HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
“Характеристика драматичного жанру”
ПЛАН
Вступ
1. Історія жанру драми
2. Драма в українській літературі
3. Українська драма ХХ століття
4. Драма як рід. Теорія драми, відкрита та закрита драми
5. Особливості трагедії як драматичного твору
Список використаної літератури
Вступ
Дра?ма (грец. drama — дія) — п’єса соціального чи побутового характеру з
гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої —
переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити
еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як
літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника,
режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним
явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми,
характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри
(драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У
минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми,
інтермедії та інші.
1. Історія жанру драми
Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда).
Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише
у 18 століття.
Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е.
Лессінг, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку
літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні
положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро —
«Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир»,
«Незаможний»; Г.-Е. Лессінг — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).
В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі 18-19
століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала
серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у
тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються
мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру —
мелодрами.
У літературі 19 ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь,
Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною
драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О’Кейсі, А. Міллер, В. Гавел) важливу
роль відіграє інтелектуальна драма, пов’язана з філософськими засадами
екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.
2. Драма в українській літературі
В українській літературі драма з’являється на початку 19 ст. («Наталка
Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в
первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари»
Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана»
С. Писаревського).
У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми,
вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з
іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця 18 ст.
Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом
любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними
були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через
обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми
(«Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).
З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв
драми, з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста,
порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла
Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море»
Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса
Грінченка).
3. Українська драма ХХ століття
На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім,
як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає
політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в
екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі
Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею
інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин
переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені
інтелігентні переживання.
Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який
наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити
суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода
кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).
Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола
Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»).
Активно розивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та
психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, Олекса Коломійця,
Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.
4. Драма як рід. Теорія драми, відкрита та закрита драми
Дра?ма як рід (грец. drama — дія)— один з літературних родів, який
змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного
втілення.
Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в
літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть.
Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення
якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг,
реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах
очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.
Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський
також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у
кожного з них були різні.
Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які
давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що
суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і
часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу
Просвітництва: відбулася демократізація драми та її мови.
На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики
(Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала
активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво
художнього слова.
«Закрита» драма
Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший —
«аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:
Введення в історію події та персонажів
Однозначна зав’язка
Тісний змістовий зв’язок між сценами
Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв’язків між персонажами
Лінійна дія
як правило, 5 актів
відсутність зміни місця дії, або незначна зміна
лінійна часова послідовність
коротка тривалість дії
наявність протагоніста та антагоніста
(
,
(
D
N
*
,
?????? ????,
???????¤?¤?$??????Для такої драми притаманна фабульна побудова з
необхідними для цього атрибутами — зав’язкою, розвитком дії,
кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і
вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.
Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників
(Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П.
Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е.
Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван
Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Островський, Іван
Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.
«Відкрита» драма
Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма.
Ознаками відкритої драми є:
відсутність введення
відсутність однозначної зав’язки
відсутність зв’язку або неясний зв’язок між сценами
сцени пов’язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць
нелінійна дія
відсутність формально визначених відрізків дії
часта зміна місця дії
перервна часова послідовність
В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до
драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи,
створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії
минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця
Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної
драматичної творчості (Бертольт Брехт, Н. Хікмет, Микола Куліш, Е.
Іонеско, Юрій Яновський, Є. Шварц).
Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма
називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність,
інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна
драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша,
Івана Кочерги.
В центрі зображення ліричної драми — внутрішній світ героїв. У ній
значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та
просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні
зв’язки («Чарівний сон» Михайла Старицького, «Одержима» Лесі Українки,
«Соловейко-Сольвейг» Івана Драча).
5. Особливості трагедії як драматичного твору
Траге?дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний
твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті
особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з
об’єктивною неможливістю їх реалізації.
Історія жанру трагедії
Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно
актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається
високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди
закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє
розуміння трагічного і трагедійних конфліктів.
На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю
окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито
залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній
трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як
не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попердження Оракула, однак так
і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір’ю.
Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамненон»): у гніві за те, що цар
Агамемнон, рятуючи флот в Авліді, приніс у жертву богам свою доньку
Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий
щойно повернувя переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір,
виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум:
«Доля в справі тої винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної
трагедії зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої
дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне
бачення світу. Конфлікти трагедії того часу здебільшого крилися у
суспільному ладі.
Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали
долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Король
Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих
усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв
мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у
відповідних обставинах. Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок
із суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами,
погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає.
Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт
у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж. Расіна («Федра») виник між
почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне
переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва,
конфлікт у трагедії змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої
Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з
прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.
Трагедія в українській літературі
В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття
Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя
сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19
століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій
Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші»
Михайла Старицького).
Література 20 століття помітно розширила обрії української трагедії.
1918 р. з’являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого
розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла
стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав
Осмомисл» (1917).
Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію
В.Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні
маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ
визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту
став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з’являються п’єси Юрія
Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша
«Професор Буйко».
Список використаної літератури
Літературознавчий словник-довідник, Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та
ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997.
Літературний словник / Упорядник Мякушев В.І. – М., 2002.
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
