HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ДОПОВІДЬ

на тему:

«Етичні основи спілкування молоді»

ПЛАН

Вступ

1. Етичний аспект спілкування

2. Основні принципи морального спілкування молоді

3. Спілкування – джерело виховання і самовиховання

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну форму творення та
функціонування духовного досвіду людства. Одне з можливих визначень
спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному
соціальному просторі, у суспільних взаємодіях, зумовлених потребами
суб?єктів життєдіяльності; це обмін уміннями і навичками, здібностями,
досвідом діяльності та її наслідками. Конкретизація змісту поняття
допомагає розкрити його масштабність і сутністну визначеність: способу
творення та існування свідомості, а отже – і людини як виду розумного
життя. Спілкування об?єктивно зумовлене діяльнісною сутністю людини і є
найбільш адекватним виявом творчого характеру суспільності. Як таке
спілкування є предметом спеціального дослідження значної кількості наук:
загальної та соціальної психології, соціології, педагогіки, етики,
естетики, лінгвістики, семіотики, теорії культури, теорії інформації,
зрештою, філософії.

Форми спілкування, що виробилися у суспільному способі людського життя і
на його основі, – надзвичайно багаті. Це безпосереднє і опосередковане
(простором і часом, або і тим, і другим): спілкування, укладене у
визначені, внутрішньо завершені форми (ритуалізоване та спілкування у
вигляді живого процесу розгортання людських стосунків). Метою тут є
спілкування як таке (потреба в іншій людині). Інший його тип –
спілкування, опосередковане конкретною потребою тощо. у професійній
етиці спілкування опосередковане предметом: потребами, що продиктовані
вимогами професії. Люди вступають у стосунки з необхідності:
удосконалити, поглибити фахові знання. Темпи та якість їх набуття
залежать однак від більш загального чинника – від рівня культури
спілкування. Уміння сприйняти, осмислити та пережити чужу думку визначає
здатність швидко та ефективно навчатися. Чим же є спілкування як
моральний феномен та які його етичні засади?

1. Етичний аспект спілкування

Вихідним моментом аналізу етичного аспекту спілкування є усвідомлення
його моральнісної природи. Моральним критерієм осягаються усі види,
форми, способи спілкування. Коли мова йде про відчуження, то воно
розглядається в контексті чинників, що спричинили руйнацію потреби та
здатності спілкування. Моральним критерієм осягаються: мета і засоби,
форма і зміст, процес і наслідки спілкування.

Моральне спілкування має передумовою моральну потребу у духовній
взаємодії з іншою людиною. Часто остання визначалася для суб?єкта як
мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись
жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним
повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних
об?єктів небайдужості.

Названа взаємодія духовних світів настільки сильна, що робить чудо:
небайдужа нам людина відсутня, але спілкування з нею не припиняється.
Подумки ми ведемо діалог, обмінюємося репліками і думками, радіємо її
розумінню чи, навпаки, сумуємо, коли порузуміння втрачається. Взірці
такого діалогу дають твори геніальних митців, у духовному досвіді яких
постійно присутні світи інших людей (реальних чи витворених уявою).

Виражене моральнісне спрямування має спілкування, мета якого – долучення
до світу талановитого митця, що уклався у його творчу спадщину. Твори
мистецтва – це не посередники спілкування, а джерело живого спілкування.
Твір – опредметнений дух генія, що як такий формує наш дух і налаштовує
нас на моральну взаємодію. Справді, читаючи твори, скажімо, Пушкіна чи
Цвєтаєвої, Шевченка чи Ліни Костенко, ми входимо в світ їх почувань і
думок в їх досконалому, чуттєво осяжному вияві й внутрішньо
організуємося цим світом. Лише у такий спосіб ми спроможні осягнути хоча
б часточку духовної величі генія. І тою мірою спроможні, якою прагнемо
відкрити для себе світ генія. У такому спілкуванні долаються часові та
просторові межі. Історія, культура входять у духовні світи людини,
народжуючи ефект безмежної співприсутності у бутті. В
переживанні-спілкуванні зникають відстані, руйнуються межі віків і
тисячоліть. Єдиною межею, що справді реально наявна, є межа наших
здібностей спілкування, нашої потреби в ньому. Спілкування, викликане
небайдужістю до предмета, розгортається в діалог культур, діалог
досвідів.

У проаналізованих ситуаціях моральність потреби, що налаштовує на
спілкування, визначає також моральну цінність наслідків. Наслідком
злагодженого змістовного спілкування завжди є моральне удосконалення
його суб?єктів.

Щодо спілкування як процесу, то тут слід брати до уваги не лише
моральність мети, але і моральність засобів її досягнення. Труднощі
виникають саме в процесі спілкування, коли зустрічаються різні людські
досвіди, виявляючи різницю культур реагування на думки і переживання
іншого.

Спілкування як морально визначений процес містить у собі мету: віднайти
спільне, те, що цінне у досвіді сторін і завдяки чому вони є певною
спільністю. Адже щоразу запереченню піддається не лише певна частка
досвіду, але і частка єства його носія: його наміри, уподобання, ідеали
тощо. Моральна цінність спілкування у його процесуальності, що є рухом
до усвідомлення людиною себе через іншу і завдяки іншій. У морально
визначеному спілкуванні його суб?єкти не лише відкривають для себе світ
одне одного, а часто і власний світ. Процесуальність спілкування – не що
інше, як його діалогічність. Моральна визначеність діалогу – у його
спрямованості на спільний пошук істини.

М.Каган визначає філософську рефлексію античності, здійснювану у формі
діалогу, як «інтелектуальне спілкування». Середньовічна культура у
варіанті християнства характеризується філософом як розгорнутий через
історію Христа та його взаємини з довкіллям «художній аналіз
моральнісного змісту людського спілкування».

Спроби віднайдення шляхів подолання труднощів, що виникають у процесі
спілкування, характерні для гуманістичної гілки філософії. Вона виходить
з того, що людині достатньо знати шляхи до добра, щоб діяти згідно зі
законами розумного, а отже, морально доброго. Чуттєві спонуки
розглядаються як причина наявного в світі зла. В німецькій класичній
філософії, особливо в етиці Канта, ця думка обґрунтовується з особливою
послідовністю. Чуттєві спонуки загалом виводяться за межі моралі. Єдиним
надійним механізмом її творення усвідомлюється воля, оперта на розумний
вибір вчинку. Воля гарантує сталість стосунків. Однак із принципу волі
не можна вивести потребу в спілкуванні. Живий рух людських почуттів,
усунений з низки чинників спілкування, робить проблематичним його сенс
та формалізує сам процес творення стосунків.

У сучасній філософії проблема спілкування, а саме проблема «Я» і «Ти»,
набула провідного значення. Зустріч у дружньому злагодженому спілкуванні
двох людських світів розглядається, з одного боку, як величезна
проблема, а з іншого, – як велике щастя. Змагальність волі – основна
ідея «філософії життя» та її наступників – ставить суб?єкт волі у
монологічну позицію щодо світу. Такою є особистість у філософії Ніцше.

Моральнісне відношення у формі утвердження цінності людських світів при
зустрічі «Я» і «Ти» всебічно обґрунтоване у філософії М. Бубера. Філософ
розглядає його як один із ідеальних образів людських творчих взаємодій.

Повнота співприсутності у бутті, що відкривається нам завдяки
«відкриванню» світу іншої людини, дається лише повнотою спілкування:
єдністю почуттів і розуму.

Сучасна етична теорія, досліджуючи комплекс чинників, що впливають на
якість спілкування, бере до уваги не лише вербальні його форми, але
також міміку, жестикуляцію. Це сфера досліджень такої галузі наукового
знання, як соціоніка. Вона знаходиться на стику психології, соціології
та етики. Предмет соціоніки – закономірності людського спілкування, що
розглядаються як механізм взаємодій різних і цілком конкретних
інформаційно-психічних структур. Це наука, що спирається на
сформульовані та описані К. Юнгом у праці «Психологічні типи» 16 груп
(типів) людей за ознакою певної спільності психічних характеристик.
Кожен тип має стійкий «набір» властивостей. Для кожної групи характерні
свої способи сприйняття, реагування, дій (в подібних умовах). Взявши
ідеї Юнга за вихідні, соціоніка базується на розумінні людини як
інформаційної системи, що має конкретні канали зв?язку. Поняття
«інформація» соціоніка тлумачить надзвичайно широко, включаючи до
інформаційних чинників почуття, настрої і навіть передчуття
співрозмовника тощо.

Соціоніка виходить з наявності особливих якостей свідомості, що
складають фундамент психіки кожної людини залежно від типу психічних
реакцій. Змінити тип людини неможливо, але навчитися розуміти людей та
жити з людьми в злагоді, виробивши оптимальну тактику поведінки,
необхідно.

Іншою, не менш актуальною проблемою, є дослідження шляхів уникання
агресивності в спілкуванні, вираженої у спробах одної людини
підпорядкувати собі іншу, приборкати її волю, узурпувати право вибирати
за іншу вчинки тощо. Складність проблеми полягає в тому, що названа
поведінка часто не є зловмисною. Найчастіше вона зумовлена турботою про
іншу людину, прагненням захистити її від несподіванок життя, озброївши
готовими «рецептами» вчинків. По суті ж, за турботою стоїть деспотизм,
узурпація чужого життя.

Вихідною методологічною засадою людського спілкування є пізнання власної
природи та свідоме, розумно визначене опанування стихією життєвості.
Знання власної природи робить людину свобідною, дозволяючи переводити
чуттєві спонуки в межі, контрольовані розумом. Опанування власної
природи – умова розумної організації стосунків. Методологічні засади їх
організації оперті на принципи ненасильства та свідомого творення
підстав для злагоди шляхом долання недоброзичливості іншого (за її
наявності) щирістю, приязним ставленням. Стосунки як процес покладають
взаємне зближення духовних позицій з метою взаєморозуміння для
збільшення поля добра.

2. Основні принципи морального спілкування молоді

Спілкування як процес творення спільності (суспільності) у безпосередній
та опосередкованих взаємодіях особистості чи людських спільнот покладає
у собі певні позиції, що визначають якість процесу та кінцеві його
наслідки. У спілкуванні людські світи розкриваються (об?єктивуються) або
у формах взаєморозуміння, взаємоповаги, усвідомлення цінності світу
іншої, або, навпаки, як руйнування, топтання одне одного. І. Кант
наголошує, що принципом будь-якого спілкування є культивування
доброчесності.

Якщо говорити про вихідні засади морального спілкування молоді, то,
звичайно ж, вони визначаються не формою, тобто не традицією чи етикетом,
а потребою молодої людини у взаємодії з іншими. Останнє ефективне за
умови свідомого вибору морально визначених підходів до процесу
спілкування. До вихідних принципів морального спілкування слід віднести
налаштованість на злагоду. Це шлях применшення інстинкту егоїзму. Він
сприяє допуску іншої людини у світ власних почувань, потреб тощо.

Ранні культури не випадково приділяють величезну увагу процедурам
налаштованості на злагоду. Ритуали жертвування найдорожчим для людини
виконували саме таку функцію. Жертвували богам первістків, а мисливці
після спільного полювання пропонували одне одному кращі шматки здобичі.
У такий спосіб суб?єкти спілкування створюють об?єктивні підстави для
спільних злагоджених (а отже ефективних) дій та для подальших взаємодій
на їх підставі. Зазначимо, що в названій ситуації стосунки справді
створюються, адже вони є результатом свідомих зусиль сторін до злагоди
попри природне бажання здобути кращу частину здобичі. У спілкуванні на
чільне місце ставиться злагода (суспільність) стосунків порівняно з
безпосередньою і більш нагальною в конкретну мить потребою в їжі.
Спільність способу добування їжі усвідомлюється більш цінною, ніж її
конкретна результативність у певний момент.

Налаштованість на злагоду не закладена в природі людини, а оперта на
принцип розумного воління. Поступитися перед іншим, підпорядкувати
власну потребу потребі іншої людини, усвідомивши її як таку ж важливу і
навіть більш важливу, ніж власна потреба, означає усвідомити іншого
метою спілкування. Лише визначившись у сенсі мети, людина стає також
засобом для задоволення конкретної потреби іншої.

Налаштованість на злагоду – ефективний засіб творення досвіду
спілкування. Неефективність його наслідків часто спричинена не
байдужістю іншого, а обмеженістю чи позаморальністю потреби або
відсутністю досвіду злагодженого спілкування. У всіх ситуаціях причина
полягає у «недостатній навченості» розсудку (Кант).

Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзичливість. При
безумовності принципу доброзичливості як вихідного в стосунках слід
виділяти два її типи: відношення доброзичливості безпосередньо із
схильності (з почуття любові) та доброзичливість опосередковану (з
почуття обов?язку і справедливості). «Благодійність із любові йде від
серця, тоді як благодійність з обов?язку – швидше з принципів розсудку»,
– говорить Кант. Спілкування зі схильності диктується нашою нагальною
потребою в іншій людині. Любов – почуття, що відкидає розсудковість
міркувань щодо якостей свого предмета. В любові, як показано в
попередній темі, виявляється потреба людини в іншій, що визначилася для
почуттів у сенсі мети – джерела їх (почуттів) життя.

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

h&

?¬ h&

h&

h&

h&

h&

h&

8Інший тип відношення виявляє дружнє спілкування. У ньому людина
реалізує суспільну сутність, підпорядковуючи свою інстинктивну природу
законам розумно вибудуваної логіки спілкування. Розумне регулювання
об?єктивно зумовлене, в першу чергу, інтересом суб?єкта, що ініціює
спілкування. Усвідомлення недосконалості власної чуттєвої природи
дозволяє протиставити егоїзмові волі розумну волю, що оперта на принципі
доброзичливості та справедливості.

Доброзичливість – складова попередньої налаштованості на злагоду і
означає усунення будь-якої упередженості у стосунках. Вона узгоджена з
принципом справедливості, що обертає наші емоційно-вольові структури з
іншої людини на себе самих. Отже, дратівливість чи агресивність щодо
іншого може диктуватися (а це явище досить типове) егоїзмом нашої
природи. Розумність іншого, приязнь до нього з боку оточення, його
доречність у будь-яких життєвих ситуаціях, виражена естетична міра
спілкування, зрештою, зовнішня ефектність – найчастіші причини
недоброзичливості з боку певної (іноді значної) частини його оточення.

Стосунки, оперті на принцип справедливості, неабияк забезпечують також
дотримання принципу поваги до інших людей. Принцип поваги потребує
диференціації його змісту. Кант говорить про повагу права інших людей,
називаючи її вищим серед обов?язків людини щодо інших людей. Філософ
вимагає, «як святиню цінувати його». «В усьому світі, – пише він, –
немає нічого святішого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і
непорушне. Прокляття тому, хто принижує право іншого і топче його
ногами. Право людини має забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за
будь-яку зброю і надійніше за всілякі стіни». Пафос філософа
продиктований просвітницьким поглядом на людину як моральну особистість,
творча природа якої скута обмеженими соціальними умовами. Зауважимо, що
Кант говорить про безумовність поваги права інших людей. Ідеться, в
першу чергу, про права людини, визначені її належністю до роду
людського: право на життя, право на власну думку, на самостійний вибір
вчинку та на моральну відповідальність за нього. Принцип поваги прав
людини – вихідний в організації суспільного життя і здатний виконати
роль критерію моральності стосунків. Повага права людини – це апріорний
моральний закон, дотримання якого могло б гарантувати усунення
страждань, окрім тих, які несуть хвороби та нещасні випадки.

Однак оскільки людство поки що не живе згідно з принципами розумного і
оскільки узурпація прав одних іншими є типовим явищем, суспільство
тримається скоріше на «інстинкті доброти», ніж на безумовності поваги
права людини. В розумно організованих суспільствах повага права людини
гарантується законом.

Інший аспект дії принципу поваги опертий на конкретні моральні підстави:
наявність в особистості людських чеснот, що спонукають на повагу,
схиляння, шанування. Спілкування, у якому утверджуються людські якості
іншої, виявляючись у повазі до неї, засвідчує його злагодженість, а отже
– творчий характер. Воно породжує атмосферу культивування людських
доброчесностей.

Аналіз причин, чому приязне спілкування не усталилося як норма людських
взаємин, свідчить: стосунки не є даністю. Вони є процесом становлення
людяності спілкування. Спілкування – це зустрічний рух до взаємного
порозуміння, що досягається терплячим і коректним входженням у духовний
світ одне одного. Терплячість потрібна особливо у ситуації ґрунтовного
розходження позицій. Повага права на свою думку не означає поваги до
змісту самої думки. Моральною буде позиція, що допомагає людині подолати
хибні уявлення, а отже, і допомагає уникати помилок у життєвому виборі.

Скажімо, неморально дозволяти студенту легковажити своїм обов?язком
здобути належну фахову підготовку. Повага до нього як до особистості
ставить перед необхідністю у професійно зорієнтованому спілкуванні
(скажімо, на іспиті) вимагати належного оволодіння знанням та уміння
ґрунтовно, аргументовано викладати його зміст. «Дарувати» оцінку,
незаслужено підвищуючи її, означало б не поважати його людської
гідності, піддавати сумніву здатність опанувати фаховими знаннями та
вміннями.

Принцип поваги права людини ставить перед необхідністю неупередженого
ставлення також до людини, що схибила проти моралі. Принаймні, вона має
право бути вислуханою, адже між мотивами і наслідками вчинків, як
відомо, далеко не завжди наявна відповідність. Окрім того, одиничний
вчинок не можна зводити у принцип моральної оцінки. Принцип
справедливості може продиктувати не осуд іншої, а співчуття, якщо
відкривається, що людина вже давно засудила сама себе і продовжує
картати за скоєне.

Визнання права іншого на самостійний пошук шляхів до добра і, зрештою,
на можливі помилки на цьому шляху виражається у вигляді співпереживання,
співучасті у долі людини. Грецька античність ґрунтовно осмислила
проблему відношення до особи, що силою обставин опинилася перед низкою
життєвих випробувань. Намагаючись уникнути нещастя (власного та не
завдавати його іншим), Едіп – герой грецької міфології та однойменної
трагедії Софокла – неухильно наближається до неминучого. Однак він
трагічна особа не тому, що, хай мимоволі, але скоїв злочин. Він
трагічний герой тому, що сам карає себе за скоєне, не посилаючись на
волю богів. Арістотель, визначаючи об?єктивну підставу співпереживання
особі, що крокувала по життю через спроби і помилки, першою і
найголовнішою називає «гідність характеру».

Співпереживання як моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою
права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а
отже, прощенням помилок, що спричинили нещастя. Зрештою, у ньому наявна
вдячність за просвітлення розуму і почуттів – за досвід, що вдалося
здобути не такою дорогою ціною, яку заплатила за досвід трагічна особа.
Здатність співпереживання морально цінна, оскільки воно
(співпереживання) гармонізує стосунки, відроджуючи взаєморозуміння
сторін.

Втрата культури співпереживання породжує відчуття безпорадності людини
перед світом, вона почувається непотрібною іншим, а отже, втрачає сенс
життя.

Принцип толерантності не виключає діалогу та морального спротиву
позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він
передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не
нищать істину та не заперечують цінності особи – носія іншого,
відмінного типу досвіду.

Принцип налаштованості на злагоду і взаєморозуміння, на взаємну повагу
має зберігатися і тоді, коли спілкування має чітке практичне
спрямування, яким є, скажімо, ділове спілкування. Сторони, задіяні у
ньому, зорієнтовані на кінцевий практичний результат. Кожна із них
виходить з усвідомлення того, що тиском, сваркою навряд чи вдасться
досягти бажаного. Тому ділові стосунки і починаються, і розгортаються у
бажаному напрямку, коли сторони демонструють злагоду. Тут не важать
особисті стосунки, симпатії чи антипатії, оскільки вони шкодять справі.
Тобто, це ритуалізований і формалізований вид спілкування, в якому люди
задіяні не як носії особистісних якостей, а як виконавці певних функцій.

Отже, чи то дружнє спілкування зі взаємної приязні, чи то спілкування з
необхідності (ділові стосунки) – щоразу воно має виходити з таких
принципів: терплячість, повага, справедливість, приязнь. Відповідальна
мораль, оперта на принцип розумного вибору шляхів спілкування, стає
особливо необхідною, коли стикаються між собою людські пристрасті та
інтереси. Здоровий глузд вибирає їх із необхідності: поступаючись перед
іншим з потреби зберегти злагоду, суб?єкт отримує змогу реалізувати
особисті інтереси.

Спілкування, зберігаючи сутнісну визначеність процесу творення
суспільності, спирається як на чуттєві спонуки, так і на усвідомлену
потребу. Здоровий глузд, що диктує злагоджену поведінку всупереч
пристрастям, вибирає шляхи творення злагоди, згідно з принципами поваги,
взаєморозуміння, визнання права іншої людини, справедливості тощо.

3. Спілкування – джерело виховання і самовиховання

Спілкування – невичерпне джерело виховання і самовиховання. Виховні його
можливості правомірно диференціювати, виділивши три основні шари
спілкування і, відповідно, три рівні творення досвіду спілкування.
По-перше, це неформальне спілкування у конкретному середовищі, до якого
людина належить уже самим фактом народження. У першу чергу – це сім?я, а
також ближнє оточення. У міру розширення досвіду особи розширюється
середовище спілкування, що його ініціюють як середовище, так і окремий
суб?єкт. По-друге, спілкування особи та суспільства як певного цілого,
що утворюється безпосередніми та опосередкованими зв?язками з
соціальними інститутами, наявними у державі, з духовними та
матеріальними досягненнями суспільства тощо. В названі стосунки особа
включена об?єктивно – як свідомий суб?єкт діяльності, як носій досвіду
стосунків, як творець матеріальних та духовних цінностей у певному
соціальному просторі у певний історичний час. Третій шар стосунків можна
визначити як спілкування, ініційоване особистістю і спрямоване на
удосконалення суспільних стосунків, ідеальний образ яких живе у
свідомості особи і визначився як принцип її зв?язків зі світом. Названий
рівень спілкування утверджує моральність як самоцінну, тобто є творчістю
у сфері морального життя. У цьому процесі, що звернений особою також на
себе саму, відбувається самовдосконалення.

У постійних взаємодіях, об?єктивно зумовлених потребою творення умов
життя, люди формують одне одного та змінюють світ навколо себе у розумно
визначений спосіб. Живий процес обміну людськими сутнісними силами
створює естафету невмирущості життя, його постійного функціонування та
розгортання. Процес спілкування має творчий характер, оскільки у ньому
відбувається обмін досвідом умінь, знань, уявлень тощо. Духовним світом
інших живиться кожна конкретна особистість, стаючи натомість джерелом
збагачення їх досвіду. В цій естафеті беруть участь як попередники, так
і сучасники, створюючи неперервність функціонування досвіду. Предмет
спілкування – усе багатство людських знань, умінь, ідей, уявлень тощо,
об?єктивоване в змісті науки, у художніх образах мистецтва, в
матеріально-речовій предметності, що концентрує творчі уміння. Назване
багатство засобів опредметнення людського духу утворює символічну
реальність – органічне середовище живлення людського розуму і почуттів.

Самопізнання – необхідна умова для суб?єкта віднайти себе у діяльності,
спрямованій на свідомий вибір добра та його послідовне утвердження. У
діяльності особа відкривається сама для себе рівнем чеснот та набуває
підстав для самоповаги. Що є людина насправді, відкривається для інших і
для неї самої через вчинки, адже добро завжди особистісне, хоча у ньому
і відсвічує всезагальне.

Єдністю морально усвідомленого ставлення особи до суспільства (і до себе
як його складової) та моральнісного відношення суспільства до
особистості досягається моральність спілкування, плідна для творчості у
сфері суспільного життя. Особа – суб?єкт морального пізнання та
самопізнання – утверджує себе у бутті як свобідна творча особистість.

Висновок

Отже, спілкування як молоді має передумовою моральну потребу у духовній
взаємодії з іншою людиною. Часто остання визначалася для суб?єкта як
мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись
жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним
повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних
об?єктів небайдужості.

Вихідною методологічною засадою людського спілкування є пізнання власної
природи та свідоме, розумно визначене опанування стихією життєвості.
Знання власної природи робить людину свобідною, дозволяючи переводити
чуттєві спонуки в межі, контрольовані розумом. Опанування власної
природи – умова розумної організації стосунків. Методологічні засади їх
організації оперті на принципи ненасильства та свідомого творення
підстав для злагоди шляхом долання недоброзичливості іншого (за її
наявності) щирістю, приязним ставленням. Стосунки як процес покладають
взаємне зближення духовних позицій з метою взаєморозуміння для
збільшення поля добра.

Спілкування, зберігаючи сутнісну визначеність процесу творення
суспільності, спирається як на чуттєві спонуки, так і на усвідомлену
потребу. Здоровий глузд, що диктує злагоджену поведінку всупереч
пристрастям, вибирає шляхи творення злагоди, згідно з принципами поваги,
взаєморозуміння, визнання права іншої людини, справедливості тощо.

Список використаної літератури

Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. – М.: Мысль,
1983. – 830 с.

Архангельский Л. Дружба // Философская энциклопедия: В 5 т. – М.:
Советская энциклопедия, 1962. – Т. 2. – С. 76–77.

Бердяев Н. Смысл творчества // Бердяев Н. Философия свободы. Смысл
творчества. – М.: Правда, 1980. – 607 с.

Бубер М. Я и Ты // Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. –
464 с.

Гегель. Работы разных лет: В 2 т. – М.: Мысль, 1970. – Т. 1. –671с.

Гегель. Философия права // Гегель. Соч. – М. –Л.: Соц-экгиз, 1934. – Т.
7. – 380 с.Гельвеций К. А. Об уме. – М.: Огиз, 1938. – 395 с. 

Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия // Вопр.
философии, 1992. – № 3. – С.54-64.

Здоровенно В. Культура ділового спілкування. – Дрогобич: Коло, 2001. –
128 с.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи