HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

на тему:

“Історія Коломиї”

ПЛАН

ВСТУП

І. ПЕРВІСНА ІСТОРІЯ ТЕРИТОРІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ КОЛОМИЇ

1.1. Перші поселення на території Коломийщини, зародження первісного
городища

1.2. Гіпотези щодо походження назви міста

1.3. Коломия в княжий період

ІІ. МІСТО В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.1. Коломия під польським пануванням

2.2. Соціально-економічний устрій міста, ремеслярство та цехове життя

2.3. Коломия як торгівельний центр краю

2.4. Основні риси господарської діяльності

2.5. Оборонне значення міста

ІІІ. КОЛОМИЯ У ХVIII-XIX ст.ст.

3.1. Австрійський період

3.2. Ремесло і торгівля

3.3. Промисловий розвиток міста та прилеглих територій

IV. КОЛОМИЯ ВІД ХХ СТОЛІТТЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

4.1. Коломия під час Першої світової війни

4.2. Західно–Українська Народна Республіка

4.3. Румунсько-польська окупація

4.4. Друга світова війна. Коломия під радянською владою

4.5. Угорська окупація. Під німецькою займанщиною

4.6. Радянський період та період незалежності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність вивчення обраної теми зумовлена тим, що Коломия в своєму
історичному і культурному розвитку пройшла цікавий багатовіковий шлях,
який заслуговує на дослідження.

Ступінь наукової розробки теми:

Минуло понад 750 років з часу першої письмової згадки про Коломию, однак
до кінця ХХ ст. грунтовної праці з історії Коломиї досі не було. Виняток
становить розвідка професора Коломийської гімназії Леопольда Вайгеля,
який підготував короткий нарис про Коломию і опублікував його ще в 1877
році. Це була одна із перших праці, що базувалася в основному на
джерелах, які зберігалися тоді у Коломийському магістраторському архіві.
На жаль, потім вони безслідно пропали. Це були переважно королівські
привілеї і деякі документи з XIV-XV століть. Л.Вейгель доповнив свою
розвідку матеріалами, зібраними ним від місцевих старожилів та власними
спостереженнями.

З того часу історичні згадки з літопису Коломиї потрапляли фрагментарно
на сторінки різних історичних праць тих чи інших дослідників.

Окремий нарис про Коломию був поданий в книзі «Історія міст і сіл УРСР.
Івано-Франківська область», яка була видана окремим томом в серійному
виданні 1971 року. Автори Я.С.Мельничук і П.Ю.Сегал подали основні віхи
історії Коломиї, опираючись на деякі джерела і літературу. Крім різних
історичних звісток, тут можна знайти і дані з історії міста 15-18
століть. На жаль, середньовічний період Коломиї подано схематично, а
ХІХ-ХХ століття висвітлені виключно під оглядом соціально-економічних
відносин. Матеріали про зростання національної самосвідомості
українських міщан, їх участь у національно-визвольних змаганнях,
діяльність національних установ і партій, відомих діячів науки і
культури подані дуже поверхово, в більшості замовлено їх роль в процесі
духовного і національного відродження.

В Лондоні у 1988 році заходами Польського інституту і музею імені
генерала Сікорського була видана книжка Каміля Баранського під назвою
«Колишні воїни, хлібороби, хасидисти». В ній йдеться про
Станіславсько-Коломийсько-Стрийську землі, де автор подає історію
Коломиї («Коломия до 1919 року», «Коломия до 1919 року»). Історичні
відомості подаються в хронологічному порядку.

У 1988 р. Комітет Коломиян в діаспорі видав у Філадельфії велику за
обсягом книгу «Коломия й Коломийщина». Це збірник спогадів і окремих
статей авторів, переважно вихідців з Коломиї і Коломийщини. Цей збірник
важливий тим, що із спогадів можна почерпнути багато для наукової праці
з історії Коломиї, особливо з кінця ХІХ і початку ХХ століття. В
більшості спомини писали ті, що пережили і пам’ятали події того часу.

Значно пожвавилася праця з вивчення літопису Коломиї на початку 90-х
років у звязку із відкриттям Музею історії міста та святкуванням
750-річчя першої літописної згадки, святкуванням ювілеїв української
Коломийської гімназії.

З нагоди цих подій активізувалися місцеві видання. Коломиї було
присвячено кілька номерів «Літопису Коломийського», «Народного Дому» та
окремі цікаві розвідки Миколи Савчука та Миколи Васильчука. Гарне
враження справляє кольорове видання фотонарису «Коломия», що виданий з
нагоди 750-річного ювілею міста.

Одноосібно стоїть солідне дослідежння історії Коломиї доктора історичних
наук, професора Володимира Грабовецького «Історія Коломиї. З найдавніших
часів до початку ХХ ст.» (1996 р.). В даній книзі В.Грабовецький
розкриває основні віхи історії надпрутянського міста. Велика джерельна
база, старанно опрацьована література, проблемно-хронологічний виклад
матеріалу, науковий аппарат надають книзі глибокого і професійного
напрямку дослідження.

На початку ХХІ століття серед дослідників історії Коломиї слід виділити
місцевого краєзнавця, автора історичного циклу телепередач Василя
Нагірного, місцевих вчених-дослідників Івана Монолатія, Миколи
Васильчука, Савчука Миколу, працівників музею історії міста Коломиї та
ін.

В даній роботі плануємо розглянути основні історичні етапи становлення
та розвитку Коломиї.

Об’єкт дослідження: історія Коломиї.

Предмет дослідження: особливості заселення території майбутнього міста,
виникнення та основні етапи розвитку Коломиї, політичне, культурне та
соціально-економічне життя в різні епохи тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступної частини, основної
частини, яку формують чотири розділи з підрозділами, висновків, списку
використаної літератури, додатків.

Методи дослідження: літературний метод, хронологічний, методи аналізу,
синтезу та узагальнення.

Загальний обсяг роботи – 70 сторінок.

І. ПЕРВІСНА ІСТОРІЯ ТЕРИТОРІЇ

ТА ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ КОЛОМИЇ

1.1. Перші поселення на території Коломийщини,

зародження первісного городища

Важливим чинником у житті перших поселенців цих теренів та найкращим на
той час шляхом контактів з широким світом була річка Прут (від грец.
?????? – “брід, перехід”; “переправа, перевіз, брід”).
Природно-географічні умови стали своєрідною привабою для людей
найдавніших часів. Перші поселенці на теренах Коломиї з’явилися в добу
раннього залізного віку. Про це свідчить археологічна розвідка, яку
провів у 1970 р. археолог Богдан Томенчук. На півночі від міста, на
правому березі потічка Косачівки, в урочищі Косачеві, він виявив
поселення VII–V ст. до Р. Х. На території Коломиї знайдена й ліпна
кераміка празького типу з VI–VII ст. Р. Х.

Поряд з цим поселенням, наприкінці ХІХ і впродовж ХХ ст. археологи
виявили на території сучасної Коломийщини пам’ятки культури карпатських
курганів. Поселення і могильники IV cт. до Р. Х. знайшли в селах
Пилипах, Грушеві, Ганеві, Дебеславцях, Товмачику, селищі Печеніжині та
ін. Поселення були здебільшого невеликі (до 2–3 га), житла дещо
заглиблені, наземні будівлі – з глинобитними стінами. У верхніх шарах
ґрунту археологи знайшли рештки металургійного виробництва – ножі,
серпи, зубила, ключі, а також уламки керамічного посуду, виготовленого
на гончарному крузі, залізні предмети римської доби [5, c.64].

Значно раніше, у 1932 р. музейник Володимир Кобринський повідомляв, що
під час будівельних робіт на нинішній вулиці О. Довбуша, на глибині 2–3
м. було знайдено бронзовий ніж вигнутої форми. Це, на його думку,
підтверджувало версію про існування людської оселі на території міста
приблизно 1000–700 років тому.

Мабуть, причиною такого пізнього заселення території міста був
повноводний Прут, який часто міняв своє річище. Для заселення плем’я
вибрало важкодоступний, добре захищений пагорб, що височів над потічком
Косачівкою. Поселення займало вигідне для оборони місце і служило
надійним притулком під час небезпеки. Про це свідчать сліди липицької
культури в урочищі Косачеві, культурний шар яких датується ІІ ст. до
Р.Х. – ІІІ ст. Р. Х.

І все ж через відсутність джерел не можна точно визначити, які саме
племена жили на території давньої Коломиї. Археологічні пам’ятки
дозволяють стверджувати, що племена карпатського ареалу в епоху бронзи
перебували на рівні розвитку інших індоєвропейських племен Східної й
Центральної Європи.

В доісторичний і літописний періоди Коломийщина була густо населена. Про
це свідчать численні археологічні розкопки, що проводилися у Грушеві,
Печеніжині, Пилипах, Великій Кам’янці та ін. Однак писемні джерела
фіксують появу міст і сіл на цій території дуже пізно. Малоймовірно, що
давні населені пункти з освоєними угіддями, відомі з археологічних
досліджень, зникли і з’явились аж у ХІІ–ХІІІ або XIV–XVI ст. Описуючи
Галичину княжих часів, український історик Іван Крип’якевич згадував, що
“на Підгірю найзначнійшою оселею була тоді Коломия”. Однак, з історичних
джерел невідомо чи існувало під ту пору поселення на місці теперішньої
Коломиї.

Проводячи розкопки у 1977 р., Б. Томенчук виявив на території міста
речові пам’ятки VI–XIII cт. – свідчення матеріального і духовного життя
ранніх слов’ян. В культурному шарі (100 см.) знайшли кераміку, обпалене
каміння, кістки тварин. Однак, це не підтверджує версію краєзнавця
Володимира Кушнірчука про “одне з найдавніших слов’янських поселень
краю”. До того ж віднайшли залишки східнослов’янського поселення часів
єдиної Руської держави і Галицько-Волинського князівства – на
підвищеному березі річки Чорний потік, в урочищі Старий двір [8, c.101].

Городище було розташоване на високому відрозі гори, на якій нині стоїть
греко-католицька церква святого архистратига Михаїла. До нього зі сходу
тулився торгово-ремісничий посад. Для такого поселення місцевість
теперішньої Коломиї була доволі вигідна. Коломийське городище слугувало
сторожовим осередком для охорони кордонів краю від вторгнень чужинців –
кочівників Пониззя й угрів з південного боку Карпат, оскільки містилося
поблизу швидкоплинного Пруту та являло собою важливий пункт транзитної
торгівлі.

Найімовірніше, що в той період Коломия була військовим городищем,
поблизу якого могли поселятися люди, які під час небезпеки знаходили за
стінами оборонної споруди надійний притулок, а також оружники – наймані
війська або дружинники. Однак дотепер ні археологи, ні історики, ні
краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, які свідчили б про
існування у VI–ХІІ ст. поселення на території нинішньої Коломиї. Однак,
якщо взяти до уваги, що перші оселі на Прикарпатті виникали поблизу
солеварних промислів у ІХ–ХІІІ ст., то можна припустити, що давня
Коломия і була тим важливим центром, в якому зосереджувалися доходи з
соляного мита – виключного джерела скарбниці місцевих князівських і
королівських династій.

1.2. Гіпотези щодо походження назви міста

Автори “Географічного словника королівства Польського та інших країв
слов’янських” вважали, що Коломия, напевно, отримала назву від римської
осади.

Ця версія, поки що не підтверджена жодними джерелами, цікава з двох
причин. По-перше, вже на поч. ІІ ст. під тиском римських леґіонів даки
частково покинули свою територію, розселившись на Покутському Підгір’ї.
По-друге, в 101–106 рр. римський імператор Траян вирушив походом на
дунайських даків, що оселилися на північному кордоні імперії, який
простягався аж до Пруту. Можливо тут і було закладено римський форпост,
який назвали Colonia Romana.

Поширеною є й версія, що Коломию було закладено на честь угорського
королевича Коломана (Кальмана) (1209–1241) у 1214 р., вперше висловлена
у ХІХ ст. [10, c.38]

У версії про походження назви міста від румунського іменника “culmen”
(з рум. – “верх”, “горб”) знаходять цікаву думку, що первісне поселення
знаходилося на горбку поблизу річки Миї. Звичайно, це тільки версія, не
підтверджена документальними джерелами.

Найпоширеніші версії щодо походження назви міста побудовані на основі
переказів і леґенд. Зокрема, це версії, що виникли від сполучення
іменника “коло” (колесо) і дієслова “миє” (мити, обмивати), від
сербо-хорватського слова “коломий’я”, власного чоловічого імені Коломий.

Найзагадковішою є версія про походження назви міста від двох окремих
слів – “коло” і “мия/ї”.

Справді, у сучасних слов’янських мовах науковці знаходять слова, які за
формою та змістом подібні до слова “мия”. Наприклад, у чеській мові
“мієті” (протікати, проходити), у польській – “міяць” (проходити повз),
в російській і українській – “мить” й “мити”. Отже, зрозуміло, що слово
“мия” пов’язане із рухом, водою. Можливо присутність у VI–VII ст. на цій
території племен карпатських хорватів (яких наприк. Х ст. приєднав до
Руси князь Володимир Святославович), призвела до поширення
сербо-хорватського діалекту “коломий’є”, транскрипція якого зафіксована
у “Словарі української мови” Б. Грінченка (1907–1909), і означає
“глибоку вибоїну, наповнену водою”, “колію на болотистому ґрунті від
колеса”. Можливо, саме тут, або ж на березі річки, переїжджаючи її,
після довгої болотистої дороги (Заболотів) із гуцульських солеварень
мили в ній колеса [5, c.74].

Цікаво, що в давньоруській мові не зафіксовано прийменника “коло” у
значенні “біля”, “поруч”, хоча цей прийменник широковживаний у нашому
фольклорі. Отож, питання походження назви міста, теж залишається
відкритим.

Вказати точну дату заснування Коломиї поки що не можна, допоки не
знайдено відповідні документи, виявити які доволі важко, оскільки багато
населених пунктів, зазвичай, не фіксували в джерелах. Записували туди
лишень села і містечка, які становили певну економічну та політичну
зацікавленість.

1.3. Коломия в княжий період

Уперше в писемних джерелах Коломия згадується у другій половині (літо –
осінь) 1241 року в Іпатському літописі. Слова літописця зафіксували
незаконність боярського привласнення прибутків із підкарпатських
солеварень, які зосереджувалися як соляне мито у Коломиї.

Як свідчить літопис, Данило Галицький (1201–1264) довідавшись про це,
надіслав у Коломию стольника Якова Марковича для з’ясування конфлікту,
кажучи до бояр: “…князь вашь азъ есмь, повелhнія моего не творите,
землю грабите…” (“…князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не
сповняєте і землю грабуєте…”). Галицький володар вимагав, щоб
“коломийську сіль”, з продажу якої платили війську, залишили йому.

Учасниками цієї зустрічі літописець згадує Лазара Домажирця та Івора
Молибожича, яким Доброслав ще й самовільно віддав Коломию без згоди
Данила. На це князівський стольник зауважив: “…како можеше безъ
повелhенія княжа отдати ю сима, яко велиціи князи держать сію Коломыю на
роздаваніе оружьникомь…” (“…Як ти можеш без княжого повеління оддати
її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль]
оружникам?..”). Про важливість належності Коломиї Романовичам чи
ставленикам чернігівського князя Михайла Всеволодовича – Доброславу
Суддичу і Григорію Васильовичу свідчив донос Доброслава на останнього
[3, c.41].

Літописна оповідь показує, що політична нестабільність другої чверті
ХІІІ ст. сприяла боярським претензіям, а тому Данилові доводилося
зважати на бояр. Галицьке боярство у цьому сенсі стало справжньою
аристократією. Вона приймала до своїх родів збіднілих і дрібних князів,
які ставали на службу до них і звалися “служhбними князъями”. Оскільки
основою економічної сили боярства було велике землеволодіння й вищі
адміністративні посади, пов’язані з одержанням прибутків з так званих
кормлінь, вони засвоювали право роздавати землі. Данилові з Васильком
(1203–1269) доводилося боротися з ними навіть за право роздачі своїм
дружинникам солеварень у Коломиї.

Це зайвий раз свідчить, що вирішальним у розвитку нашого міста було його
вдале економічне і транспортне розташування на перехресті сухопутних та
річкових шляхів. Адже в цей час, Коломия, попри міґрацію сільських
ремісників і городян, що займалися землеробством, була насамперед
поселенням купців з постійним ринком. Саме від 40-х рр. ХІІІ ст. місто і
коломийська волость загалом стали основним джерелом прибутків для
володаря, якого представляли його ставленики [11, c.92].

У наступні століття ця тенденція не зазнала суттєвих змін, хоча й мала
свої, об’єктивні, відмінности.

ІІ. МІСТО В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.1. Коломия під польським пануванням

Зміна системи державного управління, запровадження нового
судово-адміністративного устрою і шляхетського самоврядування наприкінці
XIV – першій половині XV ст. призвели до чималих змін в повсякденному
житті Коломиї. Однак вона і надалі залишалася значним стратегічним
пунктом митних доходів, оскільки саме соляні копальні були одним з
найбільших джерел прибутків середньовічної польської монархії. Зокрема,
Коломия мала так званий вічний склад солі – привілей наданий королем
Казимиром IV Яґайлончиком (1427–1492). Відповідно до нього, “соляники”
не мали права продавати сіль у Коломийському повіті, а тільки в самій
Коломиї, і нікому окрім коломийських міщан.

У другій половині XIV ст. Коломия, можливо, вже отримала статус міста, в
якому господарем і найвищою інстанцією для її мешканців був власник, а
панським урядником – війт або староста. Згідно з польським правом місто
користувалося широкою внутрішньою автономією. Міщани мали право обирати
війта й органи місцевого самоврядування.

Враховуючи те, що більшість населення Коломиї становили українці, вони
спочатку користувалися такими ж правами, як і поляки. Однак різні форми
міської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада
польської шляхти. Вона відігравала тут провідну роль, оскільки
представляла знатні роди і перший міський патриціат. Права ж українців
поступово обмежувалися, оскільки міське самоврядування для шляхти було
невигідне. Власник міста став сам призначати урядовців, війта, а на
міщан накладати нові повинності [7, c.43].

Можливо, першими власниками Коломиї були маґнати Куропатви, яким у 70-х
роках XIV ст. васал угорського короля Людовика І Великого Владислав
Опольський (1372 – 1378) надав привілей на володіння значною частиною
Покуття. Відомо, що у 1772 р. Коломию придбав у власність каштелян
Еварист Анджей Куропатницький, можливий нащадок попередніх власників
краю (останній представник роду Куропатвів помер 1745 р.). Той факт, що
на їхньому родовому гербі, де, поміж іншим, було зображено яструба з
піднятими до польоту крилами і поверненим вправо від щита, змушує
ретельніше підійти до питання існування і процедури надання
коломийського герба.

Його рисунок, що являв собою укороновану голову орла, затвердив 16
жовтня 1395 р. у Галичі польський король Владислав Яґайло (1386–1433).
Цей герб відтоді міг зустрічатися на грамотах та інших міських
документах, однак тепер не відомо його первісного вигляду. Поза цим,
ілюстрація в сучасній “Історії Коломиї” академіка В. Грабовецького є
тільки частиною зображення однієї з багатьох маґістратських печаток поч.
ХХ ст., зокрема овальної печатки маґістрату 1910 р.

Не виключено, що починаючи від 1395 р., елемент фамільного герба
Куропатвів міг використовуватися і як герб Коломиї. Однак, це лише
гіпотези, не підтверджені поки що документально.

2.2. Соціально-економічний устрій міста,

ремеслярство та цехове життя

Відомо, що засновники або власники (королі, єпископи, князі) міст
сприяли їхньому розвитку за допомогою привілеїв. У певний час вони
відмовлялися від панування над містами, оскільки сподівалися на високі
прибутки.

Так було і у випадку з пізньосередньовічною Коломиєю, для економічного і
соціального піднесення якої польські монархи у XIV – XVI cт. надали
вісім привілейних грамот (16 жовтня 1395, жовтень 1405, 4 жовтня 1424, 3
липня 1443, 20 серпня 1448, 16 березня 1456, 6 червня 1460, 1565 pp.).
Для економічного зміцнення міста з’явилися ще нові важливі привілеї,
зокрема право на торгівлю, на соляний склад, на власну вагу. Маґістрат
одержав дозвіл відкрити кілька власних цехів і майстерень, а також
збирати на потреби міста податки з кількох навколишніх сіл.

Важливою подією в житті Коломиї стало повторне надання у 1405 р.
маґдебурзького права, яким вже понад три столітття користувалися міста й
містечка земель на схід від р. Ельби. Для міста це означало багато,
оскільки, по-перше, тут проходив головний торговельний шлях з Львівської
землі до Волощини; по-друге, поблизу плила річка, яка забезпечувала
місто водою і сприяла судноплавству; по-третє, Коломия лежала у зручному
для оборони місці; по-четверте, і найголовніше, нові привілеї давали
його власникам значні прибутки з податків і мита, що їх сплачували
ремісники, купці й інші мешканці.

У XV cт. Коломия вважалася відомим господарським осередком, а також
значним ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили
ремісники – люди, які не мали землі й заробляли на прожиття своїм
ремеслом.

Перша згадка про відкриття у Коломиї ремісничих майстерень датується
липнем 1443 р. Саме тоді міщанам дозволялося закладати лазні, торгувати
м’ясом, мати підстригальню сукна, а маґістратові – воскобійню. Згідно з
люстраціями 1565–1566 рр. у Коломиї існувало 10 ремісничих
спеціальностей, за якими працювали 207 ремісників. В наступні, 1616–1627
рр. тут нараховувалося 100 ремісників.

Великого значення набули ремісники металевих (ковалі, слюсарі, мечники)
і дерев’яних виробів (бондарі, гарбарі), каменярі, гончарі, пекарі й
різники, кравці й шевці. Осібно розвивалися такі фахи як аптекарі.

Однак найбільшим ремісничим цехом, який існував вже на поч. XVI ст., був
пекарський. В 1564 р. у Коломиї вже було 150 пекарів, в 1572 р.
відповідно – 72, 1572 р. – 96, 1616 р. – 63, 1627 р. – 20. Зростання
кількості пекарів стає зрозумілішим, якщо брати до уваги те, що
торговельні валки, які проїжджали через місто, могли мати приблизно 300
возів. Тому у Коломиї на 1565 р. працювало 150 пекарів, тоді як у Белзі
– 34, Холмі – 52, Львові – 53, Кам’янці – 63 [3, c.55].

Ремісники об’єднувалися в цехи. Кожен коломийський цех мав свій статут,
який затверджував маґістрат. Статут був основним атрибутом
організаційного об’єднання, обов’язковим для ремісників однієї професії.

Так, вступаючи до коломийського гончарного цеху, гончарі зобов’язані
були зробити жбан за два тижні на три п’яді і горщик на три п’яді з
однієї глини, а коли цієї роботи не зміг би виконати, повинен був
навчатися у майстра впродовж цілого року і сплатити 4 злотих.

У цеховій організації провідну роль відігравали майстри, між якими
велася явна боротьба за місце праці. Майстри не дотримувалися суворого
виконання реґламенту і цим послаблювали цехову організацію. У подальшому
це призвело до розпаду цехів. Щоб стати майстром, треба було довго бути
підмайстром й одержати атестат у майстра.

Щоб стати майстром, треба було внести грошима до цехової каси 4 злотих
і 3 фунти воску, а також влаштувати обід для всіх майстрів цеху і дати
ахтель пива.

Гончарі не мали права виконувати свою роботу поза цехом – у місті, на
передмістях, фільварках панів та їм підлеглих урядів. У противному
випадку таких осіб заарештовували і кидали до міської в’язниці, а
вироблені речі – одну частину продавали до коломийського замку, а другу
– повертали цехові.

Статут бондарського цеху, поряд з існуючими реґламентаціями,
виголошував: “… убогі [майстри] від багатих майстрів не мали кривди.
Для того, коли що-небудь буде привезене на продаж з їх [майстрів]
ремесла і на їх потрібний прожиток, як дерево, так і обручі, а також,
якщо через когось буде куплено і заплачено товари – на усіх з рівним
поділом має бути поділене. Котрі б свою частину взяли, гроші повинні
порахувати і віддати”.

Згадані статути коломийських цехів забороняли підмайстрам і учням
самовільно переходити на навчання або на роботу до інших майстрів, а
позацеховим ремісникам – виготовляти і продавати свої вироби в місті та
на його околицях [14, c.95].

У місті виділялася група так званих замкових ремісників. Вони були
служниками при дворі, церкві, костелі. До таких ремісників належали
кухарі, покойова челядь, конюхи, хурмани, машталіри, службова шляхта,
дворові козаки, садівники, городники.

На передмістях Коломиї та незалежних від міських влад юридиках проживали
ремісники, які не входили до ремісничих цехів і яких називали партачами.
В тих умовах міські цехи намагалися заборонити виконання ремесла
партачами, але не завжди судові акції міщан проходили успішно, і
позацехове ремесло вільно розвивалося.

Група коломийського купецтва і багатих крамарів, яка не складала
окремого цеху, користувалася усіма правами і привілеями, наданими
польською королівською адміністрацією. Серед них головними були: право
складу товарів і право вільного продажу товарів у Коломиї. Ймовірно, що
тільки багаті крамарі могли посідати крамниці, що, мабуть,
розташовувалися на пл. Ринок і могли творити окрему вулицю або дільницю
[3, c.59].

Найбільшою, а одночасно й найбіднішою групою купецького прошарку міщан
були ятники. Для продажу краму вони користувалися ятками, які
встановлювали у відповідний час з дозволу магістрату. З них можна було
продавати суворо реґламентовані товари, що не складали конкуренцію
крамарям. За дотриманням правил торгівлі слідкував уповноважений міської
влади – яткар. Відомо, що впродовж XV–XVII ст. тут були пекарські,
різницькі, шевські ятки.

Великі прибутки місту давало виробництво солі. Найважливішим заняттям
коломийських міщан з найдавніших часів було добування солі з соляних
вікон в передгірських селах поблизу Коломиї. У 1565 р. в місті
нараховувалося 50 зваричів солі. Особливого розвитку солеваріння досягло
наприкінці XVI – на початку XVII ст. після заборони ввозити цей продукт
з-за кордону.

Як міщани-землероби, так і ремісники, зобов’язані були раз на рік
сплачувати двору податки й відробляти різні повинности. Усі категорії
ремісників, за винятком двірських слуг, сплачували чинш. Мешканці
Коломиї зобов’язані були також платити ці податки в грошовій та
натуральній формах. Так, в сер. XVI ст. коломийські передміщани на
міській оболоні (міщани були звільнені від чиншу на підставі давніх
привілеїв) сплачували 23 злотих і 27 ґрошів; кушнірі – 2 злотих і 28
ґрошів; кравці – 56 ґрошів; боднарі – 1 злотий і 18 ґрошів; слюсарі,
римарі, ковалі, сідлярі – 3 злотих і 14 ґрошів; шевці – 15 ґрошів;
різники – по 5 каменів лою на рік і кожний по 24 ґроші; пекарі – по 8
ґрошів на рік кожний; за вулики – 50 злотих. Крім того, міщани (за
вийнятком поляків) сплачували поземщину у сумі 16 злотих [9, c.107].

2.3. Коломия як торгівельний центр краю

У XV–XVIII ст. Коломия стає визнаним центром внутрішньої і зовнішньої
торгівлі. Своєму швидкому економічному розвитку вона чи не найбільше
завдячує торгівлі з Молдовою, Польщею і Волощиною.

Винятковою стає роль міста в економічному житті реґіону. Коломийська
міщанська громада прагне торговельної монополії, намагається здобути
виключне становище, одержавши право на так званий склад, тобто заборону
транзиту із Заходу на Схід і навпаки, будь-яким іншим купцям окрім
коломийських.

Завдяки цьому коломийські патриції розбагатіли на посередницькій
торгівлі, прибутки від якої зросли після надання місту права складу солі
у 1443 і 1456 рр.

Унаслідок цього, приплив іноземного капіталу, торговельна кон’юнктура
викликають значне торговельне й економічне пожвавлення. Місцева влада
бере в свої руки різні промисли, зокрема, відроджує занепалий видобуток
солі. Її здешевлення стимулює рибні промисли, експорт риби й інших
продуктів. Незважаючи на дискримінацію, руські купці дедалі більше
набувають економічної потуги, займають вищі соціальні щаблі.

Велике значення приділялося внутрішній торгівлі, адже місто мало
особливі привілеї, які забороняли купцям під загрозою втрати краму
торгувати по селах, а виключно тільки в Коломиї. Крім того, купцям
категорично забороняли обминати Коломию. Подібні привілеї були на
торгівлю сіллю, а також на право користування на ярмарку тільки
коломийською вагою.

Коломия стала активним учасником європейської торгівлі Пізнього
Середньовіччя – посередником і сполучною ланкою у торговельних зв’язках
Балкан, Балтики, Німецьких земель і Московської держави. Піднесенню
економічного становища міста сприяли експортно-імпортна торгівля зерном,
воском, сіллю, селітрою, текстильними виробами, продовольчими товарами,
металевими виробами; й транзитно-реекспортна – транзит худоби і шкіри.

Різноманітний товар, який ввозили і вивозили, декілька разів обкладали
митом. Тому митниці встановлювали там, де відбувався найбільший
торговельний рух. Найважливішими митними постами Руського воєводства
цієї доби були Коломия і Снятин. Коломия перебувала в системі важливого
економічного центру, у котрому були добре розвинені торговельні зв’язки,
які позитивно впливали на економічний розвиток сусідніх країн [12,
c.93].

Оскільки Коломия стояла на основному торговому шляху з Німеччини,
Польщі, через Галич на Волощину і Дунай, а через місто йшов шлях на
Київ, Угорщину і Чехію, її розвиток, в першу чергу, залежав від
торгового транзиту. На Захід “татарським шляхом” через Львів, Коломию,
Луцьк, Кам’янець, Київ потягнулися каравани східних товарів.

2.4. Основні риси господарської діяльності

Коломия, як і переважна більшість тогочасних міст Галичини, впродовж
багатьох століть була аграрним містечком. Основна частина населення
займалася сільським господарством. Цьому відповідали одяг та побут
містян.

Традиційними видами господарської діяльності коломийців з давніх-давен
були землеробство, скотарство, рибальство і бджільництво. Однак
найголовнішим завжди залишалося землеробство, яке поділялося на три
основні галузі – хліборобство, городництво і садівництво.

Городництвом займалися переважно жінки: готували насіння, зберігали його
взимку, пророщували навесні, відтак вирощували розсаду і засаджували нею
городи. У місті культивували капусту, цибулю, часник, моркву, буряки,
квасолю. Згодом почали садити картоплю і соняшник.

Зерно на борошно та крупи переробляли здебільшого у млинах. У Коломиї в
XVI–XVII ст. стояли два водяні млини, до яких привозили воду з Пруту. В
XVI ст. млини орендували деякі міщани з Коломиї та Галича за 8 злотих на
рік [3, c.60].

Поряд із землеробством, розвивалося скотарство. У кожному дворі, якщо
дозволяли майнові умови, тримали корів, волів, овець, свиней, коней,
різноманітну птицю. Майже в кожного господаря були кури, качки, гуси,
індики.

У середмісті й на околицях вабили око сади, де росли різні сорти яблук,
груш, слив, вишень.

Жителі також рибалили у притоках Пруту, які вздовж і впоперек перетинали
Коломию. Багато хто з містян любив посидіти на березі Пруту. Рибу ловили
вудкою з саморобним гачком та примітивними підсадками.

Упродовж віків коломийці полювали у навколишніх лісах на зайців, лисиць,
вепрів, диких кіз.

Дехто з міщан ходив коло бджіл. Мед у натуральному та переробленому
вигляді широко використовували у харчуванні й лікуванні. У XVI ст. місто
мало 57 пнів вуликів, тоді як в Снятині їх було 20, а в Галичі – 21.

Більшість міщанських господарств повністю забезпечували себе продуктами
харчування і деякими речами домашнього вжитку [7, c.95].

2.5. Оборонне значення міста

Друга половина XVI–XVII ст. належить до найважчого періоду в житті
населення Галичини. Понад 20 років кримські й буджацькі татари
спустошували цей край.

У 1612 р. татари й волохи тричі нападали на Покуття, в 1618 р. – чотири
рази, в 1621 та 1624 рр. – по два рази. Найбільше терпів Коломийський
повіт, через який татари за цей час проходили 24 рази. Коломию тоді
тричі спалили і зруйнували. Польська хроніка за 1621 р. засвідчує:
«Місто татарами спалене і люди з нього вибрані», а за 1624 р. є запис,
що татарами місто «з ґрунту знесене». Під час чергового нападу в 1626 р.
в місті вже нікому і нічим було чинити опір ворогу.

Очевидно, татарського нападу та спустошення зазнав і давній коломийський
замок, який стояв в укріпленому центрі міста – Старому дворі (згадується
в документах 1411, 1448 і 1517 рр.).

Після такої руїни Коломию потрібно було відбудовувати. Враховуючи
незахищеність міста перед нападами ворогів, а також близькість будинків
до Пруту, що постійно своїми водами завдавав шкоди мешканцям, місто, за
постановою люстраційної комісії 1616 р., перенесли далі на північ, на
територію теперішнього центру. Новий коломийський замок вибудували на
пагорбі, на якому пізніше розмістилося подвір’я міської гімназії.
Підступи до нього з південно-східного боку заступав великий став,
залишки якого ще й нині помітні в районі вулиці В. Винниченка. В’їзди з
боку Снятина та Обертина перекривали звідні мости. Матеріали інвентаря
Коломиї за 1627 р. містили інформацію, що замок був оточений з трьох
боків валом з частоколом, двома малими баштами, воротами, але стрільниць
не мав.

Новозбудований замок став центром управління містом, а одночасно житлом
маґната й оборонним укріпленням, за мурами якого під “час негоди”
знаходила прихисток шляхта. В 1648 р. коли повстанські загони Семена
Височана діяли на Покутті, саме за стінами коломийського замку знайшла
притулок польська шляхта з навколишніх містечок.

Однак з розвитком військової справи, особливо польової артилерії,
оборонне значення коломийського замку було втрачене. Наприкінці XVIII
ст. орендарі, за дозволом австрійської влади, розібрали його внутрішні
мури на будівництво міських споруд, і вже 1778 р. тут залишилися тільки
вали. На фундаментах замку заклали першу коломийську гімназію. В міських
документах 60-х рр. ХІХ ст. збереглися згадки лише про так званий
замковий ґрунт, розташований на північ від Снятинської дороги.

ІІІ. КОЛОМИЯ У ХVIII-XIX ст.ст.

3.1. Австрійський період

Після першого поділу Польщі австрійські війська у червні 1772 р. зайняли
Галичину. Згідно з новим адміністративним поділом 1781 р., Коломия
увійшла до Станіславського округу Королівства Галичини та Володимирії з
центром у Львові. Однак лише на короткий час Коломия частково втратила
свої колишні функції повітового центру – у 1815 р. було створено окремий
Коломийський округ.

Урядовий декрет від 13 травня 1784 р. надавав великого значення колишнім
королівським містам, до складу яких було віднесено і Коломию.
Коломийські міщани звільнялися від панщинязних повинностей, а міський
устрій формувався подібно до австрійських міст. Польська шляхта за
підтримки нових володарів і далі зберігала панівне становище в
соціальному й економічному житті міста.

Адміністративна влада, як і раніше, належала маґістратові, до якого
входили представники патриціїв та середнього міщанства. Вибори до
маґістрату проводилися з дозволу старости і в його присутності. Збіднілі
міщани (плебеї) не мали права брати участі у голосуванні. Порядок
виборів та судочинства визначав власник міста (з 1772 до 1789 р. –
Еварист Анджей ґраф Куропатницький, каштелян буський і белзький, кавалер
орденів Білого Орла і св. Станіслава, академік краківський і замойський;
з 1789 р. – Мишко Рафал ґраф Холоневський, дідич і кавалер ордену св.
Станіслава). Представників українського населення в міському управлінні
майже не було порівняно з представниками інших національностей. На
керівні посади обирали переважно поляків та євреїв, а деколи – німців і
австрійців. В 1773 р. війтом Коломиї був Коречновський, а бурмистром –
В. Піскозуб.

У 1787 р. Коломия разом з прилеглими селами перейшла у власність
Австрійської держави. Від 1805 р. в місті почало діяти камеральне
управління, яке складалося з контролерів, правникиів, писарів,
бухгалтерів, канцеляристів, лікарів. До складу коломийського окружного
управління входили староста, протоколіст, бухгалтер, реєстратор,
канцеляристи, драґуни. З 1807 р. у Коломиї як місті, що мало значні
прибутки, проводилася облікова інвентаризація маєтків.

Основним органом влади була рада, до компетенції якої входили:
розпорядження майном міста, управління фінансами, розподіл і збирання
податків, нагляд за санітарним станом Коломиї, організація будівництва
та ремонту шляхів, мостів, укріплень, надання звання почесних громадян.
Староста тепер очолював тільки міський суд. Між радою і судом точилася
постійна боротьба за владу, а це негативно впливало на економічний
розвиток міста. Крім того, рада на свій розсуд розпоряджалася
підприємствами міста та його земельними угіддями, роздаючи їх в оренду
бурмистрам, ксьондзам, купцям, лихварям. Внаслідок такої діяльности,
міські землі переходили у приватну власність купецько-лихварської
верхівки, виключно єврейської.

Для політичного та адміністративного управління у 1867 р. створили
Коломийський повіт на чолі зі старостою і центром у Коломиї. У віданні
повітової адміністрації – староства (Bezirk-Hauptmannschaft) були всі
справи, крім судових.

У 1858 р. Коломия і території коломийського округу перейшли у власність
дирекції Народного банку у Відні, а від 1 липня 1862 р. – “з усіма
правами і обов’язками, особливо з правом пропінацій, млином і
патронату”, перейшли у власність громади міста на підставі окремої
угоди.

Піднесення Коломиї для австрійського уряду мало, насамперед, економічне
значення. Нова влада хотіла створити внутрішній ринок для збуту
продукції галицького рільництва, а також промислові заклади, вироби яких
можна було б експортувати за кордон [3, c.70].

3.2. Ремесло і торгівля

Від другої половини XVIII ст. Коломия перебувала в повному економічному
занепаді. Кустарне виробництво, одним із головних видів якого залишалося
ремесло, переважало тут ще до середини ХІХ ст. Відокремлюватися від
землеробства ремесло почало наприкінці XVIII ст., а тому зросло число
робітників, не пов’язаних із цехами, відокремилися промисли вузького
профілю, з’явилися нові спеціальності. Цехове ремесло вже занепадало і
місцеве населення охоче користувалося послугами позацехових
ремісників-партачів, серед яких траплялися люди найрізноманітніших
професій.

Найпоширенішими були кравецька, кушнірська, шевська, ткацька,
бондарська, гончарська, різницька, хлібопекарська, деревообробна,
металообробна, будівельна, побутова галузі. Давні ремісничі промисли і
надалі об’єднувалися у цехи. Численні групи складали ткачі, шевці,
кушнірі. Окрему групу ремісників становили столяри, трачі, дігтярі,
ріпники і ґонтарі. Група ґонтарів була нечисленною і не входила до
жодного з цехів.

Значну роль у житті міста відігравали представники побутових ремесел:
лікарі, аптекарі, прислуга, цирульники.

У середині ХІХ ст. в Коломиї працювали 53 шевці, 39 кравців, 27
столярів, 28 різників, 24 гончарі, 22 ковалі, 18 пекарів, 13 колодіїв,
11 бляхарів, 10 бондарів, 10 мулярів, дев’ять кушнірів, сім грабарів,
сім поворозників, шість сідлярів, шість склярів, п’ять ткачів, п’ять
годинникарів, п’ять музикантів, п’ять миловарів, чотири токарі, чотири
ножники, чотири фарбарі, чотири слюсарі, чотири капелюшники, три
ситники, три котлярі, три золотники, три мосяжники, три палітурники, три
модельєри, два ліхтарники, два каменярі, по одному фотографу, перукареві
й олійникові. Загалом ремісників налічувалося 355 осіб.

За австрійських часів еконономічне життя Коломиї стало впорядкованішим.
Згідно з імператорськими патентами від 1773, 1778 і 1786 рр.,
спрямованими на одержавлення солі, соляні маєтки перейшли з приватної
власности у державну.

З початком ХІХ ст., а особливо з другої його половини, більшого значення
набуває внутрішня і зовнішня торгівля. За таких умов Коломия знову
набуває статусу торговельного центру. Як повідомляли тогочасні джерела,
експортно-імпортна торгівля перебувала виключно у руках місцевих
єврейських купців та лихварів.

Поширеною стає практика експорту збіжжя та горілки в Городенківський,
Чортківський, Заліщицький, Снятинський і частину Станіславського
повітів; м’яса – до Відня; яєць – до Прусії; перцю – до Львова.
Натомість до Коломиї, на потреби міста і повіту, імпортували з Одеси
різноманітні “колоніальні” товари, а також сушену рибу.

Торгівля деревом і будівельними матеріалами (ґонтами, латами) дозволяла
забезпечити потреби міста і повіту, а також іноземних замовників. У
лютому 1844 р. коломийський купець Й. Геккер переправив Дністром до
Одеси 826 дерев’яних коліс, 465 готових дерев’яних будинків, що були
виготовлені у Коломиї за спеціально заготовленими болгарськими ескізами.
Туди ж направили карпатського дерева на 52 судна, 3984 ц. вовни, 9450
штук мила, 3865 бочок фарби, 948 бочок поташу, 1100 ц. паперу, 2500 ц.
солі, 10 парових машин.

У другій половині ХІХ ст. місто стало важливим центром експорту харчових
товарів. Так з Коломиї вивозили муку у Чернівці, Сучаву, Ясси; шкло і
сірку – у Чернівці і Сучаву; пшеницю – до Єзуполя; жито – в Краків та
Прагу; квасолю, боби, горох – у Краків, Відень, Гамбурґ й Берлін. Лишень
за червень – грудень 1876 р. з Коломиї транспортували залізницею збіжжя,
муки, насіння, овочів, м’яса, яєць, худоби, шкір, меду, вина та
глиняного посуду на мільйони фунтів та золотих ринських.

3.3. Промисловий розвиток міста та прилеглих територій

У другій половині ХІХ ст. велика фабрично-заводська промисловість
повністю витіснила цехове виробництво.

Від середини ХІХ століття держава розпочала промислову експлуатацію
нафтових родовищ у с. Слободі Рунґурській (перша свердловина з’явилася
1711 р., хоча першу ропу свердловина дала в 1879 р.) неподалік Коломиї.
Цим займалися дрібні підприємства, власниками яких були переважно євреї,
а пізніше поляки. Видобували нафту на відносно невеликій глибині, у
легкодоступних шарах земної поверхні. З місць добування сировину до
Сопова, Коломиї та Печеніжина перевозили дерев’яними підводами. Для її
обробки були побудовані кустарні дистилярні (в Коломиї – дві, в Сопові й
Печеніжині – по одній), в яких способом перегонки з нафти одержували гас
– світильну олію, яка користувалася великим попитом на ринку.

Дистилярні були ще доволі примітивними й недосконалими, а тому трохи
згодом, зі збільшенням обсягів виробництва, відкриттям нових родовищ та
розвитком техніки і використанням двигунів внутрішнього згоряння,
головну увагу спрямовували на виробництво бензину. У зв’язку з цим
виникла потреба спорудити досконаліший, ніж дистилярня, нафтоперегонний
завод, який звели в 1899 р. В 1912 р. на ньому працювало 75 осіб.

Розвивалися й інші підприємства. У 1870 р. в Коломиї нараховувалося
п’ять невеликих шкіряних фабрик, вісім винокурень, лісопильні. Цегельні
заводи повіту виробили 1750 тис. штук цегли, черепиці й кахлів, а 24
гончарі – 100 тис. штук глиняних горщиків. Разом з повітом, у Коломиї
працювало 150 ткацьких верстатів, які виробляли грубе сукно з вовни,
полотно з льону і конопель. Найбільшим (до поч. ХХ ст.) серед
підприємств текстильної промисловості у галицькій провінції була
коломийська фабрика єврея Ґеллера і синів, на якій в 1912 р. працювало
150 осіб [3, c.92].

Крім названих підприємств, наприк. ХІХ – на поч. ХХ ст. в місті діяли
водяні млини: два “американські” і кілька звичайних, продукція яких
щорічно складала 60000 ц. До початку Першої світової війни найбільшими
за обсягами та технічним устаткуванням були млини євреїв Мойсея
Ґартенберґа (на нинішній вул. Староміській) і Якоба Байдафа (в районі
теперішнього залізничного вокзалу).

Поза цим, рівень життя робітників, більшість з яких становили українці,
був дуже низький. У гонитві за прибутками підприємці намагалися
витрачати якнайменше коштів на утримання робітників – на їхнє
харчування, створення житлових умов, безпеку праці. Заробітня платня
кваліфікованого робітника в той час не перевищувала 100 корон на місяць,
а мінімальні місячні витрати на утримання сім’ї з чотирьох осіб
становили: харчування – 50 корон, квартплата – 35, інші витрати – 25.

У нових політико-адміністративних умовах уряд Австрії, для якого
економічна доцільність східних провінцій була одним з першочергових
державних завдань, розпочав упорядкування старих і будівництво нових
шосейних шляхів та прокладання поштового зв’язку. Для цього в 1790–1815
рр. збудували дорогу з твердим покриттям від Стрия до Станіслава,
Коломиї, Кут, Снятина, Чернівців; пошта до міста потрапляла зі Львова
через Галич і Станіслав, а також з Чернівців через Снятин.

Однак швидкість транспортних сполучень гальмував гужовий транспорт, який
до кінця ХІХ ст. залишався єдиним засобом пересування. Усі переїзди та
перевезення здійснювали верхи на конях і на возах, запряжених волами або
кіньми. Із зародженням промисловости (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.)
в місті з’являються поодинокі автомобілі, власниками яких були великі
іноземні підприємці й місцеві землевласники [18].

Новий етап у економічному розвитку Коломиї почався після вступу у дію в
1866 р. залізниці Львів-Чернівці, а в 1866 р. – Львів-Букарешт. Розробки
нафти в Слободі Рунґурській, а в Мишині, Стопчатові і Джурові – бурого
вугілля спричинило прокладання у 1886 р. в напрямку Печеніжина й Слободи
залізничної вітки. Від часу побудови залізничних шляхів у Коломиї та
навколішних селах, зазвичай, побільшало дрібних підприємств, цехів,
майстерень, зросло лісопильне та цегельне виробництво, нових висот
досягла торгівля.

Як відомо, Коломия до поч. ХІХ ст. була населеним пунктом виключно з
дерев’яними будівлями. Вийняток могли становити лишень деякі споруди
оборонного і сакрального призначення (ратуша (після 1616 р.), будинок
війта (?), коломийський мурований замок XVII cт., монастир
отців–домініканів (після 1650 р.), парафіяльний римо-католицький костел
Панни Марії (1788) тощо). Ще наприкінці XVII ст. місто, яке відвідав
ірландський вчений О’Коннор Бернард, зафіксоване як “побудоване на
пагорбі над річкою Прут … дерев’яне …”. Житлові споруди в
тогочасній Коломиї, яка стояла на протилежному правому березі р. Чорний
потік, можливо, будували паралельно до Прута, вікнами до ріки та
запрутянських лісів. Такий тип забудови сприяв формуванню вулиць, адже з
люстрації 1565–1566 рр. знаємо про, принаймні, три основні вулиці:
Лелову, Снятинську та “за ринком” (дехто вважає останню “зарінком”).

Враховуючи, що на поч. XVII ст. напади чужинців на Покуття, в тому числі
і Коломию, стали прикрою буденністю, будівлі часто згоряли дотла, або ж
їх затоплювали води Пруту й потічків, люстраційна комісія 1616 р.
визначила для міста нове місце. Його було вирішено перенести з заходу на
північ, визначити площу для ратуші, римо-католицького парафіяльного
костелу, міського двору, будинку війта і місця для старостинських судів.
В цей час відомі такі вулиці як Шпитальна, Снятинська, Рин (можливо,
Ринок?), Козя, Глинська, Двірська, Руський кут.

Наприкінці XVIII ст. нова австрійська, влада наштовхнулася у Коломиї на
вже поруйновані залишки замку, окремі оборонні вали, невпорядковані
вулиці середмістя з дерев’яними будинками, великою незабудованою площею
з ратушею посередині. Мапа Коломиї від 1815 р. свідчить, що від кін.
XVIII cт. місто почало розбудовуватися за радіально-кільцевою
композицією.

Інтенсивна реалізація ідеї “культуризації” слов’янських народів імперії
Габсбурґів, стратегічні військові й політичні плани щодо майбутньої
Коломиї, змушували удосконалити архітектурний ландшафт міста.
Адміністративне управління також долучилося до формування образу міста.
Ці заходи збіглися у часі із загальним зростанням міст імперії, адже
скасування у 1848 р. панщини, “розірвало останній ланцюжок, що
прикріплював селян до землі”, і, “селянські потоки прямували до міст
…”. Щоправда, наше місто і далі залишалося, здебільшого, аграрним.

У 1865 р. пожежа знищила давню ратушу і велику частину навколишніх
будинків на пл. Ринок. Для місцевої влади це означало не тільки
додаткову можливість наведення порядку в місті, але й зайвий раз
наголосити на серйозних намірах привести його архітектуру в
загальноімперські рамки. Тому в 1877 р. на розі площі звели нову ратушу,
а посеред ринку «місто збудувало блок домів для погорільців». Відтоді в
Коломиї почали з’являтися муровані кам’яниці, поступово витісняючи старі
дерев’яні будівлі.

Не зайвий раз нагадати, що саме за австрійського періоду, надзвичайно
багатого і продуктивного на нові ідеї й мистецькі витвори, у нашому
місті були зведені такі монументальні споруди, які й нині визначають
спільне і відмінне в європейському розвитку Коломиї: ратуша та маґістрат
(1877) (тепер – Коломийська міська рада), староство (1860-ті рр.) (тепер
– Коломийське територіальне медичне об’єднання), Український народний
дім (1902) (тепер – Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та
Покуття ім. Й. Кобринського), Щаднича каса (1891–1892) (тепер – Народний
дім), повітова рада (1890-ті рр.) (тепер – музей історії міста Коломиї),
окружна фінансова дирекція (1897) (тепер – ЗОШ № 9), гімназія (1875)
(тепер – ЗОШ № 1 ім. В. Стефаника), руська церква святого архистратига
Михаїла (1855–1873) (тепер – греко-католицька парафіяльна церква св.
арх. Михаїла), костел отців–єзуїтів (1897–1898) (тепер –
римо-католицький парафіяльний костел), школа сестер урсулянок (1899)
(тепер – Коломийська гімназія ім. М. Грушевського), залізничний двірець
(1866, 1898, 1902) (тепер – залізничний вокзал), міська бурса (після
1870-х рр.?) (тепер – прокуратура Коломийського району), міська лікарня
– “великий шпиталь” (1903), (тепер – Коломийська ЦРЛ), школа барона
Гірша (1896) (тепер – ЗОШ № 8 ім.О.Пушкіна), каварня “Центральна” (1896)
(тепер – ресторан “Карпати”), готель “Ґаліція” (1870-ті рр.) (тепер –
ТзОВ “Гастроном “Коломиянка”), численні житлові квартали середмістя
(сучасні проспекти Михайла Грушевського, В’ячеслава Чорновола; площі
Відродження, Тараса Шевченка; Вічевий майдан; вулиці Валова, Театральна,
Гетьмана Івана Мазепи, Романа Шухевича, Січових Стрільців, Михайла
Драгоманова, Адама Міцкевича; бульвар Лесі Українки), військові казарми
[3, c.101].

IV. КОЛОМИЯ ВІД ХХ СТОЛІТТЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

4.1. Коломия під час Першої світової війни

Розвиток Коломиї завжди супроводжувався війнами та збройними зіткненнями
різних народів, одним з наслідків яких були захоплення міста та його
окупація протиборчими силами. Особливого драматизму воєнна окупація
Коломиї набула під час Першої світової війни, коли землі Галичини стали
поліґоном найбільшого збройного конфлікту між Австро–Угорщиною та
Росією.

Наприкінці літа 1914 р. російські війська перейшли кордон Галичини. Їхні
передові загони наближалися до Станіслава, Надвірної, Коломиї. У місті
австрійська поліція розпочала арешти “підозрілих” і “політично
неблагонадійних” осіб. Переважно заарештовували членів москвофільського
товариства ім. Михаїла Качковського та “симпатиків” Росії. Нерідко
жертвами цієї акції ставали далекі від політики містяни й селяни.
Арештантів вивозили до концтаборів Ґмінду й Талєргофа. Одночасно
евакуйовували державні установи, виїздили німецькі колоністи, втікали
польські урядовці та єврейські багатії.

Усі чоловіки, віком від 21 до 45 років, які годилися до військової
служби, були мобілізовані до імперського війська. У серпні почався запис
охотників до Леґіону Українських Січових Стрільців (УСС). Національно
свідомі коломийці створили громадський комітет, який мав провести серед
населення аґітацію, зібрати кошти, білизну та харчі для добровольців. В
цій акції значну роль відігравали учні Коломийської української
гімназії. За кілька днів до міста з’їхалося багато охочих воювати в
лавах УСС. До бойових відділів Першого полку УСС записалося чимало
вихідців з тогочасної Коломийщини. Декілька днів вони відбували
військовий вишкіл у Коломиї, а відтак виїхали на збірний пункт до
Львова. За матеріалами поіменних списків УСС, в леґіоні воювали сім
коломийців: Ігор Федів, Олександр Перфецький, Павло Гуцуляк, Микола
Турянський, Антін Павловський, Михайло Серганюк і д–р Омелян Левицький.

15 вересня 1914 р. Коломию захопили російські війська. Як свідчать
документи, першими на вулицях міста з’явилися поодинокі кавалерійські
патрулі в чорних баранячих шапках, широких, що звисали з плечей,
накидках, з крісами через плече та з довгими гострими списами в руках.
Слідом за ними в’їхали основні частини – кавалерія, піхота, артилерія,
підводи з амуніцією та харчами. Почалася нова хвиля обшуків й арештів,
але вже тих, хто підтримував австрійську владу. “Сейчас по занятю
Коломиї, вже тиждень перед тим напав страх на населенє. Люди старали ся
заховати безпечно свій маєток. Ніхто не відважив ся виглянути на вулицю
зі страху перед Москалями”, – згадував невідомий дописувач львівської
ґазети “Свобода”.

Українське національне життя в місті завмерло. Російські окупанти
закрили культурно–освітні заклади, вилучили українські книжки, знищили
цілі бібліотеки, що належали різним товариствам і приватним особам,
видавництвам, зруйнували пам’ятник Тарасу Шевченку.

З боку російських військ цивільне населення піддавалося грабункам і
контрибуціям, фізичному насильству, звинуваченням у шпигунстві.
Християнські церкви та синаґоґи міста було пограбовано й сплюндровано.
Всі такі акції санкціонувалися окупаційною адміністрацією, яку
представляв начальник Коломийського повіту Чернівецької ґубернії, князь
Лобанов–Ростовскій.

У вихорі війни коломийських євреїв насильно депортували до Полтавської,
Могилівської, Чернігівської і Таврійської губерній в Україні, а також до
Пензенської і Єнісейської – у Росії. Вимушеними біженцями стали німецькі
колоністи, які рятувалися втечею до міст Альтнойдорфа, Кройцдорфа,
Луттенберґа (Нижній Штайєрмарк), села Ґебольцкірхена біля Гааг (Горішня
Австрія).

Нормалізувалося життя в Коломиї тільки наприкінці 1916 р., коли в
Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Знову відкрилися
школи й гімназії, відновили роботу культурно–освітні заклади, було
розпочато багаторічну відбудову зруйнованого міста, особливо його
передмість.

Упродовж 1914–1916 рр. місто залишалося важливим адміністративним і
стратеґічним пунктом, транспортним вузлом за оволодіння яким точилася
напружена боротьба.

Німими свідками тих подій тепер залишаються військовий меморіал на
польському кладовищі (встановлений маґістратом міста в 1916 р.) в
пам’ять поляглих воїнів австро–угорської армії в боях за Коломийщину, а
також велика кількість, безіменних до останнього часу, могил на так
званому війському цвинтарі.

Приблизно із липня 1917 р. поразка Австро–Угорщини у світовій війні
ставала очевидною для коломийців. До листопада 1918 р. у місті
дислокувалися військові частини конаючої монархії із різних фронтів.
Коломия ставала очевидцем державницьких прагнень поляків, румунів,
чехів, словаків, австрійців. В той же час у колах коломийської
інтеліґенції визрівали ідеї створення в Галичині самостійної держави.

4.2. Західно–Українська Народна Республіка

За нелегкими роками Першої світової війни, політичними маневрами і
планами, в 1918 році витворилася сприятлива можливість створення
національної держави для галицьких українців.

Передвісниками таких прагнень були багатотисячні мітинги і віча, які
відбувалися навесні 1918 р. в містах краю. В Коломиї “Свято миру
державности” орґанізували 3 березня. Тут зібралося понад 32 тис. осіб –
містян і селян з гірських сіл Коломийщини. Учасники віча вимагали
об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим
сеймом, намісником і українською адміністрацією, ратифікації
Австро–Угорщиною Берестейського мирного договору.

У наступні місяці велелюдні зібрання коломийців маніфестували вимоги
ліквідації імперії і монархічної влади, повалення багатовікового гніту і
створення народної республіки з республіканським ладом, здобуття
демократичних свобод. У червні “читальна секція” місцевого товариства
“Родина” приступила до реалізації майбутнього збройного повстання.
Остаточно захоплення влади в Коломиї було погоджено 19 жовтня в с.
Березові Вижньому, нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл., на
таємному засіданні військового комітету.

31 жовтня, до одержання наказу зі Львова, діячі цього комітету прийняли
ухвалу, в якій відзначали успіхи революційної хвилі в цілій
Австро–Угорській імперії, і закликали Українську Ґенеральну Команду у
Львові, щоби та «найдовше до п’яти днів дала наказ про проведення
перевороту”, а якщо вона цього не зробить „таємний комітет сам докладе
зусиль, щоб у Покутті на власну руку зробилося повстання на всій
території краю”. Це був неприхований заклик до самостійних революційних
дій.

У ніч проти 1 листопада 1918 р., за почином таємного Центрального
Військового комітету у Львові і за безпосередньою участю Коломийського
окружного таємного військового комітету, на території Покуття відбулося
перебрання влади в українські руки і проголошення Української держави.
Вперше більш як за 530 років (від часу остаточного захоплення галицьких
земель Польщею в 1387 р.) вдалося реалізувати ідею української
державности взагалі та в Галичині зокрема [3, c.115].

“Падолистовий переворот” в Коломиї став несподіваною акцією як для
цивільної, так і військової влади. “Серед українців – згадував В. Бемко
– безгранична радість, серед жидів – вичікування, та все ж замітне
вдоволення з порядку і спокою на вулицях”. Революційні події сколихнули
містян, які, незважаючи на обставини військового часу і загальний
ажіотаж, виходили цілими групами на вулиці. Сучасник писав: “… вулиці
прямо роїли ся від людий. Вулиця з двірця до міста була забита автами і
підводами … Хоч був ще будний день, то головні вулиці і площі були
переповнені цікавим цивільним населенням. Десь пропав той страх, що ще
день перед тим бачило ся на лиці у кождого прохожого, скільки разів
стрічало ся довгі похоронні гуртки неначе з соромом перекрадали ся через
головні вулиці, а прохожі неначе питали себе: “Невжеж є ще такі, що
можуть умирати сегодня, де ми тішимо ся новою волею?”[18].

Формально зміна влади в Коломиї відбулася вже 1 листопада, а наступного
дня повноваження було передано українській повітовій владі. Її органи
очолили: повітовий комісар д-р Іван Стрийський, бурмистр Захар Скварко,
маршалок Коломийської повітової ради, о. Олександр Русин, начальник
скарбничого уряду д-р Гвоздецький, президент Коломийського окружного
суду д-р Іван Чернявський, керівник Коломийської повітової лічниці д-р
Зеновій Левицький і головний санітарний лікар округу д-р Петро
Петрушевич. Військовим комендантом міста призначено поручника Степана
Галібея.

Перші, після революції, збори коломийської громади відбулися 17
листопада. У резолюції віча зазначалася одностайна вимога “здійснення
національного ідеалу всього українського народу”, “поробити потрібні
заходи для з’єдинення всіх українських земель в одну державу”. Для
вирішення державних справ до складу Української Національної Ради від
Коломиї були делеговані адвокат Іван Чернявський і селянин Гриць
Тимощук.

В швидкоплинний період українського державотворення та
польсько–української війни 1918–1919 рр. коломийські євреї так і не
зробили категоричної ставки на користь ЗУНР чи Польщі. Взаємини
українців і поляків в Коломиї увійшли в нову фазу протистояння, яка
ускладнилася в результаті невдалих спроб їхніх провідників досягти
двостороннього порозуміння. Німецькі колоністи висловили свою лояльність
до української державности і делеґували до Німецької Народної Ради в
Західно–Українській Народній Республіці свого представника.

З перших днів існування ЗУНР українські державні структури в Коломиї
взялися за надання широких можливостей розвитку освіти і культури, а
коломийська інтеліґенція позитивно сприйняла ідеї державного
будівництва. Такі зміни у поглядах на соціальні і національні пріоритети
мали безпосередній вплив на формування підвалин національного
відродження. Найпомітніший вияв цих зрушень – зростання національної
свідомости різних прошарків міського і сільського населення, поглиблений
інтерес до подій політичного характеру, закономірні вияви громадянської
активности в галузях освіти, видавничої справи, літератури й театру.

У листопаді 1918 – травні 1919 рр. місто з різними державними
дорученнями та місіями відвідали: державний секретар військових справ
ЗУНР Дмитро Вітовський (15 листопада 1918 р.), Головний отаман армії УНР
Симон Петлюра (не пізніше від грудня 1918 р.), Вільгельм Габсбурґ
(Василь Вишиваний) (наприкінці січня 1919 р.), представник американської
дипломатичної місії Чарльз Блументаль (на початку березня 1919 р.),
представники Швейцарської місії Міжнародного Червоного Хреста (20
березня 1919 р.), Начальний вождь УГА, ґенерал–полковник Михайло
Омелянович–Павленко (наприкінці квітня 1919 р.), французький військовий
журналіст Дебіше (4 травня 1919 р.).

Коломийці боронили українську державність в 1918–1919 рр. у складі
Гуцульського куреня УГА, Третього куреня імені гетьмана Петра Дорошенка
24 піхотного полку, Другої (Коломийської) бриґади УГА, полку імені
гетьмана Івана Мазепи.

4.3. Румунсько-польська окупація

Як свідчить історія, доба новітньої національної держави для Покуття
загалом і Коломиї зокрема виявилася дуже короткою. Ворожі українській
державності зовнішні й внутрішні обставини призвели до встановлення у
травні 1919 р. нової, румунсько–польської окупації. Від 24 травня до
середини липня в Коломиї запанувала об’єднана румунсько–польська
адміністрація, вірними помічниками якої стали коломийські поляки й
окремі євреї.

е дивлячись на посилення репресій, коломийці засвідчували свою
приналежність до “нації в поході” тим, що носили українські національні
відзнаки, одягали їх до церкви та на громадські сходини, що відбувалися
нелеґально. Розпочиналася чергова, майже двадцятирічна польська
окупація, яка, для більшості мешканців міста, закінчилася траґічно.

Незважаючи на патріотизм галичан, під натиском польських військ ґенерала
Й. Галлера, уряд ЗУНР 15 травня 1919 р. залишив Станіславів і відійшов
разом з УГА за р. Збруч. 24 травня Коломию окупували румунські, а відтак
– польські війська.

Із перших днів займанщини окупаційний режим спрямував свій політичний
курс на цілковиту уніфікацію українського суспільного життя міста із
польським середовищем. Одним із проявів такої політики була нова
муніципальна влада. Коломия, як і за Австрії й піврічного існування
Української держави, залишалася центром повіту, адміністрацію якого
очолював староста. Коломийський повіт входив до Станіславівського
воєводства. Така структура в умовах реакції зв’язувала будь-яку
ініціативу знизу і найкраще відповідала цілям нової влади. У 20–30-х рр.
ХХ ст. коломийськими бурмистрами були виключно поляки: С. Заремба, К.
Баліцкі, І. Патковські, Ю. Санойца та М. Кольбушевські, старостою – Ч.
Павліковські.

Крім староства й міської влади, у Коломиї діяли повітовий суд, повітова
комендатура поліції, каса державної скарбниці, шкільний інспекторат
тощо. В органах державної влади запанувало польське засилля.

Першим одностайним виявом масового протесту коломийців проти нової влади
став бойкот виборів до польського сейму. З цього приводу у вересні 1922
р. відбулося віче української громади. Бойкот різних польських заходів
тривав і після виборів: у листопаді 1922 р. та квітні 1923 р. Надалі,
коломийці брали участь у суспільно-політичному житті міста, а їхнє
невдоволення політикою польської влади набирало чіткіших форм
орґанізованого спротиву – 25 жовтня 1925 р. збори громадськості міста
рішуче протестували проти польської колонізації Західної України. У
своїх вимогах місцеві українці опиралися на досвід політичних партій та
орґанізацій.

h

c

a

`

?

??????J?J????J????

U

v

??????і найчисельніших орґанізацій міста і повіту було товариство
“Громада” (1906–1914, 1921–1923, 1931–?), яке постійно переслідувала
польська поліція. В його лавах перебували свідомі діячі “Українського
громадянського комітету в Коломиї”, Українського студентського союзу
(УСС), Української військової орґанізації (УВО), “Жіночого кружка”.

В 1920–1930-х рр. в Коломиї активно діяли філії та осередки УВО, а
відтак ОУН, Української соціалістичної радикальної партії (УСРП),
Української партії незалежних соціалістів (УПНС), Українського
національно-демократичного об’єднання (УНДО), Комуністичної партії
Західної України (КПЗУ), “Пласт”, товариств “Просвіта”, “Луг”, “Сокіл”,
“Каменярі”, “Українська католицька спілка” (УКС), “Сельроб-єдність”.
Їхня активна позиція свідчила про різну політичну орґанізованість та
певну єдність всіх українців міста.

Нечисельними і такими, що не відігравали особливої ролі в житті
міжвоєнної Коломиї, були польські, єврейські та німецькі політичні
партії й орґанізації. Серед них – польські “Стрілецький зв’язок”,
“Безпартійний блок взаємодії з урядом”, “Коло приятелів гарцерства”,
“Леґіон молодих”, “Молода Польща”, “Коло покутян”, Польська
соціалістична партія (ПСП), Християнсько-Демократична партія (ХДП),
Народно–Демократична партія; єврейські, переважно сіоністські, – “Аґавас
Хесед”, “Гатхія”, “Гірахтуд”, “Гехалуц”, “Ґордон А.Д.”, “Ґордонія”,
Бунд, Аґудат-Ізраєль, Поалей-Ціон; німецькі – “Спілка німців-католиків
Малопольщі” та інші [3, c.118].

Унаслідок зміни політичної кон’юктури, значні зміни відбулися в
економічному секторі Коломиї. Торгівля в ті часи зосереджувалася
здебільшого в руках євреїв, які мешкали в центральній частині міста і
тут же тримали свої крамниці. В них продавали практично все – від
харчових продуктів до будівельних матеріалів.

Розвивалася й українська торгівля. У міжвоєнний період тут діяли
установи – “Народна торговля”, “Покутський господар”, “Гуцульщина”,
“Де–Ко”, “Жіночий базар”, “Мясозбут” і найвпливовіша – “Окружний союз
кооператив”. Велика заслуга в економічному піднесенні Коломийщини
належала товариству “Сільський господар”. Популярністю у місті
користувалася продукція українських друкарень А. Кисілевського
(1920–1939), М. Бойчука (1921–1939), “СО–ВА” (1931–1935), “Джерело”
(1937–1939) та інших.

Поряд із великими та середніми підприємствами в місті діяли приватні
ремісничі майстерні, власниками яких були переважно євреї й поляки.
Відомим підприємством сільськогосподарських машин була фабрика
коломийських поляків Любіна (згодом, Болеслава і Кароля) Біскупських
(останні збори акціонерів 19 грудня 1939 р. так і не були проведені). Як
і до світової війни, млинами володіли євреї. Інтереси як перших, так і
других стерегли “Товариство єврейських купців”, “Зв’язок купців
польських” та “Зв’язок заводських гірників”.

На початку 1930-х рр. економічний стан Коломиї значно погіршився –
далися взнаки повільна політична модернізація в Західній Україні й
економічна криза 1929–1933 рр.

Українські містяни та селяни з приміських сіл займалися переважно
боднарством, бляхарством, теслярством, ковальством, мулярством,
шевством, слюсарством, копанням криниць. Кравецтво, годинникарство і
перукарство монополізували євреї. Коломийський міжвоєнний період був
доволі бідним і на нові міські будови. Мешканці освітлювали будинки
ґасовими лампами, а кімнати опалювали дровами. Першу “електровню”
збудували у середині 1930-х років, але в оселях коломийців електричне
світло з’явилося лише через 2-3 роки. Що ж до населення, то воно суттєво
не зросло: 33391 особа у 1937 році проти 30235 осіб ще у 1902 році. В
1939 р. в місті мешкало не менше ніж 15 тис. євреїв. Певним вкрапленням
в етнічну структуру Коломиї стала поява тут в 1930-х рр. болгарів.

І все ж, в коломийській мозаїці 1919–1939 рр. маємо кілька нових та
яскравих подій, які, поряд з існуючими вже видавничою справою і
шкільництвом, мали безпосередній вплив на українське національне життя
краю. Це, насамперед, започаткування в Коломиї першої новітньої
української енциклопедії (1930–1935 рр.), яка мала назву “Українська
Загальна Енцикльопедія” у 3-х томах і відома саме як коломийська
енциклопедія, проведення Шостого з’їзду українських музейників (1938
р.), а також, початки Української євангельської реформованої Церкви
(1925 р.), величаве святкування 950-ліття хрещення Руси–України (16
жовтня 1938 р.) та пожвавлення екуменічного діалогу між
українцями–євангеликами та німцями–протестантами (1925–1939), їхні
спільні богослужіння. Найвагомішою подією в національно-культурному
поступі коломийських українців стало заснування музею “Гуцульщина” в
1926 р., а в 1935 р. – відкриття першої музейної експозиції, в якій були
представлені здобутки народного мистецтва нашого краю, пам’ятки його
славної тисячолітньої минувшини [18].

Загалом, останній в історії міста період польської займанщини
відзначився репресіями і здирницькими поборами з українських містян на
користь польської держави, нетерпимістю до всього непольського,
руйнуванням столітніх традицій добросусідства й толерантности.

4.4. Друга світова війна. Коломия під радянською владою

Початок Другої світової війни у вересні 1939 р. ознаменував незворотні
та суттєві зміни в політичному й економічному житті Коломиї.

Чекаючи приходу німців, чимало коломийців по радіо з Києва почули, що
Радянський Союз уклав договір з Німеччиною та що Червона армія йде їх
“визволяти” від польсько-панського гніту. Для місцевого люду це було
справжньою несподіванкою. Впродовж кількох днів в Коломиї не було жодної
офіційної влади: польські війська відступили, польська адміністрація та
поліція втекли.

Ще вранці 17 вересня в Коломиї стало відомо, що загони Червоної армії
наближаються до міста. Ініціативний комітет з членів КПЗУ взяв на себе
функції тимчасового управління містом. Нашвидкуруч написали привітання
на великих червоних полотнищах українською, польською та єврейською
мовами. Увечері на ратуші вивісили червоний прапор.

До міста радянські війська увійшли 18 вересня – першими в’їхали бійці
81-го кавалерійського ескадрону. Вони зайняли залізничний вокзал, міст
через Прут, пошту, телеґраф, банківські установи. Нарешті, у вівторок 19
вересня в Коломию в’їхали радянські танки – великі, тяжкі та грізні. За
ними відразу приїхали цивільні, політруки та партійці, які стали
новодити новий лад. Вони зробили на коломийців таке саме гнітюче
враження, як їхня армія. Сірі, погані, непривітні, без жодної оглади,
примітивні, зате самовпевнені та бундючні. Поступово місто заповнювали
прибулі зі сходу України службовці, вчителі та лікарі.

Уже в жовтні було створено перше представництво радянської влади –
тимчасову міську управу, яка проіснувала до середини грудня 1939 р. Її
очолив офіцер танкової групи Андрій Бойко, пізніше – перший секретар
Коломийського МК КП(б)У.

За вказівкою нового керівництва “визволителі” ліквідували всі українські
партії, товариства й орґанізації. Промислові й торговельні підприємства
було націоналізовано. Бібліотеки очистили від “націоналістичної”
літератури і замінили комуністичною.

Для формального утвердження нового режиму в місті, 22 жовтня 1939 р.
провели вибори до Народних зборів Західної України. Коломийці не бажали
брати в них участь, тому радянські органи силоміць зганяли людей на
виборчі дільниці. Від Коломийського повіту обрала 36 делегатів, у тому
числі коломийців – Ш. Шехтер, В. Білана, І. Михалевського, О. Кузьму, М.
Черкаса, В. Проців, Ф. Сенюка, І. Чумака. У грудні реорганізували
Тимчасове управління і сформували Коломийський повітовий виконавчий
комітет.

Наприкінці січня 1940 р. на підставі указу Президії Верховної Ради УРСР
про ліквідацію повітів і волостей та утворення районів на території
колишнього повіту, окрім Коломийського, було утворено ще 14 районів. У
лютому Станіславський облвиконком видав постанову про створення
Коломийської міської ради депутатів трудящих. Міськраду очолив В.
Білоус.

Для участі коломийців у виборах до Верховної Ради СРСР (Ради
національностей) і Верховної Ради УРСР в Коломиї створили відповідно 590
і 366 виборчі округи. 24 березня за “Сталінський блок комуністів і
безпартійних” в Коломиї “проголосувало” майже 98% виборців.

Проте, як свідчать факти, ані численні “мітинги” і “демонстрації”
коломийських трудівників, перші міські партійні та комсомольські
конференції, нове радянське керівництво, не змогли подолати глибокої
економічної кризи тих часів. Економіка міста й надалі перебувала у
важкому становищі. В пошуках кращої долі, від лютого 1940 р. чимало
коломийців “добровільно” виїздили на роботу на підприємства міст
Радянської України та на шахти Донецького басейну.

З перших днів радянської окупації розпочалися репресії, переслідування
коломийців, насаджування нового “порядку” каральних служб більшовиків.
Обмеженість архівних документів орґанів держбезпеки, а загалом теперішня
їх відсутність, вже не дадуть змоги повною мірою реконструювати той
страшний час арештів, депортацій і розстрілів коломийців [3, c.126].

Документально відомо, що у липні – серпні 1941 р. рідні шукали в’язня
коломийської тюрми Яна Стажецького і учня коломийської СШ № 2 Нуся
Білинського. В 1941 р. коломийці поповнили ряди депортованих в Сибір.
Так Карло, Анна і Антоній Жураковські були репресовані й вивезені на
дільницю Тюбіль Даурського району Красноярського краю. Внаслідок початку
бойових дій безпосередньо між Німеччиною та СРСР і втечі радянської
адміністрації, у червні 1941 р. з тюрем Коломиї та Печеніжина евакуювали
453 арештантів, а також готували 15 вагонів (!) лишень для в’язнів
коломийської тюрми. Загалом же, органи радянської держбезпеки в
1926–1969 рр. репресували 258 коломийців (мешканців і уродженців міста,
яких пізніше реабілітували).

Для тотального контролю за місцевим населенням і неуможливленням його
переїзду на нові місця, від 25 травня 1940 р. в приміщенні управління
Коломийського РКМ НКВС офіційно почалася прописка населення.

Водночас перше радянське правління в Коломиї мало і певні позитивні
наслідки. Стосувалося це, насамперед, розвитку освіти, культури та
медицини. Всі коломийські освітні заклади перейшли на рідну мову
навчання (в них було запроваджено обов’язкове вивчення української та
російської мов і літератур). У січні 1940 р. рішенням Раднаркому по
народній освіті УРСР створено Коломийську педагогічну школу “по
підготовці учителів І–IV класів початкової і середньої шкіл” (тепер –
Коломийський педагогічний коледж Прикарпатського національного
університету імені Василя Стефаника). До міста прибували делегації
українських діячів культури і кіно: у жовтні 1939 р. – київська група
творчих працівників разом з О. Довженком, наприкінці січня 1940 р. –
харківські письменники Т. Масенко, А. Шмигельський, О. Кундзіч, М.
Хащеватський. Від січня 1940 р. діяв Коломийський державний обласний
український театр. Серйозною допомогою населенню стало запровадження
безкоштовного медичного обслуговування. Станція швидкої медичної
допомоги при центральній міській лікарні почала цілодобово працювати від
1 травня 1941 р.

Радянська влада в Коломиї довго не протрималася. Напад Третього Райху на
СРСР змусив більшовиків наприкінці червня 1941 р. залишили місто.
Останніми відходили бійці Коломийської окремої прикордонної комендатури
з підрозділами 58-ї гірсько-стрілецької дивізії – лишень 1 липня за
наказом командування вони покинули позиції [18].

4.5. Угорська окупація. Під німецькою займанщиною

З відступом Червоної армії в Коломиї наприкінці червня запанувало
короткочасне безладдя. Цим скористалася місцева ОУН, яка намагалася
захопити покинуті напризволяще зброю і техніку та швидко орґанізувати
місцеве самоврядування, створити мережу тимчасових управ і поліцію. За
дорученням ОУН на ратуші та інших міських будівлях було вивішено
синьо-жовті прапори. Для управління містом і краєм утворено Українську
повітову управу.

Рік потому станіславська ґазета “Українське слово” повідомляла про ці
події так: “Війна захопила нас, коломиян, досить несподівано. Мешканці
один в одного допитувались новин, на обличчях в усіх помітне
поденервування. (…) Через цілий день 1 липня проїзджали містом
моторизовані частини большевиків. Ніччю вивезло НКВД з коломийської
тюрми усіх в’язнів. Насвітанку 2 липня відступаючі червоні “герої”,
знані як безприкладні філантропи, здається, для підтвердження саме цих
рис, висадили в повітря залізничний двірець (тут – залізничний вокзал) і
верстати (тут – приміщення ремісничих майстерень нинішнього заводу ВАТ
“Коломиясільмаш” – І.М.). Ранком місто було вже вільне (…). В полудне
прийшли до Коломиї відділи селян із Воскресінець, Вербіжа, Спаса та
Березова. Усі були з жовто-блакитними опасками на рукавах, у деяких
зброя. (…) На коломийському ратуші майорів жовто-блакитний прапор.
Сформовані відділи українського національного революційного війська
обняли вже військову владу. (…) Ніч проминула дуже неспокійно. По
лісах крились ще сильні банди “червоної армії” (…). Третій день липня
був уже спокійний. Українська міліція видала наказ, що в ньому зажадала
від населення міста послуху та підпорядкування владі. Після полудня всі
мешканці Коломиї спішили з квітами в напрямку ринку. Це вступили перші
визвольні стежі союзної мадярської армії”.

Місто зайняли війська 8-го угорського корпусу і встановили тут свою
владу. За час панування угорців (союзників Третього Райху) в Коломиї (до
10 серпня) у місті було відновлено українське суспільне життя –
відбулися маніфестація місцевих українців, конференція делеґатур
Українського окружного комітету, перше засідання начальників районів і
громад Коломиї, господарської ради Коломийської округи, збори філії
товариства “Сільський господар”; утворено українську народну поліцію;
орґанізовано ремісничі, купецькі й жіночі товариства; розпочато
підготовку до нового шкільного року в гімназії та фахових школах.
Особливо величаво було відзначено 31 серпня Свято зброї – “останній
святковий день вільної Коломиї”. Шостого липня з’явилося друком перше
число органу Українського революційного проводу й ОУН – часопис “Воля
Покуття” (виходив у Коломиї в 1941–1942, а 1943–1944 – у Львові).

Коломийці, які і тисячі галичан, які вже відчули радянське “визволення”
і “возз’єднання”, щиро повірили в нове життя. Сучасник писав, що “… у
хвилину, коли завдяки тріюмфам німецької збройної сили на широких
просторах українських земель гасне криваве світло північної зірки, коли
у хвилях Дніпра грають блиски золото-блакитних прапорів …
розпочинається нова доба з чудовими перспективами …”. Однак, дуже
швидко коломийці на власні очі побачили траґедію міста та його
мешканців.

За німецької окупації відновили ґміни, повіти, округи. Утворено
Коломийську округу, межі якої були значно більшими за колишній
однойменний район. Від 1 серпня 1941 р. Коломию оголосили окружним
центром дистрикту Галичина. Старостою Коломийської округи призначили
Клауса Фолькмана.

З перших днів німецької окупації місто опинилося під важким пресом
ґестапо, яке переслідувало український національно-визвольних рух і
особливо єврейське населення. З вересня 1941 р. всю владу в Коломиї та в
Коломийському окрузі здійснювало ґестапо на чолі з Гансом Кріґером
(1909–1988), колишнім начальником канцтабору в Оранієнбурзі (1934–1939),
а до того – офіцером ґестапо у Кракові. В цей час в Коломиї існувала й
спеціальна тюрма, яка підпорядковувалася ґестапо та службі безпеки (СД).
У 1944–1945 рр. “Станіславська обласна комісія сприяння Надзвичайній
державній комісії підрахунків пошкоджень та злодіянь заподіяних
німецько-фашистськими загарбниками та їх спільниками” встановила, що
коломийське ґестапо розстріляло 17465 коломийців, 1464 вивезло на
каторжні роботи в Німеччину, а згодом, додатково – 1218 осіб (усі – без
означення національности).

Однак, найбільшим лихом коломийське ґестапо було для місцевої єврейської
спільноти. Тотальне пограбування і погроми євреїв розпочалися з перших
днів німецької окупації. Наприкінці липня 1941 р. в Коломиї запанувала
німецька комендатура на чолі з штандартенфюрером СС Краузе. На початку
серпня німецькі зондеркоманди почали облави і арешти євреїв та колишніх
активістів радянських установ. Заарештованих направляли на примусові
роботи. Так, 18–24 жовтня 1941 р. на будівельні роботи у Коломию привели
173 місцевих євреїв, у тому числі на вуличні (шляхові) роботи – 60, на
сільськогосподарські – 50, в міському парку – 17, на впорядкуванні
(прибиранні) територій – 41, на будівництві каналів – 5 осіб260. Інших
вели за місто в бік Шепарівського лісу, де й розстрілювали. Вже 24
серпня окружний староста К. Фолькман викликав до себе членів правління
єврейської громади Мордехая Ґорвіца і Якова Шульмана. Їх зобов’язали
очолити юденрат, який складався із 6 осіб. На 1 вересня їх примусили
скласти списки євреїв – мешканців Коломиї, внести в німецький банк міста
контрибуцію у сумі 2 млн. карбованців. Наприкінці серпня 1941 р. було
заарештовано понад 300 євреїв. Серед арештованих – юристи, інженери,
лікарі і вчителі: Леон Аллерхард, Й. і М. Ашкенази, Г. Енґельґард,
лікарі М. Грабар, Г. Левін, М. Гулес, З. Раухберґер, А. Вебер, Ю.
Блайхер, А. Фляйшман, Д. Ґаммер, З. Тайхер та ін. Під охороною німецьких
та місцевих поліцаїв їх відвели за місто в сторону Шепарівського лісу.
Там їх змусили викопати траншею, викласти усе, що було в кишенях, і
роздягнутися. Вбивці з німецької поліції безпеки (СД) відводили їх
групами до траншей і розстрілювали.

Для примусового утримання євреїв та їх подальшого знищення 26 березня
1942 р. створили ґетто. Воно складалося з трьох частин, кожну з яких
обгородили парканом, а вікна, що виходили на “арійську” сторону, забили
дошками. Відомо, що в коломийському ґетто перебувало 16 тис. євреїв. В
першій частині ґетто розмістили євреїв-переселенців з інших місцевостей,
там само перебував і юденрат Коломиї, членів якого незабаром
розстріляли. У третій частині ґетто розмістили непрацездатних, жінок і
дітей.

Вже 3 квітня 1942 у ґетто провели першу масштабну акцію: приблизно 2
тис. євреїв відправили в концтабір Белжець, приблизно 250 убили, а 86
згоріло живцем у підпалених будинках. Заарештовані євреї для
відправлення в Белжець намагалися втекти, однак більшість з них
розстріляла охоронна поліція та жандармерія, які супроводжували товарні
вагони зі станції Коломия до концтабору. Після цієї акції до Коломиї
переселили 4849 євреїв з колишніх Верховинського, Гвіздецького,
Коломийського, Коршівського, Косівського, Кутського, Обертинського,
Яблунівського та інших районів. В квітні – травні 1942 р. депортували в
табори смерті євреїв з другого коломийського ґетто та довколишніх міст –
Косова, Снятина, Обертина та ін. Серед депортованих було багато
робітників промислових підприємств і сільськогосподарських установ.
Тепер ці заклади залишилися без робочої сили і кваліфікованих
працівників та робітників, збирачів сировини та утилю для німецьких
фірм. Воєнні власті та чиновники з відділів праці зчинили галас,
вимагаючи повернення їм спеціалістів. Внаслідок цього у травні і червні
1942 р. окупаційна влада повернула до Коломиї та інших міст декілька
сотень кваліфікованих працівників. Їх закріпили за підприємствами
Вермахту і окремих німецьких фірм. Тому у червні 1942 р. у Коломиї ще
перебувало 15832 євреї. Наприкінці червня 1942 р. у Белжець відправили
ще приблизно 2 тис. євреїв.

Від середини 1942 року ізоляція і наступне знищення коломийських євреїв
набули жахливих розмірів. 14 серпня новопризначений староста Коломиї
Горгон розпорядився провести новий перепис усіх робітників-євреїв міста.
Через два тижні, 29 серпня ґенерал Каман, не зважаючи на брак робочої
сили, знову розпорядився звільнити район від євреїв. Нова антиєврейська
акція відбулася 7 вересня: на збірний пункт біржі праці (Арбайтсамт)
зігнали ніби для реєстрації приблизно 5900 євреїв, з яких поліція
безпеки (СД), формування СС звільнили 1000, а 4769 були вислали у
Белжець; при цьому вбили приблизно 300 осіб, які намагалися втекти.

Наприкінці вересня 1942 р. до Коломиї переселили решту євреїв з
навколишніх населених пунктів (з Городенки, Косова та ін.). В цей же час
розпочалися облави в ґетто, під час яких убили понад 600 осіб. В ґетто
виникали пожежі, люди ховалися, а тому більшість з них згоріла.
Внаслідок акцій 7–10 вересня, коли з Коломиї депортували приблизно 13000
євреїв, в коломийському ґетто залишилося не більше як 1500 євреїв.
Переважна більшість підприємств міста залишилася без робочої сили.

Десятого жовтня 1942 на збірний пункт зігнали понад 4 тис. євреїв і
після відбору приблизно 250 спеціалістів їх також вивезли у Белжець;
понад 100 євреїв убили. Не дивлячись на це, була проведена нова акція: 6
листопада в ґетто схопили і розстріляли 1000 осіб (ті, які мали
посвідчення особи катеґорії “W” і працювали на Вермахт). Після нових
розстрілів в середині грудня 1942 р. тут залишалося 1500 євреїв. Однак
настав кінець і ґетто. Наприкінці січня 1943р. його звели до однієї
вулиці, а вночі з 31 січня на 1 лютого ліквідували. Живими залишилося
вісім лікарів, два аптекарі і 20 кваліфікованих ремісників. На початку
березня 1943 р. усіх, крім лікарів, розстріляли на кладовищі, а сім
лікарів покінчили життя самогубством, один зумів утекти. Єврейський
робітничий табір (юлаґ) ліквідували у червні 1943 р., а Коломийська
округа була оголошена “вільною від євреїв”. Загалом, в 1941–1943 рр., за
підрахунками А. Круґлова, в Коломиї вбито понад 8 тис. євреїв. Так
траґічно закінчилася історія довоєнної єврейської спільноти Коломиї.

Репресіям з боку нової влади піддавалися й діячі українського
національно-визвольного руху. Ґестапівцям допомагали члени польських
орґанізацій “Озон”, а пізніше “Чорна мітла”, які доносили на членів ОУН.
Переслідувалися й учасники так званої Коломийської старшинської школи,
орґанізованої місцевою ОУН у липні 1941 р.

П’ятого лютого 1942 р. ґестапо заарештувало багатьох національно
свідомих українців, звинувативши їх у приналежности до ОУН (майже 40
осіб). Українських патріотів помістили у в’язницю на вул. Романовського
(нині – вул. М. Павлика). В камері від туберкульозу помер Левко
Паливода, а члена окружного проводу ОУН Михайла Оленюка (“Лиса”) й
начальника української поліції в Коломиї Максима Микитюка 17 березня
розстріляли в Шепарівському лісі. Декотрих арештантів звільнили [18].

Решту (15 хлопців і 5 дівчат) двома вантажівками відвезли 14 жовтня 1942
р. до чортківської тюрми на Тернопільщині, а 27 листопада розстріляли на
полі поміж м. Чортковом і с. Ягільницею, десь за 300-400 м. від дороги.
Розстріляні були переважно з Тернополя і Дрогобича, а 15 осіб з Коломиї
та коломийської в’язниці. Серед убитих з Коломийщини були: Василь
Мельничук, Роман Сельський, Олекса Коссак, Степан Сатурський, Михайло
Парасюк, Степан Тулівський, Володимир Маґера, Богдан Ліцовський,
Володимир Тихович, Володимир Левицький, о. Павло Витвицький, Юрій
Сливка, Дмитро Григорович, Микола Сорук, Володимир Сидорук. Ця траґічна
подія, коли німецькі окупанти розстріляли 52-ох українських патріотів,
увійшла в історію як Ягільницька траґедія. До чортківської тюрми нацисти
вивезли і коломийок Марію Горбачевську, Ольгу Оробець, Ірину Яремчук,
Дарію Харжевську, Лідію Ґоянюк. У тюрмі коломийські підпільниці
захворіли на тиф. Ірина Яремчук втекла з-під варти і згодом перебралася
на Захід. Ольга Оробець загинула в дорозі додому, повертаючись з
концтабору Майданек.

Неоднозначно сприйняли коломийці створення в 1943 р. дивізії СС
“Галичина”, яка мала стати на бік окупантів. Така позиція Українського
центрального комітету у Кракові здивувала багатьох українських діячів.
Однак до Коломийської окружної військової управи зголосилося 10200 осіб,
з яких відібрали лишень 3800. Саме коломийці і склали відому 11-ту сотню
дивізії.

Культурне життя міста, в силу відомих історичних і політичних обставин,
розвивалося повільно. Відбувалися концерти колядок і щедрівок, конкурси
народних хорів, було влаштовано академію до річниці траґедії під Базаром
тощо. Незважаючи на офіційне закриття музеїв Галичини загалом і
Коломийського музею “Гуцульщина” зокрема, культурно-мистецьке життя
міста, навіть за таких несприятливих часів, не завмирало. Співробітники
музею – діячі ОУН та Української національної самооборони (УНС)
орґанізовували виставки української книжки, свято української ноші.
Дієвою у цей час була діяльність Коломийського окружного театру під
орудою Івана Когутяка [18].

Посиленням німецького терору та бойовими діями проти українського
повстанського руху позначився кінець 1943 р. Від 10 жовтня по всій
Галичині окупанти ввели надзвичайний стан, почали діяти так звані “наглі
суди поліції безпеки”. В Коломиї почастішали облави, які закінчувалися
численними розстрілами, засланнями в концтабори, вивезенням на примусові
роботи до Німеччини. Цей масовий терор вважався відплатою за збройні
виступи УПА, участь в підпіллі, переховування євреїв.

4.6. Радянський період та період незалежності

Під натиском радянських військ, а також численних акцій відділів УПА, у
березні 1944 р. почався відступ німецько-угорських військ з Коломийщини.
Приблизно в період між 24 та 27 березнем 1944 р. в Коломиї практично вже
не було жодного війська, а 27 березня з коломийського вокзалу
евакуйовували останні німецькі ешелони. Вранці 28 березня перша
ґвардійська танкова бриґада полковника В. Ґорєлова, не зустрівши опору
противника (якого тут вже не було), заволоділа Коломиєю. Слідом за
танками увійшла піхота – воїни 351-ї стрілецької дивізії. Панівна за
доби СРСР історіографія стверджувала, що в боях за місто радянські
війська захопили 13 танків “Тигр”, 15 залізничних ешелонів з воєнними
вантажами, 45 паровозів, 10 різних складів, 450 автомобілів. Нова стара
(друга за чергою) радянська влада застала середмістя в напівзруйнованому
вигляді, знищені промислові підприємства, громадські установи та школи,
спалені дощенту будинки коломийського ґетто. За даними радянської
адміністрації, у місті спалили 1406 будинків, знищили залізничний вузол,
28 промислових підприємств, 15 навчальних, сім медичних та 13
культосвітніх закладів, що виносило 72,5 млн. крб. (за цінами 1946 р.).

Разом із Радянською армією до Коломиї прибули і радянські урядовці. На
перших же засіданнях відновленої міської ради розглядалися питання про
створення органів радянської влади в місті та відбудову народного
господарства і промисловости. Одночасно до міста почало прибувати
російськомовне населення. Особливо багато було військовослужбовців
Радянської армії та НКВС, партійних і педагогічних працівників з Росії
та східних реґіонів України. За ними потягнулися сім’ї. Для навчання
їхніх дітей у місті відкрили російські школи (спочатку, в 1944/45 н.р.
працювала НСШ № 12, а в листопаді 1945 р. її поділили на дві окремі – СШ
№ 9 та ВШ № 8).

Коломийці насторожено зустріли нову владу: не поспішали влаштовувалися
на роботу в радянські установи й органи влади, вичікували. Чимало
громадських діячів, членів громадсько-політичних орґанізацій та партій,
уникаючи переслідувань, щоб не стати жертвами НКВС, разом із родинами
навесні – влітку 1944 р. виїздили за кордон. У Західній Європі і за
океаном вони намагалися зберегти свою національну ідентичність. Для
цього засновували школи, споруджували церкви, орґанізували різні
товариства, зокрема “Комітет коломиян”, заходами якого були видані
збірники “Над Прутом у лузі. Коломия в спогадах” (1962) та “Коломия й
Коломийщина. Збірник споминів і статей про недавнє минуле” (1988).

Старше покоління коломийців ще добре пам’ятає голод 1946–1947 рр. –
справжню народну траґедію повоєнних років. Пік голоду припав на зиму
1946–1947 рр. та весну і літо 1947 р. Незважаючи на те, що найбільше
жертв голоду було в центральних та східних областях України, очевидці
згадують, що до Коломиї подавалися сотні людей з тих земель, а також
сусідньої Буковини, міняти одяг на хліб. Везли сюди також й налавники,
килими, шапки. Непоодинокими були випадки захворювань дистрофією, адже
щоб прогодуватися люди їли цвіт акації, лободу, бур’ян, кропиву, молоде
жито. Селяни-буковинці часто працювали на міських городах, допомагали
сіяти, доглядали худобу. У серпні 1948 р. бюлетень інформації
Української Головної Визвольної Ради повідомляв про 70 осіб, які стали
жертвами голоду в районі Коломиї Станіславської області.

Окрім утікачів від голодної смерти з Наддніпрянщини, населення повоєнної
Коломиї поповнювали й депортовані українці з теренів південно-східної
Польщі у 1947 р. в рамках так званої акції “Вісла”. До України вивозили
українців з Краківського (49 місцевостей) та особливо Люблінського (963
місцевості) воєводств. Тепер важко встановити достовірну кількість
населення, виселеного до тодішніх традиційних центрів Західної України
та зокрема Коломиї.

У перші повоєнні роки місто підводилося з руїни і поверталося до
життя. Далися взнаки недоліки, властиві радянському тоталітарному
режиму. В 1946 р. відбувся масовий арешт коломийської інтеліґенції
(понад 70 осіб), яких напередодні виборів до Верховної Ради СРСР
енкаведисти запроторили до тюрми. Частина з коломийців – Б. Вонсуль, А.
Гінчицький, К. Сербинський, С. Маланюк, І. Лобода, В. Ткачук та інші –
внаслідок жахливих знущань і примусового щеплення невідомою вакциною
померли. Значну частину місцевої інтелігенції, діячів ОУН–УПА піддавали
репресіям і депортаціям.

Одним із перших виявів ворожого ставлення радянських органів до
українського національного життя стала непримиренна боротьба з
Українською Греко-Католицькою Церквою. Вже влітку і восени 1945 р. під
тиском НКВС “ініціативна група” греко-католицьких священиків, які мали
обстоювати “возз’єднання” з Російською Православною Церквою провели в
Коломийському деканаті кілька нарад з священиками щодо підписання
православ’я. Внаслідок цих “орґанізаційних” заходів, а також
“індивідуальних бесід” з орґанами НКВС та місцевої адміністрації, в
примусовому порядку чимало греко-католицьких священиків міста та району
змінили свій батьківський обряд. Тільки незначна частина
священослужителів та мирян залишалася вірною своїй церкві, що на
десятиліття пішла в підпілля. Станом на 1 січня 1945 р. тут залишалися
шість сестер-служебниць Пресвятої Діви Марії.

І лишень з 1956 року розпочинається значна активність коломийських
священиків та ченців, які можна поділити на три умовні групи. До першої
входили ті, які ніколи не переходили на православ’я, а відбувши тюремне
ув’язнення, повернулися до душпастирської праці – Гнат Величко, Микола
Данилович, Маркіян Баранюк, Мисак (монах), Степан Никифорів, Богдан
Соколовський, Іван Грабовецький. Священики Степан Гаврилів і Петро
Томчук належали до числа тих, які вступили до “ініціативної групи” або
прийняли православ’я, але згодом передумали і, як “вороги” радянської
влади, були ув’язнені. Останню групу складали священики й монахи, які не
переходили в православ’я, але й не були ув’язнені і продовжували
леґально й нелеґально в церквах й по хатах відправляти богослужіння та
реліґійні обряди. Це – Іван Чукур, Василь Мандрусяк, Софрон Дмитерко
(монах), Михайло Глібчук, Володимир Тимощук, Книгиницький, Чередарчук,
Юрій Мелимука, Роман Бахталовський, Сірецький, Геврич [18].

Потерпіли священики та ченці Римо-католицької Церкви. З 1947 р.
радянська влада взяла курс на закриття церков, ліквідацію релігійних
знаків, пам’ятників, переслідування священиків, що не прийняли
православ’я. Було видані розпорядження про закриття в Коломиї
римо-католицьких костелів – на нинішніх вулицях Гетьмана Івана Мазепи й
Івана Франка. Храми були сплюндровані, а їхні будівлі перебудовані і
використовувалися як магазини.

Відразу ж по війні розпочалося відновлення довоєнної мережі середніх і
фахових шкіл. В 1944 р. запрацювало Коломийське педагогічне училище, в
1951 р. – відкрито Коломийський учительський інститут. Однак це так і не
дозволило повністю забезпечити шкільництво потрібними спеціалістами.

З метою ідеологізації суспільного життя та інформування про здобутки
радянського керівництва, а також висвітлення місцевих подій було
відновлено видання ґазет. Вже з листопада 1944 р. періодично з’являвся
“Червоний прапор” (виходив до 1991 р. включно), у травні 1945 р. вийшов
перший номер ґазети “Червоний промінь” (виходила до березня 1959 р.).
Тільки наприкінці 1950-х рр. почало формуватися літературне середовище,
зруйноване останньою війною та сталінськими репресіями. Щоправда, воно,
за своїм спрямуванням, було виключно радянофільським. Про це свідчила й
участь коломийців на сторінках альманахів літературного об’єднання
Станіславської області в 1956 і 1957 рр. Не слід забувати, що саме за
радянського періоду з історії міста були викреслені цілі сторінки, сотні
прізвищ видатних діячів культури Коломиї були зганьблені, а їхня
спадщина – піддана забуттю.

З утвердженням у місті радянської влади на нові засади переводиться й
економіка. Наявність значних трудових ресурсів дала змогу з середини ХХ
ст. розвивати легку промисловість. Цьому сприяла реконструкція
коломийських швейної, гардинної і взуттєвої фабрик. У зв’язку з
потребами народного господарства і будівельної індустрії побудовано
Коломийський завод дренажних труб. Проте, незважаючи на ці успіхи,
більшість коломийських підприємств залишалися технічно відсталими, з
застарілими технологіями й низькою продуктивністю праці.

Масштабна відбудова Коломиї розпочалася лише від 1960-х рр., коли на
нинішній вулиці Степана Бандери стали зводити багатоквартирні будинки, а
в усьому місті – приватні.

У цей час етнічну структуру міста складали як вже традиційні національні
спільноти – українці та євреї (останні з’явилися переважно з теренів
півдня України та Молдавії внаслідок останньої світової війни), так і
зайшлі – прибулі після війни росіяни. Однак найбільшу частку складали
місцеві українці…

На жаль, історія функціонування Коломиї як відомого феномена міської
цивілізації Галичини після Другої світової війни (і, переважно, до часів
новітньої української державности) майже повністю припиняється. Це
пов’язано з відомими політичними та історичними обставинами. Але дух
Коломиї пізньосередньовічної та австрійської епох, а відтак –
міжвоєнного періоду, поруч з храмами і кам’яницями, вулицями,
надгробними пам’ятниками з написами українською, німецькою, польською,
ідиш, іврит мовами, живе в етнічній пам’яті коломийців і в долях наших
краян різних національностей, життя яких було у кожного по-своєму
якимось чином пов’язане з містом.

З історії міста за часів радянської влади, як і з історії краю, були
викреслені цілі сторінки, сотні прізвищ видатних діячів культури Коломиї
були зганьблені, а їхні твори були піддані забуттю.

Економічна структура міста будувалася за єдиною системою повної і
всебічної залежності від центру та сотень підприємств — суміжників. Це
наклало певний відбиток на господарський розвиток поряд з легковою,
харчовою і деревообробною промисловістю з?явилися такі провідні галузі
як машинобудування, металообробна і будівельна промисловість.

На базі колишніх дрібних майстерень виросли нові підприємства, продукція
яких стала відомою за межами країни. Замітно зросли і можливості
колишніх цеголень, докорінно модифікованих та об?єднаних в єдине
Заводоуправління будматеріалів.

Далеко за межами міста відома продукція гардинної, щетиннощіткової та
паперової фабрики.

Сьогоднішня Коломия значно виросла і розширилась. З’явились нові вулиці,
забудувались колишні пустирі. Великі житлові масиви багатоповерхових
будов з’явилися на вулицях Леонтовича, Лисенка, Гетьмана Мазепи, Богуна,
Костомарова.

В останні роки у місті виникли нові громадські формування. Першим було
створено в липні 1988 р. суспільно-культурне т-во «Поступ». Після нього
в травні 1989 р. — Товариство української мови ім. Т.Шевченка. А в
жовтні 1989 р. — Народний Рух. Об’єднавшись на спільній платформі
боротьби за незалежну суверенну Україну, демократичні сили на виборах до
міської Ради 4 березня 1990 р. здобули перемогу. В липні 1990 р. Коломия
стала містом Першого Всесвітнього Собору Духовної України і
національними прапорами зустрічала гостей з усіх континентів світу, у
серпні 1991 р., в дні перевороту ГКПЧ в Москві, відзначила свій
750-літній ювілей з часу першої писемної згадки, 1993 р. коломийці
встановили пам’ятник Т.Шевченку.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні узагальнення:

Виникнення міста та його історичної назви неодноразово порушувалося
вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Виділяють 3 умовні групи: 1)
гіпотези, побудовані на матеріалі іноземного походження; 2) гіпотези, в
основі яких використано штучно підібраний матеріал наукового характеру;
3) гіпотези, побудовані на основі усних народних
переказів та легенд. 1) Від латинського слова «colonia»; від власної
назви угорського королевича Коломана; від руменського слова «culmen?»;
від половецького слова «каламиє»; 2) Існування статуї язичеського ідола
Мия, яка, вирогідно, стояла в с.Лючі тепер Коломийського р-ну на місці
злиття рр. Пруту і Пістиньки; Вважають, що місто було засноване антами у
IV-V ст. н.е.; прив’язування назви міста до солі (згадка 1241 р.,
королівські привілеї 1443, 1456 рр.); 3) Від сполучення іменника «коло»
(колесо) і дієслова «миє» (мити, обмивати), від сербо-хорватського слова
«коломий?є» (глибока вибоїна, наповнена водою), назви р.Коломийки,
власного чоловічого імені Коломий. Не відійшли від традиційного
трактування і автори путівника «Україна» (Київ- Балтимор, 1993), які
виводять назву від потока Мия, що впадає у р.Прут. Найбільш
аргументованою вважають версію, суть якої полягає у смисловому значенні
сербо-хорватського слова «коломий’є» — на території Прикарпаття у VII-Х
ст. перебували слов’янські племена білих хорватів, яких 992 р. київський
князь Володимир Святославович приєднав до Київської Русі-України.

Перша літописна згадка — літо-осінь 1241 р. в Галицько- Волинському
літописі, місто фігурує як «доходне сольне місто» князя Данила
Галицького. Місто розташовувалося на перетині важливих торговельних
шляхів на Захід — до Праги, Відня, Регенсбургу, Майнцу. З літопису
випливає, що у сер. ХІІІ ст. Коломия та її околиці були важливим
осередком видобку солі, що приносило чималий прибуток князівській
скарбниці. Вигідне географічне положення міста сприяло активній торгівлі
з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуєзькими і венеціанськими факторіями
Причорномор’я, Литвою, країнами Західної Європи. Територіально місто
входило володінь Галицько-Волинської держави, виконуючи функції
торговельного і фортикаційного центру південно-східної окраїни Галицької
Русі.

Період Королівства Польщі (1349-1569), Молдавського князівства (1367,
141-1426, 1505, 1531), Речі Посполитої (1569- 1772 рр.) В цей період
місто належало до воєводства Руського Польської корони, було повітовим
містом. З 1433 (за Едлинським), 1456 (за Новокоричинським привілеями)
Коломию «для відродження рільництва» заселяють німецьким, польським та
єврейським населенням. Економічному зростанню сприяли більш як 8
розлогих привілеїв на право економічної та зовнішньоекономічної
діяльності, місцевого самоврядування (16.10.1395р., жовтень 1395,
жовтень 1405 р., 04.10.1424 р., 03.07.1443 р., 20.08.1448 р., 16.03.1456
р., 06.04.1460 р., 1565 р.). Герб міста, що являв собою укороновану
голову орла, відомий з 16 жовтня 1395 р., Магдебурзьке право — з жовтня
1405 р.

В період XV-XVII ст. були створені і розвивались 9 ремісничих цехів, що
об’єднували 14 спеціальностей, 7 основних ремесел (кравці, шевці,
ковалі, слюсарі, мечники, кушнірі, римарі, сідлярі, пекарі, різники,
бондарі, гарбарі, гончарі, аптекарі). Місто мало досить широкі
економічні зв’язки з різними містами Галичини, особливо Львовом,
Кам’янець-Подільським, Краковом, Перемишлем, Ярославом, Ряшевом і
Белзом. Купецький прошарок коломийців складали багаті крамарі, ятники
(відомі пекарські, різницькі, шевські ятки). Купці з інших міст часто
подорожували через Коломию до Молдавії, Угорщини, Балканський п-в. 1411
р. польський король Володислав Ягайло порозумівшись з Олександром,
волоським воєводою проти угорського короля Жигмонда, віддав йому в
заставу Снятин, Коломию і все Покуття на 25 років за 1000 рублів срібних
грошей. 1436 р. польський магнат Михайло Мужило-Бучацький отримав від
польського короля Коломийське і Снятинське староства. Внаслідок нападів
татар і турків, 15.06.1444 р. до міської території включено приміські
села Корнич, Турка, Сопів, Дятьківці, Кийданці, Угорники, Воскресінці,
Балинці, Хоросно. У 1448 р. коломийський замок став тимчасовим осідком
вигнаним з Молдавії Олександру, мультанському господарю, якому надали
Коломийську землю «під нагляд». 15.09.1485 р. на околиці міста між
Казимиром IV Ягайлончиком і молдавським господарем Стефаном Великим було
укладено міждержавний договір про «спільних ворогів і спільних друзів».
Присутні — Матвій зі Старої Ломни, римо-католицький єпископ м.Кам’янця,
каштелян і краківський староста Яків Дембіцький. З цього приводу Іоан
Туркул, московський посол, повідомляв царя Івана ІІІ Васильовича, що
польський король прийняв присягу молдавського господаря і зобов’язався
захищати Молдавію від усіх її ворогів і турецького султана Боязета. У
1490 р. повсталі українські селяни під проводом Івана Мухи захопили
місто, 1497 р. відбувся невдалий похід Ольбрахта на Стефана Великого
(союзника повсталих), в результаті чого величезне військо — 8000 воїнів,
10000 джурів, 20000 возів — було розбите. Просуваючись вздовж території
Покуття, 1498 р. турецько-татарська орда зруйнувала на своєму шляху й
Коломию. В 1505, 1531 рр. Коломия зазнала особливих руйнувань.
Королівською грамотою встановлено, що до Ради міста обиратимуться 13
українців, перепис володінь 1564 р. згадує, що в коломийській лікарні є
2 особи, які обслуговують хворих і хоронять померлих. У 1565 р. тут
проживала 281 родина (1700-2000 осіб), в 1578-1579 рр. — 1900 осіб. В
1574 р. коломиєць Іван Шпак за книжки («Апостол», «Буквар») заборгував
друкареві І. Федорову 24 таляри. В XV ст. місто належало до важливіших
центрів книжкової культури України.

  До літературних пам’яток рубежу XVII ст. належить жартівливий вірш
«Був собі Грицько, родом з Коломиї», поширювався рукопис військово —
пригодницької повісті «Александрія». У Немирівському нотолінійному
ірмологіоні, є запис 1761 р. про те, що у Коломиї «добре з грішми». В
1590-1633 рр. татари спалили місто тричі, незважаючи на те, що 1624 р.
воно було оточене валами і баштами. В 1613 р. коломийський міщанин
Ференц Горбаш запросив до міста пр. 300 низових козаків, які вчинили
розправу над польською шляхтою і католицькими ченцями.

У другій пол. XVI ст., після рішення коронного сейму в Любліні, на
околицях міста, на пл.Ринок, в середмісті почали компактно оселятися
львівські євреї; 1629 р. Рада міста виклопотала підтверджувальну грамоту
«за євреями повинні бути збережені їх повинності і права», щорічно вони
сплачували до королівської скарбниці 3000 золотих; люстрація 1616 р.
подає, що щорічно євреї вносили в старостівський двір 20 талерів, а
євреї-різники разом з християнами 40 каменів сала. У 1765 р. в місті
проживало 1072 євреї. В реєстрі ревізії 1670 р. про сплату подимного
податку, поряд з 30 звичайними будинками в центрі міста, 32 — значаться
як «вбогі» (було 170 будинків, проживало пр. 1000 осіб).

Протягом XVIII ст. місто зростало повільно. В 1761 р. нараховувалося 364
будинки, значними виробництвами були 2 млини і винниця. Місіонерсько —
душпастирську працю в цей період провадять служителі та вірні костьолу
Діви Марії (перед 1353 р.), домініканський кляштор (засн. 1220 р.,
зруйнований татарами XVI ст.), кляштор Діви Марії (1413 р.),
францисканський чернечий дім (з 1345 р.) Благовіщенський православний
монастир (1530 р.), церква Преображення Господнього (1587 р.), Головна
синагога (1664 р.), при яких існували осередки освіти та шкільництва.
Місто та його мешканці згадуються у творах Я.Длугоша («Історія Польщі»),
Матвія з Мехова (Меховіти) («Хроніка польська»), Бернарда О’Коннора
(«Історія Польщі»), які подають різноманітний коломиєзнавчий матеріал,
соціально-економічне становище краю.

Напр. XVIII — перш. пол. ХІХ ст. посилений розвиток економіки призвів до
втрати містом значення не лише адміністративного, а й торговельного
центру: більшість міщан займалася сільським господарством, з промислів
переважали гончарство і гуральництво. До Коломийського магістрату
увійшли управління міськими маєтками, адміністрація, поліція, міська
«лава» (суд) з 4-7 членів. В 1807р. в Коломиї камеральним управлінням
проведено облікові інвентаризації, визначено площу міста, розміри
посілостей, упорядковувалися головні транспортні шляхи. З ініціативи
уряду на околицях міста закладаються німецькі колонії: Багінсберг(18),
Маріагільф (1811), Флєберг (1842), Розенгек (1866), Славці. В 1811р.
було відкрито Головну окружну школу, в якій викладало 6 педагогів (1818
р.). Від 1813р. діяла станова систематична школа для хлопців, з 1875р. —
друга систематична мішана школа, а від 1885р. — шестикласна школа.
Вимоги звернути увагу громадськості на стан шкільництва і культури
призвели до заснування 1848р. Миколою Синьовідським «Слов’янської
читальні», а 1861р. — австрійським урядом Першої міської гімназії з
німецькою мовою викладання (1871р. в перший клас записалося 120 учнів, з
них 70 — українців; в 1890/91 н.р. із 447 учнів, 174 були українцями).
Лише 1 вересня 1900р. рескриптом цісаря Франца Йосифа І утворено окрему
українську державну гімназію. Існували приватні навчальні заклади
товариства: «Praca Kobiet», заклад виховний Сестер Урсулянок, жіноча
школа ім. Королеви Ядвіги, чоловіча школа ім. М.Коперніка, чотирикласні
школи ім. Г.Сенкевича і Ф.Карпінського, жіночі школи ім. Г.Сенкевіча і
А.Міцкевича, польська державна гімназія ім. Казимира Ягайлончика,
семінарійні учительські курси Українського педагогічного товариства
(УПТ), Коломийська гончарна школа (1876-1914), школа деревного промислу
(від 1894р.), «Гуцульська спілка» та ін. Вихідним пунктом зародження
видавничої справи в Коломиї вважають 19 березня 1864 р., коли вихідці зі
Львівщини, брати Федір та Михайло Білоуси відкрили першу в теперішніх
районних центрах України світську друкарню. Протягом 1865-1913 рр. тут
друкувалося пр. 20 назв часописів (1865 р. вийшла перша українська
світська газета «Голосъ народний»): «Русская Рада», «Весна», «Наука»,
«Народна школа», «Хлібороб», «Зоря», «Хлопська правда», часописи
польською, єврейською та німецькою мовами, книжкові видання. В період
1864-1941 рр. включно у місті побачило світ 890 книжок і брошур лише
українською мовою.

Розвитку торгівлі сприяло відкриття 1795 р. поштового зв’язку з
Чернівців через Ясси до Молдавії й на Балкани, будівництво в 1790-1815
рр. шляху від Стрия до Станіслава, Коломиї, Кут, Снятина, Чернівців з
твердим покриттям, 1866р. залізничного шляху Львів-Чернівці. У торгівлі
ряду галицьких міст з містами Підросійської України, Молдавії, Угорщини,
Німеччини Коломия все ж посідала передові позиції. Це зумовило те, що з
др. пол. ХІХ ст. Коломия стала важливим центром експорту: вивозили муку
до Чернівців, Сучави, Ясси; шкло і сірку — Чернівці і Сучаву; пшеницю —
Єзупіль; жито — Краків, Прагу; фасолю, біб, горох — Краків, Відень,
Гамбург, Берлін. В 1876 р. в Коломиї працювало 53 шевці, 39 пекарів, 27
столярів, 28 різників, 24 гончарі, 22 ковалі, 18 пекарів, 11 бляхарів. В
70-х рр. ХІХ ст тут діяли 5 шкіряних і 8 винокурних заводів, лісопильні,
працювало 150 ткацьких верстатів. Внаслідок транспортування через місто
озекериту і нафти, 1899 р. було утворено нафтопереробний завод.

На поч. ХХ ст. в місті діяли осередки польських, австрійських,
єврейських та українських політичних партій і товариств: єврейська
соціалістична партія Галичини, т-во «Gwiazda», радикальне т-во «Народна
воля», Руська радикальна партія, робітниче т-во «Поступ», пожарничо —
гімнастичне т-во «Січ», т-во «Просвіта», «общество ім. М. Качковського »
та ін.

Розвиткові громадських ініціатив сприяла діяльність церковних духовно —
релігійних союзів і спілок: «Братство св. архістратига Михаїла»
(1866-1939), «Братство Пресвятої родини, посвячене св. Назорейській
родині» (1900-1955), «Товариство св. апостола Петра» (1910-1911),
«Руське Католицьке товариство св. Йоанна Милостивого» (1911-1919).

З містом ХІХ — поч. ХХ ст. пов’язана творчість Гвідо де Батаглії,
Софрона Витвицького, Оскара Кольберга, Францішека Карпінського,
Леопольда Вайгеля, Володимира Шухевича, Франтішека Ржегоржа, Марії Дауї.

В добу першої світової війни (1914-1918 рр.) місто знаходилося в
епіцентрі театру воєнних дій (від 15 вересня 1914р.) а тому три окупації
російськими царськими військами зруйнували місто та його
інфранструктуру, ускладнили життя містян, було зруйновано пам’ятник
Т.Г.Шевченкові, заборонено видання українських часописів і книг, закриті
громадсько-політичні організації, припинено діяльність т-ва «Просвіта»,
понищено німецькі колонії, вбито десятки українців і чужинців.
02.12.1914 р. за розпорядженням губернатора м. Чернівці та камер-юнкера
двору Його імператорської величності С.Д.Евреїнова, начальником
Коломийського повіту Чернівецької губернії було призначено князя
Лобанова-Ростовського.

Етнополітичне та соціально-економічне становище міста напередодні
революційних подій відображало розвиток галицьких провінційних міст під
пануванням австро-польської адміністрації. 3 березня 1918р. у Коломиї
відбулося «свято миру і державности», в якому взяли участь пр. 32.000
містян і селян з гірських околиць Покуття і Гуцульщини. Учасники цих
народних зборів вимагали об’єднання всіх українських земель в
український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською
адміністрацією, ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного
договору. 31 жовтня 1918 р. до одержання наказу зі Львова, коломийська
окружний таємний військовий комітет прийняв ухвалу, якою закликав
Українську генеральну команду захопити владу в Галичині.

В ніч 31 жовтня — 1 листопада 1918 р. в Коломиї проведено військовий
переворот, в результаті чого встановлено українську адміністрацію,
органи місцевого самоврядування. 14 листопада було створено постійний
окружний організаційний комітет, до кінця грудня — сформовано державний
аппарат на Покутті.

В період 1918-1919 рр. продовжували працювати Коломийська українська і
польська гімназії, окрема єврейська гімназія, окремі українські народні
школи, видавництва (виходили часописи і друкована продукція українською,
польською, єврейською, есперанто мовами), кооперативні установи;
відновлено діяльність українських театрів та музичних т-в (Коломийський
народний театр ім. І. Тобілевича, «Коломийський Боян»).

Коломийці приймали активну участь у формуванні та військових діях
українсько-польської війни, армії УНР: в складі куреня ім. Гетьмана
Петра Дорошенка, Коломийської бригади УГА, полку ім. Гетьмана Івана
Мазепи, Гуцульського пробоєвого куреня тощо. Місто в цей період
відвідали М.Омелянович-Павленко, Д.Вітовський, С.Петлюра та ін.

Жорстокий економічний гніт в Галичині поєднувався з політикою
національного гноблення та дискримінації українського населення. У
1920-1930-х рр. в місті нараховувалося пр. 20 основних підприємств.
Протестуючи проти підневільного становища українців, 3-7 липня 1922 р.
103 металісти вимагали підвищення заробітньої плати на 50%, відновлення
на роботі звільненого товариша, страйкуючі робітники фабрики меблів
вимагали 8-ми годинного робочого дня і платних відпусток. Українську
кооперацію репрезентували «Маслосоюз», «Центросоюз», «Народна торгівля»,
«Покутський союз» та ін. Коломийський окружком Компартії Східної
Галичини (пізніше — КПЗУ) об’єднував 21 осередок (14 селянських і 7
робітничих). 1928 р. в місті створено спілку сільськогосподарських
робітників і комітет «Сельроб-єдності». Український національний рух в
Коломиї та повіті активізувала діяльність Союзу української повітової
молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі» (К.Трильовський, А.Чайковський,
А.Микитчук, І.Новодворський, М.Жураківський, З.Стефанців) утвореного у
серпні 1934 р. Позитивною виявилася праця українського скаутського руху
«Пласт» — в сер. 20 — поч.30х рр. в місті створено ХІІІ пластовий курінь
ім. О.Завісної (Н.Стефанів, С.Михайлюк, проф. Р.Шипайло), курінь юначок
ім. Марка Вовчка, курінь М. Боєслав (Д.Сташків, В.Пригродська,
Х.Клопущак, О.Гаврилюк). 24 липня і 2 жовтня 1938 р. у Коломиї відбулися
наради членів — засновників Української партії незалежних соціалістів
(УПНС), що прийняли низку ідеологічних та організаційних постанов.
Маловивченість джерел доби 1919-1939 рр. не дозволяє говорити про
активність коломийців в УВО та ОУН. В місті активно працюють осередки
польських політичних партій «Стронніцтво Людове (S?)», осередком якого в
місті було т-во «Пяст» (Ю.Санойца) і група «Визволення» (?
Пржибиловський). Відомими діячами «Християнської демократії» (ChD) були
К.Добудзький і проф. К.Мілєвський, діяла філія «Організації Народової»
(ON) та ін. З 1921 р. при польській гімназії діяла молодіжна організація
«Коло приятелів Харцерства» (Я.Морозевич, С.Борон); польські скаути
входили до трьох дружин — ім. С.Жолкєвського, Т.Костюшки і Яна ІІІ
Собєського; у приватній жіночій гімназії Сестер Урсулянок існувала також
окрема скаутська дівоча дружина. Нерідко українці входили до польських
організацій «Легіон молодих», «Коло покутян», «Молода Польща».
Коломийські євреї належали до партії ортодоксальних євреїв «Міцрахі», в
1930 р. керуючись завданнями кагалу, равином Коломиї обрано Ю. Лауа,
соціалістичною партією керував д-р Фріш. До початку Другої світової
війни продовжували активно працювати українська, польська та єврейська
гімназії, видавничі спілки і друкарні, театри.

Після 17 вересня 1939 р. в житті коломийців відбулись докорінні
соціальні зміни. Однак позначився і сталінський тоталітаризм: арешти,
конфіскація майна, заборона культурно — мистецьких та господарських т-в,
творчих спілок. 22 червня 1941 р. місто бомбила нацистська авіація.
Удари ворога прийняли на себе частини гарнізону міста, 28-а
гірсько-стрілецька дивізія, авіаційна частина та Окрема Коломийська
прикордонна комендатура. 24 червня 1941 р. гітлерівці скинули десант в
р-ні міста, але прикордонники його знищили. В цих боях виявили особливу
мужність і героїзм воїни-прикордонники під командуванням майора Р.І.
Філіпова. З проголошенням відновлення Української держави 30 червня 1941
р., в Коломиї утворюється старшинська школа (кер. Мирослав Харкевич). З
10 серпня 1941 р. влада в Коломиї переходить до рук німецької
адміністрації. З того часу починається строгий окупаційний режим. 5
лютого 1942 р. гестапо заарештувало 20 українських хлопців і дівчат,
членів ОУН-Б. 27 листопада того ж року нацисти розстріляли 52 в’язні (в
т.ч. 14 коломийців). За увесь період окупації з міста та околиць нацисти
вивезли 29 474 особи. За неповних три роки нацистського панування було
розстріляно 90 000 громадян, в т.ч. 9625 мешканців міста і 10.500 — з
Коломийської округи. Через Коломийське гетто було пропущено пр. 50 000
осіб, масові знищення проводилися на міських околицях, у Шепарівському
лісі. Тут було фізично закатовано 37878 громадян. З Коломийської округи
до української дивізії СС «Галичина» зголосилось 10 200 хлопців, з яких
прийняли лише 3 800. Відступаючи, гітлерівці знищили 23 промислові
підприємства, електростанцію, зруйнували залізничний вузол, 2 лікарні,
15 шкільних приміщень, 13 культурно-освітніх закладів, спалено пр. 1400
житлових будинків, пограбовано Коломийський музей народного мистецтва
Гуцульщини та Покуття, коломийські бібліотеки. Місто та р-н від
німецько-нацистських загарбників звільняли: 1-ша танкова армія
(генерал-лейтенант танкових військ М.Є. Катуков), 351-а стрілецька
дивізія (генерал-майор М.М. Замєрцев), 2-й танковий батальйон (капітан
В.О. Бочковський), 8-й Прикарпатський гвардійський механізований корпус
(генерал-майор І.Ф. Дрьомов), 1-а гвардійська танкова бригада (полковник
А.А. Горєлов), 1-а гвардійська армія (генерал-полковник А.А. Гречко),
38-а армія (генерал-лейтенант К.С. Москаленко), 18-а армія
(генерал-лейтенант Є.П. Журавльов), 4-а танкова армія (генерал-лейтенант
Д.Д. Лелюшенко), 271-а Горлівська стрілецька дивізія (полковник Шашко).
Під час визволення міста та р-ну загинуло 4 089 воїнів Червоної Армії. В
результаті боїв за Коломию радянськими військами було захоплено 13
танків, 12 ешелонів із вантажем, 45 паротягів, 10 складів, 450
автомашин. Остататочно Коломия була звільнена 28 березня 1944 р. 29
березня Москва салютувала доблесним військам 1-го Українського фронту,
що визволяли Коломию. Капітану В.О. Бочковському, молодшому лейтенантові
А.М. Ігнатьєву і рядовому А.Є. Землянову, які відзначилися в боях за
місто, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Однак,
німецько-нацистські війська неодноразово намагалися перейти у
контрнаступ — ворожого обстрілу місто зазнавало до 15 липня 1944 р. В ці
дні в Коломиї перебував начальник політвідділу 18-ї армії генерал-майор
Л.І. Брежнєв.

Тривалий час місто перебувало в прифронтовій смузі, однак органи
місцевого самоврядування, партійні, комсомольські, профспілкові та інші
громадські організації відновили діяльність. Восени 1944 р. діти сіли за
парти, почали діяти 11 шкіл, відкрилася музична школа, кінотеатр, клуби;
з 1945 р. стало до ладу 30 промислових підприємств. П’ятий п’ятирічний
план відбудови коломийці завершили на 4 місяці раніше строку: випуск
валової продукції подвоївся, асортимент виробів збільшився до 218 видів
і найменувань. У 1955 р. на підприємствах міста налічувалося пр. 7 тис.
новаторів і передовиків виробництва (32 особам присвоєно звання кращого
робітника міста за професією, 73 — кращого винахідника та
раціоналізатора). Порівняно з 1951 р. обсяг промислового виробництва в
1968 р. збільшився в 293 рази. В 70-80-х рр. у місті діяло понад 50
промислових, транспортних, будівельних і торговельних підприємств, на
яких трудилося пр. 20 тис. робітників та службовців. З 1958 р. завод
сільськогосподарського машинобудування «Коломиясільмаш» першим в СРСР
почав спеціалізуватися на виробництві грейферних навантажувачів. 1963 р.
він одержав урядове завдання: виготовити для Республіки Куба 2 тис.
навантажувачів. За 1963-1968 рр. на Кубу поставлено понад 10 тис. машин.
На Міжнародній виставці сільськогосподарських машин 1967 р. в Москві
навантажувач-екскаватор ПЕ-0,8 відзначений золотою медаллю та дипломом І
ступеня. З нагоди 100-річчя від дня заснування, у серпні 1969 р., завод
нагороджено орденом «Знак Пошани». За 1960-70 -ті рр. житловий фонд
Коломиї збільшився майже втроє, в місті прокладено понад 20 км.
водопроводу, більш як 50 км. шляхів. Природним газом було забезпечено
пр. 7 тис. квартир, балонним — понад 3 тис. квартир. На чолі політичного
і громадського життя Коломиї стояла партійна організація, що налічувала
4 340 членів і кандидатів партії, об’єднаних у 162 первинні
парторганізації. В місті працювали вечірній університет
марксизму-ленінізму, економічна школа, університети культури, здоров’я і
для батьків, школи атеїзму і міжнародних відносин, в яких навчалося
понад 1 тис. осіб. На сер. 70-х рр комсомольська організація налічувала
пр. 13 тис. членів ВЛКСМ, об’єднаних у 204 первинні організації, за
активну роботу по комуністичному вихованню молоді комсомольська
організація міста була нагороджена Червоним прапором ЦК ЛКСМУ.

В цей період з історії міста, як і з історії краю, були викреслені цілі
сторінки, сотні прізвищ видатних діячів культури Коломиї були
зганьблені, а їхні твори піддані забуттю.

Сьогоднішня Коломия значно виросла і розширилась. З’явились нові вулиці,
забудувались колишні пустирі. Великі житлові масиви багатоповерхових
будов з’явилися на вулицях Леонтовича, Лисенка, Гетьмана Мазепи, Богуна,
Костомарова.

В останні роки у місті виникли нові громадські формування. Першим було
створено в липні 1988 р. суспільно-культурне т-во «Поступ». Після нього
в травні 1989 р. — Товариство української мови ім. Т.Шевченка. А в
жовтні 1989 р. — Народний Рух. Об’єднавшись на спільній
платформі боротьби за незалежну суверенну Україну, демократичні сили на
виборах до міської Ради 4 березня 1990 р. здобули перемогу. В липні 1990
р. Коломия стала містом Першого Всесвітнього Собору Духовної України і
національними прапорами зустрічала гостей з усіх континентів світу, у
серпні 1991 р., в дні перевороту ГКПЧ в Москві, відзначила свій
750-літній ювілей з часу першої писемної згадки, 1993 р. коломийці
встановили пам’ятник Т.Шевченку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вайгель Л. Нарис міста Коломиї. Народний дім. – Кн.6. – Коломия, 1994.

Вакуленко Л.В. Памятки Підгіря українських Карпат першої половини І
тисячоліття н.е. – К., 1977.

Грабовецький В. Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку ХХ ст. –
Коломия, 1996.

Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. – Т. 1.

Грабовецький В., Чорний А. Коломия. Звідки походить? // Наука і
суспільство. – К., 1983. — №6. – С.30.

Грабовецький В., Чорний А. Коломия. Звідки походить? // Наука і
суспільство. – К., 1983. — №6. – С.30.

Грабовецький В.В Гуцульщина ХІІІ – XIX. Історичний нарис. – Львів, 1982.

Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття. ХVI – перша половина ХVII
ст. – Т.2. – Івано-Франківськ, 1992.

Грушевський М. Жерела до історії України-Руси. Описи королівщини в
землях Руських ХVI віку / Під ред. М.Грушевського. – Львів, 1895.

Енциклопедія Коломийщини. – Коломия, 2003.

Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. – К., 1972.

Ковальчак Г.І. Розвиток заводської промисловості в Східній Галичині в
кінці ХІХ – на початку ХХ ст. З історії Західноукраїнських земель. –
Вип. 5. – К., 1960.

Коломия і Коломийщина. Збірник споминів і статей про недавнє минуле.
Видання Комітету Коломиян. – Філадельфія, 1988.

Кравченюк О. Коломия й радикальний рух. Коломия й Коломийщина. – Львів,
1998.

Кугутяк М. Галичина. Сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993.

Літопис Коломийський. Науково-популярний Бюлетень музею міста Коломиї. —
№1-3. – 1991; №1-3. – 1992; №1-3. – 1993; Народний дім. – Коломия,
1992-1994.

Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.,
1989.

Монолатій І. Коломия: історія міста від найдавніших часів до середини ХХ
століття / Матеріали з коломийського веб-порталу.

Ніньовський В. Коломия — столичне місто Покуття. Історичний нарис /
Матеріали з коломийського веб-порталу.

Рубінгер Л. Дещо про столицю Покуття / Матеріали з коломийського
веб-порталу.

Савчук Микола. Часописи Коломиї (1865-1939). – Івано-Франківськ, 1991.

Українська енциклопедія. – Львів, 1994.

ДОДАТКИ

Додаток 1

Мал. 1. Коломийське городище (IV-V ст.)

Додаток 2

Мал. 2. Коломийський замок.

(Реконструкція за описом джерел проф.В.Грабовецького.

Худ. Мирослав Гаталевич)

Додаток 3

Мал. 3. Герби Коломиї (від минулого до сучасного)

Додаток 4

Архітектура Коломиї початку ХХ ст.

PAGE

PAGE

PAGE 2

Похожие записи