HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Фізичне виховання і здоровий спосіб життя” План

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

Загальне поняття про формування здорового способу життя.

Особлива важливість фізкультури в підтримці здоров’я та виховання
здорового способу життя людини

Теоретико-методологічні засади формування здорового способу життя

Розділ ІІ. Особливості формування здорового способу життя на уроках
фізкультури

2.1. Учитель фізичної культури – організатор здорового способу життя.

2.2. Рухова активність школярів як головна передумова здорового і
продуктивного життя

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність обраної теми полягає, в першу чергу, в тому, що формування
здорового способу життя – одне із провідних занять, які мають стояти
перед вчителями фізичної культури в сучасних школах.

Феномен здоров`я людини протягом всієї історії розвитку людства
привертав увагу багатьох дослідників, котрі напрацювали велику кількість
різноманітних характеристик цього явища. Науковці використовують багато
визначень і показників різного змісту, які висвітлюють різні аспекти
феномена здоров`я (профілі здоров`я, його рівні, складові тощо).

Неабияке значення для здорового способу життя мають інформованість людей
і можливість доступу до спеціальних профілактичних процедур, здатних
протидіяти природному процесу старіння, належних екологічних умов,
достатньої системи охорони здоров`я. Крім того, існує багато інших
складових ЗСЖ, що стосуються переважно не тільки фізичного і
психічного, а й соціального і духовного здоров`я (відсутність шкідливих
звичок, пануюча світоглядна установка на пріоритетну цінність здоров`я
тощо).

Раніше існувала думка, що людям для підтримки свого здоров’я немає
потреби у великих фізичних навантаженнях, однак з часом погляди стали
мінятися. Велике значення займають в цій системі формування поглядів на
здоровий спосіб життя шкільні та позашкільні заняття з фізичної
культури. Особливо актуальним є розгляд цього питання в контексті
виховання дітей старшого шкільного віку. Адже вони виходять на
самостійну дорогу, на якій дотримання здорового способу життя є вкрай
необхідним для повноцінного і здорового життя.

Об’єктом дослідження виступає вплив фізичного виховання на формування
здорового способу життя.

Предметом дослідження – методи і прийоми, технології, які дають
можливість формувати здоровий спосіб життя, складові здорового способу
життя, історичні аспекти формування здорового способу життя на уроках
фізкультури тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яку
складають два розділи з підрозділами, висновків та списку використаної
літератури.

Під час написання даної роботи були використані такі методи наукового
дослідження як літературний, метод часовий, метод порівняння та
узагальнення.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ

ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

1.1. Загальне поняття про формування здорового способу життя

Формування здорового способу життя протягом своєї майже 25-річної
історії пройшло шлях від первинного накопичення фактів і свідчень до
розробки цілісної теорії. Зараз формування здорового способу життя (далі
– ФЗСЖ) виступає як самостійна наукова дисципліна, котрій притаманні усі
відповідні компоненти — власні теорія, методологія, методика, ідеологія,
принципи тощо. Введення в цю дисципліну потребує певних знань щодо
сучасного розуміння феномена здоров’я людини взагалі. Нижче наведені
деякі основні поняття, котрі стануть у пригоді для розуміння теорії і
практики ФЗСЖ.

Необхідно зауважити, що феномен здоров`я людини протягом всієї історії
розвитку людства привертав увагу багатьох дослідників, котрі напрацювали
велику кількість різноманітних характеристик цього явища. Науковці
використовують багато визначень і показників різного змісту, які
висвітлюють різні аспекти феномена здоров`я (профілі здоров`я, його
рівні, складові тощо). Обсяг цієї роботи не дає можливості достатньо
повно ознайомити з усіма наявними доробками.

Сучасні дослідження феномена здоров`я людини виявили обмеженість суто
медичного підходу, що визначає здоров`я як відсутність хвороби.
Поширеність ще й до цього часу подібного визначення пояснюється тим, що
тривалий час воно також вживалося й у практичній медицині. Якщо у
людини, котра звернулась до лікаря, не виявлялося симптомів
захворювання, вона вважалася здоровою. Тобто, у практиці лікування,
особливо в первинних ланках системи охорони здоров`я, не надавалося
переваги тому, що відсутність симптомів хвороби ще не означає наявності
доброго здоров`я [3, 25].

Але за сучасними уявленнями здоров`я вже не розглядається як суто
медична проблема. Більше того, комплекс медичних питань становить лише
малу частину феномена здоров`я. Так, узагальнені підсумки досліджень
залежності здоров`я людини від різних чинників переконують, що стан
системи охорони здоров`я обумовлює в середньому лише близько 10% всього
комплексу впливів. Решта 90% припадає на екологію (близько 20%),
спадковість (близько 20%) і найбільше — на умови і спосіб життя (майже
50%). Тобто, суто медичний аспект не є головним серед різноманітності
впливів на здоров`я людини, а отже, медичне визначення здоров`я як
відсутність хвороби не відповідає життєвим реаліям.

Сучасна наука свідчить, що здоров`я людини є складним феноменом
глобального значення, котрий може розглядатися як філософська,
соціальна, економічна, біологічна, медична категорії, як об`єкт
споживання, внесення капіталу, як індивідуальна і суспільна цінність,
явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з оточуючим
середовищем, що, у свою чергу, постійно змінюється. Виходячи з цього,
зрозуміло, як складно визначити здоров`я у повному обсязі, якщо це
взагалі можливо — історія розвитку науки про здоров`я налічує близько
восьми десятків різноманітних визначень.

Загальноприйнятим у міжнародному спілкуванні є визначення здоров`я,
викладене у преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р.): «Здоров`я — це стан
повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише
відсутність хвороб або фізичних вад» [6, 11].

Світова наука передбачає цілісний погляд на здоров`я як феномен, що
інтегрує принаймні чотири його сфери, або складові: фізичну, психічну
(розумову), соціальну (суспільну) і духовну. Всі ці складові є
невід`ємними одна від одної, вони тісно взаємопов`язані і саме разом, у
сукупності, визначають стан здоров`я людини. Для зручності вивчення,
полегшення методології дослідження феномена здоров`я наука диференціює
поняття фізичного, психічного, соціального і духовного здоров`я, але у
реальному житті майже завжди має місце інтегральний вплив цих складових.

Фізичне здоров`я визначають такі чинники, як індивідуальні особливості
анатомічної будови тіла, фізіологічні функції організму в різних умовах
спокою, руху, довкілля, генетичної спадщини, рівні фізичного розвитку
органів і систем організму.

До сфери психічного здоров`я відносять індивідуальні особливості
психічних процесів і властивостей людини, наприклад збудженість,
емоційність, чутливість. Психічне життя індивіда складається з потреб,
інтересів, мотивів, стимулів, установок, цілей, уяв, почуттів тощо.
Психічне здоров`я пов`язано з особливостями мислення, характеру,
здібностей. Всі ці складові і чинники обумовлюють особливості
індивідуальних реакцій на, так би мовити, однакові життєві ситуації,
вірогідність стресів, афектів.

Духовне здоров`я залежить від духовного світу особистості, його
сприйняття складових духовної культури людства

— освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини,
її ментальність, життєва самоідентифікація, ставлення до сенсу життя,
оцінка реалізації власних здібностей і можливостей в контексті власних
ідеалів і світогляду — все це визначає стан духовного здоров`я індивіда.

Соціальне здоров`я індивіда залежить від економічних чинників, його
стосунків із структурними одиницями соціуму — сім`єю, організаціями,
через які відбуваються соціальні зв`язки — праця, відпочинок, побут,
соціальний захист, охорона здоров`я, безпека існування тощо.

Численні дослідження поняття способу життя з позицій суспільних наук
визначають цю категорію таким чином. Спосіб життя — це діяльність людини
у загальному вигляді, зокрема сукупність істотних рис, що характеризують
діяльність народів, класів, соціальних груп, особистостей, яка
(діяльність) детермінована умовами певної суспільно-економічної
формації, способом виробництва, рівнем життя, сукупністю
природно-географічних і суспільно-історичних умов, ціннісних установок,
що притаманні окремим індивідам, соціальним групам, суспільству в
цілому. З цієї філософської платформи походить визначення, що здоровий
спосіб життя (ЗСЖ) — це все в людській діяльності, що стосується
збереження і зміцнення здоров`я, все, що сприяє виконанню людиною своїх
людських функцій через посередництво діяльності по оздоровленню умов
життя — праці, відпочинку, побуту. Більш просте уявлення дає сучасний
валеологічний погляд на ЗСЖ — так звана формула здоров`я, що означає усі
дії людини, безпосередньо спрямовані або які опосередковано торкаються
формування, збереження, зміцнення, споживання, відновлення і передачі
здоров`я – ФЗЗСВП [6, 45].

Складові ЗСЖ включають різноманітні елементи, що стосуються всіх сфер
здоров`я — фізичної, психічної, соціальної і духовної. Найважливіші з
них — харчування (в тому числі якісна питна вода, необхідна кількість
вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних
продуктів і харчових добавок), побут (якість житла, умови для пасивного
і активного відпочинку, рівень психічної і фізичної безпеки на території
життєдіяльності), умови праці (безпека не тільки у фізичному, а й у
психічному аспекті, наявність стимулів і умов професійного розвитку),
рухова активність (використання засобів фізичної культури і спорту,
різноманітних систем оздоровлення, спрямованих на підвищення рівня
фізичного розвитку, його підтримку, відновлення після фізичних і
психічних навантажень).

1.2. Особлива важливість фізкультури в підтримці здоров’я

та виховання здорового способу життя людини

Група оздоровчих завдань занять з фізичної культури спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і
на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. «Фізичними» прийнято
називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні
властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена)
активність,

• зміцнення і збереження здоров’я. Завдання із зміцнення здоров’я
вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення
властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких
призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей
організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров’я і
вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю
співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема,
завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового
способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація
передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;

• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі
поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного
розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови
тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій
організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси
тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й
естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм
виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане
інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям
і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м’язових
об’ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і
лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;

• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх
завдань.

В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі
фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні
завдання.

Раніше існувала думка, що людям для підтримки свого здоров’я немає
потреби у великих фізичних навантаженнях, однак з часом погляди стали
мінятися. Вже в наприкінці 70-х дозволяли бігати після інфаркту,
говорять, що пульс після навантаження повинен досягати 120 ударів у
хвилину. У книзі Купера «Нова аеробіка», усе поставлено на свої місця і
даються гарні навантаження, темп і швидкість.

І справді: якщо згадати, скільки кілограмометрів видавав орач за плугом,
чи мисливець, то чого варті наші 20 — 30 хвилин вправ? Чи навіть бігу?
Ні, для здоров’я необхідні достатні навантаження. Інакше вони не
потрібні зовсім.

Гадаємо, що після всього сказаного про тренування — зайво захищати
необхідність фізкультури взагалі. Можна повторити лише трафаретні
обґрунтування. Зміцнює мускулатуру. Зберігає рухливість суглобів і
міцність зв’язувань. Поліпшує фігуру. Підвищує хвилинний викид крові і
збільшує дихальний обсяг легень. Стимулює обмін речовин. Зменшує вага.
Благотворно діє на органи травлення. Заспокоює нервову систему. Підвищує
опірність простудним захворюванням [9, 105].

Після такого переконливого списку, що усі знають, чого б людям не
займатися?

А вони не займаються. Вимагають більш вагомих доказів. Отут ще часом
лікарі псують справу своїми догмами, обмеженням, формулою: «Не зашкодь».
Лікарі бояться фізкультури. Та й то: умре хворий зі стенокардією
будинку, у постелі — усі нормально, одержав валідол, курантин,
строфантин, ще що там по довіднику покладається? Не допоміг: «Організм
не справився», усі робилося як потрібно. Представте, прописав би йому
лікар біг підтюпцем, а хворий візьми і вмри на доріжці? Що б сказали
родичі та й колеги-лікарі? «Зашкодив». Хто може стверджувати, що ліки
ніколи не шкодять?

Тренувальний ефект будь-якої вправи, будь-якої функції пропорційний
тривалості і ступеню ваги вправи. Перевищення навантажень, наближення їх
до граничного дотичних з небезпеками, тому що перетренування — це вже
хвороба. Потужність і тривалість тренування діють по-різному і повинні
враховуватися окремо: тренування на силу і на тривалість функції.
Найважливіше правило тренування — поступовість нарощування того й
іншого, тобто сили і тривалості навантажень. Стосовно до фізкультури
потрібно пам’ятати, що фізичне навантаження впливає на всі органи і
системи, причому тренувальний ефект розвивається з різними швидкостями.

Для деяких органів його важко врахувати. Тому темп нарощування
навантажень і тривалості повинен вибиратися з великим запасом, «з
перестраховкою», щоб орієнтуватися на самі «повільні» органи. Крива
нарощування навантажень наближається до S-образного. При низькій
вихідній тренованості додавання повинні залишати 3-5 відсотків у день до
досягнутого, потім, після досягнення високих показників, нарощування
знову йде по загасаючій. Верхніх меж можливостей досягати не потрібно,
вони шкідливі для здоров’я.

З всіх органів і систем при фізичному тренуванні найбільш вразливим є
серце. Саме на його функції і потрібно орієнтуватися при нарощуванні
навантажень у практично здорових людей. Якщо є який-небудь хворий орган,
то його реакція на навантаження повинна враховуватися нарівні із серцем,
а іноді й у першу чергу.

Однак найчастіше це стосується вибору типу вправ, а не інтенсивності
загального навантаження, що раніше всього б’є по серцю. Будь-яке
тренування повинне проходити під постійним контролем виміру тренованих
функцій.

Тренування може переслідувати різні конкретні цілі, і в залежності від
них міняється методика. Це стосується не тільки спортсменів, але і
хворих. Для одного в центрі уваги розробка суглоба після чи операції
тренування м’язів після паралічу, для іншого лікування астми затримкою
подиху, третьому потрібно зігнати зайвий жир. Більшості, однак,
необхідно тренувати серцево-судинну систему, щоб протистояти «хворобам
цивілізації» — загальної детренованості. У всякому разі серце тренується
при будь-якій фізкультурі, і про це ніколи не можна забувати.

Фізкультура має свою специфіку в залежності від задачі, що вирішує. Нас
цікавить здоров’я. Воно зв’язано з фігурою, але не прямо, з рухливістю
суглобів уже ближче, розвиток мускулатури для здоров’я не має значення,
зате вплив на обмін і через це на вагу — дуже важливо. Травлення і
розслаблення теж відкидати не можна — це фактори здоров’я. Але саме
головне — тренування серцево-судинної і дихальної систем. От зразкове
коло задач.

Вікові границі фізкультури — від дитин до старців, поки вони щось
міркують. Коли перестануть, фізкультура марна і навіть небезпечна.

На думку академіка Амосова межі здоров’я безмежні. Хоча наука в цьому
питанні ще далеко не довела усі до повної ясності, але вже зараз можна
окреслити контури здорової людини стосовно до життя в нову технологічну
і соціальну епоху. Тепер можна забезпечити правильне харчування,
зроблене лікування у випадку хвороб, відпочинок. Зниклі вимоги великої
м’язової сили.

Глобальна мета — домогтися, щоб здоров’я не тільки не знижувало Рівень
Щиросердечного Комфорту, як зараз, а підвищувало його. Режим Обмежень і
Навантажень — так я називаю спосіб життя, що забезпечує здоров’я [9,
150].

Спробуємо уявити собі баланс Приємної і Неприємної сучасної людини і
знайти в ньому місце для турбот об здоров’я.

Найбільші компоненти задоволення лежать у сфері роботи і родини.
Здається, що здоров’я не має до них відносини. Але це не так. Оволодіння
собою, сила волі, здатність фізично напружуватися — усе це підсилюється
від вправ і, безсумнівно, сприяє успіхам у роботі. Саме здоров’я не
робить сімейного щастя, але зате хвороби точно його зменшують. Навіть
свої хвороби набридають, а вже хвороби дружин, чоловіків, якщо вони
йдуть одна за іншою… Аж ніяк не сприяють підтриманні любові, а вона
така тендітна — любов. Дітей це стосується в меншому ступені: ми не
можемо їх розлюбити навіть хворих, але зате як боляче, коли вони
страждають. Бути здоровим вигідно у всіх відносинах!

Теоретико-методологічні засади

формування здорового способу життя

Вищевикладені уявлення про здоров`я людини, здоровий спосіб життя, їх
деякі характеристики логічно підводять до того, що досягнення високого
рівня реалізації потенціалу особистого і суспільного здоров`я не може
бути здійснено спонтанними, позасистемними зусиллями кількох ентузіастів
або декількох груп людей, якщо воно не буде підтримано системою науково
обґрунтованих заходів, котрі є природною частиною державної і
громадської політики країни. Такою системою є ФЗСЖ. Для її впровадження
в життя країни потрібно, щоб знаннями про ФЗСЖ на першому етапі
діяльності опанували ті особи, які найближчі до процесу розробки і
прийняття управлінських і політичних рішень на всіх рівнях влади і до
того ж, є найбільш організованою частиною суспільства. Тому саме
державним службовцям, котрі мають відношення до підготовки впливових
рішень доцільно мати уявлення про теоретичні засади ФЗСЖ

Світовою спільнотою ФЗСЖ визначається як процес застосування зусиль для
сприяння поліпшенню здоров`я і благополуччя взагалі, зокрема ефективній
політиці, розробці доцільних програм, наданню відповідних послуг, які
можуть підтримати та поліпшити наявні рівні здоров`я, дати людям змогу
посилити контроль над власним здоров`ям і покращити його.

ФЗСЖ ґрунтується на певних ідеологічних засадах. По-перше, це ідея
пріоритету цінності здоров`я в світоглядній системі цінностей людини,
по-друге, сприйняття здоров`я не тільки як стану відсутності
захворювання або фізичних вад, а дещо ширше — як стану повного
благополуччя. По-третє, це ідея цілісного розуміння здоров`я як
феномена, що невід`ємно поєднує його чотири сфери — фізичну, психічну,
соціальну і духовну. Крім того, це ідея так званого перерозподілу
відповідальності. Мається на увазі, що контроль способу життя повинен
здійснюватись і державою, і громадою (суспільством), і самою людиною.
Людина сама себе наділяє певною відповідальністю щодо контролю власного
життя, бере на себе особисту відповідальність за дії, рішення, їх
наслідки. Так само і громада переймається деякою часткою
відповідальності за здоров`я своїх членів. Тобто, держава делегує
частину своєї влади громаді і окремій людині. Відповідно, ця ідея
передбачає і спрямування певної частини ресурсів і прав контролю від
держави до громад і окремих осіб. Також, і певна частка відповідальності
за здоров`я припадає на сам у людину і громаду, де вона перебуває, хоча
головну відповідальність за здоров`я суспільства несе держава [6, 98].

Отже, ідеологічні засади формування здорового способу життя (ФЗСЖ)
демонструють суттєву відмінність на міжнародному рівні прийнятого
сучасного підходу від традиційно звичного для українського суспільства.
Ці ідеологічні засади ФЗСЖ визначають ідеї пропагування, в основному
проголошені Оттавською Хартією

— ФЗСЖ стосується не тільки офіційно спеціалізованих структур охорони
здоров`я або надання послуг ЗСЖ, а виходить далеко поза їх межі,
порушуючи проблеми загального добробуту;

— здоров`я — головний ресурс для громадського і особистого соціального
та економічного розвитку, важливий вимір якості життя, показник
конкурентоспроможності людини;

— політичні, економічні, суспільні, культурні, поведінкові та біологічні
умови існування — усі вони можуть або сприяти здоров`ю, або шкодити
йому. Зробити ці умови сприятливими можливо, вживаючи заходів щодо ФЗСЖ;

— застосування ідеології ФЗСЖ саме по собі ще не є запорукою позитивних
змін, тому що люди неспроможні досягти свого найповнішого потенціалу
здоров`я, якщо не в змозі контролювати всі чинники, що визначають їхнє
здоров`я. Тому політика ФЗСЖ повинна визначати напрями діяльності, де
потрібен контроль реальної ситуації;

— заходи ФЗСЖ повинні бути спрямовані на зменшення відмінностей у
наявному стані здоров`я і забезпечення людям рівних можливостей і
ресурсів для досягнення свого найповнішого потенціалу здоров`я.

Поняття принципів ФЗСЖ. Першим і найважливішим принципом ФЗСЖ є
партнерство. Мається на увазі, що передумови і перспективи доброго
здоров`я не можна забезпечити тільки зусиллями спеціалізованих структур.
ФЗСЖ потребує скоординованої діяльності всіх зацікавлених сторін:
урядів, секторів охорони здоров`я та інших суспільних і економічних
секторів, недержавних організацій, місцевої влади, промисловості та
засобів масової комунікації. До цього процесу залучаються також люди з
усіх сфер життя — окремі індивіди, родини, громади. Персонал системи
охорони здоров`я бере на себе головну відповідальність за посередництво
у спрямуванні всіх цих різноманітних інтересів у суспільстві на
поліпшення загального здоров`я.

Розділ ІІ. Особливості формування здорового способу життя на уроках
фізкультури

2.1. Учитель фізичної культури — організатор здорового способу життя

Формування національної системи фізичного виховання школярів вимагає
нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів і методів підготовки
шкільного вчителя, створення відповідного навчально-методичного
забезпечення.

В основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання лежать
знання предмета викладання (фізична культура) та його методики, і дуже
важливо, щоби кожен студент усвідомив, що найсуттєвішим у методиці є
рівень індивідуальної майстерності педагога. Через його діяльність
методика і віддзеркалюється в конкретних досягненнях учнів.

Учитель своєю особистістю і діяльністю завжди впливав на хід історичного
процесу, долю суспільства. Він бере активну участь у формуванні
суспільства, а, отже, повинен відчувати велику відповідальність за його
долю перед минулими, сучасними і наступними поколіннями людства [16,
77].

Виховна діяльність (а такою є наша професія) найбільшою мірою виконує
інтегральну функцію, бо педагог одночасно виступає фахівцем зі свого
предмету, вихователем, практичним психологом, консультантом, наставником
і навіть психотерапевтом.

Вивчивши досвід фізичного виховання більшості цивілізованих країн світу,
П. Лесгафт дійшов висновку, що «керувати фізичною освітою — справа дуже
трудна, не дивлячись на те, що, зазвичай, вважають це настільки простою
справою, що з нею можна впоратись достатньо ґрунтовно протягом
6-8-тиж-невих курсів. Насправді, керівник повинен бути добре освіченою
людиною, як кожен, хто належить до викладацького складу, повинен добре
розуміти свій предмет, а також значення форм і функцій організму молодої
людини, а головне, повинен бути сам цілком дисциплінованою і стриманою
людиною, яка витончено володіє своїми діями». Пам’ятаймо, що значною
перешкодою у процесі фізичного виховання є часто невідповідність між

закликами педагога та його особистим життям і переконаннями. Особистість
наставника повинна бути взірцем для наслідування. Учитель, що відповідає
цим вимогам, у скрутний час життєвої невизначеності учня допоможе йому
зрозуміти власні помилки, об’єктивно оцінити свій стан, разом накреслити
шляхи подальшого розвитку, підкаже ефективні методи самовдосконалення.
Водночас він ніколи не повинен прив’язувати учня до власної особистості,
а навпаки, привчати його до самостійного розвитку.

Сьогодні перед вчителем фізичної культури в школі стоїть проблема —
зробити фізичне виховання процесом безперервної дії (навіть протягом
такого короткого часу, як добовий цикл). Це означає, що вчитель не має
права обмежувати свою діяльність якимись епізодичними заходами з
фізичного виховання або лише час від часу залучати до цього процесу
інших осіб. На порядок денний роботи вчителя час висуває питання про
фізичне виховання школярів як систему всезагального обов’язкового
навчання основ здоров’я і гігієнічного виховання. У зв’язку з цим
необхідно взяти до уваги:

• як організувати заняття з відстаючими, ослабленими і тими, що мають
відхилення від нормального стану здоров’я;

• як зробити уроки привабливими, щоб стимулювати самовдосконалення
учнів;

• як пов’язати інтереси батьків і дітей із питань фізичного виховання;

• які форми позаурочних занять і коли бажано використовувати, щоби вони,
з одного боку, стали продовженням уроку, а з іншого, — підготовкою до
нього;

• як підготувати малят до шкільного режиму ще у стінах дошкільних
закладів;

• як організувати роботу за місцем проживання;

• що робити з обдарованими дітьми, які прагнуть до спортивної
досконалості;

• як створити належну матеріальну базу;

• як залучити до фізичного виховання весь педагогічний колектив,

медичних працівників і громадські організації, актив. Перелічені
завдання можуть бути ефективно розв’язані лише в тому випадку, коли всі
названі ланки органічно доповнюють одна другу, утворюючи систему
факторів постійного і цілеспрямованого впливу на учнів.

Отже, зробити фізичне виховання безперервним (перманентним) процесом —
це означає:

1) залучити всіх дітей до різноманітних форм занять;

2) включити в цей процес все доросле оточення дитини (від батька до
вчителя музики);

3) об’єднати зусилля всіх державних і громадських організацій, що
займаються питаннями виховання, охорони здоров’я і захисту дітей.

Звідси випливає специфіка роботи вчителя фізичної культури. З одного
боку, він виступає як «чистий» вчитель (предметник), проводячи уроки, а
з іншого, — як організатор процесу фізичного виховання школярів,
спрямовуючи зусилля всіх учасників цього процесу на досягнення єдиної
мети.

Отже, кожному (особливо молодому) вчителеві варто пам’ятати, що
результати фізичного виховання учнів залежать не тільки безпосередньо
від вчителя фізичної культури, а й від загальної орієнтації на цей
процес навколишнього середовища. Звідси, крім іншого, і виникає потреба
вчителя постійно і пильно тримати в полі зору навколишнє середовище. У
цьому полягає складність професії вчителя, його велика відповідальність
і неповторність. Водночас сьогоднішній рівень професіоналізму,
педагогічна й, особливо, психологічна підготовка викладача не
відповідають вимогам народної освіти. Досі чимало вчителів фізичної
культури не відрізняються широкою освіченістю, високим рівнем культури
(зокрема, фізичної), духовністю, інтелігентністю. Слабке знання своєї
спеціальності, низька методична майстерність не дають змоги обирати
найкращі для конкретних умов методи або їх сукупність. У більшої частини
вчителів не сформована здатність співпереживати, розуміти мотиви
поведінки учнів, їхній внутрішній світ. Вони не вміють співпрацювати з
учнями, не стимулюють дитячу ініціативу, творчість, самоуправління у
сфері фізичної культури [16, 113].

Негативну роль у розвитку системи фізичного виховання відіграють
критерії оцінки праці вчителя. Досі його роботу оцінювали (а іноді
оцінюють і тепер) кількісними показниками (розрядники, місця на
змаганнях і т. д.).

Докорінна зміна фізичного виховання школярів вимагає переосмислення
самої суті, мети, завдань, змісту педагогічного процесу, діяльності
вчителя, участі в цьому процесі учнів.

Багато вад фізичного виховання учнів пояснюються загальним станом нашої
школи, притаманним їй адмініструванням, догматизмом. Звідси — муштра й
авторитарність. Взаємини між учителем і учнем не повинні будуватися за
принципом «начальник — підлеглий».

Сьогодні шкільна фізична культура повинна забезпечити сприятливі умови
для розвитку не тільки фізичних здібностей, а й духовних, моральних
якостей дитини. Підвищення ефективності системи фізичного виховання
мусить відбуватись за рахунок не стільки кількісних змін, скільки
якісного поліпшення змісту й організації роботи, на основі національних,
регіональних і місцевих традицій та умов, враховуючи інтереси учнів і
можливості педагогів.

Прагнучи створити свою індивідуальну систему фізичного виховання учнів
кожної конкретної школи, молодий учитель повинен пам’ятати, що тут мало
одного бажання і програми дій. Для того, щоби будь-яка система
функціонувала, треба забезпечити щонайменше три умови: 1) учень повинен
хотіти займатись; 2) треба мати, де займатись (створення матеріальної
бази); 3) повинен хтось займатися з учнями (кадрове забезпечення) (див.
розділ «Система фізичного виховання»).

Для молодих учителів у перші місяці, а іноді й роки роботи однією з
найважливіших стає проблема спілкування з учнями, проблема дисципліни на
заняттях.

8

3/4

^ e –

??Т?–

?

e

oe

?????на учнів, способів спілкування з ними. Викладачі з великим стажем
роботи обов’язково враховують стан учнів, беручи до уваги те, чим вони
займаються зараз і чим займатимуться потім. Згідно з цим і подаються
команди або розпорядження, а іноді дітей просять здійснити необхідні
дії.

Прагнучи забезпечити дисципліну, молоді вчителі надуживають
зауваженнями, роблячи їх найчастіше підвищеним тоном.

Типовою, на наш погляд, помилкою недавніх випускників педагогічних
навчальних закладів є те, що вони, даючи багато команд і висуваючи різні
вимоги, не завжди вимагають їх виконання. Вихователь має бути людиною
вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних
наслідків («Хто дітям потане, той сам плаче»). Під вимогою у народі
прийнято розуми й побажання або прохання, висловлені так, що не
припускають заперечення. Це, здебільшого, стосується загальноприйнятих
норм і правил поведінки [16, 152].

До порушення нормальних стосунків учителя з учнями призводить, зазвичай,
нерозуміння учнями вимог до них. У такій ситуації зауваження повисають у
повітрі, погіршують обстановку на уроці, створюють нервову атмосферу,
позбавляють дітей радості. Недосвідчені вчителі, роблячи зауваження, не
враховують різниці між хлопчиками І дівчатками. При цьому одна і та ж
форма спілкування застосовується з учнями початкових І старших класів

Неправильні способи спілкування призводять до протиставлення наставника
своїм учням. Це наштовхує на пошук Інших шляхів «боротьби» за порядок на
заняттях. Одним із таких шляхів є профілактичні заходи, що створюють на
уроках обстановку, коли порушення будуть просто неможливими. Якщо
вчитель досконало опанував навчальний матеріал, він так організує
школярів, що на сторонні справи у них просто не залишиться часу. Так,
уміння поєднати підрахунок при виконанні вправ (менше рахувати) з
конкретними методичними вказівками дасть учителеві змогу «звільнити
себе» для виконання прямих функцій — вчити.

Хорошій робочій атмосфері на заняттях сприяє також прагнення вчителя
виправляти типові помилки. При цьому вчитель може «не зауважити»
порушень до певного часу, якщо відчуває, що в певній ситуації він ще не
може проти них боротись. Але якщо зауваження зроблено, то треба
домогтися належної реакції на нього. Форма зауваження повинна залежати
від того, свідомо учень порушив дисципліну, чи мимоволі.

Не в усьому треба бачити порушення. Адже заняття фізичними вправами —
високоемоційні, а учням притаманно виражати свої емоції. Показником
майстерності вчителя, без сумніву, є уміння гасити негативні емоції і
закріплювати позитивні. Радимо частіше акцентувати увагу на успіхах
учнів і використовувати цей прийом у роботі зі слаборозвинутими дітьми,
дівчатами.

Виробляючи форми взаємин і поведінки, домовляйтеся з учнями. Причому в
домовленості не буває дрібниць.

Результати досліджень психологів свідчать про те, що вже трирічні діти
здатні виконати завдання лише в тому випадку, коли їм зрозумілий сенс
завдання. Тому пропонуйте щось учням лише після того, як вони осмислили,
для чого їм це потрібно. Запорука успішної роботи — це сприйняття
завдання як «потрібного мені». Тільки тоді можна сподіватися на перехід
від «чистого виконавства» до співдружності, а надалі — до самостійності.

У роботі зі школярами не обмежуйтеся тільки вказівками вчителя. Доцільно
широко налагодити зворотний зв’язок, більше питати самих учнів, щоби
знати, як вони розуміють учителя. Л. Толстой, аналізуючи стосунки в
Ясно-Полянській школі, виявив, що багато чого можна навчитись у своїх
учнів. Він підкреслював, що виховання дітей сприяє самовдосконаленню
педагога. Адже між суб’єктами виховання виникає причинна залежність
Вчинки І дії вчителя змінюють поведінку учнів, викликають їх дії, які, в
свою чергу, впливають на форми, методи та засоби діяльності вчителя
Отже, для характеру динаміки взаємодії вирішальне значення мають обидва
суб’єкти, але особливо, учні. Невипадково останнім часом зріс Інтерес
кращих учителів до оцінки їхньої діяльності з боку учнів.

Отже, вчитель завжди повинен залишатись учнем. І чим більше в учителеві
учня, тим вищий його професіоналізм.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб створити на уроках умови, за яких
кожен учень знайшов би своє, особисто йому необхідне.

Генезис проблеми взаємин учителя й учнів засвідчує, що прогресивна
вітчизняна педагогічна теорія І практика вирішальну роль у формуванні
цих взаємин відводила вчителеві, який повинен бути до цього спеціально
підготовленим Головним суб’єктом виховної діяльності прогресивні
педагоги-просвітителі вважали учня, а тому намагалися пробуджувати його
активність, самосвідомість і саморозвиток [19, 50].

В. Сухомлинський вважав педагогічне доцільні стосунки одним із
найголовніших напрямків роботи школи. Він пояснював, що мудрість влади
людини над людиною, а тим паче дорослої людини над дитиною — це
майстерність, глибоке сердечне проникнення у світ дитячих думок і
почуттів. Він переконливо довів, що характер відносин педагогів і дітей
залежить від професіоналізму вчителя.

Кінцева мета шкільного фізичного виховання — зробити фізичну культуру і
спорт життєвою проблемою кожної людини Тому інтерес до занять фізичними
вправами повинен бути таким, щоб зберегтись протягом усього життя Для
досягнення названої мети велике значення, крім Іншого, мають
просвітницька діяльність, пропаганда фізичної культури в школі.

Зауважимо, що об’єктом просвітницької діяльності вчителя є не тільки
учні, а й батьки, педагоги, від яких, врешті-решт, залежить успіх у
галузі фізичного виховання Учнів потрібно постійно активізувати, про що
вже йшлося Деякі вчителі вважають, що на уроках достатньо наказової
форми спілкування для досягнення успіху Так, миттєвого успіху можна
досягти, але чи стане це правилом, якому підпорядковуються учні.

Просвітницька діяльність повинна бути конкретною. Учитель не повинен
агітувати за фізичну культуру взагалі. У процесі просвітницької
діяльності доцільно послідовно рекомендувати конкретні форми фізичного
виховання залежно від потреб і завдань школи на певному етапі
(наприклад, організація спортивної години). При цьому просвітницьку
роботу поєднуйте з організаторською, яка полягає у впровадженні в
практику цих форм фізичного виховання, які є предметом пропаганди
спочатку в окремих класах, а потім і в усіх класах школи.

Обов’язковою умовою просвітницької діяльності є й зв’язок з життям
загалом і кожного колективу зокрема. Так, якщо ми хочемо проілюструвати
показовими виступами доступність гімнастичних вправ дітям різного віку,
то і до показових виступів повинні бути залучені учні відповідного віку

Здійснюючи просвітницьку роботу, пам’ятайте, що вона може бути
спеціально організованою або супутньою різним заходам з фізичного
виховання в школі та поза нею У цьому зв’язку практично всі заходи з
фізичного виховання (змагання, уроки) мають просвітницьке значення, а
отже, негативні приклади в проведенні заходів даватимуть негативний
ефект

У практиці роботи використовують різноманітні засоби, але всіх їх можна
розділити на три великі групи усні, друковані, наочні

Велике просвітницьке значення мають

• шкільний музей спортивної слави або відділ фізичної культури в
загальношкільному музеї,

— книга пошани колективу фізкультури, в яку заносять Імена кращих
спортсменів, громадських тренерів, суддів

Радимо вчителеві збирати цікаві матеріали вирізки з газет, вимпели,
кубки, медалі, стрічки чемпіонів, дипломи, спортивний Інвентар з
автографами відомих спортсменів-гостей школи, фотодокументи що
віддзеркалюють фізкультурне життя школи, які в майбутньому стануть
експонатами музею

У кожній школі доцільно обладнати куток фізичної культури. Його
оформлення залежить від загального рівня культури школи, її спортивних
традицій, смаку і здібностей викладача фізичної культури Пропонуємо
такий оптимальний варіант оформлення

— «Фізична культура в житті славетних людей» (вислови на користь
фізичної культури)

— «Навчальна робота» (Інформація про прикладну цінність засвоєння
матеріалу шкільної програми для повсякденного життя, військової справи)

— Таблиця ходу змагань «Старти надій», спартакіад школи, району,
Інформація про переможців

— «Спорт у школі» (календар спортивно-масових заходів, розклад занять
секцій тощо)

— «Що? Де? Коли?» (відомості про те, що передбачається найближчим часом
у школі, місті, районі, може бути таблиця рекордів)

— «Куточок для батьків» (поради для батьків про раціональний режим життя
учнів, самоконтроль в лікарський контроль, харчування, самостійні
заняття дітей вдома, досвід кращих сімей у справі фізичного виховання
дітей удома)

Корисними в кутку фізкультури можуть бути заклики, що привертають увагу
дітей, батьків, учителів Наприклад, учитель фізичної культури Г. Чайка
на одному зі стендів написав «Головний рекорд — здоров’я, головна
перемога — над собою, головний день для досягнення успіху —
сьогоднішній» .

Хочеться застерегти молодих учителів від перетворення кутків фізичної
культури в ілюстрації, що прикрашають стіни школи Це повинна бути
хроніка фізкультурно-оздоровчого І спортивно-масового життя кожного
колективу

Водночас, пропаганда досягнень ! успіхів деяких учнів, часта поява їхніх
прізвищ і фотографій у «блискавках», стіннівках Іноді призводять до
захворювань «зірковою хворобою». Це трапляється, якщо Інформація і
пропаганда мають однобічний характер і спрямовані лише на фізичну сферу
діяльності школярів. У таких випадках треба вживати термінові заходи
виховного впливу, що дозволять оздоровити морально-психологічний клімат
і допоможуть «хворому» правильно оцінити власні досягнення [16, 92].

2.2. Рухова активність і тривалість життя

Відомо, що навіть у здорової і нестарої людини, якщо вона не тренована,
веде «сидячий» спосіб життя і не займається фізкультурою, при самих
невеликих фізичних навантаженнях учащається подих, з’являється
серцебиття. Навпроти, тренованій людина легко справляється зі значними
фізичними навантаженнями. Сила і працездатність серцевого м’яза,
головного двигуна кровообігу, знаходиться в прямій залежності від сили і
розвитку всієї мускулатури. Тому фізичне тренування, розвиваючи
мускулатуру тіла, у той же час зміцнюють серцевий м’яз. У людей з
нерозвиненою мускулатурою м’яз серця слабкий, що виявляється при
будь-якій фізичній роботі.

Фізичне тренування зміцнює і розвиває кісткову мускулатуру, серцевий
м’яз, судини, дихальну систему і багато інших органів, що значно
полегшує роботу апарата кровообігу, благотворно впливає на нервову
систему.

У результаті недостатньої рухової активності в організмі людини
порушуються нервово-рефлекторні зв’язки, закладені природою і закріплені
в процесі важкої фізичної праці, що приводить до розладу регуляції
діяльності серцевосудинної і інших систем, порушенню обміну речовин і
розвитку дегенеративних захворювань (атеросклероз і ін.). Для
нормального функціонування людського організму і збереження здоров’я
необхідна визначена «доза» рухової активності. У цьому зв’язку виникає
питання про так називану звичну рухову активність, тобто діяльності,
виконуваної в процесі повсякденної професійної праці й у побуті.

Найбільш адекватним вираженням кількості зробленої м’язової роботи є
величина енерговитрат. Мінімальна величина добових енерговитрат,
необхідних для нормальної життєдіяльності організму, складає 12-16 Мдж
(в. залежності від віку, пола і маси тіла), що відповідає 2880-3840
ккал. З них на м’язову діяльність повинне витрачатися не менш 5,0-9,0
Мдж (1200-1900 ккал); інші енерговитрати забезпечують підтримку
життєдіяльності в стані спокою, нормальну діяльність систем подиху і
кровообігу, обмінні процеси і т.д. (енергія основного обміну) [19, 37].

В економічно розвитих країнах за останні 100 років питома вага м’язової
роботи як генератора енергії, використовуваної людиною, скоротився майже
в 200 разів, що привело до зниження енерговитрат на м’язову діяльність
(робітник обмін) у середньому до 3,5 Мдж. Різке обмеження рухової
активності в останні десятиліття привело до зниження функціональних
можливостей людей середнього віку. Так, наприклад, величина МПК у
здорових чоловіків знизилася приблизно з 45,0 до 36,0 мол/кг.

Таким чином, у більшої частини сучасного населення економічно розвитих
країн виникла реальна небезпека розвитку гіпокінезії. Синдром, чи
гіпокінетична хвороба, являє собою комплекс функціональних і органічних
змін і хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті
неузгодженості діяльності окремих систем і організму в цілому з
зовнішнім середовищем. В основі патогенезу цього стану лежать порушення
енергетичного і пластичного обміну (насамперед у м’язовій системі).
Механізм захисної дії інтенсивних фізичних вправ закладений у
генетичному коді людського організму.

Кістякові м’язи, у середньому складові 40 % маси тіла (у чоловіків),
генетично запрограмовані природою на важку фізичну роботу. «Рухова
активність належить до числа основних факторів, що визначають рівень
обмінних процесів організму і стан його кісткової, м’язової і
серцево-судинної систем», — писав академік В. В. Парин (1969). Ніж
інтенсивніше рухова діяльність у границях оптимальної зони, тим повніше
реалізується генетична програма і збільшуються енергетичний потенціал,
функціональні ресурси організму і тривалість життя. Розрізняють
загальний і спеціальний ефект фізичних вправ, а також їхній
опосередкований вплив на фактори ризику.

Найбільш загальний ефект тренування полягає у витраті енергії, прямо
пропорційному тривалості й інтенсивності м’язової діяльності, що
дозволяє компенсувати дефіцит енерговитрат. Важливе значення має також
підвищення стійкості організму до дії несприятливих факторів зовнішнього
середовища: стресових ситуацій, високих і низьких температур, радіації,
травм, гіпоксії. У результаті підвищення неспецифічного імунітету
підвищується і стійкість до простудних захворювань.

Однак використання граничних тренувальних навантажень, необхідних у
великому спорті для досягнення «піка» спортивної форми, нерідко
приводить до протилежного ефекту — гнобленню імунітету і підвищенню
сприйнятливості до інфекційних захворювань.

Аналогічний негативний ефект може бути отриманий і при заняттях масовою
фізичною культурою з надмірним збільшенням навантаження.

Спеціальний ефект оздоровчого тренування зв’язаний з підвищенням
функціональних можливостей серцево-судинної системи. Він полягає в
економізації роботи серця в стані спокою і підвищенні резервних
можливостей апарата кровообігу при м’язовій діяльності.

Один з найважливіших ефектів фізичного тренування — розрідження частоти
серцевих скорочень у спокої (брадикардія), як прояв економізації
серцевої діяльності і більш низької потреби міокарда в кисні. Збільшення
тривалості фази діастоли (розслаблення) забезпечує більший ліжечок і
краще постачання серцевого м’яза киснем. Таким чином, з ростом рівня
тренованості потреба міокарда в кисні знижується як у стані спокою, так
і при субмаксимальних навантаженнях, що свідчить про економізації
серцевої діяльності.

Фізична культура є основним засобом, що затримує вікове погіршення
фізичних якостей і зниження адаптаційних здібностей організму в цілому і
серцево-судинній системі зокрема, неминучих у процесі інволюції. Вікові
зміни відбиваються як на діяльності серця, так і на стані периферичних
судин.

З віком істотно знижується здатність серця до максимальних напруг, що
виявляється у віковому зменшенні максимальної частоти серцевих
скорочень. З віком функціональні можливості серця знижуються навіть при
відсутності клінічних ознак.

Так, ударний обсяг серця в спокої у віці 25 років до 85 років
зменшується на 30%, розвивається гіпертрофія міокарда. Хвилинний обсяг
крові в спокої за зазначений період зменшується в середньому на 55-60 %.
З віком також відбуваються зміни в судинній системі: знижується
еластичність великих артерій, підвищується загальний периферичний
судинний опір, у результаті до 60-70 років систолічний тиск підвищується
на 10-40 мм рт. ст.

Усі ці зміни в системі кровообігу, зниження продуктивності серця
спричиняють виражене зменшення максимальних аеробних можливостей
організму, зниження рівня фізичної працездатності і витривалості.
Низький зміст кальцію в їжі збільшує ці зміни. Адекватне фізичне
тренування, заняття оздоровчою фізичною культурою здатні в значній мірі
призупинити вікові зміни різних функцій.

У будь-якому віці за допомогою тренування можна підвищити аеробні
можливості і рівень витривалості — показники біологічного віку організму
і його життєздатності. Підвищення фізичної працездатності
супроводжується профілактичним ефектом у відношенні факторів ризику
серцево-судинних захворювань: зниженням ваги тіла і жирової маси, змісту
холестерину і тригліцеродів у крові, зниженням артеріального тиску і
частоти серцевих скорочень. Крім того, регулярне фізичне тренування
дозволяє в значній мірі загальмувати розвиток вікових інволюційних змін
фізіологічних функцій, а також дегенеративних змін різних органів і
систем (включаючи затримку і зворотний розвиток атеросклерозу). У цьому
відношенні не є виключенням і кістково-м’язовою системою.

Виконання фізичних вправ позитивно впливає на усіх ланки рухового
апарата, перешкоджаючи розвитку дегенеративних змін, зв’язаних з віком і
гіподинамією. Підвищується мінералізація кісткової тканини і зміст
кальцію в організмі, що перешкоджає розвитку остеопорозу. Збільшується
приплив лімфи до суглобних хрящів і міжпозвонковими дискам, що є кращим
засобом профілактики артрозу й остеохондрозу [17, 205].

Одними із самих популярних вправ, рекомендованих для профілактики,
оздоровлення є біг, ходьба, плавання. Необхідно також додати, що дані
вправи не будуть ефективні, якщо вони виконуються час від часу, з волі
случаючи, адже одним з основних достоїнств подібних вправ є їхня
систематичність, циклічність. Також важко очікувати ефекту без
додаткових заходів: правильного харчування, загартовування, здорового
способу життя.

Біг. Біг серед усіх засобів фізичної активності залучає до себе
найбільшу увагу насамперед тому, що він не вимагає ніяких спортивних
знарядь і споруд. Бігати можна в парку, у лісі, біля будинку і навіть у
себе в квартирі (як писав академік А. А. Мікулін, три кроки по коридору
в одну сторону, три — в іншу). Велика частина багатомільйонної армії
фізкультурників займається тільки бігцем, вважаючи його єдино можливою
формою фізичної активності.

Популярність бігу зросла після виходу у світ книги Г. Гілмора «Біг
заради життя», що у свій час наробила багато шуму і зібрала навколо себе
як прихильників, так і супротивників. Перші всіляко рекламували «біг від
інфаркту», інші не упускали можливості зробити надбанням гласності
будь-який нещасливий випадок на біговій доріжці. Відзвуки цієї полеміки
чутні і зараз.

Пропонуються і різні методики бігу. Якщо Г. Гілмор, проповідуючи теорію
А. Лідьярда, головним вважає навчитися бігати повільно (близько 6 км у
годину) і довго (від 30 хв до 4-5 год), то К. Купер у своїй книзі «Нова
аеробіка» створив таблицю очок для оцінки фізичної підготовки людини, в
основу якої поклав витрату енергії в одиницю часу. По цих таблицях кращі
результати виявляються в тих, хто виконує фізичні вправи чи біг з
більшою інтенсивністю. Відповідно до системи оцінок К. Купера, джоггерт
(бігуни підтюпцем) виявилися фізично малопідготовленими. М. Гілмор
вважає, що біг корисний завжди — у будь-якому віці, навіть при хворобах
серця, легень, шлунково-кишкового тракту, «при тріску» у суглобах. А от
інший автор, Магда Розенберг, який присвятив своє життя пропаганді
оздоровчої фізкультури в групах для літніх, у книзі «За 60, а все в
порядку» категорично заявляє: «Я не дуже ратую за біг, коли мова йде про
літніх людей… Якщо бігати від разу до разу, серце не поміцнішає,
навпаки, воно може не витримати перевантажень… Біг вимагає величезних
витрат енергії, тому я рішуче проти того, щоб ви включали його в
програму своїх занять… При бігу збільшується навантаження на суглоби,
зокрема стегна і коліна, з’являється небезпека травми… У мене багато
друзів, що переконалися в цьому на своєму досвіді, справа кінчалося
ушкодженими колінами… Крім того, від постійної тряски можуть
постраждати внутрішні органи». Ще один автор, лікар В. Сергєєв вважає,
що «біг володіє набагато більш широким комплексом впливу на організм,
чим будь-які інші фізичні вправи. Велика роль бігу як природного
масажера внутрішніх органів. Адже півгодини бігу — це приблизно 4500
поштовхів-злетів, а кожен такий поштовх — своєчасний масаж внутрішніх
органів».

Так що ж таке біг — друг чи недруг? Якщо бігцем займатися розумно,
правильно його дозувати, він може стати відмінним засобом профілактики
цілого ряду хвороб і активним помічником у зміцненні здоров’я. У цьому
сходяться усі: і прихильники бігу і їхніх опонентів.

Біг — універсальний засіб фізичної активності і фізичного впливу на
організм людини. Кожен висококваліфікований спортсмен, яким би видом
спорту він не займався — будь то важка атлетика, гімнастика чи плавання,
обов’язково включає біг у програму своєї загально-фізичної підготовки.
Робить він це тому, що біг більш інших видів виробляє витривалість —
підвищену здатність організму протистояти стомленню, необхідну як у
спорті, так і в праці, повсякденному житті. Вироблення витривалості
зв’язане з розвитком резервних потужностей усіх систем організму, і в
першу чергу серцево-судинної і дихальний. Регулярні заняття бігцем
збільшують м’язову масу і розміри серця, значно підвищують серцевий
викид і хвилинний обсяг кровообігу, збільшують життєву ємність легень,
підвищують кисневі запаси в крові. Така реакція організму на біг
порівняно повільний, але тривалий [10, 18].

Швидкий, швидкісний, чи, як говорять у спорті, спринтерський біг
виробляє в людини швидкісні якості, швидкість реакції нервової системи.
Під час такого бігу через інтенсивний, майже граничної роботи серця і
легень стрімко наростають зміни у внутрішнім середовищі організму,
відбувається швидке нагромадження молочної кислоти. Використання в
тренуванні швидкісного бігу привчає організм у короткий час
перебудовувати усі свої функції на максимальний режим роботи. Оскільки
такі навантаження нетривалі, у серці і легенях не виникає серйозних
анатомічних змін.

В оздоровчих цілях можна використовувати біг різного виду. Повільний біг
(біг підтюпцем) гарний для початківців і облич літнього віку. Швидкий
біг відмінно тренує добре підготовлених фізкультурників.

Плавання. Плавання в більшій степені, чим гімнастичні вправи, поліпшує
роботу внутрішніх органів, розвиває серцево-судинну і дихальну систему.
Додатковим фактором, що тренує кровообіг, є активна «гімнастика»
кровоносних і лімфатичних судин: їхні просвіти те зменшуються, те
розширюються, прагнучи забезпечити організму оптимальний температурний
режим. В умовах тривалого перебування у воді удосконалюються процеси
терморегуляції. Відбувається загартовування організму, росте опірність
несприятливим факторам зовнішнього середовища. От чому дозоване плавання
може бути корисно людям, схильним до простудних захворювань.

У плаванні практично немає статичних навантажень, тому воно в першу
чергу рекомендується тим, чия робота зв’язана з постійною позою:
сидінням, стоянням і т.д. Плавання запобігає венозний застій, полегшуючи
повернення венозної крові в серце, оскільки горизонтальне положення
плавця і відсутність сил гравітації значно сприяють цьому. От чому
плавання є лікувальним чинником для хворих з варикозним розширенням вен,
хронічними тромбофлебітами нижніх кінцівок [12, 44].

Регулярні заняття плаванням стимулюють газообмін у легень більше, ніж
гімнастика: збільшується екскурсія діафрагми за рахунок більшої глибини
і частоти подиху. Фахівці визначили, що просте стояння у воді протягом
3-5 хв при температурі 24°С збільшує глибину подиху вдвічі, а обмін
речовин на 50-75 %. Отже, плавання є незамінним видом фізичної
активності для облич, що страждають надлишковою повнотою. Зменшення
власної ваги тіла людини у воді, відповідно до закону Архімеда, дозволяє
з меншими зусиллями виконувати руху, що полегшує досягнення поставленої
мети. Крім того, визначена плавність рухів у воді розвантажує
опорно-руховий апарат людей, що страждають ожирінням, запобігаючи травми
м’язів і суглобів. Плавання — найменш травматичний вид фізичних вправ.

Ефект «гідроневагомості», що виникає у воді, звільняє хрящові
міжпозвонкові диски від постійного здавлювання їх хребцями. У
розкріпаченому стані в дисках краще відбуваються обмін речовин,
харчування, відбудовні процеси. Це робить оздоровлюючу дію при
розповсюджених зараз остеохондрозах хребта, дозволяє виправляти дефекти
постави, скривлення хребта. У дитячому віці поліпшення обміну речовин у
дисках сприяє більш інтенсивному зростанню. Вважають, що для лікування і
профілактики початкових стадій нейроциркуляторної дистонії, гіпотонічній
хворобі й атеросклерозу немає більш ефективного засобу, чим купання в
прохолодній (17-20 °С) воді. При цьому активно стимулюється ендокринна
система, тонізуються нервові центри. Не менш важливо також доброчинна
дія гідродинамічного масажу тіла і кровоносних судин, що відбувається
при плаванні.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного
виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи,
виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його
інтереси.

Говорячи про якості вихователя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог
повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне
достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати
школярів своїм предметом.

Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про
гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні
часи та епохи.

Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання
Фур’є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично
розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук
і мистецтв.

Об’єктивною основою органічного взаємозв’язку всіх сторін виховання є
єдність фізичного і духовного розвитку людини.

Вирішення виховних завдань передбачає:

• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;

• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;

• виховання любові до праці;

• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

Кожна людина має великі можливості для зміцнення і підтримки свого
здоров’я, для збереження працездатності, фізичній активності і
бадьорості до глибокої старості. Рухова активність має яскраво виражену
позитивну дію на організм.

Проблема здоров`я в широкому його розумінні як в особистому, так й у
суспільному вимірі набула в наш час загально-планетарного значення і
розглядається як така, що становить небезпеку подальшому розвитку
людства.

Відвернути ймовірну небезпеку можливо шляхом формування здорового
способу життя осіб, громад, країн, світу в цілому.

Формування здорового способу життя — складний, багатогранний процес, що
потребує спільних зусиль якомога більшої кількості людей, різних
організацій, і передовсім — відповідної державної політики. Одночасно
формування здорового способу життя є науково-практичною дисципліною зі
своєю теорією, методологією, методикою і засобами.

Знання і практичні навички з формування здорового способу життя мають
бути якомога ширше розповсюджені в суспільстві, ними потрібно керуватися
при розробці і прийнятті управлінських рішень на всіх рівнях усіх гілок
влади, усіх галузей державного сектора. Потрібно також всіма засобами
впливати на приватний сектор і громадські організації у напрямку
моніторингу, контролю, сприяння і спрямування діяльності на користь
здоров`я населення.

Найбільш ефективний спосіб втілення світоглядних цінностей здоров`я в
свідомість населення — це ініціація з боку органів державної влади і
місцевого самоврядування різноманітних локальних проектів, обмежених
місцевими масштабами, зокрема масштабами первинних
адміністративно-територіальних структур і окремих організацій. Такі
проекти, якщо вони розроблені і впроваджуються з урахуванням основних
положень теорії і практики формування здорового способу життя, можуть
бути достатньо ефективними, незважаючи на певну нестачу ресурсів, що має
місце сьогодні в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Балан М.М. Творча співпраця вчителів та батьків із упровадження фізичної
культури в активну діяльність учнів., Наукові записки.— Вип. 54.—Серія:
Педагогічні науки.—Кіровоград, РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004—С.
23-26.

Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами
фізичної культури. — Київ, 1993.

Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді засобами
фізичної культури. — Київ, 1993.

Здоровье для всех к 2000 году // Материалы ВООЗ при ООН, 1995.

Здоровье-21:Основы политики достижения здоровья для всех в Европейском
регионе ВОЗ: Введение // Европейская серия по достижению здоровья для
всех. — 1998. №5. — Копенгаген.: ВОЗ (ЕРБ).

Климов А.Н., Липовецкий Б.М.. Быть или не быть инфаркту. М, «Медицина»,1
981.

Колосков А. «Пешком от инфаркта»/ журнал Физкультура и спорт 2000 г.
№5.

Коробейников Н.К., Михив А.А.,Николенко И.Г., Физическое воспитание.-
Москва , 1984.–(с.316)

Лалонд М. Новий погляд на стан здоров`я канадців. — Оттава: Мін-во
охорони здоров`я і добробуту Канади, 1994.

Лісіцин Ю.П. Спосіб життя і здоров`я населення. — М., 1982.

Мистецтво бути здоровим / під ред. проф. Гарбузова І.Д. – К., 1999.

Орешник Ю.А. К здоровью через физкультуру. М. «Медицина», 1989 г.

Папуша В.Г. Фізичне виховання школярів: форми, зміст, організація. –
Тернопіль: Збруч. – 2000 – 248 с.

Педагогічна практика з фізичного виховання (методичні рекомендації для
студентів факультету підготовки вчителів початкових класів) за ред.
А.В.Огнистого. – Тернопіль: ТДПУ, 2001. – 20 с.

Петровская Е.К. Здоровий образ жизни // Физическая культура в школе,
1995. — № 2. — С. 74.

Решетников Г.С. Вам за 40. – М.: Физкультура и спорт, 1981. – 55 с.

Фізична культура: Практ. посібник/Б. И. Загорський, И. П. Залетаев, Ю.
П. Міхур. М.: Вища шк., 1989.

Фізкультура и спорт. Малая енциклопедія.–Москва,1982.–(ст.340-346).

Чазов Е.И. Сердце и ХХ век. М, «Педагогика», 1982.

Шаталова Г.С. Философия здоровья. М, 1997.

PAGE

PAGE 37

Похожие записи