HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

на тему:

«Громадсько-політична діяльність

Євгена Петрушевича»

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Особливості становлення Євгена Петрушевича як політика та
громадського діяча

Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича в період становлення української
держави

Розділ 3. Діяльність в еміграції. Значення громадсько-політичної
діяльності Євгена Петрушевича на шляху становлення української
державності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Змінилось кілька поколінь людей, вже немає учасників і очевидчів того
великого національного зриву, яким палала Україна на початку ХХ ст. Але
кожен раз ми знову і знову повертаємося у пам ‘ яті до тих вікопомних
днів. Повертаємося не лише для того, щоб віддати шану, а передусім
здобути від них те невичерпне джерело сили, знання та досвіду, які так
потрібні у наш нелегкий, відповідальний час утвердження і розбудови
самостійної Української держави.

Сьогодні в умовах демократизації і національного відродження на Україні,
проливається світло правди на ряд історичних подій, повертаючи добрі
імена багатьох діячів нашої історії. Одним з таких є наш земляк Євген
Петрушевич — визначний громадський і політичний діяч, Президент ЗУНР.

Знесилена поразками у Першій світовій війні, могутня колись
Австро-Угорська імперія розлізалася на шматочки, як старий кожух. Цією
ситуацією вирішили скористатися національно свідомі сили Галичини для
відновлення української державності на її теренах. Військовий переворот
у Львові був безкровним. О пів на четверту ранку місто було в руках
українців. Львів’яни засинали в Австрії, а прокинулися у незалежній
державі… Поляки планували захоплення Львова на друге листопада… Біля
витоків листопадового здвигу стояли найактивніші борці за незалежність
України — Євген Петрушевич, Кость Левицький, Дмитро Вітовський…
Найбільш суперечливою і навіть трагічною у цій трійці є постать Євгена
Петрушевича.

Постать та діяльність відомого західноукраїнського
громадсько-політичного діяча першої половини кінця ХІХ – початку ХХ ст.,
Президента Української Національної Ради, Диктатора ЗУНР Євгена
Петрушевича (1863-1940), як і в роки визвольних змагань українського
народу, так і в наш час є надзвичайно цікавою, повчальною, дискусійною,
особливою зважаючи на реалії сучасного політичного життя вже незалежної
України.

Типовий максималіст, безкомпромісний політик, а тому людина нереальної
політики. Найтрагічніша постать новочасної нашої історії. Так
характеризували сучасники, Лонгин Цегельський та Сидір Ярославин,
життєвий шлях президента Української національної ради ЗУНР Євгена
Петрушевича. І справді, цей харизматичний діяч сповна пізнав не тільки
радість державотворення 1918 — 1919 рр., але й гіркоту політичних
поразок середини 20-х років.

Є.Петрушевич, на початку ХХ ст. користувався великою пошаною та
авторитетом серед національно свідомого та активного українського
громадянства Східної Галичини. Він, поряд з такими відомими та
авторитетними галицькими політиками як Ю.Романчук, К.Левицький,
Є.Олесницький, Т.Окуневський представляв собою тип культурного та
високоосвіченого європейця, що проявлялось в його поведінці та в
публічних виступах.

Не будучи демагогом та самозакоханою особою, не терпів реклами та
інтриг, тому мав велике почуття обов’язку і відповідальності за свої
вчинки. Як відмічають сучасники Петрушевича він був дуже
репрезентабельною особою, та став після Є.Олесницького найкращим
українським промовцем у австрійському парламенті.

Об’єкт дослідження: громадсько-політична діяльність Євгена Петрушевича.

Предмет дослідження: особливості становлення Є.Петрушевича як
громадського діяча та політика, особливості його правління при УНР,
внесок у визвольні змаганання українського народу тощо.

Структура роботи: робота складається з вступної частини, основної
частини, яку складають три розділи, висновків, списку використаної
літератури.

Під час написання роботи були використано 50 різноманітних літературних
джерел.

Методи дослідження: літературний метод, метод хронології, аналіз,
синтез, узагальнення та порівняння та інші.

Загальний обсяг дослідження складає 55 сторінок.

Розділ 1. Особливості становлення Євгена Петрушевича

як політика та громадського діяча

Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ, нині Львівської
області, в сім’ї греко-католицького священика.

Хоча широкорозгалужений рід Петрушевичів сягає сивої давнини,
задокументованим родоначальником його галицької вітки вважається о.
Миколу Петрушевича, пароха села Цетулі, пов. Яворів, який народився
правдоподібно у 1710 р. в околиці Ковна на Литві. Його син, о. Григорій
Петрушевич (1740-1801) був прадідом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906),
батька Євгена.

Отець Омелян («Емиль») Петрушевич, який від 1860 р. був парохом Буська
(Бужська, колишньої столиці Бужського князівства), а від 1863 р. ще й
деканом Буського деканату, брав досить активну участь у
суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем, дарма
що рідний брат його батька — о. Антін Петрушевич, крилошанин і кустос
Митрополичої Консисторії та історик, був «стовпом» москвофілів. Отець
Петрушевич цікавився різними ділянками знання, але найбільше історією,
археологією і літературою, а в його великій бібліотеці були твори
галицьких, як і наддніпрянських авторів.

Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і мав трьох синів: Степана,
Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у
1920 р. недалеко Бірзулі як духовник Української Галицької Армії (УГА).
Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камінці Струмиловій і повітовим
комісаром за часів Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР).
Весною 1940 р. забрало його НКВД і слід по ньому загинув [15, c.67].

Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого
духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно
виховав своїх трьох синів.

Після закінчення Академічної Гімназії у Львові, студіював право на
Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був
активний у студентському житті і якийсь час очолював «Академічне
Братство» [26, c.117].

Після відбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич відкрив свою
адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році
переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у
громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином
засновано в Сокалі Т-во «Просвіта», касино «Руська Бесіда» (якого був
головою), касино для українських міщан «Народне Міщанське Касино», бурсу
для селянських дітей «Шкільна Поміч» (також був головою), «Повітове
Кредитове Товариство» (був першим його директором), Т-во «Січ» та
збудовано «Народній Дім». Завдяки йому засновано в повіті багато кас,
«Січей» і читалень «Просвіти». Він їздив по селах з доповідями та був
дійсним оборонцем селян. Брав він також активну участь у політиці цілого
краю і став членом екзекутиви Національно-демократичної Партії,
заснованої при кінці 1899 р. [15, c.68]

Доцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92%
усіх голосів у виборах до австрійського парляменту в 1907 р. у виборчій
окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи
в 1911 р. і він залишився послом австрійського парляменту аж до розвалу
Австро-Угорської монархії.

За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию і посла до
галицького сейму, Петрушевич перенісся до Сколього, де також був
активний як у місті, так і в своєму повіті. Д-р Олесницький мав намір
зректися свого посольського мандату і на своєму місці хотів бачити
Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом
галицького сейму. Уважливий до інших, безкорисливий, а до того ще й
репрезентативний і один з кращих промовців у парляменті та галицькім
сеймі, Петрушевич скоро зайняв провідне місце серед наших послів.

Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу
очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який,
врешті-решт, було ухвалено.

На виборах 1913 р. до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати.
На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні
позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич
і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до
62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після
довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про
заснування у Львові українського університету [40, c.19].

Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У
розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді
голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на
захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру
після оприлюднення 23 жовтня того року цісарського маніфесту, який надав
полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі
Галичину.

З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та
австрійськими і польськими, з другого, розгорнулася справжня війна.
Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами
Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і
пресі, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини – української
етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну
державність, як і інші народи імперії.

Ставши заступником голови Українського Сеймового Клюбу (головою був д-р
Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісову боротьбу за права
українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло
до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної
зміни крайового статуту й осягнено згоду австрійського уряду на
заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р.
Здавалося, що може врешті українці осягнуть свою ціль — відділення
польських земель від історичної Галичини та створення окремого коронного
краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслідник
Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархії
на федерацію держав поодиноких народів Австро-Угорщини. На жаль, Франц
Фердинанд загинув у Сараєві та розпочалась Перша світова війна [22,
c.143].

Коли в травні 1915 р. постала у Відні з представників галицьких
ібуковинських партій та Союзу Визволення України Загальна Українська
Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником
голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довірчивою і
льояльною, він згодом виступив зі ЗУР, щоб не брати відповідальности за
її політику.

Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада
1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що
належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про
відокремлення Галичини, що перекреслювало надії українців на поділ
Галичини та створювало для поляків можливість евентуального прилучення
Галичини до Польського Королівства. Ці події викликали гостру критику
політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв’язання ЗУР. Політичний
провід перейшов знов до Української Парляментарної Репрезентації (УПР),
головою якої на місце К. Левицького став знов Юліян Романчук, що мав
загальну пошану та був від 1910 р. віцепрезидентом австрійського
парляменту. В 1917 р., однак, маючи 75 років, Романчук рішився віддати
провід у молодші руки. Головою УПР став Євген Петрушевич.

Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого
відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні
до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости
(Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван
Горбачевський, член Палати Панів — міністром здоров’я).
Польонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном,
який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось
пізніше. Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти
відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плянуючи її прилучити до
Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські
пляни, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні
проекти, некорисні для українців [25, c.118].

Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема
Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини,
антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради,
українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким
домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської
адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше
залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше
того, І. Горбачевський став міністром здоров’я (1917–1918), а
Й. Ганінчак – генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто
пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала
Діллера, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців
генерал Гуйн.

Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький:
«Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших
визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами
належав до діячів гострійшого тону» [15, c.69].

Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському (нині Брест,
Білорусія) в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й
була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню
в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та
більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до
20 липня 1918 р. 

Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті
ратифікацію Брестських угод, що певною мірою захищали Галичину від
зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї
української державності.

У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини
опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови
Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було
перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення
національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар
оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною
державою, а її народи отримували право на державність [2, c.129].

Розділ 2. Діяльність Євгена Петрушевича

в період становлення української держави

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня
галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв
рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб
визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів
парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників
політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня
проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави 
й  обрало  УНРаду  на  чолі  з президентом Є. Петрушевичем для
реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з
усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита
А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального 
й  мирного  переходу  влади в  руки  українців.  З  цим  виїхав  до
Відня.

Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв’язку з
реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під
керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським
здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах
Галичини та Буковини. 1 листопада проголошено утворення ЗУНР, а
9 листопада сформовано її перший уряд. У краї розгорнуто
національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна і запеклі
бої у Львові не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він
прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво
ЗУНР, і вже 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено
закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта
злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії [5, c.42].

Як президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні
функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для
реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави.
Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою
й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації
державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною
культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг
подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де
панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку
необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне
життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та
інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних
конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР
не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним
явищам, смертельно небезпечним для молодих держав [42, c.71].

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопило майже всю
Галичину, а румунське – Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада
9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали
сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак функції
Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С. Голубовичу –
функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курмановичу – військових,
С. Витвицькому – закордонних та ін. В цілому це рішення було схвалено
галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як
недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції.
Є. Петрушевича усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на
регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з
соціалістом С. Вітиком. В результаті відносини Є. Петрушевича з
С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію
намагався використати радянський уряд України. Його голова Х. Раковський
пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови –
порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича
перемогли й він прийняв пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію
до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України.
Урядові структури й УГА перейшли Збруч (прит. Дністра) і розмістилися в
районі м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). У серпні
об’єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час
визволила Київ. Невдовзі вона билася на двох фронтах – проти
більшовицького і денікінського війська. Впродовж війни керівництво УНР
вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних
переговорів С. Петлюри з поляками за його спиною. Коли знесилена
жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку
укласти перемир’я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам
Кам’янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня.

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР [19, c.208].

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене
питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на
той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше,
не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з
німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому
слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє,
політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним
інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави
й її залежність від сторонніх чинників обережність Української
Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх
представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв
проголошення ЗУНР та її прагнення з’єднатися з Наддніпрянською Україною.
Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською
державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і
закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні
сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше
перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який
перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля
Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин
Українських січових стрільців схвалили від’їзд до Львова, але водночас
прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право
українського народу на самостійність, але жадання Української
Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився
з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної
держави [5, c.43].

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено
Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині
від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави.
Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала
наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від
імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну
передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного
урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які
утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного
населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада
1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до
своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста —
військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське
управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з’явилися відозви Української Національної
Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини,
де, зокрема, відмічалось: «Волею українського народу утворилася на
українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава…
Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім
місті Львові і на цілій території Української держави». Подібною за
змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона
інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так,
усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській
Національній Раді і наказам створених нею військових властей [5, c.44].

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1
листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання
проти української влади. Вже на початку з’ясувалося, що українці не були
до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу —
зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між
Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі [15,
c.70].

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів,
присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено
утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний
Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання
Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий
орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента
(голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави
держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду;
оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою
діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним
— з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені
судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення
краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців,
Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином
Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій
перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний
Секретаріат у складі: К.Левицький — прем’єр; Л.Цеге-льський — внутрішні
справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання;
Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький
— праця; І.Коровець — здоров’я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові
справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і
телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі. Проте
боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким
військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було
направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову
допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під
командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців,
усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була
єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і
дисциплінований легіон Українських січових стрільців з’єднався з
січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б
локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український
національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти
гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними
партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про
об’єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла
громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий
Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР
виявила бажання об’єднатися з Великою Україною як складова частина
цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР
притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано
за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР [5, c.45].

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був
укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками
повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час
настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом
С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла
Передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в одній
державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в
Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу
— Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік
для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала
засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де
було проголошено Універсал: «Віднині воєдино зливаються століттями
відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська
Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка»*.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву
Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки
не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави
надсилали кожна свої окремі місії за кордон [15, c.71-72].

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада
1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало
ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими
органами влади мали стати міські та повітові ком’ісари з дорадчими
органами при них — національними радами.

Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали «Тимчасовий
закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». Значне
місце в ньому посідали питання організації та компетенції місцевих
органів влади.

Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого
призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і
містечка громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням;
де були обрані — затверджував кандидатури. Він мав право оголосити
розпущеними місцеві громадські ради і призначити до них нові вибори.

В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні
ради (що на практиці в більшості випадків вже було зроблено раніше), а у
громадах та містах — громадські і міські ради. Вибори до них проводилися
на засадах загального і рівного виборчого права.

До обов’язків повітових комісарів належало:

1) берегти інтереси української державності та протидіяти будь-яким
спробам завдати їй шкоду;

2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації;

3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці
відмовляються служити;

4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей
загального характеру;

5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і
службових осіб у повіті.

У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися
повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських
справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими
харчовими комітетами [16, c.334].

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було
ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві
комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну
міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку
в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада
прийняла рішення про утворення корпусу української державної
жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа
військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку
Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена
від військової влади.

Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії,
які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю
підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії — команді
державної жандармерії, а остання — відділу громадської безпеки
секретарства внутрішніх справ.

Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала
законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної
Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка
утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала
діяти як орган самооборони [14, c.97].

За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську.
Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською
діяльністю і які зобов’язувалися служити українському народу і
українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР
залишили на своїх місцях.

Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо
перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було
створено 12 судових округів і 130 судових повітів.

В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську
Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100
тис. чоловік.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919
р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв
національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у
взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про
українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20
травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української
держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за
бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території ЗУНР [40, c.29].

Було створено окрему комісію Української Національної Ради для
опрацювання земельного закону, прийнятого на сесії 14—15 квітня 1919 p.
Цей закон націоналізував поміщицькі, монастирські, єпархіальні, церковні
землі, а також землі установ. З них мав бути створений земельний фонд
ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими і громадськими комісіями
за встановленими державою цінами. Ліси мали перейти під оруду держави, а
наділення землею мало бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне
захоплення землі каралося [6, c.84].

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді 1918
повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти
намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня
1919 р. Є. Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її
засіданнях до літа він участі не брав. Із Симоном Петлюрою зустрічався
27 лютого 1919 р. у Ходорові на польсько-українських переговорах за
участю голови антантівської місії Ю. Бартелемі. Власне, саме тоді їхні
погляди на українську геополітику розійшлися [40, c.58].

Є.Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість
встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав
включення Львова і Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну (5%
світового видобутку нафти) до Польщі.

Загалом же УНРада, як зауважив Л.Цегельський, «працювала як справжній
парламент — її члени мали досвід роботи у парламенті, сеймі та повітових
радах ще за Австрії. Засідання ради проводилися зазвичай відкрито, тож
доступ на ѓалерею для публіки був вільний». Як Президент УНРади
Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з
Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних
поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний
парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні
рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом
Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом
діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й
свободи слова. На трьох станіславівських сесіях (2 — 4 січня, 4 — 5
лютого, 25 березня — 15 квітня 1919 р.) вона опрацювала низку необхідних
законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя,
заклали правову базу держави й відповідали прагненням народних мас,
завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну
від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам
анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, небезпечним для
молодих держав [32, c.83].

Є.Петрушевич підтримав укладання польсько-української угоди від 2 лютого
1919 р. про двосторонню санітарну діяльність, обмін полоненими та
інтернованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й
в’язниць було випущено на волю 1149 поляків, насамперед, інвалідів,
жінок, дітей, чоловіків віком понад п’ятдесят років, священиків.
Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звільненні українців з
польських таборів (Львів, Баранов, Домб’є).

Є.Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади
польських громадських структур — Польського національного комітету,
Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських
газет, друку тримовних оголошень. Радів, що євреї в
польсько-українському конфлікті офіційно зайняли нейтральну позицію, а
після львівського погрому 22 листопада 1918 р. все більше симпатизували
українцям, на початку 1919 р. навіть створили Жидівський курінь
Галицької армії [15, c.74].

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала
Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії.
Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

Схема 1. Україна у 1918 — 1920 рр. Карта бойових дій

Створивши достатньо сильну Галицьку Армію, уряд ЗУНР від початку
українсько-польської війни визначав її стратегію, керуючись перш за все
політичними прагненнями, часом не враховуючи ситуацію на фронті.
Показовим прикладом служить операція з метою звільнення Львова від
поляків 11–13 січня 1919 р. Президент Є. Петрушевич поставив завдання
командуванню армії повернути столицю ЗУНР до 18 січня, коли за участю
української делегації в Парижі відкривалася міжнародна мирна
конференція. На його думку, ця перемога значною мірою підняла б
авторитет і престиж уряду ЗУНР й сприяла б визнанню Антантою Української
держави [20, c.61-62].

Спроба визволити Львів без ретельної підготовки лобовою атакою не
вдалася. “Українці не могли досягнути в цій офензиві ніякого успіху, бо
до неї не підготувались і наступ на Львів був узагалі не під силу
Українській Галицькій Армії, – слушно відзначали галицькі військові
історики Б. Гнатович і О. Думін. – Львова безпосередніми атаками зайняти
було неможливо. Поляки, хоч чисельно в ньому і слабші, могли під
захистом мурованих будівель міста з успіхом боронитися. Зайняти Львів
можна було тільки стратегічним маневром, що відтяв би сполуку столиці
від заходу, себто здобувши шлях Перемишль–Львів. На додаток останню
офензиву Начальна команда УГА повела на вимогу Директорії УНР, щоб
осягами на фронті можна було добитись успіхів на Мировій Конференції”
[3, с. 494].

Між тим чимало командирів Галицької Армії, зокрема, командувач бойової
групи “Хирів”, згодом 3-го корпусу полковник А. Кравс, наполягали
головний удар завдати на Перемишль і зайняти лінію р. Сян, що привело б
до повної блокади Львова й неминучої капітуляції його польського
гарнізону. Лише таким чином, наголошував учасник тих подій, колишній
старшина УГА Лев Шанковський, можна було досягти успіху. “Здобуття
Львова мало б величезне морально-політичне значення, але стратегічно
воно не вирішувало війну з Польщею. Могла вирішити польсько-українську
війну капітуляція Львова, яка могла наступити внаслідок здобуття
Перемишля, осягнення лінії Сяну й тим самим відрізу Львова від усіх
джерел постачання й допомоги з заходу” [4, с. 100].

\ h a

a

a>a†ae`eTioooooooooooooooooooooooooooo

h?

ooooooooooooooooooooooooc

`„Agd„U‚

h?

h?

h?

h?

h?

h?

!гії маневреної війни й була набагато ефективнішою, про що свідчать
наступальні стратегічні операції Вовчухівська (лютий 1919 р.) й особливо
Чортківська (червень 1919 р.). Проте втручання політичного проводу звело
їх успіхи нанівець. Характерним прикладом була Вовчухівська операція на
її першому етапі 17–25 лютого 1919 р.

Вже на нараді 12 лютого в Ходорові за участю президента Є. Петрушевича й
командування армії, корпусів і бригад точки зору щодо її стратегії,
вибору напряму головного удару розділилися. Під впливом політичного
проводу командарм генерал М. Омелянович-Павленко опрацював план, який
передбачав визволення Львова. Щоправда, на відміну від пропозицій деяких
членів уряду, не лобовим ударом, а шляхом його блокування: ударом на
Городок–Судову Вишню перерізати залізницю Перемишль–Львів, а потім
атакувати місто із заходу. Лише полковник А. Кравс із групою старшин
наполягали після виходу на залізницю вести наступ на захід – на
Перемишль й уникнути штурму галицької столиці з її 15-тисячним польським
гарнізоном. Але цей план було відкинуто [5, с. 327–328].

Перша фаза операції розвивалася успішно. Вже 18 лютого українські
війська вийшли на залізницю й обірвали усілякий зв’язок Львова з
Перемишлем, власне з Польщею. Серед частин львівського гарнізону і
польського населення розпочалася паніка. Відкинувши ворожі контратаки,
галицькі бригади закріпилися на зайнятих позиціях й готувалися до
продовження наступу. Однак в цей момент із Ставки Галицької Армії
поступив наказ припинити бойові дії у зв’язку з перемир’ям [19, c.220].

Як згадував генерал Омелянович-Павленко, 18 лютого він отримав телеграму
від місії Антанти, яка на чолі з французьким генералом Бертелемі
виїжджає до Львова і вимагає припинити бойові дії на фронті, щоб дати їй
можливість зав’язати переговори з українцями. Хоча голова місії
погрожував у випадку відмови санкціями Антанти, командарм рекомендував
урядові Голубовича не давати згоди й наполягав продовжувати успішно
розпочату операцію. “Не треба доводити, – писав він у спогадах, – що
самий факт можливості переговорів дуже шкідливо відбивався на наших
намірах. Але уряд не знайшов можливим відмовити відпоручникам
держав-переможців” [6, с. 144].

Відтак, наступальна стратегічна операція була обірвана в момент її
найбільшого успіху, й у Ходорові, а згодом у Львові розпочалися
переговори про перемир’я. “Вже від самого початку цих переговорів було
зрозуміло, що місія Антанти не є об’єктивна і підтримує поляків…
Запропонований антантською місією акт перемир’я, – наголошував М.
Дольниць¬кий, – означав, що галицькі українці повинні були покинути
майже половину своєї державної території, а крім цього мали ще
добровільно зректися цінного дрогобицького нафтового району. Само собою,
що відповідь української делегації мусила бути лише негативною” [7, с.
438].

Нав’язане Антантою перемир’я більш ефективно використало командування
польських військ, яке перекинуло на галицький фронт резерви й зосередило
для контрудару близько 36 тис. жовнірів і офіцерів у групах “Схід” і
“Буг”. Відтак на другому етапі Вовчухівської операції (7–18 березня 1919
р.) полякам вдалося завдати сильного удару українським військам, які
продовжували вперті атаки Городка, щоб звідти розгорнути наступ на Львів
та виконати наказ політичного проводу – будь-якою ціною визволити
столицю. В результаті потужним контрударом противнику вдалося не лише
повернути втрачені позиції, але й значно потіснити частини 1-го і 3-го
галицьких корпусів. “Зі зламанням нашої березневої офензиви, – визнавав
тодішній начальник штабу армії і виконуючий обов’язки військового
міністра полковник В. Курманович, – що була кульмінаційним пунктом нашої
активності, ставав ворог з дня на день сильнішим, а тим самим перебирав
теж і ініціативу в оперативних акціях. Він мав за собою Антанту і її
допомогу під кожним оглядом” [8, с. 3–4].

Слід додати, що уряд ЗУНР та президент Є. Петрушевич продовжували
беззастережно покладатися на справедливі рішення Антанти, й Паризької
мирної конференції зокрема. Внаслідок надмірного оптимізму закінчилися
провалом переговори 27 березня у Хирові за участю американського
генерала Ф. Й. Керна. На них була знову відкинута як неприйнятна
демаркаційна “лінія Бертелемі”, яка давала шанс зберегти ЗУНР бодай на
половині її території та достатньо сильну 100-тисячну Галицьку Армію до
кращих часів. Політичний провід не врахував нової стратегічної ситуації,
що вимагала нових рішень. Якщо в лютому під час успішного розвитку
Вовчухівської операції українці були переможцями, то тепер вони були по
суті переможеними й під реальною загрозою втратити Галичину повністю.
Маючи за собою підтримку Антанти й глав держав-переможниць, керівництво
Паризької мирної конференції, представник Польщі в Хирові А. Скарбек
слушно попереджав: “Коли ж ви тепер не підете на перемир’я, то за місяць
ми будемо мати армію Галлера (60-тисячне об’єднання, яке формувалося
тоді в Парижі. – П.Т.) і тоді викинемо вас із Галичини” [9, с. 88].

За підрахунками Л. Шанковського, до середини травня 1919 р.
Й.Пілсудський, який багато уваги приділяв галицькому фронтові, зосередив
проти Галицької Армії величезні сили: 84 тис. вояків, з них 60 тис.
бойового стану, які мали 1000 кулеметів, до 350 гармат, 10 панцирних
поїздів і 8 ескадр авіації. Сухопутні війська Галицької армії їм значно
поступалися. Вони мали 35,6 тис. багнетів і шабель, 400 кулеметів, до
200 гармат та 5 бронепоїздів. Автор зауважує, що українці мали обмежену
кількість набоїв і снарядів для гармат. Отже, в цій ситуації слід було,
наголошує Шанковський, обирати відповідну стратегію подальшої боротьби
[10, с. 148–149].

Проте, навіть за таких складних умов, усвідомлюючи реальну загрозу
поляків, Начальна Команда розробила перспективний стратегічний план
ведення подальшої війни: зосередити свої Сухопутні війська на південному
крилі фронту – за Дністром, де побудувати міцну оборону для продовження
війни. “Район за Дністром, а ще більше Карпати, – писав один з авторів
плану В. Курманович, – був дуже пригідний до ведення затяжних, упертих
боїв, чого найкращим доказом приклади зі світової війни. Армія могла
скоротити свій теперішній фронт на одну третину, а зліквідувавши Окружні
Команди із запасовими кошами і приділеними відділами на північ від
Дністра, могла неабияк скріпитися фізично і матеріально”. Маючи в тилу
дружню Чехословаччину, уряд ЗУНР зміг би перекинути з Італії десятки
тисяч полонених в часи світової війни галицьких вояків, а також
можливість придбати озброєння. Тобто армія змогла би суттєво зміцнитися.
Водночас поляки виходили на Збруч, де вступали у збройну боротьбу з
більшовицькими військами. Власне саме для цього Антанта й надавала
потужну допомогу Польщі. “Антанта і Польща, – продовжував В. Курманович,
– числилися зі скорою ліквідацією нашого фронту, щоб мати вільну руку
проти більшовицької загрози Європи. При нашім плані поставала зовсім
нова ситуація. УГА висмикнулася незліквідована і стоїть за Дністром чи в
Карпатах, та є чинником, з яким усякий мусів числитися” [11. с. 448].

Але політичний провід ЗУНР, а найбільш доклався прем’єр-міністр
Голубович, відкинув план військовиків. Більше того, невдовзі були
усунені з посад його автори: В. Курманович і М. Омелянович-Павленко. У
результаті, в середині травня поляки розгорнули широкомасштабну
наступальну операцію й відтіснили Галицьку Армію спочатку в трикутник на
південь Тернополя, а в середині липня – за Збруч.

Політика проводу ЗУНР й вимоги до армії “все або нічого” привели до
втрати незалежності української держави. Ігнорування стану
геостратегічної і військової ситуації й використання армії для вирішення
політичних прагнень без урахування важливих факторів обернулися
відчутними поразками стратегічних операцій Галицької Армії і, що
найбільш важливе і болюче, поразкою в українсько-польській війні
1918–1919 рр. [28, c.177]

У травні — червні 1919 р. польське військо, за сприяння Антанти,
захопило майже всю Галичину, а румунське — Буковину та Покуття.

Під загрозою державної кризи УНРада на екстреному засіданні в Бучацькому
монастирі Отців Василіян 9 червня надала Є.Петрушевичу диктаторські
права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду.
Відтак, функції Державного секретаріату передано уповноваженим: зокрема,
Сидору Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, Віктору
Курмановичу — військових, Степану Витвицькому — закордонних. Загалом, це
рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР
розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські
тенденції. Тоді Є. Петрушевича було усунуто із Директорії, а щоб
утримувати вплив на регіон, при уряді УНР 4 липня утворено Міністерство
для Галичини на чолі з соціалістом Семеном Вітиком. У результаті —
взаємини Є. Петрушевича з С. Петлюрою загострилися. Зроблено навіть
невдалу спробу через командира окремого залізничного куреня І. Сіяка
(згодом дипломата УСРР у Варшаві) арештувати Диктатора. Ситуацію
намагався використати радянський уряд УСРР, голова якого X. Раковський
пропонував Є. Петрушевичу військовий союз у боротьбі з Польщею всього
лише за однієї умови — припинити стосунки з Директорією. Але соборницькі
інтереси Є. Петрушевича перемогли: після невдалого завершення наприкінці
червня 1919 р. Чортківської операції прийнято пропозицію С. Петлюри
приєднати Галицьку армію до Збройних сил УНР для спільної боротьби з
більшовиками. Генерал М. Капустянський, який брав участь у тогочасних
переговорах з Диктатором, зауважив: «На всіх нас зробив велике сильне
враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене
обличчя, добре розвинене підборіддя — ознака сильної волі — гордий
погляд. До справи ставився він з незвичайною увагою. Почувалось, що ця
людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить
відповідальність». 16—17 липня 1919 р. урядові структури й галицькі
бригади перейшли Збруч і розмістилися в районі Кам’янця [26, c.248].

Незважаючи на спротив частини галицьких старшин, Є.Петрушевич підтримав
створення 11 серпня спільного командування обох армій — Штабу Головного
отамана на чолі з генералом Миколою Юнаківим. У другій половині серпня
1919 р. об’єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на
короткий час визволила Вінницю, Житомир, Київ, хоча Є. Петрушевич
намагався насамперед зайняти чорноморське узбережжя з Одесою, а вже тоді
брати столицю. З 24 вересня армія билася на двох фронтах — не лише проти
більшовицького, але й денікінського війська. Впродовж війни керівництво
УНР неодноразово вело сепаратні переговори з поляками. Знесилена
жахливою епідемією тифу (і до того ж практично без чобіт в осінні
холоди), Начальна команда Галицької армії змушена була заради порятунку
6листопада на станції Зятківці укласти перемир’я з денікінцями. 7
листопада про це дізнався по телефону стривожений Є. Петрушевич.
Наступного дня, коли на станції Деражня йому показали сам текст
зятковецької угоди, він заплакав. Того ж дня роздратований Є. Петрушевич
звільнив з посади командувача Галицької армії генерала Мирона
Тарнавського і начальника штабу полковника Альфреда Шаманека за
непогоджене підписання договору з Добровольчою армією А. Денікіна.
Головний отаман вимагав від Є. Петрушевича розстріляти самоуправного
генерала, але Диктатор вирішив передати його під суд польового
трибуналу. Щоправда, польовий суд (13 — 14 листопада) під головуванням
отамана С. Шухевича і за сприяння адвоката, сотника А. Шалинського,
визнав дії М. Тарнавського хоч і самочинними, але виправданими у даній
ситуації, і генерала лише понизили в посаді, він очолив 2-й корпус [26,
c.251].

У цей час на адресу Диктатора посипалося багато звинувачень у зраді УНР,
змові з ворогом, саботажі спільних бойових дій. Ситуацію загострили
спроби наддніпрянського уряду змусити Є. Петрушевича передати С.Петлюрі
верховне командування Галицькою армією. Врешті-решт, роздратований
Диктатор 12 листопада категорично відмовився передати галицькі бригади в
підпорядкування штабу Армії УНР. Того ж дня він скликав у
Кам’янці-Подільському засідання галицького уряду за участю представників
громадсько-політичних організацій, члена Директорії А. Макаренка й
військового міністра УНР Володимира Сальського. Останній підтвердив, що
ситуація безнадійна: «Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна
сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть
елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім
самім стані. Вона в більшості вже оточена». Відтак, дехто з галичан
навіть пропонував усунути С. Петлюру від командування армією як
нефахівця у військових справах. Наприкінці виступив Є. Петрушевич,
неабияк вразивши присутніх: «Мусимо залишити думки про самостійність і
шукати порятунку з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це
ризикований шлях… Росія не є така страшна, як Польща. Треба погодитися
на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує до
державного будівництва освіти, інтелігентності; тому думати сьогодні про
самостійну Україну — це просто фантазія!» Отже, кам’янецька нарада
підтвердила кардинальні розходження в позиціях галицького і
наддніпрянського проводів щодо продовження війни з білогвардійцями та
перспектив подальшої визвольної боротьби. Є. Петрушевич теж зрозумів, що
оточена і небоєздатна Галицька армія не має вибору: в разі відмови
перейти на бік білогвардійців вона в повному складі потрапляє до полону.

14 листопада С.Петлюра зробив останню спробу переконати Диктатора
передати верховне керівництво УГА командуванню Армії УНР, однак той
категорично відмовився навіть обговорювати цю болючу тему. Ввечері того
ж дня Є. Петрушевич отримав інформацію про домовленість С.Петлюри про
зайняття польськими частинами Кам’янця і розцінив це як останній доказ
дворушництва Головного отамана. Відтак, він фактично дозволив перейти
галицьким бригадам на бік Збройних сил півдня Росії для спільної
боротьби проти більшовиків. Згідно з текстом нової угоди від 17
листопада 1919 р., за Галицькою армією залишалася
адміністративно-організаційна автономія, діловодство українською мовою,
право на проведення мобілізації та поновлення за рахунок надходження
галицьких бранців з інших країн. Право керівництва та контролю над
внутрішнім життям армії залишалося за Є. Петрушевичем, який після
зайняття поляками 14 листопада Кам’янця через Румунію виїхав до Відня.
Водночас білогвардійці зобов’язалися розмістити хворих галичан у своїх
шпиталях, і слова свого вони дотрималися.

Зрозуміло, що перехід галицького стрілецтва в стан недавнього ворога
викликав неоднозначний суспільний резонанс. Дії Є. Петрушевича засудив
член Виділу УНРади соціал-демократ Семен Вітик. «Політично це був
промах, якого не можна допуститися навіть в найкритичніших хвилинах», —
так охарактеризував у 1930 р. перехід УГА до А. Денікіна четар Дмитро
Паліїв, ад’ютант М. Тарнавського й один із прихильників угоди з
білогвардійцями.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами УHP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи [23, c.3-4].

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка
дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних
інтересів.

Розділ 3. Діяльність в еміграції. Значення громадсько-політичної
діяльності Євгена Петрушевича на шляху становлення української
державності

Опинившись в еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за
відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у
серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні
діячі К. Левицький, В. Сінгалевич, С. Витвицький, Я. Селезінка,
О. Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй
щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на
міжнародні переговори в Ригу (нині Латвія) і Женеву (Швейцарія). У
лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й
визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є
Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути
українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців,
уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект
конституції Української Галицької Республіки, що  була  орієнтована  на
західні демократії й надавала широкі права й свободи усім
національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено
широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до
війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для
розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є.
Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї
К. Левицького, С. Рудницького і О. Назарука. Але дискусію з проблем
Галичини було зірвано. Саме там відбулися його перші контакти з
представниками радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому
імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку
1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат
Ю. Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол
української еміграції, що здебільшого мала антирадянський характер.

Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не
менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною.
У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку підступних акцій, які
повинні були вплинути на світове суспільство, зокрема проголошено закон
про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету
у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати
переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради
амбасадорів у Парижі від 15 березня 1923 р., за яким західноукраїнські
землі без жодних застережень відійшли до Польщі. Оголошені ж закони
залишилися на папері.

Таким чином, Є. Петрушевич змушений був у травні того ж року розпустити
уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за
кордоном.

В еміграції Є. Петрушевич розгорнув боротьбу на міжнародній арені за
відновлення незалежності ЗУНР. Коли у листопаді 1919 р. Антанта
запропонувала галицькій делегації в Парижі проект державної автономії
Галичини на 25 років у федерації з Польщею, Є. Петрушевич його не
підтримав (хоча частина галицьких політиків — В. Панейко, Є. Левицький,
С. Голубович, Л. Левицький, Л. Цегельський — готові були погодитися на
цей компроміс).

З певною надією зустрів Диктатор договір між країнами Антанти і Польщею
10 липня 1920 р. у Спа, де допускалася можливість встановлення в
Галичині «лінії Керзона», що відповідала етнографічному
українсько-польському кордону й залишала поза Польщею Східну Галичину.
Договір також передбачав запрошення на майбутню конференцію
західноукраїнських представників. У серпні 1920 р. екзильний уряд
терміново реорганізувався, до нього ввійшли досвідчені державні діячі
Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав
Селезінка, Осип Назарук та ін. Передусім він намагався не допустити
юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Східної Галичини Польщі.
Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу і
Женеву. Багато уваги приділялося взаєминам із США. Протести
Є. Петрушевича надходили не лише до секретаріату Ліги Націй та Ради
Послів, але й до президента США. Є. Петрушевич допускав прихід
американських концесій на територію майбутньої Галицької республіки [19,
c.223].

У лютому 1921 р. Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Східної
Галичини за умови, що її сувереном є Антанта, рекомендувала Раді
амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко
окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і
представив союзним державам проєкт Конституції незалежної Галицької
республіки, що була орієнтована на західні демократії, надаючи широкі
права й свободи усім національностям краю. Водночас, за ініціативи уряду
в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського
сейму та призову до війська. Нарешті вдалося домогтися включення
галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у
квітні 1922 р. Є . Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, до
якої увійшли К. Левицький, С. Рудницький і О. Назарук. Але дискусію щодо
майбутнього Галичини було зірвано. Саме там відбулися його перші
контакти з представниками радянської України, зокрема, з X. Раковським,
якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Влітку 1922 р.
переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Ю.
Коцюбинський. Ці заходи більшовиків робилися з метою розколу української
еміграції в Чехословаччині, Польщі та Австрії, що здебільшого мала
антирадянський характер. Варшава, яку продовжували підтримувати країни
Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за
збереження влади над Східною Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво
здійснило низку акцій, що мали вплинути на світове суспільство, зокрема,
було проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування
українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією
Є.  Петрушевичу розпочати переговорний процес [14, c.98].

5 березня 1923 р. уряд ЗУНР надіслав країнам Антанти ноту, в якій виклав
власний проєкт розв’язання польсько-українського конфлікту. Але для
цього пропонувалося передати еміграційному уряду всю повноту влади у
Східній Галичині. Водночас, зазначалося, що «Галицька держава буде …
конечною і єдиною базою до консолідації Великої України». Але аргументи
уряду Є. Петрушевича щодо створення своєрідної «Швейцарії Сходу» не
бралися до уваги. Через дев’ять днів, 14 березня 1923 р., Рада
амбасадорів у Парижі всупереч волі українців ухвалила рішення про
анексію Східної Галичини Польщею. Провід ЗУНР терміново надіслав
протестні заяви до Ради послів у Парижі, Ліги Націй. Після обнародування
протестних заяв Є. Петрушевич у травні 1923 р. розпустив екзильний уряд
і ліквідував дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі
державні й політичні діячі повернулися до краю й включилися у легальну
діяльність. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив
дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу.

Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки
соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич піддався
впливу ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в
Україні, особливо в період «українізації». Biн відвідував прийоми в
радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. Однією з
перших радянофільство галицького діяча засудила Українська військова
організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з
критичними статтями щодо діяльності УВО. Спецслужби СРСР, які
відстежували настрої в середовищі еміграції, в одній із довідок за 1923
р. занотували: «До складу Національної Ради ЗУНР входять
націонал-демократи, радикали і соціалісти-демократи. Національна Рада є
найвищим органом ЗУНР. Її мета — добиватися самостійності Східної
Галичини, яка, на думку Ради, має стати базою для «Великої України». Зі
складу Нац. Ради ЗУНР виділено виконавчий орган або уряд, який
іменується «диктатурою», яку очолює Петрушевич. Між диктатурою ЗУНР і
групою Коновальця весь час є деякі розходження, хоча й ті й інші мріють
про створення «Самостійної Великої України». Головне розходження в тому,
що «диктатура» добивається спочатку самостійності Галичини, щоб мати
базу, де можна було б організувати всеукраїнські сили і звідти розпочати
боротьбу за соборну Україну. Група ж Коновальця вважає, що українці
повинні тимчасово визнати Галичину за Польщею, тим самим отримати від
Польщі амністію, повернутися в Галичину, тут вступати до
військово-повстанських загонів, проникати на Україну і там творити
українську державу, і тільки після створення її думати про Галичину…
Рішення послів не повинно викликати зажуру і слабодухість, а навпаки
вплинути на підвищення їхньої бойової енергії… Ця лебедина пісенька
Петрушевича є насправді «доказом» того, що, напевне, обдурювали й водили
його за ніс різні міжнародні аферисти… Настає момент, коли різкіше ніж
будь-коли перед галичанами ставиться питання, з ким і куди піти — з
Польщею чи з Радами». [18, c.63]

1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з О. Думіним розколола
УВО й утворила Західноукраїнську народно-революційну організацію, яка
невдовзі розпалася. Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох
його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х pp., коли в Україні
розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ-НКВС. Подальші роки
емігрантського життя були надзвичайно важкими через матеріальні нестачі.

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р., похований на берлінському
цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які
встановили на могилі пам’ятник. 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано
на меморіалі вояків УГА на Личаківському цвинтарі [40, c.105].

Щодо підбиття підсумків про роль і значення діяльності Євгена
Петрушевича, то можна виділити наступне:

За почином Є.Петрушевича на початку його громадсько-оплітичної
діяльності було засновано в Сокалі Т-во «Просвіта», касино «Руська
Бесіда» (якого був головою), касино для українських міщан «Народне
Міщанське Касино», бурсу для селянських дітей «Шкільна Поміч» (також був
головою), «Повітове Кредитове Товариство» (був першим його директором),
Т-во «Січ» та збудовано «Народній Дім». Завдяки йому засновано в повіті
багато кас, «Січей» і читалень «Просвіти». Він їздив по селах з
доповідями та був дійсним оборонцем селян. Брав він також активну участь
у політиці цілого краю і став членом екзекутиви
Національно-демократичної Партії, заснованої при кінці 1899 р.

Ставши заступником голови Українського Сеймового Клюбу (головою був д-р
Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісову боротьбу за права
українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло
до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної
зміни крайового статуту й осягнено згоду австрійського уряду на
заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р.
Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого
відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні
до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости
(Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван
Горбачевський, член Палати Панів — міністром здоров’я).
Польонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном,
який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось пізніше
[14, c.98].

Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти
відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плянуючи її прилучити до
Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські
пляни, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні
проекти, некорисні для українців.

Перебуваючи у Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня
повідомив президента Вілсона про створення української держави на
українських землях Австро-Угорської монархії на основі голошеного
Вілсоном принципу свобідного самовизначення народів. У цім меморандумі
Петрушевич подав історію Західньої України від найдавніших до найновіших
часів та збивав польські претенсії до західньоукраїнських земель. Після
«Листопадового зриву» Петрушевич, за посередництвом посольств
невтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти
багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення
Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) та про польську агресію
проти неї.

19.10.1918 як президент Української Національної Ради) проголосив
створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави.

4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом
Західно-Української Національної Ради (фактично — Президентом ЗУНР).
Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення
Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР.

9.6.1919 у зв’язку з критичним становищем назначений Українською
Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР.

Попри усі труднощі, тотальну розруху уряд ЗУНР і Національна Рада
встигли зробити чимало. Ухвалили закон про земельну реформу, налагодили
судочинство, шкільництво… Створили регулярну Галицьку армію, яка
налічувала 125 тисяч багнетів. Січові стрільці, воїни-добровольці були
зразком військової дисципліни і сили духу. Але вони не змогли
протистояти армії Галлера. Це — 70 тисяч добре оснащених і вишколених
вояків, якими командували французькі офіцери і генерали. Ця армада
здійснила перелом у війні і відтіснила Галицьку армію на Велику Україну.

У найважчий період війни, коли у державі почався хаос, коли армія
відступала по усій лінії фронту, за пропозицією військового командування
Національна Рада надала Євгену Петрушевичу диктаторські права. Тоді до
нього зверталися «пане диктаторе»… У Галичині цей вимушений крок
сприйняли з розумінням. А от Директорія і, насамперед, головний отаман
Симон Петлюра, були розгнівані. Це розглядалося як прояв галицького
сепаратизму. Петрушевича позбавили членства у Директорії, були навіть
пропозиції заарештувати його… Незвичне було це диктаторство. Диктатор
приймав одноосібне рішення, але перед тим проводив широкі консультації
зі своїми соратниками… Надання диктаторських прав президенту
Національної Ради мало певні позитивні наслідки. Зміцніла військова
дисципліна. В армію пішли десятки тисяч добровольців. Але 70 тисяч з них
довелося відправити по домівках. Для них не було ані зброї, ані
обмундирування…

За висловом Сидора Ярославина, історика і публіциста, Євген Петрушевич
„є найтрагічнішою постаттю нашої новітньої історії”, і водночас „ він
був надто великою постаттю, щоб її можна було збагнути одразу”

На нього лягла надто велика відповідальність перед рідним народом.Будучи
його ідейним виразником та носієм політичної думки, він усе своє свідоме
життя присвятив справі боротьби за незалежність української держави.

Євген Петрушевич – це європейський політик, який пройшов школу
Віденського парламенту, Галицького сейму. Згідно з європейськими
стандартами, намагався провести земельну реформу, створив боєздатну
армію. Петрушевич був толерантним до різних політичних партій.Намагався
нав’язати прагматичні стосунки з країнами- сусідами. Сповідував
європейські стандарти життя. Це політик великого масштабу, на жаль,
незаслужено призабутий…

Довгий час ім’ я першого президента ЗУНР намагалися стерти з пам’яті
народу.

В колишній історії України ім’ я Євгена Петрушевича майже ніде не
згадується. Але історія повернула нам пам’ ять про нашого земляка.

Висновки

Отже, оцінюючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, не
можна не схилити голову перед його мужністю. Його заслуги перед Україною
не піддаються вимірам. Лідер визвольної війни, ідейний патріот, мудрий
державний муж, стійкий борець за національні інтереси. Петрушевич не
винен, що не зміг реалізувати своїх замислів і збудувати самостійну
українську державу.

В історії України він залишиться одним з найвеличніших і найактивніших
репрезентантів української революції.

Вже в студентські роки Є.Петрушевич став одним із лідерів молодіжного
руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора
права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) адвокатську канцелярію.

Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й
культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті.
Був головою повітової «Просвіти».

Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу,
очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в
Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення
професійним захистом від свавілля властей.

Із утворенням 1899 р. Української національно-демократичної партії став
її активним членом. Отже, не випадково на перших (після прийняття в
Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту
1907 р. його обрано послом від великої виборчої округи
Сокаль–Радехів–Броди (нині міста Львівської обл.).

Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з
К. Левицьким), а згодом – головою парламентської репрезентації, виступи
якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією.

Критикував політику австрійського уряду в національному питанні,
постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів
бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до
Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього
12 послів. Унаслідок чисельної переваги поляки часто приймали закони у
власних інтересах. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в
Палаті послів 1908 р..

Наступного року переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе (нині
Львівської обл.), де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його від
Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму у Львові.

На першій осінній сесії того ж року він виступив з доповіддю від
радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з
приводу обговорення нового закону про вибори до сейму.

За його участі у ЗУНР було утворено демократичну політичну систему, у
якій широко представлено весь спектр політичних партій, громадських та
профспілкових організацій. Крім українських партій, у політичну систему
входили і єврейські партії та організації. Законодавство ЗУНР
гарантувало широкий обсяг політичних прав і свобод – друку, слова,
мітингів і зборів, недоторканість особи та ін.

Усі законодавчі акти ЗУНР забезпечували широку участь національних
меншин в управлінні державою та гарантували їм політичні, економічні та
культурно-освітні права. За порушення національної рівноправності
передбачались санкції кримінального, адміністративного та
дисциплінарного характеру.

Значних успіхів органи влади ЗУНР досягли у галузі освіти, де на
правовій основі було створено власну систему початкової та середньої
освіти, в тому числі приватної. Діючими законодавчими актами ЗУНР
гарантувалось навчання рідною мовою також представникам національних
меншин.

Дипломатична служба ЗУНР під час перебування органів влади на
західноукраїнських землях працювала не на досить високому рівні, на що
мали вплив як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Західноукраїнська
дипломатія програла польській стороні боротьбу за визнання держави на
міжнародній арені. Наявність паралельних дипломатичних представництв
ЗУНР і УНР завдало значної шкоди іміджу України у світі та у її боротьбі
за незалежність.

Діяльність органів влади під час проголошення Президента УН Ради
Є.Петрушевича Диктатором та в період функціонування урядових структур за
межами України відбувалась також на правовій та демократичній основі.
Уряд ЗУНР в “екзилі”, перебуваючи у дуже несприятливих умовах, досяг
певних успіхів в дипломатичній діяльності та правотворчості.

В цілому державний механізм ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та
соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну
життєдіяльність. Отже, не існувало серйозних внутрішніх причин втрати
незалежності. Основною причиною втрати державності ЗУНР стала зовнішня
агресія набагато сильніших ворогів – Польщі і Румунії.

Утворення та діяльність Західноукраїнської Народної Республіки – стало
фактом величезного міжнародного та внутрішньо-українського значення.
Значно зросла національна свідомість українського населення і віра у
власні сили. Існування ЗУНР створило реальну базу для майбутньої
боротьби за відновлення Української соборної держави.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Переїхавши у Берлін, Є. Петрушевич продовжив
дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу,
розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних
властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український
прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам
Галицької армії у Чехословаччині.

Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки
соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич підпав під
вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в
Україні, особливо в період «українізації». Він відвідував прийоми в
радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. Однією з
перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова
Організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з
критичними статтями діяльності УВО. Більше того, 1925 р. група
прихильників Є. Петрушевича на чолі з О. Думіним розколола організацію
Є. Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську народно-революційну
організацію, яка невдовзі розпалася.

Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його
співвітчизників, розвіялися на зламі 30-х рр., коли в Україні
розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ–НКВС.

Подальші роки емігрантського життя виявилися  надзвичайно  важкі, 
внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана
П. Скоропадського та українського апостольського вікарія в Німеччині
отця П. Вергуна. Але й у похилому віці Є. Петрушевич співпрацював з
Українським Національним Об’єднанням (УНО), іншими емігрантськими
організаціями. Помер 29 серпня 1940 р. 

Отже, Євген Петрушевич — це взірець європейського політика, який пройшов
школу Віденського парламенту, Галицького сейму. Згідно з європейськими
стандартами, намагався провести земельну реформу, не поспішав з
націоналізацією землі, створив боєздатну армію. Петрушевич був
толерантним до різних політичних партій, у тому числі і до лівого
спрямування, з повагою ставився до національних меншин. Намагався
нав’язати прагматичні стосунки з країнами-сусідами і навіть з
більшовиками, про що мало хто зараз говорить… Сповідував європейські
стандарти життя. У період еміграції потрапив під приціл радянської
розвідки, яка хотіла через Петрушевича розіграти антипольську карту і
розкласти зсередини українську еміграцію. Це політик великого масштабу,
на жаль, незаслужено призабутий…

Список використаної літератури

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223.

Власов В.Г. Історія України. Підручник. – К.: «Генеза», 2004

Гнатевич Б. Об’єднані українські армії // Історія українського війська.
– С. 536–568.

Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька Армія // Історія українського
війська, 4-те вид. – Львів, 1992. – С. 462–535.

Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти //
Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.

Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.

Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття — С. 159—160.

Гунчак Т. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і
час. — 1990. — № 10. — С. 62.

Дольницький М. Антанта в українсько-польській війні в 1918–1919 рр. //
Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 1. – Вінніпеґ, 1958.
– С. 435–450.

Дорошенко Д. Історія України. – К., 1999.

Дорошенко Д. Історія України. – К., 2001.

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Євген Петрушевич – президент ЗУНР (1863–1940) // Наш голос:
Літературно-культурний журнал українських письменників Румунії. – 2002.
– Ч.97–98. – С.3. – Співавт.: Л.В.Горват.

Євген Петрушевич (1830–1925) // Історія України в історичних портретах:
(Збірник наукових праць) / Ужгород. держ. ун-т., Кафедра історії
України. – Ужгород, 1996. – С.67–74.

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

Капустянський М. Похід українських армій на Київ–Одесу в 1919 році. –
Кн. 2, ч. III. – Вид. 2-ге. – Мюнхен, 1946. – 200 с.

Кравс А. За українську справу. Спомини. – Львів, 1937. – 99 с.

Кульчицький С., Шаповал Ю. Історія України. Підручник. – К., 2003

Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР // УЇЖ. — 1992. — № 6. —
С. 82.

Кульчицький С.В.. Історія України. – К., 2002.

Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Історія України. Підручник. – К.:
«Освіта», 2003.

Курманович В. Відворот за Збруч // Літопис Червоної Калини. – Львів,
1934. – Ч. 5. – С. 3–4.

Курманович В. Відворот УГА за Збруч. Сторінка з нашої історії //
Українська Галицька Армія. Т. 1. – С. 445–450.

Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919. – Львів, 1998. – 488 с.

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – 368 с.

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Відень, 1922. – 228 с.

Мироненко О.М. Світоч української державності. — К, 1995. — С. 177—181.

Мишуга Л. Похід Українського Війська на Київ // Українська Галицька
Армія. Т. III. – Вінніпеґ, 1966. – С. 124–134.

Мороко В.П., Турченко Ф.Г. Історія України. Підручник. – К.: «Просвіта»,
2005.

Національні відносини в Україні у XX ст.: 36 документів та матеріалів.
К., 1994.

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – Київ, 2002. –
457 с.

Плекан Ю. Документ що характеризує особу доктора Євгена Петрушевича, та
відношення до нього галицької спільноти в 20-х рр. ХХ ст. – Коломия,
2002.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1998.

Права національних меншинств і граждан УНР. — К., 1918. — С. 5, 7.

Романчук О. К. Ультиматум. — К., 1990. — С. 17—19.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В Історія української конституції, К, 1993.
-С. 125.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. — К.,
1993. — С. 79—85.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Судачинський В.І. Хто такий був Євген Петрушевич? – Львів, 2005.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка.
1918—1923 pp. Коломия, 1993. — С. 19.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Ч. І. Підручник. – К., 2005.

Турченко Ф.Г. та ін. Новітня історія України. Ч. ІІ. – К., 2006

Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і
бойових дій Українських Збройних Сил. 1917–1921. – Вінніпеґ, 1954. – 176
с.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II.
Прага. 1999. — С. 132.

ЦДІА України у Львові. – Ф. 383, оп.1, спр.4, арк. 1-5. Оригінал.

Цит. за: Дольницьким М.. Українська Галицька Армія в боях з більшовиками
// Українська Галицька Армія. Т. 1. – С. 451–468.

Шадинчук І.М. Українських політикум 1918-1919 рр. – Л., 2002.

Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. –
Львів, 1999. – 396 с.

Швидько Г.К. Історія України. Підручник. – К.: «Генеза», 2002

PAGE

PAGE 55

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи