлінням і керівництвом може мати негативний
наслідок для країни, якщо представники органів державного управління
недостатньо добре володіють як методами управління, так і методами
керівництва (під методами управління треба розуміти способи вироблення і
прийняття рішень, а під методами керівництва – способи впливу на
підлеглі організації (колективи) для досягнення ефективного їх
функціонування при виконанні поставлених завдань). Змішування на
практиці категорій управління і керівництва нерідко призводить до
поширення прямого керівництва на ті сфери, де воно вже не може діяти,
породжуючи зайвий бюрократизм і гальмуючи природні прогресивні процеси
розвитку. Розробка ж методів управління, що могли б бути ефективними в
подібних ситуаціях і призводили б до досягнення поставлених цілей,
практично не здійснюється або не вважається потрібне здійснюватись
внаслідок амбіціозності керівників.
Одним із важливих негативних наслідків змішування понять керівництва й
управління є те, що при постановці завдань на оптимізацію не
розрізняються об’єкти оптимізації. Це, у свою чергу, не дозволяє швидко
досягати поставленої мети, в результаті чого в діяльності органів
державного управління укорінюється метод проб і помилок.
Розрізнення понять керівництво й управління вимагає окремої постановки
завдань на оптимізацію і подальший розвиток для кожного виду діяльності.
При цьому, природно, завдання в кожному з двох випадків будуть
вирішуватися по-різному. Підтвердженням цього може бути процес
автоматизації управління виробництвом: об’єктом автоматизації є рутинні
операції по виробленню і прийняттю рішень, комунікаційні процеси і т.д.,
але не методи керівництва, що базуються на концепції законної влади над
підлеглими й особистого впливу керівника.
В Україні усвідомлення різниці між поняттями керівництво й управління
після взяття курсу на демократизацію країни є вже очевидним явищем, тому
що здійснюється поступовий перехід від загального державного керівництва
до державного управління. Це підтверджується існуванням множини
соціально-виробничих структур із недержавними формами власності,
створених і діючих незалежно від системи державного управління, тобто
держава вже не відповідає за забезпечення їхнього нормального
функціонування, ресурсне забезпечення і подальший розвиток, а тільки
впливає на засіб їхнього функціонування за допомогою вироблення і
прийняття рішень, що закріплюються в законодавчих актах.
Підсумовуючи проведений аналіз понять управління і керівництво, слід
зробити висновок про необхідність чіткого методологічного і теоретичного
усвідомлення різниці між ними, що особливо актуально для подальшого
розвитку демократичної і правової України і стабілізації економіки в
перехідний період.
Правове регулювання.
У державному управлінні під регулюванням суспільних явищ розуміють
приведення поведінки людей та їх колективів до вимог правових норм,
обмеження поведінки певними дозволами і заборонами. Правове регулювання
впливає і залежить від чинних норм права, воно взаємопов’язане з правом.
Правове регулювання розповсюджується на різноманітну управлінську
діяльність, забезпечує однаковість розуміння і застосування правових
норм як суб’єктом, так і об’єктом управління. Воно є об’єктивною умовою
ефективного управління.
“Практично все, що піддається в суспільстві правовому регулюванню, так
чи інакше, більш чи менш, пов’язане з державним управлінням, оскільки
реалізація тієї чи іншої правової норми завжди передбачає її
гарантування з боку державних органів, нехай і судових. Тому правове
регулювання державного управління являє собою дуже складний, постійно й
активно діючий процес життєдіяльності держави і його органів”, зазначає
Г. В. Атаманчук.
За змістом правове регулювання не є матеріальним, воно здійснюється
через свідомість і волю людей, має ідеальний характер у тому розумінні,
що здійснюється за допомогою не матеріальних засобів, а особливих
ідеальних об’єктів (засобів), які впливають на суб’єктів права, формуючи
їх правосвідомість.
Право повинно чітко регулювати діяльність державних органів, наділяти їх
певним правовим статусом, потрібним для здійснення державного
управління, зокрема визначати їх завдання, функції та повноваження.
Правове регулювання державного управління пов’язане з діяльністю органів
держави на рівні її поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, що
полягає в організаційному впливі на суспільні відносини шляхом
застосування державно-владних повноважень.
Під правовим регулюванням насамперед слід розуміти діяльність держави й
суспільства з підготовки й прийняття нормативно-правових актів. У цьому
процесі головна роль належить державі, її законодавчим і виконавчим
органам, а також органам місцевого самоврядування. Саме вони ухвалюють
найбільшу частину чинних норм права.
Правове регулювання здійснюється відповідно до визначених і цілком
конкретних юридичних і соціальних цілей. Загальні юридичні цілі
правового регулювання зводяться до створення в суспільстві стабільного
правового порядку, а також органів, інститутів і установ, здатних
забезпечити захист і охорону від порушень тих прав, свобод і законних
інтересів, громадян та інших осіб, які закріплені нормами права.
Загальні соціальні цілі правового регулювання переслідують досягнення
соціально корисних результатів і, у першу чергу, створення необхідних
умов для прогресивного розвитку й процвітання суспільства.
Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через
використання влади, а право – через нормативне регулювання. Останнє
споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором
завдяки принципам свободи і справедливості, які містяться у ньому.
Регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає у тому, що воно в
своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки
різних суб’єктів цих відносин. Це знаходить свій вираз у наданні одним
суб’єктам суспільних відносин певних прав і в накладанні на інших певних
обов’язків, пов’язуючи їх тим самим взаємними правами і обов’язками. При
цьому можливості права в регулюванні суспільних відносин не свавільні і
не безмежні. Правове регулювання обумовлено деякими об’єктивними та
суб’єктивними чинниками, до яких можна віднести:
а) рівень економічного розвитку суспільства;
б) його соціальну структуру;
в) рівень зрілості, стійкості суспільних відносин;
г) рівнем забезпечення законності;
д) рівень правової культури громадян і посадових осіб;
е) рівень визначеності предмета, засобів і методів правового
регулювання.
Ефективне правове регулювання забезпечує захист прав особистості,
законність, стабільність, порядок і організованість суспільства,
реалізацію перспектив соціального та економічного розвитку,
удосконалення державного управління.
Поняття правового регулювання.
У державно-управлінській та юридичній літературі можна виділити декілька
подібних поглядів на поняття правового регулювання.
С. С. Алексєєв зазначає, що правове регулювання – це здійснюваний за
допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин,
індивідуальних приписів та ін.) результативний,
нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їхнього
впорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб.
Правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою всіх
юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх
упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.
Правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і
сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх
юридичне закріплення, охорона і розвиток.
У своєму дисертаційному дослідженні С. В. Околіта говорить, що правове
регулювання – це результативний, здійснюваний за допомогою юридичних
засобів нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою
їх упорядкування, охорони та розвитку відповідно до суспільних потреб.
Правове регулювання, зазначає О. М. Мельник, – це здійснюваний всією
системою юридичних засобів державно-владний вплив на суспільні відносини
з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку.
Правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою
певних юридичних засобів, насамперед норм права. В умовах формування в
Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання
суспільних відносин набуває особливої актуальності. Адже головною
ознакою моделі держави, що характеризується як правова, виступає саме
ознака високої правової урегульованості суспільних відносин. Тому
питання підвищення ролі права постають у центрі уваги, відображуються у
найважливіших державних і громадських документах.
Правове регулювання – це владний вплив на суспільні відносини, який
здійснюється державою за допомогою всіх юридичних засобів з метою їх
закріплення, упорядкування, розвитку та охорони, спрямований на
відображення та узгодження суспільних інтересів задля розвитку основних
сфер суспільних відносин. Підвищення ефективності впливу на поведінку і
свідомість громадян шляхом проголошення їх прав та обов’язків,
встановлення дозволів та заборон, затвердження певних правових актів
потребує дослідження проблеми сутності правового регулювання державного
управління, адже регулювання найбільш важливих суспільних відносин
безпосередньо пов’язане з функціями держави.
Наведені приклади свідчать, що принципової різниці між цими визначеннями
немає. Всі вони акцентують увагу на тому, що правове регулювання – це
певний вплив на суспільні відносини, що здійснюється за допомогою
правових (юридичних) засобів і має своєю метою впорядкування цих
відносин. Але, незважаючи на подібність, правове регулювання (legal
regulation) можна визначити, як владний вплив на суспільні відносини з
метою їх упорядкування, закріплення, охорони й розвитку, який
здійснюється державою за допомогою всіх юридичних засобів та норм
позитивного права, а також вплив на поведінку та свідомість громадян
шляхом проголошення їх прав та обов’язків, встановлення певних дозволів
та заборон, затвердження певних правових актів тощо.
Предмет правового регулювання
Предметом правового регулювання є суспільні відносини, які мають такі
ознаки:
1. Право регулює відносини, що виникають між людьми та їх об’єднаннями.
Не є предметом правового регулювання явища об’єктивної дійсності, що
розвиваються за законами природи – фізичні, хімічні, біологічні процеси,
стихійні явища – землетруси, повені тощо. Однак, деякі з цих явищ і
процесів або їх результати можуть враховуватись як юридичні факти
(наприклад, умови і порядок виплати страхових сум за збитки, що завдані
землетрусом).
2. Право регулює відносини, суб’єкти яких є свідомими і вольовими їх
учасниками. Право не може регулювати дії, що не залежать від свідомої
волі людини – психічно хворих або людей, які знаходяться під гіпнозом.
3. Право регламентує найважливіші суспільні відносини, які мають
принципове значення для держави, об’єднань людей, конкретних осіб. Коло
таких відносин не усталене. Воно змінюється залежно від конкретних умов
того або іншого етапу розвитку суспільства.
4. Право регулює ті відносини, що об’єктивно потребують і піддаються
юридичній регламентації. Дружба, любов тощо не можуть підлягати
правовому регулюванню і підпадають під дію інших соціальних норм –
моралі, звичаїв.
Отже, предметом правового регулювання є найважливіші для держави,
об’єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об’єктивно
потребують і піддаються юридичному регулюванню і сторони яких виступають
їх свідомими та вольовими учасниками.
Слід зауважити, що з розвитком суспільства змінюється і предмет
правового регулювання. Одні відносини відмирають і тому виходять зі
сфери правового регулювання (наприклад, відносини, пов’язані з
існуванням спадкової монархії), інші – починають активно впливати на
життя суспільства, і тому виникає потреба в їх правовому врегулюванні
(взаємовідносини з навколишнім середовищем, використання ЕОМ і т. ін.).
Ознаки правового регулювання:
1. Правове регулювання – це один з видів соціального регулювання, тобто
регулювання, що існує в суспільстві й пов’язано з упорядкуванням
суспільних відносин. Соціальне регулювання має в своїй основі
цілеспрямований, організований, результативний характер. Соціальне
регулювання здійснюється різними регуляторами, серед яких першочергову
роль відіграють соціальні норми – право, мораль, звичаї й т. д. Право –
один з найважливіших соціальних регуляторів в умовах державно
організованого суспільства, внаслідок чого й правове регулювання – один
з найважливіших видів соціального регулювання.
Право і правове регулювання займає особливе місце в соціальному
регулюванні, тобто застосування норм права, інших юридичних засобів для
впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування і прогресивного
розвитку, а також вплив на поведінку людей.
2. Правове регулювання надає відносинам між суб’єктами певної правової
форми, яка має державно-владний характер та вказує на міру можливої та
необхідної поведінки. У цьому випадку мова йде лише про ті правові
форми, метою державно-владного впливу яких є впорядкування, закріплення,
охорона та розвиток.
3. Правове регулювання – це в основі своїй державне регулювання,
оскільки позитивне право встановлюється або санкціонується державою й,
отже, є державним регулятором суспільних відносин. Той факт, що в ряді
випадків норми позитивного права можуть визначатися недержавними
органами й організаціями або безпосередньо народом, не змінює суть
справи, тому що недержавні органи й організації, а також народ
встановлюють норми позитивного права за згодою або прямим дозволом
держави.
4. Правове регулювання – це владний вплив на суспільні відносини. Право,
регулюючи суспільні відносини, певним чином впливає на них, у зв’язку із
чим правове регулювання розглядається в державному управлінні звичайно в
якості однієї з форм впливу права на суспільні відносини. Зважаючи на
ознаку владності впливу, слід зазначити, що він здійснюється в
державному управлінні суб’єктом відносно об’єкту управління. Тобто в
широкому розумінні цей вплив здійснюється державою стосовно суспільства.
5. Правове регулювання – це вплив на суспільні відносини за допомогою
норм позитивного права й інших правових засобів. Норми права й інші
правові засоби разом становлять механізм правового регулювання.
Регулювання за допомогою правових норм полягає не лише у спрямуванні
розвитку суспільних відносин, а й в охороні існуючих суспільних
відносин, створенні умов виникнення нових відносин, які відповідають
нагальним потребам суспільства.
6. Правове регулювання – це такий вплив на суспільні відносини, що має
на меті їхнє впорядкування. Регулювати – означає впорядковувати,
приводити в систему. Внаслідок цього правове регулювання є не чим іншим,
як цілеспрямованим впливом на суспільні відносини, у результаті якого
вони приводяться в систему й формують певний порядок у суспільстві.
7. Правове регулювання здійснюється цілеспрямовано та результативно.
Особливістю здійснення правового регулювання є вимога підпорядковуватися
загальним умовам нормального функціонування суспільства, щоб забезпечити
його розвиток.
8. Правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане
з реальними відносинами, тобто предмет характеристики правового
регулювання складають відносини, що регулюються правом.
9. Правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які
забезпечують його ефективність. Правове регулювання відбувається за
допомогою визначеної правової норми.
10. Правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.
Сфера правового регулювання
Сфера правового регулювання – це сукупність суспільних відносин, яку
можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів.
Інакше: сфера правового регулювання – галузь соціального простору, яка
охоплена правом. Це, насамперед, суспільні відносини – економічні,
політичні, соціально-культурні. Йдеться про ті суспільні відносини,
функціонування яких неможливо без використання правових засобів.
Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не
регулюються правом: в галузі економічних відносин – процеси виробництва;
в галузі політичних відносин – розробка програм і статутів партій; в
галузі духовно-культурних – релігійні відносини та ін. Скласти сферу
правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому
регулюванню. Право регулює конкретні, найбільш суттєві, глобальні
відносини, що проходять через волю і свідомість людей.
При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки із
класифікації суспільних відносин (економічних, політичних тощо), скільки
із матерії самого права як нормативного регулятора, цілеспрямованість
якого – порядок у суспільстві.
Ознаки сфери правового регулювання:
1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не
природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.);
2) є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини,
які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і
свідомість людей (не можна регулювати дії, вчинені в стані неосудності
або фізичного примусу);
3) містить у собі сукупність конкретних суспільних відносин, які
потребують врегулювання правом (а не суспільних процесів, що протікають
за об’єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання
правом);
4) охоплює найважливіші суспільні відносини, що у цей момент найбільшим
чином зачіпають інтереси суспільства, трудових колективів, організацій,
підприємств та ін. Тобто вона не є статичною, змінюється залежно від
умов внутрішньої та зовнішньої обстановки, рівня економічного,
соціального, духовно-культурного розвитку суспільства;
5) має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламентації) і не може
містити в собі ті соціальні явища, які об’єктивно не допускають
формально-юридичного впорядкування (дружба, любов та ін.). Правом не
може регламентуватися поведінка людини, її розумова діяльність, особисте
життя. Безпосередня праця людини по створенню матеріальних або духовних
благ також не регулюється правом, якщо при реалізації своїх інтересів,
знань, навичок, умінь, здібностей вона не вторгається в сферу іншої
людини, суспільства, держави.
Є різні класифікації сфер правового регулювання. Види сфер правового
регулювання за принципом співвідношення можливого і необхідного:
– сфера можливого правового регулювання – галузь суспільних відносин,
яка може бути врегульована правом;
– сфера необхідного правового регулювання – галузь суспільних відносин,
яка повинна бути врегульована правом.
Види сфер правового регулювання за характером юридичної діяльності:
– сфера законодавчого регулювання – галузь суспільних відносин, фактично
регламентована правовими нормами (законодавча діяльність);
– сфера регулювання, що реалізує право – галузь громадського життя, в
якій фактично здійснюються правові норми (діяльність, що реалізує
право).
Види сфер правового регулювання за певними блоками суспільних відносин:
1) сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво,
обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати
праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і
потребують упорядкування;
2) сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині
країни і на міжнародній арені. Ці відносини (управління справами
суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) складають
політичну основу суспільства, охоплюють три гілки державної влади –
законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за
допомогою механізму субординації (панування – підкорення). У тій
частині, де управлінські відносини збігаються з майновими (управління
економікою), вони належать до першого блоку;
3) сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових,
відносин належить до галузі охорони здоров’я, освіти, культури, науки,
соціального забезпечення, її складають відносини (з приводу освіти,
медичної допомоги, наукової діяльності, заняття спортом тощо), що
регулюються правом і не входять до сфери економічних і політичних
відносин, випливають із охорони і захисту особистих прав і гідності
громадян;
4) сфера судових і правоохоронних відносин, тобто відносин, пов’язаних з
охороною (відверненням і припиненням порушень) суспільного порядку.
Боротьбу з правопорушеннями насамперед ведуть такі органи держави, як
органи внутрішніх справ, прокуратура, суд.
Сфера правового регулювання піддається зміні: залежно від завдань
змінюється зміст правового регулювання, звужується або розширяється його
сфера.
Урегульованість правом поведінки людей відбувається через впровадження
правових відносин у певну сферу людської діяльності.
Напрямки правового регулювання.
Основні напрямки правового регулювання:
1) закріплення і охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні
на конституційному рівні закріплені право на свободу об’єднання в
політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку
діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу,
авторства тощо;
2) заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання
на конституційний лад, шлюб між родичами, заснування комерційних банків
посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових
формуваннях та ін.;
3) зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, розвиток
фермерського господарства поряд з колгоспами і радгоспами та ін.;
4) стимулювання розвитку певних суспільних відносин, наприклад,
стимулювання державою індивідуального будівництва будинків за допомогою
кредитів;
5) сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і формуванню нових
відносин і суспільних явищ. Наприклад, Законом України про референдум
уводиться нове суспільне явище – ініціативна група всеукраїнського
референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть
участь не менше ніж 200 осіб, що мають право на участь у референдумі.
Пріоритетні напрямки правового регулювання в сучасній Україні:
• у сфері економічних, майнових відносин – сприяння розвитку ринкових
відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної,
комунальної);
• у політичній сфері – сприяння розвитку в цивілізованій формі
політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і
злагоди;
• у сфері управлінських відносин – сприяння ефективній роботі
управлінського апарату без збільшення його штату;
• у сфері охорони суспільного порядку – боротьба з корупцією та іншими
правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини і громадянина.
Велике значення мають розвиток і підвищення ефективності
природоохоронного законодавства, вдосконалення соціального
законодавства, остаточне проведення судової реформи та ін.
Сфера дії всіх галузей законодавства, разом узятих, збігається зі сферою
правового регулювання.
Межі правового регулювання
Межі правового регулювання – це границі владно-вольового впливу держави
в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Вони
відокремлюють галузь правового від неправового, встановлюють рамки
поширення права, визначають характер впливу права на свідомість і
діяльність людини; обумовлюються як самою матерією права, так і
особливостями відносин, що регулюються, інтересами держави і суб’єктів
права, рівнем культури і цивілізованістю суспільства, економічними,
культурно-національними, релігійними та іншими факторами.
Правове регулювання обмежується:
1) у системі суспільних відносин. Регулювати правом необхідно лише ті
суспільні відносини, які об’єктивно потребують такого регулювання. Не
повинно бути вторгнення в галузь автономної свободи особи: у політичну
сферу діяльності, особисті сімейні відносини, реалізацію
духовно-культурних потреб;
2) у діяльності держави, спрямованій на вироблення нових правових
відносин. Не можна насаджувати нові суспільні відносини, до яких ще не
дозріло суспільство або які суперечать правосвідомості і культурі особи
та суспільства. Важливо, щоб правові норми, що видаються, відповідали
економічним, політичним, правовим і іншим соціальним закономірностям і
сприяли прогресивному розвитку суспільства, найповнішому задоволенню
потреб та інтересів особи;
3) у використанні державою способів правового регулювання. Необхідне
застосування державою правомірних способів регулювання: встановлення не
карально-залякуючого, а дозвільного режиму, який сприяв би розвитку
особи. Превалювати мають дозволи; зобов’язання і заборони повинні
встановлюватися таким чином, щоб забезпечувати в суспільстві демократію,
стабільний правовий порядок, права і свободи громадянина.
Види правового регулювання
Їх розрізняють за обсягом суспільних відносин, на які воно поширюється:
це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.
Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою
нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування
за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних
відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно
невизначеним.
Індивідуальне регулювання – це впорядкування поведінки людей за
допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень,
розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу.
Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними:
• нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і
стабільність регулювання;
• індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної
обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації.
Деякі індивідуальні акти, що не піддягають багаторазовому застосуванню,
виконуються або тривалий час, або одноразово.
Способи (прийоми) правового регулювання
Способи (прийоми) правового регулювання – складові елементи
впорядкованих суспільних відносин: дозвіл, зобов’язання (веління),
заборона.
Дозвіл – це надання суб’єкту права на здійснення певних дій (на свої
власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення
правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка
правова норма, що надає суб’єкту право на одержання тих чи інших благ.
Дозвіл превалює в основному в галузях, які належать до приватного права.
Досить важливим є розуміння того, що дозвільна система – це урегульована
нормами права сукупність суспільних відносин суб’єктів державного
управління з громадянами і організаціями з приводу видачі дозволу на
зайняття певними видами діяльності з наступним наглядом за дотриманням
правил і умов здійснення дозвільної діяльності. Вона включає в себе
чотири основних елементи:
1) наявність відносної заборони (займатися певною діяльністю можна
тільки при наявності дозволу на це);
2) діяльність щодо видачі дозволу, здійснювана суб’єктами державного
управління у відношенні громадян, організацій організаційно їм не
підвладних (ліцензій, прав на управління транспортним засобом, допуск до
державної таємниці та ін.);
3) нагляд за дотриманням правил і умов особами, що одержали дозвіл на
певну діяльність;
4) застосування примусових заходів щодо припинення порушення правил,
умов здійснення діяльності і притягнення винного до відповідальності.
Правову основу здійснення дозвільної системи визначають закони та
підзаконні нормативні акти. Важливою складовою дозвільної системи є
дозвільне провадження, яке включає в себе наступні стадії:
1) порушення дозвільної справи;
2) прийняття рішення;
3) виконання рішення;
4) нагляд за дотриманням особами, які одержали дозвіл, встановлених
правил та умов;
5) атестація, акредитація дозвільної діяльності;
6) переоформлення, продовження дозволу;
7) застосування заходів примусу за допущення порушень правил і умов.
Слід мати на увазі, що останні три стадії є факультативними.
Зобов’язання (веління) – це юридично закріплена необхідність певної
поведінки в тих чи інших умовах, обставинах; покладання на особу
обов’язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов’язок
забезпечення обвинуваченому права на захист, обов’язок своєчасного
виконання договірних зобов’язань.
Заборона – це юридична необхідність утримуватись від певної поведінки;
це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення дій певного
роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни,
національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми
особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки
вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх
забороняють. Зобов’язання (веління) і заборони превалюють в основному в
галузях, що належать до публічного права.
Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами.
При дозволянні суб’єктивне право утворює зміст даного способу правового
регулювання. При зобов’язанні та забороні право вимоги належить іншим
особам. Його призначення – забезпечити виконання активного
(зобов’язання) або пасивного (заборони) юридичного обов’язку.
Способи правового регулювання (дозволяння, зобов’язання, заборона) з
більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку
один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за
наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у
цьому зв’язку в правомочної особи.
Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов’язуванню,
забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє
(надає правомочностей); такий, що зобов’язує; такий, що забороняє, а
також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.
На схемі це виглядає так:
Способи правового регулювання
дозвіл зобов’язування (веління) заборона
Види норм за характером розпоряджень
дозвільні (такі, що наділяють правом) норми зобов’язувальні норми
заборонні норми
Форми реалізації права
використання виконання додержання
Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими), під
якими розуміють особливості загального порядку регулювання того, на чому
базується правове регулювання в даному конкретному випадку; дозволу чи
заборони.
Тип правового регулювання
Тип правового регулювання – це особливий порядок правового регулювання,
що виражається у певному поєднанні способів (дозволів і заборон) і
створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів
суб’єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового
режиму. Відповідно до цього існують такі типи правового регулювання:
1. Загальний дозвіл – це тип правового регулювання, який базується на
своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток
становлять випадки прямої заборони законом тих або інших дій. Отже, цей
тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, крім того,
що прямо заборонено законом. За цим типом регулювання створюються
цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад,
особа має право укладати будь-які угоди, за винятком тих заборон, що
передбачені в законі)
2. Звільнення від заборони – тип правового регулювання, основу якого
складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється
конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної
заборони. В цьому типі правового регулювання реалізується принцип:
заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом. За цим
типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових
осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та
ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову
повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).
Механізм правового регулювання та його основні елементи
Сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів
суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що
містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання
суспільних відносин.
Відмітна риса правового регулювання полягає в тому, що воно має
специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання
використовується в теорії для розкриття взаємодії різних елементів
правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на
суспільні відносини з метою їх впорядкування.
Механізм правового регулювання – це узята в єдності система правових
засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права
переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються
інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок
(«належне» у праві стає «сущим»).
Основні ознаки (риси) механізму правового регулювання такі:
1. Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова
діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншим
видами механізму соціального регулювання, переплітається з ними.
2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища
правової дійсності:
– засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення
судів тощо, об’єктивовані в правових актах);
– способи (дозволяння, зобов’язування, заборона);
– форми (використання, виконання, додержання, застосування).
3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у
взаємозв’язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання
знаходиться на своєму місці (як годинниковий механізм), виконує
специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу
інших частин і результат функціонування механізму в цілому.
4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух
виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і
правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою
цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції
суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення
полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи,
забезпеченні їх функціонування. Від механізму залежать ефективність
правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних
відносин розпорядженням юридичних норм, їх рух до задоволення своїх
інтересів.
5. Результатом його діяльності є встановлення правопорядку в
суспільстві.
Механізм правового регулювання складають елементи, обов’язкові на
окремих його стадіях:
1) принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження
(спеціалізовані норми права), об’єктивовані в нормативно-правових актах;
2) правовідносини, суб’єктивні юридичні права і обов’язки в їх
індивідуалізації (конкретизації);
3) акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків;
4) акти застосування норм права.
Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні діяльності
суб’єктів і суспільних відносин, що виникають на їх основі.
Розглянемо коротко кожний з елементів.
1. Норма права в механізмі правового регулювання.
Норми права є основою механізму правового регулювання. Адже саме з
юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на соціальні
відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки
норми права вірно враховують закономірності суспільних відносин, що
регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури
законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є
правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або
відміні певних правових норм.
Норма права – це споконвічний елемент і нормативна основа механізму
правового регулювання.
Норма права являє собою загальне обов’язкове правило (модель) поведінки,
яке встановлює для суб’єкта як можливий варіант поведінки – суб’єктивні
юридичні права, так і необхідний варіант поведінки – суб’єктивні
юридичні обов’язки.
Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання
полягає в тому, щоб:
а) визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою дію;
б) встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб’єкта), а
також об’єкти правовідносин;
в) визначити обставини, в яких особа повинна керуватися даним правилом
поведінки;
г) розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов’язки
учасників відносин, що регулюються, характер їх зв’язку між собою, а
також державно-примусові заході, що застосовуються до осіб у разі
невиконання ними юридичних обов’язків.
Зобов’язуючі норми регламентують активну поведінку зобов’язаних осіб.
Дозвільні та заборонні норми покладають пасивні обов’язки на
зобов’язаних осіб і дозволяють вчинення активних дій носієм
суб’єктивного права.
Характер регулюючого впливу нормативної основи механізму правового
регулювання залежить від того, як впливає право: шляхом зобов’язуючого
розпорядження, або шляхом дозволяння чи заборони.
Норма права набуває зовнішнього вираження в нормативно-правовому акті,
який забезпечує її дієвість.
Нормативно-правові акти обслуговують нормативну основу механізму
правового регулювання. Функції нормативно-правових актів полягають
головним чином у тому, щоб увести в правову систему нові юридичні норми,
забезпечити їх зміну або скасування, підвищити ефективність їх дії.
До нормативно-правових актів (законів, підзаконних актів) приєднуються
акти, в яких дається їх офіційне роз’яснення, тлумачення.
Акти тлумачення норм права (інтерпретаційні акти) не містять нових
правових положень, а є засобом, який забезпечує однакове розуміння і
застосування чинних нормативних актів. Чіткість і ефективність механізму
правового регулювання залежать від правильного тлумачення норм права.
2. Правовідносини у механізмі правового врегулювання.
Правові відносини – це суспільні відносини, які відбуваються у межах,
визначених нормами права. Норма права, регламентуючи суспільні
відносини, надає їм юридичної форми, його учасники стають суб’єктами
права, які взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними
обов’язками. Відтак, правові відносини можна собі уявити як форму, в
якій визначена в правовій нормі модель поведінки суб’єктів набуває свого
реального буття. Водночас реалізація правових приписів, здійснення прав
і обов’язків, що виходять з норми права, може відбуватися і поза рамками
правових відносин. Така ситуація виникає, наприклад, при додержанні
суб’єктом приписів права, що містять у собі певні заборони.
Правовідносини – необхідний елемент механізму правового регулювання,
важлива ступінь здійснення програм, закладених у нормах права. У
правовідносинах індивідуалізуються положення відповідної правової норми,
конкретизуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки певних суб’єктів,
їх повноваження і юридична відповідальність. Індивідуалізація загальних
моделей поведінки стосовно конкретних осіб – другий рівень правового
регулювання.
Особливості прав, обов’язків, повноважень і відповідальності (а звідси й
особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру
регулюючого впливу норм права, у результаті якого складаються різні види
правовідносин – регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.
Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання утворюють певну
систему, і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень
норм права в суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні
обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб,
дозволяють досягти виконання їх волі, задоволення інтересів.
При цьому центром загальних юридичних зв’язків, що складають основу
правовідносин, є правовий статус, у тому числі правосуб’єктність, як
перший крок у конкретизації розпоряджень норм права на цій стадії.
Правовідносини в механізмі правового регулювання виконують такі функції:
а) визначають конкретне коло осіб, на яких поширюється дія норм права у
цей момент;
б) закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть
додержуватися особи;
в) служать умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних
засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення
суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності.
Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання – це засіб
«переведення» загальних розпоряджень юридичних норм у площину
суб’єктивних прав і обов’язків для даних суб’єктів.
3. Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків у механізмі
правового регулювання.
Акти реалізації прав і обов’язків – це дії суб’єктів щодо здійснення
приписів правових норм. Реалізація прав і обов’язків може відбуватися як
у межах певних правовідносин (купівля-продаж, дарування тощо), так і в
окремих актах (право суб’єкта розпоряджатися річчю, що йому належить).
Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво
впливають на процес правового регулювання суспільних відносин. Такими
чинниками є: а) законність; б) правосвідомість; в) правова культура.
Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків – це фактична поведінка
суб’єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх
прав і обов’язків.
Можливі два результати реагування на правове регулювання:
• активний – вчинення дій, що дозволяються (наприклад, брати участь у
виборах органів влади);
• пасивний – утримування від заборонених дій (наприклад, не завдавати
шкоди довкіллю).
Якщо активними діями реалізуються права – має місце використання
правових норм.
Якщо активними діями реалізуються обов’язки – має місце виконання
правових норм.
Якщо реалізація правових норм, що забороняють які-небудь дії, полягає в
утримуванні від їх вчинення – має місце додержання норм права.
Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадянин
не вчиняє протиправних дій.
Отже, акти безпосередньої реалізації у формах використання наданих
нормами права можливостей, виконання зобов’язуючого правового
розпорядження, додержання правових заборон посідають особливе місце у
механізмі правового регулювання, тому що являють собою його кінцеву
мету.
4. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.
У процесі правового регулювання можлива (але не обов’язкова) стадія
застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта –
акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або
припинення правових відносин. Якщо суб’єкти права не в змозі самі
реалізувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки, держава в особі
компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад,
стягнення податків, призначення пенсій, здійснення правосуддя).
Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів,
вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов’язки, а
також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта
застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється
від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана
і примусово.
Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання
використовуються в таких випадках:
1) коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і
обов’язків здійснюється органами держави, посадовими особами, а не
учасниками відносин. Так, нормами про порядок надання відпусток
робітникам і службовцям передбачається, що відпустка конкретній особі
надається згідно з наказом адміністрації;
2) коли суб’єкти відносин, що регулюються, поводяться протиправне:
порушують права, не виконують обов’язки. У цьому разі актом застосування
норм права індивідуалізується юридична відповідальність, передбачена
нормами права за їх порушення, тобто встановлюється персональна
відповідальність правопорушників.
У всіх випадках акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав
і обов’язків завершують правове регулювання. Саме тут відбувається
«переведення» розпоряджень юридичних норм (спочатку виражених у правах і
обов’язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин,
на які було спрямовано правове регулювання.
Стадії механізму правового регулювання
Використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму
характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і
складним.
Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного
державно-владного акта – нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і
обов’язків здійснюють самі суб’єкти, до яких цей акт звернений.
Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів
державно-владного характеру, один із яких – нормативно-правовий, а інший
– акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать
від правової поведінки суб’єкта – правомірної чи неправомірної.
Процес правового регулювання – це досить складне і довготривале явище.
Окремі науковці виділяють такі його стадії:
1. Правова регламентація суспільних відносин – це стадія, на якій
проходить розробка юридичних норм як загальнообов’язкових правил
поведінки.
2. Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків – це стан
переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі
поведінки конкретних суб’єктів.
3. Реалізація (фактичне використання) елективних прав і юридичних
обов’язків.
Крім цього, в процесі правового регулювання можлива (але не обов’язкова)
стадія застосування норм права, яка виявляється у виданні
державно-владного акта, що забезпечує виникнення, зміну або припинення
правових відносин.
Інші вчені мають друге бачення складного процесу правового регулювання.
1. Перша стадія механізму правового регулювання – стадія загальної дії
правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і
формулювання меж поведінки суб’єкта, умов виникнення прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм
правотворчості).
Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за
наявності норми права, об’єктивованій у законі про пенсії. Однак, як
загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде
нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії,
здійснювані на другій стадії.
2. Друга стадія механізму правового регулювання пов’язана з виникненням
конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, тобто з виникненням
правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт
(система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних
наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).
Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення
громадянина до установи соціального забезпечення і винесення рішення про
призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.
Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає
індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За
допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що
регулюються, закріплюється відповідне суб’єктивне юридичне право і
суб’єктивний юридичний обов’язок.
Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину
(індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб’єктивного права на
одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб’єктивного
обов’язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З
наведеного випливає, що реалізацією суб’єктивного юридичного права
громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб’єктивного
юридичного обов’язку органу соціального забезпечення – видача пенсії.
У разі правомірної поведінки суб’єктів правове регулювання вичерпує себе
механізмом реалізації норм права.
3. Третя стадія механізму правового регулювання – застосування санкцій
правової норми – виникає у випадках неправомірної поведінки суб’єкта.
Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що
встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок
застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи
реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення
правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона –
правопорушники – зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені
правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної
відповідальності).
Зобразимо основне із сказаного у вигляді схеми трьох стадій механізму
правового регулювання:
1. Механізм правотворчості
Основним елементом цієї стадії є норма права, що виступає як
«регламентатор» суспільних відносин. Регулятивні (дозвільні,
зобов’язувальні, заборонні), охоронні та спеціалізовані норми – складові
елементи нормативної основи правового регулювання. – це стадія існування
права поза правовідносин, стадія розробки юридичних норм, встановлення
моделі поведінки, правового статусу осіб, установ, органів держави.
2. Механізм реалізації суб’єктивних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків
Основними елементами цієї стадії є правовідносини, акт безпосередньої
реалізації прав і обов’язків (додержання заборон, виконання обов’язків,
використання прав), акт опосередкованої реалізації прав і обов’язків
(застосування права). Правовідносини виступають як «конкретизатор»
загальних вимог юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів, а акт
реалізації суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків – як «реалізатор» конкретних розпоряджень правових норм
стосовно конкретних суб’єктів. – це стадія переходу від загальних
дозволів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних
суб’єктів. Виражається у здійсненні дій, що дозволяються, і в
утримуванні від заборонених дій (активний і пасивний варіанти
правомірної поведінки). Це активна сторона правового регулювання, при
якій можливі два процеси реалізації суб’єктивних юридичних прав і
суб’єктивних юридичних обов’язків: 1) вступ у правовідносини за бажанням
і волею їх учасників (укладення договору) – простий; 2) вступ у
правовідносини на основі правозастосувального акта, нерідко поза волею
та бажання учасників (рішення суду про стягнення аліментів на утримання
неповнолітніх дітей) – складний.
3. Механізм покладання юридичної відповідальності (чи державного
примусу)
Основними елементами цієї стадії є акти застосування норм права, що
встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне
правопорушення. Це охоронні правозастосовні акти. Реалізатором примусу
до конкретних суб’єктів на підставі санкцій правових норм виступає
держава в особі уповноважених органів. – це стадія реалізації конкретних
заходів юридичної відповідальності, що застосовуються у разі здійснення
протиправної поведінки. Вона настає за таких правових підстав: фактична
підстава (правопорушення), нормативна підстава (норма права, що
встановлює санкцію за вчинене правопорушення), процесуальна підстава
(покладання юридичної відповідальності, її вид і міра).
Стадії механізму правового регулювання (варіант правомірної поведінки)
можна представити і в більшій кількості, розбивши другу стадію в
запропонованій схемі на такі:
• виникнення суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків;
• безпосередня реалізація суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних
юридичних обов’язків;
• застосування права (як факультативна – можлива, але не обов’язкова
стадія).
Елементами, що забезпечують динамічну сутність механізму правового
регулювання, визначають рух реальних правовідносин, виступають юридичні
факти.
Режим сприяння механізму правового регулювання забезпечується
законністю, державною дисципліною, які разом із правосвідомістю і
правовою культурою є обов’язковими протягом усієї його дії.
Місце і роль держави у функціонуванні механізму правового регулювання
суспільних відносин
Характер зв’язків держави і механізму правового регулювання обумовлений
нерозривним зв’язком між державою і правом. Саме держава як апарат
політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовчу
і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є
необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання
суспільних відносин.
У функціонуванні механізму правового регулювання особливу роль відіграє
правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність
щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає
необхідним тоді, коли для виникнення суб’єктивних прав та юридичних
обов’язків наявності самої норми права недостатньо, і виникає потреба у
виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних
актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання
правозастосовчої діяльності – продовжити загальне нормативне
регулювання, що запрограмоване правотворчістю, за допомогою норм права.
Як допоміжний інструмент тут виступає індивідуальна регламентація, що
здійснюється за допомогою актів застосування права і знаходить свій
вираз в уточненні правового положення суб’єктів у реальному правовому
відношенні. Отже, правозастосовча діяльність держави неначе доповнює
процес правового регулювання, створюючи можливості для реалізації прав і
обов’язків суб’єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових
індивідуальних актів державних органів.
Так, конституційною нормою закріплено право громадян України на житло.
Але для здійснення цього права необхідне видання державними органами
індивідуальних актів, що засвідчують факт наявності підстав для
отримання житла (рішення про взяття на квартирний облік) і засвідчення
права на отримання саме цього житла (видача ордера на квартиру).
На шляху функціонування складових елементів і стадій механізму правового
регулювання виникають перешкоди, які усуваються за допомогою засобів, що
перебувають поза сферою правового регулювання. Ці зовнішні сторони
кваліфікуються як правові форми діяльності держави.
Правова форма діяльності – організаційно-управлінська форма діяльності
уповноважених на те суб’єктів, завжди пов’язана зі здійсненням юридично
значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.
Юридична сутність правової форми діяльності держави:
– ґрунтується на розпорядженнях права;
– завжди спричиняє певні правові наслідки.
На відміну від фактичної правова форма діяльності має чітко виражені
ознаки (риси):
1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття нормативно-правового
акта, винесення вироку та ін.);
2) використовує норми матеріального або процесуального права як
спеціальний робочий інструментарій;
3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб’єктами (правосуддя –
суддями, розслідування – слідчими);
4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (вирок, протокол
допиту, постанова про проведення обшуку та ін.);
5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що складаються,
системою норм процесуального права;
6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної техніки
(наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується
криміналістика).
Основні правові форми діяльності держави: правотворча; правозастосовна;
правоохоронна; установча; контрольно-наглядова.
Правотворча діяльність – це правова форма діяльності держави, спрямована
на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права
компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і
оприлюдненні нормативно-правових актів.
Правозастосовна діяльність – це правова форма діяльності держави, яка
забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових
розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин
суб’єктивними юридичними правами, а інших – суб’єктивними юридичними
обов’язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що
мають юридичне значення.
Управлінська природа діяльності, пов’язаної з вирішенням
індивідуально-конкретних справ – глибинна і визначальна основа
правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її
владному характері, який проявляється в державній волі керуючих
(правозастосовних органів) суб’єктів стосовно керованого з метою
вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку
безпосередніх суб’єктів права відбувається в ході розгляду
індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних
авторитарних-правових розпоряджень, а також у ході реального
перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної
діяльності створюють відповідні один одному права і обов’язки їх
суб’єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов’язок
зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст
правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і
посадових осіб, пов’язаній з вивченням обставин справи, її юридичною
кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях
зацікавлених у справі осіб у зв’язку з її розглядом і ухваленням
рішення.
Правоохоронна діяльність – це правова форма діяльності держави,
спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист
індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності.
Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну
діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної
діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є
основною – органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, митні
органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової
служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної
лісової охорони.
Контрольно-наглядова діяльність – це правова форма діяльності органів
держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі
спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання
підконтрольними суб’єктами правових розпоряджень і припинення
правопорушень певними організаційно-правовими засобами. Контрольні
структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова
палата законодавчого органу, аудиторські структури Національного банку
України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють
органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться
як у різному обсязі, так і в різних питаннях і сферах правового
регулювання.
На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-наглядової
діяльності. Це – контроль за конституційністю законів та інших
нормативно-правових актів (здійснюється Конституційним Судом або
загальними судами; прокуратурою, спеціальними посадовими особами –
омбудсманами та ін.). Це – фінансовий контроль як складова частина
загального контролю (здійснюється фінансовими палатами (Австрія),
генеральними контролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія)
та ін.). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави
набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою,
виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих державах
контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь
влади.
Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є
контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, застереження,
ухвала, повідомлення та ін.), який містить розпорядження констатуючого
порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а
поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених
правопорушень.
Стадії контрольно-наглядової діяльності (наприклад, прокурорського
нагляду, судового і арбітражного контролю, державного контролю
інспекцій): організаційно-підготовча; встановлення фактичних обставин
справи та їх аналіз; вироблення і ухвалення рішення у справі; перевірка
виконання рішення.
Установча діяльність – це правова форма діяльності держави, яка
виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень
на формування, перетворення або скасування органів держави, їх
структурних підрозділів, посад.
Безпосереднє призначення установчої діяльності – кадрове забезпечення
всіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої
діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав
громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад.
До неправових форм діяльності держави відносять насамперед суто
організаційну роботу, яка не потребує суворого юридичного оформлення, не
пов’язана зі здійсненням юридичне значущих дій, що спричиняють правові
наслідки, наприклад, культурно-масова, технічно-виконавча,
організаційно-економічна, збройний захист країни. Однак це не означає,
що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона є
підзаконною, здійснюється в рамках чинного законодавства і у межах
компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна
процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій – це повсякденні
і різноманітні прояви управлінської діяльності, позбавлені юридичної
оболонки.
Ефективність правового регулювання
Метою видання правових приписів є досягнення необхідного суспільно
корисного результату. Саме тому суспільство зацікавлено, щоб юридичні
норми досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз цих питань і
становить проблему ефективності правового регулювання.
„
¶
„
¶
&
(?J‚oooooooooooooooooooooooooo
?O?eeessssssssssssssssssssssssssssssessssssssssssss
ooooooooooooooooossOooooo
gda”a
ue
th
gda”a
AA
>
@
j
l
p
r
–
?
ha”aCJ
%
%6%8%A%A%?&¶&\’/n/ae/ae/n/n/ae/n/n/ae/n/n/n/n/ae/n/n/ae/ae/n/n/ae/n/ae/n
/n/n/n/UeOUeEUe???/n/n/n/
Oe0”y?
gda”a
ha”aCJ Mязана з результативністю, дієвістю певних заходів, дій,
приписів. Критерієм ефективності правових норм (і права в цілому) є міра
досягнення цілей, поставлених перед ними. Вони поділяються на близькі і
кінцеві, прямі і непрямі і т. ін. Але загальним у всіх випадках є
визнання того, що цілями правового регулювання виступає: а) закріплення
за допомогою юридичних засобів уже існуючих суспільних відносин; б)
стимулювання тих, що вже існують і які відповідають загальному інтересу
суспільства; в) створення умов для виникнення і розвитку нових форм
суспільних відносин; г) вилучення з практики соціально небезпечних
відносин.
Співвідношення фактичних результатів дії юридичних норм з цілями, що
ставилися при їх виданні, виявляє ефективність або неефективність
юридичної норми. Досягнутий рівень цих цілей і буде визначати рівень
ефективності норми права. Інакше кажучи, при визначенні ефективності
беруться до уваги дві обставини: а) цілі, що були поставлені при виданні
норми права; б) реально досягнуті результати. Основними чинниками, що
забезпечують ефективність правового регулювання, можна вважати:
1. Відповідність вимог норм права рівню соціально-економічного розвитку
суспільства. Норми права обумовлюються економічними чинниками не
автоматично. Право – продукт свідомої діяльності людей, тому економічні
закономірності розвитку суспільства можуть або вірно визначатися і
відображуватися у праві, або спотворюватися в ньому. Це призводить до
виникнення норм, що не відповідають економічним та іншим соціальним
вимогам даного етапу розвитку суспільства. Такі обставини пояснюються,
насамперед, об’єктивними труднощами пізнання реальної дійсності, а також
суб’єктивістськими підходами до правотворення. Досвід показує, що такі
правові акти, як правило, з часом допрацьовуються відповідно до реальних
вимог соціально-економічного розвитку суспільства або повністю
скасовуються.
2. Рівень досконалості законодавства. Чим досконаліше законодавство, тим
швидше і повніше будуть досягатися цілі, визначені при виданні
конкретних юридичних норм. Якщо ж у праві існує неузгодженість окремих
норм, прогалини, а окремі норми не мають реальних санкцій, то все це
суттєво впливає на рівень ефективності правового регулювання.
3. Рівень правової культури громадян. Ця умова досить об’ємна. Вона
охоплює і режим законності при правотворчості та правозастосуванні, і
рівень правосвідомості та низку інших явищ. Сутність правової культури
виявляється у тому, що всі суб’єкти суспільних відносин мають бути
обізнані зі змістом правових норм, чітко уявляти свої суб’єктивні права
та юридичні обов’язки, неухильно дотримуватися їх. Без цих вимог не
можуть бути ефективними правові вимоги. Всі суб’єкти правових вимог
поділяються на дві групи: а) суб’єкти, для яких знання законодавства є
службовою вимогою і необхідні для виконання службових обов’язків; б) всі
інші суб’єкти. Суб’єкти першої групи, одержують інформацію про
нормативні акти по службовій лінії, з офіційних джерел, а суб’єкти
другої групи – з інших джерел, насамперед, із засобів масової
інформації.
Однак, саме по собі знання права суб’єктами правових відносин не
забезпечує його ефективності. Необхідні ще й умови для його втілення у
життя.
Сутність правового регулювання державного управління
Сутність правового регулювання державного управління визначає його
функціональне призначення і відповідні способи й технології юридичного
забезпечення здійснення владної волі держави. Найважливішими серед них
є:
– встановлення загальноприйнятих умов нормальної упорядкованості
суспільних відносин, загальних правил суспільної життєдіяльності;
визнання цих правил і юридичного закріплення найбільш важливих із них в
правових нормах;
– актуалізація панування загальної волі, що виражається державою, у
дійсній і поточній державно-управлінській діяльності, легітимації і
юридичній єдності державних органів у рамках єдиної публічно-правової
особи, форм і методів її планомірної діяльності, балансування інтересів;
– вироблення арсеналу засобів державного управління, що забезпечує
цілісність і роль закону у державному житті. По суті змістом такого
регулювання стають не стільки технології практичного здійснення
управлінської діяльності, скільки технології вироблення, прийняття і
реалізації державних рішень як механізми забезпечення ефективності
державного управління, стратегічні засоби впливу держави на соціум, на
процеси його формування, функціонування і розвитку.
Таким чином, сутністю правового регулювання державного управління є
нормативне закріплення доцільних правил поведінки людей у відносинах
щодо приводу здійснення державної влади й управління. Взаємозв’язки і
взаємодії, що виникають у цьому процесі, є предметною сферою правового
регулювання відносин державного управління. Відповідно до цього
використовується метод правового регулювання державного управління –
комплекс прийомів, способів і засобів формування й упорядкування
реалізації державно-управлінських впливів на державно-правові інститути
й елементи, суспільну свідомість, поведінку і діяльність у цій галузі.
Усі ці явища, маючи функціональну визначеність, утворюють структуру
правового регулювання державного управління, знаходячи юридичне
відображення і закріплення в правових формах
Право у суспільному житті має не тільки юридичний (регулятивний), але й
інші види впливу, такі як виховний, ідеологічний тощо. Правове
регулювання як певний вплив права на суспільні відносини не слід
ототожнювати із правовим впливом. Ці два поняття розрізняються,
по-перше, за сферою дії і, по-друге, за механізмом дії. Сферою правового
впливу є економічні, політичні, соціальні та інші відносини. Сферою
правового регулювання є тільки відносини, які врегульовані правовими
нормами.
Механізм дії правового впливу полягає у впливі права на свідомість
суб’єктів правовідносин, у той час як правове регулювання впливає на
їхні дії. Правовий вплив – це вплив права на свідомість суб’єктів
суспільних відносин у різних сферах суспільного життя. Окрім цього,
“правове регулювання” – поняття більш вузьке, ніж поняття “правовий
вплив”. Правове регулювання є лише однією з форм правового впливу. Разом
з тим правове регулювання – це головна форма правового впливу, тому що
право створюється саме для регулювання суспільних відносин.
2. Правовий вплив в процесі керівництва, управління, правового
регулювання.
В реальному житті право має не тільки юридичний вплив на суспільні
відносини, а й вплив виховного, інформаційного та іншого характеру, а
тому не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив.
Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і
означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у
відповідність з чим-небудь. Смислове навантаження у цих двох категорій є
близьким, частково збігається, але не є однозначним. Вони різняться,
по-перше, за предметом своєї спрямованості. Предмет правового впливу є
значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Це, зокрема, є коло
економічних, політичних, соціальних та інших відносин, що безпосередньо
правом не врегульовані, але на які воно впливає. По-друге, вони
різняться за своїм механізмом.
Якщо правове регулювання здійснюється за допомогою виключно юридичних
засобів, то правовий вплив – за допомогою і неюридичних (соціальних,
ідеологічних, психологічних і т. ін.) механізмів. Відтак, правовий вплив
– це дія права на широке коло суспільних відносин, свідомість і
поведінку людей за допомогою неправових (психологічних, ідеологічних та
ін.) механізмів. При цьому, якщо можна так сказати, діє не право як
сукупність норм, а скоріше, «дух права».
Правовий вплив – це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу
права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як
правових, так і неправових засобів.
Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:
1) інформаційному – за допомогою правових норм до відома учасників
доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозволеної, необхідної
або забороненої поведінки;
2) ціннісно-орієнтаційному – за допомогою права здійснюється засвоєння
суспільством його цінностей, які напрацьовані людством і переходять з
покоління в покоління.
Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі
права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої
юридичної освіти.
Відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом:
за обсягом: предмет правового впливу об’ємніше (ширше) предмета
правового регулювання, адже його складають відносини, які не регулюються
правом, але на які поширюється дія права;
за змістом: у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід (крім
норм права, він містить у собі інші соціальні засоби і форми впливу на
поведінку людей), тоді як у правовому регулюванні він є обов’язковим
(регулювання відбувається за допомогою певної правової норми).
За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно
правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух»
права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин,
потенціал психічного складу особи, її правову свідомість і культуру.
Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає
правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації,
якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт
поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня
передумова законопослушності громадян. Це і є правовий вплив на
поведінку людей;
за механізмом реалізації права: у правовому регулюванні право
реалізується через його механізм – систему правових засобів і форм
(норми права, правовідносини, акти реалізації і застосування норм права
та ін.), тоді як правовий вплив здійснюється за допомогою системи
неюридичних засобів – ідеологічних, психологічних, інформаційних та
інших механізмів.
Правовий вплив у юридичній літературі визначають як результативну,
нормативно-організаційну дію стосовно суспільних відносин, спеціальної
системи власне правових засобів (норми права, правовідносин, актів
реалізації та застосування) та інших правових явищ (правосвідомості,
правової культури, принципів права, правотворчого процесу). У літературі
називають і різноманітні форми та засоби такого впливу.
Є такі форми правового впливу як правове регулювання, психологічний,
етичний та інформаційний вплив правової норми.
Психологічний вплив правової норми. Соціологія права вбачає в суб’єктах
права конкретні особистості, які володіють відповідним психологічним
статусом.
Вступ особистості в правове спілкування передбачає поєднання її
інтересів з інтересами інших людей, а також формування ставлення
особистості до діючих юридичних норм. Це ставлення не зводиться до
простого пристосування до них як до ординарного акту, а є складним
відношенням дії та впливу існуючих норм, їхнього сприйняття,
відторгнення, ігнорування, порушення тощо.
Результатом психологічного впливу права стає формування образу права,
тобто узагальненої, емоційно забарвленої форми відображення правової
дійсності у вигляді комплексу уявлень про закони, методи їхнього
втілення в життя і про правозастосовчі органи тощо. Образ права – це
своєрідний зліпок конкретизованої правосвідомості.
На формування психологічної установки особистості щодо права значно
впливає соціальна група, а також суспільство в цілому, та соціальні
умови, в яких живе особа. Слід враховувати, що дія групи і суспільства
означає не просто дзеркальне відображення і сприйняття особистістю
правових позицій соціальної групи чи суспільства. Це опосередковується
власним соціально-правовим досвідом особистості, а також тими
матеріальними умовами, в яких вона живе, і ресурсами, якими володіє.
Відповідно суспільна поведінка суб’єкта може бути правомірною і
неправомірною. Залежно від психологічного ставлення суб’єкта до права, а
також сформованих психологічних установок, правомірна поведінка може
бути:
1) активною (соціально-усвідомленою) правомірною поведінкою, яка
базується на усвідомленні, внутрішньому переконанні суб’єкта в
необхідності дотримуватися, або не порушувати у своїй поведінці приписів
чинного законодавства. Така поведінка можлива в прогресивних правових
системах, тобто в системах, де видані державою юридичні норми
максимально відповідають об’єктивним соціально-економічним потребам.
Тому ці норми можуть самореалізуватися (втілитися без наказу держави) у
суб’єктивному праві;
2) пасивною (звичаєвою) правомірною поведінкою, яка базується на звичці
дотримуватися вимог законодавства у своїй поведінці, незалежно від
усвідомлення необхідності такої поведінки. Така поведінка базується на
морально-етичних засадах і підтримується ними;
3) конформістською поведінкою, яка базується на наслідуванні суб’єктом
поведінки інших суб’єктів правовідносин, їхньої поведінки в аналогічних
відносинах, вона обумовлена і базується на бажанні не відрізнятися від
оточуючих. Така поведінка можлива, якщо в психологічному статусі
особистості переважає апатія стосовно правових норм. З
формально-юридичного погляду це нормально, оскільки при цьому не
відбувається порушення норми права, проте з соціологічної точки зору це
не нормальна поведінка, оскільки свідчить про соціальну пасивність
суб’єкта, тобто виключеність його з соціальних відносин;
4) маргінальною, яка базується на загрозі покарання за неправомірну
поведінку, суб’єкт дотримується норм права, не бажаючи застосування до
нього санкцій за відмову від неї. Така поведінка має місце, у випадку
зіткнення психологічної установки особи з вимогами юридичних норм. Це
так зване маргінальне протистояння. Така поведінка за певних умов може
легко перейти в неправомірну поведінку.
Неправомірна поведінка виникає у випадку накладення негативної
психологічної установки щодо права і негативної діяльності, тобто
правопорушення.
Етична форма соціальної дії права. Якщо правова норма має свою
об’єктивну матеріальну підставу, якщо вона справді відображає соціальну
волю, а об’єктивні правові потреби суспільства адекватно відбиваються в
правових нормах, то можна припустити, що правові норми так само
відображають міру соціальної справедливості. А якщо соціальна норма
справедлива, вона відповідає рівню соціального розвитку та етичним
вимогам соціуму в цілому. Моральний потенціал норми, її справедливість
створює передумову успішної соціальної реалізації правової норми.
Інформаційна форма соціальної дії права. Зокрема її раціональний аспект
– це інформація про зміст права, правила поведінки, що містяться в
нормах об’єктивного права, про характер суб’єктивних прав, у яких ці
норми опосередковуються, про специфіку правовідносин і правових
зв’язків. Особа може реалізувати правову норму, тільки коли до її відома
доведений зміст цієї норми.
Більше того, від повноти інформаційних даних про соціальний розвиток
права значною мірою залежить подальший розвиток правової системи. Іншими
словами, від повноти соціальної інформації залежить динаміка правової
сфери. Від того, якою мірою суспільству буде відомо про ефективність
соціальної дії права залежатимуть і відповідні акції суспільства,
організовані з метою коригування функціонування правової системи.
Крім того, оскільки право живе, воно не може не сигналізувати про свою
дію. При цьому існують два види інформаційних сигналів у праві. Перший –
це сигнал раціонального характеру, тобто про зміст правових норм. Другий
– це сигнал про об’єктивність правових норм, тобто про їх відповідність
об’єктивним потребам суспільства.
Крім того, центральним елементом механізму соціальної дії права є особа
як об’єкт правового впливу і як суб’єкт правовідносин. Саме на особу
спрямовані вищезазначені форми впливу правових норм. Правомірність чи
неправомірність поведінки особи залежить від соціальних умов, в яких
вона живе і реалізовує правові норми, і ефективності психологічного,
етичного та інформаційного впливу правової норми.
У тому суспільстві, в якому існує оптимальне співвідношення між
підсистемами соціальної системи, жодна з яких не поглинає іншу, у яких
не відбувається підміни одних функцій іншими, виникає потреба у правовій
системі високого рівня нормативності. Цей рівень забезпечується
ефективним механізмом правового впливу, який є залежним від потреб
суспільства і окремих його суб’єктів і є частиною механізму соціального
впливу. Формується він під впливом світоглядного визнання суспільством
права як соціальної цінності. Механізм правового впливу може мати ряд
рівнів – низький, середній, високий – кожний з яких залежить від питомої
ваги правових регуляторів у системі соціального регулювання.
Поняття механізму правового впливу дозволяє проаналізувати правову
систему у системно-дієвому стані, висвітлити специфічні функції, які
виконують ті чи інші юридичні явища у правовій системі, показати їх
зв’язки та взаємодію.
Механізм правового впливу є частиною системи соціального управління, яка
складається з керуючої (управляючої) та керованої (такої, що піддається
управлінню) підсистем, основним елементом яких є люди, а управління
зводиться до впливу одних з них на свідомість та поведінку інших. У
системі управління суспільством механізм правового впливу є одним із
важливих нормативно-організаційних факторів, що забезпечують
ефективність практичної діяльності людей.
До механізму правового впливу входить і механізм правового регулювання,
так як поняття правового впливу охоплює як регулювання за допомогою
юридичної норми та інших юридичних засобів, так і інші правові форми
впливу на поведінку людини.
Сукупність таких засобів і процедур складає механізм правового впливу,
який є системою загальних та спеціальних правових засобів, за допомогою
яких правові вимоги переводяться у соціальну поведінку суб’єктів,
здійснюється нормативно-правова організація суспільних відносин.
Правові засоби, як визначає Алексєєв С.С., – це об’єктивовані
субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями,
які дозволяють реалізувати потенціал права, його силу. Тобто, це ті
явища правової дійсності, які розглядаються в якості елементів правової
системи з точки зору їх функцій та ролі як засобів правового впливу на
суспільні відносини, поведінку суб’єктів. Вираз через правові засоби
соціальної сили права – це є вираз його цінності. А тому правові засоби
є не тільки соціальною необхідністю та об’єктивною закономірністю, але й
оптимальним способом організації суспільних відносин, який відповідає
умовам, рівню розвитку суспільства і відображає процес визнання чи
невизнання цінності права як регулятора суспільних відносин.
Правовими засобами, які утворюють механізм правового впливу, є,
насамперед, ті з них, що входять до складу механізму правового
регулювання; тобто: 1) юридичні норми, нормативно-правові приписи; 2)
правові відносини; 3) акти реалізації прав та обов’язків; 4) акти
застосування права, індивідуальні приписи; 5) акти офіційного
тлумачення. Їх можна назвати спеціальними правовими засобами. Поряд з
ними, до механізму правового впливу відносяться і такі правові засоби,
як: правосвідомість, правова культура, принципи права, правопорядок. Ці
засоби не входять до механізму правового регулювання; вони є загальними
правовими засобами, що включаються до механізму правового впливу поряд з
механізмом правового регулювання (спеціальними правовими засобами).
Механізм правового регулювання виражає дієву сторону процесу переводу
нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, а тому
основною функцією спеціальних правових засобів є забезпечення
регулювання суспільних відносин. При цьому, як правило, використовуються
такі способи впливу на суспільні відносини, як дозвіл, зобов’язання,
заборона.
Загальні правові засоби здійснюють психологічний, моральний, виховний,
інформаційний, науково-ідеологічний вплив, і це є їх основною функцією.
Спеціальні правові засоби можуть також здійснювати ці форми впливу, але
це не буде їх основною функцією.
Водночас правовий вплив на суспільні відносини не є безмежним, так як
правова система є підсистемою соціальної системи, і її основним
завданням є врегулювання суспільних відносин шляхом створення юридичних
засобів (юридичних норм – насамперед), яке спрямоване на досягнення
такої мети як правопорядок. Ці засоби повинні функціонувати у будь-якій
підсистемі (економічній, політичній тощо), також забезпечувати
функціонування і самої правової системи.
В той же час вплив права можливий лише у межах свідомого діяння людини,
тобто коли вони підвладні свідомості людини.
3. Норма правового впливу в процесі керівництва, управління, правового
регулювання
Поняття, ознаки і види соціальних норм, їх співвідношення з технічними
нормами
Всі види норм (норма – це певне правило) можна умовно поділити на дві
групи: соціальні та технічні.
Технічні норми регулюють діяльність людини, пов’язану з використанням
природних ресурсів (норми витрати палива, електроенергії, води та ін.) і
знарядь праці.
Соціальні норми регулюють відносини людей між собою, тобто вони є
правилами поведінки загального характеру, що складаються у відносинах
між людьми в суспільстві в зв’язку з проявом їх волі (інтересу) і
забезпечуються різними засобами соціального впливу.
Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і
в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика,
техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального
характеру.
Ознаки соціальних норм:
1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру
– соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано
встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в
нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у
регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм
типових масштабів поведінки;
2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають
конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку
людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли
виникають відповідні суспільні відносини;
3. Правила поведінки наказового характеру – загальнообов’язкові. Вони
встановлюють заборони, дають еталони поведінки;
4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на
поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом,
державним примусом).
Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного
розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного
життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.
Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.
Види соціальних норм за сферами дії:
– економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто
пов’язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і
споживанням матеріальних благ;
– політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями;
пов’язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні,
із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;
• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними
релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;
• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього
середовища та ін.
Види соціальних норм за регулятивними особливостями:
• норми моралі;
• норми-звичаї;
• норми права;
• корпоративні норми (корпорація – лат. corporatio – співтовариство,
об’єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині
різних недержавних організацій (громадських – некомерційних і
комерційних) між їх членами.
Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із
соціальними як частина з цілим, оскільки вони – важлива, але не одна
лише форма регулювання суспільних відносин.
Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із
принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого
існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня
стали правовими).
Технічні норми посідають своєрідне місце в системі соціального
регулювання, обумовлене тим, що вони регулюють відносини між людьми і
природою, технікою (людина і комп’ютер, людина і знаряддя праці, людина
і виробництво), тоді як соціальні норми – відносини між людьми та їх
об’єднаннями.
Технічні норми – це правила, що вказують на найбільш економічні та
екологічно нешкідливі методи, прийоми і засоби впливу людей на
матеріальний світ, їх роботу з технічними і природними об’єктами.
Інакше: це правила доцільного поводження з предметами природи,
знаряддями праці та різними технічними засобами, наприклад, правила
виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин і
механізмів.
Технічні норми ґрунтуються на пізнанні законів природи, особливостей
технічних об’єктів (знарядь виробництва та ін.) і являють собою
специфічну мову спілкування людини з матеріальними об’єктами.
Недотримання технічних норм призводить до відповідної реакції з боку сил
природи на конкретні дії людини (каліцтва, травми, хвороби). Так,
невиконання вимоги медичного закладу користуватися одноразовими шприцами
може призвести до інфікування хворого СНІДом, а порушення правил роботи
на електронно-обчислювальній машині не дасть потрібного результату.
Якщо розглядати технічні норми безвідносно до того, регулюють вони
поведінку людей чи ні, то їх можна визначити як суто технічні і
протиставити соціальним нормам, тобто суто технічні норми як абстракція,
відволікання від суспільних відносин, мають таке саме значення, як
правила математики та інших несоціальних утворень, наприклад, правила
поводження з комп’ютерами, телевізорами, стереосистемами, холодильниками
і т.д.
Як тільки технічні норми стикаються з поведінкою людей і люди починають
узгоджувати свої вчинки з технічними вимогами, тобто як тільки технічні
правила перетворюються на загальні правила поведінки (норми), вони
набувають соціального значення. Наприклад, правила гігієни – технічні
норми, що мають соціальне значення. Або інший приклад: технічними
нормами є різні правила, що встановлюють вимоги до якості продукції,
товарів і гарантії їх якості. Ці технічні правила розраховані на
ставлення суб’єктів (колективів) до них у процесі створення продукції
(товарів) і сфері обміну. Тому вони мають соціальний характер.
Спільне у технічних і соціальних норм – їх зв’язок із діяльністю людини.
Відмінності технічних і соціальних норм – в об’єктах і методах
регулювання.
Ознаки соціально-технічних норм:
• обумовленість законами природи і техніки;
• невиразність соціального характеру (не є суто соціальними);
• невиразність засобів суспільного забезпечення (правових, моральних та
інших санкцій);
• виключність використання.
Ряд технічних норм, що діють у матеріально-виробничій і управлінській
сфері і набули соціального значення, набувають правової сили, тобто
перетворюються на техніко-юридичні з ознаками обов’язковості і охорони
державними засобами, аж до примусу. При цьому вони не втрачають свого
організаційно-технічного характеру. Наприклад, правила протипожежної
безпеки, експлуатації атомних станцій, усіх видів транспорту,
енергопостачання, збереження і переміщення вибухових і токсичних
речовин, поводження зі зброєю тощо. До технічних норм належать:
1. Будівельні норми і правила (БНіПи);
2. Державні стандарти (Держстандарт);
3. Технічні умови виробництва певної продукції;
4. Інструкції з експлуатації машин і механізмів;
5. Норми витрати сировини, палива, електроенергії та ін.
Соціально-технічні норми перетворюються на техніко-юридичні в двох
випадках.
1. Коли держава через відповідні уповноважені органи формулює зміст
соціально-технічних норм, дотримання яких визнається юридичне
обов’язковим. Наприклад, інструкція з дотримання технічних правил
робітниками атомної електростанції. Вона містить соціально-технічні
норми, які мають формально-обов’язковий характер для адресата, і
охороняється державою. Інструкція до чайника такого характеру не має.
2. Коли держава не формулює зміст соціально-технічних норм, а відсилає
до них (інструкції тощо), але встановлює відповідальність за порушення
їхнього змісту. Вони мають бланкетний або відсильний характер. Так,
ухилення від заборон по техніці безпеки, промисловій санітарії та інших
правил праці, передбачених трудовим законодавством, може спричинити
адміністративну, дисциплінарну або кримінальну відповідальність.
Юридико-технічні норми не можна протиставляти нормам соціальним, тому що
усі без винятку правові норми адресовані людям, регулюють відносини лише
між особами, групами, суспільством і державою (але не відносини між
особою і річчю або явищем природи) і в цьому сенсі вони є соціальними,
їх іноді називають підвидом соціальних норм або соціальними нормами з
технічним змістом. Таким чином, у матеріально-виробничій і управлінській
сфері (відповідно до рівня розвитку техніки) технічні норми не можуть не
набувати характеру соціальних, а згодом – і якості юридичних норм.
Поняття, ознаки та види норм права та способи їх викладення
Норма права – це загальнообов’язкове, формально-визначене правило
поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване
державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру
свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та
індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма
заходами державного впливу, аж до примусу.
Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої
ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних
відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами,
складає систему права.
Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми
права:
1. Правило поведінки регулятивного характеру – норма права вводить нове
правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на
суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб)
регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює
її дія, яка повинна призвести до певного результату.
2. Загальнообов’язкове правило поведінки – норма права виходить від
держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає
обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінки загального характеру – норма права має загальний
(без зазначення конкретного адресата – неперсоніфікований) характер,
тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих
нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість
застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов’язуючого
характеру – норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних
відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка
застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права
покладає обов’язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на
навчання, обов’язок інших – забезпечити це право). Формальну
визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших
писаних джерелах права.
5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, – норма
права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з
дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття
чинності, зміна або скасування чинності.
6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж
до примусу, – держава створює реальні умови для добровільного здійснення
суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує
способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні
санкції у разі невиконання вимог норми права.
Риси норми права як класичного розпорядження:
1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид
і міру поведінки);
2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність,
формальну визначеність, стабільність, владність);
3) норма має чітко виражену структуру, складається з елементів
(диспозиція, гіпотеза, санкція).
Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:
– є мірою свободи і справедливості;
– є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і
систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у
громадянському суспільстві;
– має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що
адресоване безлічі індивідуально не визначених суб’єктів і розраховано
на багатократність застосування за певних життєвих обставин.
У державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна
класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).
Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):
норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного,
трудового, екологічного права та ін.
Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення
бажаної поведінки суб’єктів права) Імперативні – норми, що виражають у
категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають
ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів.
Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.
Диспозитивні – норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які
дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й
обов’язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки
вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони
регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не
домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за
відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.).
Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.
Норми права за характером впливу на особу Заохочувальні – норми, що
встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб’єктів, який
схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній
праці (наприклад, правила щодо виплати премій).
Рекомендаційні – норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду
держави поведінки суб’єктів.
Норми права по субординації в правовому регулюванні Норма матеріального
права – норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить
правило (права, обов’язки, заборони), на підставі якого можливо
вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.
Норма процесуального права – норма, що встановлює оптимальний порядок
застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі
якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування
злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.
Призначення процесуальної норми – встановити процедуру, регламент
здійснення прав або виконання обов’язків, закріплених у матеріальних
нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою
матеріального права.
Норми процесуального права походять від норм матеріального права:
процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв’язки, що
склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до
життя потребою реалізації норм матеріального права.
Норми процесуального права мають подвійну обумовленість: матеріальними
умовами життя суспільства та особливостями норм тієї галузі
матеріального права, із якою вони тісно пов’язані і потреби якої
обслуговують.
Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто
визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої,
правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової
діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають
порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.
Розпорядження процесуальних норм, як правило, адресуються суб’єктам, які
наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального
права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).
Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм
матеріального права змістом, який виражається у своєрідності їх
розпоряджень; особливостями адресата; структурою побудови.
Норми права за суб’єктами правотворчості: норми органів представницької
влади;
норми глави держави;
норми органів виконавчої влади;
норми громадських об’єднань, комерційних організацій, трудових
колективів підприємств
Норми права за дією у просторі: загальні;
місцеві
Норми права за дією у часі: постійні
тимчасові
Норми права за дією за колом осіб: загальні – поширюються на все
населення;
спеціальні – поширюються на певне коло осіб;
виняткові – роблять винятки із загальних і спеціальних норм
Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):
регулятивні (правила поведінки) – встановлюють права і обов’язки
суб’єктів (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника:
володіння, користування, розпорядження, чи норма, що визначає порядок
шлюбу);
охоронні (сторожі порядку) – встановлюють способи юридичної
відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, закріплених
у регулятивних нормах (наприклад, норма Кримінального кодексу про
відповідальність за вбивство)
Регулятивні норми права за характером розпоряджень, що містяться в них:
дозвільні (що надають правомочності) – норми, що вказують на можливість
здійснювати певні дії, наділяють суб’єктів певними правами (наприклад,
подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном чи:
право батьків вимагати повернення дітей від будь-якої особи, що утримує
дітей у себе не на підставі закону чи судового рішення). Ці норми
містять у своєму тексті слова: «вправі», «має право», «може»;
зобов’язуючі – норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії,
наділяють суб’єктів певними обов’язками (наприклад, представляти митниці
необхідні для митного контролю документи; заповнювати і вчасно подавати
в податкову інспекцію декларацію про доходи). Ці норми містять слова
«зобов’язаний», «повинен».
заборонні – норми, що вказують на необхідність утримуватися від
здійснення дій певного роду, встановлюють заборони). Ці норми
супроводжуються словами «забороняється», «не має права», «не може».
Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У
заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має
регулятивний характер, оскільки її дотримання пов’язане з недоведенням
до правопорушення (злочину), із підтримкою правопорядку. Наприклад,
адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним
промислом, є заборонною нормою.
Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і
міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить
заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння
злочинного діяння, на порушення правопорядку. У разі злочину
відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а
регулятивної норми з іншої галузі права: зобов’язувальної, заборонної
або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою,
що викликає її дію, служить акт злочину.
Заборона входить до змісту і зобов’язувальної норми. Встановлюючи
обов’язок особи здійснювати певні позитивні дії, зобов’язувальна норма
містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення
інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов’язувальної норми
відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на
позитивне зобов’язування.
Спеціалізовані (нетипові) норми права
Крім зазначених видів загальних норм права є так звані спеціалізовані
(такі, що забезпечують, або похідні) норми. Це – нетипові правові
розпорядження, тобто розпорядження «нестандартного» характеру, у яких
відсутні ті чи інші властивості, ознаки, об’єктивно притаманні класичній
моделі норми права.
Ознаки спеціалізованих норм:
1. Мають субсидіарний, тобто допоміжний, характер, допомагають основним
нормам додати праву вивершеність і повноту.
2. Самі не регулюють суспільні відносини і ніби приєднуються до
регулятивних і охоронних норм, створюючи разом з ними єдиний регулятор.
Тому щодо основних норм ці норми кваліфікуються як додаткові.
3. Утворюються на основі «первинних», «вихідних» норм, але містять у
собі додатково інші розпорядження (вбирають нові регулятивні якості) з
метою охоплення нової групи суспільних зв’язків. За характером утворення
вони є похідними від основних норм.
Якими є причини створення спеціалізованих норм права? – Необхідність у
законодавчому охопленні нових видів суспільних відносин через сформовану
і перевірену на практиці систему правового регулювання і можливість
їхнього охоплення в повному обсязі без будь-яких принципових протиріч із
раніше прийнятими нормами (об’єктивний момент).
Переконаність законодавця в доцільності розвивати, розширювати чинні
норми шляхом внесень до них змін і доповнень, а не розробляти принципово
нові норми (суб’єктивний момент).
Створення спеціалізованих (допоміжних, або похідних) правових норм
дозволяє логічно узгодити весь нормативний масив, уникнути в ньому
суперечностей і прогалин.
Схематично шляхи (стадії) розробки спеціалізованих норм можна уявити
таким чином.
1. Ідея – норма – відносини: тут спеціалізовані норми спрямовані на
вдосконалення сформованих суспільних відносин, вже врегульованих певною
мірою правом.
2. Відносини – ідея – норма: тут необхідно охопити спеціалізованими
нормами усталені суспільні відносини, не врегульовані правовими нормами.
Слід зважити на те, що упорядкування тексту спеціалізованої (допоміжної,
або похідної) правової норми неможливо без змін, доповнень гіпотези або
(і) диспозиції основної (первинної, вихідної) норми права. У гіпотезі
вказуються нові умови дії норми. У диспозиції визначаються інші правила
поведінки, які відрізняються від диспозиції основної (первинної,
вихідної) правової норми.
Спеціалізовані норми відмежовуються одна від одної в залежності від
цільового призначення, виконуваного в процесі правового регулювання.
Розрізняють такі спеціалізовані норми:
загальнозакріпні норми, або норми-начала;
установчі норми, або норми-принципи;
прогностичні норми, або норми-цілі;
декларативні норми, або норми-оголошення;
дефінітивні норми, або норми-дефініції.
Загальнозакріпні норми, або норми-начала – норми, що містять положення,
які закріплюють первинні основи суспільного і державного ладу; в
узагальненому вигляді виражають певні елементи регульованих відносин.
Розвиток цього різновиду норм пов’язаний з ростом законодавчої культури,
законодавчих узагальнень, із «винесенням за дужки» деяких загальних
моментів. Наприклад, норми загальної частини кримінального права
вказують на певні однакові ознаки злочину, покарання, умови звільнення
від покарання та ін. Загальнозакріпні норми нерідко збігаються з
фундаторськими (установчими) нормами.
Установчі норми, або норми-принципи – норми, у яких сформульовані
незаперечні вимоги загального характеру, що стосуються усіх або
більшості інститутів або норм галузі права. Наприклад, норми-принципи
функціонування соціально-економічного і громадсько-політичного ладу,
взаємовідносини держави й особи. Так, нормою-принципом є ст.З
Конституції України, яка проголошує: «Людина, її життя і здоров’я, честь
і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю».
Прогностичні норми, або норми-цілі – норми, які містять прогнози
розвитку державного або суспільно-політичного ладу. Норми-цілі можна
вважати різновидом фундаторських норм. Разом вони служать
нормами-еталонами, які дозволяють установити відповідність цілей і
засобів конкретних правових розпоряджень об’єктивним закономірностям
суспільного розвитку. Наприклад, ст. 1 Конституції України говорить:
«Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою».
Декларативні норми, або норми-оголошення – норми, які містять положення
програмного характеру, нормативні оголошення.
Дефінітивні норми, або норми-дефініції (визначення) – норми, які містять
визначення правових категорій і понять. Наприклад, поняття юридичної
особи, злочину, угоди та ін. Такі визначення мають загальнообов’язкове
значення. Так, у ст. З Закону України «Про звернення громадян»
вказується: звертання – викладені в письмові або усній формі пропозиції
(зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Серед спеціалізованих норм слід виділити: оперативні, або
норми-інструменти; колізійні, або норми-арбітри. Їхня специфіка полягає
в тому, що вони є нормами про норми.
Оперативні норми, або норми-інструменти – норми, роль яких виражається у
встановленні дати вступу (зміни, припинення) нормативно-правового акта в
силу, у його поширенні на нове коло суспільних відносин, на новий строк.
Вони мають назву «оперативних», тому що забезпечують регулювання
суспільних відносин оперативним шляхом: не через видання нових
регулятивних норм, а через прийняття нормативно-правових актів, їхню
зміну, доповнення, скасування, поширення сфери і строку дії, тобто
регулюють їх рух.
Колізійні норми, або норми-арбітри – норми, які у разі наявності
протиріччя між окремими нормативними актами з того самого предмета
регулювання, повинні застосовуватися в даному випадку, тобто це норми,
що регулюють вибір норми.
Вони покликані вирішувати колізії (конфлікти норм, пов’язані з
особливостями регулювання тих самих суспільних відносин різними
правовими актами):
1) між конституцією й іншими нормативно-правовими актами; між законами і
підзаконними актами; між актами того самого органа, виданими в різний
час; між загальним і спеціальним актом;
2) в унітарній державі з автономними утвореннями, наділеними
правотворчими повноваженнями – між загальнодержавними актами і актами
автономного утворення (наприклад, України і Автономної Республіки Крим);
3) між різними державами.
Здебільшого колізійні норми входять до складу міжнародного приватного
права (наприклад, є колізійний механізм регулювання зовнішньоекономічних
договорів).
Колізійні норми мають такі структурні елементи:
гіпотеза (обсяг) – вказує на суспільні відносини, що нею регулюються;
диспозиція (прив’язка) – вказує на національне законодавство, що має
застосовуватися при вирішенні справ у межах даних суспільних відносин.
Прив’язки колізійних норм визначаються за принципами:
– «власного закону» (закон громадянства та ін.);
– «закону місцезнаходження речі»;
– «закону, вибраного особами, що вступають в угоду»;
– «закону місця вчинення акта» (закон місця вчинення договору; закон
місця вчинення угоди; закон місця вчинення зобов’язання; закон місця
вчинення правопорушення, закон суду та ін.).
Способи (форми) викладення норм права у статтях нормативно-правового
акта
За повнотою викладу норм права в статтях нормативно-правових актів
розрізняють такі форми (способи): повну (пряму), відсильну, бланкетну.
Повна форма викладу норм права в статтях нормативно-правових актів. У
статті містяться всі необхідні елементи норми права без посилань до
інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначено: у
разі припинення дії договору наймання житлового приміщення (одночасно
припиняється дія договору піднаймання), піднаймач і члени його сім’ї (а
також тимчасові мешканці) зобов’язані негайно звільнити приміщення, що
займають. У разі відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку, а
з будинків, що погрожують обвалом, – в адміністративному порядку.
Відсильна форма викладу норм права в статтях нормативно-правових актів.
У статті містяться не всі елементи норми права, але є посилання до інших
статей цього акта, якщо є недостатні відомості. Наприклад, ст. 138
«Оголошення розшуку обвинуваченого» Кримінально-процесуального кодексу
України говорить: Якщо місце перебування особи, щодо якого винесена
постанова про притягнення його у справі як звинувачуваного, не
встановлено, слідчий оголошує розшук. За наявності підстав, передбачених
у ст. 155 цього Кодексу, слідчий може вибрати у відношенні до
розшукуваного обвинуваченого запобіжний захід у вигляді утримання під
вартою.
Бланкетна форма викладу норм права в статтях нормативно-правових актів.
У статті міститься посилання не на якесь конкретне нормативне
розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт. Такого роду
стаття є «бланком», що заповнюється іншим законом, джерелом права.
Наприклад, у ст. 2 Закону України «Про заставу» зазначається: відносини
застави, не передбачені цим законом, регулюються іншими актами
законодавства України. Якими конкретно, не сказано, і у загальний
«бланкетний» спосіб передбачена можливість регулювання заставних
відносин іншими актами законодавства України.
За рівнем узагальнення виділяють такі форми (способи) викладу норм права
в статтях нормативно-правових актів:
– казуїстична – зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями,
через певні факти, випадки, ознаки та ін.;
– абстрактна – зміст норми розкривається через загальні, абстрактні, не
індивідуалізовані поняття.
Норми моралі і норми права: їх зв’язок і взаємодія
Мораль – система норм і принципів, які виникають із потреби узгодження
інтересів індивідів один з одним і суспільством (класом, соціальною
групою, державою), спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно
до понять добра і зла і підтримуються особистими переконаннями,
традиціями, вихованням, силою громадської думки.
Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних
норм виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті.
Вона охоплює майже всі сфери життя – економіку, політику, право та ін.
За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами
суспільства, долаються суперечності між ними, регулюється міжособистісне
спілкування.
«Золотим правилом» моралі, відомим із найдавніших часів, є таке: «(не)
роби щодо інших так, як ти (не) хотів би, щоб вони робили щодо тебе».
У багатьох випадках правові норми ніби виростали з моральних принципів.
Дотримання норм права є моральний обов’язок громадянина, який
визначається моральною і правовою культурою суспільства. Правда, жодне
суспільство в історії розвитку людства поки що не досягло гармонії права
і моралі.
Спільне у норм права і норм моралі полягає у тому, що вони:
1) діють у єдиному полі соціальних зв’язків, тобто є соціальними
нормами;
2) переслідують спільну мету – встановлення і підтримання порядку в
суспільстві;
3) мають однакове функціональне призначення – впливати на поведінку
людей, регулювати їх відносини, формувати масштаби (еталони, стандарти)
поведінки;
4) адресовані до всіх або до великої групи людей, тобто є правилами
поведінки загального характеру;
5) мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень –
справедливість. Навіть у класовій державі норми права були вираженням
справедливості, на якій ґрунтуються норми моралі. Останні, у свою чергу,
були обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства. Але й
тоді норми права і норми моралі протистояли сваволі та анархії.
Взаємодія норм права і норм моралі в процесі правотворчості:
1. Норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у
суспільстві, виступають як формально (офіційно) визначена міра
справедливості, і тому право в широкому розумінні є моральним явищем.
Наприклад, заборона убивства – це насамперед моральна заборона, а потім
уже правова. Законом передбачена кримінальна відповідальність за наклеп,
давання неправдивих показань, підробку документів, шахрайство, які у
своїй основі мають неправду як аморальне явище. Або конституційна норма
(ст. 63 Конституції України), відповідно до якої особа не несе
відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе,
членів сім’ї чи близьких родичів, є насамперед моральною нормою.
2. Норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі.
Наприклад, зміна ставлення до комерційної діяльності зажадала юридичного
закріплення, оскільки норма, що забороняє комерційну діяльність в
Україні, морально відпала.
3. Норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі,
яка панує в суспільстві. Наприклад, смертна кара в Україні.
Вплив норм моралі на діяльність, пов’язану з реалізацією права:
1. Норми права оцінюються громадянином, який реалізує їх, із погляду
моралі. Навіть технічні, організаційні правила, які не несуть морального
навантаження (наприклад, передбачена законом форма декларації про
прибутки), мають певний вихід на норми моралі.
2. Норми права тлумачаться посадовою особою, яка здійснює
правозастосовну діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у
суспільстві. Особливо це стосується тих норм права, котрі містять у
своєму тексті оцінні поняття (наприклад, «цинізм», «особливе
зухвальство» – у Кримінальному кодексі України), їх неможливо зрозуміти
і застосувати без звертання до норм моралі. Так, справедливе,
обґрунтоване і законне судове рішення про наклеп, образу, хуліганство,
статеві злочини багато в чому залежить від урахування моральних норм,
які діють у суспільстві.
3. Правозастосовний процес, включаючи його останню стадію – прийняття
правозастосовного акта, здійснюється з урахуванням норм моралі.
Здавалося б, передбачена законом форма протоколу судового засідання не
торкається будь-яких моральних цінностей, проте будь-які юридичні
правила, які вносять чіткість і певність у взаємовідносини суб’єктів
права в процесі правозастосовної діяльності, не є байдужими для моралі.
Вплив норм права на норми моралі:
1. Норми права сприяють затвердженню прогресивних моральних уявлень.
Наприклад, ст. 21 Конституції України затверджує гуманістичні засади
справедливості: «Всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та
правах».
2. Норми права сприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових
моральних норм. Наприклад, норма про рівність форм власності –
державної, комунальної, приватної – затверджує у громадян не лише
необхідне почуття відповідальності за цілість державної і комунальної
власності, але й моральне право хазяїна, власника – фермера, приватного
підприємця та ін.
3. Норми права виступають як засоби охорони і захисту норм моралі. Так,
статті Цивільного кодексу спрямовані на захист і охорону таких моральних
цінностей, як добре ім’я, незаплямована репутація, честь, гідність.
Відмінності між нормами моралі і нормами права
Норма моралі Норма права
за походженням
– складається в суспільстві на основі уявлень людей про добро та зло,
справедливість; існувала до виникнення держави; – установлюється
(закріплюється) державою як офіційна міра волі та справедливості; при
первісному ладі не існувала;
за сферою дії
– регулює внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в усіх сферах
суспільних відносин; не є інституціональною – не пов’язана з інститутами
суспільства; створюється, поширюється і відмирає повільно протягом
тривалого часу – регулює зовнішню форму поведінки людини в тих сферах
суспільних відносин, що піддаються регулюванню; є інституціональною –
діє в рамках соціальних інститутів; вступає в дію, здійснюється і
скасовується офіційно, у суворо визначеному порядку та часі;
за ступенем деталізації
– виступає як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей і
принципів (дотримуватися слова, бути чесним, справедливим тощо); – є
конкретним варіантом поведінки суб’єкта, в якому чітко визначені його
юридичні права і обов’язки, як можливі та належні;
за формою вираження
– не закріплюється в спеціальних актах, міститься у свідомості людей;
набуває обов’язкового значення в міру визнання більшістю членів
суспільства; – одержує закріплення в державних актах (законах, указах,
постановах); після набуття законної сили стає обов’язковою для осіб, що
знаходяться в сфері її дії;
за способом охорони від порушень
– дотримується добровільно, забезпечується внутрішнім переконанням,
громадською думкою (результат – почуття сорому, каяття). –
забезпечується, крім інших способів, державним примусом, застосуванням
заходів юридичної відповідальності (нерідко результатом є обмеження в
правах правопорушника, викликане застосуванням до нього санкцій закону).
Норми-звичаї і норми права
Норми-звичаї – правила зовнішньої поведінки, які розглядаються членами
соціального об’єднання як обов’язкові або на підставі безпосередніх умов
суспільного життя, або на підставі якогось суспільного авторитету;
здійснюються добровільно, а у разі їх порушення до правопорушників
застосовуються засоби громадського впливу.
Норми-звичаї – правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх
застосування протягом тривалого часу. Це основна форма регулювання
відносин у додержавному суспільстві.
Ознаки норми-звичаю: етнічний характер; колективістський характер;
моральна обумовленість; пов’язаність із релігійними уявленнями і
ритуалами; підкреслена публічність та ін.
Дотримання норм-звичаїв забезпечувалося засобами громадського
суспільного впливу на порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення
вогню і води та ін.) або схваленням засобів, що застосовувалися до
кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кревна помста).
У державному суспільстві норми-звичаї були санкціоновані державою:
1. У процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив
підставою для вирішення спору (англо-американський тип правових систем).
Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця
норма повинна була:
– виражати тривалу правову практику;
– відображувати однакову практику – як дії, так і бездіяльності;
– втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації.
Необхідність застосування норми-звичаю доводилася в суді.
2. Шляхом включення звичаю до законодавчих актів рабовласницьких і
феодальних держав, які утворили найдавніший шар права – звичаєве право
(романо-германський тип правових систем та ін.).
Для набуття юридичної сили норма-звичай: не повинна суперечити закону;
повинна його доповнювати і ніби «оживляти»; не може підмінювати закон.
Після набуття нормою-звичаєм правового характеру, тобто санкціонування
її державою (правовий звичай), його дотримання забезпечується примусовою
силою держави. Так, закони Хаммурапі включали норми-звичаї, які після
надання їм письмової форми набули стійкішого характеру. Наприклад, один
із законів Хаммурапі встановив: якщо син ударить батька, йому слід
відтяти руку. Якщо раніше й були сумніви щодо даного покарання, цей
закон вирішив їх. І одночасно він зробив це покарання важкозмінюваним,
перешкоджаючи зм’якшенню покарання, коли відсіч руки сина було визнано
згодом надто суворим покаранням.
Звичаєве право – це система правових норм, яка ґрунтується на
нормах-звичаях, що діють у суспільстві в результаті тривалого
застосування, санкціоновані державою і забезпечуються у разі потреби
його примусовою силою.
Звичаєве право сформувалося на ранніх ступенях розвитку суспільства, у
період розпаду родового ладу. Виникаючі в суспільстві суперечності
викликали потребу у фіксації сформованих відносин у формі різних
нормативних установлень (Руська правда, Алеманська правда, Салічна
правда та ін.). Перші писані закони, що ґрунтувалися на нормах-звичаях,
мали справляти враження на підданих своєю стабільністю і розвивати в них
почуття впевненості у справедливості.
Згодом звичаї минулого (кревна помста, виклик на дуель) поступово
трансформувалися відповідно до соціально-економічному ладу суспільства і
дотепер продовжують відігравати досить істотну роль, особливо на рівні
повсякденної свідомості, у правосвідомості.
Можна назвати сучасні держави, так звані «країни, що розвиваються»«, де
звичаєве право відіграє домінуючу роль у регулюванні земельних, сімейних
і спадкоємних відносин (країни Океанії, тропічного поясу африканського
континенту, деякі азіатські країни), проте в жодній з них правові звичаї
не є самостійним і виключним регулятором суспільних відносин. Ці країни
керуються і нормами-звичаями, і нормами, виданими або санкціонованими
державою. Наприклад, у Папуа-Новій Гвінеї діють як норми звичаєвого, так
і норми загального (англійського) права.
Таким чином, норми-звичаї і звичаєве право, яке ґрунтується на них, є
провідними нормативними регуляторами поведінки в ранніх державних
утвореннях, сприяють формуванню їх національної правової системи.
Величезний вплив у цьому плані належить національним, релігійним та
іншим особливостям, властивим конкретному етнічному утворенню (або їх
сукупності), а також тим навичкам, традиціям і звичаям, що, повторюючись
і закріплюючись у свідомості індивідів, перетворюються на норми
поведінки.
Звичай може вважатися правовим як у силу санкції держави, так і
внаслідок визнання його «своїм» певною етнічною спільнотою, плем’ям,
кастою і т.д. Наприклад, нормою-звичаєм у Британії є затвердження
королевою законопроекту, прийнятого обома палатами парламенту.
Те, що сучасний юрист не вважає правом, іноді розглядається таким із
традиційних позицій. Особливо це має місце там, де проходить межа між
юридичним (спеціально-соціальним) і загально-соціальним регулюванням –
торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг та ін. Так, у сучасному
українському суспільстві суб’єкти господарської діяльності нерідко
вдаються до ділового звичаю – правила, що у силу визнаної корисності
регулярно повторюється в процесі господарської та іншої діяльності, стає
звичкою. Такий діловий звичай, набуваючи правового захисту в
арбітражному суді, нерідко стає правовим.
Звичай ділового обороту – сформоване і широко застосовуване в якійсь
галузі підприємницької діяльності правило поведінки, не передбачене
законодавством, незалежно від того, чи зафіксовано воно у будь-якому
документі. Не застосовується звичай ділового обороту, який суперечить
положенням законодавства або договору, обов’язковим для учасників
відповідних відносин.
Близькими до норм-звичаїв є норми-традиції – такі, що склалися, способи
поведінки людей, які передавалися з покоління в покоління і
перетворилися на правові норми. Традиції – ширші за змістом утворення,
ніж звичаї. Традиції нерідко мають зовнішнє вираження в нормах обрядів –
дій або комплексів вчинків людини, що стають правилами поведінки
(весільні обряди, обряд вручення свідоцтва про народження та ін.).
Обрядові церемонії, що відбуваються в урочистій обстановці, мають назву
ритуалів. Ритуал можна назвати різновидом звичаю або традиції,
підтримуваної і забезпечуваної державою. Наприклад, прийняття присяги в
системі Збройних сил, МВС, СБУ, проведення стройових оглядів та інших
церемоній закріплені в статутах, положеннях відомчих нормативних актів і
забезпечуються, крім морального впливу (громадського осуду), можливістю
застосування засобів дисциплінарної відповідальності.
Корпоративні норми і норми права
Якщо соціальна норма – це правило (зразок) поведінки, яке виражається у
ставленні однієї людини до іншої, то корпоративна норма – правило
поведінки, встановлене організацією для своїх членів. Нею визначаються
обсяг, характер, межа можливого і дозволеного в їх поведінці. В
комерційних корпораціях – це норми внутрішньоорганізаційного
(внутрішньофірмового) права. Корпоративні норми – це правила поведінки,
які встановлені в корпорації (підприємстві, установі, організації) для
регулювання відносин між працівниками, спрямовані на досягнення цілей її
функціонування і виражені в її статутах, положеннях, рішеннях. До них
належать:
– норми, що містяться у документах некомерційних, недержавних корпорацій
– громадських об’єднань (партій, профспілок, добровільних товариств, що
ґрунтуються на членстві);
– норми, що містяться у документах комерційних корпорацій, насамперед
тих, що створюються для підприємницької діяльності (господарських
товариств – повних, командитних, акціонерних товариств – відкритих,
закритих тощо).
Корпоративні норми комерційних організацій розробляються органами
управління цих організацій, регулюють відносини між співробітниками
корпорації і кредиторами, робітниками корпорації і клієнтами,
адресуються їх членам (фундаторам, акціонерам, робочим, службовцям
тощо). Хоча вони діють усередині певної організації, як і норми
громадських некомерційних об’єднань, між ними є відмінності.
Позаяк норми комерційних організацій породжують права і обов’язки,
забезпечені юридичним механізмом державних органів, норми громадських
організацій такого забезпечення не мають.
Спільне у корпоративних норм і норм права полягає у тому, що вони:
• регулюють типові ситуації або вид відносин, а не окремий випадок чи
конкретні суспільні відносини;
• мають багаторазове використання, тобто розраховані на багатократне
повторення;
• мають однаковий неперсоніфікований характер, тобто застосовуються
відразу до багатьох, поіменно не вказаних осіб;
• викладаються у письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому
порядку уповноваженими органами (державними органами, з’їздами,
конференціями, зборами громадських об’єднань та ін.).
Відмінності між корпоративними нормами і нормами права
Корпоративні норми Норми права
1) встановлюються від імені конкретного об’єднання громадян і виражають
волю (інтерес) цього об’єднання; 1) встановлюються від імені держави і
виражають волю всього народу (через поєднання громадських, групових і
особистих інтересів);
2) обов’язкові тільки для членів цього об’єднання, тобто мають точну
кількісну визначеність; 2) обов’язкові для всіх громадян держави, тобто
не мають кількісної визначеності;
3) забезпечуються передбаченими внутрішніми організаційними заходами, аж
до виключення з членів об’єднання; щодо забезпечення їх державою, то
воно може бути тільки опосередкованим; 3) забезпечуються, крім інших
способів, державним примусом;
4) не повинні суперечити нормам права, санкціям, встановленим у
нормативно-правових актах; 4) не залежать від змісту корпоративних
норм;
5) є додатковими стосовно норм права, виданим державою. 5) є основними
стосовно корпоративних норм; формулюють загальнообов’язкові (у тому
числі для корпорації) санкції.
Корпоративні норми (норми всіх організацій, включаючи підприємницькі)
слід розглядати як норми, що заповнюють прогалини в нормативній системі
права і мають субсидіарний (допоміжний) характер. Корпоративними нормами
повинні регулюватися лише ті відносини, що зачіпають основи життя
колективу (використання фінансів, встановлення умов праці, заохочення
працівників, порядок застосування заходів відповідальності тощо), тобто
трудові і організаційно-управлінські.
Корпоративні норми, що містяться в локальних нормативних актах, мають
правовий характер і тісно пов’язані з нормами права, виданими державою,
тому що:
1) в виданих державою нормах права передбачається можливість колективу
корпорації регулювати свою поведінку самостійно;
2) в нормах права визначаються напрямки корпоративного регулювання за
допомогою зазначення цілей і завдань суспільного і державного розвитку,
того чи іншого нормативно-правового акта або призначення того чи іншого
виду громадської діяльності;
3) в нормах права вказуються межі корпоративного регулювання (наприклад,
відповідно до Кодексу законів про працю України, додаткові пільги для
робітників можуть встановлюватися підприємствами лише за рахунок власних
коштів);
4) від корпоративних норм, так само як і норм права, виданих державою,
вимагається відповідність природі права як мірі справедливості і
свободи, принципам права (загальним, галузевим, міжгалузевим);
5) норми права у певних випадках визначають і процедуру прийняття
корпоративних норм;
6) корпоративні норми по своїм змістом не повинні суперечити нормам
загальнодержавним;
7) корпоративні норми, хоча й опосередковано, забезпечуються державним
примусом.
Юридичне значення корпоративних норм полягає насамперед у тому, що вони
визначають правосуб’єктність корпорації. У разі їх порушення є
можливість звернутися до компетентних правоохоронних органів. Так, при
порушенні положень установчих документів акціонерного товариства,
наприклад, про порядок розподілу прибутку, зацікавлений суб’єкт може
оскаржити ухвалене рішення у судовому порядку.
На відміну від корпоративних норми, що містяться у статутах політичних
партій, не мають правового характеру. Тому винесення рішення про
порушення статуту політичною партією оскарженню в судовому порядку не
підлягає.
Правова норма і стаття закону
Законодавча техніка припускає чітке уявлення законодавця про правову
норму і її співвідношення зі статтею закону (і підзаконного акту). Таке
уявлення дозволяє доцільно розташувати законодавчий матеріал у логічній
послідовності його нормативно-правового змісту.
Зміст того чи іншого нормативно-правового встановлення може бути чітко і
ясно викладений в статтях закону лише при правильному розумінні суті і
структури самої правової норми. У свою чергу без вирішення комплексу
питань про співвідношення і взаємозв’язок норм права і статей закону
неможлива раціональна організація змісту і структури законодавства в
цілому. Недооцінка цих питань веде до тих недосконалостей у техніці
складання законів, що нерідко є причиною найрізноманітніших порушень
законності.
Норма права – загальне правило (масштаб, еталон) поведінки людей, що
надає їм конкретні права й обов’язки, тим самим регулюючи суспільні
відносини чи одну з його сторін і в цих цілях втілюючи свій зміст у
логічну структуру.
Однак з твердження, що правові норми є загальним правилом, не випливає,
що кожна з них містить безпосередню вказівку для поведінки суб’єктів
права в тому чи іншому конкретному випадку. Правові норми можуть
виражати принципи і визначення, що також мають загальне значення,
закріплюючи основи, вихідні положення тієї чи іншої законодавчої системи
чи її галузі, встановлюючи чи уточнюючи юридичний зміст уживаних у
законодавстві понять, визначень, термінів.
Загальний характер правових норм означає відсутність конкретності
(персоніфікації) адресата і неодноразовість їхнього дотримання,
виконання і застосування. Саме цим правові норми відрізняються від
ненормативних (індивідуальних, однократно реалізованих) юридичних рішень
(наприклад, присвоєнням указом глави держави почесного звання тій чи
іншій особі, рішення чи вирок суду по конкретній справі).
Отже, правова норма – категорія абстрактна в тому значенні, що виражає
те загальне, що властиво нормативно-правовим установленням. Інакше
кажучи, вона виводить за дужки ті загальні ознаки, якими володіє (у
явному чи передбачуваному виді) будь-яке правило, а саме: умови, при
яких діє те чи інше правило, його зміст і наслідки, що настають при
недотриманні чи порушенні даного правила.
З абстрактності поняття правової норми випливає неприпустимість її як
«додатка» до будь-якої конкретної статті закону. Така спроба руйнує саме
поняття правової норми, оскільки далеко не завжди стаття закону містить
усі перераховані її елементи. Правова норма, як поняття абстрактне в
зазначеному змісті, не може бути одноелементним чи двохелементним, вона
завжди складається з трьох елементів. Кожна правова норма логічна, якщо
містить відповіді на три обов’язкових питання: яку поведінку вона
передбачає для суб’єктів правового відношення, при яких умовах ця
поведінка повинна чи може мати місце і якими будуть наслідки для осіб,
що не виконують чи порушують установлене правило. Немислима взагалі
будь-яка норма, особливо правова, з якої прямо чи побічно, але цілком
виразно не випливали б відповіді на ці питання. Інша справа, що зовнішня
форма вираження правової норми в статті чи статтях закону (підзаконного
акта) далеко не завжди повторює її логічну структуру. З метою стислості
викладу правових установлень, виключення з них непотрібних повторень і
т.д. законодавець цілком виправдано не відтворює в законі ті чи інші
частини (елементи) правової норми. Однак у кожнім з таких випадків можна
думкою відновити структурну конструкцію правової норми, у скороченому
виді вираженої в законі. Але в таких випадках вона, як правило,
виявиться більш громіздкою в порівнянні з лаконічно викладеним у законі
приписанням.
У тих же випадках, коли не вдається сформулювати коротко правову норму в
статті чи статтях закону без втрати окремих моментів її елементного
складу, приходиться, незважаючи на громіздкість і повторюваність,
відтворювати всі частини правової норми.
Але такі випадки порівняно рідкі. У переважній більшості статті закону
не відтворюють цілком структуру правової норми, у багатьох з них
гіпотеза чи санкція не приводяться, хоча і маються на увазі, випливають
із самого формулювання тієї чи іншої статті або зазначені в інших
статтях того чи іншого закону.
У випадку, коли правові норми передбачають однакові умови їхньої
реалізації (дотримання, виконання чи застосування), доцільно вказати в
окремій статті гіпотезу цих норм, подавши її всім тим статтям, у яких
будуть викладені відповідні правила (диспозиції).
Аналогічно цьому, якщо порушення диспозиції норм припускає настання
однакових наслідків, санкція цих норм може бути зафіксована в окремій
статті закону.
Іноді санкції узагалі виносяться за межі того закону, у якому
установлюються відповідні диспозиції. Однак санкції цих норм можуть бути
легко виявлені в тих статтях закону, у яких дані основні види
відповідальності.
У результаті виявляється, що одна правова норма може бути виражена в
декількох статтях закону чи навіть у різних законах і підзаконних актах.
Однак має місце і зворотна структурна організація закону, коли в одній
статті виражено кілька правових норм. У цьому випадку стаття закону має
кілька частин. Це цілком виправдано у випадках, коли диспозиції
декількох норм збігаються у своїх основних (родових) ознаках, різнячись
тільки другорядними (видовими) ознаками. Але нерідко для такого роду
об’єднання правових норм відсутні достатні підстави.
Доцільно, по можливості, кожну правову норму викладати в одній статті
закону і вказувати усі винятки з відповідного правила, що диктуються
раціональністю структури закону в цілому. Зрозуміло, ця пропозиція
виглядає як ідеал, до якого варто прагнути, але цього аж ніяк не завжди
можна досягти. Часом в окремих статтях містяться два правила, що взаємно
обумовлені, доповнюють один одного і тому їхнє об’єднання в одній статті
виправдано. Але далеко не все, що обумовлює і доповнює одне одного,
обов’язково повинно викладатися в одній статті. За такою логікою можна
об’єднати в одну статтю цілий правовий інститут, не говорячи вже про
більш великі правові цілості. Але адже цього немає і бути не може по тій
простій причині, що така логіка не полегшувала б, а, навпаки,
ускладнювала застосування правових норм. Різні по своєму змісті норми,
відносно самостійні правила, незважаючи на їхній органічний зв’язок,
взаємозумовленість і доповнюваність, можна викладати в різних статтях
закону. Разом з тим не в усіх без винятку випадках вартує в одній статті
закону формулювати одну правову норму. Ясно, що це неможливо (у
противному випадку взагалі не було би змісту проводити різницю між
правовою нормою і статтею закону). Але навряд чи хто-небудь з фахівців
стане заперечувати доцільність відповідності статті закону правовій
нормі в тих випадках, коли ця відповідність може бути досягнута і
виявиться корисною для практики реалізації відповідних правових
установлень.
Так чи інакше, але при всіх умовах гіпотеза, диспозиція і санкція
правової норми повинна бути виражена в статті (чи статтях) закону з
граничною чіткістю, ясністю і визначеністю.
Відсутність ясного визначення умов, при яких правова норма повинна
застосовуватися, виконуватися і дотримуватися, неминуче утрудняє її
реалізацію. Не менш важливо чітко формулювати саме правило поведінки, що
виключає двозначність, туманність викладу і т.д.
Особливе значення в законодавчій техніці здобуває проблема понять,
використовуваних у законах (і підзаконних актах). Правова норма, так
само як і стаття закону, складається з логічно зв’язаних між собою
понять. При законотворчості важливо правильно відібрати ті поняття, що
найбільш адекватні цілям правового регулювання відповідних відносин.
У законодавстві використовуються два основні різновиди понять: поняття
неправові (звичайні в побуті, запозичені з повсякденного життя чи
спеціальних галузей знань) і поняття правові (перетворення соціальної
реальності в правову шляхом привнесення в цю реальність правових
властивостей чи професійно-специфічне відображення правових явищ і
процесів, умов і обставин, дій чи бездіяльності і т.д.). При цьому як
неправові, так і правові поняття можуть бути конкретними й абстрактними.
Історично поняття в законодавстві розвивалися в напрямку від
безпосередньо конкретних до усе більш абстрактного. І це пояснювалося
простою обставиною: ускладнення і різноманіття проявів життя не могли
бути охоплені конкретними поняттями, якими здійснювалося правове
регулювання незначної частини дійсності, проте вимагали велику кількість
норм; тому конкретні поняття поступово витіснялися абстрактними, що
охоплювали правовим регулюванням велику частину явищ, що виникали в
реальності, процесів, поведінки людей. І якщо конкретними поняттями
неможливо охопити всі ті відносини, які необхідно було піддати
регулюванню, то недоліком абстрактних понять з’явилося те, що під їхній
вплив нерідко підпадали різні по своїй сутності явища, процеси і
поведінки, особливості і специфічні риси яких не піддавалися обліку.
Звідси випливає, що законодавець повинен дотримуватися розумної міри при
формуванні абстрактних понять, домагатися їхньої гнучкості,
еластичності, доцільного співвідношення абстрактних і конкретних понять.
Останні покликані деталізувати, розвивати, розгортати абстрактні поняття
з метою визначеного рішення конкретних справ. Інакше кажучи,
законодавець повинен уміти вибрати такий спосіб правового регулювання
суспільних відносин, що дозволив би легко переходити від абстрактного до
конкретного, від загального до особливого й окремого, не порушуючи
гармонійності і погодженості між ними, не спотворюючи самого духу і
змісту закону. По такому шляху, як правило, і йде законодавча практика,
разом з тим нерідко використовуючи так звані правові стандартні поняття
(справедливість, сумлінність, довіра і т.д.), що виявляються цілком
придатними в рішенні конкретних справ (зрозуміло, з урахуванням їх
специфіки).
Отже, необхідність у правових поняттях не викликає сумнівів, незважаючи
на труднощі їхнього розуміння для неспеціаліста. Тому не слід
використовувати правові поняття в тих випадках, коли вони можуть бути
легко замінені неправовими, що не спотворюють змісту закону. Не можна не
враховувати тієї обставини, що правові поняття – це лише засіб
законодавчої техніки, за допомогою яких виражаються приписання закону.
Тому завдання законодавця – домогтися максимальної точності і
доступності для розуміння приписань закону усіма, до кого вони звернені.
З тим більшою підставою ця вимога відноситься до так званих правових
конструкцій. Правова конструкція – найбільш висока правова абстракція,
що охоплює ряд однопорядкових правових понять нижчого рівня і виявляє
головне, основне, істотне в цих поняттях. Зміст правових конструкцій
полягає в тому, що тим самим відповідні поняття поєднуються в єдине
ціле, на основі якого за допомогою дедукції робляться логічні висновки,
застосовувані до понять нижчого порядку. Наприклад, з різного роду
договорів формується загальне поняття договору; з безлічі понять
договору формується загальне поняття юридичної угоди; з різних форм
власності формується загальне поняття власності; з різних суб’єктів
права формується поняття суб’єкта права взагалі і т.д. і т.п.
Тим самим правові поняття нижчого порядку групуються, інтегруються й
упорядковуються навколо одного загального поняття, найбільш високої
правової абстракції, з якої можуть логічно випливати нові поняття
нижчого рівня, а вся правова конструкція веде до формування правового
інституту. Специфічна функція правової конструкції в тому і складається,
що нею логічно зв’язуються правові норми, статті закону в органічно
єдину правову, законодавчу систему.
З погляду законодавчої техніки при формуванні правової конструкції
необхідно дотримуватися наступних вимог: вона повинна, по-перше, точно і
повно охоплювати ті норми, статті закону, з яких вона виводиться,
по-друге, бути цілісною, системною, відповідати іншим правовим
конструкціям, виведеним з інших норм, статей закону, по-третє, у
максимальній мірі служити цілям права, законодавства, по-четверте,
відрізнятися ясністю, простотою, легкістю розуміння і реалізації,
по-п’яте, максимально служити здійсненню мети права і завданням
законодавства. При цьому законодавцю необхідно знайти кращий спосіб
розуміння і відображення в законі надзвичайно складної правової
реальності, тому що наслідки недоброякісних чи недоречних правових
конструкцій можуть виявитися важкими, небезпечними і трагічними. Тому
законодавець повинен пам’ятати про те, що створення правових конструкцій
– справа складна, відповідальна і тому до неї треба підходити з
особливою увагою.
Визначення понять, утворення правових конструкцій доповнюються іншими
прийомами законодавчої техніки в цілях більш точного і зрозумілого
формування законів. Маються на увазі, зокрема, цифрові вирази, що
визначають терміни дії встановлених законами прав, договорів, послуг.
Цей прийом широко використовується в законодавстві при регулюванні
багатьох відносин: тривалості робочого часу, періоду відпустки, термінів
військової служби, розміру відшкодування збитку, заробітної плати,
податків, пенсій, стипендій, спадкоємних часток, термінів давнини, віку,
що визначає дієздатність фізичної особи.
Структура норми права і норми-розпорядження
Структура, або внутрішня форма норми права – це внутрішня побудова норми
права, яка виражається у її поділі на складові елементи, пов’язані між
собою.
Гіпотеза
(припущення) Диспозиція
(розпорядження) Санкція
(стягнення)
– частина норми, яка вказує, за яких обставин норма вступає в дію.
Відповідає на питання: де? коли? у якому випадку? при яких умовах? –
частина норми, у якій формулюється саме правило поведінки, права і
обов’язки – частина норми, яка встановлює заходи (вид та обсяг)
державного примусу, що застосовуються у випадку її порушення
Елементи класичної моделі норми права можна умовно змалювати за
допомогою такої схеми: «якщо – то – а у противному разі» або «якщо – то
– а інакше».
На відміну від класичної (її називають логічною нормою), що має
трьохелементну структуру, частіше використовується норма-розпорядження,
що складається з двох елементів:
Елементи норми-розпорядження можна розташувати за схемою «якщо – то».
Норма-розпорядження – це цілісне, логічно і граматично вивершене
імперативне судження загального характеру, формально закріплене в тексті
нормативно-правового акта. Норма-розпорядження, як правило, відповідає
структурній первинній частині тексту нормативного акта (статті, пункту,
абзацу статті тощо). Можлива і наявність кількох нормативних
розпоряджень в окремих частинах або абзацах. Розривання
норми-розпорядження на частини між статтями, пунктами статті тощо
виключається. Спеціалізовані норми, як правило, є
нормами-розпорядженнями.
Слід пам’ятати, що не завжди норма права має двосторонній зобов’язуючий
характер. Не обов’язково в її структурі присутні всі елементи: гіпотеза,
диспозиція, санкція. Наприклад, конституційно-правові норми мають у
своїй структурі, як правило, одну диспозицію, рідше – гіпотезу і
диспозицію, в окремих випадках – і санкцію. Норми, що передбачають
адміністративну відповідальність, часто у своїй структурі не містять
гіпотези, що пояснюється їхнім відсильним характером. Санкція також не є
обов’язковим структурним елементом адміністративно-правової норми.
Частина кримінальної норми, яка є диспозицією для громадян (заборона
чинити небезпечні дії), одночасно є гіпотезою для держави і державних
органів, що розглядають справи про вчинення злочину. Кримінально-правова
норма як норма поведінки звернена до всіх індивідів до вчинення злочину,
як норма правосуддя – до учасників процесу після вчинення злочину, як
пенітенціарна (виправна) норма – до караного.
Слід звернути увагу на особливості структури процесуальних норм. Маючи
тричленну структуру, як і норми матеріального права, вони визначаються
гіпотезою, диспозицією і санкцією норм матеріального права і є формами
їхньої реалізації. Обставини реалізації гіпотези, диспозиції, санкції
матеріальної норми можуть стати умовами гіпотези процесуальної норми.
Норма матеріального права ніби «є присутньою» у гіпотезі процесуальної
норми.
За ступенем визначеності змісту гіпотези, диспозиції, санкції можуть
бути:
• абсолютно-визначені,
• відносно-визначені,
• альтернативні.
Гіпотеза надає рух юридичній нормі. За допомогою гіпотези абстрактний
варіант поведінки «прив’язується» до конкретного життєвого випадку, до
конкретної людини, часу і місця. Призначення гіпотези – визначити сферу
і межі регулятивного дії диспозиції і правової норми.
Наприклад, у відповідності з законодавством про шлюб і сім’ю для
одруження необхідна взаємна згода осіб, що одружуються, і досягнення
ними шлюбного віку. Лише за наявності зазначених обставин (позитивна
гіпотеза) норми діятимуть. Але дія норми, що розглядається, зв’язується
і з іншими обставинами: відсутністю вже зареєстрованого шлюбу, а також
визнаної судом недієздатності внаслідок душевної хвороби або слабоумства
(негативна гіпотеза).
В абсолютно-визначеній гіпотезі вичерпно визначаються обставини, з
наявністю або відсутністю яких пов’язується чинність юридичної норми.
Наприклад, кримінально-процесуальне законодавство встановлює вичерпний
перелік обставин (умов), за яких вирок суду повинний бути безумовно
скасований: якщо вирок винесено незаконним складом суду, або порушена
таємниця наради суддів, або вирок не підписаний кимось із суддів та ін.
Тут – абсолютно-визначена гіпотеза.
Відносно-визначена гіпотеза не містить достатньо повних даних про
обставини дії норми, обмежує умови застосування норми певним колом
формальних вимог.
Альтернативна гіпотеза ставить дію юридичної норми в залежність від
одного або кількох фактичних обставин (умов). Наприклад, норма, що
регламентує припинення шлюбу, встановлює, що шлюб припиняється через
смерть одного з подружжя, оголошення його або її померлим (померлою) у
встановленому порядку, а за життя подружжя – розлученням за заявою
одного з них або обох. Достатньо однієї з фактичних обставин, щоб
наступили передбачені нормою правові наслідки – припинення шлюбу.
Диспозиція – серцевина юридичної норми, яка вказує дозволену поведінку
суб’єкта, обов’язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму).
Диспозиція – основний елемент норми права, у якому формується модель
самого правила поведінки, тобто міститься розпорядження про те, як слід
діяти в ситуації, в умовах, передбачених у гіпотезі даної норми.
Абсолютно-визначена диспозиція – диспозиція, яка чітко визначає права і
обов’язки учасників відносин, точно називає варіант поведінки.
Відносно-визначена диспозиція – диспозиція, яка не містить істотних
ознак поведінки учасників відносин, достатньо повних відомостей про їх
права і обов’язки.
Альтернативна диспозиція – диспозиція, яка характеризується тим, що
вказує на кілька правових наслідків, але припускає настання лише одного
з них. Наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі є норма, яка
передбачає, що в результаті розгляду справи в касаційному порядку суд
приймає одне з таких рішень: 1) залишає вирок без зміни; 2) скасовує
вирок і направляє справу для нового розслідування або нового розгляду;
3) скасовує вирок і припиняє справу; 4) змінює вирок.
Санкція – частина правової норми, яка забезпечує здійснення її
диспозиції. У санкції виражається несхвальне ставлення суспільства,
держави, особистості до порушників правової норми (охоронна санкція). У
санкції може виражатися схвальне ставлення у вигляді заохочення –
премії, підвищення в посаді до осіб, що виконують диспозицію (корисні
варіанти поведінки) на рівні, що перевищує загальні вимоги
(заохочувальна санкція).
Абсолютно-визначена санкція – санкція, у якій точно зазначені вид і міра
юридичної відповідальності за порушення норми права. Санкції норм про
майнову відповідальність у переважній більшості є абсолютно визначеними.
Відносно-визначена санкція – санкція, у котрої межі юридичної
відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до
максимальної або лише до максимальної. Правозастосовним органам
надається можливість вирішувати справу, зважаючи на конкретні обставини.
Відносно-визначений характер має більшість санкцій кримінального права,
які встановлюють нижчі та вищі межі покарання (наприклад, позбавлення
волі від 1 до 5 років).
Альтернативна санкція – санкція, у якій названі або перелічені через
з’єднально-роз’єднувальний сполучник «чи» («або») кілька видів юридичної
відповідальності, із яких правозастосовник обирає лише один –
найдоцільніший – для випадку, що вирішується.
За характером наслідків для правопорушника розрізняють санкції:
• штрафні (або каральні) – передбачають позбавлення волі, штраф, догану,
стягнення матеріального збитку та ін. Основна задача каральних санкцій –
загальна і приватна превенція (запобігання) правопорушення, виправлення
і перевиховання правопорушників.
Штрафні санкції характерні для заборонних норм;
• відновлювальні (компенсаційні) – передбачають усунення завданої людині
шкоди і відновлення її прав: відновлення на старому місці роботи
незаконно звільненого; стягнення аліментів та ін. Їх основне завдання –
відновлення порушеного права.
Відновлювальні санкції характерні для дозвільних норм. За складом
гіпотези, диспозиції санкції можуть бути прості і складні.
Проста гіпотеза – гіпотеза, що ставить дію юридичної норми у залежність
від якоїсь однієї умови, однієї фактичної обставини.
Складна гіпотеза – гіпотеза, що ставить дію юридичної норми у залежність
від певної сукупності умов, сукупності фактів (тобто передбачає
фактичний юридичний склад).
Проста диспозиція – диспозиція, що передбачає один конкретний правовий
наслідок, який настає за наявності певних фактичних обставин.
Складна диспозиція – диспозиція, що передбачає кілька правових
наслідків, які одночасно настають за наявності певних фактичних
обставин.
Проста санкція – санкція, що визначає одну міру державного стягнення до
порушника правил, передбачених диспозицією.
Складна санкція – санкція, що визначає одночасно два (і більше) заходи
державного стягнення з порушника правил, передбачених диспозицією.
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
PAGE
PAGE 37
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
